Моральні проблеми людської діяльності

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Моральні проблеми людської діяльності

Моральні проблеми людської діяльності

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

БУДІВНИЦТВА І АРХІТЕКТУРИ

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ

Реферат з курсу «Філософія»

на тему:

«Моральні проблеми людської діяльності»

Роботу виконав: студент гр. ІУСТ-22

Шулягін В.П.

Роботу прийняв:

Галушко О.С.

Київ – 2009

Зміст

Вступ. 3

Вчинок як першоелемент моральної діяльності 4

Проблема співвідношення цілей і засобів діяльності 6

Мотиви і результат дії 8

Діяльність як світовідношення. 9

Висновок. 12

Список використаної літератури: 13

Вступ

Філософське розуміння сенсу людського буття, виражене в гранично абстрактних поняттях світоглядного рівня, виступає теоретичним підґрунтям для тлумачення моральності. Осмислення людської сутності, способів її існування визначає межі бачення й витлумачення моральності. Звернувшись до найпростішого елемента в структурі моральної діяльності, йдучи від правил поведінки до норм, а від них — до моральних цінностей і таким чином до самої її основи — суспільної сутності людини, ми дістали можливість розглянути моральність як спосіб безпосереднього вияву суспільної сутності людини, спосіб її існування. Тільки так удається побачити в ціннісному змісті моралі джерело своєрідної нормативності моральної свідомості. Теоретико-методологічне значення проблеми людини для етичних досліджень було розкрите також при розгляді двох тенденцій у розвитку сучасної етики.

Таким шляхом і формувалися висновки, згідно з якими етичне знання є найвищим рівнем у розвитку моральної свідомості, а процес розвитку моральної свідомості здійснюється не в специфічній, моральній діяльності індивідів, не через їхнє самовизначення у взаємовідносинах, у спілкуванні, а через засвоєння пропонованих індивідові суспільством вимог, приписів, які становлять зміст моралі й реалізуються у відповідній поведінці. В наведеному розумінні розвитку моральної свідомості та її організації етика вбачала своє призначення. Практика — критерій істини не тільки для знань, а й для способів їх добування. Так, вона підтвердила ще Аристотелем зауважене, що етичні міркування досягають мети лише тоді, коли вони співвіднесені з наявною моральністю. Підтвердженням цього ж Є сучасне життя.

Вчинок як першоелемент моральної діяльності

Як у галузі трудової діяльності людини елементарною осмисленою цілістю є реалізація тієї чи іншої мети, в галузі наукового пізнання –встановлення чи істини, в мистецтві –творення художнього образу, так у царині власне моральної активності такою цілістю, що надає останній довернішою й осмисленої форми, постає не що інше як учинок.

Найчастіше, якщо не зважати на проміжні позиції, зустрічаються два підходи до розуміння суті моральної діяльності – більш широкий і більш вузький. Згідно з першим ширшим підходом, діяльність є моральною, якщо узгоджується з вимогами моральної, її нормами та цінностями. Якщо людина сумнівно виконує свій обов’язок, з повагою ставитися до ближніх, дотримуватися правил порядності, в нас є підстави вважати її поведінку, її діяльність моральною – на відміну від діяльності аморальної, що порушує приписи моралі.

У вущому ж розумінні власне моральною є лише така діяльність, яка ґрунтується на усвідомленому виборі її суб’єкта й має на меті активне утвердження певних моральних цінностей.

Указане розрізнення є важливим для нас, оскільки воно дає змогу зрозуміти, що, взагалі кажучи, справжній моральний учинок є явищем рідкісним у повсякденному людському житті. Можна бути чесною, порядною, доброю людиною і не здійснювати при цьому жодних учинків – поки складність моральної поведінки залишається суто „технічною” складністю. Відносно самих духовно-моральних засад, що їх репрезентує дана особистість, пов’зуючи з ними уявлення про власну гідність. Враховуючи сказане, вчинок можна визначити як практичний акт цілеспрямованого утвердження певних моральних цінностей у ситуації, де ці цінності беруться під сумнів або заперечуються. Саме відсутність гарантії щодо стверджуваних цінностей і пов’язана з цим неминучість морального ризику відрізняють учинок від того, що називається „героїчним учинком” або подвигом.

Подвиг – зрушити з місця, „подвигнути” якусь край важну у фізично-життєвому відношенні, але безсумнівно потрібну справу.

