Особливості перехідної економіки України

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Особливості перехідної економіки України

Особливості перехідної економіки України

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

ВІННИЦЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ

Реферат

З основ економічної теорії

на тему:

“ Особливості перехідної економіки України ”

Бачинської Галини

ЕП -11

ВТЕІ КДТЕУ

Вінниця 2000

Об'єктивна необхідність і реальні можливості переходу

Командно-адміністративна система господарювання функціонує як єдине

ціле на основі загального одержавлення економіки та на цій базі

централізованого планування усього соціально-економічного життя. Обмін між

відомствами здійснюється через розпорядження про матеріальний баланс, а

особи, відповідальні за прийняття рішень у центрі, примушують кожну галузь

або державне підприємство функціонувати як складову частину єдиного цілого.

Підприємства поставляють обумовлену кількість продукції, але їм

дозволяється залучати ресурси, особливо трудові, без вимоги зведення до

мінімуму витрат або проведення стратегії ефективності витрат у виробництві.

Не керуючись ціновими сигналами ринкової економіки, директори підприємств

дістають стільки трудових ресурсів, скільки можуть. Одним з результатів

цього є оптове утримання робочої сили, яке забезпечує необхідні її запаси

для задоволення єдиної мети центральних плануючих органів: виробництва

фірмою запланованої кількості продукції незалежно від використаних

ресурсів. За таких умов на так званому ринку при квазітоварному виробництві

панує диктат виробника, а споживачі через відсутність вибору змушені

купувати несучасну, неякісну продукцію. В умовах ринкової економіки подібна

фірма зазнала б краху через високі витрати на ресурси, що не забезпечують

ефективності, а також, під натиском конкурентів, здатних продавати

продукцію за цінами, нижчими, ніж у цій завеликій фірмі. Однак будучи

захищена від конкуренції, ця фірма з її філіями та підприємствами продовжує

функціонувати.

Тому в період розбудови незалежної Української держави гостро постало

питання про економічні реформи. Перехід до ринку — одна з ключових проблем,

вирішення якої визначить перспективи розвитку економіки України, подальшу

долю української нації.

Навіщо потрібна економічна реформа? Командно-адміністративна система

господарювання, яка існувала у недалекому минулому, не відповідала новим

вимогам розвитку економіки, стала гальмом реалізації об'єктивних вимог

світової економіки. Вона не може бути поліпшена або удосконалена зміною

окремих елементів, а потребує перетворень у своїй основі відповідно до

вимог нового господарського механізму. А щоб сформувати новий економічний

механізм, потрібна радикальна реформа. Командно-адміністративна система

господарювання сформувалась за часів, коли економічне зростання йшло за

рахунок використання додаткових ресурсів. Типовими умовами тоді були такі,

наприклад, коли за п'ять років приріст чисельності працівників у народному

господарстві становив 10—11 млн чол., на 25—З0 відсотків збільшувався

видобуток палива і сировини, на 40—50 відсотків зростали капіталовкладення

і на 50—60 відсотків збільшувався обсяг основних виробничих фондів. Проте

до початку 90-х років економічна ситуація в Україні докорінно змінилась. На

одиницю національного доходу витрачалось в З—4 рази більше ресурсів, ніж у

країнах ринкової економіки, частка наукоємної продукції в експорті впала до

1 відсотка. Частка екстенсивних факторів в економічному зростанні різко

скоротилась, а це зумовило об'єктивну необхідність переведення економіки

переважно на інтенсивний шлях розвитку. В той же час у світовому

господарстві розгортається новий етап науково-технічної революції:

орієнтація на якість, нововведення і високу кваліфікацію кадрів.

