Финансы Украины

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Финансы Украины

Финансы Украины

ПЛАН:

Вступ.

З проголошенням політичної і економічної незалежності України встало

питання про створення національної фінансово-кредитної системи. Справа в

тому, що фінансова і кредитна системи, які функціонували в Україні на той

час, виражали економічні відносини колишньої радянської політичної і

господарської системи, а їх центральні установи знаходилися за межами

української держави.

Не можна було здійснювати ні політичні, ні економічні перетворення,

забезпечити національний політичний і господарський суверенітет без

формування і розвитку національної фінансової, грошової і кредитної

системи.

1. Фінансова система

Фінанси це економічна категорія, що відображає економічні відносини в

процесі створення і використання фондів грошових коштів. Фінанси є

неминучим атрибутом, як організації підприємницької діяльності, так і

держави. Необхідність фінансів зумовлена об'єктивністю товарного

виробництва, дією законів виробництва і законів обміну, національними

інтересами держави і суспільства. У межах суспільства і держави фінанси, як

і економічна система загалом, набувають національних ознак. Вони виражають

сукупність національних відносин, за допомогою яких здійснюють розподіл

валового суспільного продукту і національного прибутку для утворення і

використання грошових фондів на розширене відтворення сфери виробництва,

соціальної інфраструктури і підйому рівня життя людей.

Фінанси є основою формування і дії економічного і соціального

механізму, тобто механізму функціонування виробництва і соціального

розвитку.

За допомогою фінансів відбувається процес «з'єднання» робочої сили,

коштів труда і предметів труда в єдиний виробничий механізм, в якому

реалізовуються економічні стимули і інтереси людини, колективу і держави,

створюються матеріальні передумови задоволення соціальних потреб

суспільства.

Рушення фінансів «приводить» в дію робочу силу і її труд, матеріальні і

сировинні ресурси, готові продукти виробництва, послуги, забезпечує

зростання інтелектуального потенціалу і добробут суспільства загалом і

кожної людини зокрема. Фінансові механізми «здійснюють» кругообіг

придбаного капіталу і його нарощування. Рушення фінансів в економіці

подібно рушенню крові в живому організмі і функції їх зводяться до живлення

своїх систем.

Економіка, складовими частинами якої є трудовою, науковий і техніко-

виробничий і природно-ресурсний потенціал, формується як єдиний

господарський механізм здебільшого фінансовою системою.

Без постійного фінансового живлення складових частин економічної

системи наступає їх недієздатність з відповідними негативними наслідками.

Тому фінансова система виступає чинником інтеграції всіх чинників

економічної системи їх високоефективного функціонування і акумулятором

грошових ресурсів для здійснення повторного циклу виробництва на цьому ж

або вищому рівні. Для здійснення своїх функцій інтегрування економічної

системи фінансова система повинна задовольняти інтереси всіх суб'єктів

виробництва, підтримуючи на належному рівні дієздатності всі свої

структурні і динамічні параметри.

За формами організації фінанси мають три рівні:

• фінанси загальнодержавні;

• фінанси підприємств і їх галузей;

• фінанси населення.

Фінанси держави і підприємств забезпечують виконання функцій державою і

підприємством або керівництвом галузі.

. Загальнодержавні фінанси:

. державний бюджет;

. бюджет державного соціального страхування;

. фонд коштів державного майнового, приватного майнового і особистого

страхування;

фонд коштів державного кредиту.

. Фінанси підприємств і галузей національної економіки:

. фінанси державних підприємств і галузей національної економіки;

. фінанси кооперативних підприємств;

. фінанси приватних підприємств;

фінанси громадських організацій.

Кожна ланка національної фінансової системи має свої специфічні

завдання і свою сферу функціонування. Матеріальною основою фінансів є

національне виробництво.

Основою загальнодержавних фінансів є бюджет, тобто виражений в грошових

сумах розклад майбутніх прибутків і витрат держави, який складають щорічно.

Соціально-економічну природу бюджету держави, його роль в економічному і

політичному житті країни структуру прибутків і витрат визначає характер

державного суспільного устрій.

Система фінансів в Україні тільки з 90-х г.г. почала формуватися як

національна. До того часу вона була складовою частиною централізованої

фінансової системи колишньої радянської держави і залежала від його

фінансової політики.

Характер фінансової системи в той час відображав характер самої системи

господарювання і був витратним і неефективним. Екстенсивні методи

господарювання, відсутність стимулів до високоефективного труда приводили

до збитковості підприємств в промисловості і господарств в агропромисловому

комплексі. Такі підприємства постійно субсидувалися з бюджету за рахунок

більш ефективних підприємств, що підривало будь-який інтерес до

добросовісного відношення і продуктивного труда. Регіональні бюджети і

фонди розвитку підприємств формували по нормативах, певними центральними

відомствами. Ними ж регламентували і використання цих фінансових ресурсів.

Фінансова система формувала споживчу психологію виробників, відчужувала від

підприємницької ініціативи, від уміння ризикувати під час створення нових

виробництв, від потреби цінити кошти, ресурси, розраховувати витрати на

виробництво.

Незалежній Україні доводиться створювати якісно нову фінансову систему,

яка б була позбавлена всіх негативних меж попередньої, яка б стимулювала

високоефективний труд, ліквідувала будь-яку форму експлуатації людини, яка

стала б знаряддям перебудови демократичного соціально справедливого

суспільства, підйому життєвого рівня народу. Необхідність національної

фінансової системи обумовлює державна самостійність України і переклад

економіки на ринкові відносини. Українська національна фінансова система

повинна створити таку сукупність економічних відносин, за допомогою яких

можна здійснювати планомірний розподіл сукупного суспільного продукту і

національного прибутку для утворення і використання грошових фондів на

інвестування розширеного і високоефективного виробництва, сфери послуг і

задоволення соціальних потреб народу

Перехід економіки України до ринкового типу і перші кроки до створення

національної фінансової системи показують, що держава орієнтується на

посилення економічної незалежності, підприємницької діяльності і на активну

участь в міжнародних фінансово-торгових розрахунках.

