Інфляція, її суть, види та соціально-економічні наслідки

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Інфляція, її суть, види та соціально-економічні наслідки

Інфляція, її суть, види та соціально-економічні наслідки

Зміст

Вступ

2

Закон грошового обігу та фактори, що його порушують 3

Інфляція, її суть, види

7

Соціально-економічні наслідки інфляції

15

Антиінфляційна політика держави

23

Висновки

31

Бібліографічний список

33

Вступ

У наш час, здається, не можна прожити і дня, не почувши цього

підступного і інтригуючого слова. Про неї кажуть, з нею борются,

її бояться. Що ж таке – інфляція?

У світі майже немає країн, де б у другій половині XX cт. не існувала

інфляція. Вона ніби прийшла на зміну колишньої хвороби ринкової економіки,

яка стала явно слабшати, – циклічним кризам. Інфляція була характерна для

грошового обігу: Росії – з 1769 до 1895 р. (за винятком періоду 1843 – 1853

рр.); США – в період війни за незалежність 1775 – 1783 рр. і громадянської

війни 1861 – 1865 рр. Англії – під час війни з Наполеоном на початку XIX

в.. Франції – в період Французької революції 1789 – 1791 рр. Особливо

високих темпів інфляція досягла в Німеччині після першої світової війни,

коли восени 1923 р. грошова маса в обігу досягала 496 квінтильйонів марок,

а грошова одиниця знецінилася в трильйон разів.

Наведені історичні приклади доводять, що інфляція не є породженням

сучасності, а мала місце і в минулому.

Сучасній інфляції властивий ряд відмінних особливостей: якщо раніше

інфляція носила локальний характер, то зараз – повсюдний, всеосяжний; якщо

раніше вона охоплювала більший і менший період, тобто мала періодичний

характер, то зараз – хронічний; сучасна інфляція знаходиться під впливом не

тільки грошових, але і негрошових чинників. Отже, сучасна інфляція

випробовує вплив багатьох чинників.

Саме тому, що тема ця так популярна в наші дні, я зупинилась на ній

як на предметі свого дослідження. Я хотіла би взнати, що це за феномен; яке

його коріння; чи так він небезпечний для економіки, як це кажуть, і якщо

так, то чому; і як з ним бореться держава.

“Ленін говорив, що найкращий шлях знищити капіталістичну систему – це

розладнати грошовий обіг. Тривалим процесом інфляції уряди можуть

конфіскувати, таємно і непомітно, значну частину багатства своїх громадян”.

Д.М. Кейнс

1. Закон обігу грошей.

Кількість грошей, необхідних для обігу, тобто для реалізації товарів,

визначається законом грошового обігу. Різні форми грошей підпорядковуються

своїм особливим законам. З урахуванням перших двох функцій грошей він

набуває вигляду формули, в якій кількість грошей залежить від суми цін

товарів (що у свою чергу визначається кількістю товарів і рівнем цін на

кожний з них) і швидкості обігу одноіменної грошової одиниці:

[pic]

де К – кількість грошей, необхідних для товарного обігу у даному році;

Ц – сума цін товарів, що реалізуються у даному році;

О – середнє число обертів за рік кожної грошової одиниці.

Це загальний закон кількості грошей в обігу. З розвитком функції

засобу платежу формула закону набуває більш складного вигляду:

[pic]

де СЦ – сума товарних цін;

К – сума цін товарів, проданих у кредит;

П – сума платежів за борговими зобов`язаннями;

ВВ – сума взаємопогашуваних безготівкових платежів;

Шо – середня кількість обертів грошової одиниці (як засобу обігу та

платежу).

На перший погляд може здатися, що для виконання функції засобу платежу

необхідна додаткова кількість грошей. Однак таке враження не зовсім

правильне. Справа у тому, що частина товарів продається у кредит і

оплачується за межами даного періоду. Значить, на відповідну величину

зменшиться потрібна кількість грошових одиниць. Крім того, значна частина

боргових зобов`язань погашується шляхом не сплати готівкою, а їх взаємного

зарахування. Слід також врахувати у даному періоді суму платежів за товари,

що раніше продані у кредит.

Основними елементами закону грошового обігу виступають товарна маса,

яка перебуває в обігу, рівень цін товарів і швидкість обігу грошей. Причому

не рівень цін товарів залежить від кількості грошей в обігу, а навпаки,

кількість грошей, які перебувають в обігу, залежать від рівня цін. Крім

того, не швидкість обігу грошей залежить від їх кількості, а кількість

грошей залежить від швидкості обігу.

Збільшення швидкості обігу грошової одиниці рівноцінна зменшенню

грошової маси. Так у США з 1946 по 1973 рік прискорення обігу грошей

скоротило їх кількість в обігу на 360 млрд. дол. Водночас у країнах

колишнього СРСР швидкість обігу карбованця зменшувалась. У 1960 р.

карбованець обертався 12 разів на рік, а в 1990 – лише 4 рази.

При функціонуванні повноцінних грошей в обігу перебувала лише

необхідна кількість грошових одиниць. Роль регулятора цієї кількості

стихійно виконувала функція грошей як засобу нагромадження. Коли,

наприклад, потреба у грошах зменшувалася, то частина грошей випадала з

обігу, перетворюючись у скарб; якщо ж, навпаки, потреба обігу в грошах

зростала, то додаткова кількість грошей надходила в обіг із скарбу. Функція

засобу нагромадження скарбів відігравала роль привідних і відвідних каналів

грошового обігу. Тому у ньому не могло бути надлишку грошей.

Однак в обігу, крім повноцінних грошей, з XVII ст. перебувають

паперово-кредитні гроші, які підпорядковані закону обігу паперових грошей.

Суть цього специфічного закону полягає в тому, що їхня кількість у сфері

обігу повинна дорівнювати кількості золотих грошей, потрібних для

нормального функціонування товарообігу. Кожен паперовий долар прирівнювався

до золотого і мав таку ж купівельну ціну, як і золотий. Закон обігу

паперових грошей діяв за умов, коли в основі грошової форми вартості лежало

золото.

Із сформульованих законів випливає дуже важливий принцип грошового

обігу – обмеження грошової маси реальними потребами обігу. Звідси, у свою

чергу, випливає висновок про те, що у підтриманні рівноваги в економіці,

збалансованості попиту та пропозиції важливу роль відіграє грошова маса.

Остання виступає як сума купівельних та платіжних засобів, що обслуговують

господарський обіг і належать державі, фірмам та окремим особам. У грошовій

масі розрізняють: активні гроші, що застосовуються у готівковому и

безготівковому обігу; пасивні (нагромадження, резерви, залишки на

рахунках), які лише потенційно можуть використовуватися в угодах.

У статистиці розвинутих країн існує декілька понять грошової маси.

