Товар и его свойства

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Товар и его свойства

Товар и его свойства

ПЛАН

І. Характеристика товарного виробництва

ІІ. Властивості товару

1. Споживна вартість товару

2. Вартість

ІІІ. Економічні закони і категорії товарного виробництва

IV. Теорії вартості

Характеристика товарного виробництва

Осмислення сучасних економічних проблем через призму світового

досвіду становлення, розвитку товарного виробництва і ринкових відносин має

суттєве значення для теорії і практики ринкової трансформації економіки

України. Суспільство знає два основних типи організації економіки:

натуральне господарство і товарне господарство. Їм відповідають дві основні

форми господарювання: натуральна і товарна. Історично першим типом

економічної організації суспільного виробництва, який панував протягом

тривалого часу, було натуральне господарство, за якого продукти праці як

результат виробництва використовувались для задоволення особистих потреб

безпосередніх виробників і членів їх родин, тобто для використання в межах

господарської одиниці — роду, племені, патріархальної сім'ї, общини тощо як

різновидів. В основному натуральну форму господарювання мали й великі

маєтки традиційного типу. Натуральне господарство характеризувалося

суспільним поділом праці в зародковому стані, замкнутістю організаційно-

економічних зв'язків, роз'єднаністю, відірваністю господарюючих суб'єктів

один від одного, примітивною технікою та технологією виробництва,

малопродуктивною ручною працею. Тому прогрес у розвитку продуктивних сил і

суспільства був дуже повільним. Усі зв'язки натурального господарства

обумовлені лише особливостями процесу праці та виконання тих чи інших

операцій у тісних межах окремих господарських одиниць. При цьому робоча

сила позбавлена мобільності, вона виробниче та територіальне закріплена. В

натуральному господарстві виробничі відносини виявляються в

нематеріалізованому вигляді як прямі відносини між учасниками створення

благ. Продукти праці розподіляються безпосередньо. Вони без участі ринку

надходять в особисте й виробниче споживання.

3 розвитком продуктивних сил натуральне господарство стає перешкодою

соціально-економічному прогресу. Властиві йому господарська замкнутість,

примітивність, відособленість, патріархальність, слабкість внутрішніх

стимулів розвитку не відповідають потребам обміну продукцією між

виробниками, який все більше поширюється у зв'язку з зростанням

продуктивності праці. Всезростаю-чий вплив на суспільне виробництво

товарних зв'язків в епоху пізнього Середньовіччя вже можна назвати

революційним. Натуральне господарство перестало бути пануючим типом

суспільного виробництва, відбувся перехід до загального товарного

господарства. Однак це ще не означало повного зникнення натурального

господарства. Воно ще й сьогодні розповсюджене в країнах, що розвиваються.

В середині XX ст. в їх натуральному і напівнатуральному виробництві було

зайнято 50—60 відсотків населення. Деякі його прояви мають місце і в умовах

розвинутої економіки (наприклад, натуральне підсобне господарство). В

несприятливих для суспільства умовах (наприклад, війна, політика автаркії

тощо) може з'явитися тенденція до натуралізації виробництва. На зміну

натуральному господарству прийшли товарне виробництво і заснована на ньому

товарна форма господарювання. Проте тривалий час вони функціонували разом.

Товарне виробництво - це такий тип організації економіки, при якому

продукти праці виробляються для продажу на ринок. 1 овари виробляються з

метою — задоволення потреЬ споживачів і надходять до них через використання

ринкових відносин. Звичайно, що при цьому господарюючий суб'єкт націлений

на отримання вигоди. Така орієнтація виробництва зумовлює необхідність

постійних економічних зв'язків між виробниками та споживачами, економічну

взаємозалежність їх, яка розпочинається з придбання засобів і предметів

праці і закінчується реалізацією продукції чи послуг, та ін. Загальною

умовою виникнення, розвитку і функціонування товарного виробництва є

суспільний поділ праці. На його основі виникають виробничі відносини між

людьми у формі обміну продуктами праці. Безпосередньою причиною виникнення

товарного виробництва є економічна відособленість товаровиробників. Вона

нероздільно пов'язана з розвитком приватної власності на засоби виробництва

та економічною і юридичною свободою виробника. Економічна відособленість

товаровиробників — це таке становище, за якого вони самостійно вирішують

питання господарської діяльності: що виробляти, якими засобами, які ресурси

використовувати тощо. Вона передбачає самостійне розпорядження виробленою

продукцією, володіння нею, її відчуження і використання відповідно до

власних інтересів. Тому економічне відособлення невіддільне від власності

на засоби виробництва і вироблювану продукцію. На певному ступені

суспільного поділу праці економічний зв'язок різних власників неминуче

виступає у товарній формі. 3 економічною відособленістю товаровиробників

нерозривно пов'язані еквівалентність і відплатність їх відносин. Це є

однією із загальних корінних ознак товарного виробництва і обміну. Товарне

господарство виникає також через наявність суперечності між виробництвом і

споживанням, невідповідність споживної вартості вироблених благ потребам

суспільства та його членів. Це вимагає обов'язкового визнання споживачами

виробленої продукції апостеріорі, тобто грунтуючись на певному досвіді.

Відсутність саме такого визнання фактично означає відсутність товарного

господарства і товарної форми господарювання. В натуральному господарстві

споживачі також користуються продуктами не лише особистої праці, а й праці

своїх одноплемінників. Однак вони отримують свою частину без права

відкинути її або вільно обирати іншого виробника. Як конкретно-історичний

тип організації суспільного виробництва, товарне господарство

характеризується постійним рухом уперед.