Бюджетна система складається з двох частин:

• прибуткової;

• витратної

Перша частина забезпечує акумуляцію коштів через систему податків, інша

- розподіл акумульованих коштів на виробничі, соціальні і державні

потреби.

Інструментом формування прибуткової частини бюджету є система податків.

Податки це обов'язкові платежі, що нормуються до державного або місцевого

бюджету, які вносять окремих осіб, підприємства, організації і установу.

Податки розділяють на прямі і непрямі. До прямих податків належать податки

з прибутку (прибутковий податок), спадщини, землі, будівель і тому подібне.

До непрямих - мито, податок на додану вартість, акцизи і інші.

Податкова система є основою формування державного бюджету і податкової

політики. Саме ради формування державного бюджету держава здійснює політику

оподаткування і використання накопичених коштів на різноманітні суспільні

потреби.

Податкова політика має велике значення для фінансової системи загалом,

оскільки від її гнучкості залежить вплив фінансової системи на виробництво,

зокрема на стимулювання виробництва. Для сбалансування економічної системи

найкращої є така система оподаткування, в якій відносно зростає частка

прямих податків і меншає частка непрямих.

У 1994 році прибуткова частина бюджету України сформована такою

системою податків (прямі податки):

• платежі підприємств і організацій з прибутку (прибутку),

• прибутки від зовнішньої торгівлі, податки з населення, прибутковий

податок, на прибутки

від підприємницької діяльності і інші види прибуткового податку;

Непрямі податки:

• податок на додану вартість (НДС);

• акцизний збір;

• державне мито, місцеві податки і прибутки;

• відрахування на геологорозвідувальні роботи;

• надходження в Фонд ліквідації наслідків чорнобильської катастрофи,

• надходження від реалізації державних позик

Основні надходження до бюджету України забезпечили непрямі податки -

61,3 %, а прямі становили 38,7 %. Сама велика маса податкових надходжень

доводиться на ПДВ - 43,8 % всіх суми прямих і непрямих податків, менша на

платежі підприємств 25,1 % і на податки з населення 12,8 %. Оскільки

платниками ПДВ і акцизів через ціни на споживчому ринку є населення, то по

сумі прямих і непрямих податків населення оплачує майже 60 % прибутки до

бюджету держави.

Цей податковий тягар на населення викликаний хронічним спадом

виробництва і малоефективною податковою політикою держави відносно зупинки

спаду і нарощування темпів виробництва.

Витратну частину бюджету визначають, як вже було відмічено, суспільні і

державні потреби можуть формувати в різних співвідношеннях таку структуру

витрат:

• на народне господарство;

• на соціально-культурні заходи і науку,

на управління;

• на оборону,

• інші.

2. Кредитно-банківська система

Становлення ринкової економіки і підвищення її ефективності неможливе

без використання і подальшого вдосконалення кредитних відносин.

Кредитна система це сукупність банків і інших кредитно-фінансових

інститутів, діючих на ринку позикових капіталів і що здійснюють акумуляцію

і мобілізацію грошового капіталу.

Складовими кредитної системи є:

сукупність кредитно-розрахункових відносин, форм і методів кредитування;

система кредитно-фінансових інститутів.

Кредитна система як сукупність кредитно-фінансових інститутів

акумулює вільні грошові капітали, прибутки і заощадження різних верств

населення і надає їх в позику фірмам, уряду і приватним особам.

Основою кредитної системи історично є банки. Перші попередники

сучасних банків виникли у Флоренції і Венециї (1587 р.) на основі меняльної

справи обміну грошей різних міст і країн. Головними операціями банків

були прийом грошових внесків і безготівкові розрахунки. Пізніше за таким

принципом виникли банки в Амстердаме (1609 р.) і Гамбурге (1618 р.).

Останні спеціалізувалися на обслуговуванні торгівлі, і така важлива функція

як випуск кредитних грошей у них не була розвинена.

1. Отже, кредитно-фінансові інститути поділяються на:

1. центральні банки;

2. комерційні банки;

спеціалізовані кредитно-фінансові інститути.

Центральні банки це банки, що здійснюють випуск банкнот і що є

центрами кредитної системи. Вони займають в ній особливе місце і є, як

правило, державними установами.

1. До основних функцій центрального банку відносяться наступні:

1. Емісійна функція, що зберігає своє значення, оскільки готівка як і

раніше необхідна для значної частини платежів і забезпечення ліквідності

кредитної системи, яка повинна мати кошти остаточного погашення боргових

зобов'язань.

2. Функція акумулювання і зберігання касових резервів для комерційних

банків, тобто кожний банк, член національної кредитної системи

зобов'язаний зберігати на резервному рахунку в Центральному банку суму в

певній пропорції до розміру його внесків. Одночасно Центральний банк по

традиції є охоронцем офіційних золотовалютних резервів країни.

3. Функція кредитування комерційних банків, характерна для соціалістичної

економіки при державній монополії на кредитну діяльність, а також для

перехідного періоду, що супроводиться недостачею коштів в руках приватних

фінансових інститутів. Менш виявляється вона в розвиненій ринковій

економіці, де подібне кредитування існує переважно в періоди фінансових

труднощів.

4. Надання кредитів і виконання розрахункових операцій для урядових

органів, оскільки в бюджетах різного рівня акумулюється до половини і

більше за ВВП країн. Дані кошти нагромаджуються на рахунках в центральних

банках і витрачаються з них. При цьому центральні банки ведуть рахунки

урядових установ і організацій. Крім того, вони здійснюють операції з

державними цінними паперами, надають державі кредит в формі прямих

короткострокових і довгострокових позик або купівлі державних облігацій.

Центральні банки також проводять за дорученням урядових органів операції

із золотом і іноземною валютою.

