Інфляція та антиінфляційні заходи

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Інфляція та антиінфляційні заходи

Інфляція та антиінфляційні заходи

В С Т У П

Економічну теорію традиційно ділять на дві частини: макроекономіку та

мікроекономіку. Ці терміни походять з грецької мови: “макро” означає

велике, а “мікро” – мале. Макроекономіка виявляє властивості економіки як

єдиного цілого, економічного життя в широкому плані. Мікроекономіка ж дає

уявлення про рух індивідуальних цін та інших показників цього рівня. Вона

досліджує складну систему зв'язків, що виступають як ринковий механізм.

Макроекономіка тісно взаємодіє з мікроекономікою. Як неможливо зрозуміти

поведінку натовпу без елементарних знань психології, так і не може бути

плідним аналіз макроруху в економіці без розуміння макромеханізмів

пропозиції і попиту.

Макроекономіка як наука вивчає агрегатні, тобто сукупні економічні

величини. Ці величини є розрахунковими змінними, що характеризують окремі

вагомі риси економічного життя. Наприклад, покупці мусять знати ціни на

масло, взуття, тарифи на телефонні послуги й тисячі, десятки тисяч інших

цін, але вони ніколи не купують товарів за загальним рівнем цін. Водночас

дуже важливо знати про динаміку такого агрегатного показника, як загальний

рівень цін, що вимірюється, зокрема, через індекс споживчих цін. У багатьох

країнах цей показник обчислюється щомісячно і його публікують засоби

масової інформації. Інший надзвичайно важливий агрегатний показник, що

характеризує стан економіки країни, - національний продукт. Кожна

агрегатна економічна змінна обчислюється за відповідною методикою із суми

індивідуальних економічних величин. Система агрегатних показників

характеризує загальний стан економіки.

Вивчення макроекономіки – сьогодні надзвичайно важливе завдання.

Макроекономічні явища відбивають успіхи або невдачі будь-якої країни.

Держава може впливати на господарські показники через економічну політику,

зокрема, видатки, податки, зміну монетарної політики. Дискусії навколо

макроекономічних проблем формують окремі розділи у платформах політичних

партій та їх кандидатів.

Інфляція є однією із найтяжчих економічних хвороб ХХ століття. ЇЇ

грізні симптоми зафіксовані в господарствах ринкової економіки. Не мали

імунітету проти інфляції і ті економіки, де механізми ринку були зруйновані

адміністративно-командною системою. Особливо негативно відбивається

інфляція на всіх сторонах соціально-економічного життя в Україні.

Основна мета курсової – розкрити суть інфляції; механізм її

формування, основні причини виникнення і поглиблення; економічні, соціальні

і політичні наслідки та основні шляхи її подолання. Значна увага в роботі

також приділена з'ясування особливостей прояву інфляції в умовах сучасної

України та антиінфляційній політиці, спрямованій на оздоровлення економіки

і підвищення життєвого рівня народу.

1. Суть інфляції та механізми її формування.

За своїм походженням інфляція – явище, пов'язане з рухом грошей. Під

нею передусім розуміють підвищення рівня цін. Одначе коли ціна на ті чи

інші товари підвищується час від часу – це ще не інфляція. Адже вона може

бути викликана, наприклад, поліпшенням даного товару, а отже, збільшенням

його вартості. Інфляція ж означає, що виникає такий тиск на підвищення

загального рівня цін, що гроші знецінюються.

1. Позитивні та негативні сторони інфляції

Інфляція виникає на розбалансованому грошовому ринку, проте її віруси

поширюються за межі цієї сфери, викликаючи негативні процеси і в інших

частинах економічного організму: поражають виробництво, розподіл,

споживання тощо. І чим більше занедбана інфляційна хвороба, тим складніші

проблеми стоять перед державою, тим об”ємнішим має бути комплекс заходів

антиінфляційного регулювання. Адже лікувати доводиться уже не тільки

грошовий ринок, але й державні фінанси, інвестиційний процес, поточне

споживання та інші галузі економіки.

Історія, щоправда, знає чимало прикладів, які, здавалося б, свідчать

про те, що інфляція має не тільки негативні, але й позитивні сторони. І

справді, іноді буває так, що відкрита інфляція, породжуючи безперервне

зростання цін, викликає сліпу реакцію ринкових механізмів, стимулює

пожвавлення на товарних ринках, веде до підвищення ділової активності,

розширення виробництва і зайнятості. Цьому сприяє інфляційне зростання

попиту на акції. У 60 –70-х роках уряди багатьох розвинутих країн навмисно

провокували подібного роду інфляційні буми, використовуючи їх як засіб

короткострокового регулювання економіки.

Одначе коли йдеться про довгострокову перспективу, то, як доведено

світовою економічною наукою і підтверджено господарською практикою, в

подібних заходах немає нічого позитивного. Більше того, вони навіть не

нейтральні, а завдають економіці великої шкоди. І навіть нетривалі

інфляційні процеси негативно відбиваються на економіці. Вони затягують її

оздоровлення, роблять неминучим застосування радикальних і досить болючих у

соціальному відношенні антиінфляційних заходів, супроводжуються зростанням

безробіття, зниженням якості життя тощо.

Форми прояву інфляції поступово змінювалися в міру розвитку грошового

механізму та самих грошових форм. У сучасних умовах головною формою прояву

інфляції є знецінення грошових знаків відносно вартості звичайних товарів,

серед яких опинилося і золото, тобто падіння купівельної спроможності

грошової одиниці. Якщо цей процес набуває затяжного характеру, то

поглиблюється розрив між рівнем цін на внутрішньому ринку країни та на

ринках інших країн і світовому ринку загалом. Виникає знецінення

національних грошей щодо іноземної валюти. Це призводить до зниження

валютного курсу національних грошей, що теж є проявом інфляції.

Всі ці риси дуже яскраво проявилися на початку 90-х років в українському

карбованцеві.

2. Вимірювання інфляції та стадії її розвитку

Інфляція вимірюється за допомогою індексу цін. Останній відображає

відношення між сукупною ціною певного набору товарів і послуг, що

називається ринковим кошиком, для даного періоду і сукупною ціною

ідентичної або подібної групи товарів і послуг у базовому періоді. Вказаний

орієнтир, або початковий рівень, називається “базовим роком”. Це можна

виразити за допомогою формули:

Індекс цін у даному році =

ціна ринкового кошика в даному році

х 100.

ціна аналогічного ринкового кошика в базовому році

Найвідомішим серед індексів цін є індекс споживчих цін, з допомогою

якого вимірюються ціни фіксованого ринкового кошика, який містить близько

300 споживчих товарів і послуг, котрі купує типовий міський житель.

Підвищення індексу цін у даному році порівняно з попереднім роком свідчить

про інфляцію, а зменшення індексу цін – про дефляцію.

Темп інфляції для даного року можна вирахувати таким чином: відняти

індекс цін минулого року від індексу цін поточного року, розділити цю

різницю на індекс цін минулого року, а тоді помножити на 100.

Інфляція має певні закономірності розвитку. Вона розвивається

поступово як процес, котрий можна розділити на кілька стадій. На першій

стадії темпи зростання емісії випереджають знецінення грошей, причому це

випередження поступово зменшується, наближаючись до вирівнювання. На другій

стадії інфляції темпи знецінення паперових грошей випереджають темпи

зростання емісії. Внаслідок дії ряду факторів зайва маса грошей в обігу

починає зростати швидше за їх емісію. Зростання цін, а значить і знецінення

грошей, визначається передусім динамікою зайвої маси грошей і тому

випереджає темпи емісії.

Однією із закономірностей інфляції є поступове зростання темпів

знецінення грошей. За цім критерієм виділяються кілька стадій розвитку

інфляційного процесу, для кожної з яких властивий свій тип інфляції.

Найчастіше виділяються чотири типи інфляції – повзуча, відкрита, галопуюча

і гіперінфляція.

Повзуча інфляція характеризується прискореним нагромадженням грошей в

обігу без помітного підвищення чи з незначним зростанням товарних цін, що

має місце на початку розвитку інфляційного процесу. Деякий час зростання

цін може розвиватися повільними темпами. Якщо вони не перевищують 3 – 5 %

на рік, то така інфляція не має явних негативних наслідків, мало відчутна

для економічних суб'єктів, і вони можуть легко пристосуватися до неї.

Тому вона може навіть штучно підтримуватися

протягом тривалого часу з певними цілями, що й надає їй повзучого

характеру.

