Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка

Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет

Інститут довузівської підготовки та післядипломної освіти

факультет перепідготовки спеціалістів

Реферат

з дисципліни “Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка”

на тему

“Вплив держави на розміщення продуктивних сил”.

Виконав: слухач гр. ФІС-03/В

Мельник Дмитро Валерійович.

Перевірив: доцент

Джур Ольга Євгеніївна.

Дніпропетровськ

2004

Зміст

Зміст.......................................................................

...............................................2

1. Регіональна економічна політика, її сутність та

завдання..........................3

2. Механізм реалізації регіональної економічної політики

держави.............9

3. Державне регулювання соціально-економічного розвитку регіонів........11

4. Місцеві бюджети як фінансова основа соціально-економічного розвитку

регіону.....................................................................

...........................................16

Список використаної

літератури..................................................................

...22

1. Регіональна економічна політика, її сутність та завдання. Вплив держави

на розміщення продуктивних сил (РПС) в країні здійснюється за допомогою

економічної регіональної політики. Отже для розгляду впливу держави на РПС

необхідно розглянути регіональну економічну політику.

До складу України входять 24 області, АР Крим, два міста

республіканського підпорядкування: Київ та Севастополь. Всього в державі

існує близько 12 тисяч різних територіальних утворень. Різні території

України мають свої особливості й відмінності як щодо економічного розвитку,

так і в соціальному, історичному, мовному та ментальному аспектах. Нині в

Україні склалися реальні передумови для розробки та реалізації соціально-

економічної політики і на загальнодержавному, і на регіональному рівнях.

Саме брак власної регіональної політики в недалекому минулому призвів до

значних диспропорцій у регіональній структурі економіки держави,

нагромадження економічних та соціальних проблем.

З таких проблем треба передовсім назвати недосконалість галузевої

структури більшості регіональних господарських комплексів, їх низьку

економічну ефективність; значні відмінності між регіонами в рівнях

соціально-економічного розвитку та істотне відставання деяких регіонів від

чинних нормативів розвитку соціальної та виробничої інфраструктури

(особливо це стосується сільської місцевості); нераціональне використання

місцевих природних і трудових ресурсів; надмірне забруднення довкілля в

багатьох містах і районах; відставання в комплексному розвитку міст і сіл;

незадовільну реалізацію можливостей регіонів щодо міжнародної інтеграції

України, спільного підприємництва в галузі туризму та рекреації, залучення

до країни іноземних інвестицій та ін.

Для розв'язання цих проблем постає необхідність створити умови для

оптимальної економічної самостійності регіонів, вжити організаційні,

правові та економічні заходи для забезпечення ефективного державного

регулювання процесів регіонального розвитку країни та координації

міжрегіональних зв'язків, тобто опрацювати засади продуманої державної

регіональної політики (ДРЕП).

Розглядаючи регіональну політику держави з погляду розподілу влади між

центром і регіонами, можна дати таке визначення ДРЕП. Державна регіональна

економічна політика – це сукупність організаційно-правових та економічних

заходів, які здійснюються державою у сфері регіонального розвитку країни

відповідно до її поточних і стратегічних цілей.

Ці заходи спрямовуються1 на стимулювання ефективного розвитку

продуктивних сил регіонів, раціонального використання ресурсів, створення

нормальних умов життєдіяльності населення, забезпечення екологічної безпеки

та вдосконалення територіальної організації суспільства.

Об'єктами ДРЕП є територіальні утворення, в межах яких здійснюється

державне управління та місцеве самоврядування. Склад цих об'єктів

визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним

районуванням України.

Суб'єктами ДРЕП є органи державної влади, представницькі органи

місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції розв'язують

проблеми соціально-економічного розвитку регіонів. Як складова частина

загальної соціально-економічної політики України ДРЕП включає структурну

перебудову продуктивних сил регіону, поліпшення територіальних пропорцій у

країні, способи здійснення роздержавлення і приватизації майна, напрямки

земельної реформи, розвитку підприємництва тощо.