Клірингова функція або функція проведення безготівкових розрахунків. Так, в

ряді країн центральний банк веде операції по загальнонаціональному

клірингу, виступаючи посередником між комерційними банками, розташованими в

різних районах країни. Прикладом загальнонаціональної розрахункової палати

може служити Федеральна резервна система Сполучених Штатів.

Комерційні банки являють собою приватні і державні банки, що

здійснюють універсальні операції по кредитуванню промислових, торгових і

інших підприємств, головним чином за рахунок тих грошових капіталів, які

вони отримують у вигляді внесків.

1. Виділяють декілька їх функцій:

1. Акумулювання безстрокових депозитів, або ведення поточних рахунків, і

оплата чеків, виписаних на ці банки.

Надання кредитів підприємцям.

Особлива заслуга комерційних банків також складається в здійсненні

розрахунків в масштабах усього національного господарства. На базі їх

операцій виникають кредитні гроші (чеки, банківські векселі).

Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути включають банківські і

небанківські організації, що спеціалізуються на певних видах кредитування.

Так, зовнішньоторгівельні банки спеціалізуються на кредитуванні експорту і

імпорту товарів, а іпотечні банки і компанії на наданні довгострокових

позик під заставу нерухомості (землі і будов).

Кредитні організації виникли в XIX віці. Тривалий час вони грали в

грошово-кредитній сфері підлеглу роль, поступаючись комерційним банкам,

однак їх роль різко зросла в країнах з ринковою економікою після другої

світової війни. Що пояснюється, з одного боку, посиленням значення

операцій, на яких спеціалізувалися ці інститути, а з іншою проникненням

їх в сферу дії комерційних банків. Наприклад, пенсійні фонди, капітали яких

сильно зросли в останні десятиріччя і які є на Заході одним з найбільших

покупців цінних паперів.

1. До системи кредитно-фінансових інститутів відносяться:

2. Інвестиційні банки, що займаються емісійно-засновницькою діяльністю,

тобто провідні операції по випуску і розміщенню на фондовому ринку цінних

паперів, отримуючи від цього прибуток. Вони не мають права приймати

депозити і залучають капітали, як правило, шляхом продажу власних акцій

або за рахунок кредиту комерційних банків. Свій капітал вони

використовують для довгострокового кредитування різних галузей

господарства.

Обширна група ощадних установ, що займає важливе місце в кредитній завдяки

залученню дрібних заощаджень і прибутків, які інакше не зможуть

функціонувати як капітал.

Існують різні типи ощадних установ:

ощадні банки і каси;

взаємно-ощадні банки (різновид кооперативних банківських установ в США);

довірче-ощадні банки (в Великобританії);

позиково-ощадні асоціації (Сполучені Штати);

кредитні кооперативи (союзи, асоціації) і інші.

3. Страхові компанії, для яких характерна специфічна форма

залучення коштів продаж страхових полісів. Отримані прибутки вони

вкладають передусім в облігації і акції інших компаній, державні цінні

папери.

4. Пенсійні фонди, які розрізнюються по організації, управлінню і структурі

активів. Так, є застраховані пенсійні фонди, (керовані страховими

компаніями) і незастраховані (керовані підприємствами або по їх

довіреності банками), фундировані (їх кошти інвестовані в цінні папери)

і нефундировані (пенсії виплачуються з поточних надходжень і прибутків) і

багато хто інші.

5. Інвестиційні компанії, що розміщують серед дрібних держателів свої

зобов'язання (акції) і використовуючі вилучені кошти для купівлі цінних

паперів народного господарства. Дрібні інвестори охоче купують зобов'язання

інвестиційних компаній, оскільки через значну диверсифікацію (вкладення

коштів в різні підприємства) досягається відоме розосередження активів,

знижується небезпека втрати заощаджень через банкрутства фірм, в чиї акції

вкладений капітал.

1. Таким чином, кредитна система складається, по-перше, з банківської

системи, що має звичайно два рівні:

1. центральний банк;

комерційні банки.

1. Але іноді банківська система буває і трехуровневий (наприклад, в

США):

1. Казначейство;

2. 12 окружних федеральні резервних банків;

5000 банків-членів.

І, по-друге, з кредитно-фінансових інститутів, що займають третій і

четвертий її поверхи.

Многоуровневость і складність взаємозв'язків всередині даної

структури створює можливості для її широкого використання, дозволяє

своєчасно вводити в дію великий набір різних кредитногрошовий важелів

регулювання, впливати на економічний механізм як на систему. З чого слідує

комплексний характер кредитної політики.

Після проголошення Україною незалежності однієї з найважливіших

проблем, яка вимагала негайного рішення, було створення ефективної

кредитної системи і забезпечення чіткої дії усього фінансово-економічного

механізму. Роль окремої ланки в кредитній системі нерівнозначна, її

головною ланкою є банківська (традиційно займає перше місце за розмірами

своїх ресурсів). Тому першим кроком до вирішення цієї проблеми було

створення нової мережі установ банківської системи. На кінець 1994 року в

Україні нараховувалася вже 2469 банківських установ. Вони акумулювали

тимчасово вільні кошти і накопичення, надавали кредити, здійснювали грошові

розрахунки, випускали в обіг гроші, цінні папери і тому подібне. Розвивали

як пасивні операції банків (залучення коштів), так і активні (розміщення

грошових ресурсів банку, надання позик, купівля цінних паперів і інш.).

. Національна банківська система України представлена двома рівнями банків:

. Національний банк України, 23 регіональних обласних управління якого

розміщені на території держави;

Національний банк України разом з Кримським республіканським

управлінням і банківськими установами всіх рівнів утворює єдину

організаційну кредитну систему, яка засновується на національній грошовій

одиниці і виконує функції резервної системи.

НБ України був створений 1991 року. Його діяльність будується на

основі чинного законодавства і статуту банку і направлена на рішення

завдань, які пов'язані з формуванням і реалізацією грошово-кредитної

політики, стабілізацією грошового обігу, організацією міжбанківських

розрахунків і касового обслуговування, розвитком системи комерційних банків

і наглядом за їх діяльністю, вдосконаленням валютних відносин.