Відкрита інфляція настає тоді, коли темпи знецінення грошей

перевищують 5 % на рік. Наслідки інфляції стають відчутними насамперед у

монополізованих секторах економіки. Зайняті в них підприємці починають

прискорено підвищувати ціни на свої товари у відповідь на зростання попиту.

Їхні покупці у зв'язку з цим починають зазнавати додаткових втрат, а тому

підвищують ціни на свої товари, включаючи і товар робоча сила. Поступово

інфляція поширюється на всі сектори економіки, порушуючи її рівномірний,

збалансований розвиток.

Галопуюча інфляція настає тоді, коли темпи знецінення грошей

досягають 20 –25 % на рік. На цій стадії значно посилюються економічні

суперечності та соціальне напруження в суспільстві. Найорганізованіші групи

економічних суб'єктів домагаються різкого підвищення цін на свої товари, що

примушує й інші категорії організовуватися та посилювати свої економічні й

соціальні вимоги. Темп зростання цін набуває стрибкоподібного характеру,

стає важко передбачуваним і не піддається регулюванню. Інфляція виходить з-

під контролю держави, різко негативно впливаючи на всі сфери економіки та

соціального життя країни.

Гіперінфляція характеризується перевищенням темпів знецінення грошей

на 40 – 45 % на місяць. На цій стадії гроші починають втрачати здатність

виконувати свої функції, падає їхня роль в економіці, відбувається

натуралізація господарських зв'язків, поширюються бартерні операції,

порушуються фінансовий та кредитний механізми, розвиваються неорганізовані,

стихійні процеси в економіці тощо.

Інфляційний процес по-різному розвивається і виявляється в умовах

відносної дії всіх ринкових чинників в економіці і в командно-

адміністративній економічній системі. Закономірності й особливості

інфляційного процесу найповніше виявляються в розвинутій ринковій системі

господарювання. Проте і в цих умовах розвиток інфляції зазнає деформуючого

впливу зовнішніх факторів. Передусім це – циклічність процесу сучасного

виробництва та державне регулювання економіки. У міру посилення державно-

монополістичного втручання у виробничі процеси відбувається деформація

економічного циклу, а водночас поглиблюється зв'язок інфляційного процесу з

його певними фазами. Таке економічне становище, коли кризовий спад

збігається з інфляцією, дістало назву стагфляція.

Ще більшою специфікою характеризується інфляція в умовах глобального

державного регулювання економіки, зокрема в адміністративно-командній

системі господарювання, що тривала довгий час в Україні, яка входила до

складу СРСР.

3. Інфляція, викликана деформацією психології

Серед механізмів відкритої інфляції насамперед варто виділити той,

що пов'язаний з деформацією психології споживачів і виробників.

Припустимо, що споживач діє в зовсім здоровій не інфляційній ринковій

економіці. Це означає, що подорожчання товарів він розцінює як рядову

подію, бачить у ньому свідчення працюючого ринкового механізму і розраховує

на їх неминуче здешевлення в найближчому майбутньому. Цілком ймовірно, що

під впливом подібних очікувань споживач утримуватиметься від того, щоб

негайно витратити гроші, спробує нарощувати заощадження і цим зберегти їх

реальну цінність. Діючи таким чином, споживач додає сили ринковому

механізму, допомагає йому знизити ціни.

Інфляція ж викликає глибокі, радикальні зміни психології споживача.

Стикаючись з постійним підвищенням цін, він починає думати, що товари і

послуги ніколи не стануть дешевшими. Проблема для споживача полягає в тому,

щоб правильно передбачати, на скільки саме вони подорожчають. До таких

прогнозів пристосовуються, підлаштовуються споживчі рішення стосовно того,

яку частину доходу витратити на поточне споживання, а яку заощадити.

Зрозуміло, що прагнучи хоча б зберегти свій життєвий рівень споживач

нарощуватиме поточний попит, зменшуючи заощадження. Саме це, до речі,

відбувається в сучасній українській економіці, де адаптивні сподівання

стали однією з головних причин справжньої споживчої параної і безупинного

нагнітання ажіотажного попиту, провідною ланкою інфляційного механізму.

Покупці, страждаючи від інфляційної хвороби, бачать у кожному витку

зростання цін підтвердження правильності, розумності своїх рішень, а отже,

продовжують нарощувати попит. Розширення останнього викликає чергове

підвищення цін, яке робить адаптивні інфляційні очікування ще стійкішими.

Знову настає приплив попиту і т.д. При цьому утворюється надзвичайно

небезпечний для економіки самопродукуючий механізм інфляції, “зачароване

коло”, яке дуже важко розірвати. Споживач власними руками поглиблює

інфляцію, вважаючи при цьому, що діє цілком раціонально і розсудливо.

У результаті функціонування вказаного механізму в економіці, як

правило, починає відчуватися гостра нестача заощаджень. Адже заражена

вірусом інфляції людина живе одним днем, не задумуючись про майбутнє і мало

що залишаючи для економічного розвитку. Дефіцит збережень згубно

відбувається на обсязі кредитних ресурсів, перешкоджає зростанню

інвестицій, виробництва й пропозиції. Тобто чим більшу стійкість набувають

адаптивні очікування, тим складніше фінансувати капіталовкладення, тим

повільніше збільшується товарна маса і тим глибший інфляційний розрив.

Якщо виробники і працівники торгівлі, розраховуючи на підвищення цін,

почнуть гальмувати продаж, приховувати товари, сподіваючись з часом збути

їх дорожче, то ситуація може значно погіршитися. Подібні дії іноді

зустрічаються навіть у ринковій економіці, де тривале приховування товарів

здатне викликати банкрутство. Зрозуміло, що там, де панує адміністративно-

командна система, вони набагато поширеніші. Адже державна торгівля, не

пропускаючи товари до покупців, мало чим ризикує, оскільки володіє

тіньовими ринками збуту необмеженої місткості.

Отже, адаптивні інфляційні очікування сприяють формуванню невдалої

комбінації повільного зростання пропозиції і швидкого збільшення попиту.

Формується механізм, який неухильно тягне ціни вгору. При цьому слід

зазначити, що адаптивні очікування мають мікроекономічну природу,

визначаються подіями, що відбуваються на конкретних ринках. Роздумуючи,

скільки грошей витратити на купівлю, споживач керується рухом тих цін, які

бачать на ринку (в магазині, в кінотеатрі, пральні тощо).

На будь-які зміни макроекономічних умов, що виражаються, припустимо,

у скороченні бюджетного дефіциту або в переході до неінфляційної грошової

політики, він реагує не раніше, ніж переконається в тому, що ціни насправді

знижуються. До цього адаптивні очікування будуть і надалі домінувати у

психології споживача, який продовжить нагнітання поточного попиту за

рахунок заощадження. Сам характер адаптивних очікувань такий, що їхній

шлейф тягнеться довго, підтримуючи інфляційний механізм навіть тоді, коли

на рівні народного господарства вже зроблено, здавалось би, все необхідне

для припинення інфляції.

Отже, гасіння інфляційних очікувань – найважливіша проблема держави,

що стає на шлях боротьби з інфляцією. Судячи із недавнього минулого

розвинутих країн проблема позбавлення людей нездорової інфляційної

психології, що виявляється на ринку у вигляді ажіотажного попиту, не менш

складна і багатогранна ніж, наприклад, структурна перебудова виробництва

або нормалізація бюджету і грошового обігу. Тут ніяк не обійтися без

всебічного зміцнення ринкових механізмів. Діючи в обстановці загального

підвищення цін, тільки вони здатні викликати зниження останніх хоча б на

деяких товарних ринках, що підвищить схильність до заощадження, допоможе

стабілізувати поточний попит.

4. Інфляція попиту і витрат

В основі іншого механізму формування інфляції лежить взаємозв'язок

попиту й витрат, що відображено на рисунку 1.1.

AS2

Рівень цін (базовий рівень=10)

АS

1,3

Інфляція, спричинена

попитом

Е3

AS1

1,2

Е2

1,1

E1

1,0

Природний рівень

AD2

реального обсягу

виробництва

AD1

900

1000 1100 1200 Реальний

обсяг виробництва

Рис.1.1. Інфляція, спричинена попитом і витратами

У міру того, як економічна система у своєму русі проходить від точки

Е1 через Е2 і Е3, характерні зміни в економіці і грошовому обігу викликають

інфляцію (тривале підвищення рівня цін). Як видно з рис. 1.1, інфляційні

процеси розвиваються у двох, відмінних один від одного, варіантах. Згідно з

першим, під час руху кривої сукупного попиту вгору відносно нерухомої

кривої сукупної пропозиції АS1 рівень цін зростає, а реальний обсяг

виробництва збільшується. Такий варіант називається інфляцією, спричиненою

попитом, оскільки зростаючий попит підштовхує вгору рівень цін.

