Фінансове забезпечення діяльності підприємств

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Фінансове забезпечення діяльності підприємств

Фінансове забезпечення діяльності підприємств

КУРСОВА РОБОТА

Тема: «Фінансове забезпечення діяльності підприємств»

Вступ

Розвиток ринкових відносин в Україні, підвищення підприємницької активності, розширення можливостей залучення фінансових ресурсів із зовнішніх джерел для організації бізнесу обумовлюють необхідність досконалого процесу управління фінансовою діяльністю суб’єктів господарювання з урахуванням їхньої організаційно-правової форми.

Мета курсової роботи – отримання знань з практичних питань організації фінансової діяльності суб’єктів господарювання різних форм організації бізнесу.

Основні завдання:

– ознайомлення з теоретичними, методологічними та організаційними основами фінансової діяльності суб’єктів господарювання;

– з’ясування особливостей фінансування підприємств різних форм організації бізнесу;

– оволодіння основними прийомами фінансування підприємств за рахунок власного та позичкового капіталу;

– ознайомлення з базовими питаннями політики самофінансування та виплати дивідендів;

– обґрунтування фінансових аспектів реорганізації підприємств;

– оволодіння основними підходами до оцінювання фінансових інвестицій та вартості підприємства;

– вироблення навичок з організації фінансового контролінгу та бюджетування на підприємстві.

Активне використання фінансів як інструмента впливу на зростання ефективності виробництва, що знаходить своє відображення у фінансовій політиці держави, пов’язане з правильним розумінням об’єктивних факторів

розвитку економіки. І від того, наскільки раціонально організовані фінанси суб’єктів господарювання, залежить дієвість фінансів як економічної категорії. Це викликає потребу у дослідженні суті фінансів суб’єктів господарювання із загальнотеоретичних і практичних позицій.

Саме такий підхід дозволить правильно визначити поняття фінансів суб’єкта господарювання, сферу їх функціонування і впливу на становлення та розвиток бізнесу.

В умовах ринкових відносин взаємопов'язаний розвиток виробництва і торгівлі виступає як один із важливіших факторів інтенсифікації виробництва і підвищення рівня життя людей.

Ріст виробництва товарів народного споживання, удосконалення їх структури, скорочення дефіцитності товарів потребують чіткої організації взаємодії і узгодження економічно-взаємовигідних інтересів виробництва і торгівлі, що обумовлює необхідність пошуку нових організаційних форм і принципів економічного регулювання господарських зв'язків, які сприяють підвищенню ефективності виробництва.

В умовах подальшого удосконалення господарських зв'язків торгівлі з промисловістю важливе значення має вивчення попиту населення і на основі цього формування асортименту товару.

Внаслідок недоліків у вивченні і прогнозуванні попиту багато-які можливості покращання торгового обслуговування населення залишаються невикористаними.

Насичення ринку товарами потребує певного зміщення прийняття господарських рішень від виробничих підприємств до тих, які займаються реалізацією товарів – до магазинів. Промисловість, збуваючи товари, прагне заставити покупця брати те, що вона може йому запропонувати. Але ринкова економіка направлена на те, щоб заставити промисловість (виробника) робити те, що бажає покупець.

Економічні інтереси виробників і споживачів не завжди співпадають. Задачі торгівлі – врахувати ці обставини і добиватись поєднання інтересів як виробників, так і споживачів. В цих умовах інтереси споживачів є визначальними.

Задачі торгівлі і промисловості в цій галузі зводяться, по-перше, до того щоб виявити потенційні можливості ринку і в короткий строк налагодити виробництво нових товарів, які б відповідали вимогам населення, і по-друге, до того, щоб за допомогою реклами і других засобів підготувати ринок до нових товарів, а часом і створювати його, розвивати потреби, виховувати смаки населення і тим самим перетворювати потенційні можливості реалізації в дійсний попит і задовольняти його.

В сучасних умовах не можна обмежуватись тільки вивченням попиту і навіть його прогнозуванням. Необхідно навчитися організовувати, регулювати попит, управляти ним. Це потребує проведення досліджень з тим, щоб на науковій основі вирішувати що виробляти і продавати, кому, де і як продавати.

Між торгівлею і промисловістю повинно бути певне розділення праці в галузі вивчення попиту.

Торгівля повинна вивчати попит для обґрунтування замовлення на потребу в товарах на наступний рік і забезпечення поточного товаропостачання роздрібної мережі.

Задачі промисловості – прогнозувати попит на перспективу, без чого вона не може планувати розвиток галузі і вірно використовувати капітальні вкладення в її розвиток.

В зв'язку з цим промисловість має потребу у специфічних джерелах інформації і не може обмежуватись тільки тією інформацією, яку дає їй торгівля.

1. Основи організації фінансів підприємств

фінансування господарювання капітал позичковий

1.1 Характеристика підприємства як суб’єкта фінансових відносин

Підприємство будь-якої організаційно – правової форми – це така господарська ланка, що бере участь в усіх фазах процесу відтворення, де поєднуються фактори виробництва.

Головною ознакою підприємства є його економічна відокремленість, яка грунтується на індивідуальному кругообізі фондів. Це відображається, в свою чергу, на організації фінансів, пов’язаних із кругообігом коштів, формуванням і використанням фінансових ресурсів та інших фондів грошових коштів.

Організаційно-правова форма суб’єктів господарювання є визначальною при встановленні майнової і фінансової відповідальності та правомочності засновників, структури управління, способів формування капіталу, розподілу доходів, взаємовідносин з бюджетом.

В Україні основними органiзацiйно – правовими формами суб’єктiв господарювання є такі.

Підприємство − самостійний статутний суб’єкт, що має право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідну та комерцiйну дiяльнiсть з метою отримання вiдповiдного прибутку (доходу). Воно не має у своєму складi iнших юридичних i фізичних осіб. Відповідно до чинного законодавства, підприємство створює один засновник: держава (державне або казенне пiдприємство), фiзична особа (приватне пiдприємство). Разом з тим, пiдприємство може бути засноване внаслiдок примусового подiлу iншого пiдприємства, вiдповiдно до антимонопольного законодавства; видiлення зі складу дiючого пiдприємства одного або кiлькох структурних пiдроздiлiв.

Джерелами формування майна пiдприємства є: грошовi та матерiальнi внески засновника, а також внески у нематеріальній формі (об'єкти права інтелектуальної власності та ін.); доходи, отримані вiд реалiзацiї продукцiї, та з iнших видiв господарської дiяльностi; доходи вiд цiнних паперiв (управлiння корпоративними правами, операцiй з цiнними паперами); кредити банкiв та iнших кредиторiв; надходження майна iнших пiдприємств, організацiй; безоплатнi або благодiйнi внески, пожертвування пiдприємств i громадян; iншi джерела, не забороненi чинним законодавством України.

Віддаючи пріоритет у володінні, користуванні і розпорядженні своїм майном, власник майна – держава встановлює правові рамки стосовно майна, закріпленого за підприємством. Так, наприклад, відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах у порядку, що визначає Фонд державного майна України. При цьому регламентується і порядок використання коштів, отриманих у результаті такого відчуження майна.

