Аграрні відносини та їх розвиток за сучасних умов

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Аграрні відносини та їх розвиток за сучасних умов

Аграрні відносини та їх розвиток за сучасних умов

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра економічної теорії

Курсова робота

на тему:

«Аграрні відносини та їх розвиток за сучасних умов»

Студентка 1курсу 1 групи спеціальності 6601 вечірнього

факультету

Герасимчук Н.А.

Науковий керівник -

доцент Диба М.І.

Київ - 1999

Аграрні відносини та їх розвиток за сучасних умов

План роботи

Вступ.......................................................................

..................................3

Розділ 1. Продуктивні сили аграрного сектору

та особливості його

розвитку.................................................………4-6

Розділ 2. Еволюція власності в аграрному секторі виробництва..…..7-9

Розділ 3. Нові форми

господарювання........................................….10-16

Висновки....................................................................

.....................…17-18

Список використаної

літератури..................................................….19-20

ВСТУП

Сьогодні сільськогосподарське виробництво і в цілому агропромисловий

комплекс України перебувають у центрі суспільної уваги, оскільки і без того

небагатий наш стіл останнім часом особливо збіднів, стрімко зросли ціни на

продовольство — такі явища викликають у населення України велику

стурбованість і загострюють соціальну напруженість.

Творча і трудова активність людини визначаються не тільки суспільними

свободами та правовою захищеністю, а й якістю життя, основним показником

якого виступає здоров’я окремої людини і всього суспільства. А залежить

здоров’я від стану охорони здоров’я та якості продуктів харчування, стану

природного середовища, комфортності житла і робочого місця, організації

відпочинку та рівня соціального забезпечення. В усіх сферах господарської

діяльності має діяти принцип: не може бути економічним те, що завдає шкоди

людині. Тому господарникам необхідно брати до уваги не тільки традиційний

економічний ефект, а й шкоду, завдану природі та здоров’ю людини.

В аграрному секторі виникають складні виробничі відносини, певна система

земельних відносин власності у процесі виробництва сільськогосподарської

продукції, її розподілу, обміну та використання. Звідси випливає основна

мета моєї курсової роботи - з’ясувати особливості сільськогосподарського

виробництва, його роль у соціально-економічному процесі, розкрити основні

тенденції та перспективи різних форм господарювання у сільському

господарстві за умов формування соціально-орієнтованої ринкової економіки

України.

Розділ 1. Продуктивні сили аграрного сектору та особливості його розвитку

Сільське господарство є однією з основних галузей народного

господарства, оскільки виробництво продуктів харчування – перша умова життя

безпосередніх виробників. Водночас воно є сировинною базою легкої та

харчової промисловості. Попит на с/г товарну продукцію постійно зростає,

оскільки збільшується чисельність населення, особливо міського. У провідних

капіталістичних країнах до 95% всієї с/г продукції реалізується на ринку,

набуваючи товарної форми.

У сільському господарстві, як і в інших галузях суспільного

виробництва, відбувається постійний розвиток і вдосконалення продуктивних

сил і на цій основі зростає ефективність с/г праці, що дає змогу з меншою

кількістю робочої сили виробляти більше продовольства. Так, у середині ХУШ

ст. у сільському господарстві було зайнято 4/5 світової робочої сили,

частка продукції сільського господарства у валовій продукції світу досягала

85%. Наприкінці ХУШ ст. співвідношення між вартістю валовою продукції

сільського господарства та промисловості становила 80:20, наприкінці ХІХ

ст. 52:42, а у середині 70-х років ХХ ст. - вже 30:70. Частка сільського

господарства у валовому внутрішньому продукті продовжує знижуватися. У

розвинутих капіталістичних країнах вона тепер коливається в межах 2-3% в

Англії, США, Німеччині; 5-8% - у Франції й Італії та 11% - у Японії.

У країнах Африки, Азії, Латинської Америки, які розвиваються, ця

частка становить 11-16%, а у найменш розвинутих країнах вона перевищує 44%.

У колишньому Союзі РСР частка сільського господарства у валовому

національному продукті становила 18%[1].

У розвинутих країнах світу відбувся перехід с/г виробництва до

машинної стадії розвитку. Основний комплекс виробничих операцій у

рослинництві, тваринництві здійснюється за допомогою машин, що значно

зменшує потребу в робочій силі[2].