Регіональна політика держави передбачає поступове вирівнювання

існуючих відмінностей між економічними й соціальними рівнями розвитку

окремих регіонів, зважаючи на їхні історичні, демографічні, природно-

ресурсні та економічні особливості, і спрямовується на підтримку

внутрішньорегіональної та міжрегіональної збалансованості соціально-

економічного розвитку та суттєве поліпшення екологічного стану регіонів.

Отже, предметом ДРЕП є як розподіл влади між центром і регіонами, так і

практична діяльність держави в регіонах.

Важливо розрізняти державну регіональну політику як стратегію і

тактику держави щодо регіональних процесів і «внутрішню» політику самих

регіонів. Політика регіонів не завжди відповідає політиці держави. Регіони

можуть мати свої пріоритетні напрямки розвитку, які іноді не збігаються з

державними. ДРЕП і політика регіонів не повинні бути суперечливими: в

ідеалі вони повинні становити одне ціле, доповнюючи та збагачуючи одна

одну.

Внутрішня політика регіонів спрямовується на використання внутрішніх

ресурсів регіону для вдосконалення структури матеріального виробництва,

розвитку соціальної інфраструктури, екологічної безпеки та ін.

Тактика держави розглядається як дії держави щодо вирівнювання умов

діяльності та соціально-економічного стану різних регіонів, створення умов

для їх ефективного функціонування.

Державне управління розвитком регіону ґрунтується на певних засадних

принципах. Найважливішим з них є розподіл влади між центром і регіонами,

інші принципи випливають із поточних проблем розвитку держави.

ДРЕП перехідного періоду ґрунтується на таких принципах:

• правове забезпечення дальшого посилення економічної самостійності

регіонів чітким розмежуванням повноважень між центральними і місцевими

органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та

представницькими органами;

• дотримання пріоритетів загальнодержавного значення та органічної

єдності розвитку продуктивних сил регіонів і завдань соціально-економічного

розвитку країни;

• урахування вимог екологічної безпеки під час реформування структури

господарських комплексів регіонів і розміщення нових підприємств.

Відповідно до різноманітності процесів, що відбуваються в регіонах,

виокремлюють і певні складові частини ДРЕП: економічну, соціальну,

екологічну, науково-технічну, гуманітарну, національну, управлінську,

демографічну та зовнішньоекономічну. Для кожної з них держава встановлює

цілі, завдання, пріоритети в регіональному аспекті, тобто визначає права,

сфери, ресурси та методи роботи регіонів, здійснює певні дії щодо них та

доручає їм виконання окремих завдань.

Розглянемо детальніше складові частини ДРЕП.

1. Економічна політика. Сутність економічної політики полягає в

забезпеченні регіонам можливостей для самостійного розвитку на умовах

самофінансування та самозабезпечення. До складу економічної політики

входять бюджетна та податкова політика; планування, прогнозування та

програмування розвитку регіону; використання природних ресурсів і власності

регіону (інвестиційна політика); розміщення продуктивних сил; політика

розвитку регіональних комплексів (АПК; транспортний, будівельний);

контрольно-аналітична діяльність та інформаційне забезпечення.

2. Соціальна політика. Складовими соціальної політики є: забезпечення

зростання рівня добробуту населення; соціальний захист; забезпечення

громадянам рівних прав і можливостей щодо вибору місця проживання та

працевлаштування. Ефективність соціальної політики дуже залежить від

економічних можливостей держави, тобто від частки національного доходу, що

спрямовується на споживання. Головним завданням соціальної політики є

забезпечення соціального захисту різних верств населення регіонів, який

здійснюють органи регіонального та місцевого управління в межах своїх

можливостей. Це може бути фінансова підтримка, працевлаштування, продаж

товарів за зниженими цінами, безкоштовне харчування, медичне обслуговування

інвалідів тощо. Найважливішою складовою соціальної політики є забезпечення

громадянам прожиткового мінімуму.

3. Науково-технічна політика. Вона спрямовується на визначення

пріоритетів щодо вдосконалення та розвитку інвестиційної та інноваційної

діяльності в регіоні і базується на попередньому вивченні та аналізі

науково-технічного комплексу регіону.

