Сільське господарство

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Сільське господарство

Сільське господарство

Сільське господарство.

Сільське господарство – одна з головних галузей матеріального

виробництва, що має важливе значення для постачання продовольства для

населення та сировини для промисловости. У світі спостерігається

бесперервний приріст сільскогосподарського виробництва, але це

відноситься перш за все до економічно розвинених країн. В державах, що

розвиваються, сільське господарство не в змозі прогодувати власне

населення. Це пояснюється тим, що через низку соціально-політичних

факторів науково-технична революція поки ще слабко вплинула на

сільське господарство економічно малоразвитих країн.

Науково-технична революція у сільському господарстві полягає у

комплексний механізації усіх галузей сільськогосподарського

виробництва, у хімізації сільського господарства, у застосуванні

досягнень аграрної та біологічної науки. Активне впрвадження досягнень

НТР допомагає одержати великий економичний ефект при менших витратах

праці та енергії. Уміле застосування мінеральних добрів, своєчасна та

якісна машинна обробка землі, висока якість насіння дозволяють

багаторазово підвищити врожайність у рослинництві. Економічний

розвиток світового сільського господарства відбувається на підставі

агропромислової інтеграції, тобто об’єднання безпосередніх виробників

сільськогосподарської продукції з підприємствами, що переробляють цю

продукцію, а також з виробниками сільськогосподарських машин,

мінеральних добрив, отрутохімікатів, з заготівельниками,

транспортними, збутовими фірмами.

Основу сільськогосподарського виробництва творять земельні

ресурси. Землі, придатні для ведення сільського господарства, одержали

назву сільськогосподарських угідь. Сільськогосподарські угіддя

займають на земній кулі приблизно 1/3 суші, або 4,5 млрд. га. Угіддя

складаються з ріллі (засів та пар, включаючи городи), перелогів,

сінокосів, пасовищ, насаджень. У складі оброблюваних земель на ріллю у

світі припадає близько 1,4 млрд. га, на багаторічні насадження – до

0,4 млрд. Га.

В Європі оброблювані землі мають найбільшу питому вагу, що

пояснюється історично тривалим землеробським освоєнням даної

території, щільністю населення та сприятливими природними умовами.

В Азії середній показник освоєності земель також досить високий:

розорані максимально можливо рівнини сходу, півдня та південного

сходу, у той час як пустельні райони південного заходу та центру

освоєні тільки у окремих оазах. У Північній Америці, Росії, Білорусії,

Україні, Казахстані показники розораності змінюються від 6 % у зоні

лісів до 35 – 40 % у зонах лісостепу та степу.

У Латинській Америці та Африці показники розораності земель

майже однакові. У Південній Америці найнижчий показник припадає на

найбільш зволожену частину материка – басейн річки Амазонки, а у

Африці – на найпосушливішу частину, пустелю Сахару.

Територія Австралії слабко розорана, що пояснюється посушливістю

клімату та незначною мережею внутрішніх вод. Але, з іншого боку, з тих

же причин у Австралії найбільша питома вага кормових угідь: понад 50 %

її території (середньосвітовий показник – 22 %).

В Азії кормові угіддя займають тільки 10 % земель, а в Африці –

26 %. Інші регіони займають проміжне положення. Слід сказати, що не

всі регіони світу орієнтуються на кормову базу природних пасовищ. Так,

у розвинених країнах тваринництво забезпечується кормами перш за все

за рахунок продукції рільництва.

Традиційне сільське господарство ділять на дві галузі:

рослинництво та тваринництво. Рослинництво вважається провідною

галуззю, бо, окрім продуктів харчування та сировини для промисловості,

воно виробляє корми для домашніх тварин. Мало залежить від

рослинництва лише пасовищне та кочове тваринництво.

Зернові культури займають більшу частину посівних площ земної

кулі. Найбільше поширені з зернових продовольчих культур пшениця та

рис, а з кормових – кукурудза, жито та овес.

Пшениця – найбільш розповсюджена та найважливіша продовольча

культура, районована від південних областей Австралії та Південної

Америки до Північного Полярного кола, від рівнин та низин – до

високогірних районів (3500 – 4000 м). Таке поширення пшениці дозволяє

збирати врожай практично цілий рік: у січні – в Австралії, у липні-

серпні – у країнах Європи тощо.

На світовий ринок щороку надходить біля 200 млн. т. Зерна, у

тому числі 90-100 млн. т. Пшениці. Експорт пшениці виявився

сконцентрованим в руках порівняно невеликої групи країн – США, Канади,

Франції, Австралії, Аргентини. При цьому частка США складає біля 50 %

світового експорту пшениці.