Найбільш поширений агрегат М включає готівку (банкноти та розмінну монету і

залишки на поточних рахунках (“записані на рахунок гроші”), які є основою

чекового обігу. Питома вага готівки в агрегаті М1 знижується особливо

швидко при використанні ЕОМ у банківській справі. До грошової маси також

належать засоби на строкових депозитах у комерційних банках, що разом з М1

входять до М2. У М3, крім того, входять ще засоби на строкових ощадних

внесках у державній поштово-ощадній мережі, у кооперативних банках. Отже,

основну частину грошової маси становлять різні види банківських депозитів

(кредитних грошей), а також деякі види цінних паперів, які мають таку ж

купівельну спроможність, як і банківські рахунки. Грошова маса у розвинутих

країнах формується у наш час на основі кредитів. Це означає, що банківська

система, надаючи кредит підприємствам, організаціям, окремим особам, тим

самим збільшує грошову масу, оскільки в обіг при цьому надходить додаткова

кількість загальної купівельної сили.

Зростання швидкості обігу грошей зумовлене також активним втручанням

держави у процес відтворення капіталу, зростанням одержавлення кредитно-

фінансової сфери і розвитком кредитної системи, вдосконаленням

безготівкових платежів. Так, якщо на початку 20-х років резервним банкам

було потрібно 8 днів для виконання взаємних розрахунків, то у наш час –

лише 2 дні. Швидкість обігу грошей зростає завдяки широкому впровадженню

чеків. Так депозитно-чекові операції обслуговують зараз приблизно 90 % усіх

грошових платежів у США, а кожен чек у середньому 10 разів переходить з рук

у руки. Факторами прискорення обігу грошей виступають розвиток функцій

комерційного банківського кредиту, збільшення поточного споживчого кредиту

та ін.

“Завдання поєднання процвітання із ціновою стабільністю нині є

головною нерозв`язаною проблемою функціонування всієї економіки. Ми повинні

знайти компроміс, що забезпечував би такі темпи зростання і таку невисоку

норму безробіття, якими можна пишатися, з одного боку, та такий рівень

інфляції, з яким було б зручно, з іншого”.

Артур Оуен.

2. Інфляція, її суть, види

Інфляція є основною проблемою в багатьох країнах, що розвиваються, і

стала ознакою колишніх соціалістичних країн, які переходять до ринку, таких

як Польща, або Югославія, а також країн колишнього Радянського Союзу.

Що таке інфляція?

Інфляція означає зростання загального рівня цін. Темп інфляції є

темпом зміни загального рівня цін і розраховується так:

[pic].

(

Однак як можна виміряти рівень цін, що використовується у визначенні

інфляції? Теоретично він вимірюється як середня зважена товарів і послуг в

економіці. На практиці загальний рівень цін вимірюється складанням індексів

цін, які є середніми величинами споживчих або виробничих цін.

Як приклад візьмемо 1990р., протягом якого індекс споживчих цін

підвищився на 5,4 %. В 1995 р. ціни в усіх основних товарних групах зросли:

продовольчих товарів, житла, одягу, транспорту, медичного обслуговування,

алкогольних напоїв і т. ін. Це і є загальна підвищувальна тенденція цін,

яку називаємо інфляцією.

Не всі ціни зростають однаковими темпами в інфляційні періоди. У

1990р., наприклад, ціни на енергоносії зросли більш як на 5,4 %, тоді як

ціни на продовольчі товари зросли нижчими темпами, а середній рівень

зростання цін становив 5,4 %.

Дефляція. Протилежним до інфляції є дефляція, яка має місце тоді,

коли загальний рівень цін падає. Дефляція траплялася вкрай рідко в кінці XX

ст. У США останній раз споживчі ціни дійсно зменшилися у 1955р.

Підтримувана дефляція, коли ціни постійно падають протягом декількох років,

асоціюється з періодами глибокої депресії, такими, як 30-ті роки XX ст. чи

90-ті роки минулого століття. Застосування активної стабілізаційної

політики, яка ліквідувала глибокі тривалі спади в ринковій економіці

розвинених країн, також усунуло дефляцію з економічної арени.

Спорідненим поняттям є дезінфляція, яка означає зменшення темпів

інфляції. Останнім часом періоди дезінфляції мали місце на початку 80-х

років, коли високі темпи інфляції, яка вимірювалася двозначними числами,

були зменшені застосуванням політики дорогих грошей.

Індекси цін

Коли газетні заголовки повідомляють, що інфляція зростає або

Федеральна Резервна Система зреагувала на посилення інфляційних тенденцій,

насправді мова йде про динаміку певного індексу цін. Індекс цін є середня

зважена цін ряду товарів і послуг. Складаючи індекси цін, економісти

зважують індивідуальні ціни через економічну важливість кожного товару.

Найважливішими індексами цін є індекс споживчих цін, ВНП-дефлятор та індекс

оптових цін виробника.

Індекс споживчих цін (ІСЦ). Найширше використовуваним вимірником

інфляції є індекс споживчих цін. ІСЦ вимірює вартість ринкового кошика

споживчих товарів і послуг, до складу якого входять ціни на продовольчі

товари, одяг, житло, паливо, транспорт, медичні послуги, плата за навчання

та інші товари, що купуються для повсякденного життя. Наприклад, у США ціни

354 окремих класів товарів збираються від більш як 21 000 установ у 91

районі країни.

Як ціни зважуються при складанні індексів цін? Було б надто просто

підсумовувати різні ціни чи зважувати їх за масою чи об`ємом. Скоріше

індекс цін визначається зважуванням кожної ціни відповідно до економічної

важливості товару.

Розраховуючи ІСЦ, кожному товару встановлюють фіксовану вагу, що

пропорційна його відносній важливості у споживчих видатках бюджету сім`ї.

Найсвіжішу вагу для кожного товару, що пропорційна сукупним видаткам

споживачів на нього, встановлено дослідженням споживчих видатків у 1982-

1984 рр.

ВНП-дефлятор. ВНП-дефлятор є відношенням номінального валового

національного продукту (ВНП) до реального і, отже, може тлумачитися як

найширший індекс цін; інакше кажучи, це ціна усього ВНП (споживання,

інвестицій, урядових закупок і чистого експорту), а не окремого сектора

економіки. ВНП-дефлятор відрізняється від ІСЦ також тим, що це індекс зі

змінними, а не зі сталими вагами. Крім того, також будуються дефлятори для

компонентів ВНП – таких, як інвестиційні товари, особисте споживання тощо,

і вони можуть інколи застосовуватись для доповнення ІСЦ.

Індекс оптових цін виробника. Він належить до найстаріших, що

публікуються Департаментом праці, і його історія починається з 1890 р.

Даний індекс вимірює рівень цін на стадії оптової торгівлі чи на виробничій

стадії. Він грунтується на цінах приблизно на 3400 товарів і містить у собі

ціни на продовольство, промислові вироби і видобувні продукти. Для

розрахунку цього індексу використовуються фіксовані ваги. Оскільки індекс

оптових цін досить докладний, його широко використовують ділові кола.