4. Екологічна політика. Нині набула надзвичайно важливого значення в

зв'язку з неприпустимим промисловим забрудненням довкілля. Особливо гострою

є ця проблема в Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій,

Харківській та Київській областях. Головною метою екологічної політики є

оздоровлення довкілля.

5. Демографічна політика. Вона спрямовується на гальмування

депопуляційних процесів і деструктурування населення. Демографічний стан

країни та її регіонів є важливим фактором соціально-економічного розвитку.

6. Гуманітарна політика. Головна мета – це духовний розвиток

суспільства, його моральний і фізичний стан. До складу гуманітарної

політики входить державна підтримка навчальних закладів, лікарень,

поліклінік, театрів, кінотеатрів, клубів, тобто розвиток комунальної

власності. Особливістю гуманітарної політики є її чітка регіональна

спрямованість.

7. Національна політика. Спрямовується на забезпечення конституційних,

політичних, економічних і соціальних прав громадян незалежно від

національності та віросповідання. Особливо це стосується регіонів України,

що пов'язані з процесами переселення татар, німців в райони їхнього

історичного проживання.

8. Зовнішньоекономічна політика. Спрямована на створення СЕЗ для

активізації підприємництва, формування ринкової інфраструктури, залучення

іноземних інвестицій, нарощування експортного потенціалу окремих регіонів,

що потребують прискореного розвитку.

9. Управлінська політика. Основна її мета – це створення єдиної

системи регіонального управління, що відповідає завданням регіонального

розвитку.

Основні напрямки ДРЕП затверджує Верховна Рада України. Президент

України спрямовує діяльність державної виконавчої влади на розв'язання

найважливіших проблем соціально-економічного розвитку регіонів, видає

нормативно-правові акти з цих питань, очолює Раду регіонів при Президенті

України. Уряд України визначає державні пріоритети й затверджує державні

програми соціально-економічного розвитку регіонів, і забезпечує їх

виконання, бере участь у створенні системи економічних регуляторів,

нормативної та методологічної бази просторового розміщення продуктивних

сил.

Уряд АР Крим, місцеві органи державної виконавчої влади забезпечують

збалансований економічний і соціальний розвиток відповідних територій,

розробляють і організовують виконання програм, бюджетів регіонів,

реалізують рішення Президента України, Кабінету Міністрів України щодо

структурної перебудови економіки, роздержавлення і приватизації майна,

земельної реформи, соціального захисту населення та ін.

Органи місцевого самоврядування розробляють, затверджують і виконують

програми та бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Вони розпоряджаються комунальною власністю, запроваджують передбачені

законодавством місцеві податки і збори, забезпечують раціональне

використання природних і трудових ресурсів.

Представницькі органи затверджують місцевий бюджет і контролюють його

виконання, схвалюють програми соціально-економічного розвитку відповідних

адміністративно-територіальних одиниць, здійснюють інші повноваження,

установлені законом.

2. Механізм реалізації регіональної економічної політики держави.

Важливим практичним інструментом реалізації ДРЕП є чіткий: законодавчий

розподіл повноважень, відповідальності та фінансово-економічної бази між

різними рівнями управління: загальнодержавним, регіональним і місцевим.

Державне регулювання регіонального економічного розвитку забезпечує

активізацію господарської діяльності в регіонах, запроваджуючи нові

виробничі відносини і впливаючи на поліпшення використання природно-

ресурсного та економічного потенціалу; створює умови для посилення

спеціалізації регіонів, прискореного розвитку прогресивних галузей

економіки, залучення іноземного капіталу в регіони з найсприятливішими

умовами, а також здійснює державне регулювання, спрямоване на ліквідацію

локальних екологічних криз та створення належних умов для життєдіяльності

населення на території країни.

Основними складовими елементами механізму державного регулювання є:

• законодавчо-нормативна база;

• бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку та селективна

підтримка окремих регіонів з боку держави;

• реалізація державних регіональних програм, а також індикативних

прогнозів і місцевих програм соціально-економічного розвитку відповідних

адміністративно-територіальних утворень;

• створення та розвиток спеціальних (вільних) економічних зон у певних

регіонах;

• розвиток міжрегіонального та прикордонного співробітництва.