НБ України є емісійним центром, він має монопольне право на випуск в

обіг і вилучення по звертанню готівки, визначає правила її перевезення,

зберігання і інкасацію.

Національний банк створює державну скарбницю резервних фондів грошових

знаків, дорогоцінних металів і золотих запасів і організовує її діяльність,

представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших

держав, з міжнародними банками і іншими фінансово-кредитними організаціями,

в яких міжнародна співпраця передбачена на рівні центральних банків.

Національний банк є «банком банків», тобто він здійснює операції з

банками, які входять в національну кредитну систему, виконує обов'язки

банку уряду.

Комерційні банки в українській економіці є був новим, хоч в розвинених

країнах це одна з найстаріших і найбільш поширених груп кредитних

установ, які виконують більшість фінансових операцій і послуг, відомих в

підприємницькій практиці. Комерційні банки створюють на акціонерних або

пайових основах. Засновниками їх можуть бути як юридичні, так і фізичні

особи, за винятком органів влади всіх рівнів і спеціалізованих суспільних

фондів. Вони незалежні від виконавчих і розпорядливих органів державної

влади в прийнятті рішень, пов'язаних з поточною банківською діяльністю.

Комерційні банки можуть створювати союзи, асоціації і інші об'єднання

для власної діяльності і захисту своїх інтересів. Вони здійснюють свою

діяльність на основі ліцензій на ведення банківських операцій, отриманих

від Національного банку України.

Комерційні банки за порівняно короткий термін перетворилися в основу

кредитної системи в Україні. Комерційні банки створювалися двома способами:

деякі з них виникали на основі спеціалізованих банків, які вже

функціонували, були фінансовий стійкими, мали розгалужену мережу філіали;

інші створювали практично з «нуля». На ранніх етапах розвитку нерівні

стартові умови різних комерційних банків неминуче вплинули на розміри їх

активів, масштаби діяльності, на їх стійкість.

По мірі розвитку і розширення банківської діяльності намітилася

тенденція концентрації банківського капіталу. Нарощування статутних фондів

було зумовлене як посиленням інфляційних процесів в економіці, так і

заходами, які робив НБ України відносно капіталізації українських банків.

Так було прийняте рішення про збільшення статутного фонду комерційних

банків в декілька разів. Згодом НБ України знову підвищив розміри

статутного капіталу.

Збільшення розміру мінімального капіталу комерційних банків викликане

необхідністю встановлення своєрідного бар'єру для дрібних підприємців, які

прагнуть мати власний банк для проведення сумнівних операцій. Новий підхід

дозволив українським комерційним банкам відповідати міжнародним стандартам

достаточности капіталу.

На 1 січня 1996 року загальний розмір оголошених статутних фондів

комерційних банків значно виріс.

З метою забезпечення своєї фінансової міцності і захисту інтересів

клієнтів комерційні банки діють згідно з економічними нормативами,

встановленими Національним банком, створюють страхові і резервні фонди.

Комерційні банки зобов'язані виконувати операції по касовому виконанню

бюджету за дорученням Національного банку, їм заборонено провести

діяльність в сфері матеріального виробництва і торгівлі матеріальними

цінностями, а також провести всі види страхування. Вони можуть на

договірних основах залучати і розміщувати кошти один одного в формі

депозитів, кредитів і здійснювати інші взаємні операції. При недостатності

коштів для кредитування клієнтів і виконання прийнятих зобов'язань

комерційні банки можуть звертатися за отриманням кредитів в Національний

банк.

Комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки за надані

кредити і комісійну винагороду за послуги. Банкам заборонено використати

свої союзи, асоціації і інші об'єднання для висновку угод, які направлені

на монополізацію ринку банківських операцій з питань встановлення

процентних ставок і розмірів комісійної винагороди, на обмеження

конкуренції по банківському справі.

У Україні комерційні банки ще мають певні обмеження в своїй кредитній

діяльності. Це зумовлене політикою антиінфляційних заходів, з одного боку,

і забороною зростання процентних ставок в умовах інфляції для кредитування

промислових підприємств і посилення їх кредитоспроможності з іншою.

Найбільш складною проблемою є створення фінансово-кредитного механізму

і мобілізація кредитних ресурсів для виходу з кризи і стабілізації

економіки загалом. З цією метою уряд України розробив спеціальну програму,

основу якої складають проблеми пошуку коштів і шляхів подолання спаду

життєвого рівня, виробництва важливих товарів, подолання кризи

недовироблення, поступового пожвавлення і економічного зростання. Згідно з

цією програмою, вплив на ряд галузей і сфер економіки відбувається за

допомогою інструментів і механізмів грошової, фінансово-кредитної,

податкової, цінової і митно-тарифної політики.

Роль кредитної системи полягає в тому, що вона підтримує високу норму

народногосподарського накопичення, сприяє розв'язанню проблеми реалізації

товарів і послуг на ринку, розвитку галузей промисловості і будівництва,

міжнародної торгівлі, що, в свою чергу, сприяє розвитку виробництва.

3. Гроші і грошова система

Як свідчить одна древнеримська максима, «лише гроші приводять все в

нашому світі в рушення». Ця думка може бути і не безперечна, але, проте,

навряд чи хто-небудь буде заперечувати значення грошей для економіки. Гроші

це невід'ємна частина нашого повсякденного життя, одне з найважливіших

чинників, що визначають не тільки благополуччя окремої людини або сім'ї,

але і здоров'я, і процвітання будь-якої економічної системи.

Грошова система форма організації грошового обігу в країні, що

склалася історично і закріплена національним законодавством. Грошові

системи сформувалися в XVI XVII вв., хоч окремі їх елементи з'явилися в

більш ранній період. У грошових системах по мірі їх розвитку відбувалися

істотні зміни.