Великими імпортерами зерна (більше 50 % світового імпорту) є

країни, що розвиваються. Вони ввозять головним чином продовольче

зерно. Наприклад, Єгипет завозить щороку біля 10 млн. т. зерна,

Бразилія – 5 млн. т. Але найбільшими імпортерами зерна є Японія (біля

30 млн. т. щороку) та Росія (27 – 35 млн. т.). До імпортерів належать

також Великобританія, Неміч чина, Нідерланди, Швейцарія, Китай.

Рис культивують перш за все у країнах Південної, Східної та

Південно-Східної Азії. На ці регіони припадає близько 90 % світового

збору рису. Посіви рису є також у Центральній Азії, південних районах

Європи, на півдні Північної Америки та у окремих регіонах Південної

Америки. Найбільшими виробниками рису є Китай, В’єтнам, Корея, Індія,

Індонезія, Бангладеш, Таїланд, Бірма, Філіппіни, Бразилія, Мексика,

Мадагаскар, Японія, США, Італія, Іспанія.

Азіатські країни – великі виробники рису (тільки Китай та Індія

дають понад половину світового врожаю), але до числа найбільших

експортерів вони не входять, що пояснюється більшою кількістю

населення у цих країнах. Натомість основними експортерами рису є

Таїланд, США, М’янма, Італія, а імпортерами – Індонезія, Іран, країни

Європи.

Кукурудза у більшості країн є кормовою культурою. Але в окремих

країнах вона вживається як продовольче зерно. Майже половина

кукурудзи, що виробляється у світі, припадає на США. Великими

виробниками кукурудзи також є Китай, Франція, ПАР, Бразилія, Мексика,

Аргентина, Україна, Росія, Румунія. Основні експортери кукурудзи: США,

Аргентина, Франція, Таїланд, ПАР. Головними імпортерами цього зерна є

країни Європи та Японія.

До технічних культур відносяться цукроносні, олійні, волокнисті

культури та каучуконоси. До цукроносних культур відносяться цукрова

тростина та цукровий буряк. Більше половини цукру виробляється з

цукрової тростини – тропічної трав’янистої однорічної культури.

Цукрову тростину переробляють поблизу плантацій, бо її перевезення та

тривале зберігання пов’язане з великими труднощами. Отриманий у

результаті переробки цукор-сирець транспортується на будь-яку відстань

на цукрорафінадні заводи. Цукрову тростину вирощують у США, Мексиці,

Бразилії, Австралії, на Кубі, Філіппінах, у Пакистані ,Аргентині, ПАР,

Перу, В’єтнамі, Китаї. Головні експортери тростинного цукру-сирцю:

Куба, Бразилія, Мексика, Ямайка, Пуерто-Рико, Філіппіни, Маврикій,

Австралія . Основними імпортерами є країни Європи, Японія, Канада.

Цукровий буряк як цукроносна культура з кожним роком набуває

дедалі більшого значення. Вирощують його переважно у країнах Європи та

Північної Америки. Головними виробниками цукру-сирцю з цукрового

буряку є Франція, Німеччина, Україна, Італія, Росія, Великобританія,

Іспанія, Польща, Чехія, Словаччина. Великих експортерів бурякового

цукру немає. Виняток становить хіба що Франція. Поступово стає великим

експортером цього продукту Україна. Більшість країн Європи та США

імпортують цукор, навіть якщо у них є власне виробництво.

Олійні культури є сировиною для одержання жирів рослинного

походження, що відіграють у раціоні харчування питомішу роль, ніж жири

тваринного походження. Головною олійною культурою є соєві боби, з яких

у світі отримують до 1/3 олії. Близько 60 % збору соєвих бобів та 80 %

виробництва припадає на США. Ця олія виробляється також у Китаї,

Кореї, Японії, Канаді Бразилії, Індонезії. Важливе значення для корму

худоби має те, що залишається після видобування олії з бобів, - соєвий

шрот. Його експортують з США до країн Європи.

Арахіс вирощують у багатьох країнах субтропіків та тропіків. Він

поширений в Індії, Нігерії, країнах Західної Африки, Індонезії,

Бразилії, Аргентині, США, Китаї. Основні експортери – країни Західної

Африки, імпортери – країни Європи.

Рапс – однорічна трав’яниста рослина; розповсюджений як олійна

культура у Польщі, Угорщині, країнах Північної Європи, США, Канаді,

Китаї. Найбільшим експортером рапсового насіння та олії є Канада.

Соняшник вирощується головним чином у Росії, Україні, країнах

південної Європи, США, Аргентині, Китаї.

Найбільшу кількість бавовняного насіння збирають в Індії,

Пакистані, Китаї, США, Узбекистані.