Товарне виробництво й обіг у своєму розвитку проходять дві стадії: нижчу —

бартерне господарство, вищу — грошове господарство. В бартерному будь-який

товар можна безпосередньо обміняти на будь-який інший без використання

грошей. У грошовому існує особливий товар — гроші, який можна обміняти на

будь-який інший товар, а останній — на гроші. В господарстві, заснованому

на грошовому обміні, суспільні витрати нижчі, ніж там, де обмін

здійснюється за допомогою бартеру. Основні загальні ознаки товарного

виробництва не залежать від специфіки економічної системи. До них належать:

суспільний поділ праці; економічна відособленість виробників;

еквівалентність відносин; ринковий зв'язок між виробниками і споживачами;

визнання суспільного характеру праці через ринок; здійснення економічних

процесів у товарно-грошових формах шляхом купівлі-продажу; виробництво для

обміну і в розрахунку на вигоду; конкуренція. Серед них також відкритість

системи відносин, існування таких категорій, як товар, вартість, мінова

вартість тощо, і законів товарного виробництва та обігу. Ці ознаки мають

такий самий об'єктивний характер, як і товарне виробництво та обіг.

Специфіка товарного виробництва насамперед пов'язана з існуванням різних

його типів. По-перше, товарне виробництво поділяється на просте і

підприємницьке (тобто розвинуте, розширене). Просте товарне виробництво

грунтується на особистій праці власників засобів виробництва і є вихідною

формою товарного виробництва. Воно невелике за своїм обсягом,

характеризується безпосереднім і добровільним поєднанням виробника з

засобами виробництва, відсутністю купівлі-продажу робочої сили як товару. В

товарній формі виступають лише речові фактори виробництва та готова

продукція. Просте й підприємницьке товарне виробництво має як спільні риси,

так і суттєві відмінності. Спільним є те, що вони існують за умови

панування приватної власності на засоби виробництва, ринкової форми зв'язку

між виробниками і споживачами, конкуренції між товаровиробниками тощо.

Відмінності полягають у тому, що при простому товарному виробництві

виробник і власник засобів виробництва і продуктів праці — це одна особа,

тоді як при підприємницькому виробництві виробник відокремлений від засобів

виробництва і продуктів праці. В умовах простого товарного виробництва

процес виробництва здійснюється на основі індивідуальної праці. Він

спрямований на задоволення особистих потреб виробника та членів його сім'ї.

Підприємницьке виробництво передбачає спільну працю найманих робітників

заради прибутку власника господарства. Просте товарне виробництво

засноване, як правило, на нескладній техніці, а підприємницьке — на великій

машинній індустрії, автоматизованих системах тощо. Сьогодні просте товарне

виробництво є характерним для країн, що розвиваються. В розвинутих країнах

воно має залишковий характер і виступає у вигляді дрібного товарного

господарства ремісників, фермерів, роздрібних торговців та ін. Останнє

набуває все більше підприємницької спрямованості як дрібний бізнес,

породжений вже існуючою економічною системою. Розрізняють ще два типи

товарного виробництва: перший — із стабільною, другий — з безперервно

оновлюваною номенклатурою товарів. Історія першого охоплює період від

глибокої давнини до другої половини XX ст. Історія другого типу розпочалась

у другій половині XX ст. Так, машинобудівна промисловість Великобританії

протягом усього XIX ст. використовувала в основному лише два матеріали —

чавун і сталь, а текстильна виробляла лише чотири види тканин — бавовняні,

вовняні, лляні, шовкові. У другій половині XX ст. спостерігається

безперервне поновлення номенклатури товарів. Наприклад, в електронній

промисловості Японії це відбувається кожні 5—6 років. Є підстави вважати,

що на рубежі XX—XXI ст. процес безперервного поновлення номенклатури

товарів буде домінуючим в економіці.

Товарному виробництву властиві особливі сили розвитку, які виявилися

в зародковій формі вже на початкових етапах виникнення елементів товарної

системи, що протягом тисячоліть перетворилася на загальну форму

виробництва. До них належать сили руху та постійного розвитку і

вдосконалення виробництва, сили саморозвитку, саморегулювання. Якщо

економіка тієї чи іншої країни пов'язана з товарним виробництвом, то

держава (центр) не може зупинити розвиток виробництва, продуктивних сил, а

може стати лише гальмом чи, навпаки, сприяти цьому розвиткові. Вклинившись

до економічної системи, якій не властивий такий тип виробництва, товарне

виробництво поступово розламує цю систему. Спроби зупинити його руйнівну

силу супроводжуються соціальними катаклізмами і, врешті-решт, є

безрезультатними. Для визначення механізму функціонування рушійних сил, що

втілені в товарному виробництві, необхідно враховувати закон діалектики про

суперечності як джерело і рушійну силу розвитку, який є ядром діалектики. В

товарному виробництві такою суперечністю є суперечність, втілена в товарі,

що становить основу суспільного багатства в елементарній формі. Це

суперечність між конкретною та абстрактною працею. Двоїста, суперечлива

природа праці, яка створює товар, є основою всіх інших, похідних

суперечностей товару і виявляється передусім у суперечності між споживною

вартістю та вартістю, а також між індивідуальним і суспільне необхідним

часом, витраченим на виробництво товару. Суперечності, втілені в товарі, —

це єдність протилежностей, тобто їх взаємодія. Постійне розв'язання і

відтворення суперечностей товару є внутрішнім змістом розвитку виробництва.

Незалежно від суспільної форми виробництво є визначальною умовою існування

людства. Його метою є задоволення потреб людини — споживання. В різних

суспільних системах зв'язок між виробництвом і споживанням здійснюється по-

різному. Розв'язання суперечностей товарної форми пов'язано з пошуками

найефективніших способів зв'язку між виробництвом і споживанням. Цей

зв'язок опосередкований формами обміну та розподілу, які також мають

товарний характер. Суперечності, втілені в товарі, розв'язуються тоді, коли

товаровиробник його реалізує. Отже, споживна вартість перетворюється в свою

протилежність — грошову форму. Цим самим праця, витрачена товаровиробником,

одержує суспільне визнання. Корисність блага "товару" визначає споживач.