Ринок неможливий без грошей і грошового обігу. Останнє являє собою

рушення грошей, опосредствующее оборот товарів, послуг. Грошовий обіг

обслуговує купівлю-продаж товарів і послуг, а також рушення фінансового

ринку. У США 3/5 платіжного обороту доводиться на фінансові операції. Такий

зв'язок грошового обігу з фінансами служить основою для деяких економістів

визначати грошовий обіг як регульовану законодавчу систему фінансів в

країні. Тип грошової системи залежить від того, в якій формі функціонують

гроші. Існують різні системи грошового обігу, які склалися історично і

закріплені законодавче кожною державою.

. Найважливішими елементами грошової системи є:

. національна грошова одиниця міра грошей, прийнята в країні за одиницю,

в якій виражаються ціни товарів і послуг (рубель, долар, франк і інші);

. масштаб цін вагова кількість грошового металу, прийнята в країні в

якість грошової одиниці і її складових частин;

. система емісії грошей - установи, що випускають гроші і цінні папери;

законодавче закріплений порядок випуску грошей в обіг; емісійна система в

розвинених країнах означає випуск банківських квитків центральним банком,

а казначейських квитків і монет казначейством відповідно до законодавче

встановленого емісійного права.

. форми грошей матеріалізована в певному типі загального еквівалента

мінова вартість, яка спроможний забезпечити стійкість звертання товарів і

є законними платіжними коштами в готівковому обороті;

. валютний паритет співвідношення з іншими валютами;

інститути грошової системи державні і недержавні установи, регулюючі

грошовий обіг.

У залежності від вигляду грошей, що звертаються виділяються два типи

систем грошового обігу:

1. система обігу металевих грошей, коли звертаються повноцінні золоті і

срібні монети, а кредитні гроші вільно обмінюються на грошовий метал

(злитки або монети);

2. система обігу кредитних і паперових грошей, коли золото витіснене

із звертання і тому кредитні і паперові гроші можуть бути обмінени на

золото.

Сучасний грошовий обіг являє собою сукупність грошових коштів, зовні

виступаючих в двох формах: готівкової і безготівкової. По об'єму готівка

значно поступається грошовим коштам, що знаходяться на банківських

рахунках: банкноти і размінна монета в сучасних умовах складають лише біля

10% всіх грошових коштів.

Історія свідчить про існування таких різновидів грошових систем як

біметалізм, що базується на використанні як гроші двох металів золота і

срібла (XVI - XIX віку), і монометаллизм, що використовує в звертанні лише

один метал золото, а паперові гроші вільно обмінюються на цей метал.

Монометаллизм історично існував у вигляді трьох стандартів:

золотомонетного (вільне звертання золотих монет); золотослиткового

(передбачалася можливість обміну знаків вартості на золото лише по

пред'явленню суми, відповідної ціні стандартного злитка); золотодевизного

(коли банкноти дозволялося обмінювати на іноземну валюту девізи,

разменную на золото).

- Світова економічна криза 1929-1933 рр. поклала кінець епосі

монометаллизма. На його місце приходить система нерозмірних кредитних

грошей, яка характеризується наступним:

- демонетизація золота;

- скасування золотого змісту банкнот;

- значне розширення безготівкового обороту;

- пануюче положення кредитних грошей;

- посилення емісії грошей з метою кредитування приватного підприємництва

і держави;

державне регулювання грошового обігу.

Розрізнюють також грошову систему з твердим забезпеченням і вільний

грошовий обіг. Така відмінність пов'язана з регулюванням дефіциту грошової

маси в звертанні. У системах з твердим забезпеченням недостача грошей

законодавче забезпечує положення про норми покриття. У той же час існує

небезпека недостатнього постачання народного господарства грошима

(дефляція), якщо в економіці, що розвивається грошова маса не може бути

збільшена через недостачу золотих запасів в центральному банку. При

вільному грошовому обігу завжди існує небезпека надмірного збільшення

грошової маси (інфляції), так як не існує ніяких законодавчих положень про

покриття грошей, що знаходяться в звертанні.

У сучасній вітчизняній економічній літературі існують і інші підходи до

класифікації грошових систем. Так, Л.Г. Прусова вважає, що тип грошової

системи визначається змістом її елементів і їх взаємодією, які обумовлюють

тенденції розвитку і закономірності функціонування грошової системи. Це

дозволяє виділити наступні типи грошових систем:

[pic]

Неринкова грошова система відрізняється наявністю значних обмежень в

функціонуванні грошей (талони, картки і , використовуються адміністративні

методи регулювання грошового обігу.

Грошова система ринкового типу характеризується вільним

функціонуванням грошей. Зберігаються тільки деякі обмеження проведення

грошових операцій на рівні банків як елемента грошової системи.

Відкрита грошова система в ній відсутні обмеження на проведення

валютних операцій юридичними і фізичними особами.

Грошова система закритого типу - передбачає використання валютних

обмежень, які обумовлюють ізоляцію національної економіки від світової.

Саморегулирующаяся система система металевих грошових знаків

(монометаллизм, біметалізм).

Характерними бісами сучасних грошових систем є:

скасування офіційного золотого змісту, забезпечення і розміну банкнот

на золото;

перехід до нерозмінних на золото кредитних грошей, які перероджуються

в паперові гроші;

випуск грошей в обіг не тільки в порядку банківського кредитування

господарства, але і в значній мірі для покриття витрат держави (в основному

випуск державних цінних паперів);

переважання в грошовому обігу безготівкового обороту;

посилення державного регулювання грошового обігу.

Становлення національної грошової одиниці, грошової системи, як і

фінансової системи, по-справжньому почалося з 90-х м. м., хоч товарно-

грошові відносини на території сьогоднішньої України розвивалися паралельно

з товарно-грошовими процесами Європи і Азії. Цьому сприяли

внутрінациональний і міжнаціональний розподіл праці, розвиток відповідних

економічних і торгових зв'язків.

Національні гроші є не тільки засобом товарообмінних процесів,

платежів, накопичення, але і обов'язковим атрибутом національно-державної

системи. У національній грошовій одиниці виражається стан системи

виробництва, труда, розподілу, обміну, стан держави, управління і тому

подібне. Як функціонує держава, як воно впливає на систему виробництва, так

і національна грошова одиниця виражає себе в звертанні.