Окрім згаданих польових олійних культур, є важливі деревні

олійні культури. Так сушена м’якоть кокосових горіхів (копра)

переробляється на кокосову олію. Половина світового виробництва копри

припадає на Філіппіни. У країнах південно-східної Азії та

екваторіальної Африки поширені оливні пальми, з плодів яких одержують

пальмову та пальмово-ядрову олію, що використовується як у харчовий,

так і у парфумерній промисловості.

Значне місце серед продукції олії займає маслична олія, що

одержується з маслин – плодів оливкового дерева. Основний регіон

вирощування довгорічних оливкових дерев – середземноморські країни.

Перше місце належить Італії, друге – Іспанії, потім ідуть Португалія

Греція, Туреччина, Кіпр, країни Північної Африки, Албанія, Болгарія.

Волокнисті культури є сировиною для текстильної промисловості.

Більша частина їх вирощується в країнах і районах тропічного і

субтропічного клімату. Найважливішою волокнистою культурою є бавовник.

Найцінніші сорти бавовнику вирощуються в пустелях при штучному

зрошенні (країнах Північної Африки).

Посіви бавовнику у світі займають близько 35 млн. га. Вони

зосереджуються у північній півкулі між 20( п. ш. і 40( п. ш. Світове

виробництво бавовнику постійно зростає і сягає 18 млн. т.

Найбільші виробники бавовнику: Китай (4,5 млн. т.), США (3,4

млн. т.), Індія й Пакистан (по 1,5 млн. т.), Таїланд (1 млн. т.),

Узбекистан (1,5 млн. т.), Туреччина (0,7 млн. т.), Бразилія (0,7 млн.

т.). Багато бавовнику виробляють також Іран, Ірак, Сирія, Афганістан,

Єгипет, Судан, Ефіопія, Уганда, Танзанія, Нігерія, Камерун, Заїр,

Мозамбік, Мадагаскар, Мексика, Аргентина, Венесуела, Перу, Австралія.

Експортери бавовнику: США, Узбекистан, Китай, Пакистан, Індія,

країни Африки. Імпортери: країни Східної і Південно-Східної Азії та

Європи.

Льон-довгунець виробляється тільки у країнах Європи: у

Білорусії, Росії, Україні, Польщі, Німеччині, Чехії, Словаччині,

Румунії, Франції, Бельгії, Нідерландах.

На світовому ринку волокнистої сировини важливе місце належить

таким твердо волокнистим культурам, як джут, сизаль, абака, кенаф. Ця

сировина використовується для виробництва грубих тканин: мішковини,

парусини, брезенту. Джут вирощується у Китаї, Індії, Бангладеш,

Таїланді, Бразилії, Ірані. Головний експортер необробленого джуту –

Бангладеш, а джутових виробів – Індія, Китай, Бразилія; імпортери –

країни Європи, Північної Америки, Японія.

Основні виробники та експортери абаки – Філіппіни, сизалю –

Бразилія, Мексика, Таїланд, кенафу – Таїланд.

Основними районами вирощування каучуконосів є Малайзія,

Індонезія, Таїланд, Шрі-Ланка, Ліберія, В’єтнам. Бразилія втратила

значення великого виробника натурального каучуку, яким вона була у

першому десятиріччі ХХ ст., і тепер на її частку припадає не більш як

3 – 4 % світового збору цієї сировини. Натуральний каучук, у зв’язку з

подорожчанням нафти та газу – сировини для синтетичного каучуку, а

також у зв’язку з екологічними проблемами, успішно конкурує з

синтетичним каучуком та поступово повертає свої колишні позиції на

світовому ринку.

Особливу групу в рослинництві становлять культури тропічного

землеробства: чай (гербата), кава, шоколадне дерево. Найбільші

виробники чаю: Індія, Шрі-Ланка, Китай, Японія, Індонезія. Розвиток

чаївництва спостерігається також у Кенії, Уганді, Мозамбіку, Танзанії,

Аргентині, Грузії, Росії та інших країнах. Головними постачальниками

чаю на світовий ринок є Індія та Шрі-Ланка, а його споживачами –

країни Європи, США, Канада.

Кавове дерево росте в Африці, Латинській Америці, Південній та

Південно-Східній Азії. Виробники кави: Бразилія, Колумбія, Мексика,

Сальвадор, Гватемала, Уганда, Кот д’Івуар, Ефіопія, Камерун, Ангола,

Заїр, Індія, Індонезія. Найбільші експортери кави: країни Латинської

Америки, імпортери – США, країни Європи, Японія, Канада.

Шоколадне дерево росте у Африці та Південній Америці. Головними

виробниками какао-бобів, плодів шоколадного дерева, є Гана, Нігерія,

Кот д’Івуар, Камерун, Бразилія, Еквадор. Імпортерами какао-бобів, що

йдуть на виготовлення шоколаду та напою какао, є країни Північної

Америки та Європи.