І навпаки, у міру того як економічна система рухається від точки Е2

до точки Е3, крива сукупної пропозиції рухається за незмінного положення

кривої сукупного попиту. Тепер хоча рівень цін продовжує зростати, реальний

обсяг виробництва знижується. Такий варіант називається інфляцією,

спричиненою витратами, оскільки у цьому випадку рівень цін піднімається

вгору за рахунок очікування збільшення майбутніх витрат. Спочатку цей

термін застосовувався у тих випадках, коли вимоги підвищення заробітної

плати об'єднаннями професійних спілок приводили до зростання затрат на

випуск продукції того чи іншого підприємства. Тепер цей термін

застосовується набагато ширше – практично в будь-кому випадку, коли крива

сукупної пропозиції рухається вздовж нерухомої кривої сукупного попиту.

5. Інфляція, що супроводжується спадом виробництва і зростанням

цін

Світовий досвід показує, що інфляційні процеси можуть відбуватися і

за високого обсягу виробництва та низького рівня безробіття і зниження цін.

Вони можуть також виявлятися одночасно, тобто супроводжуватися зростанням

цін і синхронним застоєм, а то й спадом обсягу виробництва. Економічна

ситуація, що склалася в Україні на початку 90-х років, підтверджує це

положення. Україна стала одним із світових лідерів щодо рівня інфляції.

Інфляційний процес, що супроводжується економічним спадом,

відображений на рисунку 1.2. Із цього рисунка видно, що в результаті

процесу галопуючої інфляції, економічна система пройшла по траєкторії до

точки Е1 (показана на рисунку стрілкою). У цій ситуації, замість того, щоб

дати можливість економічній системі просунутися далі до точки Е2а,

Центральний банк обмежує зростання кількості грошей, що перебуває в обігу,

фіксуючи криву сукупного попиту в положенні АD1, але інерція очікування

інфляційних процесів тягне криву сукупної пропозиції вгору в положення

АS2. Економічна система зазнає інфляції, спричиненої витратами, яка

скорочує реальний обсяг виробництва, але не в змозі припинити дію

господарських агентів, пов'язаних з інфляційними очікуваннями. У міру того,

як крива сукупної пропозиції зміщується дедалі вище до положення АS3,

реальний обсяг виробництва падає нижче від природного рівня і настає період

інфляції, який пов'язаний із спадом.

Рівень цін (базовий рівень=1,0) Крива

сукупної AS AS3

Пропозиції на трива-

лому часовому інтервалі

2,6

E2а

2,4

AS2

E3

2,2

AD2

E2

2,0

AS1

E1

1,8

Природний рівень реаль-

ного обсягу виробництва

AD1

Реальний обсяг виробництва І витрати

900 1000

1100 1200

Рис. 1.2. Інфляція, що супроводжується спадом виробництва і

зростанням цін.

Спочатку, як видно на рисунку 1.2, економічна система перебуває в

точці Е1, що розглядається як результат панування процесів галопуючої

інфляції в попередні роки. Економічна система в цей час рухалася по

траєкторії, поміченій на рисунку стрілкою, і такою, що закінчується в точці

Е1. Очікуючи збільшення темпів інфляції в найближчому майбутньому,

підприємства орієнтуються у своїх очікуваннях на вищий рівень цін на

фактори виробництва, що залучаються. Цей рівень цін визначає їхні витрати в

наступному році. Дана обставина сприяє зміщенню кривої сукупної пропозиції

вгору з АS1 до АS2.

Якщо центральні банки не протидіють зростанню грошової маси, то крива

сукупного попиту зміщується вгору в положення АD2 й економічна система

досягає точки Е2а. Рівень цін зростає до відмітки 2,2, а реальний обсяг

виробництва залишається на рівні 1100 млрд.грн., що набагато вище від

природного рівня. Припустимо, що центральний банк вирішує відреагувати на

інфляційні процеси, різко зупинивши зростання кількості грошей, що

перебувають в обігу. Без наявності такого зростання крива сукупного попиту

залишається в положення D1. Однак, господарські агенти, як і раніше,

очікують майбутнє зростання рівня цін на фактори виробництва, що

залучаються. Крива сукупної пропозиції, таким чином, продовжує зміщуватися

вгору – із положення S2 до S3. Враховуючи, що центральний банк обмежує

зростання грошової маси, економічна система перейде із положення Е2 до Е3.

Інфляція, пов'язана зі спадом, посилюється, а рівень реального обсягу

виробництва падає нижче від попереднього рівня.

Головною причиною інфляції, пов'язаної зі спадом, є інерція в

очікуванні інфляційних процесів. Саме вона продовжує “тягнути” вгору криву

сукупної пропозиції, навіть через деякий час після вжитих обмежувальних

заходів з боку центрального банку.

Існують два можливі варіанти виходу економічної системи із створеної

ситуації. Швидкий спосіб стабілізації ситуації полягає у відновленні

експансіоністської грошово-кредитної політики. Зміщуючи криву сукупного

попиту вгору в положення D2 і враховуючи, що крива сукупної пропозиції

залишається в положення S3, економічна система може повернутися до

природного рівня реального обсягу виробництва. Однак така грошово-кредитна

політика, в якій періоди стимулювання різко змінюються періодами обмежень,

не сприяє постійному прогресу в боротьбі з інфляційними процесами. Навпаки,

подібні дії можуть розкручувати інфляційну спіраль, за якої інфляція

переходить на вищий рівень услід за кожним економічним спадом. Економіка

України на початку 90-х років стала жертвою подібних процесів.

Центральний банк може надати переваги збільшенню зростання грошової

маси, незважаючи на продовження спаду. У цьому випадку крива сукупного

попиту залишається у положенні D1. Тоді господарські агенти рано чи пізно

усвідомлюють, що вони перебільшили свої очікування щодо зростання рівня цін

на фактори, що залучаються до виробництва. Крива сукупної пропозиції S3

відображає очікування, що ціни на фактори виробництва, які залучатимуться,

зростатимуть до рівня 2,4. Це випливає з того, що крива сукупної пропозиції

перетинає і лінію, яка характеризує природний рівень реального обсягу

виробництва (рис.1.2).

Однак у випадку, який розглядаємо, у міру просування економічної

системи із положення Е2, у положення Е3 рівень цін насправді лише дещо

збільшується щодо відмітки 2,2. Як тільки господарські агенти усвідомлять,

що вони переоцінили темпи зростання інфляції, крива сукупної пропозиції

починає рухатися вниз. Припускаючи, що в цей період не відбувається ніяких

змін у здійсненні грошово-кредитної політики, економічна система продовжує

рух униз і вправо вздовж кривої сукупного попиту D1, доки рівень реального

обсягу виробництва не повернеться до свого природного значення.

У моделі сукупного попиту і сукупної пропозиції обмежене зростання

грошової маси в кінцевому підсумку відновлює стабільність цін. Однак ніхто

не може гарантувати, що повернення до стабільних цін стане швидким і

безболісним. Наприклад, інфляційна спіраль початку 90-х років в українській

економіці супроводжувалася досить значним спадом виробництва. Так, якщо

ціни тут з 1991 по 1993 р. зросли більше як у 5000 разів, то випуск

промислової продукції скоротився майже на 40 %. З'ясовується, що припинення

інфляційних процесів обходиться для економічної системи так дорого, що

кращою економічною політикою у цьому випадку є та, яка не дає процесам

розгорнутися в повну силу.

6. Спіраль “зарплата-ціни”

Інфляцію затрат з певною мірою наближення можна назвати спіраллю

“зарплата-ціни”. Коли, припустимо, в економіці відбувається загальне

підвищення цін, то стає неминучим падіння реальних доходів зайнятих. Для

того щоб принаймні зберегти незмінним їхній добробут, потрібно підвищити їм

грошові доходи, однак при цьому збільшити витрати виробництва, які чинять

зростаючий тиск на ціни. Подорожчання товарів і послуг зумовлює черговий

перегляд ставок заробітної плати і т.п. Розкручується інфляційна спіраль,

до того ж кожним новим витком її зупинити все важче.