Законодавчо-нормативна база створює правову основу для реалізації та

зміцнення відносин «центр-регіони», впливає на розвиток ринкових відносин

на місцях та визначає організаційно-управлінські структури соціально-

економічного розвитку в регіонах. До неї належать: Закони України «Про

місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування»

(1995 р.); «Про формування місцевих органів влади» (1994р.); «Про столицю

України – місто-герой Київ» (1999р.); «Про бюджетну систему України» (1995

р.); Декрет Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» (1993

р.) та інші нормативно-правові акти.

Законодавчі акти визначають права і обов'язки регіонів у бюджетній і

податковій політиці України, їх повноваження в управлінні майном, що

перебуває у загальнодержавній власності, їх участь у реалізації

загальнодержавних та регіональних програм.

Нормативні акти регулюють порядок створення та використання

регіональних фондів субвенцій, інвестування, соціальної підтримки

населення. Для повнішого врахування інтересів регіонів за допомогою

нормативних актів вносяться уточнення та доповнення до деяких законодавчо-

нормативних актів.

Принципи формування та розподілу фінансових ресурсів між державними й

місцевими бюджетами є ключовими механізмами регіонального розвитку. Держава

спрямовує свою політику на зміцнення фінансової автономії адміністративно-

територіальних одиниць, сприяючи зростанню бюджетних надходжень від їхніх

власних доходів.

Податкова система на центральному й місцевому рівнях базується на

законодавчо встановлених стабільних ставках (нормах) податкових надходжень

до державного та місцевих бюджетів і розширенні прав місцевих органів влади

щодо запровадження місцевих податків і зборів. З метою посилення

соціального захисту населення мають застосовуватися регіональні системи

мінімальних соціальних стандартів.

Використання прямого державного інвестування, надання субсидій,

створення спеціальних фондів для фінансування програм, залучення іноземного

та вітчизняного приватного капіталу, пільгове кредитування й оподаткування,

преференції та використання позабюджетних коштів посилюють вплив держави на

економіку регіонів.

Із централізованих джерел фінансуються витрати на нове будівництво,

роботи з реконструкції підприємств базових галузей промисловості,

агропромислового та військово-промислового комплексів, будівництво важливих

природоохоронних об'єктів, тобто ті підприємства й галузі, які мають

загальнодержавне значення. Також державою фінансуються витрати на

прискорений розвиток галузей економіки окремих регіонів, які могли б

якнайшвидше забезпечити стабільне надходження валютних коштів і зростання

обсягів виробництва товарів народного споживання.

Особливим напрямком державної допомоги є фінансування структурної

перебудови і реконверсії депресивних територій, тобто таких, де показники

розвитку відстають від нормативних або середніх по регіону. Також допомога

надається регіонам з відносно низьким рівнем промислового потенціалу та

надлишком трудових ресурсів, гірським та іншим регіонам зі складними

природно-географічними та екологічними умовами. У такий спосіб держава

здійснює загальнонаціональні програми для розв'язання найважливіших

регіональних проблем, а саме:

• забезпечення соціальних гарантій для населення регіонів;

• фінансування будівництва й функціонування загальнонаціональних

об'єктів культури, освіти, науки, охорони здоров'я;

• надання цільової фінансової допомоги окремим регіонам з метою

прискорення реформування економіки.

Реалізація державних регіональних програм – це засіб регулювання

розвитку економіки регіонів. Вони дають можливість узгодити територіальні,

галузеві та державні інтереси.

3. Державне регулювання соціально-економічного розвитку регіонів. У

рамках ДРЕП у процесі децентралізації управління, роздержавлення та

приватизації підприємств державне втручання в економічну діяльність

регіонів постійно звужується, а роль територій у проведенні економічних

реформ, трансформації форм власності, розвитку ринкової та соціальної

інфраструктури, розвитку підприємництва, заснованого на комунальній

власності, постійно зростає.