Тваринництво залежить від кормової бази. Тому воно прив’язано до

рослинництва та харчової промисловості. Тільки в окремих районах, де

нема розвиненого рослинництва, переважає кочове або пасовищне

тваринництво. Тваринництво підрозділяється на галузі за основними

видами тварин: розведення великої рогатої худоби, свиней, овець,

птахів.

Розведення великої рогатої худоби характеризується її поголів’ям

та продуктивністю. Ця галузь має м’ясний, молочний та м’ясо-молочний

напрями. М’ясний напрямок притаманний країнам з малопродуктивними

пасовищами, скотарством у пустельних, гірських районах. Він є також у

окремих посушливих районах, де вирощують і відгодовують молодняк, а

потім забивають його біля великих міст.

Молочне тваринництво є, перш за все, у країнах з високим рівнем

розвитку, де воно зосереджене молоком та молокопродуктами. Найбільшими

виробниками молока є країни Європи, але його виробляють і в Африці, і

в Азії, і на інших континентах. Проте експорт молока не має великого

поширення. Молоко переробляється на масло, сир, згущене та сухе

молоко. Ці молокопродукти експортуються з країн Європи та Нової

Зеландії.

Основними експортерами м’яса великої рогатої худоби – яловичини

– є Монголія, Туреччина, Аргентина, Уругвай, Франція, Ірландія, Нова

Зеландія, Австралія. Імпортери: Великобританія, США, Японія.

Свинарство розвинене у густонаселених районах світу, а також у

районах виробництва зерна, картоплі, поруч із великими переробними

підприємствами харчової промисловості.

В економічно розвинених країнах переважає інтенсивне свинарство.

У більшості цих країн розповсюджені беконні та м’ясо-сальні породи.

Більше половини поголів’я свиней припадає на Азію, де виділяється

Китай – більш як 1/3 світового поголів’я. Ще третина поголів’я

вирощується у країнах Європи, одна десята – у США. На Південну Америку

та Африку припадає невелика частина світового поголів’я свиней –

свинарство тут розвинене слабко. Експортери свинини: Бельгія, Данія,

Нідерланди, Німеччина, Китай. Імпортери: Великобританія, Росія, інші

країни Європи.

Вівчарство розміщене нерівномірно: переважає воно у тих

регіонах, де інші види тваринництва не можуть набути достатнього

розвитку, де є пасовища з низкотравною рослинністю. Найбільше

поголів’я овець розміщене в Австралії – приблизно 1/7 світового

стада. Великі отари овець у Китаї, Новій Зеландії, ПАР, Індії,

Аргентині, трохи менше – у Англії, Іспанії, Ірані, Туреччині, Перу,

Уругваї, Болгарії, Румунії, Алжирі, Монголії, Казахстані, Узбекистані,

Туркменії. Вівчарство є постачальником не тільки м’яса, але й

високоякісної вовни. Основні країни-єкспортери вовни: Австралія, Нова

Зеландія, ПАР, Аргентина, Уругвай. Імпортери вовни: Японія,

Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, США.

Важливе значення має також особлива вовна – каракуль, найбільшими

виробниками якого є Афганістан, Намібія, країни центральної Азії, ПАР,

Судан. Паралельно з експортом вовни здійснюється експорт баранини.

Птахівництво – одна з швидко зростаючих галузей тваринництва. У

країнах Європи, США, Канади птахівництво розвивається у складі птахо

промислових комплексів, на яких виробляють бройлерне м’ясо.

Найбільшими виробниками птахів та продуктів птахівництва – м’яса та

яєць – є США, Китай, Італія, Франція, Великобританія, Росія, Україна,

Іспанія, Нідерланди, Японія, Канада, Бразилія. Основні експортери

бройлерів: США, Нідерланди, Бельгія, Данія, Франція, а яєць – США,

Бельгія, Нідерланди.

Агропромисловий комплекс України дає 95% продовольчих ресурсів,

і за рахунок його продукції формується більше двох третин фонду

народного споживання.

Перехід АПК до ринкової економіки вимагає створення єдиної

системи різноманітних форм господарювання, здатної викликати у

робітників сільського господарства інтерес до високопродуктивної

праці. Від вибору ефективних форм господарювання залежить успіх

організації сільськогосподарського виробництва.

Національна програма розвитку АПК в Україні спрямована на пошуки

і підтримку оптимального співіснування господарств різних форм

власності і розмірів, кожне з яких в конкретних природнокліматичних

умовах має свої переваги і засоби ефективного функціонування.