У США кількість зайнятих у сільському господарстві скоротилася з 6,5 млн

чол. у 1965 р. приблизно до 3 млн чол. на початку 90-х років. Це становить

близько 2,5% загальної чисельності робочої сили. Така мала частка

працездатного населення, зайнятого безпосередньо у сільському господарстві,

пояснюється й тим, що значна частина робіт виконується фірмами, що

обслуговують сільське господарство, а також на підприємствах переробної

промисловості, де остаточно формуються споживчі властивості продовольчих

товарів. У сучасний період у США для промислової переробки надходить до

90%, а у Західній Європі – до 75% кінцевої продукції сільського

господарства, призначеної для продовольчого споживання. Це істотно змінює

роль сільського господарства, з основного постачальника продовольства для

населення воно перетворилось на постачальника сировини для харчової і

переробної промисловості. З урахуванням робочої сили, що зайнята в усіх

сферах продовольчого комплексу, частка працівників АПК США на початку 90-х

років становила приблизно 17%. В основному робоча сила зосереджена у

галузях, що забезпечують переробку с/г продукції та її реалізацію, тому на

підприємствах цих галузей зосереджено до 90% робочої сили АПК. Аналогічна

структура зайнятості в інших розвинутих країнах.

Тенденція до скорочення чисельності зайнятих в аграрному секторі

спостерігається в країнах колишнього СРСР. В останні роки у багатьох

країнах, включаючи республіки колишнього Союзу, загострилася продовольча

проблема. Це зумовлено як природними факторами (посуха, повінь, і т.д.),

так і соціальними причинами - непродуктивним землекористуванням,

несправедливим розподілом і споживанням продуктів харчування, більш

високими темпами приросту населення порівняно з приростом с/г продукції,

різними соціальними катаклізмами (війна, міжнаціональні конфлікти і

т.д.)[3].

Весь період існування в країні радянської влади пов’язаний

безпосередньо із спробою розв’язати продовольчу проблему, забезпечити

населення необхідними йому продуктами харчування. Прийнято з приводу цього

безліч постанов, законів, програм. Але жодна з них, у тому числі

продовольча 1982 року, не була реалізована, оскільки безпосередній виробник

за умов колгоспно-радгоспного ладу був відчужений від землі, від участі в

управлінні, а також від створюваного ним продукту. За цих умов селянин не

був зацікавлений у продуктивному використанні землі, техніки, праці. Тому

ресурси, що направлялись у сільське господарство, не давали віддачі.

Перетворення системи виробничих відносин на селі включає вирішення

ряду кардинальних проблем, що стосується власності на землю і проведення

земельної реформи в цілому[4].

Таким чином, щоб прискорити вихід сільського господарства з кризового

стану, необхідно:

по-перше, усунути державний монополізм у власності на засоби

виробництва, забезпечити рівні економічні, соціальні та правові умови для

функціонування всіх форм власності та господарювання, розвивати ринкові

відносини. Ринок і конкуренція визначать, які форми власності та

господарювання, в яких галузях і регіонах є найбільш ефективними і

виправданими;

по-друге, кожному працівнику і колективу слід надати можливість

обрати ту форму власності та господарювання, яку він вважає для себе

найбільш прийнятною, доцільною;

по-третє, кожне підприємство повинно саме визначати свій виробничий

напрям, розпоряджатися виробленою продукцією та одержаними доходами, нести

повну матеріальну відповідальність за результати свого господарювання;

по-четверте, необхідно створити ринок матеріально-технічних засобів,

адекватних різноманітності форм власності;

по-п’яте, слід оздоровити грошову і кредитну системи;

по-шосте, перейти до вільного ціноутворення, коли головним

стимулюючим фактором до формування цін виступає конкуренція між

виробниками, а не адміністративний і монопольний диктат.

Розділ ІІ. Еволюція власності в аграрному секторі виробництва.

Відносини земельної власності є основним елементом аграрних відносин.

Останні — це відносини між людьми, господарствами, членами суспільства, з

одного боку, і державою — з другого, з приводу привласнення засобів

виробництва у безпосередньому виробництві, розподілі, обміну і використання

доходів с/г підприємств. Складовою частиною аграрних відносин є рентні

відносини.