Держава спрямовує й координує діяльність місцевих органів державної

виконавчої влади у сфері організації економічної безпеки держави, зміцнення

фінансово-економічної стабільності, грошового обігу, фінансово-бюджетної

дисципліни, валютного й митного контролю, реалізації загальнодержавної

структурно-промислової, науково-технічної політики та інших

загальнодержавних пріоритетів та програм.

Об'єктами державного регулювання стають природно-економічні регіони з

підприємствами всіх форм власності, що знаходяться на цій території.

Механізм державного регулювання економікою регіону показано на рис. 1.

Державне регулювання регіонального розвитку складається з

адміністративно-правового, економічного та специфічно-територіального

регулювання.

Адміністративно-правове регулювання включає розробку регіональних

програм на середньо- та короткостроковий періоди (до 5 років). Програми

спрямовано на вирішення проблем поточної збалансованості, стабілізації

економіки, подолання спаду виробництва, фінансового оздоровлення. Для

забезпечення стратегічних перетворень в економіці регіону та позитивних

змін у соціально-економічній ситуації можуть складатися так звані

структурні програми на довго- та середньострокову перспективу (5-10 років).

Також розробляється комплексний прогноз економічного і соціального розвитку

України (на 10-15 років).

Економічне регулювання передбачає використання економічних регуляторів

розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. До економічних

регуляторів з боку держави належать податкова політика (види місцевих

податків, ставки, пільги та об'єкти оподаткування); цінова політика, квоти

та ліцензії, дотації та субвенції, державні закупівлі.

|Суб’єкти управління |

|Верховна Рада |Президент |Кабінет Міністрів|Держадміністрації|

|Державна регіональна |

|економічна політика |

|Інструменти регулювання |

|Система |Законодавча база |Фінансова |Грошово-кредитна |

|прогнозів, | |(податкова) |система |

|програм, планів | |система | |

|Приватизація |Інвестиції |Державні |Інновації |

|державної | |закупівлі | |

|власності | | | |

|Об’єкт управління |

|(економіка регіону) |

|Підприємства, |Комунально-побутове |Зовнішньоекономічні |

|організації, установи |господарство |зв’язки |

|всіх форм власності. | | |

Рис. 1. Механізм державного регулювання економіки регіону

Така система економічних регуляторів мусить мати цілеспрямований,

стимулюючий характер, бути строго обмеженою в часі, особливо щодо пільг і

дотацій.

Специфічно-територіальне регулювання визначає конкретні методи

державного регулювання розвитку регіонів, через проведення типологізації

регіонів на макро- і мікрорівні.

Типологізація регіонів проводиться за такими параметрами: географічне

положення; кліматичні умови; наявність природних ресурсів; рівень

економічного й соціального розвитку; структура

господарства; рівень розвитку виробничої та соціальної інфраструктури;

рівень розвитку зовнішньоекономічних зв'язків.

Після основного розподілу регіонів за типами можна додатково виділити

регіони з різною демографічною ситуацією, різним соціально-психологічним

кліматом тощо.

Для врахування природних, економічних, соціально-демографічних та

історично-етнічних умов і факторів, що впливають на формування регіональних

комплексів для регулювання основних територіальних пропорцій і визначення

стратегії розвитку в Україні застосовується мезорайонування, в основу якого

покладено вісім економічних регіонів:

1. Донецький (Донецька, Луганська обл.);

2. Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська обл.);

3. Східний (Полтавська, Сумська, Харківська обл.);

4. Центральний (Київська, Черкаська обл., м. Київ);

5. Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська обл.);

6. Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька обл.);

7. Причорноморський (АР Крим, Миколаївська, Херсонська, Одеська обл., м.

Севастополь);

8. Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька

обл.).

З урахуванням наявного природно-ресурсного й науково-виробничого

потенціалу та необхідності структурної перебудови економіки країни для

кожного з економічних регіонів ДРЕП визначає головні перспективні напрямки

розвитку господарських комплексів регіонів.