Тепер в Україні є такі форми господарювання: колективні

сільськогосподарські підприємства (КСП), державні господарства

(держгоспи), селянські (фермерські) господарства, акціонерні

товариства, асоціації фермерських господарств, кооперативи.

У структурі сільськогосподарських угідь провідне місце належить

ріллі, проте резерви її збільшення дуже незначні.

Україна має всі умови для розвитку сільського господарства, але

вони диференційовані за природними зонами. Кожна зона має власні

особливості у структурі земельних ресурсів, сільськогосподарських і

лісових угідь.

Так, Полісся займає близько 20% площі України і вирізняється

порівняно низьким ступенем розвитку сільського господарства,

освоєністю земельного фонду, але високою питомою вагою природних

кормових угідь. Тому для зони характерні дрібно контурність,

подрібненість, землекористування. Тут переважають дерново-підзолисті

ґрунти (до 70% території). На Поліссі обробляється близько 35%

земельної площі.

Лісостеп – найбільша зона країни: близько 30% площі. Враховуючи

високу освоєність (76%) та розораність (65,9%), значну частину земель

складають сінокоси, ліси та кущі, болота, яри та зсуви, що розділяють

орні масиви. Ґрунтові та кліматичні умови найбільш сприятливі для

інтенсивного ведення сільського господарства. В лісостепу переважають

типові чорноземи та сірі опідзолені ґрунти.

Степова зона розділяється на дві підзони: Північну та Південну.

Північна частина степу займає більше 25% території. Південний степ –

1/7 частину, але освоєність та розораність земель тут дещо нижчі, ніж

у Північному степу.

Гірський Крим займає невелику територію, що вирізняється

підвищеною лісистістю, а орні землі становлять тут лише 21,8%.

Українські Карпати характеризуються найбільшою лісистістю,

низькою сільськогосподарською освоєностю земель.

На Прикарпатті переважають кислі, дерново-підзолисті, глейові та

суглинкові ґрунти. Ці фактори несприятливо впливають на розвиток

сільського господарства.

Сільське господарство України Складається з двох великих,

взаємопов’язаних комплексів – рослинництва та тваринництва. До

рослинництва належать виробництво зерна, буряку, льону-довгунця,

соняшнику, картоплі, овочів, плодів, ягід, винограду тощо. У складі

тваринництва переважають скотарство, свинарство, вівчарство,

бджільництво, конярство, звіроводство, рибоводство.

У рослинництві України переважають зернові культури. Вони за

питомою вагою у структурі посівних площ перевищують інші культури. У

степовій зоні зернові займають більше половини посівних площ, у

Лісостепу, Поліссі, Карпатах цей показник трохи нижчий. Найбільша

кількість зерна виробляється у центральних областях Лісостепу, а також

на більшій частині Степу. Менше зерна виробляється у поліссі,

Карпатах. Значна відмінність спостерігається у показниках врожайності

зернових культур. На Поліссі та в Карпатах врожайність пшениці у 1,5 –

2 рази нижча, ніж у центральних та південних областях. Середня

врожайність Зерових значно поступається аналогічним показникам

західноєвропейських та північноамериканських країн, що за наявних

природних умов недопустимо. При цьому є ареали, де врожайність пшениці

сягає світового рівня.

У структурі посівів зернових переважає озима пшениця – 43%,

яровий ячмінь – 21, кукурудза – 13, зернобобові – 7, овес – 5, озиме

жито – 4,6, просо – 2,5, озимий ячмінь – 1,5, гречка - 1,5%. Інші

культури (ярова пшениця, рис, сорго) мають невелику питому вагу –

менше половини відсотка.

Озима пшениця вирощується майже скрізь, але найвища її

концентрація – у степових та лісостепових районах. Ярова пшениця

культивується у Лісостепу.

Яровий ячмінь поширений у північному Степу, Лісостепу та у

передгір’ї Карпат. Озимий ячмінь останнім часом з'явився в Степу.

Озиме жито вирізняється високою холодо- та посухостійкістю.

Невибагливе воно й до піщаних ґрунтів, осушених земель, і навіть

засолених ґрунтів. Основне виробництво озимого жита зосереджене на

Поліссі, де воно є другою культурою після озимої пшениці.

Кукурудза належить до пізніх ярових культур. Вона вельми

вимоглива до родючості ґрунтів, боїться приморозків. Найбільш

сприятливі для кукурудзи ґрунти та клімат – у районах Лісостепу та

Степу, і тому основні посіви цієї культури на зерно зосереджені саме

тут. А більше за все кукурудзи виробляють центральні райони

Полтавської, Дніпропетровської, Донецької областей, Північні райони

Запорізької та Луганської областей, південні райони Вінницької та

Одеська область. Висока врожайність кукурудзи (понад 30 ц / га)

характерна для лісостепової зони та окремих районів Степу, Закарпаття,

Полісся. Проте найвищі врожаї (понад 110 – 130 ц / га) можна одержати

тільки на зрошуваних землях півдня Степу, але їх у країні мало.