Які ж основні критерії оцінки реальних можливостей економічного устрою

в умовах переходу від командно-адміністративної системи господарювання до

ринкових відносин? Першим критерієм є визначення ступеня можливості

забезпечення підвищення прибуг-ку підприємств за рахунок повнішого

використання всіх наявних ресурсів і підвищення конкурентоспроможності

продукції, робіт, послуг. Другий критерій — це ступінь спроможності

економічного устрою створити умови для підвищення норми прибутку за рахунок

удосконалення технічного розвитку суспільного виробництва на основі

активізації творчої діяльності з розвитку елементів, які орієнтують на

реалізацію у виробництві виявлених можливостей нових наукових розробок,

удосконалення технології виробництва, переходу до використання

продуктивніших засобів виробництва і кардинального підвищення якості

продукції. Третій критерій — ступінь спроможності устрою швидко реагувати

на зміни попиту і відповідно до цього здійснювати дії, спрямовані на

реструктуризацію економіки. Четвертий критерій — ступінь спроможності

забезпечити зростання продуктивності праці за рахунок розвитку подетальної

спеціалізації праці та виробництва на основі переходу до широкого

використання новітніх, більш продуктивних засобів виробництва,

обчислювальної техніки, інтегральних схем, широкої комп'ютеризації та

автоматизації, принципово нових ресурсозберігаючих технологій. П'ятий

критерій — ступінь ефективності системи виробничого обліку і контролю,

направленого на підвищення продуктивності праці за рахунок більш повного

використання наявних ресурсів, своєчасного прийняття відповідних коригуючих

дій.

Ці основні критерії дають можливість оцінити ступінь спроможності

економічного устрою забезпечити підвищення ефективності виробництва за

рахунок зростання продуктивності праці, поліпшення якості продукції, робіт,

послуг у розрахунку на максимальний попит конкретних споживачів при

одночасному зниженні собівартості. При цьому загальним критерієм оцінки

економічного устрою є спроможність підвищувати соціальну захищеність,

добробут суспільства в цілому та кожного його члена.

Серед країн, що переходять від командно-адміністративної системи

господарства до ринкових відносин, визначилося кілька груп за специфікою

шляхів переходу.

Першій групі властиве створення в надрах старої командно-

адміністративної системи нових соціальне орієнтованих ринкових відносин.

Найхарактернішим є приклад Китаю, де цей процес відзначався тривалою

боротьбою серед правлячих кіл за шляхи розвитку, що закінчилася перемогою

проринкових сил у керівництві країною. По-перше, у Китаї процес переходу

був ретельно теоретично осмислений і розроблений та визначений як тривалий

і поетапний, з відпрацюванням Його через соціально-економічні експерименти

[щодо форм приватизації, пристосування старої бюрократії до нових умов

господарювання, розв'язання проблем зайнятості, залучення іноземного

капіталу, розвитку підприємництва тощо). По-друге, перехід провадиться

через саму командно-адміністративну систему з урахуванням конкретно-

історичного досвіду розвитку країни. Ця система не руйнується, а

реформується відповідно до завдань, які ставляться перед нею для здійснення

переходу до ринку. По-третє, перехід до ринкових відносин було розпочато з

провідної галузі економіки країни — сільського господарства, у якій зайнята

основна частина населення, Перелічені заходи дали позитивні результати,

варті ретельного вивчення іншими країнами. Подібний шлях розвитку обрали

В'єтнам, Монголія та деякі інші країни,

Другу групу країн відзначає поступовий, еволюційний початок переходу до

ринкових відносин через різні експерименти та перетворення, які також:

розпочинаються в надрах командно-адміністративної системи. На основі

підготовленого соціально-економічного середовища, розпочатого розвитку

ринкового господарства відбуваються руйнування командно-адміністративної

системи і подальший перехід до ринкових відносин. Найхарактернішим є

приклад Угорщини, яка розпочала такі перетворення з другої половини 50-х

років. Поступове накопичення ринкових елементів дає змогу країні переходити

до сучасних форм господарювання без великих соціальних потрясінь і масового

зубожіння населення, минаючи історичний період дикого, розбійницького

первісного нагромадження капіталу. Цей період у нинішніх країнах розвиненої

ринкової економіки тривав у минулому кілька століть. Його головним

історичним завданням, з одного боку, було відокремити безпосереднього

працівника від засобів виробництва і перетворити його на юридич-но вільного

продавця своєї робочої сили, а з іншого — зосередити засоби виробництва і

кошти у незначного прошарку великих підприємців. Сьогодні такий спосіб

нагромадження загрожує гострою соціальною конфронтацією з усіма можливими в

епоху ядерної зброї наслідками.