У ринковій економіці основною формою господарювання є господарські товариства. Ними визнають підприємства, органiзації, установи, створенi на засадах угоди юридичними особами i громадянами України та зарубiжних держав шляхом об’єднання їх майна та пiдприємницької дiяльностi з метою одержання прибутку.

До господарських товариств належать акціонерні товариства. Таким вважається товариство, що має статутний фонд, подiлений на визначену кiлькiсть акцiй рiвної номiнальної вартостi, i несе вiдповiдальнiсть за зобов’язаннями тiльки майном товариства. Акцiонери вiдповiдають за зобов’язаннями товариства тiльки в межах належних їм акцiй.

До акцiонерних товариств належать: вiдкрите акцiонерне товариство, акцiї якого можуть розповсюджуватись шляхом вiдкритої пiдписки та купiвлi-продажу на бiржах; закрите акцiонерне товариство, акцiї якого розподiляються мiж засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом пiдписки i купуватися та продаватися на бiржi.

В Україні поширеними є товариства з обмеженою вiдповiдальнiстю − товариства, що мають статутний фонд, розподiлений на частки, розмiр яких визначають статутні документи. Характерним для них є те, що власність товариств – це спільна власність усіх його учасників. Учасники товариства несуть вiдповiдальнiсть у межах своїх вкладiв.

Товариством з додатковою вiдповiдальнiстю визнається товариство, статутний фонд якого подiлений на частки визначених установчими документами розмiрiв. Учасники такого товариства вiдповiдають за його борги своїми внесками до статутного фонду, а при недостатностi цих сум додатково належним їм майном в однаковому для всiх учасникiв кратному розмiрi до внесків кожного учасника.

Повне товариство − це товариство, всi учасники якого займаються спiльною пiдприємницькою дiяльнiстю i несуть солiдарну вiдповiдальнiсть за зобов’язаннями товариства усiм майном.

Командитне товариство − це товариство, що включає поряд з одним або бiльшiстю учасникiв, якi несуть вiдповiдальнiсть за зобов’язаннями товариства всiм майном, також одного або бiльше учасникiв, вiдповiдальнiсть яких обмежується вкладом у майнi товариства (вкладникiв). Якщо у товариствi беруть участь двоє або бiльше учасникiв з повною вiдповiдальнiстю, то вони несуть солiдарну вiдповiдальнiсть за борги товариства. Сукупний розмiр часток вкладникiв не повинен перевищувати 50 вiдсоткiв майна товариства. Управлiння справами командитного товариства здiйснюється тiльки учасниками з повною вiдповiдальнiстю.

Згiдно із Законом України «Про пiдприємства в Українi», пiдприємства можуть об’єднуватись в асоцiацiї, корпорацiї, консорцiуми та концерни.

Асоцiацiя − договiрне об’єднання, створене з метою постiйної координацiї господарської дiяльностi. Асоцiацiя не має права втручатися у виробничу i комерцiйну дiяльнiсть будь-кого iз учасникiв.

Корпорацiя − договiрне об’єднання, створене на основi поєднання виробничих, наукових та комерцiйних iнтересiв, з делегуванням окремих повноважень централiзованого регулювання дiяльностi кожного з учасникiв.

Консорцiум − тимчасове статутне об’єднання промислового i банкiвського капiталу для досягнення спiльної мети.

Концерн − статутне об’єднання пiдприємств промисловостi, наукових органiзацiй, транспорту, банкiв, торгiвлi тощо на основi повної фінансової залежності вiд одного або групи пiдприємств.

Своєрідним об'єднанням підприємств є промисловофінансова група. Промислово-фінансова група − це об’єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, підприємства інших галузей економіки, банки, наукові і проектні установи та організації усіх форм власності, що мають на меті отримання прибутку, і яке створюється за рішенням Кабінету Міністрів України.

Характерними ознаками для всiх п’яти груп об’єднань пiдприємств є:

1. Об’єднання пiдприємств проводиться на добровiльних засадах.

2. Пiдставою для створення об’єднання пiдприємств є лише статут.

3. Об’єднання є юридичною особою, може мати самостiйний баланс i рахунки в установах банку. Тим не менше, при створеннi господарських об’єднань пiдприємств-корпорацiй, консорцiумiв i, особливо, концернiв слiд враховувати, що кожнiй iз груп притаманнi особливостi щодо представництва засновникiв, фiнансової та адмiнiстративної залежностi пiдприємств членiв статутних об’єднань.

По-перше, засновниками об’єднань є власники або уповноваженi ними органи, а не самi пiдприємства.

По-друге, члени об’єднання перебувають у частковiй (корпорацiя, консорцiум) або повнiй (концерн) фiнансовiй залежностi.

По-третє, пiдприємства-члени об’єднання мають обмежене право виходу з нього. Вони, як правило, мають право вийти зі статутного об’єднання лише за згодою засновника (власника або уповноваженого органу).

По-четверте, фiнансова залежнiсть членiв об’єднання породжує залежнiсть i адмiнiстративну, оскiльки підприємство-засновник стає вищестоящим органом стосовно пiдприємств-членiв об’єднання.

Фінансова незалежність підприємств гарантується чинним законодавством України. Держава гарантує всiм суб’єктам господарювання, незалежно вiд обраних ними органiзацiйних форм (підприємство, товариство), однаковi права i створює однаковi можливостi для доступу до фiнансових, трудових та природних ресурсiв; недоторканiсть майна; забезпечує захист будь-якої форми власностi.

Фiнансовi резерви, якi створюються на пiдприємствах, в асоцiацiях та мiнiстерствах за рахунок прибутків, необхiднi для підтримування стабiльностi кругообігу грошових коштiв i всього процесу розширеного вiдтворення. Наявнiсть фiнансових резервiв дозволяє перерозподіляти фінансові ресурси між підвідомчими підприємствами з метою лiквiдації тимчасових фiнансових труднощiв, що виникають у процесi ведення господарської дiяльностi, проводити єдину технiчну і технологічну полiтику підвідомчих пiдприємств тощо.

Подiл коштів на власнi та залученi є важливим для пiдприємств тому, що в окремi перiоди діяльності, або й постiйно, виникає додаткова потреба в коштах, яка реалiзується шляхом отримання короткотермiнових позик i довгострокових кредитiв. Поєднання власних i позичених коштiв дозволяє рацiональніше використовувати та зберігати власний обіговий капiтал i своєчасно реалiзовувати iнвестицiйнi проекти.

1.2 Особливості організації фінансів підприємств

Активне використання фінансів як інструмента впливу на зростання ефективності виробництва і прискорення соціально-економічного розвитку держави вимагає детального розгляду суті такої складної економічної категорії, як фінанси. Особливу актуальність ця проблема матиме впродовж періоду формування ринкового середовища в Україні, що вимагає узгодження основних принципів національної економічної моделі зі світовими, які відпрацьовані на практиці сторіччями.

З точки зору прагматиків, фінанси на мікрорівні (суб’єктів господарювання) взагалі не вписуються у категорійний апарат у нашому розумінні, а можуть вважатися лише безпосередньою реакцією суб’єктів господарювання на рівень свого достатку і на його частку, яку присвоює держава у формі податків.