Вчинок – зробити щось за рішенням власної совісті на свій сирах і ризик, без сподівань на загальне схвалення власних моральних мотивів.

У зв’язку з цим слід підкреслити, що за своєю конкретною етичною спрямованістю вчинок може бути добрим або злим, але він принципово не можу бути бездуховним – смисловий універсум людської духовності знаходить у ньому свою безпосередню реалізацію, предметно продовжується в неповторній ситуації його здійснення.

За словами відомого соціопсихолога І.С. Кона, „всі вчинки здійснюються в конкретній ситуації ”, тобто визначаються не лише абстрактними закономірностями моральної сфери, а й реальним людським спів-буттям у світі.

Разом з цим „замикаючись” на конкретну ситуацію, моральний учинок не змінно виходить за її межі – або, завдяки акумульованій ним духовній енергії, підносить саму цю ситуацію на рівень високої драми людської свободи й цінностей, де історія моральності. Здатність морально-смислового ядра вчинку до „трансцендування” за межі наявного контексту життя безпосередньо пов’язане з масштабністю тих цінностей. В кожному разі, ґрунтуючись на виборі, тобто орієнтації на те бажане, що вже якимось чином сформувалося і заявило про себе в людському житті. Від так, осмислюючи людський учинок, ми не минуємося із самої його неповторності, а намагаємося начебто „прочитати” його, розпізнати той порядок цінностей, що його обстоює суб’єкт даного вчинку.

Як бачимо, справжній моральний вчинок за своєю суттю є досить вагомим зрушенням у всій структурі людського буття, взятого в єдності його духовних, моральних і безпосередньо життєвих аспектів. Особа, що зважується на вчинок, неминуче йде на певний ризик – передусім моральний, але не рідко й на фізично-життєвий також. Кожен учинок вводить до цієї реальності дещо нове й водночас щось у ній руйнує, розриває ті чи інші усталені зв’язки.

Водночас учинок лишається осердям, першоелементом моральної діяльності, у відриві від якого остання просто втрачає свій смисл. Людини, не здатна до вчинків, не є справжнім суб’єктом моральності. Отже, друга етична настанова щодо вчинку має вимагати готовності його здійснити, коли в цьому виникає потреба. Саме цією готовністю визначається, зрештою, моральна зрілість людської особистості.

Можна було б гадати, що за останні роки справи в цьому відношенні змінилися. І справді, ми стаємо більш жорстокими, рішучими, скандальними – але ж чи зростає разом з тим наша здатність до морального вчинку?

Тож проблема здолання кризи вчинку і нині стоїть перед нами.

Проблема співвідношення цілей і засобів діяльності

Хоча людська діяльність, як ми бачили, далеко не завжди складається із вчинків, усе ж саме підхід до неї з точки зору вчинку дає змогу найчіткіше розкрити її власне моральний аспект. Однією з істотних проблем, які здавна постають у цьому зв’язку, є проблема співвідношення цілей і засобів людської діяльності.

Практична суть цієї проблеми доволі очевидна. Часто ж доводиться спостерігати, як зло постає не стільки з природи засобів, ужитих для досягнення цих цілей.

Не менше очевидне є й те, що зазначена проблема має реальні підстави, закладені природі самої людської діяльності. Адже чим більше ми зосереджені на якісь практичній меті, більшою мірою навколишній речі постають для нас під кутом зору того, чи здатні вони прислужитися досягненні цієї мити, що приковує до себе нашу свідомість і енергію.

Але ж насправді в реальному змісті предмета, що використовується як засіб, навіть і в цей момент нічого не змінюється. Разом із тим на це реальне підґрунтя проблеми співвідношення цілей і засобів нашаровуються різноманітні соціальні, культурні, духовні обставини, що й зумовлюють її практичну актуальність.

Однак невідповідність мети і засобу таїть у собі не тільки небезпеку руйнування того, що використовується як засіб. Не менш важливим і небезпечним є те, що самий засіб може „вибухнути”, спотворюючи поставлену мету, нав’язуючи людям, які вдаються до нього, непередбачену й небажану логіку дії.

Проте власне етичного характеру проблема співвідношення цілий і засобів набуває тоді, коли виникає питання про доцільність використання засобів, сумнівних саме в моральному відношенні –жорстоких, таких, що принижують гідність людини або порушують інші настанови моралі, які стосуються людського життя та його ціннісного змісту.

