Ірраціоналістичні форми некласичної філософії

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Ірраціоналістичні форми некласичної філософії

Ірраціоналістичні форми некласичної філософії

Ірраціоналістичні форми некласичної філософії

Помітне місце в західноєвропейській філософії другої половини ХХ ст. займає “філософія життя". Протестуючи проти панування механістичного світогляду, який зводив все різноманіття явищ і процесів до механічного переміщення атомів, що описуються механічними закономірностями, “філософія життя" звернулася до життя як первинної реальності, до цілісного органічного процесу, що передує поділу матерії і свідомості.

Неокантіанство зберігало в собі залишки кантівського раціоналізму, допускаючи, однак, “ірраціональний залишок" у пізнанні світу, інакше кажучи, думку про те, що світ не можна адекватно описати і вичерпати в сітці понять. От за цей “ірраціональний залишок" і хапалася з жадібністю філософія життя, знаходячи в ньому притулок від ідеології сцієнтизму, яка спрямляє і нівелює світ. Саме цей “ірраціональний залишок" вона і трактувала як світ культури, допускаючи, що тут людина вільна від впливу зовнішніх сил, влади суспільства, що здійснюється через суспільно-нормативні встановлення і через владу мови.

“Філософія життя" підкреслює принципове розходження, несумісність філософського і наукового підходу до світу: наука прагне опанувати світом і підкорити його, філософії - властива споглядальна позиція, що зближає її з мистецтвом.

Одним з ідейних джерел “філософії життя" було вчення німецького філософа Артура Шопенгауера (1788-1860 рр.). Найбільш яскраві представники цього напрямку - Фрідріх Ніцше (1844-1900 рр.), німецький історик культури і філософ Вільгельм Дільтей (1833-1911 рр.), французький філософ Анрі Бергсон (1859-1941 рр.).

Предметом філософії, на думку прихильників філософії життя, повинно бути життя у всій його багатогранності і цілісності. Поняття життя протиставляється статичному розумінню буття, сконструйованому механічно. Центральне поняття цієї філософської течії, тлумачаться його представниками по-різному. У Ніцше - життєва реальність виступає у формі “волі до влади". У Бергсона - життя розглядається як космічний “життєвий порив", суттю якого є свідомість чи надсвідомість, у Дільтея - як культурно зумовлений потік переживань. У роботах цих філософів стверджується ідея про те, що процес життя непідвласний аналітичній діяльності розуму, що омертвляє його. Життя як потік невловиме розсудочними методами, його пізнання передбачає подолання механістичного розуміння світу. Розсудочно-механістичне пізнання і наука, що спирається на його, можуть осягти лише відношення між речами, але не самі речі. Представники “філософії життя" прагнули створити “позитивну метафізику”, що переборює однобічність як механістичних, позитивістських способів філософського дослідження, так і умоглядність і спекулятивність традиційної раціоналістичної метафізики.

Динаміка життя, індивідуальна природа предмета невимовна в загальних поняттях, вона осягається в акті безпосереднього розсуду (вбачання), інтуїції (Бергсон, Ніцше, Шпенглер), розуміння (Дільтей), що зближаються з даром художнього проникнення. Звідси, з одного боку, твердження, що найбільш адекватним засобом збагнення і вираження життя є мистецтво, поезія, музика, естетична інтуїція, вживання. З іншого боку - стверджується необхідність розробки спеціальних методів пізнання духу - концепція розуміючої психології (Дільтей), морфологія історії (Шпенглер) і т. ін.

Шопенгауер займає особливе місце в німецькій філософії ХІХ ст. Воно визначається тим, що, з одного боку він виступав як своєрідний спадкоємець кантівської філософії, а з іншого - критиком і противником філософії Фіхте, Шеллінга, Гегеля.

У відомій праці “Світ як воля і уявлення” (1818 р.) Шопенгауер різко критикував традиційний раціоналізм, проголошував “розум” фікцією в тому значенні, як його розуміла класична філософія. Усе, що є в пізнанні, і сам навколишній світ є тільки в уявленні: немає ні сонця, ні землі, а є лише око, що бачить, рука, що почуває тепло землі, писав Шопенгауер. Світ є уявлення.