Три види інфляції

Подібно до захворювання, інфляція має різні ступені тяжкості.

Визначимо три її категорії: помірна інфляція, галопуюча і гіперінфляція.

Помірна інфляція. Помірна інфляція характеризується повільним

зростанням цін. Можна умовно кваліфікувати її так: щорічний темп інфляції

вимірюється однозначним числом. Коли ціни відносно стабільні, то люди

довіряють грошам і охоче нагромаджують гроші, тому що через місяць чи рік

гроші матимуть таку саму купівельну спроможність, як і сьогодні. Люди охоче

підписують довгострокові контракти у грошовому вираженні (номінальна ціна),

оскільки вони впевнені, що рівень цін не підніметься надто високо від того,

за якого вони зараз продають і купують. Люди не втрачають часу чи коштів,

намагаючись розмістити своє багатство в “реальних” активах, а не в

“грошових“ чи “паперових”, тому що вірить, що їхні грошові активи збережуть

свою реальну вартість.

Галопуюча інфляція. Інфляція, що вимірюється двозначними чи

тризначними числами – 20, 100 чи 200 % за рік, називається галопуючою.

Галопуюча інфляція інколи спостерігається і в розвинених країнах, наприклад

в Італії. Багато латиноамериканських країн, зокрема Аргентина і Бразилія,

зазнавали темпів інфляції від 50 до 700 % на рік у 70-80-ті роки.

Коли помірна інфляція перероджується у галопуючу, виникають

економічні спотворення. Контракти здебільшого “прив`язуються” до певного

цінового індексу або до іноземної валюти, наприклад, до долара США. За

таких умов гроші втрачають свою вартість дуже швидко – реальний рівень

процента може становити мінус 50 чи 100 % на рік. Тому люди не тримають

грошей більше, ніж необхідно для щоденних операцій. Фінансові ринки

звужуються і капітали розміщуються скоріше через фондування, як за

командної системи, ніж через проценти і ставки. Населення нагромаджує

товари, купує будинки і ніколи не віддає гроші в позику за низькими

номінальними процентними ставками.

Дивовижним є факт, що економіка з щорічною інфляцією 200% ухитряється

витримувати, навіть коли цінова система функціонує так погано. В такій

економіці виникають глибокі економічні спотворення, люди вкладають свої

кошти за кордоном, а внутрішні інвестиції скорочуються.

Гіперінфляція. Коли економіка, здається, витримує галопуючу інфляцію,

виникає третій і смертельний вид інфляції – гіперінфляція. Нічого хорошого

не можна сказати про ринкову економіку, в якій ціни зростають на мільйони

чи навіть мільярди процентів на рік.

Ось як описується гіперінфляція у США під час Громадянської війни:

“Ми ходили у крамниці з грошима у кишенях і поверталися з

продуктами у кошиках. Тепер ми ходимо з грішми у кошиках і

повертаємось з продуктами у кишенях. Всього бракує, крім грошей! Ціни

хаотичні, а виробництво дезорганізоване. Обід, що коштував стільки ж,

як балет до опери, нині коштує у 20 разів більше. Всі прагнуть

запасати речі і намагаються позбутись “поганих” паперових грошей, це

вилучає “хороші” металічні гроші з обігу. Часткове повернення до

бартеру з його труднощами є результатом цього процесу.”

Найповніше документований випадок гіперінфляції мав місце у

Веймарській республіці у 20-ті роки. Уряд, ввімкнувши друкарський верстат

для випуску грошей, довів і масу грошей, і ціни до астрономічних рівнів. З

січня 1922 р. по листопад 1923 р. індекс цін збільшився з 1 до 10 000 000

000. Якби певна особа володіла би цінними паперами на суму 300 млн. дол. На

початку 1922 р., то через 2 роки за цю суму не можна було б купити і

льодяника.

Аналіз виявляє декілька характерних рис гіперінфляції. По-перше,

реальний попит на гроші, виміряний як відношення запасу грошей до рівня

цін, падає дуже різко. Під кінець гіперінфляції в Німеччині реальний попит

на гроші становив лише 1/30 від рівня дворічної давності. По-друге,

відносні ціни стали дуже нестабільними. За нормальних умов реальна

заробітна плата індивіда змінюється лише на процент, а то і менше із місяця

у місяць. У1923 р. реальна зарплата в Німеччині змінювалася в середньому на

третину (вгору чи вниз) щомісяця. Ці неймовірні коливання у відносних цінах

і реальний заробітній платі – несправедливості и спотворення, що спричинені

цими коливаннями,– іллюструють головну втрату від інфляції.

Можливо, найбільше гіперінфляція впливає на розподіл багатства.

Визначний британський економіст Ліонель Робінс так підсумував цей вплив:

“Знецінення марки… зруйнувало багатство заможних груп населення в

німецькому суспільстві, підірвало його моральність й економічну свободу та

підготувало фундамент для бід, що сталися далі. Гітлер є годованцем

інфляції”.

Інфляція в Україні: витоки і сучасний стан

Найбільш істотним негативним явищем в економіці України на етапі її

ринкового формування виявилась інфляція. З ледь помітного знецінення грошей

у 80-ті роки вона за короткий час (близько 3 років) сягнула надвисокого

рівня. Дивно те, що такий сплеск інфляції стався в одній з найбільш

економічно розвинутих і соціально-благополучних республік колишнього СССР.

Цей феномен не дістав належного дослідження та об`єктивної оцінки і

залишається мало зрозумілим для широкої громадськості. Така ситуація сприяє

використанню інфляційної загрози як аргументу проти виходу України з

єдиного рублевого простору і взагалі проти розбудови незалежної української

держави. Тому вивчення інфляції в сучасній Україні набуває винятково

важливого значення.

Чи була інфляція в Україні до проголошення нею незалежності?

Щоб об`єктивно оцінити інфляційні процеси сучасного періоду,

необхідно, перш за все, визначити, чи була інфляція в Україні за радянських

часів. Проте знайти сьогодні однозначну відповідь на це запитання надто

складно. Адже Україна того періоду була складовою іншої держави і не мала

власної грошової системи. Тому залишається скористатися даними про інфляцію

по СРСР у цілому. Такий підхід методично виправданий тим, що стан грошового

обігу України визначався тоді з союзного центру і мало чим відрізнявся від

стану грошової сфери всього Союзу.

В умовах жорсткого державного контролю і стримування цін офіційна

радянська влада взагалі заперечувала можливість інфляції в плановій

економіці, а в державній статистиці проблема інфляції просто замовчувалась

аж до 1989 р.

Якщо судити про інфляцію з динаміки роздрібних цін, за якими в Союзі

продавалася переважна частина товарів і послуг, то можна зробити висновок,

що до початку перебудови радянської економіки її дійсно не було або вона

була незначною.