Третя група країн обрала шлях "шокової терапії", що полягав у

застосуванні методів короткострокового струсу суспільства. Такий шлях

обрала, наприклад, Польща, де були певні передумови для такого безжалісного

експерименту; а саме: у країні була поширена ринкова психологія, значною

була приватна власність (понад 4/5 орної" землі належало одноосібним

господарствам), на чолі держави опинилися сили, яким довіряла і які

підтримувала більшість населення. Проте, незважаючи на все це, після

короткого шоку країна мусила відмовитись від нього. Ті, хто вдався до цього

методу, пішли у відставку, поступившись місцем тим, хто зважає на

довгостроковий час творення економічних процесів.

Свій шлях переходу обрала колишня Чехословаччина, де наприкінці 80-х

років відбулася так звана "оксамитова революція". Спираючись на традиції

ринкового розвитку, нові й старі методи державного регулювання економікою,

кооперування тощо, країна повертається до ринкових відносин цивілізовано.

Поділ Її з 1993 р. на дві незалежні країни — Чехію і Словаччину — відбувся

так само цивілізовано, як і розподіл серед населення державної власності.

Основна маса середніх та великих підприємств через акціонування їх

перетворена на корпорації. Дрібні підприємства можуть переходити в

індивідуальну власність. Кожний громадянин одержав право на свою рівну

частку загальнодержавної власності у формі спеціальних купонів, на які він

придбає акції підприємств, що приватизуються. Для того, щоб купони не могли

стати предметом купівлі-продажу, спекуляцій, махінацій тощо, розроблено

соціальний механізм захисту. До Чехії та Словаччини залучається іноземний

капітал на розробленій взаємовигідній правовій основі, створюються спільні

з ним фірми й у третіх країнах.

Особливістю переходу до ринку Східної Німеччини є те, що вона увійшла

до складу Федеративної Республіки Німеччини, однієї з найбільш розвинених у

сучасному світі країн. Проте, виходячи з практики, на нього відводиться

багато років при величезній допомозі в сотні мільярдів марок щорічно.

Логіка переходу України до соціальне орієнтованого ринкового

господарства потребує здійснення державотворення через розбудову політичної

незалежності країни та її національної економіки. Проте розробка механізму

цього процесу надзвичайно складна, оскільки жодний з перелічених шляхів

переходу до ринку не може бути повністю використаний у незалежній Україні.

Командно-адміністративна система тут виявилася неспроможною здійснювати

глибинні ринкові реформи. Для застосування "шокової терапії" не було

відповідних передумов: психологічної готовності населення, належної

підтримки ним владних структур, соціально-економічної бази тощо,

В Україні кількаразово спробували провести шокову так звану

лібералізацію цін без створення відповідного ринкового середовища. Це

спричинилося до розвалу системи державного управління, розриву

господарських зв'язків як усередині країни, так і в країнах близького

зарубіжжя, глибокої платіжної кризи, інфляції, розба-лансованості фінансово-

кредитних відносин, різкого падіння як виробництва, так і споживання,

зубожіння основної маси населення.

Вихід з такого становища полягає тільки у виробленні довгострокової

економічної політики переходу до соціальне орієнтованих ринкових відносин,

спрямуванні економічних реформ на тісний зв'язок з соціальними гарантіями.

Особливого значення для створення багатоукладної економіки набуває

посилення економічної ролі держави, утворення сучасного механізму

державного регулювання. Україна має ставати на більш реалістичний,

цивілізований шлях переходу до ринкових відносин з урахуванням наявних

можливостей,

Відпрацьованими теоретично й на практиці засобами переходу від командно-

адміністративної системи господарювання до соціальне орієнтованого

ринкового господарства є роздержавлення і приватизація, спрямовані на

розвиток багатоукладної економіки та підприємництва, Першочергового

розв'язання потребують проблеми оптимальних меж і можливостей державного

сектора економіки на сучасному етапі; створення механізму сприяння

підприємництву, що виробляє продукцію, розвитку ринкових інфраструктур

тощо. Надзвичайно важливою є проблема активного включення у проведення

ринкових реформ людей праці як однієї з сторін трикутника: держава — праця

— підприємництво,

Роздержавлення і приватизація, розвиток підприємництва мають вплинути

на зміну структури виробництва; сприяти розвитку ринкової конкуренції й

нового, не волюнтаристського, ціноутворення; зумовити жорстку фінансову

політику держави.