Сучасні гроші в Україні мають свою предісторию. У Київській Русі в

обігу були так звані кунні гроші хутра або шкіри хутрових тварин куниці і

білки. У XI-XII ст. з розвитком торгових відносин в князівській Україні

розвивається виготовлення металевих грошей в формі срібних злитків

гривні. Відомі київська гривня - шестикутний злиток і чернігівська гривня -

ромбоподібний злиток. Обидві гривні містили по 196 грамів срібла, яке

дорівнювало 7,5 кунніх грошей. У XII ст. з'являється золота гривня, в якій

містилося 4,4 грами золота, яке дорівнювало 50 куннім грошам. У кінці XIII

ст. з'явився срібний злиток, який дорівнював половині срібної гривні, він

отримав назву карбованець. З розпадом Київської Русі припинилося звертання

національних грошових знаків.

У другий раз національні гроші з'являються з відродженням української

державності на початку XX ст. Перші українські паперові гроші були випущені

24 грудня 1917 року як кредитні квитки вартістю 100 карбованців на суму

53250 тисяч карбованців.

У березні 1918 Центральна Рада ухвалила закон про гривню як грошову

одиницю Української Народної Республіки, про карбування монет і випуск

державних кредитних квитків. Дві гривні дорівнювали одному карбованцю, а

одна гривня 100 крокам. За час правління Центральної Ради було випущене

українських паперових грошей на суму 115626300 карбованців.

Після проголошення Акту про незалежність в Україні всі ще були в

звертанні російські рублі. У Бішкеке (Киргизстан) сталася зустріч глав

держав СНД, на якій розглядався проект угоди про єдину грошову систему,

денежно-кредитно-валютну політику держав, які зберегли рубель як законний

платіжний засіб. Україна не схвалила угоди. Справа в тому, що по ряду

причин, в тому числі об'єктивного характеру, наприклад, через високу

вартість енергоносіїв, економіка України загалом втратила

конкурентоздатність в межах СНД. Про це свідчить хоч би той факт, що в

Україні рівень середніх цін був вище в порівнянні з іншими державами. Якщо

Україна залишилася б в рублевий зоні, перед нею поставили б вимогу

припинити будь-які самостійні кроки в сфері бюджетної, грошово-кредитної

політики і оплати труда і на першому етапі підпорядкували б справу емісійно-

кредитного регулювання Центральному банку Росії, на другому міждержавному

емісійному банку, який здійснював би регулювання єдиної грошової системи.

Це означало б, що жодній позики своїм підприємствам Україна протягом 1992-

1993 рр. вже не змогла б видати, і як наслідок розорення маси підприємств

металургійною, вугільною і інших галузей промисловості, тобто всіх тих, які

мають рівень витрат вище, ніж в інших республіках СНД.

Керівництву України стало зрозуміло, що альтернативи виходу з рублевий

зони не було. Підписання угоди про єдину грошову систему призвело б до

надзвичайно важких наслідків для економіки України, спричинило б подальше

зниження і без того дуже низького життєвого рівня, різко загострило б

соціально-політичне положення.

10 січня 1992 року в Україні почалася грошова реформа, в готівковому

звертанні з'явилася перехідна національна валюта український карбованець

(купон). Його завданням було захистити споживчий ринок України від напливу

російських рублів з Росії і інших країн СНД. У міждержавних розрахунках в

кордонах СНД продовжували використати російський рубель, який негативно

впливав на економіку України. Функціонування російського рубля паралельно з

купоном продовжувалося до 12 листопада 1992 року. З цього дня спеціальним

Указом Президента України функціонування рубля в грошовому обігу було

припинено. Так завершився перший етап грошової реформи.

Однак позитивний потенціал купоно-карбованця себе практично вичерпав.

Крім того, тимчасова грошова одиниця не може виконувати одну з

найважливіших функцій ринкового господарства функцію накопичення. А без

реалізації цієї функції не можна подолати кризу виробництва, зупинити

інфляцію, вирішити складні питання приватизації, проблеми платіжного

балансу.

Через затримку з введенням в обіг власної грошової одиниці знижувався і

міжнародний престиж України.

25 серпня 1996 року Президент України підписав Указ «Про грошову

реформу в Україні», по якому:

1) з 2 вересня 1996 року в обіг вводиться національна валюта України

гривня і її сота частина - копійка;

2) в обіг були випущені банкноти вартістю 1, 2, 5, 10, 20, 50 і 100

гривень і размінна монета номінальною вартістю 1, 2, 5, 10, 25 і 50

копійок. Емісія українських карбованців була припинена;

3) українські карбованці підлягали обміну на гривні (банкноти і

размінну монету) по курсу 100 000 карбованців за 1 гривню, суми до 100

млн. українських карбованців обмінювалися на гривні готівкою, а більше за

100 млн. крб. зараховувалися на внески в банках з правом їх вільного

використання в гривнях;

4) з 2 по 16 вересня 1996 року на території в готівковому звертанні

функціонували гривня і український карбованець, який поступово вилучався

із звертання;

5) з 24.00 16 вересня 1996 року функціонування українського карбованця

в готівковому звертанні припинилося.

Єдиним законним засобом платежу на території України стала гривня,

таким чином, починається формування сучасної грошової системи України.

. З введенням в Україні в обіг національної грошової одиниці гривні

починається період формування власної грошової системи. Грошова

система це форма організації грошового обігу, встановлена державним

законодавством. Вона передбачає рушення готівки і здійснення

безготівкових розрахунків в процесі звертання товарів, виробництва і

надання послуг, здійснення різних платежів і тому подібне. Україні

доводилося національну грошову систему створювати з самого початку,

оскільки та, що до цього існувала, не була національною. Національна

грошова система включає:

. назва грошової одиниці;

. міру цін;

. види державних грошових знаків;

. порядок емісії грошей;

. регламентацію безготівкового звертання;

державні органи по регулюванню грошового обігу.

o Особливе місце в грошовій системі займає Національний банк України (НБУ).