Більш прийнятною є концепція трактування фінансів на всіх рівнях як стосунків, що виникають між інституціями, які забезпечують не тільки задоволення суспільних благ і рівень добробуту членів суспільства, а й встановлюють взаємозв’язок між ринком і державою; економічно обгрунтований розподіл ресурсів між приватним та державним секторами економіки тощо.

Функціонування фінансів як економічної категорії в умовах товарно-грошових відносин саме собою не розкриває суті цієї категорії як на рівні загальнодержавному, так і на рівні суб’єктів господарювання. Проявляються

фінанси при опосередкуванні руху вартості валового внутрішнього продукту, продиктованого закономірностями розвитку матеріального виробництва, необхідністю дотримання пропорцій відтворення.

Рух вартості валового внутрішнього продукту на всіх стадіях відтворювального циклу, що супроводжується трансформуванням його частини у фінансові ресурси, чітко не відображає опосередковуючу в цьому роль фінансів. Тому дослідження вченими-економістами процессу відокремлення часток валового внутрішнього продукту, які спрямовуються на формування цільових фінансових ресурсів, у свій час дали поштовх до виникнення двох концепцій щодо трактування суті фінансів − розподільної і відтворювальної.

Досліджуючи суть фінансів, варто нагадати про відсутність серед вчених-економістів єдності у віднесенні до відмінних ознак фінансів як економічної категорії грошового або економічного характеру відносин, які обслуговують рух вартості валового внутрішнього продукту.

Трактування фінансів як економічної категорії, що відображає сукупність економічних відносин, пов’язаних зі створенням, розподілом і використанням фінансових ресурсів, на думку більшості науковців, є цілком прийнятним на всіх рівнях. Так, на загальнодержавному рівні встановлені пропорції розподілу валового внутрішнього продукту, що визначаються законами, властивими виробництву матеріальних благ, дозволяють в подальшому державним інституціям і суб’єктам господарювання оперувати в своїй діяльності грошовими потоками і фінансовими ресурсами, отриманими внаслідок такого розподілу. Це означає, що сферою виникнення фінансів є процеси трансформації вартості валового внутрішнього продукту

(С + V + m) у фінансові ресурси на рівні держави

і суб’єктів господарювання. Тим не менше, при віднесенні складових валового внутрішнього продукту до фінансових ресурсів потрібно враховувати, що грошовий характер участі в розподільчих і перерозподільчих процесах властивий також іншим економічним категоріям, таким, як ціна, заробітна плата, податки та ін.

Так, при формуванні із валового внутрішнього продукту фонду відшкодування матеріальних та інших витрат (С) одночасно відбувається опосередкований фінансами процес виділення ресурсів, спрямованих, наприклад, на обов’язкове пенсійне страхування, соціальне страхування на випадок безробіття, до Державного інноваційного фонду та інших державних цільових фондів.

Категорія заробітної плати обслуговує формування частки валового внутрішнього продукту у вигляді необхідного продукту − фонду оплати праці (V). Розподільна і стимулююча сутність цієї економічної категорії розкривається у взаємодії з фінансами під час формування кінцевої величини фонду споживання, що пов’язаний зі створенням фондів різних виплат населенню й вирахувань із заробітної плати.

Ковалева А.М. у своєму визначенні фінансів підприємств, на відміну від визначення державних фінансів, не підкреслює їх імперативного характеру, якою прихильники «рафінованих» економічних категорій не визнають і донині.

Більш виваженим можна вважати визначення сутності фінансів у редакції дослідника цієї економічної категорії Білик М.Д.: «…фінанси підприємства характеризують систему економічних відносин щодо формування, розподілу і використання фінансових ресурсів для забезпечення

ефективного його розвитку на всіх стадіях життєвого циклу».

По-перше, розуміння того, що сутність категорії фінансів повинна залишатися незмінною у своїй основі як на рівні загальнодержавному, так і на рівні суб’єктів господарювання із врахуванням того, що на мікрорівні можуть змінюватися лише її форми, де фінанси є об’єктом регулювання зі сторони державних і муніципальних, законодавчих і виконавчих органів влади та управління. Тобто фінанси на мікрорівні відрізняються від фінансів на макрорівні, в першу чергу – наказовішою формою. Про це свідчать складові фінансового механізму.

Для прикладу можна навести дві складові забезпечення фінансового механізму підприємства, які характеризують імперативний характер фінансів підприємств:

Правове забезпечення:

Нормативне

забезпечення:

• закони;

• постанови Верховної Ради;

• укази Президента;

• постанови Уряду;

• накази, листи міністерств

і відомств;

• статут суб'єкта господарю-

вання;

• інструкції;

• нормативи;

• норми;

• методичні вказівки;

• інша нормативна

документація

По-друге, фінанси підприємств опосередковують процес формування, розподілу та використання фінансових ресурсів. На рівні суб’єктів господарювання грошові фонди що відносяться до фінансових ресурсів, дещо відрізняються від цих фондів на рівні загальнодержавному. Відомо, що значна частина фінансових ресурсів на макрорівні, перш за все, пов’язана з грошовим вираженням частини вартості чистого доходу (прибуток, відрахування до державних цільових фондів на всіх рівнях управління), частини фонду споживання (прибутковий податок, податок на додану вартість, акцизний збір, мито та ін.), а також частини фонду заміщення, наприклад, амортизаційні відрахування.

Аналогічно слід підходити до окреслення кола фінансових ресурсів на рівні суб’єктів господарювання, які теж становлять грошове вираження новоствореної вартості, а саме: чистий прибуток, амортизаційні відрахування та інші ресурси (кошти засновників, внутрішні ресурси в будівництві, що ведеться господарським способом тощо) якими підприємство користується на правах власності або за згодою власника на правах повного господарського відання (оперативного управління).

Таким чином, можна стверджувати, що основними ознаками фінансових ресурсів підприємств − матеріальної основи функціонування фінансів підприємств − є джерела їх походження і право суб’єкта господарювання розпоряджатися ними без будь-яких обмежень.

Безумовно, всі фонди грошових коштів мають безпосередній вплив на фінансовий стан підприємства і особливо – на управління капіталом підприємства. Тим не менше, слід враховувати, що позичені ресурси мають обмежений термін функціонування в обороті коштів підприємств сфери матеріального виробництва і обслуговують лише рух власних фінансових ресурсів, безпосередньо пов’язаних із інвестиційною діяльністю (поповнення і розширення оборотного та основного капіталу). Тому стосовно всієї сукупності фондів грошових ресурсів, які супроводжують рух вартості валового внутрішнього продукту, їх можна кваліфікувати як інвестиційні ресурси.

По-третє, складною є характеристика об’єкта категорії фінансів. На сьогодні дослідники фінансів поділяються на дві групи. Перша група вчених вважає, що об’єктом категорії фінансів є грошові відносини. На погляд представників другої групи, об’єктом є частина економічних відносин − розподільчих відносин, які опосередковуються грошима, оскільки фінанси є похідною від товарно-грошових відносин і відображають тільки їх певну сферу − обслуговування конкретних видів руху грошових фондів, що включаються до фінансових ресурсів.

Сфера дії фінансів підприємств проявляється під час виконання господарських та фінансових операцій між такими суб’єктами та інституціями:

− засновниками (акцiонерами) і пiдприємствами (товариствами) як суб’єктами господарювання з приводу формування, збереження i поповнення основного та обігового капiталу, створення фінансового резерву і резерву на виплату дивідендів та ін. Такі фінансові стосунки є однією з найважливіших умов створення i органiзацiї дiяльностi суб’єктiв господарювання (підприємств) різних форм власностi та органiзацiйно-правових форм.

