 |
Еволюція грошової системи Великобританії |
|
 |
БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Еволюція грошової системи Великобританії
Еволюція грошової системи Великобританії
ЗМІСТ
4 Еволюція грошової системи
Великобританії
14 Банк Японії: його організація, функції та операції.
Грошово-кредитна політика Японії
ЛІТЕРАТУРА
Назва англійської валюти - фунт стерлінгів - історично
виникла ще в XX ст. та відображає її первісний ваговий вміст, тобто фунт
срібла, з якого карбували 240 пенсів-стерлінгів.
Від біметалізму до монометалізму Англія перейшла раніше інших
країн - наприкінці XVIII ст. на основі Закону 1797 р. про припинення вільного
карбування срібних монет. Але в тому самому році розмін банкнот на золото було
припинено у зв'язку з війною з наполеонівською Францією та необхідністю
покриття дефіциту державного бюджету.
У 1816р. було прийнято закон, за яким дозволялося вільне
карбування золотих монет (з розрахунку 3 ф.ст. 17 шил. і 10,5 пенсів за
тройську унцію), золото офіційно стало основою грошової системи. З цього часу
проводилася грошова реформа методом реставрації. Купівельна сила банкнот була
поновлена, проголошувався розмін банкнот на золото за номіналом. Офіційний
золотий вміст 1 фунта стерлінгів становив 7,32 г.
З 1821 р. до початку Першої світової війни в Англії існував
золотий монометалізм у його класичній формі - золотомонетного стандарту. Емісія
банкнот Банком Англії в цей час регулювалась актом Р. Піля, котрий вимагав
100-відсоткового забезпечення їх золотом за винятком 14 млн ф. ст. Останні являли
собою фідуціарну емісію, що забезпечувалась державними позиками. Дія цього
закону тимчасово припинялася парламентом і в періоди криз 1847, 1857, 1866 pp.
фідуціарна емісія значно перевищувала встановлений обсяг.
Після припинення розміну банкнот на золото в серпні 1914р. уряд розпочав
використовувати емісію казначейських білетів для покриття своїх військових
витрат. Маса грошей в обігу 1913-1918 pp. зросла з 35 млн до 399 млн ф. ст. у
1920 p., і вона становила 555 млн ф. ст., тобто збільшилась у 16 разів
порівняно з 1913 р. Наслідком цього стала інфляція, темпи якої були невисокими.
Товарні ціни зросли лише удвічі. Такий розрив між темпами емісії та темпами
зростання цін пояснювався низкою чинників:
- витісненням з обігу металевих грошей та зменшенням обсягів
комерційного кредитування;
- державним нормуванням розподілу товарів та контролем за
цінами;
- уповільненням швидкості обігу грошей.
При зростанні товарних цін у 2 рази, курс фунта стерлінгів
відносно долара США протягом усієї війни залишався на довоєнному рівні, бо в
цей час зменшувалась купівельна спроможність долара. Крім того, Англія активно
проводила політику валютної інтервенції за рахунок кредитів США, що штучно
підтримувало завищений курс фунта стерлінгів. Коли в 1919 р. Англія припинила
проведення політики валютної інтервенції, курс фунта стерлінгів знизився з
4,867 до 3,4 дол.
З метою стабілізації фунта стерлінгів уряд з 1920 р. узяв
курс на дефляцію, почав проводити політику "дорогих" грошей. Тому
після Першої світової війни інфляція в Англії продовжувалася відносно недовго -
до 1920 р. Уже в 1920/21 фінансовому році Англія з допомогою збільшення
податків домоглася бездефіцитності державного бюджету. Частина знецінених
фунтів стерлінгів була вилучена з обігу. Одночасно проводилася політика обмеження
банківського кредиту.
Початком грошової реформи був квітень 1925 p., коли Англія
поновила розмін банкнот на золото за довоєнним паритетом, тобто повернулася до
золотого стандарту. На золото обмінювалися лише суми, що перевищували 1700 ф.
ст. Реформу проводили методом реставрації, тому що уряд переслідував дві
основні цілі: поновити довіру до фунта стерлінгів, яка була підірвана
інфляцією, та збільшити реальну вартість надходжень від іноземних інвестицій та
внутрішніх накопичень.