Світ як уявлення не є “річ у собі", він феноменальний. Але Шопенгауер не розділяє точку зору Канта, відповідно до якої феномен як уявлення не веде до збагнення ноумена (сутності). Непізнавана, на думку Канта, сутність речей цілком доступна пізнанню. Шопенгауер порівнює шлях до суті реальності з таємним підземним ходом, що веде (у випадку зрадництва) у серце твердині, що устояла в серії безуспішних спроб узяти її приступом. Іншими словами, світ, як він з'являється у своїй безпосередності і такий, що розуміється як реальність у собі, є сукупність уявлень, обумовлених апріорними формами свідомості, якими є, за Шопенгауером, час, простір і каузальність.

Людина, на думку Шопенгауера, є уявлення і феномен, але, крім того, вона не тільки суб'єкт, що пізнає, але ще і тіло. Коли ми говоримо про тіло як про предмет - воно лише феномен, але завдяки тілу нам дані страждання і насолоди, прагнення до самозбереження. За допомогою власного тіла кожний з нас відчуває “внутрішню сутність власного феномена. Усе це не що інше, як воля, що конституює безпосередній об'єкт власної свідомості”. Ця воля не повертається у світ свідомості, де суб'єкт і об'єкт протистоять один одному, її можна представити “безпосереднім шляхом, коли не можна чітко розрізнити об'єкт і суб'єкт”. Таким чином, на місце розуму повинна бути, на його думку, поставлена воля. Разом з тим воля була перетворена Шопенгауером у першооснову й абсолют.

Світ у його зображенні став “волею і уявленням". Шопенгауер стверджує, що сутністю світу є сліпа, нерозумна воля, вічно незадоволена і така, що роздирається контрастними силами. Суть волі - конфлікт, біль і мука. Воля - безупинна напруга, або дія починається з відсутності чогось, незадоволеності власним станом. Але будь-яке задоволення недовговічне, і в цьому зародок нового страждання. Спираючись не на раціональну, і не на чуттєву, а на вольову здатність людини, абсолютизувавши її, він створив цілісну детально розроблену метафізичну систему, основним висновком якої була теза про невтоленність і даремність волі до життя і неминучості страждання людини.

Від нескінченного ланцюга нестатків і прагнень можна позбутися за допомогою мистецтва й аскези. Тоді людина скасовує себе як волю, перетворюється в чисте око світу, занурюється в об'єкт і забуває саму себе і своє страждання. Щасливі моменти естетичного споглядання, що звільняють від нещадної тиранії волі, нетривалі. Тотальна спокута, що звільняє від страждання, на думку Шопенгауера, в аскезі, у придушенні волі до життя.

Першим кроком на шляху аскези як запереченні волі є вільна і повна цнотливість. Повна безшлюбність звільняє від фундаментальної вимоги волі до продовження роду, цнотливість - у непородженні. Цій ж меті - скасування волі - служать і добровільна убогість, смиренність і жертвопринесення. Аскеза звільняє людину від прагнень, мирських і речових зв'язків, усього того, що заважає її спокою.

Фрідріх Ніцше одним з перших філософів спробував осмислити кризові явища сучасної йому епохи. Основні ідеї викладені ним у численних творах і есе: “Антихрист", “По ту сторону добра і зла", “Воля до влади", “Так говорив Заратустра” і ін. У них він критикує традиційні цінності європейської культури - християнську релігію і раціональне мислення. Ніцше відкидає cogito як непорушний фундамент людського мислення, тому що вважав, що за мисленням стоять вольові імпульси. Раціональне мислення - є лише вираження інстинкту потягів, ірраціональних імпульсів, тобто розум не автономний, він детермінується потягами.