Помітки зростання цін розпочалися з 80-х років одночасно по Союзу в

цілому і в Україні – зокрема. Найбільш істотно зросли ціни на продовольчі

товари. Інфляція стала набирати відкритої форми. Це примусило Міністерство

фінансів СРСР у 1989 р. офіційно визнати, що в країні розпочалась інфляція

і її рівень становить 2-4 % на рік.

Приблизно таку саму оцінку інфляції в колишньому СРСР давали й

офіційні джерела МВФ і деякі західні економісти. Зокрема, Р. Дорнбун

(Масачусетський технологічний інститут) у праці “Уроки високої інфляції”,

посилаючись на джерела МВФ, наводить такі дані про інфляцію в СРСР:

1986 р. – 2 %; 1987 р. – 1,3 %; 1988 р. – 0,6 %;

1989 р. – 2 %; 1990 р. – 4%.

Проте вони не враховують прихованої складової інфляції. В дійсності

грошова сфера колишнього СРСР (і в т. ч. України) була розбалансована

значно глибше, ніж про це свідчить індекс державних роздрібних цін. Через

механізм пільгового банківського кредитування в обіг постійно нагніталася

зайва маса грошей. Постійно зростали товарний дефіцит і незадоволений

платоспроможний попит, які формували значний прихований інфляційний

потенціал.

Висновок про хронічне наростання інфляційного потенціалу (зокрема в

споживчому секторі економіки СРСР) підтверджується також збільшенням

“ножиць цін” у державній торгівлі та на колгоспних ринках. У цілому по СРСР

середні ціни на товари, що реалізувалися на колгоспних ринках за вільними

цінами, перевищували державні: в 1960 р. – в 1,35 рази, в 1970 р. – в 1,55

рази, в 1980 р. – в 2,09 рази. В Україні в 1980 р. це перевищення становило

2,27 рази, в 1985 р. – 2,38 рази і в 1990 р. – 2,87 рази.

Наведені дані про товарно-грошову розбалансованість економіки дають

підставу оцінити зайву масу грошей в обігу в її споживчому секторі в 70-75

% загального обсягу грошей, наявного у населення напередодні розпаду

колишнього СРСР. На кінець 1990 р. це становило приблизно 350-400 млрд.

руб., з них на Україну припадало 75-90 млрд.руб. Ці гроші виражали

незадоволений попит і постійно тиснули на ціни, стимулюючи їх підвищення. В

разі раптової лібералізації цін їх загальний рівень тільки з цієї причини

міг би підскочити, не лише як у 3 рази. Проведені на державному рівні в

1991 р. розрахунки реальної інфляції показали, що в 1989 р. вона становила

7,5 %, а в 1990 р. – 19%.

Отже, до проголошення незалежності Україна підійшла з помірною

відкритою інфляцією і з великим прихованим інфляційним потенціалом, здатним

при першій спробі лібералізації цін викликати значну інфляцію.

3. Соціально-економічні наслідки інфляції

Зміна стандарту виміру вартості товарів веде лише до зміни її

абсолютних величин. І для суспільства не має принципового значення, коли,

наприклад, ціна столу буде 1крб. При умові, що вартість цієї грошової

одиниці еквівалентна 20 год суспільно необхідного робочого часу, або 1г

золота, чи 10 крб, при умові, що 1 крб. = 2 год суспільно необхідного

робочого часу = 0,1г золота. Головне, щоб як в першому, так і в другому

випадках забезпечувався еквівалентний обмін товарами. А це буде, якщо за

допомогою одного і того ж стандарту буде вимірюватися вартість усіх

товарів. Адже були періоди, коли за царської Росії робітник в середньому

заробляв за рік 250 крб., а булка хліба коштувала 5 коп., кілограм

яловичини 50 коп і т. п. Саме цим пояснюється наявність різних стандартів

виміру вартостей товарів в різних країнах.

Наприклад, якщо одночасно підвищити ціни на всі види товарів в

однаковій пропорції, то при такій інфляції грошей збережеться попереднє

співвідношення при обміні товарів однакової вартості. Якщо в наведеному

вище прикладі ви свій товар продасте не за 1, а за 2 крб., то за товар

такої ж вартості вам доведеться заплатити також 2 крб. Таким чином,

відбувається еквівалентний обмін товарами. Змінюється лише абсолютний вираз

їх вартостей, але це не спричиняє ніякої шкоди товаровиробникам.

Але якщо ви свій товар вартістю 1 крб. Продасте за 2 крб., а купуєте

інші товари за їх вартістю, тобто по 1 крб., то за решту грошей (1 крб.),

які для вас є дармовими, купите товар, безоплатно привласнивши чужу працю.

Ось яка кінцева мета інфляції, яка відбувається як за допомогою емісії

грошей, так і підвищення цін – перерозподіл доходів на користь тих, хто її

проводить.

І весь механізм перерозподілу доходів за допомогою інфляції

побудований на тому, що новий, зменшений стандарт виміру вартості товарів

прирівнюється в обігу до попереднього, більш вагомого. І ця різниця йде в

кишеню тих, хто випустив фальшиві гроші або штучно підвищив ціни і таким

чином приховано розбавив цю вартість, інакше кажучи, зайнявся маніпуляцією

вартості.

Ми називаємо це маніпуляцією вартості тому, що офіційно не зменшено

стандарту виміру вартості товару. Він залишається попереднім, хоч фактично

вже інший, менший. Це така ж сама маніпуляція, яка буває при продажі

товарів, коли стандартну кілограмову гирю заміняють такої ж форми, але

значно легшою, сфальсифікованою. І суть її не змінюється від того, хто це

робить, окрема людина, чи державний аппарат. Різниця лише в тому, що в

першому випадку держава карає таку людину, а в другому вона це робить

безкарно. І ця безкарна маніпуляція вартістю стала тепер масовою в

банківській і фінансово-кредитній системі, на валютних біржах, що дало їм

можливість за порівняно короткий час зосередити в своїх руках величезні

кошти країни. І оскільки усяке багатствостворюється людською працею, то цей

перерозподіл коштів відбувається зарахунок зубожіння основної маси

населення країни. Середній рівень заробітної плати уже такий, що ледве

забезпечує фізіологічний прожитковий мінімум і зменшився порівняно з

1990 р. в 5 разів, хоч абсолютна величина заробітної плати за цей час

зросла в 20 000 раз, а ціни збільшилися в 100 000 раз.

Для збереження попереднього рівня реальної заробітної плати в умовах

інфляції номінальна величина заробітної плати повинна збільшуватись

прямопропорційно зростанню цін на товари. Але, на думку багатьох

економістів, таке підвищення заробітної плати веде до чергового витка

інфляції, оскільки збільшиться собівартість продукції, а це, в свою чергу,

приведе до нового підвищення цін.

Чи справді це так? Ні! В такій аргументації допускається груба

помилка, зокрема ототожнюються два протилежних за своїм значенням процеси –

формування вартості товару ототожнюється з механізмом приведення зарплати у

відповідність з вартістю необхідного продукту, що порушується в умовах

інфляції.