З 1925 р. поряд з розмінними банкнотами продовжували
обертатися казначейські білети, які в 1928 р. були вилучені з обігу. У цьому
самому році реформу було завершено прийняттям закону про надання Банку Англії
права на фідуціарну емісію банкнот (тобто не забезпечених золотом) у розмірі
260 млн ф. ст., а за домовленості з казначейством - понад цю суму.
У цей час курс фунта стерлінгів був завищений порівняно з
купівельною спроможністю цієї валюти, що значною мірою пояснювалося надмірним
попитом з боку спекулянтів. Поновлення розміну фунтів стерлінгів на золото за
завищеним курсом мало у майбутньому негативний вплив на експортні можливості та
валютне становище Англії.
Світова економічна криза 1929-1933 pp. значно послабила
позиції Англії на зовнішніх ринках та викликала масовий відплив капіталів з
країни. Активне сальдо платіжного балансу за поточними операціями почало
зменшуватися і в 1931 р. перетворилося на пасивне.
Становище погіршувалося бюджетним дефіцитом. Іноземні
вкладники, побоюючись припинення розміну фунта стерлінгів на золото, почали
вилучати депозити, що прискорило зменшення золотих запасів у країні. Наслідком
такого стану стало припинення з 21 вересня 1931 р. розміну банкнот на золото.
Золотий стандарт в Англії зазнав остаточного краху, країна перейшла до
паперової грошової системи з валютним курсом, що коливається. Курс фунта
стерлінгів почав знижуватися, і вже на початку 1932 р. він становив 3,2 дол.,
тобто знизився на 35%.
Таке зниження валютного курсу, з одного боку, підвищувало
конкурентоспроможність англійського експорту, а з іншого - послаблювало довіру
до англійської валюти та до Лондона як міжнародного фінансового центру. З метою
підтримки валютного курсу в 1932 р. було створено зрівняльний валютний фонд при
казначействі, до якого було передано золотий запас Банку Англії, для здійснення
валютної інтервенції на ринках.
Англія, як і інші країни, до Другої світової війни зберігала
вільну конвертованість фунта стерлінгів у валюти інших країн. З початком війни
було введено валютні обмеження. Вільний обмін фунта стерлінгів на валюту інших
країн було припинено за винятком країн стерлінгової зони.
Із введенням валютних обмежень було встановлено офіційний
курс фунта стерлінгів на рівні 4,03 дол. США. Таке співвідношення залишалося до
девальвації англійської валюти 1949 p., при цьому золотий вміст становив 3,6 г
золота.
За роки війни держава для покриття своїх витрат широко
використовувала кредити Банку Англії та інших банків, що спричинило збільшення
грошової маси у 2,5 рази, але ціни за цей час зросли тільки на 75%, тобто темпи
знецінення фунта стерлінгів були меншими порівняно з періодом Першої світової
війни. Загалом темпи інфляції в Англії були меншими, ніж в інших країнах, які
брали участь у війні (за винятком США).
На цьому відбилися три фактори:
- висока питома вага податків у фінансуванні військових
витрат (понад 40%);
- значна роль зовнішніх джерел фінансування (поставки товарів
у кредит колоніями і домініонами, надання США в оренду озброєння, стратегічної
сировини та продовольчих товарів);
- державний контроль над цінами та нормування продовольчих
товарів, яке зберігалося в Англії протягом тривалого часу і після закінчення
війни.
Лише у грудні 1958 р. фунт стерлінгів почав вільно
обмінюватися на долари та інші валюти за поточними операціями для нерезидентів,
тобто вводилася часткова конвертованість фунта стерлінгів. За іншими операціями
валютні обмеження зберігалися до 1979р.
У післявоєнний час в Англії темпи інфляції були вищими, ніж в
інших промислове розвинутих країнах (за винятком Італії). У 1951-1960 pp.
роздрібні ціни зростали в середньому на 4%; у 1971-1980 pp. - на 13,3%; у
1981-1986 pp. - на 7,5%. Купівельна спроможність фунта стерлінгів у 1986 р.
знизилась порівняно із довоєнним рівнем 1938 р. у 16 разів і порівняно з 1950
р. - у 12 разів.
Головною причиною хронічної інфляції та дефіцитності
платіжного балансу після Другої світової війни були величезні військові витрати
Англії. Дефіцит платіжного балансу за період 1945-1980 pp. збільшився з 23 до
95 млрд ф. ст.