У “Народженні трагедії” (1872 р) він, аналізуючи культуру Старо-давньої Греції, стверджує, що вона визначалася боротьбою між культами двох богів - Аполлона і Діоніса. Культ Аполлона - це світлий культ розуму, науки, домірності і гармонії, самообмеження, волі від диких поривів; він - заступник образотворчих мистецтв. Культ Діоніса - темний, це культ землі і родючості, Діоніс - бог вина і сп'яніння, бог самого життя в її біологічному і фізіологічному сенсі. Таємницю грецького світу Ніцше пов'язує з цвітінням “діонісійського духу", інстинктивною силою здоров'я, буйством творчої енергії і чуттєвою пристрастю в повній гармонії з природою. Поруч з “діонісійським” ріс і міцнів дух Аполлона, народжувалися спроби виразити зміст речей у термінах міри і домірності, “аполлонійська культура". Граничний розвиток аполлонійського начала в культурі веде до стереотипізації культури, до втрати самосвідомості як цінності, до маніпулювання позбавленими волі індивідуумами, до культу помірностей.

Усяка культура, на думку Ніцше, є синтез аполлонівського і діонісійського. Як тільки починає переважати аполлонівське начало (наука, раціональність), культура формалізується, стає менш життєвою. Якщо ж переважає діонісійське - культуру може захлиснути потік нічим не стримуваних пристрастей і неприборканого варварства. Сучасна культура знаходиться в глибокій кризі саме в силу явної переваги раціонального начала над життям, над інстинктами і, у кінцевому рахунку, над волею людини.

На місце єдиного, істинного буття сутності речей, до якого раніше пропонувалося спрямовувати сили розуміння, сподівання і надії, Ніцше ставить “життя” як вічний рух, становлення, постійний плин, позбавлений атрибутів буття... Мова не здатна виразити цей вічний рух і становлення, вона фальсифікує світ... Звідси - пріоритет дії і волі.

Центральне поняття філософії Ніцше - воля до влади. “Воля до влади" - це найбільш значимий критерій будь-якого типу поведінки, будь-якого суспільного явища. “Що добре? ” - запитує Ніцше. - Усе, що зміцнює свідомість влади, бажання влади і саму владу людини. “Що дурно? ” - Усе, що витікає зі слабості. “Чи сприяє пізнання як раціональна діяльність підвищенню “волі до влади? ” - Ні, тому що перевага інтелекту паралізує волю до влади, підмінюючи активність, діяльність міркуваннями. Загальноприйнята мораль - мораль слабких, натовпу, народу - також підриває “волю до влади", проповідуючи любов до ближнього. Соціальні відносини панування і підпорядкування переносяться на увесь світ... Уся культура похідна, на думку Ніцше, від прагнення до панування.

Ніцше не заперечує розум узагалі, він бачить у ньому сильний інструмент, знаряддя “волі до влади". Не інтелект породжує волю, а воля - інтелект. Причому не воля взагалі, а зла воля - воля до влади, до насильства. “Людина повинна стати краще і більш злою, - так учу я - Заратустра”... Заратустра - це образ нової надлюдини, що звільняє себе від пресингу маси. Він знаходиться по ту сторону добра і зла, він заперечує усі колишні цінності і стверджує нові “життєві цінності” - “волю до влади", “вічне повернення”, “надлюдину". За це суспільство платить йому ненавистю, ізоляцією, іменує злочинцем (чи плазує - якщо він вождь). Ніцше убачає свій ідеал у Цезарі, Макіавеллі, Наполеоні.

Складність і суперечливість філософії Ніцше призводить до можливості неоднозначної її інтерпретації. З одного боку, філософію Ніцше можна розглядати і як свого роду протест проти одномірності, заданості, посередності людини, утрати нею своєї суб'єктивності, індивідуальності. Саме тому він критикує християнство, яке вважав релігією слабких, принижених, рабів (див. “Антихрист”). Християнська релігія заперечує свободи мислення, самостійність дій людини, тому соціальною базою християнства є люди внутрішньо невільні, що перетворили власну несвободу в ідеал, смиренність - у чесноту. Але людина, стверджує Ніцше, вільна, а смиренність є окови, що надягає на людей лицемірна каста жреців заради досягнення власної влади. І Ніцше протестує проти такої релігії.

З іншого боку, поняття надлюдини було запозичене в Ніцше ідеологами фашизму і вчення його було оголошено ледве чи не офіційним філософським вченням фашизму. І для цього були певні підстави. Поряд з генетичною характеристикою надлюдини, як людини арійської раси - “білявої бестії”, з визначеними фенотипічними ознаками (“нордичний тип”), Ніцше пропагував подвійну мораль надлюдини. По відношенню один до одного - це поблажливі, стримані, ніжні, горді і дружелюбні люди. Але стосовно “чужих” вони не на багато краще неприборканих звірів.