Отже, з одного боку, населення зовсім не причетне до виникнення

інфляції, має право розраховувати на максимальне відшкодування нанесених

нею збитків; з іншого боку, повна компенсація, очевидно, призведе до того,

що на повну потужність запрацює механізм інфляції витрат, а це викличе

новий скачок цін і відповідно зниження добробуту. Іншими словами, якщо

сьогодні підприємці і держава підвищать грошові доходи населенню, то

завтра, ймовірно, воно відчує ще сильніший інфляційний удар.

Йдеться про одну із найскладніших проблем сучасної економіки, для

розв'язання якої досі не знайдено найкращого рішення. Якщо в економіці

розгортається відкритий інфляційний процес, то поява спіралі “зарплата-

ціни” неминуча. Врятувати свої доходи від інфляції затрат вже не можна, так

само як і знайти винного, точно встановити, хто саме (профспілки чи

підприємці) розкрутили інфляційну спіраль. Проте інтенсивність

інфляційного процесу, темпи зростання цін і доходів можуть бути різними. У

цій ситуації головне – не допустити неконтрольованого, стрибкоподібного

прискорення інфляції витрат, здатного зруйнувати економіку й одночасно

звести до мінімуму неминучі втрати споживачів.

Одній лише державі таку проблему розв'язати важко. Потрібна суспільна

злагода, розуміння того, що інфляція витрат завдає шкоди всім соціальним

групам. Насамперед компенсація, що надається державою, має щонайменше

стосуватися грошових витрат виробництва і розмірів бюджетних видатків. Так,

одержувачами грошових виплат по лінії державного бюджету, розрахованих на

основі індексації доходів, мають бути лише ті, хто працює в бюджетних

установах, живе на державну пенсію тощо.

Зайняті у виробничому, особливо недержавному, секторі протиінфляційні

надбавки до заробітної плати повинні отримувати на підприємствах. І тут

своє вагоме слово покликані сказати профспілки. У період стрімкої інфляції

має бути однаковою соціальна відповідальність і тих, хто підвищує ціни, і

тих, хто домагається підвищення заробітної плати. Зокрема, профспілки,

турбуючись про економіку загалом, можуть реально захистити інтереси

трудівників. Адже висуваючи непомірно високі економічно безвідповідальні

вимоги щодо номінальних доходів вони можуть лише тимчасово полегшити життя

зайнятих. А коли врахувати перспективу, то може виявитися, що своїми діями

вони тільки підштовхують розкручування маховика інфляційних затрат,

провокують підвищення цін і в кінцевому підсумку погіршують становище

людей, які довірили їм турботу про свій добробут.

З цього погляду становище в українській економіці не може не

викликати занепокоєння. Коли в розвинутій ринковій економіці тиск

могутньої профспілки зрівноважують не менш сильні корпорації, то в Україні

така противага поки що відсутня. Більше того, далеко не всі дії профспілок

можна визнати соціально виправданими. Бувають випадки, коли вони вимагають

підвищення заробітної плати, що виходить за межі реальних можливостей

економіки, зловживають закликами до страйку (вільні профспілки донецьких

шахтарів, профспілки київських працівників тролейбусного парку та ін.). І

ситуація зміниться не раніше, ніж виникнуть впливові спілки підприємців і

почнуться пошуки розумних компромісів, які дали б змогу протидіяти інфляції

витрат.

Назрілою проблемою є і демонополізація ринку праці. Монополія взагалі

призводить до негативних наслідків в економіці, а за інфляційних обставин,

коли гігантські загальнонаціональні профспілкові об'єднання починають

виступати з позиції сили (тиснути, диктувати свою волю і бізнесу, і уряду),

вона стає небезпечною подвійно. Вітчизняним профспілкам треба швидше

зорієнтуватися, знайти своє місце в ринковій економіці.

2. Причини інфляції

Оскільки інфляція виникає на грошовому ринку, то її корені необхідно

шукати саме в деформації грошового обігу. Вона, зокрема, з'являється тоді,

коли центральний (Національний) банк, що представляє державу, проводить

помилкову грошову політику, вводячи в обіг надлишкову, тобто незабезпечену

товарами масу грошей.

1. Помилкова грошова політика

Однією з найважливіших стратегічних функцій центрального банку є

постачання народного господарства потрібною за даних умов кількістю грошей.

Однак ця функція не єдина. Час від часу перед центральним банком виникають

й інші поточні проблеми, які прямо не пов'язані з інфляцією. Їх розв'язання

також вимагає застосування дійових важелів.

Досвід країн з розвинутими ринковими господарствами показує, що без

короткострокової грошової політики важко відвернути економічний спад або

зупинити прогресуюче зниження курсу акцій на фондовій біржі. За таких

ситуацій центральний банк, як правило, збільшує пропозицію грошей. При

цьому знижується їхня “ціна” (ставка банківського процента) і дешевим стає

кредит. Він стає більш доступним для підприємців, котрі, позичаючи гроші у

банків або на фондовій біржі, можуть використовувати більше прибутку на

фінансування інвестицій і наступне збільшення обсягів виробництва і

продажу.

Центральний банк має нарощувати обсяг грошової маси і тоді, коли

надає позики уряду, який покриває таким чином дефіцит державного бюджету.

За такої ситуації кількість грошей, що перебуває в обігу зростає.

Припустимо, що швидкість, з якою розширюється грошова маса, не виходить за

межі довгострокового ліміту, що забезпечує неінфляційний розвиток народного

господарства. За даних умов інфляції немає, оскільки в народне господарство

вливається стільки грошей, скільки їх потрібно для обслуговування більшого

обсягу товарів. Держава, забезпечуючи це збільшення, побіжно розв'язує і

деякі інші свої проблеми, зокрема короткострокове регулювання,

обслуговування внутрішнього боргу тощо. Таку політику центрального банку,

незалежно від того, яким був безпосередній привід для включення грошових

регуляторів, можна вважати правильною і неінфляційною.

Однак частіше бувають випадки, коли держава, намагаючись прискорити

розвиток виробництва, або, маючи якусь іншу мету, вдається до експансії, до

економічно необгрунтованої грошової політики. У намаганні якнайшвидше

розв'язати свої поточні проблеми не гребує засобами, до яких вдається, і

підключає центральний банк до застосування будь-яких із них. Легковажне

ставлення до довгострокових негативних наслідків інфляційних заходів

призводить до того, що фактично втрачається уявлення про справжнє

призначення грошової політики. Отже, замість того щоб оберігати

господарство від інфляції, центральний банк, насичуючи економіку зайвими

грошовими знаками, сприяє її прискоренню.

Перевищення державних видатків над її доходами є одним із

найвагоміших чинників інфляції. Якщо бюджет дефіцитний, то, як його не

фінансуй, інфляції не уникнути. Але швидкість її наростання значною мірою

залежить від того, як саме організоване покриття бюджетного дефіциту.

Проблема бюджетного дефіциту є нині однією із найбільш гострих і спірних.

Під час її обговорення часто посилаються на досвід різних країн, економіка

яких нормально функціонує за 5- і 10-відсотковому рівнях бюджетного

дефіциту відносно до ВВП. При цьому, однак, не беруть до уваги таку важливу

обставину, як джерела фінансування бюджетного дефіциту в цих країнах, хоча

саме вибір джерел фінансування бюджетного дефіциту, а не його розмір сам по

собі має принципове значення для функціонування національної економіки.

2.2 Інфляційні джерела фінансування дефіциту бюджету

Бюджетний дефіцит може фінансуватися за рахунок трьох основних

джерел: внутрішніх і зовнішніх позик, грошової емісії. У випадку

фінансування державних видатків за рахунок позики у приватному секторі

кількість товарів та послуг у народному господарстві залишається незмінною

і наслідки такої заборгованості залежать від економічної кон”юктури і стану

ринку праці та капіталу. За наявності в країні вільних коштів і

недостатності попиту на капітал з боку приватного сектора збільшення

державних видатків, які фінансуються за рахунок внутрішніх позик, стає

чинником, що сприяє економічному розвитку.

Якби український уряд мав змогу поширити серед населення і

підприємств державні облігації у розмірах, достатніх для покриття

бюджетного дефіциту, то це означало б, що збільшення державних видатків

відбувалося б за рахунок скорочення особистого споживання. Такий

перерозподіл напрямів використання ВВП не становив би небезпеки для

економічного становища України. Результати емпіричних досліджень показують

низьку еластичність заощаджень за процентними ставками, отже,

малоймовірність істотного збільшення добровільних заощаджень за бюджетного

дефіциту. Для зменшення таких заощаджень необхідно проводити інтенсивну і

тривалу роботу щодо завоювання у населення довіри до держави і

Національного банку.