Інфляція та пасивність платіжного балансу стали причиною
двократної девальвації фунта стерлінгів у післявоєнний період. Перша
післявоєнна девальвація англійської валюти на 30,5% була проведена в 1949 р. її
офіційний курс відносно долара знизився з 4,03 до 2,8 дол. за 1 ф. ст. Серед
причин девальвації треба виділити передусім невідповідність офіційного курсу
фунта стерлінгів реальному як наслідок значного інфляційного знецінення. Така
невідповідність виявилась уже в перші післявоєнні роки.
Девальвація 1949 р. не вирішила проблем англійської валюти. Прогресуюче
погіршення платіжного балансу, яке розпочалося з 1964 p., призвело до того, що
ні зовнішня кредитна допомога, ні підвищення облікової ставки Банком Англії не
могли зупинити зниження офіційних золотовалютних резервів. Кожного разу, коли
погіршувався стан платіжного балансу країни, відбувалися масові операції,
пов'язані з продажем фунтів стерлінгів, що погіршувало валютне становище країни
ще більше.
У листопаді 1967 р. було проведено другу післявоєнну
девальвацію на 14,3%. Курс фунта стерлінгів до долара знизився до 2,4 дол. США.
Ця девальвація була доповнена кредитно-фінансовими обмеженнями, вплив яких
відбився на стані платіжного балансу вже через 1,5 роки. У 1969-1971 pp. Англія
мала велике позитивне сальдо за поточними операціями. Тому в грудні 1971 р.
фунт стерлінгів було ревальвовано відносно долара. Новий курс становив 2,6 дол.
Ця стабілізація виявилася нетривалою. Різке погіршення платіжного балансу в
1972 р. змусило англійський уряд установити для своєї валюти режим плаваючого
курсу. З цього періоду розпочалося різке зниження курсу. У 1976 р. він знизився
на 40% порівняно з 1971 р. Криза довіри до фунта стерлінгів призвела до того,
що з 1976 р. уряд почав офіційно проводити політику на обмеження його ролі як
резервної валюти, що прискорило остаточний розпад стерлінгової зони, яка до
кінця 70 pp. припинила своє існування.
Із середини 1977 р. позиції фунта стерлінгів відносно долара
зміцнилися, що було пов'язано з припливом капіталів у країну у зв'язку з
початком видобутку нафти у Північному морі під час нафтової кризи.
Завдяки цьому курс фунта стерлінгів у 1977р. підвищився майже
до рівня 1971 р. - з 1,7 до 2,4 дол. У жовтні 1979 р. уперше з 1931 р. було
скасовано всі валютні обмеження. Але внаслідок економічної кризи 1979-1982 pp.
розпочався відплив капіталів з країни, знову з'явилася тенденція до знецінення
фунта стерлінгів. В останні роки підвищення курсу цієї валюти стало однією з
причин, через яку Великобританія не приєдналася до країн, які з 1 січня 1999 р.
запровадили євро у безготівковий обіг.
Для боротьби з інфляцією Банк Англії застосовував різні
інструменти. До кінця 70-х років переважав неокейнсіанський підхід До
грошово-кредитного регулювання. Використовувалися три методи: зміна процентної
ставки Банку Англії, зміна норм резервування та прямі селективні методи
контролю за банківськими позиками приватному сектору. Головним інструментом
селективного регулювання були так звані кредитні межі, тобто встановлення
кількісних лімітів на позики приватному сектору. Такі ліміти доповнювалися
вказівками Банку Англії, яким категоріям позичальників слід надавати переваги
при кредитуванні. Вводилися обмеження на купівлю комерційними банками та
дисконтними компаніями комерційних векселів, регулювалися умови споживчого
кредитування та ін.
Із середини 70-х років посилився вплив неокласичних та
монетаристских концепцій. Банк Англії відмовився від прямих методів контролю за
банківськими позиками та розпочав використовувати операції на відкритому ринку
з купівлі-продажу цінних паперів. З метою поширення продажу державних
зобов'язань за межі банківської системи Банк Англії вніс ряд змін до механізму
регулювання державного боргу. Важливішою метою грошово-кредитного регулювання
стало стабільне зниження темпів зростання грошової маси та відношення державних
позик до валового внутрішнього продукту.
Відносно високий рівень інфляції у Великобританії в
післявоєнний період зумовив зниження курсу фунта стерлінгів до долара США (з
2,02 дол. в 1975 р. до 1,64 дол. у 1998 р.) та інших валют. Головним видом
грошей у Великобританії є депозитні гроші. Готівкові гроші - банкноти та
розмінна монета становлять близько 32% усієї грошової маси в обігу.