Ніцше проповідував особистість, індивідуальність, оспівував культ особистості, а не рабство... Він був категоричним противником будь-яких форм панування масової свідомості, що в певній мірі проявилося у фашистській Німеччині. Його надлюдина - це гармонійна людина, у якій поєднується фізична досконалість, високі моральні й інтелектуальні якості. Нацизм же - це масовість, конформізм, нігілізм. Швидше за все, Ніцше не вів до нацизму, а застерігав від нього, попереджав про глибинне переродження європейської культури, про омасовлення і примітивізацію духовного життя... Це був протест особистості, що не хоче зникнути масі, що захоплює і нівелює особистість.

Ніцше не обмежується психологічним тлумаченням волі до влади, а переходить до її онтологічної інтерпретації. Весь космос розуміється ним як безупинна боротьба “квантів влади", кожний з яких прагне до панування над всіма іншими, бажає стати організуючим центром усього світу.

При цьому, стверджує Ніцше, процес становлення прагне не до сталості, а до постійного росту: кожен “вольовий центр" намагається поширити свою силу й енергію на весь навколишній простір. Перемагає найсильніший, підкоряючи собі менш динамічні центри на основі принципу спорідненості й утворення системи сил. До таких систем відносяться людина, людство, Всесвіт. Простір, що заповнюється системами сил, обмежений, але час їхнього існування - вічний. Це веде до того, що через величезні часові інтервали можливе повторення комбінацій, що вже прожили, повернення вже колишніх систем. Тому при всій розмаїтості життя його окремі елементи, “картини” будуть відтворюватися нескінченно. Таке трактування процесу одержало назву вічного повернення.

Лінеарну модель розвитку, що пропонувало християнство і гегелівську схему прогресу він замінює фігурою кола: “Усі речі повертаються, і ми разом з ними, ми повторювалися нескінченну безліч разів, і все разом з нами”. Будь-який біль і радість, кожна думка і подих, усяка річ, велика і маленька, неодмінно повернуться: “І ця тонка павутина, і відблиск місяця серед дерев, і навіть ця мить і я в ній - усе буде знову". “Проти паралізуючого відчуття загального руйнування і незакінченості я висунув, писав Ніцше, - вічне повернення".

Світ, що не відкидає, а приймає і повторяє сам себе, - така космологія Ніцше. Її можна назвати “amor fati”, “любов до долі". Світ у відсутності онтологічних основ має потребу в любові. Людина, що прийняла світ, відкриває, що воля - його сутність. У вічному поверненні вона зливається зі світом, її воля, що приймає світ, відкриває себе в примиренні із самою собою. Така людина добровільно йде по шляху, по якому інші бредуть сліпо. Усе минуле - фрагмент, загадка, випадок, поки воля, що діє, не додасть: це те, чого я хотіла, те, чого хочу і буду хотіти, щоб було завжди. Так вчить Заратустра. Вічне повернення - це прийняття людиною життя у вічності, у повноті здійснення волі до влади.

В. Дільтей (1833-1911 рр.) розглядав життя насамперед як культурно-історичний феномен. Життя не можна поставити перед судом розуму, вважав Дільтей, тому не його понятійна діяльність утворює основу наук про дух, а переконання психічного стану у своїй цілісності і виявлення її в переживаннях. Знаходячись у потоці життя, ми не можемо осягти його сутності. Ми можемо осягти лише спосіб життя, відбитий нашим переживанням. Для збагнення життя Дільтей пропонував використовувати метод розуміння, як безпосереднього збагнення, цілісного переживання з приводу якого-небудь об'єкта, і метод самоспостереження. “Розуміння” споріднене інтуїтивному проникненню в життя і протистоїть “поясненню", пов'язаному з діяльністю розуму, що конструює.