− підприємствами і їх контрагентами та організаціями. Проведення господарських та фінансових операцій передбачає виконання фінансових зобов’язань щодо постачальників, покупців, будівельних і транспортних організацій, пошти й електрозв’язку, митниці, а також інших підприємств й організацій з приводу управління корпоративними правами. Фінансовим аспектом можна вважати процес отримання грошових, матеріальних і нематеріальних надходжень, розподіл яких на фонди грошових коштів і формування фінансових ресурсів організовуються за допомогою фінансів підприємств.

Вплив на фінансовий результат підприємства мають результати від операцій з іноземною валютою і цінними паперами.

До певної міри можна вважати, що фінансовий аспект має місце при наданні підприємствам нових видів банківських послуг:

− факторингу − операції, в процесі якої підприємство передає банку своє право на отримання коштів за відвантажені товари. Такий вид послуги передбачає автоматичнее відшкодування банком підприємству значної частини суми боргу, решту − перераховує на його рахунок після отримання коштів від покупця. Така комісійна фінансова операція є платною;

− форфейтингу − операції з рефінансування дебіторської заборгованості у вигляді комерційного кредиту шляхом передачі перевідного векселя на користь банку. За проведення форфейтингової операції банкові сплачується комісійна винагорода;

− трасту − довірчої операції банків з управління майном клієнта і надання їм інших послуг, в інтересах і за дорученням клієнтів, на правах довіреної особи;

− андерайтингу − розміщення цінних паперів емітентів на ринку. Андерайтинг здійснюється за принципом комісійної торгівлі цінними паперами. Андерайтер (кредитна установа) продає цінні папери, але не бере на себе твердих зобов’язань щодо їх розміщення. Кредитна установа може надавати підприємству брокерські послуги (здійснення цивільно-правових угод із цінними паперами в ролі повіреного або комісіонера); дилерські послуги (здійснення угод з цінними паперами від свого імені, за свій рахунок шляхом проведення котирування цінних паперів); депозитарні послуги (представник емітента, брокер, спонсор емісії − централізатор, держальник рахунків непрямих учасників ринку.

− підприємствами та іншими суб’єктами фінансового ринку. Виконання фінансових операцій на фондових біржах з цінними паперами; страховими фірмами − страхування майна, працівників та інших ризиків і одержання страхових відшкодувань.

Фінанси підприємства, що випливає з їх економічної природи, виконують такі ж функції, що й загальнодержавні фінанси: розподільчу і контрольну.

За допомогою фінансів організується процес розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту шляхом створення централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів і використання їх за цільовим призначенням. Тому під розподільчою функцією фінансів підприємств слід розуміти створення і використання таких фондів грошових коштів, які спрямовуються на формування фінансових ресурсів держави та відшкодування затрат на розвиток виробництва і розширення самого підприємства.

Контрольна функція фінансів підприємств − це, перш за все, прояв внутрішньо властивої якості фінансів як економічної категорії об’єктивно відображати стан розподільчих і перерозподільчих процесів. Використання такої якості категорії фінансів дає можливість не тільки контролювати дотримання пропорцій у розподільчих і перерозподільчих процесах, а й впливати на них.

1.3 Фінансове забезпечення господарської діяльності підприємств

У широкому розумінні самофінансування − це метод господарювання, який означає покриття за рахунок власних доходів усіх видатків діяльності підприємства як при простому, так і при розширеному відтворенні. Самофінансування є економічною базою самостійності і самоуправління підприємства.

Теорія і практика самофінансування підприємств − важливі елементи економічних доктрин індустріально розвинених країн. У країнах з ринковою економікою, а це справедливо і для України, самофіансування означає забезпечення інвестування підприємств в основному за рахунок власних фінансових ресурсів: прибутків, амортизаційних відрахувань та ресурсів прирівняних до власних, наприклад, коштів засновників, внесених до статутного капіталу, емісійного доходу.

Досліджуючи поняття самофінансування і його функції, доцільно охарактеризувати його види: валове і чисте самофінансування (рис. 1.1.).

Основними складовими частинами валового самофінансування є частина прибутку, яка залишається у розпорядженні підприємства на умовах власності або повного господарського відання (чисте самофінансування) і амортизаційні відрахування.

Чистий прибуток − частина загального прибутку підприємства, яка залишається у розпорядженні підприємства після сплати до бюджету податків та відрахувань, сплати штрафних санкцій та ін.

Рис. 1.1. Види самофінансування

Відповідно до чинного законодавства кошти засновників, інвестовані у капітал підприємства, прирівнюються до власних. Ці кошти, спрямовані за цільовим призначенням, не оподатковуються, і тому, практично нічим, не відрізняються від чистого прибутку.

Амортизаційні відрахування відображають у грошовій формі вартість зносу основних фондів. Розглядаючи амортизаційні відрахування в контексті валового самофінансування, їх можна прирівнювати до валового прибутку. В цілому це справедливо, адже амортизаційні відрахування є відшкодованими раніше витраченими прибутками підприємства на створення і придбання позаобігових активів, які амортизуються.

Під чистим самофінансуванням необхідно розуміти саме чистий прибуток підприємства у вигляді фондів спеціального призначення, а не всієї частини прибутку, що залишається у розпорядженні підприємства.

Реінвестування прибутків у підприємство реалізується за кількома напрямками.

Традиційним напрямком є створення за рахунок нерозподіленого прибутку фінансового резерву (резервного капіталу), що приєднується до капіталу підприємства (акціонерного товариства). Такі резерви створюються відповідно до чинного законодавства або засновницьких документів підприємства (товариства).

Таким чином, мова йде про формування і використання грошового потоку підприємства, отриманого від виконання основної діяльності, та інших фінансових ресурсів, які прирівнюються до власних (рис. 1.2.).

Рис. 1. 2. Валове і чисте самофінансування у системі фондів грошових підприємства

Фінансові ресурси, що спрямовуються на поповнення капіталу підприємства, обраховують у вигляді грошового потоку (cash flow):

КФ = A м + (В − (С + A м) − Ф х П м) 􀂂 (1 − П п), де (1)

КФ − грошовий потік (cash flow);

В − виручка від реалізації продукції;

С − витрати на виробництво продукції без амортвідрахувань;

Ф − вартість основних фондів;

П м − ставка податку на майно;

П п − ставка податку на прибуток;

А м − амортизаційні відрахування.

Пов’язувати такий показник із самофінансуванням дозволяє його елементна база, що складається із власних фінансових ресурсів.

Тим не менше, розрахований розмір грошового потоку за такою спрощеною схемою не може відображати реальний розмір надходжень підприємств.

По-перше, визначення грошового потоку, побудованого лише на надходженнях (виручки) від основної діяльності підприємства, що не характерно для більшості підприємств.

По-друге, методика розрахунку грошового потоку повинна завжди бути адаптованою до реальних економічних умов.