В англійській статистиці використовується кілька агрегатів
грошової маси в обігу. Показник грошової маси М0 охоплює готівкові гроші в обігу
та касові резерви банків. Агрегат М1 включає М0 та депозити до запитання в
банках, за якими не сплачуються відсотки. М1 - це показник "вузьких
грошей". М2 включає М1 плюс так звані роздрібні депозити, тобто депозити в
банках та будівельних товариствах до запитання та термінові до 100 000 ф. ст. з
повідомленням не більше ніж за місяць, та депозити в ощадних банках. Агрегат МЗ
включає, окрім складових М1, термінові депозити в банках та депозитні
сертифікати у фунтах стерлінгів, а також депозити в банках та депозитні
сертифікати в іноземній валюті. М4 додатково до МЗ включає депозити та акції
будівельних товариств.
Окрім Казначейства, яке випускає монети, емітентами грошей у
Великобританії є Банк Англії та комерційні банки. Банк Англії монопольно
здійснює випуск банкнот у сумі, що визначається казначейством та затверджена
парламентом.
До 1971 р. фунт стерлінгів дорівнював 12 шилінгам, кожний з
яких, у свою чергу, поділявся на 20 пенсів. Нині фунт стерлінгів містить 100
пенсів, а в обігу перебувають банкноти 20, 10, 5, 1 фунт стерлінгів та монети 1
фунт стерлінгів, 50, 5, 2, пенса та 0,5 пенні.
Центральний банк Японії створено 1882 р. строком на 30 років.
Згодом цей термін було продовжено ще на 30 років, а 1942 р. банк дістав
безстроковий статус. Йому надано монопольне право емісії банкнот.
Функції Банку Японії визначено спеціальним законом від 1942
p., який у 1979 р. було модернізовано. Згідно із законом від 1942 р. основний
капітал банку було встановлено у розмірі 100 млн єн. У новій редакції закону,
що нині набрала чинності, він не змінюється. 55% капіталу належить державі,
45%- приватним акціонерам (приватним особам, фінансовим інституціям, страховим
компаніям тощо). Акціонерам було гарантовано дивіденди в розмірі 4%, які за
умови надзвичайно високих прибутків банку зростали до 5%. Решта прибутку
надходила до державного бюджету.
Згідно із законом 1979 р. на чолі банку стоїть політична рада
(вид банківської ради). До її складу входить сім членів: керуючий Банком
Японії, уповноважений урядом міністр фінансів, уповноважений урядом представник
планово-економічного управління та представники найбільших банківських,
промислових і торговельних монополій. Останні призначаються урядом Японії на
термін до чотирьох років. Голова політичної ради є керуючим банком. Рішення
приймаються простою більшістю голосів.
Слід зауважити, що обидва уповноважених уряду не мають права
голосу, тож основну роль у прийнятті рішень відіграють представники великого
капіталу. Закон зобов'язує політичну раду взаємодіяти з міністерством фінансів
у певних напрямах, наприклад при встановленні процентних та резервних ставок.
Нова редакція закону про Банк Японії набрала чинності у квітні 1998 р. Відтепер
загальне та оперативне керівництво покладається на правління банку, що
складається з дев'яти осіб (скасовується рада директорів).
Голова та два його заступники призначатимуться Кабінетом
Міністрів за згодою обох палат парламенту. Шість членів правління призначатиме
Кабінет Міністрів із числа осіб, що мають певний досвід і знання у сфері
економіки та фінансів. Термін їхніх повноважень - п'ять років. Посади
представників уряду скасовуються.
Кандидатури на інші керівні посади затверджує міністр
фінансів після відповідного подання правління банку: виконавчих директорів -
строком на чотири роки, радників - на два роки. Ревізори призначаються
Кабінетом Міністрів строком на чотири роки.
На засіданнях правління у разі необхідності можуть бути присутні
представники уряду. Вони мають право вносити на розгляд правління свої
пропозиції та давати оцінку грошово-кредитної політики Банку Японії, але
остаточне рішення приймає правління.
У 1973 р. Банк Японії, штаб-квартира якого розташована в
Токіо мав 45 філій та відділень у Японії та представництва у Нью-Йорку,
Лондоні, Парижі, Франкфурті-на-Майні і в Гонконгу.