“Основний корінь світогляду - життя" і “усякий світогляд виявляється інтуїцією, що виникає з надр самого життя". Вибір вихідних світоглядних установок здійснюється в результаті певного життєвідчуття під впливом життєвого досвіду. Нескінченне різномаїття відтінків у відношенні людей до світу утворюють підґрунтя світоглядів, що розвиваються на їхній основі.

Дільтей виділяє різні типи світоглядів - релігійний, поетичний, метафізичний (філософський). На його думку, розвиток релігії і мистецтв готує появу філософії як вищого щастя в збагненні життя. Філософський світогляд розділяється ним на три види відповідно до основної ідеї, що розкриває відношення людини до життя: натуралізм (людина визначена природою), ідеалізм свободи (дух усвідомлює свою сутність, відмінну від усякої фізичної причинності) і об'єктивний ідеалізм (індивід піднімається до усвідомлення свого зв'язку з божественною єдністю речей).

Дільтей виходив із протиставлення природничонаукового і культурно-історичного пізнання. Призначення наук про дух - “вловити одиничне, індивідуальне в історично-соціальній дійсності, розпізнати діючі отут закономірності, установити цілі і норми її подальшого розвитку". Він стверджував, що методом наук про дух є безпосереднє переживання історичних подій і їхнє тлумачення. Історик повинен не просто відтворити реальну картину історичної події, але “пережити" її заново, витлумачити, відтворити як “живу". Таким чином, в історичному пізнанні ми маємо справу з герменевтикою. Дільтей прагне до розробки так званої розуміючої герменевтики, основою якої є співпереживання історичного суб'єкта. Таким чином, він намагається розсунути рамки чисто раціонального збагнення дійсності.

А. Бергсон (1859-1941 рр.) прагнув побудувати картину світу, яка б пояснила еволюцію природи і розвиток людини, обґрунтувала б їхню єдність. Світ у його концепції розглядається як єдиний процес, що безупинно і незворотньо розвивається; це спонтанний і непередбачений процес, що знаходиться в безупинному становленні. Підкреслюючи обмеженість механістичної картини світу, Бергсон відзначає, що для неорганічного світу характерні однозначно-детерміністичні відношення, у ньому немає невизначеності, непередбачуваності, а, отже, умов для новацій, волі, творчості.

Центральне поняття філософії Бергсона - життєвий порив. На його погляд, проблема життя пов'язана з вічною зміною, становленням і зникненням. Тому в центрі уваги Бергсона - проблема часу як суті становлення, розвитку, творчості. Першооснова всього сущого - “чиста", тобто нематеріальна тривалість, що відрізняється від “часу" як перекрученого людським інтелектом механічного уявлення про тривалість. Ми не мислимо реального часу, оскільки мислення робить його дискретним, а ми, як живі істоти переживаємо його, тому що життя ширше меж свідомості. На думку Бергсона, тривалість - це потік, що не може бути пройдений у зворотному порядку і повторений знову. При цьому Бергсон підкреслював розходження між зворотним часом фізики, у якому не відбувається нічого нового, і незворотним часом еволюції в біології, у якому завжди трапляється щось нове.

Оскільки інтелект (раціонально-інтелектуальне збагнення світу) охоплює загальне, що повторюється, ціною втрати унікального, неповторного, він не може осмислити безперервність змін, еволюцію, йому принципово недоступний “життєвий порив”... Він не може зрозуміти рух, оскільки починає розкладати його на ряд дискретних моментів. І замість реального руху ми в кращому випадку одержуємо щось подібне до кінематографічної стрічки. Апорії Зенона саме і розкривають “порочну” логіку інтелекту. Життя пручається раціональному тлумаченню, вимагає зовсім іншого підходу й осмислення. Осягнути це може неінтелектуальна інтуїція (інстинктивно-інтуїтивне збагнення світу) як симпатія і співчуття. Саме вона “охоплює” живе. Однак інтуїтивне прозріння продовжується недовго, оскільки виявилося в ході еволюції людини витиснутим на “периферію”, тому що не забезпечувало належною мірою практичного освоєння живої природи. На думку Бергсона, у сфері пізнання важлива своєрідна сполука-сплавка інтуїтивного й інтелектуального модусів збагнення реальності. У противному випадку ми будемо витлумачувати реальність лише як щось неживе, застигле, таке, що не розвивається.