Усі ці заходи, поряд із створенням державної системи регулювання

економіки, забезпеченням соціального захисту населення, в умовах

становлення ринкових відносин мають створити не тільки правові, а й

соціально-економічні засади обмеження міжнародного фінансово-спекулятивного

капіталу, торгово-мафіозних структур, зупинити руйнівні процеси в економіці

держави. Процес трансформації від командно-адміністративних методів

регулювання до ринкових складний і тривалий, вимагає докорінної зміни

власності, створення ринкової інфраструктури, зміни психології людей,

Становлення різних форм власності

Перехідний стан до ринкової економіки означає наявність достатньої для

створення конкурентного середовища кількості підприємств різноманітних форм

власності; державних, колектив них, змішаних, спільних, індивідуальних.

Пропорційність між цими всіма формами власності має бути такою, щоб

забезпечити функціонування ринку, Відносини власності є економічним грунтом

системи господарювання. Вони становлять соціальну форму привласнення

насамперед засобів виробництва певними суб'єктами економічних відносин.

Економічний лад суспільства засновується на відносинах власності. Вони

є соціальною формою привласнення насамперед засобів виробництва певними

суб'єктами економічних відносин. Власники засобів виробництва не тільки

самостійні в своїй діяльності, а й економічно відповідальні за її

результати, причому як поточними прибутками, так і своїм майном.

Наскільки важливим є питання про власність, яскраво видно з того, до

чого призвели помилкові, догматичні уявлення про сутність суспільної

власності, на яких грунтувалися в минулому соціальні перетворення в

Україні, Наприклад, вважалося, що суспільна власність виступає у двох

основних формах: державній і колгоспно-кооперативній, причому остання мала

поступово вливатись у державну. Це означало, що держава з часом мала стати

єдиним реальним суб'єктом привласнення. Зосередивши у своїх руках ресурси і

продукцію, держава перерозподіляла їх між учасниками суспільного

виробництва так, як вважала за потрібне.

Вважалося, що встановлення суспільної власності на засоби виробництва,

яка на практиці була зведена до державної, відкриває простір для розвитку

продуктивних сил. Досить високі темпи зростання промислового виробництва в

30-і роки, повоєнна відбудова народного господарства в порівняно короткі

строки немовби підтверджували справедливість такого уявлення про власність.

При цьому намагалися не звертати уваги на те, що засоби забезпечення

високих темпів індустріального розвитку не відповідають цивілізованому

суспільству. Однак 70-і роки розвіяли ілюзії благополуччя з темпами і

якістю економічного зростання.

Одержавлення власності не могло не призвести до відчуження трудящих та

їхніх колективів від суспільного надбання і управління ним, до розширення

масштабів перерозподільчих процесів в економіці, абсолютизації

адміністративних методів господарювання.

На перший погляд, держава виражає інтереси народу, тому і свою

власність використовує для задоволення загальнонародних потреб. Проте при

нерозвиненій демократії (і політичній, і економічній) державна форма

власності приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної

власності елементів корпоративного та індивідуально-егоїстичного

привласнення- Від імені самої держави на практиці виступають міністерства,

відомства та їхні численні органи, що мають свої власні інтереси, які й

прагнуть задовольняти в першу чергу.

Отже, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну повнокровну

форму реалізації (державну), суперечить загальним законам економічного

розвитку. Саме так слід розцінювати здійснюваний в Україні протягом

багатьох десятиліть курс на одержав-лення власності, Необхідність існування

різноманітних форм господарювання, а отже, і форм привласнення зумовлена

вимогами об'єктивної дійсності,

По-перше, на сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення

виробництва в різних секторах народного господарства залишається

неоднаковим. Зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні в

різних підприємствах, галузях, регіонах, в умовах праці, що дає підстави

говорити про технологічну багатоукладність сучасної економіки. Все це не

може не зумовити різноманітність форм господарської діяльності, не

ускладнювати структуру відносин власності.

По-друге, науково-технічний прогрес супроводжується взаємозв'язаними

процесами концентрації та диференціації. Усуспільнення виробництва

вітчизняні економісти пов'язували переважно з концентрацією виробництва, а

отже, і з усуспільненням привласнення. Водночас вони не враховували, що

науково-технічний прогрес посилює диференціацію, а також прискорює

виникнення нових підприємств і виробництв, Це зумовлює перебудову структури

виробництва, її ускладнення, появу нових, відносно самостійних ланок;

відкриває можливості для дрібного виробництва та індивідуальної трудової

діяльності, що не може не урізноманітнювати як суб'єктів, так і форми

власності, Досвід розвинених країн підтверджує, що науково-технічний

прогрес не лише не виключає різноманітності форм господарювання, а,

навпаки, залежить від такої різноманітності. Отже, різноманітність форм

привласнення і господарювання — властивість не лише сьогоднішнього, а й

завтрашнього дня.