Банк має необмежену монополію на випуск банкнот. Згідно із
законом від 1979 р. обсяг банкнотної емісії встановлювався міністерством
фінансів за згодою уряду. Банк Японії мав право, якщо вважав за необхідне,
випускати банкнот більше, ніж передбачено лімітом, за що сплачував відсоток у
розмірі 3% річних від отриманого прибутку. Емісія банкнот змушувала банк
тримати резерви, які складалися з основної частини (комерційні векселі й
державні цінні папери всіх видів) та необов'язкової частини (іноземна валюта,
золотий і срібний запас). Головне забезпечення емісії банкнот становив портфель
державних зобов'язань. Скасування у 1965 р. заборони на використання державних
позик для покриття дефіциту бюджету призвело до емісії облігацій державної
позики. В активах Банку Японії державні папери становлять понад 80%
Головним завданням Банку Японії є сприяння збалансованому
розвитку національної економіки шляхом підтримання цінової стабільності. Це
втілюється в життя завдяки розробленню та проведенню відповідної
грошово-кредитної політики, випуску готівки. Нове законодавство скасовує
максимальну квоту випуску банкнот та вимоги щодо їх резерву.
До найважливіших завдань Банку Японії належить також
забезпечення ефективного й безперебійного функціонування системи розрахунків
між кредитними організаціями. Міністр фінансів затверджує бюджет банку. Через
кожні шість місяців банк за посередництвом міністра фінансів звітує перед
парламентом про грошово-кредитну політику, але розробляє і проводить її як
незалежна інституція, що передбачено законодавством.
У сфері міжнародних фінансів Банк Японії за згодою міністра
фінансів може здійснювати купівлю-продаж валюти, надавати кредити чи проводити
операції від імені закордонних центральних банків та інших іноземних
організацій з метою розвитку співробітництва з ними, може приймати від цих
організацій вклади та вдаватися до дій, що мають характер виправданих єнових
інвестицій.
До функцій банку входять контроль за кредитною сферою та
забезпечення безперебійного функціонування системи платежів і розрахунків
шляхом надання кредитів на обмежений строк кредитним організаціям.
Засоби грошово-кредитної політики Банку Японії протягом
кількох післявоєнних десятиліть відрізнялися від тих, які використовувалися
центральними банками розвинутих капіталістичних країн. Зокрема, коригування
облікової ставки, політика мінімальних резервів та операції на відкритому ринку
мали незначний вплив на грошово-кредитний ринок, а головним інструментом
грошово-кредитної політики Банку Японії було кількісне раціонування кредиту
("кредитне вікно"), яке відігравало роль процентної ставки при
регулюванні потоків капіталів.
Методи і дійовість грошово-кредитної політики визначалися
"фінансовим голодом" японських корпорацій нефінансового сектора,
слабким ринком позичкового капіталу, домінуванням банків у фінансуванні
економіки. Протягом тривалого часу основні ставки на ринку банківського
кредитування жорстко регулювалися, відкритого ринку цінних паперів практично не
існувало.
Водночас контроль з боку держави за діяльністю приватних
банків був досить значним і базувався на специфічному явищі японської
грошово-кредитної сфери - перекредитуванні. Упродовж 1960-1980-х років апогей перекредитування
припав на періоди стабільного економічного розвитку Японії.
Нині основними засобами грошово-кредитної політики Банку
Японії є:
- політика коригування облікової ставки;
- політика зміни обсягів купівлі-продажу облігацій та
векселів;
- політика резервної норми.
Національна грошова одиниця Японії -- єна. Вона була введена
в 1870 р. (одна єна дорівнює 100 сенів).
На сучасному етапі єна використовується як міжнародний резерв
і платіжний засіб переважно в азіатському регіоні.
В останні роки відбувалася девальвація єни.
У зв'язку з цим, незважаючи на відносно сильні позиції єни,
її роль у міжнародній валютній системі залишається незначною. Ділові кола і
уряд Японії не бажають висувати єну на роль міжнародної резервної і
розрахункової валюти, оскільки в цій ролі валюта перебуває під негативним
впливом зовнішніх чинників. В умовах стійкості резервної валюти, і особливо за
тенденції зростання її курсу, невідворотним є посилений приплив у країну
капіталів.