Земельні відносини у всіх країнах світу пройшли тривалий шлях

розвитку, й у кожній країні були свої особливості в цьому процесі. В Англії

капіталістична власність на землю виникла у результаті вигнання селян із

своїх земель і огородження їхніх земельних ділянок. У Німеччині, колишній

Російській імперії та ряді інших країн Європи поміщицькі латифундії

поступово перетворилися на капіталістичні господарства. Земельні реформи

1848 і 1861 років у цих країнах, ліквідувавши феодальну, кріпосницьку

систему, зумовили виникнення великої кількості дрібних селянських

господарств.

У всіх зарубіжних країнах великого розвитку набула оренда землі у

землевласників селянами-фермерами і капіталістами-підприємцями.

Оренда — це тимчасове надання землі за плату капіталісту-орендарю або

селянину. Оренда землі найбільшого розвитку набула у ряді розвинутих країн

Заходу. Досить поширеною є сімейна оренда. Це така форма оренди, коли глава

сім’ї — власник земельної ділянки передає в оренду землю одному з членів

своєї сім’ї.

З усіх видів с/г підприємств найпоширенішими у розвинених країнах Заходу є

сімейні ферми, що, як правило, ведуть виробництво власними силами або ж

використовують частково найману робочу силу для виконання сезонних робіт.

Великі капіталістичні господарства використовують у господарській

діяльності найману працю. Щоб вижити у конкурентній боротьбі з великими

капіталістичними господарствами, дрібні фермери об’єднуються у с/г

кооперативи. Фермери ведуть своє господарство самостійно, а кооперативи

забезпечують їх обслуговуванням, постачанням матеріальних ресурсів,

техніки, займаються переробкою, зберіганням і реалізацією продукції. У США

на початку 90-х років налічувалося близько 5 тис. кооперативів, які

переробляли і реалізовували майже 30% фермерської продукції, а їхня частка

у забезпеченні ферм матеріально-технічними ресурсами становила понад 25%.

У Швеції понад 100 тис. фермерських господарств, і майже всі вони є членами

с/г кооперативів. У сферу їхньої діяльності включаються збирання, переробка

та збут продукції рослинництва, кредитування, виробниче постачання й інші

важливі для життєдіяльності ферм функції.

Своєрідним шляхом відбувався розвиток сільського господарства у колишнього

Союзі РСР. Замість селянських господарств у період насильницької

колективізації були створені колгоспи і радгоспи. На нинішньому етапі

розвитку суспільства стала очевидною недоцільність збереження колгоспно-

радгоспної системи у попередній формі. Ця система з дня її утворення

виявилася нежиттєздатною через головну притаманну їй ваду — відчуження

виробника від землі, управління, та створеного ним продукту, перетворення

селянина у наймита, не зацікавленого в ефективного використанні ресурсного

потенціалу. Саме це стало головною причиною кризи аграрного сектору.

Другою причиною стало те, що сільське господарство з перших днів

встановлення радянської влади було донором для народного господарства. За

його рахунок здійснювалась індустріалізація країни, формувався і розвивався

ВПК.

Третьою причиною такої кризи була низька оплата праці, особливо в

колгоспах, яка не створювала необхідних стимулів до праці у громадському

господарстві.

Ще однією причиною кризи колгоспно-радгоспної системи було нічим не

обмежене свавілля місцевого партійно-державного апарату, який здійснював

«керівництво» колгоспами і радгоспами. Проявом цієї кризи є погіршення всіх

економічних показників у продовольчому комплексі, насамперед рівня

продуктивності праці.

Об’єктивно оцінюючи стан сільського господарства країни, слід визнати, що

воно знаходиться у кризовому становищі. Протягом останніх шести років обсяг

валової продукції постійно скорочується. Порівняно з 1990 р. виробництво

валової продукції галузі господарствами усіх категорій зменшилось на 13,2%

у 1991 р., на 20,4% у 1992 р., на 19,2% у 1993 р., на 32,5% у 1994 р., на

34,9% у 1995 р., на 40,8% у 1996 р[5]. Стан сільського господарства

продовжував погіршуватись; обсяг валової продукції скоротився в порівнянні

з 1995 р. на 9%, у тому числі продукції рослинництва — на 10%, тваринництва

– на 8%. Скорочення обсягу виробництва відбувалося за рахунок господарств

суспільного сектора і становило 15%. Фінансове становище підприємств галузі

є вкрай незадовільним. За підсумками року збитковими виявилися 6,6 тисячі

підприємств або 54% від їх загальної кількості. Під напливом імпортних

харчових продуктів і споживчих товарів руйнується вітчизняний аграрний

ринок, що потенційно має високу конкурентноспроможність.