Вартість товару – це втілена в продукті праця. Формування її

відбувається на основі врахування передусім затрат живої праці. Оскільки

заробітна плата є модифікованою вартістю продукту праці робітника

([pic]) і, таким чином, хоч і не повністю, але відображає фактичні затрати

праці, то знаючи норму додаткової вартості ([pic]) на її основі можна

визначити величину новоствореної вартості ([pic]). І чим вища заробітна

плата, тим більше затрачено праці, а, отже, й більше створено вартості. І

навпаки.

Але величина новоствореної вартості в кінцевому підсумку завжди

залежить не від величини заробітної плати, а від кількості затраченої

праці. І таким непрямим методом визначення величини новоствореної вартості

користуються тому, що на практиці не розроблена методика визначення

величини вартості товару. А тому при відомій величині новоствореної

вартості зростання заробітної плати буде вести до зменшення додаткової

вартості, тобто зменшуватиметься норма додаткової вартості. Новостворена

вартість в цьому випадку залишається незмінною тому, що зростання

заробітної плати зумовлено не зростанням затрат праці, як у першому

випадку, а зміною пропорції розподілу новоствореної вартості на вартість

необхідного і додаткового продукту.

Якщо зарплата зростає без додаткових затрат праці і зміни норми

додаткової вартості, то підрахована на її основі новостворена вартість є

штучно завищеною порівняно з фактичною. А, отже, ця методика визначення

вартості товару, якою дуже часто користуються, є помилковою. За цих умов

справді штучно підвищуються ціни, що веде до інфляції. Але допущена помилка

при визначенні вартості товару не може бути підставою для встановлення

причинно-наслідкового зв`язку між підвищенням зарплати і інфляцією грошей.

Цей зв`язок зникає разом з виправленням помилки.

При цьому слід підкреслити, що інфляція відбулася не тому, що

підвищено зарплату, а тому, що вона нарахована без відповідних затрат

праці, а, отже, є фальшивою вартістю. На цю величину розбавлено і додаткову

вартість. Тому вартість товару також стала розбавленою, що привело до

відповідного зростання його ціни.

В умовах інфляції, зумовленої штучним підвищенням цін, існує вже

обернена залежність між цінами і зарплатою. Зарплата, яка є грошовим

виразом вартості необхідного продукту, в умовах інфляції різко відстає від

затрат праці, а, отже, й того грошового виразу, який повинен бути при

новому знеціненому стандарті їх виміру. Різниця ця перетворюється в чистий

дохід. Тому питома вага зарплати в новоствореній вартості різко

зменшується. Якщо в 1990 р. вона становила 45 % національного доходу, то в

1995 р. – лише 10 %. Відповідно знижується і рівень життя людей.

Щоб виправдати це становище, потрібно рівень зарплати привести у

відповідність з вартістю необхідного продукту, виміряного новим, знеціненим

стандартом. Тоді знову відновиться попередня її питома вага в національному

доході, а, отже, і той рівень життя людей, який був до цього, і таким

чином, заробітна плата знову буде відображати фактичні затрати праці, а,

отже, й величину новоствореної вартості, тільки вже з новим грошовим

виразом.

Отже, підвищення заробітної плати в умовах інфляції є об`єктивно

діючим економічним законом відповідності грошових виразів вартості

необхідного продукту, виміряних різними грошовими стандартами (офіційно

чинним і знеціненим). А тому вимоги трудящих підвищити зарплату є

справедливими.

Щодо зростання собівартості продукції, яке відбувається при підвищенні

заробітної плати, яке веде до зростання цін, то це вже результат ланцюгової

реакції на першопричину інфляції. Воно зв`язано з тим, що як заробітна

плата, так і інші складові частини собівартості продукції переводяться із

старого на новий, знецінений стандарт їх виміру. І цей процес зростання

собівартості продукції буде відбуватись до тих пір, поки ціна і

собівартість не будуть вимірюватись одним і тим же стандартом. І тоді знову

наступить між ними рівновага, яка була в доінфляційний період. І це є

свідченням того, що штучне підвищення цін і спричинена ним інфляція не

розв`язує економічних проблем, а лише створює ілюзію їх розв`язання.

Інфляція веде і до знецінення заощаджень населення, які по суті є їх

нагромадженою заробітною платою. І це знецінення відбувається рівно в

стільки разів, на скільки підвищилися за цей час ціни. Різниця від цього

знецінення йде в касу держави, банків і комерційних структур.

При цьому дуже часто урядові особи, маскуючи цей перерозподіл доходів

населення, всю вину покладають на інфляцію. Так, на питання телеглядачів:

куди поділись наші заощадження, голова Національного Банку України В.А.

Ющенко у телепередачі “Запитуйте – відповідаємо” 28 вересня 1994 року

відповів так: їх з`їла інфляція. А оскільки інфляція представляється як

стихійне лихо, з яким невтомно бореться держава, то й винних нема.

Очевидно, винні самі вкладники, які довірили державі свої важко зароблені

гроші. Мало того, що держава під малі проценти користувалася грішми,

розв`язуючи свої проблеми, і, за законом, мала б відповідати за їх

збереження, вона тепер ще й переклала вину на інфляцію. Стихію ж не посадиш

на лаву підсудних.

Насправді держава, користуючись тимчасово вільними коштами, побудувала

фабрики, заводи, виробила товари, які тепер продає за монопольно високими

цінами. Таким чином, заощадження населення не згоріли, не зникли. Їх не

“з`їла” інфляція. Вони існують тепер у формі мерседесів, лімузинів,

рахунків в швейцарських банках і т. д. Їх привласнили ті, хто протягом 2-3

років з рядових громадян перетворилися в мільярдерів, а зараз хочуть

приватизувати все національне багатство країни.

Держава, яка за законом несе відповідальність за збереження заощаджень

населення, в умовах інфляції повинна постійно їх індексувати відповідно до

темпів інфляції. Джерелом цієї індексації є товари, вироблені за допомогою

позичених грошей, які тепер вже продаються за завищеними цінами. І нова

сума індексованих заощаджень повинна дорівнювати тій сумі грошей, яка тепер

потрібна для покупки тієї кількості товарів, яку можна було придбати в

доінфляційний період за заощаджені гроші, тобто

[pic]

де S0 – сума грошей, що підлягає індексації;

N0 – кількість товарів, які можна було купити за цю суму грошей

Z0 – ціни товарів до інфляційного періоду;

Z1 – ціни товарів інфляційного періоду.

Отже, в скільки разів зросли ціни на товари, в стільки разів повинна

бути індексованою і сума заощаджень. Саме в стільки разів і обезцінились

заощадження населення під впливом дії цього чинника. Як уже зазначалось,

ціни в 1995 р. зросли порівняно з 1990 р. приблизно в 100 тис. разів. В

стільки ж разів повинні були б відбутись і індексації заощаджень.