Тому обчислення розміру грошового потоку (нетто-надходжень) відповідно до вимог чинного національного законодавства матиме такий вигляд:

КФ = Aм + (Чд − Сп) + По + Кз − (Мр * Пмр) −      (2)

− (Фн * Пмн) − Іп − (Пдо * Пп), де

Чд − чистий дохід, отриманий від продажу продукції;

Сп − сума повних витрат на виробництво і продаж

продукції;

Мр − рухоме майно (наземні транспортні засоби);

Пмр – ставка податку на рухоме майно;

Фн − вартість основних фондів (нерухоме майно);

Пмн – ставка податку на нерухоме майно;

Іп − інші платежі з прибутку (плата за землю, погашення довгострокових кредитів тощо);

Пдо − прибуток до оподаткування;

По − інші прибутки;

Кз − кошти засновників (акціонерів), спрямованих на збільшення капіталу підприємства.

Спрямування грошового потоку використовується не тільки на поповнення основного (основних фондів, нематеріальних активів, незавершеного капітального будівництва і довгострокових фінансових вкладень) й обігового капіталу, а й на фінансування витрат, безпосередньо не

 пов’язаних із звичайною діяльністю підприємства.

При використанні фінансових ресурсів на забезпечення життєво важливих сфер діяльності підприємства випадає з поля зору залучення значної їх частини, яка спрямовується на обслуговування основного та обігового капіталів (рис. 1.3.).

Рис. 2. 3. Джерела фінансування витрат на обслуговування капіталу підприємства

Збільшивши свій майновий стан за рахунок введення в експлуатацію основних фондів підприємства, незалежно від рівня прибутковості, виникають або збільшуються відповідні зобов’язання щодо сплати податку за

володіння рухомим (транспортними засобами) і нерухомим майном, а також плати за користування земельною ділянкою, на якій воно розміщене. За таких умов підприємство змушене узгоджувати, в першу чергу, напрямки використання амортизаційного фонду: фінансування інвестиційного проекту і фінансування витрат, пов’язаних із обслуговуванням володіння майновим комплексом.

Обслуговування основного капіталу може перекладатись і на собівартість продукції. Експлуатація персональних комп’ютерів, засобів зв'язку, оргтехніки та аналогічних основних фондів, пов’язана із комплексом додаткових затрат (розхідні матеріали, оплата обслуговування апаратів тощо), в значній мірі чинить додаткове навантаження на собівартість товарної продукції.

Функції самофінансування.

1. Фінансове забезпечення відтворення необігових активів підприємств.

2. Підтримування розміру обігового капіталу і фінансування його приросту.

3. Фінансування витрат, пов’язаних з обслуговуванням основного й обігового капіталу в процесі діяльності підприємства.

Найважливішою умовою ефективного функціонування підприємств є забезпечення принципу самофінансування – здійснення господарської, фінансової та інвестиційної діяльності за рахунок власних і прирівняних до власних ресурсів.

Коефіцієнт самофінансування розраховується таким чином:

Кс = (П + А): (К + З), де (3)

Кс – коефіцієнт самофінансування;

П – прибуток, який направляється у фонд нагромадження, грн.;

А – амортизаційні відрахування, грн.;

З – залучені кошти (читай залучені кредитні ресурси), грн.;

К – кредиторська заборгованість, грн.

При дослідженні самофінансування варто оперувати, насамперед, власними фінансовими ресурсами, включаючи ресурси, які підприємство отримує на безповоротній основі (кошти вищестоящих холдінгових і акціонерних товариств, асигнування з бюджету, кошти фондів підтримки підприємництва тощо), інвестиції, які надаються підприємствам у формі фінансової або іншої участі в статутному капіталі або прямих грошових вкладень.

Показники рівня самофінансування на підприємстві повинні враховувати різну економічну природу ресурсів, які спрямовуються на забезпечення розширеного відтворення. Тому, для оцінки можливостей формування підприємством фінансових ресурсів доцільно використовувати такі показники: коефіцієнт самофінансування; коефіцієнт самофінансування підприємства за рахунок внутрішніх джерел; коефіцієнт самофінансування підприємства за рахунок позикових ресурсів.

Ці показники в комплексі відображають реальну картину забезпечення принципів самофінансування розвитку підприємств і структуру джерел залучення фінансових ресурсів.

Коефіцієнт самофінансування розраховують так:

Кс = (Вк + Зк + Пк): Рі, де (4)

Кс – коефіцієнт самофінансування розвитку підприємства;

Вк – власні фінансові ресурси (чистий прибуток, амортизація, кошти засновників, безповоротна допомога, бюджетні асигнування);

Зк – залучені кошти (кредиторська заборгованість, кошти від фінансової участі);

Пк – позикові кошти (кредити банків, фінансова допомога на зворотній основі);

Рі – інвестиційні ресурси (Вк + Зк + Пк).

Коефіцієнт самофінансування розвитку підприємства за рахунок внутрішніх джерел характеризує рівень власних фінансових ресурсів у загальному обсязі фінансових ресурсів (забезпеченість власними фінансовими ресурсами), які формуються з врахуванням можливостей суб'єкта господарювання залучати в оборот ресурси, прирівняні до власних. Тобто таких ресурсів, що можуть використовуватись підприємством впродовж довшого часу, на безоплатній і безповоротній основах.

Визначення такого показника здійснюється за формулою:

Ксв = (П + А + Бд): (П + А + Кз + Фу), де (5)

Ксв – коефіцієнт самофінансування за рахунок внутрішніх джерел;

П – прибуток, який направляється у фонд нагромадження, грн.;

А – амортизаційні відрахування, грн.;

Бд – безповоротна допомога;

Кз – кредиторська заборгованість;

Фу – кошти від фінансової участі;

Коефіцієнт самофінансування за рахунок позикових ресурсів характеризує їх рівень у загальному обсязі інвестиційних ресурсів. Цей показник може бути розрахований таким чином:

Ксп = Пк: Рі, де (6)

Ксп – коефіцієнт самофінансування за рахунок позикових коштів;

Пк – позикові кошти;

Рі – інвестиційні ресурси.

Для характеристики самофінансування підприємств використовують частку самофінансування в ціні продукції – відношення показника валового самофінансування підприємства до його товарообігу:

Чс = Дсф: Опт, де (7)

Чс − частка самофінансування в ціні продукції;

Дсф − джерела самофінансування;

Опт − обсяг продажу продукції в оптових цінах.

В цілому такий показник дає певну уяву про процесс інвестування у підприємство. Однак він не позбавлений певних вад. Перш за все, на обсяг продажу продукції має суттєвий вплив рівень цін і їх структура, яка безпосередньо реагує на розмір затрат.

Показником, що характеризує процес відтворення позаобігових активів може слугувати частка (норма) валового самофінансування у валових інвестиціях в основний капітал підприємства. Його розраховують таким чином:

Нвс = Дсф: Іок, де (8)

Нвс − частка валового самофінансування;

Дсф – джерела самофінансування;

Іок − валові інвестиції в основний капітал

Рівень норми фінансування, отриманий за такою методикою, дозволяє виконувати лише приблизні зіставлення і оцінки розширення підприємств. Однак можна стверджувати, що коли норма фінансування перевищує 100 відсотків, то підприємство (товариство) має можливість фінансувати повністю або частково поповнення обігового капіталу за рахунок власних фінансових ресурсів.