Товаровиробник ставиться в певні умови: виробництвом певного виду товару

зайнято багато товаровиробників, оскільки суспільні потреби щодо будь-якого

товару досить великі. Тому взаємовідносини між товаровиробниками мають

характер конкурентної боротьби, тобто боротьби виробника за споживача, за

вигідні умови реалізації своєї продукції. Перетворення споживної вартості в

свою протилежність — вартість здійснюється в процесі реалізації товарів на

ринку через посередництво ціни — грошового вираження вартості, втіленої в

товарі "праця". Власне через грошову форму розв'язуються суперечності

товару. Ціна, за якою реалізується товар на даний момент, виражає рівень

суспільне необхідних витрат на його виробництво, зіставленими з суспільною

корисністю цього товару. Проте праця товаровиробника відособлена: кожний

виробляє товар за власний рахунок, тобто витрати, що мають індивідуальний

характер, різні за своєю величиною. Ринок через ціну визначає лише рівень

суспільне необхідних витрат праці на виробництво товару, тобто витрат, які

вважаються суспільне нормальними (типовими, пересічними) умовами

виробництва, за яких створюється основна маса даного виду товару. Це є

законом товарного виробництва, відомим як закон вартості. Виробники

товарів, у яких індивідуальні витрати збігаються із суспільне необхідними,

при реалізації їх за ринковими цінами відшкодовують витрати на їх

виробництво та одержують надлишок — прибуток. В особливо спрятливих умовах

працюють ті товаровиробники, індивідуальні витрати яких нижчі за суспільне

необхідні. Їх прибуток зростає на величину різниці між суспільне

необхідними та індивідуальними витратами. В гіршому становищі знаходяться

ті товаровиробники, які виробляють товари при індивідуальних витратах,

вищих, ніж суспільне необхідні. При досягненні певної межі цього розриву

виробництво товару стає економічно невигідним, товаровиробники розорюються.

Боротьба за досягнення приватного економічного інтересу, зростання прибутку

— мета товаровиробників. Останні потрапляють в неоднакове економічне

становище за сумами доходів. Чим більший обсяг товарів, необхідних

споживачу, виробляється, чим менші витрати виробництва, тим у вигіднішому

становищі знаходиться товаровиробник, тим стійкіше його місце в системі

суспільного поділу праці. Перетворення споживної вартості товару на

вартість, перетворену форму її — ціну зумовлює відповідні, обов'язкові

вимоги до товаровиробника. Дотримання цих вимог є необхідним для нього,

якщо він хоче залишитися товаровиробником. Увага до якості товарів, їх

асортименту, вивчення попиту та пропозиції товарів на ринку з наступними

висновками щодо обсягу виробництва, реклами, пошуку ринку, зменшення витрат

на виробництво товарів - ці та інші вимоги постійно турбують виробника.

Від нього вимагаються підприємництво, заповзятливість, енергійність у сфері

виробництва та реалізації товарів. Рушійні сили розвитку, внутрішньо

властиві товарному виробництву, визрівали протягом тисячоліть. Продуктом

розвитку суперечностей товару є грошова форма вираження суспільне

необхідних витрат праці. Перехід від однієї суспільно-економічної системи

до наступної зумовлювався розвитком продуктивних сил, поглибленням на цій

основі суспільного поділу праці. Зростала кількість продуктів для обміну.

Процес виміру та визначення індивідуальної праці, втіленої в товарі, як

суспільної з часом надто ускладнився. Суперечності товарного виробництва

(між конкретною та абстрактною працею, споживною вартістю та вартістю, між

індивідуальною та суспільною працею), їх розвиток визначили специфічний

товар — золото, який почав виконувати функцію загального еквівалента —

грошей. Суперечності товару як рушійної сили розвитку активно виявилися в

період великого машинного виробництва, коли створювалася матеріально-

технічна основа виробничого підприємницького господарювання капіталу.

Товарне виробництво набувало загального характеру. Суперечності товару

стали властивими товару "робоча сила". Перетворення споживної вартості

робочої сили як здатності створювати більшу вартість, ніж вона варта, в

ціну поставило її носія в специфічні умови. Під час аналізу підприємництва

як системи розвинутого ринкового господарства головна увага зверталась на

ту обставину, що перетворення робочої сили в товар пов'язане з

експлуатацією найманого працівника, виробництвом та присвоєнням додаткової

вартості. Все це так, але в тіні залишається інший бік проблеми. Продаж

робочої сили, перетворення споживної вартості її в ціну перетворювали її

носія — працівника в соціальне активну особу. Прагнення одержання та

підвищення рівня загальноосвітніх знань, кваліфікації, підвищення якості

праці, переміна останньої стали нормою життя. 3 цим пов'язані зростання

ціни робочої сили, диференціація в оплаті, створення належних умов

відтворення її, формування нового способу життя в умовах соціальне

орієнтованого ринку з усіма складностями та суперечностями. Ринку праці, як

і ринку товарів, властива конкуренція. Боротьба за робочі місця, збереження

їх є додатковими стимулами високопродуктивної, якісної праці. Інакше можна

залишитися без роботи. Суперечності товару "робоча сила", розв'язання їх є

важливими стимулами прискорення науково-технічного прогресу. Перетворення

робочої сили на товар зумовило виникнення багатьох соціальних форм боротьби

за створення сприятливіших умов продажу та використання її, конфліктних

ситуацій між роботодавцями та продавцями робочої сили. Власники робочої

сили відстоювали право на використання цих форм. При цьому не завжди

досягались необхідні результати, але товаровиробник вимушений був

зважувати, що його приватний економічний інтерес пов'язаний з певними

соціальними межами, переступати які небажано, а іноді й небезпечно. Рушійні

сили товарного виробництва спонукають виробника до безперервних якісних

змін, тому системи господарювання, основою яких є товарне виробництво,

виявилися найсприятливішими до використання досягнень науково-технічного

прогресу.

Властивості товару

Товар — це продукт праці, який має дві властивості: по-перше, задовольняє

певну потребу людини; по-друге, здатний обмінюватись на інші блага в певних

пропорціях. Отже, йому властиві споживна вартість і вартість. Товаром може

бути як матеріальне, так і нематеріальне благо, в тому числі й послуга.

Споживна вартість товару

Споживна вартість товару — це його здатність задовольняти потреби людини.