Поки що єдиним позитивним результатом аграрної реформи, що відбувається у

напрямі реформування майнових відносин власності в колгоспах,

роздержавлення радгоспів та інших державних сільськогосподарських

підприємств, приватизації переробних і агросервісних підприємств, є

становлення багатоукладного господарства, в якому переважають малі форми

підприємництва. У складних економічних умовах останні проявили себе як

життєздатні форми господарювання на селі[6].

Розділ ІІІ. Нові форми господарювання

Колгоспи і радгоспи до аграрних перетворень, зокрема у сфері власності і

форм господарювання на селі, як відомо, не могли бути господарствами

послідовно підприємницького типу. Реорганізувати КСП можна в такі

підприємницькі організаційно-правові структури, які не суперечать чинному

законодавству України, зокрема передбачені цим законодавством. Насамперед,

мова може йти про господарські товариства, передбачені Законом України

«Про господарські товариства». Це — товариства з обмеженою, додатковою і

повною відповідальності, командитні і акціонерні товариства (закриті й

відриті), орендні підприємства, особисті товарні господарства, фермерські

господарства.

Товариства з обмеженою, додатковою та повною відповідальністю.

У товаристві з обмеженою відповідальністю кожний його учасник по

зобов'язаннях товариства перед кредиторами за несплачені борги та по інших

зобов'язаннях відповідає лише своєю часткою у статутному фонді товариства.

На особисте майно ця відповідальність не поширюється. У товариствах з

додатковою відповідальністю сплата боргів може здійснюватися частково і

власним майном — у випадках, коли для цього не вистачає вартості статутного

фонду. В товариствах з повною відповідальністю до сплати боргів може бути

залучене і все особисте майно учасника. Безперечно, товариства з додатковою

і повною відповідальністю ризикованіші, але вони прийнятніші для

кредиторів, і їм вони віддають перевагу перед товариствами з обмеженою

відповідальністю. Відповідальність особистим майном за борги .зобов'язує

бажаючих отримати кредити підходити до визначення потреби в них, їх

розмірів та строків повернення більш зважено і відповідально. В умовах

ринкових відносин роль кредитів у здійсненні підприємницької діяльності

надзвичайно велика. Необхідність мати переваги в одержанні кредитів перед

іншими позичальниками коштів і змушує підприємців ставати на шлях створення

товариств (підприємств) з додатковою і повною відповідальністю[7].

Командитні товариства

Дещо специфічними є командитні товариства (підприємства), в яких певна

кількість учасників повністю бере на себе прийняття рішень щодо всіх питань

підприємницької діяльності товариства, відповідаючи при цьому за борги

підприємства як своїми частками у статутному фонді, так і особистим майном.

А інші учасники такого товариства відповідають за його борги лише частками

у статутному фонді. Виходячи з цього вони не беруть участі в управлінні

підприємством. На зборах учасників вони мають право лише дорадчого голосу.

Відповідальність за борги особистим майном нерідко відстрашує потенціальних

учасників спільної підприємницької діяльності від створення товариства з

додатковою і повною відповідальністю, а також командитних товариств. Але

при цьому треба мати на увазі, що члени даних товариств, оскільки основною

їхньою діяльністю є сільськогосподарське виробництво, мають певні пільги в

цьому плані. З них не може бути стягнуто за борги житло з господарськими

будівлями, корова, якщо вона одна (при відсутності корови, відповідно, одна

телиця чи коза, вівця, свиня), корми для худоби, насіння для посіву,

сільськогосподарський інвентар, знаряддя особистої кустарної і ремісничої

праці, інструменти, книги тощо, одяг, взуття, речі домашнього вжитку. Отже,

відповідальність працівників сільськогосподарського виробництва за борги

особистим майном, порівняно з іншими громадянами, основною діяльністю яких

не є сільськогосподарське виробництво, суттєво обмежена, що дає змогу без

особливо підвищеного ризику формувати товариства з додатковою і повною

відповідальністю, а також командитні товариства[8].

Акціонерні товариства

Серед законодавче визначених видів господарських товариств дещо

відособленими від інших є акціонерні товариства, їхні статутні фонди

формуються за рахунок коштів від продажу акцій їх учасникам. Тому

акціонерні товариства від інших товариств відрізняє те, що вийти з них

можна тільки шляхом продажу акцій[9].