Але, на жаль, держава не поспішає виконувати свій обов`язок перед

населенням. Виданий в кінці 1994 р. Президентом України Л. Кучмою указ про

індексацію заощаджень населення збільшує їх лише в 2 200 разів.

Але навіть прості розрахунки вказують на помилковість таких тверджень.

Наприклад, якщо у вас на ощадній книжці у 1991 році була 1000 карбованців,

то, враховуючи і ту індексацію, котра уже була до цього (в 1,4 раза), ваша

сума зросте до 2 680 тисяч. Якщо за 1 000 карбованців ви могли тоді

придбати 25 пар жіночих чобітків, то за ці індексовані гроші – хіба що одну

пару. Аналогічне і з іншими товарами, як і з продуктами харчування. Адже на

ринку по суті діють старі ціни 1991 року, щоправда, збільшені в 100 тисяч

разів. То ж для розрахунку коефіцієнта індексації заощаджень не треба

вдаватися у якісь складні формули. Тут достатньо визначити лише індекс

зростання цін загальної товарної маси. Тобто варто порівняти, що можна було

придбати за певну суму грошей тоді, ще до інфляції, і яка сума грошей

потрібна для придбання цього товару тепер. Оце і вся арифметика.

Але і це ще не все. Індексовану суму, як зазначається в указі

Президента України, вкладник не може взяти готівкою, щоб таким чином купити

необхідні товари. Гроші йому видадуть у формі сертифікатів, призначених

для приватизації майна. Тому пенсіонер, який кровавими мозолями заробляв

усе життя свої заощадження, щоб забезпечити власну старість, змушений,

бачте, стати капіталістом, власником засобів виробництва, які йому уже ні

до чого. І щоб одержати живі гроші, він повинен йти з цим капіталом

(сертифікатом) на ринок і продавати його. Зрозуміло, що за безцінь. Кому це

вигідно? Звичайно, хіба що тим, хто хоче стати справжнім капіталістом. А

для вкладника, й особливо пенсіонера, це перетворюється в додаткові муки.

Такий складний шлях повернення грошей вкладникам пояснюють потребами

уникнення нової інфляції. Якщо замість карбованців видадуть сертифікати, то

вони можуть бути продані за реальні, існуючі уже в обігу гроші, а, отже,

така індексація грошей не вимагає додаткової емісії грошей. Але цю ж саму

проблему можна розв`язати, якщо запропонувати вкладникам купити за

сертифікати або чеки необхідні їм товари. І нарешті держава сама може

продавати на аукціоні своє майно і виручені гроші повертати вкладникам, як

це роблять банкроти в усіх країнах світу, а не доручати цю справу тим же

пенсіонерам, які не обізнані з таємницями комерції.

І тут, поряд з тим, що держава грубо порушила свої обов`язки перед

вкладниками, перекладає роботу на них, ставиться все ж та мета, що й при

підрахунку коефіцієнта індексації – поставити людину у таке становище, щоб

вона продала свій сертифікат за безцінь. А на поверхні все буде виглядати

так, ніби уряд виконав свій обов`язок, індексував заощадження, а вкладник

одержав їх. Та залишився ні з чим зі своєї вини, бо не зумів вигідно

продати свій сертифікат. Насправді ж людина залишилася обдуреною своєю

рідною державою двічі: спочатку за допомогою інфляційного механізму, а

потім її антиінфляційними заходами.

Часто урядові особи запитують, де взяти гроші, щоб повернути їх

вкладникам. І бачать тільки один вихід – емісія грошей, яка приведе до ще

більшої, небувалої в світі інфляції. І свідомо не бачать другого, зовсім

простого, але єдино вірного шляху розв`язання цієї проблеми – вилучити

награбоване у злодіїв і повернути його власникам, як це робиться в усіх

країнах світу. При цьому слід покарати тих, хто допустив це розкрадання

народного добра, як це робиться завжди щодо рядових членів суспільства.

Люди не винні, що це майно розікрали, вивезли і продовжують вивозити за

кордон і т. д. Держава повинна була забезпечити надійну охорону

національного багатства і соціальну справедливість в суспільстві. Тут є

конкретні люди, які проводять ту чи іншу політику, а, отже, вони й повинні

відповідати за її наслідки.

[pic]

4. Антиінфляційна політика держави

Чи можна зменшити природній рівень безробіття?

Антиінфляційна політика є важливим компонентом усього комплексу

методів державного регулювання економіки країн ринкового господарства.

Важливу роль у ній відіграє регулювання державних витрат і надходжень у

державний бюджет. Так, якщо інфляція починає розвиватися високими темпами

або має місце значний інфляційний розрив, то держава вдається до заходів,

спрямованих на зменшення розмірів реальних доходів, чим досягається

обмеження споживання, а отже, й попиту. Зменшення розмірів доходів

здійснюється завдяки додатковому оподаткуванню. Через це скорочується попит

не лише на предмети споживання, а й на широке коло товарів виробничого

призначення, адже підприємці, щоб не допустити різкого зниження цін,

скорочують виробництво, що призводить до зменшення попиту на сировину,

паливо, матеріали. В результаті підприємці згортають свою інвестиційну

діяльність, зменшується зайнятість населення.

Антиінфляційні заходи урядів щодо бюджетних надходжень, з одного боку,

сприяють акумулюванню додаткових фінансових ресурсів у державній скарбниці,

а з другого – призводять до погіршення господарської кон`юнктури та

зростання безробіття.

Концепція оберненої залежності інфляції й зайнятості (безробіття)

найповніше розроблена в працях англійського економіста А. Філіпса. На

основі ретельного статистичного аналізу з широким застосуванням економіко-

математичних методів А. Філіпс встановив жорстоку обернену залежність між

величинами зайнятості робочої сили та динамікою заробітної плати в межах

економічних циклів. Ця залежність легко переноситься на співвідношення між

інфляцією та безробіттям. “Крива Філіпса” (рис. 1.), як вважають західні

економісти, стала найбільш обгрунтованим “законом”, який розкриває причини

та механізм розвитку інфляції і таким чином вказує на засоби боротьби з

нею.

Темпи змін в

розмірі номіналь-

ної заробітної

плати, %

Безробіття, %

Рис. 1. “Крива Філіпса”.

. “Крива Філіпса” яскраво показує, що, чим вищий рівень безробіття,

тим нижчий рівень інфляції і, навпаки, чим нижчий рівень безробіття, тим

вищі темпи розвитку інфляції.

В усіх випадках регулювання інфляції зводиться до вибору

альтернативних варіантів: або менша зайнятість без інфляції, тим вища

зайнятість в умовах інфляції. Інфляція вважається ціною, яку мають

сплачувати ті, хто продає на ринку свою робочу силу.