Наприклад, хліб, м'ясо, молоко та інші продукти споживання задовольняють

потребу в їжі; костюм, плаття — потребу в одязі; верстат, нафто-,

газопровід, виробничі споруди тощо — потребу в засобах виробництва. Отже,

матеріальні блага і послуги задовольняють ті чи інші потреби як предмети

особистого споживання або як засоби виробництва. Кінцевою метою будь-якого

виробництва є створення споживних вартостей. Якщо не брати до уваги ті

конкретні економічні форми, в яких за певних умов виступають продукти

праці, то багатство суспільства завжди складається із споживних вартостей.

Споживна вартість продукту праці безпосередньо не виражає суспільних

відносин, але має історичний характер, оскільки її роль та значення

змінюються залежно від змін у суспільстві. Якщо благо створюється

виробником для особистого споживання, то воно має споживну вартість для

самого виробника. Якщо ж внаслідок суспільного поділу праці продукт

(послуга) призначається для когось іншого, то він є суспільною споживною

вартістю. В умовах товарного виробництва споживна вартість — це здатність

товару задовольняти потреби не самого виробника, а покупців. Специфічно

історичний характер споживної вартості проявляється не лише в тому, що вона

є матеріальною основою обміну, а й у тому, що вона відбиває ступінь

суспільного поділу праці, його історичну зрілість. Споживна вартість речей,

їх корисність для людей тісно пов'язані з прогресом науки і техніки,

розвитком продуктивних сил у цілому. Так, корисність заліза стала відомою

лише тоді, коли люди навчилися виплавляти його з руди і виготовляти з нього

знаряддя і предмети праці. Науково-технічний прогрес, запровадження у

виробництво досягнень науки і техніки розкривають все нові можливості та

способи використання природних і штучних матеріалів, їх нові корисні

властивості. Проте загальна економічна теорія вивчає лише роль споживної

вартості в системі суспільних відносин, які складаються в процесі

виробництва, розподілу, обміну і споживання. Сучасний світ споживних

вартостей надзвичайно різноманітний. Його основу становлять товари

особистого і виробничого споживання. Крім того, існує ринок ремісничих

товарів. Переважну їх частину становлять вироби ручної чи частково

індустріальної праці. Особливим є ринок раритетів (рідкостей). Це, з одного

боку, унікальні наукові відкриття та конструкторські розробки, а з другого

— шедеври мистецтва. Товари такого ринку збагачують виробництво культурними

і естетичними цінностями та традиціями. Все більшого значення серед

сукупності споживних вартостей набувають різні види сучасного транспорту,

енергії, інформації, комп'ютерного забезпечення, доставки енергоносіїв

тощо.

Вартість

Вартість, на відміну від споживної вартості, не лежить на поверхні

явищ, тому з'ясування її природи як другої властивості товару є більш

складним. Формою її прояву є мінова вартість, тобто кількісне

співвідношення (пропорція), в якому одні споживні вартості обмінюються на

інші. Це співвідношення постійно змінюється залежно від місця й часу, що

створює враження випадковості, відсутності внутрішньої стійкої основи

мінової вартості. Насправді ж, як би не відрізнялись мінові вартості одного

й того самого товару, вони завжди мають щось загальне. В найрізнорідніших

товарах спільною є одна властивість: вони — продукти праці. Прирівнювання

різнорідних товарів один до одного передбачає, очевидно, їх об'єктивну

рівність ще до обміну. Внутрішнім змістом товару є вартість як вкладена в

товар праця — те спільне, що знаходить вираження у міновому співвідношенні

товарів. Саме вартість робить їх порівнянними. Як споживні вартості товари

якісно розрізняються, як вартості — мають спільну міру. Вартість вир-ажає

відносини між товаровиробниками з приводу порівняння витрат їх праці на

виробництво благ і послуг, якими вони обмінюються. Кількісні характеристики

праці, витраченої на виготовлення товару, втілюються у величині вартості

товару. Розрізняють індивідуальну і суспільна необхідну працю й відповідно

індивідуальну і суспільну вартість товару. Товаровиробники діють у різних

індивідуальних і природно-кліматичних умовах. Тому на виробництво товарів

одного й того самого виду, однакової маси і однакової якості витрачається

різна кількість праці, що знаходить своє втілення в витратах робочого часу.

Згідно з цим у товарах втілюється різна індивідуальна вартість. Робочий

час, витрачений на виробництво товару окремим виробником (підприємством),

називається індивідуальним робочим часом, а вартість, створена ним, —

індивідуальною вартістю. Проте на ринку товари однакової споживної вартості

оцінюються покупцями (споживачами) однією мірою, яка не збігається з

індивідуальним робочим часом. Це означає, що ринок у процесі обміну

враховує лише суспільну вартість. Величина її визначається не

індивідуальними витратами праці, а суспільне необхідним робочим часом,

тобто тим робочим часом, який визначається наявними суспільне нормальними

умовами виробництва при середньому в конкретному періоді і в даному

суспільстві рівні уміння й інтенсивності праці товаровиробників. Суспільне

нормальні умови виробництва — це типові, пануючі в конкретному суспільстві

в певний час.