2. Оцінка діяльності господарського підприємства на макрорівні

Фінансовий механізм є складовою частиною господарського механізму в державі, проте це специфічна складова, яка значною мірою визначає характер не лише господарського механізму зокрема, а й економічної системи в цілому. Специфічність його полягає в тому, що за допомогою фінансів визначається кінцевий результат усієї господарської діяльності в державі.

Кількісна та якісна характеристики фінансового механізму визначаються тим, яка величина фінансових ресурсів зосереджується й витрачається на відповідних рівнях господарського управління та якою є технологія їх зосередження й витрачання. Тут дуже важливо правильно вибрати саму техніку цих процесів, тобто суб'єкт і об'єкт зосередження і витрачання фінансових ресурсів, показники, ставки, норми, строки, санкції, пільги, тобто увесь інструментарій здійснення руху фондів грошових засобів.

Для аналізу економічних явищ і процесів, складних господарських взаємозв'язків необхідна система надійних взаємозумовлених показників. В економічній теорії та у господарській практиці використовують різні форми виміру суспільного продукту. Різноманітність форм і способів виміру результатів народногосподарської діяльності зумовлена різними теоретичними підходами до характеристики суспільного виробництва, різною методикою статистичних розрахунків, різними стадіями руху суспільного продукту в процесі економічного кругообігу.

Проте фінансове забезпечення має й інші аспекти свого здійснення. Для того щоб профінансувати відповідні заходи або програми, необхідно відпрацювати й законодавче встановити форми мобілізації ресурсів за допомогою податків, зборів, інших платежів. Це дуже важлива складова фінансового механізму в цілому. Вона є самостійною ланкою господарського механізму і називається податковим механізмом.

Фінансове регулювання – це метод здійснення державою функцій управління економіки й соціальними процесами при використанні фінансів. Використовуючи фінанси, держава шляхом встановлення форм і методів мобілізації фінансових ресурсів та їх використання стимулює або локалізує ті чи інші явища й процеси в державі. Так, надаючи капітал на розвиток економіки, держава стимулює розвиток таких виробництв, які в умовах ринку не можуть забезпечити свій розвиток за рахунок власних ресурсів. Аналогічно при розробці методів мобілізації ресурсів шляхом диференціації ставок і пільг досягається прискорення або стримування розвитку окремих виробництв, робіт і послуг.

За допомогою фінансового механізму здійснюється широкомасштабний розподіл і перерозподіл створюваного в державі валового внутрішнього продукту відповідно до основних положень фінансової політики. На стадії фінансового планування й прогнозування визначаються фінансові можливості держави щодо фінансового забезпечення розвитку її економіки й соціальної сфери. Показники прогнозних розрахунків є основою для приведення в дію відповідних стимулів та інструментів у формі різноманітних пільг, санкцій або обмежень, які забезпечують розвиток держави в заданому напрямку. Це можуть бути пільги з оподаткування, пільгове кредитування або надання дотацій на покриття збитків тощо.

Фінансова політика держави це досить складна сфера діяльності законодавчої і виконавчої влади, яка включає заходи, методи і форми організації та використання фінансів для забезпечення її економічного і соціального розвитку. Своє конкретне вираження фінансова політика знаходить в чинній системі мобілізації фінансових ресурсів та їх використання для задоволення різноманітних потреб держави, підприємницьких структур і населення.

Правову основу і конкретні напрямки реалізації фінансової політики в демократичній державі становить фінансове законодавство. У ньому повинна бути точно визначена компетенція всіх суб'єктів економічної системи щодо повноважень і відповідальності в фінансовій сфері. На основі чинного законодавства органи виконавчої влади видають нормативні акти для успішного втілення фінансової політики. Ці акти покликані конкретизувати механізм її виконання. Виконавча влада постійно здійснює заходи щодо удосконалення фінансового механізму реалізації фінансової політики.

Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями. На цій основі має забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, створення умов для розвитку господарських утворень різних форм власності, спільних підприємств з іноземним капіталом, акціонерних товариств, орендних і комерціалізованих підприємств.

Фінансове планування – це науково обґрунтований процес визначення джерел створення і напрямків використання фінансових ресурсів в економіці держави з метою забезпечення стабільного економічного й соціального розвитку.

Основними функціями фінансового планування є:

– відображення основних напрямків фінансової політики, що здійснюється органами законодавчої й виконавчої влади в державі;

– встановлення кількісних і якісних параметрів суспільного виробництва на плановий період;

– вибір раціональних шляхів фінансового забезпечення передбачуваного рівня економічного й соціального розвитку на основі ефективного використання наявних у суспільстві ресурсів;

– здійснення необхідного рівня перерозподілу фінансових ресурсів для досягнення темпів і пропозицій розвитку економіки й підвищення суспільного добробуту;

– встановлення раціональних форм мобілізації фінансових ресурсів і на їх основі визначення їх оптимальної структури.

Важливість загальнодержавного фінансового планування й прогнозування полягає в тому, що держава на макрорівні за його допомогою визначає свої фінансові можливості загалом і можливості використання фінансів для прийняття рішень у сфері розвитку економіки й соціальної структури всієї держави, певних регіонів і видів виробництва. Для досягнення поставленої мети повинна бути розроблена загальнодержавна програма економічного й соціального розвитку, а також певні програми інвестування, прискорення розвитку деяких виробництв, охорони довкілля та інші загальнодержавні програми.

За економічним призначенням і роллю в процесі розширеного відтворення фінансове планування можна поділити на дві самостійні й одночасно органічно взаємопов'язані сфери.

Перша – це сфера зведеного фінансового планування. Вона включає зведене планування в масштабах держави, зведене планування в межах певних господарських об'єднань (промислово-фінансових груп, концернів, асоціацій тощо), зведене територіальне планування.

Друга сфера – це індивідуальне фінансове планування на рівні господарської структури, бюджетної установи.

Метод фінансового планування повинен включати елементи:

– аналізу досягнутого рівня й пошук можливостей його покращення в прогнозованому проміжку часу;

– вибору способів для розрахунку показників;

– способів і прийомів проведення розрахунків.

Центральне місце посідають зведені загальнодержавні фінансові плани. Вони відображають рух фінансових ресурсів на макрорівні, тобто масштаби перерозподілу фінансових ресурсів, що здійснюються за допомогою фінансової системи держави. До їх числа належать баланс фінансових ресурсів і витрат держави, зведений бюджет держави, державний бюджет, бюджет пенсійного фонду тощо.

Індивідуальні фінансові плани, тобто плани окремих підприємницьких структур, різняться між собою залежно від форм власності, видів діяльності, типу організацій, методів управління. Проте різним є насамперед перелік джерел доходу й напрямків використання фінансових ресурсів. За своєю економічною суттю вони відображають передбачувані результати фінансової й фінансове забезпечення господарської діяльностей конкретного суб'єкта господарювання.

Як економіко-організаційний процес зведене планування повинно розв'язувати такі завдання:

– встановити можливості фінансового забезпечення стратегічних цілей і основних завдань розвитку суспільства на конкретний період з урахування рівня розвитку суспільства;

– визначити джерела фінансових ресурсів, за допомогою яких за даних умов можна забезпечити розв'язання поставлених завдань;

– обґрунтувати найраціональніші й найефективніші шляхи використання фінансових ресурсів для досягнення поставлених цілей.