Значне місце серед зернових культур займають круп'яні: просо,

гречка, рис. Найбільші площі серед них займає просо, що як

посухостійка культура поширене у Степу та Південних районах Лісостепу.

Найбільші врожаї збирають у Лісостепу, особливо у Хмельницькій,

Вінницькій, Київській, Черкаській областях.

Гречка має короткий вегетаційний період, тому її використовують

для пересівання загиблих від морозів озимих культур, а також як

повторну культуру. Найбільш поширена вона у Лісостепу та на Поліссі.

Найвищі врожаї збирають у Лісостепу, північному та центральному Степу.

Рис культивується у нас порівняно нещодавно. Його вирощують у

п’ятьох районах Криму, у зоні Північно-Кримського каналу, у двох

районах Одеської та трьох – Херсонської області. Вирощування рису

пов’язане з пов’язане з будівництвом нових зрошувальних систем.

Сорго вирощують в областях Степу та у господарствах Лісостепу.

Більша частина посівів сорго розташована у Дніпропетровській області,

менша – у Кіровоградській, Запорізькій, Херсонській областях.

Важливе значення для раціону харчування людей мають зернобобові

культури. Основною зернобобовою культурою є горох, питома вага якого у

посівах зернобобових сягає 80%. Горох – вологолюбний, вимогливий до

ґрунтів (гумус, вапно), не витримує суховіїв. Тому його виробництво

зосереджене в областях Лісостепу та, частково, у Степу та на Поліссі.

З інших зернобобових розповсюджені вика, люпин, чечевиця, соя,

квасоля тощо. Вика зосереджена у Лісостепу. В інших зонах вона

представлена незначно. Посіви люпину на 85% розміщені на Поліссі, і

тільки незначна частина – у Лісостепу.

Україна є відомим виробником технічних культур, особливо

цукрового буряка та соняшника. Цукровий буряк – провідна технічна

культура, під посівами якої зайнято близько половини площ, відведених

під технічні культури. Головний ареал цукрового буряку – Лісостеп.

Найбільша концентрація цієї культури – у Вінницькій, Полтавській,

Хмельницькій, Тернопільській, Черкаській та Чернівецькій областях.

Цукровий буряк вирощують і на півночі Степової зони і на півдні

Полісся, разом у 19 з 25 областей України. При достатньому

інвестуванні бурякоцукрового виробництва Україна має всі шанси стати

найбільшим постачальником цукру на світовий ринок. Необхідно підвищити

врожайність цукрових буряків, удосконалити агротехнічні прийоми його

вирощування.

Соняшник – основна олійна культура. Його посівні площі

зосереджені переважно на півдні країни. Найбільші площі під соняшником

– у Дніпропетровській, Запорізькій, Луганській областях. Найвища

врожайність соняшнику – у північних та центральних районах Степу.

Важливою технічною культурою є також льон-довгунець. Посіви

льону-довгунця зосереджені у Житомирській, Київській, Івано-

Франківській, Львівській, Рівненській, Чернігівській, Волинській,

Чернівецькій областях.

Значне місце серед технічних культур займають ефіроолійні

культури: коріандр, м’ята, лаванда, троянда та ін. Коріандр вирощують

у Кіровоградській, Миколаївській, Запорізькій областях, м’яту – у

Київській, Полтавській, Сумській, Чернігівській, Черкаській областях,

кмин – в Криму та Одеській області.

Хміль вирощують на Поліссі, особливо у Житомирській області. Він

на 30% використовується у нас у броварстві, а решта – експортується.

Споживачами тютюну є більш 30 тютюнових і ферментаційних

підприємств. Його посіви зосереджені у відомих областях. У розміщенні

посівів тютюну головну роль відіграють грунтово-кліматичні умови.

Розрізнюють три основних райони виробництва тютюну: Кримський,

Закарпатський, Придністровський. Тютюн також культивується в Одеській

області.

Картоплю вирощують у всіх областях, але сконцентрована вона на

Поліссі та у північних районах Лісостепу. Це пояснюється різними

грунто-кліматичними умовами. На Поліссі врожайність картоплі у 2 рази

вища, ніж у Південному Степу. Тому виробництво товарної картоплі має

бути зосереджено перш за все на Поліссі та у передгір’ї Карпат.

Овочеві культури вирощують у Лісостепу та Степу, а також у

районах міст та промислових ареалах. На півдні, в Степу, у структурі

овочевих культур переважають помідори, на Поліссі та у Карпатах –

капуста, огірки. На півдні дають багаті врожаї баклажани, перець,

рання капуста.