Він виконує ряд специфічних функцій:

o є емісійним центром країни, тобто в його обов'язку входять підготовка

заходів і випуск державних банкнот;

o служить офіційним сховищем (скарбницею) золотовалютных ресурсів і інших

скарбів країни;

o виступає «банком банків», тобто здійснює операції тільки з банками, які

входять в національну кредитну систему;

o представляє інтереси України в міжнародних валютно-фінансових

організаціях;

o є центром регулювання кредитногрошовий сфери;

виконує обов'язки «банку уряду».

На відміну від інших банківських інститутів НБУ не ставить

прибутковість метою своєї діяльності, він прагне до стабільності

кредитногрошовий сфери. НБУ є автономним державним інститутом, юридичною

особою, він підлеглий законодавчому органу України і працює згідно з

власним статутом.

Кожна грошова система починається з назви грошової одиниці. У Україні

карбованець став грошовою одиницею перехідного періоду і знаходився в

співвідношенні 1:1 до російського рубля. На той час золото і срібло в

практиці світового господарювання було зняте як основу забезпечення маси

паперових грошей і гарантії їх як стабільної міри цін. Вартість грошей і

стійкість їх курсу визначали вже чинники ринкового механізму, як

національної економіки, так і світовий. У умовах ринку найкращим показником

стійкості і дієвості грошової одиниці є високоефективний і якісний труд,

втілений в форму маси товарів різного асортименту і високої якості. Україна

на той час не мала не тільки сформованого ринкового механізму, але і

високоефективного виробництва. Більш того виробництво знаходилося в стані

хронічного спаду, криза його заглиблювалася недостатністю власних

енергетичних ресурсів, які Україна вимушена була купувати в Росії. Росія, в

свою чергу, переводила продаж енергоносіїв на рівень світових цін, що

ускладнювало введення національної грошової одиниці, оскільки курс її до

російського рубля постійно падав.

Внаслідок економічної кризи, відсутності стимулів до високоефективного

виробництва досягнути високої якості труда було практично неможливо, а

значить і неможливо створювати міцну національну грошову одиницю і грошову

систему загалом.

Після виходу з рублевий зони на карбованець, як тимчасову грошову

одиницю, покладали всі функції грошей, крім світових. Цим актом долалися

труднощі, які виникли після розриву купонного і рублевого звертання.

Український карбованець почали використати і в безготівкових розрахунках і

вільно обмінювати в банках на гроші країн СНД. Крім того, введення

українського карбованця передбачало поновлення на торгово-економічній

основі вже розірваних технологічних зв'язків підприємств України з

підприємствами інших республік, встановивши його паритет відносно інших

грошей. Встановленням курсу українського карбованця відповідно до його

купівельної спроможності відсікався многомиллиардный оборот спекулятивних

капіталів, які паразитували на використанні з різною метою єдиної грошової

одиниці рубля в Україні і інших державах СНД.

Введення гривні повинне було початися після здійснення необхідних

заходів відносно стабілізації економіки і поглиблення економічних реформ,

коли український карбованець прийняв на себе всі перші удари грошової

реформи.

Сьогодні однієї з головних напрямів діяльності НБ України і всієї

банківської системи є робота з готівкою. Головними задачами її є проведення

єдиної політики держави в галузі касових і емісійних операцій в установах

НБ України, комерційних банків, методологічний напрям і аналіз організації

касової роботи в банках, забезпечення готівкою потреб грошового обігу,

організація інкасація, збереження і перевезення цінностей. НБУ займається

дизайном грошових знаків, їх виготовленням, використанням грошей в

звертанні, а також вилученням зношених паперових грошей для подальшої їх

утилізації.

З метою регулювання готівкових операцій створені законодавча і

нормативна бази. У 1994-1995 роках розроблені і затверджені Правлінням НБУ

такі нормативні документи: Інструкція «По організації емісійно-касової

роботи в установах банків України», «Об організації роботи по готівковому

звертанню установами банків України», «Порядок ведення касових операцій в

народному господарстві України». Разом з Мінфіном, Мінекономіки і

Мінюстицією України були розроблені проекти Указів Президента України,

направлені на скорочення готівкового звертання, встановлення фінансових

санкцій за порушення діючих правил ведення операцій з готівкою. Правління

НБ України затвердило Програму комплексної автоматизації грошового обігу в

Україні, яка направлена на введення сучасних банківських технологій.

22 березня 1994 року відбулося відкриття Банкнотної фабрики НБ України.

У світі з'явилося 68-ое підприємство по виготовленню паперових грошей.

Найбільш сучасне обладнання і новітні технології, які має Банкнотна

фабрика, створені за допомогою 77 іноземних фірм з 11 країн світу. Відтепер

всі українські банкноти друкуються тільки на Банкнотній фабриці, що

зекономило нашій державі більше за 10 млрд. доларів.

Другий етап грошової реформи, тобто введення в обіг національної

грошової одиниці гривні, що почався 2 вересня 1996 р., свідчив про

створення повноцінної національної фінансово-грошової системи.

4. Проблеми фінансової стабілізації в Україні.

Центральною проблемою теперішнього часу і майбутнього фінансової

стабілізації в Україні залишається інфляція. Негативні соціальні і

економічні наслідки інфляції змушують уряди різних країн провести політику,

направлену на зміцнення національної валюти. Значна увага завжди

приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика

нараховує багатий асортимент самих різних грошово-кредитних, бюджетних

заходів, податкових заходів, програм стабілізації і дій по регулюванню і

розподілу прибутків.

Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три

загальних підходи. У рамках першого (що пропонується прихильниками

сучасного кейнсианства) передбачається активна бюджетна політика -

маневрування державними витратами і податками з метою впливу на

платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. У

результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Однак одночасно

може статися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і

навіть до явищ, зворотних спочатку поставлених цілей, розвинутися

безробіття.