Чільне місце у фінансово-кредитному макроекономічному регулюванні в

умовах ринкової економіки займає механізм оподаткування. Сьогодні важливим

його атрибутом є “крива Лаффера”, яка вказує на якісний та кількісний

взаємозв`язок між сумою податкових надходжень до державного бюджету Т та

податковими ставками t (рис. 2). Її винахідник професор А. Лаффер здобув

світову славу, коли його дослідження були використані президентом Р.

Рейганом в економічній політиці, що дала поштовх піднесенню господарства

США. Вона знайшла відображення в макроекономічному регулюванні багатьох

країн ринкового господарства.

T (

L

tопт 100

t, %

Рис. 2. “Крива Лаффера”.

При зростанні податкової ставки податкові надходження спочатку

зростають, а потім знижуються. Це визначається тим, що після певної

величини податкової ставки tопт починає діяти така закономірність: чим

більша ставка податку, тим менші податкові надходження до бюджету Т. Це

пояснюється тим, що зростання податкової ставки пригнічує ділову

активність, веде до скорочення капіталовкладень, прибутків, а отже, і

податкових надходжень. Якщо податкові надходження досягнуть максимуму

(точка М) і починається зниження їх (точка L), є сенс знизити ставки

податку.

Важливим антиінфляційним заходом є регулювання кредиту і грошової

маси, яке здійснюється центральними емісійно-кредитними установами через

операції з цінними паперами на відкритому ринку, регулювання дисконтної[1]

ставки, зміну резервних норм, передбачених для кредитних установ.

Прибічники теорії “нової інфляції”, згідно з якою основною причиною

розвитку сучасного інфляційного процесу є надмірне зростання заробітної

плати та інших доходів, пропонують відповідні методи боротьби з інфляцією.

Вони вважають, що оскільки “інфляція витрат” є результатом зростання витрат

виробництва і заробітної плати, то необхідно здійснювати “політику

доходів”, яка передбачає контроль над цінами та заробітною платою,

централізоване та обов`язкове обмеження зростання як доходів громадян, так

і прибутків корпорацій, а також контроль за цінами. За їх рекомендаціями

корпорації не повинні підвищувати ціни, а профспілкам слід відмовитися від

боротьби зо підвищення заробітної плати.

-= = = = = = = = = = =

Розглядаючи досить скрутне становище, що його спричиняє несумісність

між високою зайнятістю і стабільними цінами, ми повинні спочатку

проаналізувати можливу політику щодо ринків праці. Це висуває важливе

питання: чи є природний рівень безробіття оптимальним? Якщо ні, то що можна

зробити, щоб зменшити його до бажаного рівня?

По-перше, ми помічаємо, що термін “природний рівень” вводить в оману.

Природний рівень в будь-якому разі не є природним, на нього впливають

демографічні зміни, різні потрясіння в економіці, урядова політика на ринку

праці, і, можливо, навіть історія самого безробіття. Ряд економістів віддає

перевагу більш нейтральним термінам, таким як “інфляційно безпечний рівень

безробіття”, або “рівень безробіття, який не прискорює інфляцію”.

До того ж, природний рівень не є обов`язково оптимальним для

виробництва. Оптимальний рівень безробіття в економіці буде тоді, коли

чистий економічний добробут максимізується. Ті, хто вивчав взаємозв`язок

безробіття та економічного добробуту, вважають, що оптимальний рівень

безробіття нижчий за природний. Вони відзначають, що існує чимало зовнішніх

обставин, зовнішніх впливів на ринку праці. Наприклад, працівники, які

тимчасово звільнені зазнають різноманітних соціальних й економічних незгод.

Проте роботодавці не оплачують затрат по безробіттю; більшість цих затрат

(допомога по безробіттю, витрати на лікування, збільшення доходу сімей

тощо) виступають як зовнішні витрати і перекладаються на самих безробітних

або на уряд. Тією мірою, якою безробіття несе зовнішні затрати, природний

рівень безробіття; напевно, є вищим за оптимальний.

Природний рівень безробіття, ймовірно, вищий за оптимальний, тобто за

той рівень безробіття, за якого чистий економічний добробут максимальний.

Якщо природний рівень безробіття є ані природним, ані оптимальним, то

чому б не прагнути до нижчого рівня безробіття? Причина в тому, що такий

крок призведе до зростаючої і неприйнятної інфляції. Величезний суспільний

дивіденд, тобто винагороду, матиме суспільство, яке відкриває, як істотно

зменшити природний рівень безробіття.

Які заходи можуть зменшити природний рівень безробіття? Розглянемо

деякі з них.

> Удосконалення служб ринків праці. Певна частка безробіття існує внаслідок

того, що вільні робочі місця невідомі безробітним. Через поліпшення

інформації, зокрема, завдяки комп`ютеризованим спискам робочих місць,

розмір фрикційного і структурного безробіття можна зменшити.

> Підтримка урядових програм перекваліфікації. Дехто вважає, що урядові

програми перекваліфікації зможуть допомогти безробітним

перекваліфікуватися для кращих робочих місць у сектори економіки, що

розвиваються. Якщо такі програми успішні, то забезпечуть подвійну вигоду

– дадуть людям змогу вести трудове життя і зменшать тягар урядових

трансфертних програм[2].

> Усунення державних перешкод. Захищаючи людей від труднощів безробіття і

бідності, уряд водночас вирвав жало безробіття і послабив мотиви пошуків

роботи. Ряд економістів закликає реформувати систему страхування по

безробіттю, зменшити негативне ставлення до праці, соціальні програми

забезпечення і посилити значення постійного місця роботи у досягненні

добробуту.

Розглянувши міркування щодо зменшення природного рівня безробіття,

необхідно взяти до уваги таке застереження. Три десятиліття наукових

досліджень і практики ринку з цієї проблеми зробили наукових аналітиків

дуже обережними у їх твердженнях щодо зменшення природного рівня

безробіття.

Ліквідація чи адаптація?

Розглядаючи втрати від дезінфляції та труднощі зменшення природного

рівня безробіття, люди часто запитують, чи варто усувати інфляцію через

спад і високе безробіття? Чи не варто навчитися жити з інфляцією як з

меншим злом, як це робиться в багатьох країнах Латинської Америки та в

інших місцях?

Один із способів пристосування – “індексування” економіки.

Індексування – це механізм, за допомогою якого заробітна плата, ціни і

контракти частково чи повністю захищені від змін у загальному рівні цін.

Приклад часткової індексації можна знайти у багатьох трудових угодах, які

гарантують працівникам поправку на зростання прожиткового мінімуму. Типовий

приклад: фірма забезпечить робітникам 2 % зростання заробітної плати у

наступному році, якщо не буде інфляції. Проте якщо ціни зростуть на 10 %

протягом наступних 12 місяців, то фірма додасть ще 4 % як поправку на

зростання прожиткового мінімуму. Інші сфери, що інколи індексуються, – це

податкова система, орендна плата і довгострокові угоди.