Отже, величина вартості товару значною мірою визначається суспільне

необхідними витратами праці й вимірюється суспільне необхідним робочим

часом. Величина останнього, як правило, збігається з індивідуальними

витратами праці тих товаровиробників, які доставляють на ринок переважну

більшість товарів одного виду, і встановлюється стихійно в процесі

конкурентної боротьби. Такі товаровиробники знаходяться в кращому

становищі, ніж їх конкуренти, оскільки останні зазнають втрат на суму

реалізованої продукції, помножену на різницю суспільної та індивідуальної

вартості продукції. Суспільне необхідний робочий час і зумовлена ним

величина суспільної вартості не залишаються незмінними і залежать від

продуктивної сили праці та її інтенсивності. Продуктивна сила праці

визначається, в свою чергу, рівнем розвитку науки, природними здібностями,

досвідом, культурою і кваліфікацією робітника, а також суспільною

комбінацією виробничого процесу та природними умовами, в яких він

відбувається. Величина вартості товару змінюється прямо пропорційно

кількості і обернено пропорційно продуктивній силі праці. Під час

інтенсивнішої праці одиниця часу виражає більшу масу праці. Це свідчить про

те, що сам по собі робочий час не може дати повне уявлення про фактичні

витрати праці. Тому при різній інтенсивності праці він не може бути

безумовним мірилом вартості. Суспільне необхідні витрати праці вимірюються

робочим часом лише при її середній інтенсивності. Базовою величиною для

вимірювання вартості товару є витрати простої праці (тобто без спеціальної

кваліфікації), посильної кожному здоровому члену суспільства на даному

етапі розвитку. Складна праця — кваліфікована, вона вимагає попередньої

підготовки виробника. За одиницю складної праці створюється більша

вартість, ніж за одиницю простої. Складна праця зводиться до простої

(редукція праці) через ринкові відносини. У цілому величина вартості товару

значною мірою визначається суспільне необхідними витратами праці, а також

його корисністю. У процесі праці людина створює споживну вартість і

вартість товару. Це випливає з подвійної природи праці, яка створює товар.

3 одного боку, вона має корисний зміст і створює блага та послуги, що

задовольняють ті чи інші потреби людей. Певна корисна праця є природною

необхідністю існування людей незалежно від суспільних умов. 3 другого боку,

праця кожного товаровиробника є частиною всієї суспільної праці як витрати

людської робочої сили взагалі безвідносно до її конкретних форм. Перший вид

— це конкретна праця, другий — абстрактна праця. Конкретній праці властиві

мета, певний характер операцій, предмет, засоби і, нарешті, результати.

Вона витрачається в доцільній, корисній формі, що характеризує її з одного

якісного боку. Конкретна праця створює певну споживну вартість (хліб,

вугілля, метал, будинки, обслуговування тощо). Розрізнення споживних

вартостей зумовлюється тим, що вони є результатами якісно різних видів

корисної праці (трудових зусиль хлібороба, шахтаря, металурга,

будівельника, лікаря, вчителя та ін.). Саме специфічний характер конкретної

праці кожного товаровиробника і породжує її відмінність від праці іншого

товаровиробника. Другий бік праці — праця взагалі як продуктивна витрата

розумових здібностей, сили мускулів тощо безвідносно до її корисної

доцільної форми. Вона характеризує працю насамперед кількісно, як джерело

вартості в товарному виробництві. На всіх історичних етапах суспільного

розвитку праця виступає, з одного боку, як корисна, доцільна, а з другого —

як витрата фізичних і розумових сил, як "праця взагалі". Однак лише за умов

товарного виробництва ця подвійність набуває особливих історичних форм як

праця конкретна і абстрактна. Якщо немає товарного виробництва, то немає й

товару з його двома властивостями і відповідно немає абстрактної праці й

породжуваної нею вартості. Абстрактна праця, яка значною мірою створює

вартість, є специфічною формою праці, що властива лише товарному

господарству і відбиває відносини товаровиробників. Процеси конкретної

праці — це сукупність економічних явищ, безпосередньо пов'язаних з

функціонуванням конкретної праці; процеси абстрактної праці — це всі

безпосередньо пов'язані з нею явища. До перших належать: процес створення

споживної вартості товару, в якому вирішальну роль відіграє корисна форма

праці; споживної вартості товару як результат функціонування конкретної

праці; перенесення старої вартості з засобів виробництва, здійснюване

конкретною працею, на заново створюваний товар. До других — створення

вартості товару як результат функціонування абстрактної праці; додаткового

продукту незалежно від його конкретних форм. В усіх цих випадках йдеться

лише про нерозривно пов'язані між собою сторони економічних явищ товарного

виробництва, оскільки процеси конкретної праці не існують окремо від

відповідних процесів абстрактної праці, а останні перебувають в органічному

зв'язку з першими. Крім того, конкретна праця, створюючи споживну вартість,

впливає й на вартість товару. В свою чергу, абстрактна праця, значною мірою

створюючи вартість, впливає й на споживну вартість товару. Під впливом

науково-технічного прогресу відбуваються важливі зміни як у конкретній, так

і в абстрактній праці. В зв'язку з розвитком нових видів виробництва і

технологій, використанням у них немеханічних форм руху матерії (наприклад,

лазерної тощо) з'явллється багато нових професій (видів конкретної праці),

чимало старих — відмирає. Разом з тим суттєво підвищується рівень

кваліфікації робочої сили. Стосовно абстрактної праці найважливіші зміни

полягають у значному збільшенні інтенсивності витрат, насамперед розумових,

психічних, нервових сил трудівників, а також у зростанні складності

виконуваної ними праці.

Економічні закони і категорії товарного виробництва

Товаровиробники, які неспроможні освоїти нову техніку та технологію,

працюють в гірших умовах, у них немає перспективи існування. Закон вартості

позбавляє товаровиробника права вибору: виробляти чи не виробляти якісні

товари; знижувати чи не знижувати витрати на їх виробництво; впроваджувати

чи ні нову техніку та технологію; поводити себе активно чи пасивно у

виробництві та реалізації продукції. Якщо він хоче залишитися

товаровиробником, то повинен виробляти, знижувати, впроваджувати,

активізувати свою діяльність, ризикувати. Виробництво та реалізація

споживної вартості сприяли формуванню стійких господарських зв'язків між

товаровиробниками, заснованих на жорсткій матеріальній відповідальності,

обов'язковості та взаємній довірі. У поєднанні із законами попиту та

пропозиції, через відхилення цін від вартості закон вартості виконує

функцію регулятора суспільного виробництва та розподілу суспільних ресурсів

між різними сферами виробництва. 3 підвищенням попиту на окремі товари

зростають ціни на них, а отже, і прибуток товаровиробників. На розширення

виробництва цих товарів спрямовуються ресурси товаровиробників інших

галузей, де виробляється надмірна кількість товарів, які не поглинаються

попитом, і на них знижуються ціни. В епоху вільної конкуренції закон

вартості є стихійним регулятором суспільного виробництва. В сучасних умовах

у різних господарських системах регулюванням суспільного виробництва, як

правило, займається держава. Зростає значення планомірності, проте при

цьому функції закону вартості як регулятора не усуваються. Очевидно,

формування структури виробництва, зміна її неможливі без певних втрат.