На підвищену увагу заслуговують особливості акціонерних товариств. Такі

господарські товариства, зокрема їх назва, найвідоміші серед населення, у

тому числі й сільського, мабуть, через те, що цей вид товариств найчастіше

зустрічається в промисловості та інших несільськогосподарських секторах

економіки. Головна особливість їх полягає в тому, що будь-яке майно і

земля, передані акціонерному товариству в сплату за акції, стають власністю

товариства. Акціонер, який бажає вийти з товариства, не може вимагати від

нього повернення йому переданого ним майна і землі. Вихід з акціонерного

товариства можливий єдиний — шляхом продажу акцій. Товариство і його

акціонери мають пріоритетне право на купівлю акцій товариства, що

продаються, але не зобов'язані цього робити. Вони можуть їх купити, а

можуть і не купити. При цьому треба мати на увазі, що ціна акції при

продажу визначається не її номінальною вартістю, а прибутковістю

акціонерного підприємства. В сучасних умовах низької рентабельності

сільськогосподарських підприємств ринкова ціна акції буде низькою, а тим

більше при збиткових результатах господарювання. Отже, за таких умов акції

акціонерних сільськогосподарських підприємств у переважній більшості

випадків можуть бути продані за безцінь.

Розглянута особливість акціонерних товариств зумовлює необхідність

застереження щодо доцільності їх створення в процесі реорганізації КСП і

особливо — у випадках оплати акцій не лише майновими паями, а й земельними

частками. З часом може виявитися немало бажаючих вийти з акціонерних

товариств, створених на базі КСП, з метою, наприклад, організації

селянських (фермерських) господарств, чи вступу до якогось іншого

господарського товариства аграрного профілю тощо. Ці свої задуми вони не

зможуть реалізувати, оскільки не мають ніякого права вимагати від

товариства повернення їм ні земельної частки, якщо вона була внесена до

статутного фонду акціонерного товариства, ні виділення якихось засобів

виробництва для здійснення виробничої діяльності. Це треба добре усвідомити

всім, хто хоче стати на шлях створення на базі КСП акціонерних

товариств[10].

Фермерські господарства.

Фермерських господарств в Україні створено більше 35 тис, у їхньому

користуванні знаходиться 835 тис. га сільськогосподарських угідь, у тому

числі 765 тис. га ріллі що складає біля 1,8% від сільськогосподарських

земель та 2,3% від площ орних земель (станом на початок 1997 р.). Середня

площа їх землекористування — близько 24 га сільськогосподарських угідь.

Активніше селянські (фермерські) господарства створювалися в перші роки

проведення аграрної реформи (1991—1993 рр.). В наступні роки цей процес

загальмувався, що зумовлено рядом причин. Головна з них полягає у

відсутності у бажаючих створити фермерські господарства власних і кредитних

коштів на придбаний необхідних засобів виробництва і у обмеженості

можливостей у держави надати їм у цьому допомогу. Через низьку

забезпеченість засобами виробництва, фермерські господарства не змогли ще

розкрити своїх потенціальних можливостей, зумовлених фактором приватної

власності і повною самостійністю у вирішенні всіх питань господарської

діяльності[11].

Орендні підприємства.

Серед існуючих селянських (фермерських) господарств слід виділити • окрему

групу ті з них, які широко застосовують оренду земельних часток чи

земельних ділянок і майнових паїв членів колективних сільськогосподарських

підприємств. Часто їх називають приватно-орендними підприємствами, приватно-

орендними агрофірмами тощо. Такі підприємства не являють собою самостійну

організаційно-правову форму господарювання, а є одним з видів приватних

підприємств, у даному випадку — селянських (фермерських) господарств, які

тією чи іншою мірою здійснюють свою діяльність з використанням орендованих

засобів виробництва, зокрема землі. Вони є в областях Західного регіону і в

Полтавській області[12]

Особи, які об'єднали таким чином земельні та майнові паї і передали їх в

оренду, зберігають за собою право вилучення земельних і майнових паїв, що

їм належать, та розпорядження ними в інші способи. Виділення земельних паїв

має відбуватися на основі затвердженої цими особами (їх загальними зборами)

відповідної схеми, яка розробляється у кожному сільськогосподарському

підприємстві, земельна ділянка якого поділена на земельні частки (паї) без

виділення земельних ділянок у натурі.