Фінансування бюджетного дефіциту за рахунок зовнішніх позик означає

виникнення можливості здійснення додаткових державних видатків без

обмеження поточного споживання і реальної інвестиційної діяльності

приватного сектора. Однак при цьому повернення боргу та його обслуговування

відбуватимуться за рахунок майбутнього виробництва, а це потребуватиме у

майбутньому відповідного зменшення обсягу імпортованих товарів та послуг.

Необхідно також мати на увазі, що за кредитного фінансування

державних видатків відбувається перерозподіл у часі пов'язаного з цими

видатками фінансового тягаря, отже, і залучення майбутніх поколінь до

обслуговування державної заборгованості. Це навантаження можна перекласти

лише в тому випадку, коли йдеться про видатки, ефект від яких настане через

певний час. До таких видатків можуть бути віднесені насамперед безперечно

рентабельні інвестиції, а також інвестиції в галузі інфраструктури, які

завдяки високій продуктивності дають змогу одержувати в майбутньому вищі

доходи.

Проблема державної заборгованості має ще й політичний аспект,

пов'язаний з боротьбою між законодавчою і виконавчою владою або прагненням

парламенту відсунути політичні втрати і наслідки рішень, що приймаються, до

наступного законодавчого періоду. Так, фінансування податкових державних

видатків за допомогою позик порівняно з підвищенням податків або

скороченням витрат викликає менше політичних втрат і незадоволених

виборців. Адже в такому випадку немає необхідності в одержанні додаткових

бюджетних доходів, отже, і в збільшенні оподаткування, немає ризику

конфлікту з будь-якими групами або верствами населення, чиї інтереси будуть

зачеплені, що можливе у разі скорочення видатків.

2.3 Мілітаризація економіки

Важливим чинником інфляційного процесу виступає мілітаризація

економіки. Коли масштаби діяльності військово-промислового комплексу

надмірно зростають, з'являються принаймні три відчутні інфляційні ефекти.

Насамперед військовий сектор створює постійне напруження у видатковій

частині державного бюджету. Збільшується дефіцит, а за ним – й інфляційний

тиск. Припустимо, однак, що державі вдалося зекономити на інших статтях

видатків і так відрегулювати свої фінанси, що навіть за умов

мілітаризованої економіки дефіцит бюджету виявився невеликим і його роль у

розгортанні інфляційного процесу зведена до мінімуму.

Аналіз показує, що в такому випадку інфляція все-таки матиме місце,

хоча прийматиме інші, не бюджетні форми. Зокрема, яким би не був стан

бюджету, військова економіка все одно поглинає матеріальні, інтелектуальні

та інші ресурси, які можна використати продуктивно – для випуску продукції

цивільного призначення. Якщо ресурси йшли не туди, де вони реально

потрібні народному господарству, то їх розподіл загалом є неоптимальним.

Через виникнення диспропорцій дедалі важче не тільки розвивати цивільне

виробництво, а й навіть забезпечувати заміну зношеного устаткування, що

згубно відбивається на обсязі і динаміці товарної пропозиції. Такий другий

інфляційний ефект мілітаризму. Третій ефект виникає тоді, коли зайняті в

оборонному секторі виступають на споживчому ринку винятково в ролі

покупців, пред'являють попит, але ніяк не сприяють нарощуванню пропозиції.

Все це однозначно свідчить про абсолютну необхідність демілітаризації

економіки, без якої інфляції не позбутися. З кожним кроком на шляху

конверсії військового виробництва дія зазначених ефектів послідовно

послаблюється.

2.4. Монополії і необгрунтовані привілеї

Інтенсивність інфляційного процесу значною мірою залежить від стану

ринків, від того, панує там конкурентний режим чи монополія. Практика

показує, що інфляція найшвидше прогресує саме за високого рівня

монополізації ринків. Хоча монополії самі по собі не починають інфляції,

але вони її активно продовжують і посилюють. Щоб зберегти домінуюче

положення на ринку, вони намагаються не тільки встановити й утримати високі

ціни, але й зберегти розміри виробництва та пропозиції. Це надзвичайно

негативно впливає на співвідношення сукупного попиту і пропозиції, збільшує

розрив між ними. До того ж монополістичні структури, руйнуючи механізм

ринку, знижують еластичність пропозиції за ціною, затягують реакцію

виробництва на коливання попиту, тобто продовжують інфляційну нерівновагу.

Загалом можна вважати, що хоча інфляція в принципі можлива і в конкурентній

економіці, монополізм надає їй додаткового прискорення.

Інфляційний процес в Україні посилювався багатьма діями владних

структур. Так, Кабінет Міністрів України у 1993 році видав цілу низку

постанов і розпоряджень, згідно з якими багатьом підприємствам надавалися

найрізноманітніші привілеї. Чимало з них звільнилися від податку на додану

вартість, акцизного збору, ввізного чи виїзного мита тощо.

Друга вагома група привілеїв стосувалася валютної сфери: повне (рідше

часткове) звільнення від обов'язків продажу на міжбанківському валютному

ринку України 50% валютного виторгу. Після введення фіксованого курсу

іноземних валют до карбованця уряд дозволив ряду підприємств купувати

валюту за цим курсом.

Крім того, з бюджету регулярно надавали прямі позики певним суб'єктам

господарської діяльності на надзвичайно пільгових умовах. Половина кредитів

надавалася під 3-5% річних, а більш як третина господарств отримали їх під

10% річних. До того ж ці кредити надавалися здебільшого на кілька років.

Цілком зрозуміло, що в умовах нинішньої гіперінфляції трильйони

карбованців фактично були подаровані цим підприємствам.

Уряд України визначив близько півсотні різноманітних господарств,

яким під формулювання “як виняток” надавали згадані пільги. Деяким із них

дозволялося навіть більше: відвантажувати продукцію без попередньої

оплати, сплачувати податки у кредит, проводити розрахунки без участі банків

України тощо. Варто звернути увагу на таке твердження багатьох експертів:

та кількість коштів, які країна через “подарункову” політику уряду втратила

або віддала під кредит, фактично дорівнює дефіциту державного бюджету. На

інфляційний процес впливає також неповнота і несвоєчасність надходжень

валютних коштів у державну скарбницю.

Хоча основні чинники інфляції концентруються всередині національної

економіки, але є й такі, що перебувають за її межами. Мається на увазі

перенесення інфляції каналами світової торгівлі, коли, наприклад, зростання

цін на сировину або енергоносії стимулює механізм інфляції витрат. Немалу

інфляційну загрозу несуть з собою потоки короткострокових спекулятивних

капіталів, що переміщуються через кордони в пошуках найвищої ставки

процента. Все це стосується сучасної України. Адже підвищення в тисячі

разів цін на енергоносії, які Україна імпортує з Російської Федерації і

Туркменистану, також спричинило вагомий вплив на посилення інфляційного

процесу в Україні.

3. Соціально-економічні наслідки інфляції

Інфляція, особливо коли вона досягає рівня галопуючої або

гіперінфляції, негативно відбивається на всіх сторонах суспільного життя

країни. Її першими жертвами стають споживачі, яким доводиться страждати від

неминучого падіння якості життя. Це виявляється в найрізноманітніших

формах.

1. Знецінення заощаджень

Якщо інфляція виявляється у безперервному загальному підвищенні цін,

то найбільшу втрату мають ті, хто тримає заощадження у вигляді готівки,

зберігає їх на банківських рахунках або вкладає в облігації. Кожен новий

виток зростання цін невблаганно скорочує масу товарів, яку вони здатні

придбати. У дещо кращому становищі перебувають власники акцій, які

сподіваються нехай і на інфляційне, але все ж підвищення доходів. Найменших

збитків зазнають ті, хто встиг помістити заощадження в нерухомість і

матеріальні цінності – будинок, машину, земельну ділянку, золото тощо.