Активне використання фінансів як інструмента впливу на комплексний розвиток економіки потребує досконалих форм зведеного фінансового планування і насамперед територіального. Його вдосконалення повинно здійснюватися в міру того, як підвищується ступінь взаємної узгодженості різних територіальних утворень у межах держави.

Вичерпну інформацію про фінансові зв'язки та взаємовідносини, а також про обсяг фінансових ресурсів, що має держава, може надати лише зведений баланс фінансових ресурсів і витрат держави. Його наявність дасть змогу визначити оптимальний шлях розвитку фінансових відносин у державі, виявити внутрішні резерви зростання нагромаджень, ширше використовувати фінансові стимули для впливу на виробництво, забезпечити тісний взаємозв'язок показників прогнозу економічного й соціального розвитку з фінансовими показниками.

Управління державними фінансами – це сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на формування і використання централізованих і децентралізованих фондів фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні державних органів управління.

Управління фінансами включає об'єкт і суб'єкт. Об'єктом управління є централізовані й децентралізовані фонди фінансових ресурсів, що створюються і використовуються в усіх ланках державних фінансів.

Суб'єкт управління – це фінансовий апарат, що зосереджується у фінансових службах міністерств, відомств, об'єднань, підприємств і організацій, апараті Міністерства фінансів України, місцевих фінансових органах, Державній податковій адміністрації України. Державному казначействі України, Державній контрольно-ревізійній службі України, інших фінансових інститутах.

Суб'єкт управління фінансами впливає на об'єкт через фінансовий механізм. Центральне місце в управлінні фінансами в Україні, як і в будь якій іншій державі, займає Міністерство фінансів. Саме на нього покладеш завдання загального керівництва всією фінансовою системою країни. Основними його функціями є:

• вироблення основ і напрямів фінансової політики держави та розробка заходів щодо їх реалізації;

• організація бюджетного процесу, складання проекту Державного бюджету та його виконання після затвердження Верховною Радою України;

• здійснення заходів з мобілізації коштів через систему державного кредиту та управління державним боргом;

• організаційне регулювання фінансової діяльності суб'єктів господарювання через встановлення правил здійснення фінансових операцій, форм фінансових документів, порядку і стандартів ведення бухгалтерського обліку і фінансової звітності;

• організація функціонування ринку цінних паперів;

• забезпечення фінансових відносин держави з іншими країнами, міжнародними організаціями і фінансовими інститутами;

• організація і здійснення фінансового контролю в країні

Національний банк України є основним фінансовим інститутом у сфері грошового ринку. Саме він здійснює емісію грошей, які виступають інструментом фінансових відносин, і регулює грошовий обіг України. Важливе завдання Національного банку – організація ефективного функціонування кредитної системи.

Фінансовий контроль за своєю економічною суттю це функція управління, яка включає сукупність спостережень, перевірок за діяльністю об'єкта управління з метою оцінки обгрунтованості й ефективності прийняття рішень і результатів їх виконання. Фінанси, будучи інструментом розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту в процесі його руху, забезпечують створення й використання фондів грошових засобів для задоволення економічних і соціальних потреб.

Суцільний фінансовий контроль передбачає вивчення всіх первинних документів і записів у формах аналітичного та синтетичного обліку. Цьому контролю підлягають найвідповідальніші операції установи. При вибірковому контролі перевіряються або всі документи певних періодів протягом року, або частина документів, але за весь звітний період.

Останнім часом статистичні органи країн СНД здійснюють перехід від системи балансу народного господарства (БНГ), яка була запроваджена в 20-х роках XX ст., до нової системи національних рахунків (СНР), ухваленої Статистичною комісією 00Н у 1993 р.

СНР як статистична модель ринкової економіки, сукупність міжнародних стандартів і сучасних параметрів економічного розвитку певною мірою долає обмеженість системи БНР, хоча також використовує балансовий метод. Перевагами СНР є те, що вона враховує всі види діяльності господарських суб'єктів (як юридичних, так і фізичних осіб, як вітчизняних, так і іноземних бізнесменів), пов'язаних з виробництвом матеріальних і нематеріальних благ і послуг:

– являє собою найбільш важливі та загальні аспекти економічного розвитку: виробництво і споживання продукції, розподіл і перероз-поділ доходів, формування національного багатства;

– досліджує три види взаємопов'язаних операцій – товарно-виробничих, споживчорозподільчих, доходно-фінансових.

Центральне місце в СНР займає показник валового внутрішнього продукту (ВВП), який визначають як валову вартість усіх товарів і послуг, створених на території даної країни протягом певного періоду, за виключенням вартості їх проміжного споживання. Іншими словами, йдеться про виключення подвійного рахунку при кількісному обчисленні ВВП, про вимогу при розрахунку враховувати тільки кінцеву продукцію і не враховувати проміжну.

Суть ВВП розкривають його загальні риси:

– є найбільш загальним показником кінцевого результату економічної діяльності в цілому в національній економіці;

– характеризує єдність взаємопов'язаних аспектів економічного процесу: виробництво матеріальних благ і надання послуг, розподіл доходів, кінцеве використання матеріальних благ і послуг;

– охоплює результати економічної діяльності всіх господарських одиниць: підприємств, організацій та установ як сфери матеріального виробництва, так і сфери послуг; особистих підсобних господарств населення; окремих осіб, зайнятих бізнесом;

– є вартісним, грошовим показником, вимірює ринкову вартість річного виробництва;

– має кількісний, часовий вимір.

Кінцева продукція – товари та послуги, які купують споживачі для кінцевого використання, а не для перепродажу.

Проміжна продукція – товари і послуги, що проходять подальшу переробку або перепродаються кілька разів, перш ніж попасти до кінцевого споживача.

Урахування проміжної продукції при підрахунках макроекономічних показників призводить до спотворення реальної величини виробленого валового продукту, оскільки таким чином не можна уникнути багаторазового подвійного рахунку.

Якщо всю заново створену продукцію розподілити на проміжну і кінцеву, то ВВП можна визначити як суму доданої вартості проміжної та кінцевої продукції або як валову вартість кінцевої продукції, виробленої на території даної країни. Вітчизняна кінцева продукція використовується на:

– споживання на внутрішньому ринку;

– нагромадження;

– експорт.

Слід зауважити, що при розрахунку ВВП вилучають непродуктивні угоди, що мали місце протягом року. До них належать фінансові угоди та продаж уживаних товарів.

Фінансові непродуктивні угоди утворюють:

– трансфертні платежі з державного бюджету ветеранам, безробітним, інвалідам та ін., оскільки вони (платежі) не беруть участі в примноженні суспільного продукту;

– приватні трансфертні платежі (субсидії, що отримують студенти від батьків, передача в спадок грошей, майна тощо, оскільки вони є результатом передачі коштів від однієї приватної особи до іншої);

– операції з цінними паперами, оскільки вони за своїм змістом є не що інше, як обмін паперовими активами і не означають зрос-тання виробництва.

Кількісно вартість ВНП відхиляється від вартості ВВП не більше ніж на один відсоток.