Усе це свідчить про те, що відносини власності в Україні мають

трансформуватись.

Реальні процеси такої трансформації, як напрями, сутність та механізми

визначаються в ході гострої політичної боротьби. Результативність останньої

знаходить вираження в нормативно-законодавчих актах, на основі яких і

розгортаються ці процеси.

Методологічна спрямованість трансформації відносин власності

визначається насамперед Основним Законом України — Конституцією, прийняття

якої в червні 1996р. стало результатом певного громадянського компромісу

різних політичних сил. У ній зазначено: "Кожен має право володіти,

користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї

інтелектуальної, творчої праці.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом,

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами

права державної та комунальної власності відповідно до закону".

В умовах формування ринку вже почалися істотні зрушення у відносинах

власності. Вони відбуваються на основі Закону України "Про власність" та

інших відповідних законодавчих актів. У цих документах передбачено перехід

від монополії держави на привласнення засобів, результатів виробництва та

управління ним до різноманітних форм власності. Цей перехід грунтується на

самостійності господарювання підприємств і широкому роздержавленні

власності та приватизації.

Роздержавлення власності означає перетворення державних підприємств у

такі, що засновані на інших, недержавних формах власності. Приватизація —

це процес придбання громадянами у власність усіх або частини акцій (паїв)

акціонерних, інших господарських товариств, а також підприємців, заснованих

на змішаній або колективній власності.

Роздержавлення і приватизація відбуваються у таких формах: перетворення

державного підприємства на акціонерне чи інше господарське товариство;

викуп майна державного підприємства, зданого в оренду, орендним

підприємством або іншим орендарем; викуп майна державного підприємства

членами трудового колективу; продаж державних підприємств за конкурсом або

на аукціоні юридичним особам і громадянам.

При цьому не слід прагнути повного роздержавлення і приватизації

власності. Світова практика доводить, що сучасне розвинене виробництво

неможливе без наявності в більших чи менших розмірах державної власності та

державного регулювання, Загальна приватизація нині стала б таким самим

насильством над економікою, яким свого часу була загальна націоналізація.

Слід пам'ятати, що широкомасштабна приватизація в ряді країн Заходу

розпочалася ще в 70-х роках XX ст. у зв'язку з недостатньою

конкурентоспроможністю підприємств, що належали державі.

Виходячи з цього, оптимальна політика роздержавлення полягає по-перше,

у різкому скороченні сфери державної власності та розширенні сфери інших

форм власності, по-друге, у здійсненні якісних змін у самій державній

власності шляхом перетворення трудових колективів державних підприємств на

реальних суб'єктів власності та господарювання. Потрібні обов'язкове

дотримання оптимального співвідношення державної форми з іншими формами

власності та роздержавлення на основі науково обгрунтованої економічної

політики.

У ринковій економіці приватна, колективна і державна форми власності

взаємодіють і виконують свої власні функції. При переході до ринку

приватний і колективний сектори можуть розвиватися двома напрямами. Перший

— це порівняно швидкий розвиток приватних і колективних форм з їхніх

залишків, які якимось чином збереглися. Другий — поступове розмежування

приватних і колективних економічних відносин від державного сектора

економіки і їх поєднання. Головною проблемою економічної політики

перехідного періоду є співвідношення та взаємодія між приватною,

колективною та державною формами розвитку економіки. Об'єктивною реальністю

перехідного періоду від командної до ринкової економіки є протиріччя між

державним і приватним секторами економіки. Розв'язати це протиріччя можна

тільки шляхом підтримки і достатнього розвитку колективної і приватної

форми власності. Головною умовою економічної політики в поєднанні

державної, колективної і приватної форм власності є забезпечення пріоритету

національних економічних інтересів, формування духу українського

підприємництва.

Закони України "про власність", "Про форми власності на землю" та інші

законодавчі акти дають такі визначення форм власності.