В історій філософської думки щодо цієї групи питань сформувалося три принципові позиції. Суть першої з них стисло передає гасло „Ціль виправдує засоби ”, відоме ще з часів пізнього Відродження і Контрреформації.

В полеміці із зазначеною позицією, згідно з якою ціль виправдує будь-які засоби, формується альтернативна точка зору.

Викладені підходи, легко переконатися, зовсім не рівнопорядкові у власне етичному відношенні. Перший з них є, по суті, виявом імморалізму, другий –моралізму стосовно проблеми цілей і засобів. У першому разі приймається, що мета за будь-який умов виправдує засоби , потрібний для її досягнення, далі лишається, -і на цьому завершається власне етична рефлексія, в другому випадку можна раз і назавжди вирішити для себе, що до моральна негідних і жорстоких засобів звертатися не слід в якому разі –і теж етична проблема начебто знімається, поступаючись місцем розглядові, скажімо, питань тактики окремих ненасильницьких дій тощо.

Тим часом у європейській думці формується й третя позиція, пов’язана з усвідомленням конкретної взаємообумовленості цілий і засобів, тобто діалектичного зв'язку між ними.

Таким чином, ми бачимо, що жодна з окреслених трьох основних позицій у розумінні співвідношення цілей і засобів людської діяльності не позбавлена певних, більших або менших, вад, а разом з тим і не втратила на сьогоднішній день своєї актуальності. За таких умов справа полягає не стільки у виробленні на їхній основі якоїсь четвертої, „єдино доскональної” й всеохоплюючої точки зору, скільки в тому, щоб в етичному дискурсі (обговоренні) кожного окремого випадку, котрий на те заслуговує, розумінні аргументи, висловлені з будь-якої із цих позицій (або і з якоїсь іншої), могли бути осмислено сприйнятті й урахуванні.

А про те врахованим має бути, як сказано, будь-який розумний аргумент.

Зрозуміло, що подібні міркування принципово не можуть бути засвоєні етикою, як базується на засадах не насильства; а проте зовсім не враховувати чинник сили, особливо за умов того силового натиску зла, що його засвідчує історія ХХ століття, вона також не може.

Мотиви і результат дії

І перша відповідь (за мотивом!), і друга (за результатом!) уже тривалий час існують в етичній теорії й спирається кожна на свої досить-такі очевидні підстави.

Перша з названих точок зору, що наголошує на переважному або виключному значенні мотиву, спонуки при моральній оцінці людської діяльності, дістала в історії етики назву теорії моральної доброти.

Друга точка зору, згідно з якою пріоритет при оцінці чи встановленні морального значення дії слід віддавати врахуванню її результатів, наслідків, відома як позиція етичного консеквенціалізму (від лат.consequentia – наслідки). Її репрезентують такі напрями, як утилітаризм, гедонізм, евдемонізм.

Може здатися, що теорія моральної доброти вимагає від людини меншого, ніж консеквенціалістська етика, – адже мова в ній іде „тільки” про чистоту моральних намірів.

Етику консеквенціалізму загалом можна би вважати більш поміркованою, схильною більше зважати на людську слабкість, мінливість вдачі й обставин. Важливо, однак, що при цьому вона вимагає від особи не просто доброго наміру, а доведення започаткованої справи до кінця, адекватного її виконання.

Як теорія моральної доброти, так і консеквенціалізму мають, як бачимо, свої позитивні й негативні сторони. У реальному житті, в практичному досвіді спілкування ми, як правило вдаємося і до першого, й до другого підходу. Існують відносини й ситуації, за яких у людині цінується насамперед її наміри, чистота і благородство прагнень; в інших умовах на передній план виходить здатність людини досягти позитивного результату в тій або іншій конкретній значущій дії.

І справді, моральна вагомість будь-якого позитивного акту діяльності здебільшого зростає, якщо відомо, що він учинений не навмання, під владою, благородного, але не далекоглядного пориву, а втілює добре осмислений, здатний до розвитку, по можливості відкритий для обговорення задуму, спрямований на реальне утвердження добра. Моральність і знання у цьому відношенні справді-такі доповнюють одне одного, постаючи взаємо узгодженими вимірами людського комунікативного розуму.