Врахування попиту та пропозиції, рух цін є важливими орієнтирами розподілу

капіталів, засобів виробництва та робочої сили між різними галузями

виробництва. Інших надійніших економічних орієнтирів поки що не знайдено.

Важливо підкреслити ще одну обставину: врахування попиту та пропозиції,

відхилення цін і зміни у виробництві товарів під їх впливом означають не що

інше, як підпорядкування виробництва задоволенню платоспроможних потреб

членів суспільства. В розвинутих економічних системах, заснованих на

використанні законів товарного виробництва, подолано таке негативне явище,

як хронічний дефіцит товарів. Товар шукає грошей, а не навпаки. Сучасні

методи вивчення ринку, спираючись на концепцію маркетингу, дають змогу

істотно наблизити обсяги виробництва товарів та платоспроможного попиту на

них. Це сприяє формуванню та підтриманню пропорцій суспільного виробництва.

Розв'язання суперечностей, дія економічних законів товарного виробництва

пов'язані з використанням системи вартісних категорій. Крім уже згаданої

вище ціни до них слід віднести собівартість продукції (індивідуальні

витрати виробництва), прибуток, кредит і відсоток, земельну ренту,

заробітну плату та ін. Ці категорії є формами використання законів

товарного виробництва. Крім того, вони є формами прояву суті (вартості),

але відбивають цю суть у перетвореному, модифікованому вигляді. В своєму

русі ці категорії відособлюються від суті, набувають нових рис. В

економічній науці ці форми одержали назву перетворених. Вартість як

категорія не може бути безпосередньо використана як інструмент у

господарській практиці. Поки що немає можливостей облічувати та вимірювати

витрати суспільне необхідної праці на виробництво товару в одиницях

робочого часу. Для цього потрібні інші матеріально-технічна та соціальна

основи. В практиці узагальненим представником вартості є її грошова форма —

ціна. Особливістю руху ціни є здатність її відхилятися від вартості товару.

На практиці це оптова ціна підприємства (ціна виробництва), монопольна

ціна, роздрібна та ін. Роздрібна ціна, якщо на її величину істотно не

впливає економічна політика, є найближчою до вартості. Додатковий продукт

як частина вартості в грошовій формі є частиною ціни і цілим набором

категорій, потреба в яких викликана господарською практикою. До них

належить передусім прибуток як перетворена форма додаткової вартості.

Прибуток, у свою чергу, виступає в різних формах. Перетворені форми надто

гнучкі, пристосовані до різних економічних ситуацій. Ці властивості їх

апробовані протягом багатовікової практики. Нині процес виробництва товару

та його реалізацію не можна уявити поза використанням кредиту, з яким

пов'язана виплата відсотків. Це саме стосується торгового капіталу і

торгового прибутку.

Використання перетворених форм вартості пов'язане зі створенням

різноманітних установ, системи обліку. Прикладом можуть бути розгалужена

банківсько-кредитна система, товарні біржі. 3 урахуванням законів товарного

виробництва та вартісних категорій побудовано метод господарської

діяльності товаровиробника — комерційний розрахунок. Через нього і

реалізуються рушійні сили товарного виробництва, визначається

результативність використання їх зіставленням витрат та результатів

господарювання кожного товаровиробника. Комерційний розрахунок грунтується

на конкуренції товаровиробників, відхиленні цін від вартості, постійних

змінах попиту та пропозиції товарів, визначає лінію поведінки

товаровиробників: постійна раціоналізація виробництва, технічне

удосконалення його матеріальної бази, підвищення рівня нормування й обліку

витрат праці, удосконалення організації виробництва та праці, економія

матеріальних витрат і, врешті-решт, зниження індивідуальних витрат на

виробництво товарів, зближення їх з рівнем суспільне необхідних витрат.

Комерційний розрахунок зумовлює функціонування відособлених форм капіталу

(торгового, банківського), сфери послуг. Він сприяє реалізації закону

економії часу, який визначають першим економічним законом, що примушує

товаровиробника економити ресурси. Інакше не можна залишатися

товаровиробником, реалізувати свій економічний інтерес. Вимагаються

підприємливість, постійний ризик, пошуки резервів виробництва та шляхів

використання їх. В умовах комерційного розрахунку кругооборот ресурсів

товаровиробника передбачає їх зростання. Початкове авансована грошова сума

збільшується. Якщо цього не відбувається, авансування коштів

товаровиробником, виробництво та реалізація товару позбавлені сенсу.

Теорії вартості

Розробку теорії трудової вартості було почато представниками класичної

політичної економії У. Петті, А. Смітом, Д. Рікардо та ін. Свій дальший

розвиток вона отримала в працях К. Маркса, який розробив учення про

двоїстий характер праці, втіленої в товарі, розкрив суперечність між

приватною і суспільною, конкретною і абстрактною працею, споживною вартістю

і вартістю товару, дослідив історичний процес розвитку обміну і форм

вартості, розкрив природу і суть грошей як загального еквівалента. В його

економічній концепції трудова теорія вартості та заснована на ній теорія

додаткової вартості займають центральне місце. Світовій економічній науці

відомі й інші теорії вартості: ті, що в центр уваги ставили витрати, і ті,

що перемістили його на кінцеві результати виробництва.

Крім трудової вартості до "витратних" концепцій належать також теорія

витрат виробництва і теорія трьох факторів виробництва. Прихильники теорії

витрат виробництва (Р. Торренс, Н. Се-ніор, Дж. Мілль, Дж. Мак-Куллох та

ін.) розглядають витрати виробництва як основу мінової вартості і цін,

вважаючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й минулою,

уречевленою працею. Вони виходять з того, що оскільки величина витрат

виробництва залежить від цін на окремі їх елементи (предмети і засоби

праці, робочу силу), то використання витрат як основи ціноутворення

означає, по суті, пояснення цін на товари цінами на елементи витрат.