Приватна власність громадян:

а) особиста власність, що формується за рахунок трудових доходів від

ведення власного господарства, від коштів, вкладених у кредитні заклади,

акції та інші цінні папери;

б) власність трудового господарства — це власність членів сім'ї та

інших осіб, які спільно ведуть трудове господарство (майстерні, інші малі

підприємства у сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського

харчування, житлові будинки і господарські будівлі, машини, обладнання,

транспортні засоби, сировина, матеріали та інше майно, потрібне для

самостійного ведення господарства);

в) власність селянського й особистого підсобного господарства,

Селянське господарство може мати у власності землю, житлові бу

динки, господарські будівлі, насадження на земельній ділянці,

продуктивну і робочу худобу, сільськогосподарську техніку, транспортні

засоби, інше майно, потрібне для самостійного ведення

сільськогосподарського виробництва, переробки і реалізації продукції.

Вироблена продукція і отримані доходи є власністю селянського господарства

і використовуються ним на свій розсуд.

Суб'єктами права приватної власності є громадяни України, іноземні

громадяни та особи без громадянства.

Колективна власність:

а) власність орендного підприємства — це вироблена продукція, отримані

доходи і придбане за рахунок коштів цього підприємства

майно;

б) власність колективного підприємства. Ця форма власності виникає в

тому випадку, якщо все майно державного підприємства переходить у власність

трудового колективу шляхом викупу орендного майна або придбання майна

іншими законними способами. Майно колективного підприємства, включаючи

вироблену продукцію і одержані доходи, є загальним надбанням його

колективу;

в) власність кооперативу — це майно, що створюється за рахунок грошових

та інших майнових внесків членів кооперативу, виробленої продукції,

доходів, отриманих від реалізації, та іншої діяльності, передбаченої

статутом кооперативу;

г) власність акціонерного товариства становить майно, придбане за

рахунок продажу акцій, а також отримане в результаті його господарської

діяльності чи придбане ним іншими законними шляхами;

д) власність господарських асоціацій (об'єднань) становить майно,

добровільно передане їм підприємствами та організаціями, а також одержане в

результаті їхньої господарської діяльності. Водночас господарська асоціація

не має права власності на майно тих підприємств, що входять до її складу;

е) власність громадських організацій — будови, споруди, житловий фонд,

обладнання, майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення, грошові

засоби, акції, інші цінні папери. У власності громадських організацій

можуть бути підприємства, створювані згідно з цілями, визначеними їхніми

статутами і за рахунок коштів цих організацій;

є) власність релігійних організацій становлять будови, предмети культу,

об'єкти виробничого, соціального і благодійного призначення, грошові кошти

і майно, потрібне для діяльності цих організацій.

Суб'єктами права колективної власності є трудові колективи державних

підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи,

акціонерні та господарські товариства, господарські об'єднання, професійні

спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші

організації, що є юридичними особами.

Державна власність:

а) загальнодержавна власність — це майно органів влади й управління;

оборонні об'єкти; енергетична система; система транспорту загального

користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення;

кошти державного бюджету, державні банки; підприємства і

народногосподарські комплекси; страхові, резервні та інші фонди; культурні

та історичні цінності, що належать усьому народу; навчальні заклади та інше

майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її

економічний та соціальний розвиток;

б) комунальна власність — це власність адміністративно-територіальних

утворень (краю, області, району), тобто власність органів влади й

управління, кошти місцевого бюджету, житловий фонд, комунальне

господарство. У віданні місцевих органів можуть буги підприємства

сільського господарства, торгівлі, побутового обслуговування, транспорт,

промислові будівельні та інші підприємства і комплекси, заклади народної

освіти, культури, охорони здоров'я тощо;

в) власність державних підприємств — це майно і кошти, які закріплені

за державними підприємствами і якими вони можуть розпоряджатися. До них

належать виробничі фонди, доход, акції тощо, необхідні для діяльності

підприємств.

Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і

держав. Спільні підприємства, що створюються на території України в формі

акціонерних та інших господарських товариств, мають власне майно, потрібне

для здійснення діяльності, передбаченої засновницькими документами.

Іноземні юридичні особи мають право володіти на території України

промисловими та іншими підприємствами, будівлями, спорудами та іншим

майном, потрібним для здійснення ними господарської та іншої діяльності

згідно з законодавчими актами України.