За умов інфляції банки можуть зберегти заощадження тільки в тому

випадку, коли встановлений ними процент за вкладами дещо перевищує поточний

темп зростання цін. Ця різниця має бути не меншою від рівня адаптивних

інфляційних очікувань. Тоді процент, хоча б деякою мірою захищаючи

заощадження від знецінення, сприятиме припливу вкладів. Коли ж держава

прагне звести до мінімуму втрати населення від відкритої інфляції, то їй

необхідно забезпечити громадянам можливість вільного вкладу заощаджень в

акції або нерухомість. Оскільки держава не зуміла оберегти економіку від

інфляції, вона зобов'язана допомогти людям хоча б убезпечити заощадження

від постійного зростання цін.

Інфляція негативно відбивається на добробуті населення передусім

тому, що якою б досконалою не була система протиінфляційної компенсації, їй

ніколи не наздогнати руху цін. Припустимо, що інфляція відкрита і ціни

зростають щоденно. Зрозуміло, однак, що перегляд ставок заробітної плати і

фіксованих доходів вимагають певного часу. Існують, іншими словами, прості

обставини інституційного, технічного порядку, які не дають можливості

доходам зростати у повній відповідності з цінами. Чим більше доходи

відстають від цін, тим відчутніших ударів інфляції зазнає поточне

споживання.

До того ж передбачити майбутнє підвищення цін, особливо коли в

економіці вирує некерована гіперінфляція, дуже складно. Оскільки уряди

стурбовані бюджетними проблемами і намагаються зекономити на будь-яких

статтях видатків, то вони, звичайно, схильні недооцінювати ступінь

інфляційної небезпеки. За цих умов протиінфляційна компенсація рідко буває

достатньою, тому, зрозуміло, що це означає падіння добробуту народу. Отже,

інфляція негативно впливає на добробут населення відразу у двох напрямах –

через заощадження і поточне споживання.

2. Зменшення купівельної спроможності населення

На зниження життєвого рівня населення країни особливо негативно

впливає поєднання інфляції з різким спадом обсягу виробництва. За 1990-1996

роки ВВП України скоротився на 61,7 %, тоді як навіть за роки Великої

депресії (1929-1933 рр.) спад виробництва в США не перевищував 25%. За

таких умов можливості держави і більшості підприємств щодо розподілу

життєвих благ, об'єктивно необхідних для відтворення робочої сили, значно

скоротилися.

За цих умов владні органи одночасно з політикою, спрямованою на

обвальну лібералізацію цін, здійснювали і продовжують здійснювати заходи

щодо всілякого стримування зростання заробітної плати працівників

державного сектора економіки. Це призвело до того, що купівельна

спроможність середньої заробітної плати відносно рівня 1990 року,

знизилася за зазначений період майже у 4 рази.

Через падіння реальної заробітної плати значно звузився

платоспроможний попит населення. Це і є важливою причиною зупинення

виробництва продуктів найпершої необхідності, дитячого харчування тощо.

Якщо й надалі триватиме політика звуження попиту, зниження реальної

заробітної плати, то згортання виробництва не зупинити.

3. Зниження мотивації до трудової та підприємницької діяльності

Організуючи регулювання ринкової економіки, держава покладається в

основному на економічні методи (податок на прибуток, бюджетні субсидії,

процент за кредит центрального банку тощо). Об'єктами впливу стають грошові

параметри економічної діяльності фірми, споживача, банку – дохід, прибуток,

заощадження тощо. Зрозуміло, що таке управління може принести бажані

результати тільки в тому випадку, коли грошова система достатньо стійка.

Дестабілізуючи її, інфляція автоматично знижує ефективність економічних

регуляторів, іноді навіть робить недоцільним саме їх застосування,

підштовхує державу до використання інших, адміністративних способів впливу.

Іншими словами, інфляція знецінює не тільки гроші, а й всю систему

регулювання ринкового господарства, призводить до зниження мотивації

підприємницької діяльності.

4. Основні шляхи подолання інфляції

Світова практика знає цілий арсенал боротьби з інфляцією. Справа

полягає лише в тому, щоб уміло його використати. Цей арсенал з певною

умовністю можна поділити на дві частини. Відома антиінфляційна стратегія,

що об'єднує цілі і методи тривалого характеру. Існує антиінфляційна

тактика, від якої можна чекати результатів у межах порівняно невеликого

відрізку часу.

1. Гасіння інфляційних очікувань

Одним із найважливіших завдань антиінфляційної стратегії є гасіння

інфляційних очікувань, насамперед адаптивних цінових. Для подолання

психології суб'єктів економічної системи, позбавлення їх страху перед

знеціненням заощаджень, відвернення нагнітання поточного попиту, який

зумовлений безперервним подорожчанням товарів і послуг, необхідно зупинити

інфляцію. Однак проблему очікувань бажано розв'язувати якнайшвидше – ще до

того, як інфляція поставлена під контроль. Світовий досвід говорить про

можливість це зробити. Він показує, що інфляційні очікування якнайшвидше

долалися там, де виконувалися принаймні дві умови.

Перша із них – всебічне зміцнення механізмів ринкової системи. Тільки

вони здатні викликати природне, що супроводжується збільшенням кількості і

підвищенням якості товарів, зниження цін або хоча б уповільнення їхнього

зростання. Лише за такої умови ймовірна зміна споживчої психології,

подолання в ній інфляційних мотивів. Доки споживач не переконається в

тому, що коливання цін набули ринкових окреслень, він зберігає пагубну для

економіки схильність до інфляційного збільшення поточного попиту.

Другою умовою є існування уряду, який непохитно дотримується курсу на

поступове викорінення некеруючої інфляції і користується довір'ям більшості

населення. Заслужити це довір'я, щоправда, можна лише тоді, коли уряд

ставить перед собою цілком визначені, практично здійснимі і такі, що можна

легко перевірити, антиінфляційні завдання, заздалегідь інформує про це

населення і неухильно домагається розв'язання цих завдань. Маються на

увазі, наприклад, регулярні повідомлення про той рівень інфляції, який уряд

збирається утримувати, і необхідний для цього темп зростання грошової маси.

Якщо уряд добросовісно виконує свої обіцянки, то і виробники, і споживачі

поступово переконуються в тому, що керівництво країни не тільки з усією

рішучістю стало на шлях боротьби з інфляцією, але й здатне контролювати

становище, добиватися реалізації оголошених цілей. Чим глибше це

усвідомлюється, тим більше довіряють урядові, тим охочіше рішення про ціни,

пропозицію, попит, заощадження тощо пристосовуються до заздалегідь

установленого ліміту на приріст грошової маси.

Отже даний ліміт стає реальною силою, яка впливає на економічну

поведінку, сприяє зниженню інфляційних очікувань. За цих умов учасники

економічної системи починають працювати разом з урядом, допомагають йому

подолати інфляцію. Тому в інфляційній обстановці, тим більше в умовах

гіперінфляції, країна не може собі дозволити мати уряд, до якого не має

довір'я. І ступінь останнього визначається зовсім не розмірами

протиінфляційних компенсацій. Довіряють не стільки “доброму”, скільки

сильному уряду, який на ділі довів свою рішучість і здатність протидіяти

інфляції.

2. Ефективна монетарна політика

Другим невід'ємним компонентом антиінфляційної стратегії є тривала

грошова політика. Її відмінна особливість – введення жорстких лімітів на

щорічні прирости грошової маси. Цей показник визначається довгостроковим

темпом зростання реального виробництва і таким рівнем інфляції, який уряд

вважає прийнятним і зобов'язується контролювати.

Для того щоб грошова політика була справді антиінфляційною, вказаного

ліміту треба дотримуватися протягом тривалого часу і, найважливіше,

незалежно від стану бюджету, інтенсивності інвестиційного процесу, рівня

безробіття тощо. Межу грошової експансії треба перетворити у стелю, що

обмежує будь-яку діяльність держави, пов'язану зі змінами грошової маси.

При цьому треба пам'ятати, що немає більш підступного шляху розладнання

економіки будь-якої країни, як запуск зайвих грошей у сферу обігу. Тільки

керуючись цими імперативами, держава має шанси не допустити або зупинити

інфляцію. Очевидно, що здійснення антиінфляційної грошової стратегії під

силу лише сучасній банківській системі, очолюваній незалежним від

виконавчої влади центральним банком.

Проведення центральними банками стабілізаційної й антиінфляційної

політики передусім здійснюється за допомогою таких економічних важелів, як

облікова ставка, норма обов'язкових резервів і операції на відкритому

ринку. Перші два важелі (регулятори) запускають механізми непрямої дії, що

з'єднують центральний банк з іншими ланками банківської системи. Підвищуючи

облікову ставку і норми обов'язкових резервів, центральний банк задає цій

системі неінфляційну лінію поведінки. Використовуючи третій регулятор,

центральний банк уже безпосередньо впливає на стан грошового обігу. Саме

він володіє найбільшою силою впливу на грошову масу.