Діяльність як світовідношення

Людина не тільки здійснює окремі вчинки або цілеспрямовані дії. Здатність свідомо діяти, обираючи або формуючи певну ідеальну мету, визначаючи й застосовуючи відповідні засоби для її досягнення, підпорядковуючи процесові реалізації поставленої мети безпосередній плин свого життя і свої природні потреби – сутнісна властивість homo spiens’a, що відрізняє його від інших відомих нам представників живого світу й обумовлює саму можливість існування і внутрішню структуру людської цивілізації, техніки, науки, моральності, мистецтва тощо. Тварина виробляє лише те, в чому безпосередньо має потребу вона сама або її маля... вона виробляє лише під владою безпосередньої фізичної потреби, тимчасово як людина виробляє навіть будучи вільною від фізичної потреби, і в справжньому значенні слова тільки тоді і виробляє, коли вона вільна від неї. Через це людина будує також і за законами краси.

Тому саме в переробці предметного світу людина вперше справді утверджує себе як родова істота. Таким чином людина – це істота, яка перевершує сама себе у світі.

Саме покладаючи певну ціль і зосереджуючись на ній, людина дістає можливість дистанціюватися від безпосередньої реальності, саме тяжіння до поставленої мети привчає її вгамовувати випадкові поривання і прагнення, підтримувати дисципліну духу, бути, наскільки це потрібно, „аскетом” у своєму повсякденному житті. Так само очевидно, що зазначені риси справді є істотними для будь-якого людського ставлення до світу: все, що люди вносять у світ, вони здійснюють у формах своєї діяльності, і почувати й усвідомлювати себе вони можуть зрештою як істоти, що мають досвід діяльного цілепокладання, діяльного перетворення навколишньої діяльності й самих себе.

Сучасність роботи для нас дедалі очевиднішими сутнісні вади ставлення людини до дійсності. В стосунках із природним світом воно породжує галузі духовної культури веде до поверхово-утилітаристського сприйняття, якщо не до прямого усунення, її вищих цінностей, що виходять за межі тісного кола цілей і засобів діяльності.

Тож не випадково у ХХ ст., особливо в другій його половині, людей так часто охоплює бажання відшукати якісь інші, альтернативні способи цілісного відношенні до світу.

Ось чому сучасну еволюцію людського світовідношення неможливого, на нашу думку, зводити лише до протиставлення „модернізму” і „постмодернізму”, що лежить нині на поверхні філософської свідомості. Значно глибшим і більш радикальним процесом є назрілий перегляд ціннісних і культурних основ самого діяльного світовідношення, загальної структури самореалізації людини у світі.

Загалом можна твердити, що моральні парадокси і складності, породжувані, людською діяльністю набувають розв’язання головним чином у сфері конкретних живих стосунків між суб’єктами цієї діяльності, тобто у сфері спілкування між людьми і світом.

Висновок

Можна зробити висновок про те, що розгляд існування безвідносно до сутності — не помилка умів, котрі досліджують мораль у контексті існування людини. Подібна помилка, що передбачає пошук і відродження джерела моралі безвідносно до прояву суспільної сутності людини, криє в собі невдачу. Існування людського індивіда не реальне поза його суспільною сутністю, безпосередній прояв якої у взаєминах людських індивідів, особистостей і є пошукуване джерело її саморуху в існуванні в моральній діяльності.

Мораль є органічною похідною способу життєдіяльності людських індивідів, і щоб розкрити це в бутті та внутрішній будові моралі, необхідно розглянути її в контексті специфіки людського способу буття. Сутнісний аналіз моралі дасть розуміння критерію, з позицій якого можливе охоплення моралі в цілому як способу освоєння людиною дійсності. Сутнісний рівень у вивченні моралі необхідний для подолання помилок, які виникають при абсолютизації історичного етапу в її розвитку. Цей рівень відкриє можливість для осмислення її історичного шляху в залежності від історичного розвитку суспільства в процесі «родоіндивідуальної» еволюції людини.

Список використаної літератури

1.  Банфи А. Критика способности эстетического суждения у Канта

2.  Кант И. Критика способности суждения.

3.  Мітина В. Естетика та мистецтво

4.  Шрейдер Ю. Етика

5.  Разін А. Від моральних абсолютів до конкретної дійсності

6.  Разін А. Філософія та суспільство