Іноземні держави і міжнародні організації вправі мати на території

України майно, потрібне для здійснення дипломатичних, консульських та інших

міжнародних відносин відповідно до міжнародних договорів і законодавства

України.

У законодавстві України, зокрема, зазначається, що у власності громадян

можуть бути житлові будинки, квартири, дачі, гаражі, предмети домашнього

господарства та особистого споживання; грошові кошти; акції, облігації,

інші цінні папери; засоби масової інформації; підприємства, майнові

комплекси у сфері виробництва товарів, побутового обслуговування, торгівлі,

інших сферах підприємницької діяльності, а також будови, споруди,

обладнання, транспортні засоби тощо; земельні ділянки; будь-яке інше майно

виробничого, споживчого, соціального, культурного призначення, за винятком

окремих видів майна, яке виходячи з державної та громадської безпеки не

може належати громадянину.

Приватна власність повинна мати в основному трудовий характер. З цього

приводу у Законі України "Про власність" зазначається, що власність

громадянина створюється і примножується за рахунок його доходів від участі

у виробництві та іншого розпорядження своїми здібностями до праці, від

підприємницької діяльності, від ведення власного господарства і доходів від

коштів, вкладених у кредитні заклади, акції, інші цінні папери, придбання

майна законними шляхами.

Вирішальне значення для формування різних форм власності має

приватизація підприємств і демонополізація економіки. Законодавча основа

для цього в Україні інтенсивно розробляється, Так, у Законі України "Про

приватизацію майна державних підприємств" сформульовані правові, економічні

та організаційні засади приватизації підприємств загальнодержавної,

Автономної Республіки Крим та комунальної власності з метою створення

багатоукладної соціальне орієнтованої ринкової економіки України. В ньому

визначено принципи та об'єкти приватизації, наведено розгорнуту

характеристику порядку і способів приватизації, висвітлено фінансові

відносини приватизації та соціальні питання. У заключній частині визначено

договірні відносини приватизації та установлено відповідальність за

порушення законодавства про приватизацію.

Закон України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу

приватизацію)" та Закон. України "Про внесення змін і доповнень до Закону

України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу

приватизацію)" встановили правовий механізм приватизації цілісних майнових

комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження на користь

одного покупця одним актом купівлі-продажу. Сферою його застосування стали

галузі, що підлягали першочерговій приватизації: переробна і місцева

промисловість, виробництво будівельних матеріалів, легка і харчова

промисловість, будівництво, окремі види транспорту, торгівля і громадське

харчування, побутове обслуговування населення, житлово-експлуатаційне та

ремонтне господарство. Крім того, в Законі сформульовано способи

приватизації шляхом викупу об'єктів, що підлягають приватизації,

працівниками цих об'єктів та продажу на аукціоні за конкурсом.

Закон України "Про приватизаційні папери" визначив види приватизаційних

паперів, умови і порядок викупу їх, розміщення серед громадян України,

обліку, використання та погашення. Приватизаційні папери стали особливим

видом державних цінних паперів, що формально засвідчило право їхнього

власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частини майна

державних підприємств, державного житлового та земельного фондів. За формою

приватизаційні папери можуть бути лише іменні. Проте практично вони широко

скуповувались у населення під виглядом утворення холдінгових компаній тощо.

Право на одержання у власність приватизаційних паперів мають лише

громадяни України, які проживають на її території, проживають або тимчасово

перебувають за її межами у службових справах в період, який визначає

Державна програма приватизації майна державних підприємств. Ця програма

визначає також пріоритети та умови проведення приватизації, завдання та

прогноз щодо зміни структури власності.

Частка майна державних підприємств, які підпали під приватизацію, що

припадає на один приватизаційний майновий сертифікат, котрий був

призначений для кожного громадянина України, офіційно визначалася діленням

вартості основних виробничих фондів цих підприємств на. кількість

населення, що отримує цінні папери (останній розрахунок станом на

01.11.1993 р. становив 1 050 000 українських карбованців). Населення не

дуже поспішало з їх отриманням, оскільки реальна ринкова ціна цих

сертифікатів була надто низька — 7—10 гривень. Сертифіката приватизація

стала першим етапом приватизації, кілька разів пролонгувалась і триває

багато років. Другий етап визначено як виключно аукціонну приватизацію за

гроші.