Наприклад, для Донецького регіону перспективними визнано:

• структурну перебудову народногосподарського комплексу через

збалансування розвитку основних галузей спеціалізації (вугільна,

металургійна та хімічна промисловість) з потребами України,

запровадження сучасних технологій та техніки, нових безвідходних

виробництв, випереджального розвитку галузей, пов'язаних із задоволенням

потреб населення;

• удосконалення структури металургійного комплексу, скорочення

виробництва чавуну, нерафінованої сталі, вогнетривів і збільшення

виробництва електросталі, тонколистової продукції, розвиток вторинної та

переробної кольорової металургії, випуск нових видів напівпровідників;

• удосконалення структури машинобудівного комплексу, зокрема

перепрофілювання частини підприємств ВПК на виготовлення технічно-складної

цивільної продукції та товарів народного споживання;

• поліпшення екологічної ситуації перепрофілюванням окремих

виробництв, технічним переоснащенням підприємств, здійсненням комплексу

природоохоронних заходів;

• інтенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва, зокрема

тваринництва м'ясо-молочного напрямку;

• забезпечення ефективної зайнятості населення шляхом диверсифікації

виробництва та створення нових робочих місць.

Суб'єктами, що реалізують державну політику в регіонах та

безпосередньо здійснюють державне регулювання на місцях є обласні, районні

та міські держадміністрації. Вони забезпечують реалізацію законів України,

Указів Президента, постанов Верховної Ради, Кабінету Міністрів, рішень

відповідних представницьких органів регіонального самоврядування.

Отже, для виконавчої влади – Президента, Кабінету Міністрів,

міністерств і відомств – держадміністрації є інструментом у процесі

реалізації законів та інших правових актів.

Регіональні державні адміністрації мають широкі повноваження в галузі

соціально-економічного розвитку; в галузі бюджету та фінансів; управління

майном, приватизації та підприємництва; в галузі містобудування, житлово-

комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування,

транспорту та зв'язку; у галузі використання та охорони земель, природних

ресурсів і охорони довкілля; у галузі міжнародних та зовнішньоекономічних

відносин.

Для виконання функцій управління територією, реалізації

загальнодержавної та регіональної політики в складі місцевих

держадміністрацій існують відповідні економічні служби – комітети

(департаменти), управління економіки. Функції цих служб досить широкі й

виходять за межі лише прогнозно-планової роботи.

Основними завданнями управлінь економіки місцевих державних

адміністрацій є: реалізація ДРЕП на місцях; забезпечення комплексного

соціально-економічного розвитку регіону; сприяння проведенню економічних

реформ, забезпечення раціонального використання виробничо-технічного та

наукового потенціалу регіону, його природних, трудових і фінансових

ресурсів; здійснення методичного керівництва економічною роботою в регіоні.

Управління економіки виконують також певні функції щодо використання й

охорони земель, природних ресурсів, навколишнього середовища, в галузі

обслуговування населення, міжнародних та зовнішньоекономічних зв'язків.

4. Місцеві бюджети як фінансова основа соціально-економічного розвитку

регіону. Складовим елементом ДРЕП є державна регіональна фінансова політика

(ДРФП), тобто сукупність державних фінансових заходів для розв'язання

фінансових проблем регіонів.

ДРФП передбачає низку заходів щодо вдосконалення пропорцій розподілу

доходів і видатків зведеного бюджету між Державним бюджетом і місцевими

бюджетами відповідно до компетенції, функцій та обов'язків, які виконують

центральні та місцеві органи державної виконавчої влади й органи місцевого

самоврядування.

Основними інструментами забезпечення цієї політики є частка

закріплених за територіями доходів у бюджетах на всіх рівнях бюджетної

системи, місцеві податки і збори, нормативи відрахувань від

загальнодержавних податків до місцевих бюджетів, а також дотації, субсидії

та субвенції, що надаються місцевим бюджетам.