Важливою галуззю сільськогосподарського виробництва є

садівництво і виноградарство. Сади найбільш поширені у приморських

зонах великих міст, а їхні товарні масиви зосереджені в Криму,

Вінницькій, Одеській, Харківській та Черкаській областях. Високоякісні

європейські сорти винограду вирощують у південній частині Криму,

Закарпатті та інших регіонах. Великі площі товарного винограду є в

Одеській, Миколаївській, Запорізькій областях.

Тваринництво щодо вартості валової продукції є найбільшою

галуззю сільськогосподарського виробництва. Провідне місце у його

структурі займає скотарство. Це галузь м’ясо-молочного напряму. Її

розміщення характеризується певними територіальними відмінностями у

рівні розвитку й виробничій спеціалізації. У приміських зонах

переважає молочно-м’ясний напрям.

На Поліссі розвивається молочно-м'ясне і м'ясне тваринництво, у

південних районах переважає м’ясо-молочне. Молочний напрям скотарства

розвинуто лише в окремих районах, орієнтованих на великі

молокопереробні підприємства і міста.

Поблизу великих споживачів розташовані потужні комплекси

відгодівлі та первинної переробки великої рогатої худоби, свиней і

птиці, виробництва молока.

У Лісостепу, на Поліссі, у окремих районах Карпат розвивається

скотарство м’ясо-молочного напряму. При цьому перевага молока у

товарній продукції спостерігається у приміських районах великих міст.

У валовому виробництві молока на першому місці Лісостеп, потім –

Степ, Полісся, Карпати. У перерахунку на 100 га сільгоспугідь перше

місце належить Карпатам, далі йдуть Полісся, Лісостеп, Степ.

Збільшення надою молока відбувається як за рахунок зростання поголів’я

худоби, так і за рахунок підвищення продуктивності корів. Перше місце

за надоями на одну фуражну корову займає Степ, за ним йдуть Лісостеп,

Карпати, Полісся. Проте, середній надій молока на одну фуражну корову

коливається від 2,2 до 3 тис. Кг на рік, що значно менше за аналогічні

показники економічно розвинених держав Європи та Північної Америки.

Продуктивність корів залежить від багатьох факторів, але перш за все –

від якості кормів, організації утримання стада та племінних якостей

худоби.

Наступний найважливіший напрям у структурі скотарства – це

виробництво яловичини. Найбільша питома вага у територіальній

структурі виробництва м'яса належить карпатським районам, а також

територіям інтенсивного бурякосіяння. У перерахунку на 100 га

сільськогосподарських угідь більше за всіх м'яса виробляють Карпати,

потім - Полісся, Лісостеп, Степ. Вихід яловичини в забійний вазі на

100 голів великої рогатої худоби найвищий показник у Карпатах і на

Поліссі, менше – у Лісостепу, ще менше – у Степу.

Свинарство – друга за значенням галузь тваринництва у країні.

Най поширеною породою є велика біла, - понад 80% поголів’я. Поширені

також українська біла степова, миргородська, північнокавказька, велика

чорна, естонська беконна, уельська та інші породи. Велика біла порода

розводиться в усіх областях країни, її питома вага перевищує решту.

Українська степова біла порода розводиться у Степу, миргородська – у

Полтавській та Хмельницькій областях, північнокавказька – у

Запорізькій, Херсонській, Луганській та Донецькій областях, велика

чорна – у Донецькій, Луганській, Чернігівській, Сумській областях,

естонська беконна – у Криму, Львівській, Київській, уельська – у

Харківській та Дніпропетровській областях.

У забезпеченості населення м’ясом частка свинини, особливо її

беконних сортів, у перспективі має зростати. Найбільше валове

виробництво свинини – у Лісостепу та Степу, а на 100 га сільгоспугідь

– попереду Карпати, потім – Лісостеп та Полісся. На душу населення

більше за все свинини виробляється у Лісостепу, на Поліссі, а потім

ідуть Степ та Карпати. Вихід свинини (у забійній вазі) на 100

структурних голів свиней приблизно одинаків у всіх регіонах, але на

Поліссі цей показник трохи вищий. Продуктивність свинарства залежить

насамперед від забезпеченості кормами, що містять активні речовини,

збільшення у раціонах питомої ваги концентрованих кормів, від

племінних якостей свиней, структури стада тощо. Усі ці фактори діють у

кожному регіоні по-різному.