Пропонований спосіб організації передання в оренду земельних і майнових

паїв без виділення їх у натурі може знайти широке застосування в процесі

реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств у послідовно

підприємницькі структури. Принципи конкуренції вимагають, щоб засновниками

підприємницьких господарських структур, зокрема на селі, були найактивніші,

найпідприємливіші люди, зокрема члени КСП, що реорганізуються. Кількість

засновників тієї чи іншої господарської структури не повинна бути дуже

великою. Пенсіонерам та іншим членам КСП, які не бажають займатися

підприємницькою діяльністю і брати на себе відповідальність за ризики такої

діяльності, краще першими здавати свої земельні та майнові паї в оренду в

запропонований спосіб.

Отже, в процесі реорганізації КСП можуть створюватися господарські

структури двох видів: одні мають на меті здійснення підприємницької

діяльності, інші — передання створеного підприємства в оренду.

Процес створення підприємств з використанням оренди земельних паїв без

виділення їх у натурі можна дещо спростити, порівняно з розглянутим вище,

якщо до чинного законодавства внести певні зміни. Зокрема, якщо ввести

право на виділення двом і більше членам КСП за їх згодою земельних паїв

єдиною ділянкою (із збереженням при цьому права вилучення кожному з них

земельного паю, який йому належить), без обов'язкового створення будь-якого

підприємства, але з правом власників паїв передавати земельну ділянку, що

їм належить, в оренду, не створюючи юридичної особи[13].

Особисті товарні господарства.

Прийнято вважати, що на селі мале підприємництво існує у формі селянських

(фермерських) господарств, кооперативів та малих підприємств, але до цього

списку можуть бути включені також товарні особисті підсобні господарства

населення. До товарного особистого підсобного господарства населення

відноситься господарство, виробництво продукції в якому перевищує обсяги,

необхідні для споживання в домашньому господарстві, і цей надлишок

реалізується як товар різними каналами на ринку поза межами домашнього

господарства. За ознаками товарне особисте підсобне господарство підпадає

під це визначення, тому таке господарство можна вважати формою малого

підприємництва, яка має широке розповсюдження на селі та є найбільш

масовою. Високотоварні господарства населення можна вважати попередньою

формою до формування фермерського господарства.

У розвитку особистих господарств населення спостерігаються стійкі тенденції

до зростання, збільшення кількості землевласників і землекористувачів,

розширення розмірів земельних ділянок, збільшення поголів’я худоби,

зростання виробництва валової аграрної продукції та її частки в загальному

виробництві продукції сільського господарства[14]. Розвиток високотоварних

особистих підсобних господарств населення повинен базуватися на

інтенсифікації сільськогосподарського виробництва та вкладання в нього

капіталу. Лише це є реальною основою переростання товарних особистих

підсобних господарств селян у селянські (фермерські) господарства, які були

б здатні забезпечити продовольчий достаток країни[15].

У всіх господарських товариствах (підприємствах) трудові відносини

відокремлені від відносин власності. Колектив співвласників (учасників)

підприємства формується за своїми правовими нормами, трудовий колектив — за

своїми: на основі трудових угод. Взаємовідносини членів трудового колективу

з підприємством при цьому чітко регламентуються, що дає можливість

підтримувати на належному рівні технологічну і трудову дисципліну,

домагатися високої продуктивності праці[16].

Реорганізація колгоспів і колективних сільськогосподарських підприємств у

господарські товариства набула характеру однобічного процесу. В системі

Мінсільгосппроду України до останнього часу створювався практично один вид

господарських товариств — акціонерні товариства закритого типу. Товариства

з обмеженою відповідальністю зустрічаються дуже рідко. Інші поки що взагалі

не створювалися,

За даними Мінсільгосппроду України на початок другого півріччя 1996 р. в

системі цього міністерства налічувалося 519 акціонерних формувань з різними

назвами: акціонерні товариства (157), акціонерні агроторгові об'єднання

(11), акціонерні сільськогосподарські підприємства (46) і акціонерні пайові

колективні сільськогосподарські підприємства (305). Найбільше їх створено в

Сумській (120), Одеській (45) та Львівській (43) областях.

Таку однобічність у виборі видів господарських товариств можна пояснити

двома причинами. По-перше, як уже зазначалося, це — те, що багато селян не

знають про існування інших видів господарських товариств і тим більше не

знають особливостей кожного виду цих товариств, їхніх позитивних і

негативних рис. По-друге, це пояснюється несерйозним ставленням до

формування проблеми господарських товариств тих, хто мав би вдумливіше

підходити до цього процесу, пропонуючи створення в сільському господарстві

акціонерних товариств, зокрема в процесі реорганізації колективних

сільськогосподарських підприємств[17].