Важливою перевагою національної валюти, використовуваної як
міжнародний резервний і платіжний засіб, є те, що вона виключає можливість
валютних ризиків при використанні єни як резервної валюти для японських
зовнішньоекономічних угод. Це означає перекладання їх на іноземних
контрагентів, які також для запобігання валютних ризиків заінтересовані
проводити розрахунки у своїй національній валюті або традиційній широко
використовуваній валюті третьої країни, наприклад такої; як долар. Цю
заінтересованість японські ділові кола використовують як важливий інструмент у
конкурентній боротьбі на світових товарних ринках, беручи на себе валютні
ризики. Ось чому Японія так само віддає перевагу розрахункам за міжнародними
угодами у національних валютах іноземних покупців і продавців, а також в
американських доларах.
Кредитна система Японії утворилась після незакінченої
буржуазної революції 1868 р. Упродовж 30-ти років після прийняття в 1872 р.
Закону про національні банки була створена переважна частина японських
державних (спеціальних) та приватних банків.
У цей період виник також центральний емісійний банк Японії. У
1897 р. закон про комерційні банки легалізував організацію банківської системи
за єврозразками.
У 1927 р. в Японії виникла банківська криза. Вона обумовила
подальшу концентрацію банківського капіталу і посилила позиції монополістичних
банків. У 1928 р. загальна кількість банків скоротилась удвічі порівняно з
1918р.
Японські банки брали активну участь в економічній підготовці
до Другої світової війни. Вони проводили політику японських монополій у
колоніях, фінансували державні військові витрати і розвиток військової
економіки.
У цьому ж напрямку японські банки діяли і в роки війни у
Китаї (розпочалася в 1937 p.), і в період Другої світової війни. У 1942 р.
посилився державний монополістичний контроль над господарством Японії. З цією
метою створюється Національна фінансова контрольна асоціація, їй
підпорядковується уся діяльність кредитної системи. Банки зобов'язуються
вкладати в облігації державних військових позик не менш як 75% приросту
депозитів. У роки війни створюються спеціальні кредитні установи для здійснення
експансії в країнах Східної і Південно-Східної Азії, котрі були тимчасово
окуповані Японією. Після Другої світової війни розвиток кредитної системи
Японії характеризується рядом особливостей.
Для японської банківської системи у післявоєнний період
характерним було розмежування функцій різних банків за американським прикладом,
що пояснюється значним впливом на післявоєнний устрій кредитної системи Японії
американських окупаційних властей. Банківською реформою 1998 р. передбачено
певну лібералізацію банківської діяльності. Так, звичайні міські банки можуть
відкривати спеціальні трастові та інвестиційні філії, банки довгострокового
кредиту можуть перетворюватися на комерційні банки або зливатися з ними,
траст-банки дістали право відкривати філії для проведення операцій з цінними
паперами, брокерсько-дилерські фірми за операціями з цінними паперами можуть
перетворюватися на філії комерційних банків.
Накопичення позичкового капіталу випереджувало накопичення
реального капіталу. Наприклад, позичковий капітал у 1986 р. збільшився
порівняно з 1970 р. у 3,2 рази (у порівнянних цінах), а реальний - у 2 рази.
Але за цей самий період оптові ціни зросли у 2,2 раза, тобто інфляція
знецінювала реальну величину позичкового капіталу. Цьому сприяли особливості
економічного розвитку Японії. Вони виявлялись передусім у тому, що погіршились
загальні умови відтворення: темпи економічного зростання в Японії набагато
скоротились (10,2% у середньому за рік у 60-ті роки, 5,2% - у 70-ті та 3,7% - у
80-х роках).
Через уповільнення приросту інвестицій попит на основний і
оборотний капітал відносно знизився, зросла частина останнього, яка набрала
грошової форми, виступаючи у ролі позичкового капіталу. Перенакопиченню
позичкового капіталу сприяли також зміни в структурі кредитної системи:
з'являються і швидко розвиваються пенсійно-страхові й ощадні заклади.
Сучасна кредитна система Японії складається з Центрального
банку (Ніппон Гінка). Він є верхнім рівнем кредитної системи, її головою. Банк
Японії здійснює емісію грошей, грошово-кредитну політику,
державно-монополістичне регулювання економіки та касове обслуговування Казни.
Далі розташовується нижчий рівень кредитної системи
Це передусім приватні кредитно-фінансові установи (КФУ), котрі
діляться на звичайні (комерційні) банки; спеціалізовані та інші КФУ, а також
урядові КФУ.