Проведення ДРФП передбачає застосування відповідної системи бюджетного

регулювання, збалансування доходів і витрат на всіх рівнях бюджетної

системи (по вертикалі і по горизонталі) з урахуванням рівнів забезпечення

територій країни об'єктами соціальної інфраструктури та застосування

фінансових нормативів забезпеченості потреб населення. Важливим щодо цього

є створення й використання загальнодержавних, регіональних і місцевих

цільових фондів для вирівнювання доходів територій наданням відповідних

дотацій, субсидій і субвенцій.

Усі заходи ДРФП спрямовано на зміцнення доходної бази депресивних

територій, адміністративно-територіальних одиниць у сільській місцевості,

розширення повноважень і відповідальності представницьких органів і органів

місцевого самоврядування у сфері управління місцевими фінансами та на

посилення державного контролю за їх раціональним використанням.

Регіональні органи управління з метою виконання власних функцій та для

фінансування витрат з реалізації ДРЕП наділяються певними майновими і

бюджетно-фінансовими правами. Ресурсним забезпеченням цих прав стають так

звані муніципальні фінанси.

До складу муніципальних фінансів входять місцеві бюджети територіально-

адміністративних одиниць і фінанси суб'єктів господарювання, що

використовуються для задоволення територіальних потреб.

За допомогою муніципальних фінансів держава активно проводить

соціальну політику, здійснює фінансування освіти, охорони здоров'я,

будівництво та утримання доріг, комунальне обслуговування. Також з їх

допомогою держава вирівнює соціальний і економічний розвиток регіонів, які

з різних причин відстали від інших регіонів країни. Для подолання

депресивності регіонів розробляються спеціальні програми, кошти на

виконання яких формуються за рахунок доходів місцевих бюджетів і за рахунок

держави.

Бюджетні та майнові права, що надані адміністративно-територіальним

одиницям різного рівня, дають їм можливість розробляти, затверджувати й

виконувати свої бюджети, розпоряджатися підпорядкованими підприємствами й

отримувати від них доходи.

Через місцеві бюджети до населення доводяться кінцеві результати

виробництва, розподіляються суспільні фонди споживання між окремими

верствами населення, фінансується розвиток галузей виробничої сфери

передовсім місцевої та харчової промисловості, комунального господарства.

Основними функціями місцевих бюджетів є:

• формування грошових фондів для забезпечення діяльності місцевих

органів влади;

• розподіл і використання грошових коштів між галузями економіки;

• контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємств,

організацій, установ, підвідомчих органам місцевого (регіонального)

самоврядування.

За своєю структурою місцеві бюджети складаються з дохідної

та видаткової частин.

Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних і регулюючих

джерел доходів. Термін «власні (закріплені) доходи» означає, що ці кошти

належать суб'єкту бюджетного права або повністю, або у твердо фіксованій

частці і надходять до місцевого бюджету, обминаючи бюджети вищого рівня.

Основу власних доходів становлять місцеві податки і збори,

відрахування від державних податків. У такий спосіб здійснюється бюджетне

регулювання, тобто система відрахувань із вищих бюджетів нижчим, з метою

узгодження доходів з витратами.

Саме в балансуванні доходів і витрат регіонів виявляється державне

регулювання місцевих бюджетів.

Регулюючі доходи охоплюють всю сукупність грошових коштів, що

передаються з державного бюджету на місця: проценти відрахувань від

державних податків, дотації, субвенції, кошти, отримані з держбюджету (або

вищих бюджетів) за взаєморозрахунками (рис. 2).

Власні доходи місцевих бюджетів формуються за допомогою місцевих

податків і зборів. Усі чинні місцеві податки і збори можна класифікувати за

двома ознаками: за механізмом дії та за ознакою податкової ініціативи.

За механізмом дії виділяють ті податки, які встановлюються й

вилучаються лише на даній території та дублюють загальнодержавні податки, і

ті, що є місцевими надбавками до загальнодержавних податків.

За ознакою податкової ініціативи виокремлюють податки, запровадження яких

санкціонується центральною владою чи погоджується з нею, і ті, що їх

установлюють органи регіонального (місцевого) самоврядування самостійно.