Висновки

Перехід України до ринкових відносин вимагає в аграрно-промисловому

комплексі розробки нових підходів до стратегії аграрної політики,

спрямованої на формування продовольчої безпеки країни, пріоритетність

розвитку сільського господарства, докорінну перебудову економічних,

соціальних та правових відносин в аграрній сфері, свободу підприємництва та

конкуренції.

Одним з основних резервів росту ефективності сільськогосподарського

виробництва є раціональне використання головного засобу виробництва -

землі. Тому капітальні вкладення в сільське господарство в першу чергу

повинні бути використані на заходи щодо збереження земель, підвищення

родючості грунтів, що обумовить зростання продуктивності землеробства і,

зокрема, створення стійкої кормової бази тваринництва.

Перехід аграрного сектора до ринкових відносин породив принципово нові

форми господарювання. Не так давно пріоритет надавався державній власності,

другорядна роль відводилась кооперативній, приватна власність

заперечувалась повністю. Однією з вирішальних передумов переходу до ринку є

приватизація власності, що має вплинути на розвиток виробництва.

Ряд законодавчих і нормативних актів, що прийняті останнім часом, сприяють

розвитку на селі нових форм господарювання, і кожна з них у процесі

конкурентної боротьби може довести свої переваги.

Земельні відносини в Україні регулюються чинними законодавчими актами,

згідно з якими запроваджені три рівноправні форми власності: державна,

колективна і приватна. Саме на приватній формі власності і грунтується

діяльність селянських /фермерських/ господарств як самостійної юридичної

одиниці. Розвиток селянських /фермерських/ господарств повинен

стимулюватись вільною конкуренцією на ринку з державними і кооперативними

підприємствами, бо його основними завданнями, як відомо, є: виробництво,

переробка і збут сільськогосподарської продукції; розвиток підсобної

діяльності для раціонального використання природних і трудових ресурсів,

земельних угідь, поліпшення їх родючості; участь працею або коштами в

соціальному розвитку села, де розташоване фермерське господарство.

Незважаючи на окремі песимістичні виступи, що фермер всіх не нагодує,

розвиток селянських /фермерських/ господарств на рівні з великими

підприємствами в Україні необхідний, бо на землі має бути господар і

вироблена продукція повинна відповідати більш якісним показникам, а для

цього потрібно надавати всіляку підтримку фермерам.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28

червня 1996 року. - К.: "Феміна", 1996. - 64 с.

Земельний кодекс України.//ВВР - 1993. — № 10 - С. 79.

Герасимчук А.А., Куценко О.М., Писаренко В.М., Рабштина В.М. Соціально-

економічні проблеми аграрної сфери виробництва: Конспекти лекцій. - К.:НМК

ВО, 1993 р.-№10.-С. 79.

Кузняк Б. Проблеми відродження господаря на землі. //ЕУ. - 1993. — № 6. -

С. 68-74.

Кочерга С.В. Зміна власності - крок до ринкових перетворень.// Актуальні

проблеми природничих і гуманітарних наук /Збірник наукових праць молодих

вчених/ - Полтава: Полтава, 1997. - С. 213-216.

Крисанов Д. Пріоритети аграрної сфери та їх реалізація в умовах економічної

кризи /на рос.мові/. //ЕУ. — 1997. – № II. — С. 55-64,

Климко Г.Н,, Нестеренко В.П., Каніщенко Л.О., Чухно А.А. Основи економічної

теорії: політекономічний аспект. - К.:Вища школа - Знання:. - 1997. - С.

455-462,

Лукінов І., Шепотько Л. Продуктивні сили села основа його відродження і

прогресу. //ЕУ. – 1993. – № 3.– С. 3-13.

Лупенко Ю. Формування акціонерних структур в АПК. //ЕУ - 1993, -№11 -С. 5

-59.

Малинська Л.В. Еколого-економічна ефективність агролісомеліорації.

//Актуальні проблеми природничих і гуманітарних наук - Полтава: Полтава,

1997. - С. 219-223.

Малик М. Основні напрями реформування відносин власності в колгоспах

України. //ЕУ. - 1993. -№12.-С. 53-58.