Звичайні (комерційні) банки складаються з міських,
регіональних; банків-членів Другої асоціації регіональних банків; іноземних
банків.
Спеціалізовані КФУ поділяються на: КФУ довгострокового
кредитування і траст-банки; КФУ для малого і середнього бізнесу, що охоплюють
банк "Дзенсінрен", банки "Сінкін" (кредитні асоціації;
кредитні кооперативи); банк "Чю-кін" (центральний кооперативний банк
торгівлі і промисловості, трудові банки); КФУ для сільського, лісового та
рибного господарства.
До них відносять: банк Норін Чюкін (центральний кооперативний
банк сільського та лісового господарства); кредитні федерації
сільськогосподарських кооперативів; регіональні кооперативи; інші КФУ; страхові
компанії (компанії страхування життя, ті, що не страхують життя).
Урядові КФУ: банки та фінансові корпорації. До складу
останніх входять: Японський експортно-імпортний банк, Японський банк розвитку,
Міжнародна фінансова корпорація, Фінансова корпорація малого бізнесу, Фінансова
корпорація санітарної екології, Фінансова корпорація сільського, лісового,
рибного господарства; Корпорація житлових позик, Фінансова корпорація державних
підприємств; Корпорація розвитку Хокайдо і Тохоку; фінансова корпорація
розвитку острова Окінава. Зокрема, до урядових КФУ входять Корпорація
страхування кредитів малого бізнесу, поштові ощадні каси та ін.
У кредитній системі Японії переважають приватні інституції,
їх частка в депозитах у 1986 р. становила 51,6%, в обліково-позичкових
операціях - 49,5%, а в портфелі цінних паперів - 55,9%. Близько 15% сукупного
балансу приватних кредитних інституцій припадало на 29 компаній зі страхування
життя і на 58 - зі страхування майна. 211 компаній, які здійснюють операції з цінними
паперами, посідають незначне місце в кредитній системі. Державні банки і
фінансові корпорації функціонують у тих галузях, кредитуванням яких приватні
банки не заінтересовані, але розвиток яких необхідний для процесу відтворення в
цілому, а також з соціально-політичної точки зору.Останнім часом процес
концентрації і централізації у сфері кредиту відбувався не у формі злиття і
скорочення кількості банків, а через використання монополістичним капіталом
кредитних ресурсів держави, з одного боку, і страхової, ощадної системи і
кредитної кооперації - з іншого. Одночасно вживалися заходи для залучення
іноземних капіталів у Японію для перебудови економіки з урахуванням вимог НТР.
Іноземні інвестиції здебільшого спрямовуються в облігації, які не дають права участі
в управлінні відповідними японськими фірмами.
Японські фірми також розміщують на іноземних ринках свої
облігації. Крім того, укладаються багатотисячні контракти про технічну допомогу
першого класу, з допомогою яких Японія придбаває закордонні ліцензії і технічну
документацію. З перетворенням Японії в найбільшу державу змінилося її становище
у сфері міжнародного кредиту: з нетто-імпортера вона перетворилась на
провідного нетто-експортера капіталу. Головними регіонами вивозу японських
капіталів є країни американського континенту, Південної і Південно-Східної
Азії. Зростає активність японських фірм і на Ближньому та Середньому Сході, в
Африці.
З розвитком випереджаючого накопичення позичкового капіталу
виникають умови для послаблення залежності монополістичних банків від Банку
Японії. Відбувається зростання прибутків монополістичних компаній і
розширюються масштабі їх самофінансування, але в загальній сумі функціонуючих
капіталів продовжують переважати позичкові кошти. В умовах перенакопичення
позичкового капіталу в структурі його використання зросла частка фіктивного
капіталу.
Великі японські монополії перетворились у
фінансово-монополістичні групи, а банки - в їхні центри. Підвищилась роль
міжкорпоративного володіння акціями і посилилась концентрація володіння
останніми.
1.
Брагинский С. Кредитно-денежная политика в Японии. — М.: Наука,
1989.
2.
Гальчинський А.С. Сучасна валютна система. — К.: ОНБИ
"Либра", 1993.
3.
Трегуб Д.В. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн: Конспект
лекцій / Харківський держ. економічний ун-т. — Х. : ХДЕУ, 2001. — 78с.
|