Родоначальники теорії трьох факторів виробництва французькі економісти

першої половини XIX ст. Ж. Б. Сей і Ф. Бастіа трактували формування

вартості в процесі виробництва як результат витрат трьох його основних

факторів: праці, капіталу і землі. Всі вони беруть рівноправну участь (яка

визначається для кожного з них ринком) у створенні вартості. Кожний з цих

факторів "створює" відповідну частину вартості: праця — заробітну плату,

капітал — відсоток, а земля — ренту. Виведення доходів з продуктивності

факторів означало, що власники капіталу і землі привласнюють відсоток і

ренту. При наявності усуспільненої власності на ці фактори виробництва такі

доходи належать широким верствам суспільства. К. Маркс у першому томі

"Капіталу", широко абстрагуючись при розгляді теорії вартості, припускав

участь всіх факторів виробництва у створенні лише споживної вартості. У

третьому томі, в якому йдеться про конкретні економічні явища, щодо теорії

ціни виробництва (а також ренти) він визнавав вплив факторів виробництва на

мінову вартість і ціну. За К. Марксом, величина капіталу впливає на ціну

через перерозподіл прибутку і перетворену форму вартості — ціну

виробництва. Остання утворюється за допомогою вирівнювання норми прибутку в

різних галузях у процесі переливання капіталу в результаті міжгалузевої

конкуренції. В останній третині XIX ст. набув поширення принципово новий

підхід до аналізу вартості — з позиції теорії граничної корисності. Її

прихильники (У. С. Джевонс, К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк, Л. Вальрас,

Дж. Б. Кларк та ін.) вважали неприйнятним зведення вартості до витрат праці

або трьох факторів виробництва. На їх думку, вартість (цінність)*

визначається мірою корисності результату. Вони розмежували сукупну

корисність блага (тобто корисність усього запасу або всієї доступної даному

індивіду кількості благ) і граничну корисність блага (тобто корисність

останньої одиниці цього запасу або доступної кількості благ). Цінність

розглядалась ними як суб'єктивна за своєю природою категорія, як судження

так званої економічної людини про важливість благ, наявних в й

розпорядженні, для підтримання життя і добробуту. Значний вплив на сучасні

теорії вартості і ціни справляє неокласична теорія англійського економіста

кінця XIX — початку XX ст. А. Маршалла. Відкинувши принцип монізму у

з'ясуванні джерела вартості, він поєднав теорію класиків політекономії про

визначальну роль витрат виробництва з теоріями граничної корисності, попиту

і пропозиції у формуванні і русі цін. А. Маршалл виходив з того, що

формування ринкових цін відбувається в результаті взаємодії попиту і

пропозиції та пов'язував зміну попиту з категорією граничної корисності, а

пропозиції — з вирішальним впливом витрат виробництва. Він вважав, що

витрати виробництва, інтенсивність попиту, межа виробництва і ціна продукту

взаємно регулюють одна одну, і тут не виникає ніякого порочного кола при

твердженні, що кожна з них частково регулюється іншими. У XX ст. відбулась

еволюція теорії вартості. По-перше, в країнах ринкової економіки розробці

теорій вартості перестали надавати тієї вирішальної ролі, яку вона мала в

XVIII—XIX ст. Це пов'язано з утвердженням підприємницької ринкової системи

і поворотом представників економічної думки країн розвинутої ринкової

економіки до розробки переважно теорії ціни як категорії, яка знаходиться

на поверхні економічного життя і найтісніше пов'язана з господарським

механізмом. В результаті такого повороту розробка теорії вартості відійшла

на другий план, а на перший вийшла розробка саме теорії ціни. Спочатку таке

дослідження велось на мікрорівні, а з 30-х років XX ст. під впливом

економічної теорії Дж. М. Кейнса та у відповідь на об'єктивні реалії

економічних потрясінь в ринковій економіці поширилось і на макрорівень. По-

друге, на мікрорівні економіки отримали розвиток теорії не лише досконалої

(вільної) конкуренції, а й теорії недосконалої (обмеженої) конкуренції (Е.

Чемберлін, Дж. Робінсон), які досліджували ціноутворення в умовах обмеженої

конкуренції. По-третє, на відміну від класичної і марксистської теорії

вартості функціональна теорія висунула на перше місце внесок кожного

елемента відтворювального процесу (живої і втіленої в засобах виробництва

праці, природних ресурсів) у виробництво і добробут людини. Нині на

противагу традиційним уявленням про альтернативність і взаємовиключність

теорій трудової вартості і граничної корисності висунута гіпотеза про

здійснення саме автентичним марксизмом органічного синтезу теорії витрат

виробництва і суспільної корисності і виявлення ним головного змісту

вартості з загальноісторичної точки зору*. У "Начерках до критики

політичної економії" щодо визначення вартості витратам виробництва (школа

Д. Рікар-до) чи корисністю речей (школа Ж. Б. Сея) Ф. Енгельс писав:

"Спробуємо внести ясність у цю плутанину. Вартість речі включає в себе

обидва фактори, насильно і, як ми бачили, марно роз'єднувані сторонами, що

сперечаються. Вартість є відношення витрат виробництва до корисності.

Найближче застосування вартості має місце при роз'ясненні питання про те,

чи слід взагалі виробляти дану річ, тобто чи покриває її корисність витрати

виробництва. Тільки після цього може йти мова про застосування вартості для

обміну. Якщо витрати виробництва двох речей однакові, то корисність буде

вирішальним моментом у визначенні їх порівняльної вартості"**. Визначення

вартості як відношення витрат виробництва до корисності вважається

вираженням суті позиції марксизму з питання про економічний зміст вартості

з загальноісторичної точки зору. При цьому йдеться про загальноісторичний

елемент, який визначається внутрішньою метою, властивою виробництву, і

полягає "в створенні достатку, який містить в собі як кількість споживних

вартостей, так і багатоманітність їх, що, в свою чергу, зумовлює високий

розвиток людини як виробника, всебічний розвиток її продуктивних

здібностей". Один з напрямів (перший) загального перегляду трудової теорії

вартості співзвучний з тією економічною думкою, яка століття тому

запропонувала синтезувати "витратну" і "результатну" сторони єдиної теорії

економічної цінності (вартості). Початок цьому поклав видатний український

економіст М. 1. Туган-Барановський, який ще в 1890 р. зазначав, що теорія

граничної корисності не спростовує поглядів Д. Рікардо чи К. Маркса, а

навпаки, якщо правильно її розуміти, то несподівано підтверджуються вчення

названих економістів. Така позиція суперечила поглядам більшості соціал-

демократів (К. Каутсь-кого, Р. Гільфердінга, Г. В. Плеханова, М. 1.