Метод кінцевого використання (за витратами) грунтується на тому, що весь кінцевий продукт купується домогосподарствами, бізнесом, державою та закордонними споживачами. За методикою 00Н, кінцеве використання ВВП складається із:

– споживчих витрат населення С;

– валових приватних інвестицій у національну економіку І;

– державних закупок товарів і послуг G;

– сальдо експортно-імпортних операцій (чистий експорт) Xn.

До споживчих витрат населення на особисте кінцеве споживання належать:

– витрати домогосподарств і приватних некомерційних організацій, що обслуговують домогосподарства, на споживчі товари коротко – та довгострокового користування і послуги (соціальні та комунальні на некомерційній основі);

– ринкова вартість послуг, отриманих ними як доход в натураль-ній оплаті;

– умовна плата за житло, яким користується сам власник.

Валові приватні інвестиції у національну економіку – це:

– кінцеві закупки машин, обладнання, верстатів підприємцями;

– усе будівництво;

– зміни у виробничих запасах.

Включення в структуру валових інвестицій житлового будівництва пояснюється тим, що житлові приміщення здаються (або можуть здаватися) в оренду і приносять дохід. Зміни ж у запасах можуть бути використані для виробництва товарів і послуг у майбутньому.

Державні закупки товарів і послуг – державні витрати на виробництво товарів і послуг (електроенергія, загальне управління, оборона, освіта, охорона здоров'я тощо) та на всі види прямих закупок ресурсів, включаючи робочу силу, з боку держави.

Сальдо експортно-імпортних операцій (чистий експорт) – перевищення експорту над імпортом.

Розподільчий метод (за доходами). Визначений за цим методом ВВП виступає як винагорода власників робочої сили та капіталу. ВВП тут обчислюють як суму первинних доходів, створених у процесі виробництва товарів і послуг, а також витрат і платежів, не пов'язаних з виплатою доходів.

Первинні доходи мають таку структуру:

– заробітна плата найманих робітників з нарахуваннями на соціальне страхування;

– доходи від власності:

а) рента – доход від здачі в оренду ресурсів;

б) позиковий відсоток – доход, що сплачує приватний бізнес за позику грошового капіталу. Відсоткові платежі, здійснювані державою, вилучаються з відсоткових доходів;

в) доход від власності некорпорованого підприємницького сек-тора;

г) прибутки корпорацій до сплати податків, куди входять дивіденди, нерозподілений прибуток, податки на прибутки корпорацій, списання запасів.

Витрати і платежі, не пов'язані з виплатою доходів – це відрахування на споживання капіталу та непрямі податки на бізнес:

– відрахування на споживання капіталу – амортизаційні відрахування. Вони не пов'язані безпосередньо із виплатою доходів. Це відрахування на створення грошового фонду, що відшкодовує знос основних фондів, які беруть участь у створенні ВВП;

– непрямі податки на бізнес утворюють загальний податок з про-дажу, акциз, податок на майно, ліцензійні платежі, мито. Вони входять у структуру витрат виробництва, додаються до ціни товару, перекладаючи тягар цих податків на споживачів. Оскільки непрямі податки мають сплачуватися державі раніше, ніж будуть оплачені факторні доходи, то цей вид витрат належить до тих витрат, які не пов'язані з виплатою доходів.

Незважаючи на те що показник ВНП є головним у системі національних рахунків, він не в змозі віддзеркалити реальний стан економічного розвитку в повному обсязі. Так, ВВП як вимірювач ринкової вартості обсягів виробництва не враховує:

– витрат, пов'язаних з доглядом за дітьми та хворими, що вихову-ються та лікуються дома;

– витрат на написання вченими безоплатних наукових праць;

– продукт, вироблений у тіньовій економіці;

– бартерний обмін;

– оплату чайових тощо.

Недоліком показників ВВП і ВНП є те, що реальний обсяг річного виробництва в них завищений на величину амортизаційних відрахувань та непрямих податків. Для виміру того обсягу, який суспільство додало в результаті своєї річної економічної діяльності до добробуту, використовують показник чистого національного про-дукту (ЧНП):

Ч

НП = ВВП – Амортизаційні відрахування.

Цей показник відбиває ринкову оцінку кінцевої продукції та послуг, що йде у споживання після заміни списаного устаткування. Іншими словами, цей показник можна визначити як такий, що показує розмір доходів від власності на землю, робочу силу, капітал, підприємницькі здібності, за допомогою яких був створений ЧНП.

Якщо від вартісної оцінки ЧНП відняти суму непрямих податків, отримаємо показник національного доходу (НД).

Національний доход – зароблений доход, оскільки він не включає в себе ні непрямі податки, ні субсидії і означає чистий приріст продуктів та послуг за рік до добробуту нації. На практиці розрізняють вироблений і спожитий національний доход.

Вироблений НД – це заново створена нацією вартість усіх товарів і послуг за рік.

Використаний НД – це вироблений НД за вирахуванням вели-чини втрат від стихійного лиха, технічних аварій, зовнішньоторговельного сальдо тощо.

Важливим макроекономічним показником у СНР є особистий доход. Він показує кількість грошей, що надійшли в особисте споживання. Для визначення особистого доходу слід від вартості ЧНП відняти прибутки підприємств, непрямі та податкові платежі до державної системи соціального страхування, відсоткові платежі за межі сектора «населення» та додати трансфертні платежі, що надійшли до цього сектора.

Якщо від особистого доходу відняти прибутковий податок, то будемо мати доход, що йде на використання населенням.

Для розуміння суті моделі СНР досить розглянути логіку побудови балансових таблиць, що розкривають найвищий рівень агрегації економічних показників на макрорівні. У такий спосіб СНР може бути подана у вигляді чотирьох балансових таблиць, де запис кожного показника здійснюється двічі – за ресурсами (кредит або надходження) і використанням (дебет або витрати).

Перша балансова таблиця показує взаємозв'язки та пропорції між надходженням та розподілом ВВП; друга – використання доходів, отриманих у процесі виробництва; третя виявляє джерела фінансування капітальних вкладень; четверта відбиває структуру торгового балансу.

Даючи загальне уявлення про СНР 00Н, слід зазначити, що значна частина показників цієї системи ще не запроваджена в статистику країн СНД, зокрема України. Так, для аналізу доходів і заощаджень СИР використовує такі типи господарств:

– домогосподарства осіб, що працюють за наймом;

– домогосподарства підприємців;

– домогосподарства самозайнятих (особи вільних професій, дрібні фермери тощо);

– домогосподарства осіб, що живуть на трансферти (пенсіонери, студенти та ін.);

– домогосподарства осіб, що живуть на доходи від власності (від-сотки, дивіденди, орендна плата).

Перехід України на СНР буде мати велике значення для соціально-економічного розвитку країни. Цей процес:

а) забезпечить більш широку і орієнтовану на ринкову економічну систему макроекономічну інформацію, необхідну для розробки виваженої економічної політики органами державного управління;

б) сприятиме налагодженню міжнародного економічного співробітництва країн СНД, їх входженню в міжнародний поділ праці, інтеграції в систему світових економічних зв'язків;

в) за допомогою запровадження універсальної стандартної статистичної мови вирішить проблему подання даних в міжнародні економічні організації;

г) підвищить рівень статистичного аналізу і економічного прогнозування, міжнародного співставлення соціально-економічних параметрів.