Бюджетна політика проводиться і для розширення попиту в умовах спаду.

При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і

інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються

податки. Вважається, що таким чином розширяється попит на споживчі товари і

послуги.

Однак стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід

багатьох країн в 60-70е роки, може посилювати інфляцію. До того ж великий

бюджетний дефіцит обмежує урядові можливості маневрувати податками і

витратами.

Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в

економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне

регулювання, непрямо і гнучко що впливає на економічну ситуацію. Цей вигляд

регулювання проводиться непідконтрольним уряду центральним банком, який

визначає емісію, змінює кількість грошей в звертанні і ставки позикового

процента. Прихильники цього підходу вважають, що державу повинно провести

дефляционные заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки

стимулювання економічного зростання і штучна підтримка зайнятості шляхом

зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією.

Намагаючись приборкувати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди

багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін і

прибутків, головна задача якої по суті зводиться до обмеження заробітної

плати - третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не

ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної

мети.

Необхідно зазначити, що комбінація різних способів придушення інфляції

залежить від конкретних економічних умов тієї або іншої країни.

Становлення ринку в Україні, зокрема, в значній мірі, залежить від

інтенсивності інфляційних процесів. Боротьба ж з цим був методами

тотального або значного адміністративного контролю над цінами і прибутками,

як це практикувалося раніше, без усунення їх причин, негативно позначається

на розвитку ринкових відносин і стабільності економіки.

Введення державного замовлення, інвестування промисловості і

сільського господарства (за рахунок бюджетного дефіциту), встановленню

жорсткого курсу валюти і взагалі твердих цін на всі товари - подібні заходи

практикуються і зараз в Україні. У будь-якому випадку, це наочний приклад

неефективного державного регулювання.

Необхідні серйозні і комплексні антиінфляційні заходи. Складність

ситуації полягає в тому, що антиінфляційну політику в Україні зараз не

можна все-таки звести до тільки непрямих економічних важелів. Справа в

тому, що в Україні, нарівні із загальними закономірностями, найважливішою

причиною інфляції можна вважати унікальну диспропорциональность в

економіці, що виникла як наслідок командно-адміністративної системи.

Радянській економіці були властиві тривалий розвиток в режимі військового

часу, і, як наслідок, надмірна частка військових витрат в ВНП, найвища міра

монополізації виробництва, розподілу і грошово-кредитної системи і інші

особливості.

Очевидно, що порушення народногосподарських пропорцій неможливо усунути

без певної структурної політики держави, здійснюваної навіть прямими

адміністративними заходами, зокрема, скороченням військового виробництва і

витрат, а також раціоналізацією виробничих капіталовкладень, рясним

фінансуванням за рахунок акціонерних і приватних капіталів, широким

залученням іноземних інвестицій і скороченням бюджетного фінансування.

Необхідно зламати монополістичну структуру економіки. Все це важливо

доповнювати заходами, які обмежать грошову масу, усунуть дефіцит державного

бюджету, стабілізують співвідношення валют, а також створенням умов для

здорової конкуренції. У такому випадку успіх буде досягнутий.

Висновок.

Будівництво незалежної держави неможливе без створення власної

фінансово-грошової системи. При ведучій ролі Національного банку України в

напрямі демонополізації виробництва з метою поліпшення існуючих економічних

відносин сформована широка мережа банківських установ. Введена національна

грошова одиниця. Однак демонополізація фінансової системи, небачено швидке

розширення мережі комерційних банків відбувалося стихійно, без належної

законодавчої бази і надійного контролю з боку держави. У результаті сфера

банківської діяльності створила умови для численних зловживань. Постійний

випуск не підкріплених реальними товарами грошей (емісія) протягом 1992-

1995 г.г. набуває некерованого характеру і приводить до гіперінфляції.

Силові методи монетарної політики 1996-99 г.г. в умовах непрекращающегося

спаду виробництва приводять до кризи неплатежів, хронічних невиплат

заробітних плат і пенсій.

Показником кризи системи державних фінансів стала деформація

податкової системи. Колосальна кількість і розміри платежів в кінцевому

результаті приводили, з одного боку, до штучного згортання виробничої і

комерційної діяльності, а з іншої до теневизации економіки. Велика

кількість комерційних структур всіляко ухилялися від сплати податків,

приховували прибутки. Не допомагало і формування багатотисячної армії

податкових інспекторів, обов'язкове введення касових апаратів.

Фінансова сфера держави продовжує знаходитися в кризовому стані. Його

подолання можливе тільки при умові цілого комплексу ринкових реформ,

покликаних забезпечити входження України до складу розвинених держав світу.

Список літератури:

1. Амбарцумов А.А. Экономика: учебное пособие для вузов. – М.: Банки и

биржи, ЮНИТИ, 1997.

2. Большой экономический словарь / Под ред. А.Н. Азрилияна. – 3-е изд.

– М.: Институт новой экономики, 1998.

3. Валовой Д.В. Рыночная экономика. Возникновение, эволюция и

сущность. – М.: ИНФРА-М, 1997.

4. Дубиняк Р., Цибаняк П. Грошова система в Україні за княжих часів.

// Київська старовина. – 1992. - № 4, стр. 52-53.

5. Заблоцький Б.Ф. и др. Економіка України. – Львів: Львівський

банківський коледж Національного банку України, 1997.

6. Камаев В.Д. Экономическая теория: Учебник – Гуманит. изд. центр

ВЛАДОС, 1998.

7. Прусова Л.Г. Экономика в вопросах и ответах. – К.: АОЗТ «Експрес-

об’ява», 1998.

8. Основи економічної теорії: поліекономічний аспект: Підручник / За

ред. Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. – К.: Вища шк., 1994.

9. Современная экономика. Общедоступный учебный курс. Ростов н/Д.: изд-

во «Феникс», 1998.

10. Теоретическая экономика. Политэкономия: Учебник для вузов/ Под ред.

Г.П. Журавлевой. – М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1997.