Чинна система державного регулювання місцевих бюджетів уможливлює

забезпечення регіонів необхідними коштами для виконання ними завдань ДРЕП

незалежно від продуктивності місцевих джерел доходів, створює передумови

для вирівнювання рівнів розвитку окремих регіонів, стимулює місцеві органи

влади до виконання планів мобілізації державних і місцевих податків.

Недоліком цієї системи можна вважати елементи суб'єктивності у формуванні

регулюючих доходів, можливе необ'єктивне визначення нормативів відрахувань

для різних регіонів. Хоч дотації та субвенції як джерела поповнення

місцевих бюджетів позбавлені стимулюючого впливу на пошуки додаткових

джерел надходжень, але повністю скасувати їх поки що неможливо, бо це може

призвести до ускладнення фінансування регіональних програм.

Видаткова частина місцевих бюджетів найбільш яскраво відображає

економічні й соціальні процеси, що відбуваються в регіонах.

Рис. 2. Регулюючі доходи місцевих бюджетів.

Основну діяльність місцевих органів влади пов'язано з реалізацією

планів економічного й соціального розвитку підвідомчих їм територій. Понад

три чверті бюджетних витрат, як правило, спрямовується в соціальну сферу.

Витрати на соціальний захист становлять до сорока і більше процентів,

постійно зростає частка дотацій з місцевого бюджету на утримання

комунального господарства та транспорту. Статті доходів та видатків

місцевих бюджетів показано на рис 3. Як порівняти з розвинутими

європейськими країнами, то такий рівень витрат, пов'язаних із соціальним

захистом населення, є високим.

Бюджетна система України реформується способом її децентралізації, що

узгоджується з досвідом інших європейських держав. Кількість держав, що

розширюють бюджетно-податкові повноваження органів регіонального

(місцевого) самоврядування, постійно зростає.

Місцеві бюджети є автономними і не входять до складу бюджетів вищих

рівнів.

Загальна схема місцевих бюджетів

|Доходи |Видатки |

|І. Власні доходи |І. Фінансова підтримка галузей |

|1 . Податки на майно |народного господарства |

|2. Платежі за використання |1. Промисловість, будівництво |

|природних ресурсів: у т.ч. |2. Сільське та рибне господарство |

|земельний податок і орендна плата |3. Транспорт, дорожнє господарство |

|за землю | |

|3. Податки, збори та мито у т.ч. |4. Житлово-комунальне господарство |

|місцеві податки та збори | |

|4. Інші власні доходи | |

| |II. Соціально-культурні заходи |

|II. Регулюючі доходи |1 . Освіта |

|1 . Податок на прибуток |2. Культура і мистецтво |

|2. Прибутковий податок з фізичних |3. Охорона здоров'я |

|осіб |4. Соціальна політика |

|3. Податок на додану вартість | |

|4. Акцизи |III. Управління |

|5. Дотації з державного й | |

|регіонального |IV. Правоохоронна діяльність |

|бюджетів | |

|6. Субвенції з регіональних |V. Інше |

|бюджетів | |

|7. Кошти, отримані за | |

|взаєморозрахунками з бюджетами | |

|Усього |Усього |

Рис. 3. Дохідні та видаткові статті місцевих бюджетів

Список використаної літератури.

1. Гош О. Визначальний фактор відродження продуктивних сил України. //

Економіка України. – К., 2003. - № 6.

2. // Сонько С.П. та інш. Ринок і регіоналістика: навч. Посібник. – К.,

2000.

3. // Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика:

Навчальний посібник. – К., 2001.

4. // Розміщення продуктивних сил України: Підручник. – К., 2001.

5. // Іщук С.І. Розміщення продуктивних сил: теорія, методи, практика. –

К., 2000.

6. // Зайнятість та ринок праці: Міжвідомчий науковий збірник. – К.,

2000, вип.. 12.

7. // Розміщення продуктивних сил: Підручник для студентів вузів. – К.,

2000, 2-ге видання виправлене і доповнене.

-----------------------

Регулюючі доходи

Відрахування від державних податків (податок на прибуток, ПДВ, акцизи,

прибутковий податок).

Дотації, субсидії

Кошти, отримані за взаєморозрахунками