Ринкове господарство влаштоване так, що йому не під силу здійснювати

повний контроль за рахунок грошової маси.

Проте регулюючий потенціал центрального банку навіть за умови, що він

діє ідеально, в принципі обмежений. Адже, як було показано вище, в обігу

постійно перебувають гроші, не тільки випущені центральним банком, але й

інші, випущені комерційними банками. Насамперед йдеться про банківські

чеки. Отже, покладаючись тільки на правильну грошову політику, держава не

зможе впоратися з інфляцією. Незалежний центральний банк, сучасна грошова

стратегія, ефективна банківська система, безумовно, необхідні, але не

достатні. Потрібні й інші, надійні заходи боротьби з інфляцією.

3. Скорочення бюджетного дефіциту

Важливим заходом антиінфляційної політики є скорочення бюджетного

дефіциту з перспективою його повної ліквідації до його здійснення можна йти

двома шляхами – через збільшення доходів і зменшення видатків держави.

Перевагу все-таки слід надати другому шляху. Річ у тім, що посилення

податкового пресу в кращому випадку може принести лише миттєвий

антидефіцитний результат. У тривалому плані така політика звичайно веде до

підриву стимулів до праці та інвестування, уповільнення економічного

розвитку і, як наслідок, скорочення надходжень до державного бюджету.

Сучасна податкова система еволюціонізує у протилежному напрямі – у бік

лібералізації, зниження ставок. Тобто правильна політика уряду, який хоче

покінчити з бюджетним дефіцитом, полягає не в тому, щоб якнайбільше в

економіки забрати, а в тому, щоб менше їй давати із державної скарбниці.

Важливо відзначити, що вдосконалення податкової системи можна з

успіхом перетворити в елемент антиінфляційної стратегії. Як було показано

вище, зниження ставок податку на прибуток дає додатковий імпульс

інвестиційному процесу, а від нього у віддаленій перспективі слід чекати

збільшення виробництва і зайнятості, отже, маси доходів, що підлягають

оподаткуванню. У кінцевому підсумку ймовірні зростання державних доходів і

скорочення дефіциту.

Щодо ставок прибуткових податків, то їх зниження приводить до

збільшення особистих заощаджень, звичайно, у випадку, якщо вдасться

переламати інфляційну психологію споживачів. Приріст заощаджень йде як на

фінансування економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету. З

точки зору приборкання інфляції такий варіант дещо кращий, ніж урядові

позики у центральному банку або грошова емісія, але щоб він став

реальністю, оподаткування доходів має будуватися за прогресивною шкалою. А

зниження ставок охоплює здебільшого високі доходи: отже, саме власники

таких доходів схильні перетворювати їх приріст у заощадження, бідні все

потратять на потреби споживання.

Однак все це може бути ефективним у перспективі. Коли ж взяти

поточний момент, то антидефіцитні і антиінфляційні резерви оподаткування у

принципі обмежені, тобто вони швидких ефектів не дають. Тому основне

навантаження лягає все-таки на зменшення державних видатків. Однак варто

підкреслити, що скорочення бюджетних асигнувань, а водночас і дефіциту –

складний процес, який вимагає досить тривалого часу. Ніякі масштабні

одномоментні ампутації тих чи інших статей бюджету тут неприпустимі.

Потрібна антидефіцитна стратегія, втілена в перспективний план відновлення

рівноваги державного бюджету.

Розумна обережність не повинна заважати організації послідовного,

безкомпромісного наступу на дефіцит. Проблема настільки гостра, що робить

доречним застосування найжорсткіших заходів, характерних скоріше для

директивної, ніж для ринкової економіки. Інколи навіть доцільно

застосовувати автоматичне пропорційне скорочення всіх видів державних

видатків на випадок, коли Міністерство фінансів подає парламенту такий

проект бюджету, в якому величина дефіциту перевищує заздалегідь

запланований показник.

Боротьба з дефіцитом дасть позитивний результат, коли вона ведеться в

межах єдиної антиінфляційної стратегії, підсилюється іншими її елементами.

До них належить державне стимулювання: науково-технологічного прогресу і

структурної перебудови виробництва; орієнтації інвестиційних потоків на

сектори, що забезпечують товарами споживчий ринок; демілітаризації і

конверсії військової економіки.

Держава, організуючи раціональну грошову політику і домагаючись

скорочення бюджетного дефіциту, підходить до проблеми інфляції з боку

попиту, намагається відрегулювати його так, щоб зняти інфляційну

нерівновагу ринків. Коли ж держава допомагає структурним перетворенням і

налагоджує конверсію військового виробництва, то відкривається другий шлях

наступу на інфляцію – той, що проходить через товарну пропозицію.

Вводячи в дію регулюючі механізми (насамперед податкові й кредитні),

держава допомагає розширити продаж наукоємних, технічно-досконалих товарів

і послуг (побутової електроніки, засобів зв'язку, інформації тощо),

сформувати нові динамічні ринки. Приріст пропозиції, компенсуючи

надлишковий попит, впливає на зниження ціни, гальмує інфляцію.

4. Раціоналізація зовнішньоекономічної політики

Ефективна антиінфляційна стратегія має бути побудована так, щоб

звести до мінімуму вплив на національну економіку зовнішніх інфляційних

імпульсів, особливо тих, що пов'язані з переміщеннями через кордони

спекулятивних капіталів. Оскільки рух капіталів отримує концентроване

вираження в сальдо платіжного балансу, необхідно зняти його інфляційний

ефект.

Припустимо, що сальдо платіжного балансу позитивне, тобто в даній

країні має місце чистий приплив капіталів з-за кордону. Останнє, далі,

поділяється на два основні потоки. Деякі капітали проникають у банківську

систему, частково переводяться в національну валюту і, перетворюючись,

припустимо, у короткострокові кредити, набувають ліквідної форми,

поповнюють запас грошей в економіці. Інший потік капіталів приймає уряд,

який бере позики за кордоном, даючи свої боргові зобов'язання. І в тому, і

в іншому випадку інфляційні ефекти очевидні. І їх можна зняти, коли на

виручку прийде національний центральний банк. У зазначених ситуаціях йому

доведеться суттєво розширити обсяг продажу державних цінних паперів для

того, щоб зменшити збільшену грошову масу, переправити певну її частину в

централізовані резерви.

Особливе місце в антиінфляційній діяльності займає державне

регулювання валютного курсу. Первісне співвідношення валют різних країн

залежить від співвідношення цін на товари, які надходять в обмін. Курс

валюти в принципі має бути таким, щоб продавцеві товару було байдуже, за

яку валюту його продавати. Наприклад, якщо ціна тонни пшениці на ринку

однієї держави становить 100 дол., а на ринку іншої – 100 тис.крб., то курс

останнього щодо цього товару становитиме 1000 крб. за дол.

В умовах товарного дефіциту і зменшення обсягів виробництва курс

національної валюти кон”юктурно знижується через підвищений попит на

імпорт. Держава своїми часто необгрунтованими діями може сприяти

“роздуванню” попиту на імпорт, на іноземну валюту. Внутрішня

конвертованість національної валюти за значного дефіциту товарів розвиває

попит на іноземну валюту.

Торговельний посередник скуповує інвалюту, за неї імпортує товар,

який продає з прибутком, знову купує іноземну валюту і т.д. За невеликого

дефіциту це сприяє наповненню ринку, після чого попит на іноземну валюту

зменшується а валютний курс знову підвищується. Але коли дефіцит гострий і

наростаючий, а виробництво різко скорочується - ринок не врівноважується,

курс іноземної валюти під тиском шаленого попиту зростає дедалі вище. Він

ще підігрівається лихварством і вивезенням валюти за кордон. Такий

спекулятивний вихор стає важливим чинником інфляції.

5. Тактичні антиінфляційні заходи

При виникненні нестерпної інфляційної ситуації, коли одними тривалими

механізмами не обійтися, необхідно мобілізувати тактичний механізм,

швидкодіючий потенціал антиінфляційного регулювання. Таким першим шляхом

антиінфляційної тактики необхідно виділити державну підтримку підвищення

ступеня товарності народного господарства. Мається на увазі, зокрема,

пільгове оподаткування підприємств, що організують вільний продаж побічних

продуктів виробництва і послуг, або таке ж доброзичливе ставлення до

банків, які зайнялися обробкою наявних у них запасів комерційної інформації

і торгівлею товарними банками даних. Здебільшого подібний різновид

диверсифікації не потребує значних витрат, у тому числі на заробітну плату,

а тому сприяє чистому приросту пропозиції і хоча б тимчасовому припиненню

інфляційних процесів.