Мочерний С.В., Єрохін С.А., Каніщенко Л.О., та ін. За редакцією

С.В.Мочерного. Основи економічної теорії. - К.: "Академія", 1997. -С. 261-

272.

Москвін 0, Проблеми і Альтернативи агрореформи.//ЕУ.-1998. -№ 1. - С. 55-

64.

Михайленко О. Основи держави і права. - К.:Феміна - 1995. - 160 с.

Оуєн О.С. Охорона природних ресурсів /на рос.мові/ -М.:Колос -1977. – 416

с.

Оніщенко Д., Юрчишин В. Про форми власності в аграрній сфері України.//ЕУ.

- 1993. - № 3. - С. 13-23.

Оніщенко Д., Юрчишин В. Про форми власності в аграрній сфері України.//ЕУ.

- 1997. — № 4. — С. 50-61.

Писаренко В.М., Куценко О.М. Екологічні основи раціонального

природокористування в аграрному виробництві. - Навчальний посібник -К.:НМК

ВО - 1992. - 200 с.

Рубан Ю. Методологічні та методичні питання створення концепції розвитку

сільського господарства .//ЕУ. - 1994. -№1. - С. 50-54.

Прейгер Д. Сільське господарство України: вчора, сьогодні, завтра. //ЕУ.

-1993. -№12. - С. 48-52.

Статистичний щорічник України за 1995 рік. - К.:Техніка, 1996 р. - С. 203-

204.

Янушевич В.М., Шовкун І.А. Стан перспективи розвитку малого підприємництва

в аграрному секторі України.//Реформування економіки України. – Київ, 1997.

— С. 82-88.

-----------------------

[1] Див.: Лукінов І., Шепотько Л. Продуктивні сили села основа його

відродження і прогресу. //Економіка України. — № 3, 1993. — С. 7

[2] Див.: Герасимчук А.А., Куценко О.М., Писаренко В.М., Рабштина В.М.

Соціально-екологічні проблеми аграрної сфери виробництва. - К.: НМК ВО —

1992. — С. 30-31.

[3] Див.: Герасимчук А.А., Куценко О.М., Писаренко В.М., Рабштина В.М.

Соціально-екологічні проблеми аграрної сфери виробництва. — К.:НКМ ВО –

1992. — С. 98

[4] Див.: Прейгер Д. Сільське господарство України: вчора, сьогодні,

завтра. Економіка України — 1993. – № 12. – С. 52.

[5] Див.: Статистичний щорічник України за 1995 рік - К.: Техніка, 1996 –

С. 230

[6] Янушевич В.М., Шовкун І.А. Стан перспективи розвитку малого

підприємництва в аграрному секторі України.//Реформування економіки

України. – Київ, 1997. — С. 82.

[7] Див.: Оніщенко О., Юрчишин В. Про підприємницькі форми господарювання в

аграрній сфері. Економіка України — 1997. – № 4. — С. 52

[8] Див.: Оніщенко О., Юрчишин В. Про підприємницькі форми господарювання в

аграрній сфері. Економіка України — 1997. – № 4. — С 52-53

[9] Там же.

[10] Див.: Оніщенко О., Юрчишин В. Про підприємницькі форми господарювання

в аграрній сфері. Економіка України — 1997. – № 4. — С. 54

[11] Див.: Оніщенко О., Юрчишин В. Про підприємницькі форми господарювання

в аграрній сфері. Економіка України — 1997. – № 4. — С. 55

[12] Див.: Оніщенко О., Юрчишин В. Про підприємницькі форми господарювання

в аграрній сфері. Економіка України — 1997. – № 4. — С. 55-56.

[13] Див.: Оніщенко О., Юрчишин В. Про підприємницькі форми господарювання

в аграрній сфері. Економіка України — 1997. – № 4. — С. 58.

[14] Див.: Янушевич В.М., Шовкун І.А. Стан перспективи розвитку малого

підприємництва в аграрному секторі України.//Реформування економіки

України. – Київ, 1997. — С. 83

[15]Див.: Янушевич В.М., Шовкун І.А. Стан перспективи розвитку малого

підприємництва в аграрному секторі України.//Реформування економіки

України. – Київ, 1997. — С. 85

[16] Див.: Оніщенко О., Юрчишин В. Про підприємницькі форми господарювання

в аграрній сфері. Економіка України — 1997. – № 4. — С. 53

[17] Див.: Там же – С. 58.