Питома вага вівчарства у структурі товарного тваринництва

невелика – лише 2%; тільки в окремих районах цей показник підіймається

до 5%. Тим часом продукція цієї галузі має більший попит як у галузях

господарства, так і у населення. У нас розводять тонкорунних,

напівтонкорунних та грубововняних овець. Тонкорунна порода переважає

над іншими: вона удвоє чисельніша за напівтонкорунну та у десять разів

– за грубововняну. В окремих ареалах розводять чорнокарпатських овець

та поліпшених напівтонкорунних баранів. Серед тонкорунних переважають

асканійська порода та прекос, серед напівтонкорунних – цигайська

порода, серед грубововняних – каракульська та деякі місцеві карпатські

породи. Є й інші породи: мерино-фляйш, ромни-марш, латвійська

темноголова, литовська чорноголова, Лінкольн та ін. Вівці породи

прекос зосереджені у Вінницькій, Київській, Тернопільській,

Чернігівській, Харківській, Житомирській, Сумській областях.

Асканійська порода – у Луганській, Дніпропетровській, Миколаївській,

Херсонській, Запорізькій, Кіровоградській областях. Цигайські породи

розповсюджені у Донецькій, Одеській областях та у Криму, а вівці

породи ромни-марш – у Сумській, Житомирській, Харківській областях,

латвійську темного лову – у Волинській та Львівській, литовську

чорноголову – у Рівненській та Чернігівській, меринофляйш – у

Львівській, Житомирській, Рівненській, Івано-Франківській, Черкаській,

каракульські – у Полтавській, Одеській, Харківській, Хмельницькій,

карпатські – у Закарпатській, Івано-Франковській, Львівській та

Чернівецькій областях. У перерахунку на 100 га сільгоспугідь найбільша

кількість вовни та баранини виробляється у Степу та в Карпатах.

Продуктивність овець за настригом вовни на одну вівцю найвища у Степу,

а за виходом баранини – у Карпатах.

Птахівництво забезпечує потреби населення у м'ясі птиці та

яйцях. Воно зосереджене у Лісостепу та Степу. На ці зони припадає

найбільше валове виробництво м'яса та яєць. Птахівницькі господарства

розміщуються біля великих міст. Більше за все таких господарств - у

Донецькій, Дніпропетровській, Харківській, Луганській, Одеській,

Львівській областях та у Криму. Питома вага м'яса птиці у загальному

виробництві м'яса у Степу сягає однієї п’ятої, а на Поліссі – однієї

десятої. Більше за все яєць на одиницю земельної площі отримується у

зоні Карпат, а м'яса птиці – у зоні Степу та Лісостепу. Серед птиці

переважають кури: кури-несучки складають 70 - 96%, а м'ясні – 40 –

30%. Основний приріст м'яса птиці відбувається за рахунок бройлерів,

перш за все у степових та лісостепових областях: Донецькій, Київській,

Луганській, Дніпропетровській та у Криму. На другому місці у

птахівництві зосталися качки. Їх розводять у всіх зонах країни.

Виробництво качиного м'яса має тенденцію до зростання: собівартість

його значно нижче, ніж курячого. З іншої птиці поширені гуси та

індики, проте питома вага виробництва їхнього м'яса невелика.

Збільшенню м’ясних ресурсів та сировини для хутро обробної

промисловості сприяє розвиток кролівництва. Ця галузь завжди погано

розвивалась у колективних господарствах і була зосереджена майже

цілком в особистих господарствах. Виробництво м'яса кролів зосереджене

у Лісостепу та Степу. Найбільше розвинута ця галузь у Чернігівській,

Черкаській, Полтавській, Сумській, Миколаївській, Кіровоградській

областях.

Рибне господарство розвивається на основі ставків, водоймищ

Дніпра, Південного Бугу, Сіверського Дінця, озер, лиманів та багатьох

невеликих річок. У нас розвиток ставкового виробництва стримується

низкою факторів. Серед них – обмежені водні ресурси, слабке

використання наявних ставкових ресурсів, недостатній агротехнічний та

зоотехнічний рівень, погане утримання водосховищ. Теперішнє

виробництво товарної риби в Україні не задовольняє потреб її

населення.

Бджільництво забезпечує збір меду. Окрім того, бджоли сприяють

запиленню культурних рослин, що важливо для підвищення врожайності.

Рівень розвитку бджільництва визначається наявністю медоносної

рослинності та кількістю виробленого меду. Мед виробляється переважно

у Степу та Лісостепу, де зосереджені основні медоносні культури:

гречка, соняшник. Там же є великі масиви садів та ягідників.

У нас є гарні можливості для розвитку шовківництва. Шовківництво

культивується у більшості областей України, розташованих у різних

природно-економічних зонах. Проте його розвиток не відповідає потребам

країни у сировині для шовкової промисловості через погану матеріально-

технічну базу.