Бухаріна та ін.), які вбачали в теорії граничної корисності прямий виклик

марксизму. Цьому чимало сприяли й твердження самих творців теорії граничної

корисності К. Менгера, Ф, Візера, Е. Бем-Баверка про принципову відмінність

її як від вчення класиків політекономії, так і від економічної теорії

марксизму. На думку М. 1. Туган-Барановського, теорія граничної

корисності висвітлює цінність (вартість) з іншого боку, а тому не

спростовує, а доповнює трудову теорію вартості, утворюючи з нею органічну

єдність. М. 1. Туган-Барановський зауважував, що можна було думати про

невідповідність між оцінкою блага за його господарською корисністю і його ж

оцінкою за трудовою вартістю, але теорія граничної корисності доводить, що

обидва принципи оцінки узгоджені. Ступінь узгодженості тим більший, чим

більше розподіл праці підкоряється господарському принципу. Чимало

російських і українських економістів (В. К. Дмитрієв, Р. М. Орженцький, А.

Д. Білімович та ін.) також виступали за органічний синтез трудової теорії

вартості і теорії граничної корисності виходячи з "господарського

принципу". Останній вони виводили з досвіду внутрішніх переживань

господарюючого суб'єкта, що виявляються в його вчинках. Прибічники

пропонованого синтезу виходили з принципу релятивізму (відносності). Вони

вважали, що жодна з відомих економічній думці теорій вартості, цінності не

є абсолютною. В кожній з цих теорій містяться раціональні засади, елементи.

Другий напрям загального перегляду трудової теорії вартості виходить з

того, що в питанні про вимірювання корисності основоположники марксизму не

пішли далі загального визнання його необхідності й практично не помітили

теорії граничної корисності. Це пояснюється тим, що абстрагування, до якого

вони вдавалися під час аналізу підприємницької експлуатації, не могло бути

застосоване під час аналізу функціональної сторони відтворювального

процесу. Категорії, які потрібні для розуміння останньої, могли б поставити

під сумнів абсолютизацію додаткової вартості як єдиного джерела прибутку

капіталу. Прихильники другого напряму вважають догматичним визначення

вартості виключно втіленою в товарі суспільною працею і усунення від

розгляду корисності. На їх думку, вартість (цінність) є синтезом

результатів і витрат виробництва, де перші є єдністю конкретної та

абстрактної корисності, а другі — єдністю конкретної та абстрактної праці

(ширше — всіх відтворюваних і невідтворюваних ресурсів, які мають

альтернативні можливості застосування). При цьому в поняття "конкретна

корисність" вкладався той самий зміст, що й у сучасне поняття "споживна

вартість". У 80-х роках XX ст. у західній економічній літературі набула

поширення теорія постіндустріального, інформаційного суспільства. Вона

виходить з того, що у високорозвинених країнах світу інформаційний сектор

за темпами зростання почав помітно випереджати традиційні галузі, і за

прогнозами, ця тенденція посилюватиметься в майбутньому. В США, наприклад,

у середині 80-х років в інформаційному секторі було зайнято 46,6 відсотка

економічно активного населення, тоді як у сфері послуг — 28,8 відсотка, у

промисловості (без виробництва комп'ютерного і комунікаційного

устаткування) — 22,5; сільському господарстві — 2,1 відсотка. Це свідчить

про виникнення в сучасних умовах нового основного джерела вартості, яке

пов'язане насамперед з інтелектуальним потенціалом, знаннями працівника, а

не з його психофізичними зусиллями, як у минулому. В зв'язку з цим у межах

теорії постіндустріального, інформаційного суспільства з'явилася принципово

нова концепція вартості — інформаційна, згідно з якою домінуючим типом у

структурі суспільної праці є не структурно розчленована, а цілісна,

переважно інтелектуальна, озброєна науковими знаннями праця. "Якщо знання у

своїй системній формі, — пише один із засновників цієї концепції Д. Белл, —

застосовуються у практичній переробці існуючих виробничих ресурсів... то

можна сказати, що саме вони, а не праця виступають як джерело вартості".

Як бачимо з викладеного, обидві властивості товару— споживна вартість

і вартість — тісно взаємопов'язані й впливають одна на іншу. Ця

взаємопов'язаність знаходить свій вияв в такій ознаці товару, як цінність.

Вона визначається, з одного боку, суспільне необхідними витратами на

виробництво товару, а з іншого — індивідуальним сприйняттям кожним покупцем

споживної його вартості. Звідси категорія цінності поєднує в собі як

об'єктивне, так і суб'єктивне сприйняття товару покупцем. Через цю

категорію відбувається поєднання різноманітних теоретичних підходів до

визначення ціни товару як грошового вираження, насамперед його вартості, а

також споживної вартості. Виготовлення тих чи інших товарів — особиста

справа кожного товаровиробника. Його конкретна праця виступає безпосередньо

як приватна праця. Водночас суспільний поділ праці пов'язує між собою

окремих товаровиробників — власників знарядь, предметів і продуктів праці,

які фактично працюють один на одного. Тому їх праця виступає й як суспільна

праця. В результаті виникає і розвивається суперечність між приватною і

суспільною працею. Суть її полягає в тому, що лише на ринку, в процесі

обміну товарів і ринкової конкуренції, виявляється суспільний характер

втіленої в них праці, залежність учасників обміну один від одного. На ринку

відбувається процес суспільного обліку праці.