Чому не можна повністю індексувати економіку? За такої ситуації

інфляція не буде ні для кого “реальною”, і може буде, мабуть, ігнорувати її

і зосередити увагу на зменшення безробіття. Це виглядає як хороша ідея, але

на практиці вона має серйозні вади. Повна індексація неможлива, бо вона

гарантує певний рівень реальних доходів, що в такому разі просто не можуть

бути отримані. Крім того, чим вища індексація, тим більших інфляційних

потрясінь буде зазнавати економіка.

Високий процент індексування діє як великий мультиплікатор – він

підсилює зовнішні потрясіння у цінах. Повна індексація – це шлях до

галопування інфляції. Адаптація до інфляції, отже, містить парадокс: чим

більше суспільство ізолює своїх членів від інфляції, тим нестабільнішою

стає інфляція. Країни, що повністю індексували інфляцію (такі, як

Бразилія), дійшли до висновку, що практично неможливо викорінити інфляцію

навіть через драконівські заходи.

Інфляційна політика, її руйнівні наслідки і шляхи їх подолання

Інфляція темпами до 3-4 % на рік часто використовується як своєрідний

каталізатор додаткового стимулювання економічного зростання. Вихід за ці

межі навіть до 7-8 % на рік загрожує перетворенням її на дестимулюючий і

дестабілізуючий фактор. При цьому в умовах нестабільності інфляційний

процес має властивість досить швидко виходити з-під контролю, з переходом у

чергові стадії галопуючої, а потім і гіперінфляції, що є руйнівними для

всього соціально-економічного організму. Формування Україною власної

державності з оновленою структурою проходить досить важко і складно,

супроводжуючись гострими валютно-фінансовою і загальноекономічними кризами.

Вони посилюються під впливом свідомої інфляційної політики, нав`язаної нам

іззовні та некритично сприйнятої українським Урядом. Руйнівні наслідки

гіперінфляційного шоку примусили два Уряди України в 1992-1993 рр. один за

одним піти у відставку, залишивши собою економічний занепад. Сьогодні як

першочергові постають проблеми негайного введення жорсткої антиінфляційної

політики, стабілізації становища, економічного пожвавлення, прискорення

ефективного реформування (з одночасним здійсненням вмілого управління

економічними процесами, структурою і якісною перебудовою економіки,

подолання товарного дефіциту, дефіцитів платіжного балансу і державного

бюджету), а також становлення і розвитку валютно-фінансової та банківської

систем держави.

Висновки

У наш час інфляція - одна з самих хворобливих і небезпечних процесів, що

негативно впливають на фінанси, грошову і економічну систему загалом.

Інфляція означає не тільки зниження купівельної здатності грошей, вона

підриває можливості господарського регулювання, зводить на немає зусилля по

проведенню структурних перетворень, відновленню порушених пропорцій.

По своєму характеру, інтенсивності, виявам інфляція буває вельми різна, хоч

і означається одним терміном. Інфляційні процеси не можуть розглядатися як

прямий результат тільки певної політики, політики розширення грошової

емісії або дефіцитного регулювання виробництва, бо зростання цін

виявляється неминучим результатом глибинних процесів в економіці,

об'єктивним слідством наростання диспропорцій між попитом і пропозицією,

виробництвом предметів споживання і засобів виробництва, накопиченням і

споживанням і т.д. В результаті процес інфляції - в різних його виявах -

носить не випадковий характер, а вельми стійкий.

До негативних наслідків інфляційних процесів відносяться зниження реальних

прибутків населення, обезцінення заощаджень населення, втрата у виробників

зацікавленості у створенні якісних товарів, обмеження продажу

сільськогосподарських продуктів в місті сільськими виробниками внаслідок

падіння зацікавленості, в очікуванні підвищення цін на продукти харчування,

погіршення умов життя переважно у представників соціальних груп з твердими

прибутками (пенсіонерів, що працюють, студентів, прибутки яких формуються

за рахунок держбюджету).

У країнах з розвиненою ринковою економікою інфляція може розглядатися як

невід'ємний елемент господарського механізму. Однак вона не представляє

серйозної загрози, оскільки там відпрацьовані і досить широко

використовуються методи обмеження і регулювання інфляційних процесів. У

останні роки в США, Японії, країнах Західної Європи переважає тенденція

сповільнення темпів інфляції.

На відміну від Заходу в Україні та інших країнах, інфляційний процес

розгортається, як правило, в зростаючих темпах. Це вельми незвичайний,

специфічний тип інфляції, що погано піддається забороні і регулюванню.

Інфляцію підтримують інфляційні очікування, порушення народногосподарської

збалансованості (дефіцит держбюджету, негативне сальдо

зовнішньоторгівельного балансу, зростаюча зовнішня заборгованість, зайва

грошова маса в обігу).

Керування інфляцією представляє найважливішу проблему грошово-кредитної і

загалом економічної політики. Необхідно враховувати при цьому

багатоскладовий, багатофакторний характер інфляції. В її основі лежать не

тільки монетарні, але і інші чинники. При всій значущості скорочення

державних витрат, поступового стиснення грошової емісії потрібне проведення

широкого комплексу антиінфляційних заходів. Серед них – стабілізація і

стимулювання виробництва, вдосконалення податкової системи, створення

ринкової інфраструктури, підвищення відповідальності підприємств за

результати господарської діяльності, зміна обмінного курсу грошової

одиниці, проведення певних заходів з регулювання цін і прибутків.

Нормалізація грошового обігу і протидія інфляції вимагають вивірених,

гнучких рішень, що настирливо і цілеспрямовано повинні вводитись в життя.

Бібліографічний список

1. Інфляція та її соціально-економічні наслідки: Лекція /М.М.Павлишенко.-

Львів: ЛДСГІ.- 1995.-С.19-25.

2. Лукінов І. Інфляційна політика, її руйнівні наслідки і шляхи їх

подолання // Економіка України.- 1994.- №1.- С.3-14.

3. Основи економічної теорії: Підручник / За ред. проф. С.В.Мочерного;

Худож. оформ. В.М. Штогрина.– Тернопіль: АТ “Тарнекс” за участю АТ “НОЙ”

та вид-ва “Світ”, 1993.– С.129 - 132.

4. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект: Підручник / Г.Н.

Климко, В.П. Нестеренко, Л.О. Каніщенко та ін.; За ред. Г.Н. Климка, В.П.

Нестеренка.– К.: Вища шк., 1994.– С. 404 - 406.: іл.

5. Савчук М. Інфляція в Україні: витоки і сучасний стан // Економіка

України.- 1994.- № 2.- С.9-18.

6. Семюелсон Пол А., Нордгауз Вільям Д. Макроекономіка / Пер з англ. – К.:

“Основи”, 1995.– С.346-386.: іл.

-----------------------

[1] Дисконт – купівля банками векселів до закінчення їхнього строку з

вирахуванням процентів.

[2] Трансфертні платежі – грошові виплати населенню ([1] С. 83)