Великий антиінфляційний заряд несе в собі розумно організована

приватизація державної власності. Вона повертається збільшенням державних

доходів і послабленням напруженості у видатковій частині бюджету, а отже,

сприяє розв'язанню проблеми дефіциту. Існує ще й ефект прямої дії: поява на

ринку акцій підприємств, що приватизуються, відволікає частину інфляційного

попиту. Вказаний ефект був зафіксований в усіх країнах, де здійснювалася

великомасштабна приватизація. Він може дати позитивні наслідки і в умовах

приватизації в Україні.

Дієвими засобами короткострокової антиінфляційної політики можуть

стати масований імпорт споживчих товарів і часткова реалізація державних

стратегічних запасів. У країнах з неринковими економіками, зокрема в

українській, залишається ще й такий антиінфляційний резерв, як продаж

населенню частини нагромаджених підприємствами матеріальних ресурсів

виробничого призначення. Варто застерегти, що з кожним витком інфляції сила

цього резерву стає дедалі меншою. Чим відчутніші удари інфляції і ближчий

параліч грошової системи, тим сильніше діють чинники, що спонукають

підприємства утримуватися від торгівлі надлишковими матеріальними ресурсами

і приберегти їх для прямого продуктообміну.

Основною метою другого шляху антиінфляційної тактики, що передбачає

короткочасне регулювання поточного попиту, є підвищення норми заощаджень і

зменшення рівня їх ліквідності. Якщо уряд має намір впливати на поведінку

власників грошових доходів, спонукаючи їх до збільшення заощаджень за

рахунок поточного попиту, то йому доведеться потурбуватися про істотне

підвищення процента за вкладами. Треба домагатися, щоб він ні в якому разі

не був меншим суми поточного темпу зростання цін і рівня адаптивних

очікувань. Очевидно, однак, що і в цьому плані можливості аж ніяк не

безмежні. Швидке підвищення процента за вкладами може призвести до

негайного подорожчання кредиту, а отже, матиме згубні наслідки для

інвестицій і виробництва.

Важливо пам'ятати, що людина може поміщати свої заощадження не тільки

в банки. Її можна і треба заохочувати також достатньо високим процентом за

державними облігаціями, поширенням акціонерних форм власності,

приватизацією і перспективами вкладень грошей у нерухоме майно.

Антиінфляційний ефект таких засобів значно підвищується, коли уряд не

обмежується одним збільшенням норми заощаджень. Адже вони бувають різними.

Є, наприклад, депозити до вимоги, які мають дуже високу ліквідність, здатні

у будь-який момент перетворитися в готівку, стати додатковим поточним

попитом, що посилює інфляційну нерівновагу. Тому в інфляційній економіці

потрібні заходи, спрямовані на зниження рівня ліквідності збережень.

Практикуються, зокрема, встановлення підвищених процентів за строковими

вкладами і безліч інших заходів, розрахованих на те, щоб якнайдовше

утримати депозити у банківській системі. Іноді навіть вводиться тимчасове

заморожування вкладів до вимоги.

Зрозуміло, що держава завжди має в запасі такий радикальний варіант,

як грошова реформа конфіскаційного типу. Однак вона по суті не має

відношення до коренів і механізмів інфляції, оскільки може лише тимчасово

зменшити величину інфляційного розриву. Конфіскаційні реформи здійснюються

нечасто; здебільшого, вони супроводжують завершення війн та інших великих

соціально-політичних потрясінь. Щодо економіки мирного часу, то уряд, який

вдається до цього ризикованого заходу, може розраховувати на успіх тільки в

тому випадку, коли він користується безмежним довір'ям громадян, готових

пожертвувати своїми сьогоднішніми доходами задля майбутнього процвітання,

або коли повністю вичерпані інші способи протидіяння інфляції. На

превеликий жаль, все це не властиве сучасній Україні.

Саме інфляція стала в сучасній українській економіці проблемою номер

один. У такій ситуації "добра" влада, що турбується лише про своєчасне

надання грошових компенсацій, придатна хіба що для тимчасового полегшення

становища. Якщо ж поглянути на ситуацію ширше, із урахуванням перспективи,

то виявляється, що, діючи так, влада тільки нарощує обороти механізму

інфляції. Нічого доброго не приносить подібна доброчинність і для

популярності властей, якою вони, звичайно, дорожать, а іноді бачать у ній

свою найпершу мету. Адже люди більш-менш швидко все одно усвідомлять, що

все це не в їхніх інтересах, оскільки будь-які надбавки до грошових доходів

неминуче знищуються зростаючими цінами, а інфляція залишається.

В умовах гіперінфляції настає час сильних урядів, перейнятих

рішучістю перемоги її, незважаючи ні на що. Маються на увазі жорсткі

обмеження у сфері грошового обігу, прискорення приватизації,

демонополізації, неухильне скорочення державних видатків тощо. Формування в

Україні уряду, якому б народ повірив, є об'єктивною неминучістю. І чим

швидше це відбудеться, тим швидше її економіка вийде на шлях здорового

неінфляційного високоефективного розвитку.

В И С Н О В О К

Інфляція це – знецінення грошей, що викликане передусім зайвою

кількістю грошей у сфері обігу, різким скороченням обсягу виробництва та

подорожчанням ресурсів і споживчих продуктів.

Вимірюється інфляція за допомогою індекса цін, що відображає

відношення між сукупною ціною певного набору товарів і послуг, що

називається ринковим кошиком, для даного періоду і сукупною ціною

ідентичної або подібної групи товарів і послуг у базовому періоді. Залежно

від темпів знецінення грошей виділяються такі типи інфляції, як повзуча,

відкрита, галопуюча і гіперінфляція.

В основі механізму формування інфляції передусім лежать зв'язок

попиту і витрат, спад виробництва і зростання цін, спіраль "зарплата –

ціна". Інфляція також значно поглиблюється деформацією психології

споживачів і виробників, що виявляється у нарощуванні поточного попиту за

рахунок заощадження.

Оскільки інфляція зароджується на грошовому ринку, то вона насамперед

є результатом помилкової монетарної політики владних структур, зокрема

фінансування дефіциту державного бюджету грошовою емісією.

Важливим чинником інфляційного процесу є мілітаризація економіки, яка

не тільки посилює інфляційний тиск на бюджет, але й поглинає матеріальні та

інтелектуальні ресурси, гальмує розвиток цивільного виробництва і збільшує

попит на споживчому ринку, не сприяючи нарощуванню пропозиції.

Значно поглиблюють інфляційну нерівновагу монополізація ринків і

малообгрунтовані найрізноманітніші привілеї владних структур багатьом

підприємствам та організаціям, зокрема звільнення їх від податків і мита,

надання позик на пільгових умовах, дозвіл відвантажувати продукцію без

попередньої оплати, сплачування податків у кредит, проведення розрахунків

без участі банків України тощо.

Інфляція, особливо коли вона досягла рівня галопуючої або

гіперінфляції, негативно відбивається на всіх сторонах суспільного життя.

Вона передусім виявляється в знеціненні заощаджень, відставанні зростання

доходів від цін, зменшенні купівельної спроможності населення, зниженні

мотивації до трудової та підприємницької діяльності, гальмуванні технічного

прогресу, підриває управлінський механізм усього народного господарства.

Особливе місце в антиінфляційній політиці займають гасіння

інфляційних очікувань, ефективна монетарна політика, скорочення бюджетного

дефіциту, раціоналізація зовнішньоекономічної політики, підвищення ступеня

товарності народного господарства, розумно організована приватизація

державної власності, підвищення норми заощаджень і зменшення рівня їх

ліквідності.

Успіх антиінфляційних заходів в Україні передусім залежить від

національної злагоди. Важливо, щоб Верховна Рада не приймала рішень,

пов'язаних з додатковими асигнуваннями, Кабінет Міністрів припинив

затвердження нових дорогих проектів, профспілки утримувалися від домагань

підвищення заробітної плати, підприємці зобов'язалися не підвищувати ціни,

а Національний банк дотримувався емісійного ліміту.