Основи розвитку регіону. Видатки місцевих органів влади

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Основи розвитку регіону. Видатки місцевих органів влади

Основи розвитку регіону. Видатки місцевих органів влади

Зміст

Вступ

1. Основи розвитку регіону

2. Видатки місцевих органів влади

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

За умов переходу економіки України до ринкових відносин багато проблем економічного життя суспільства слід оцінювати й вирішувати по-новому. Мало того, виникають проблеми, розв'язувати які доводиться вперше. Сьогодні, на початку нового сторіччя (десятиліття, тисячоліття), у країні лише створюються передумови для регульованого ринкового господарства. .

Становлення ринкових (договірних, контрактних) відносин у країні вимагає, передусім, формування нового господарського механізму, у якому найважливішу увагу приділяють державному регулюванню на регіональному рівні. Це одна з найскладніших і найважливіших проблем, що пов'язана, з одного боку, зі специфікою нашої національної економіки, а з іншого - з особливостями перехідного періоду.

Наприкінці XX ст. прискорився процес демократизації державного устрою та управління. У багатьох країнах невід'ємною складовою демократичного управління є місцеві органи самоврядування. В умовах трансформації економіки України однією з найважливіших складових частин її фінансової системи є місцеві фінанси. Функції регулювання економічних і соціальних процесів поступово переходять від центрального рівня державної влади до місцевого, тому посилюється роль місцевих фінансів та розширюється сфера їх застосування. Через місцеві фінанси держава активно здійснює соціальну політику та регулює процес вирівнювання економічного та соціального розвитку територій, які внаслідок історичних, географічних та інших умов є депресивними порівняно з іншими територіями країни.

Фінансова наука в Україні стрімко розвивається в різно-векторних напрямах, одним із яких є проблеми місцевих фінансів.

Місцеві фінанси - це система формування, розподілу і використання грошових та інших фінансових ресурсів для забезпечення місцевими органами влади покладених на них функцій і завдань, як власних, так і делегованих.

Регіональна політика - структурна політика, спрямована на розвиток певного економічного, культурного і адміністративного регіону з відповідними елементами планування. Термін «Регіональна політика» часто вживають як синонім понять «регіональна економічна» і «регіональна структурна» політика, метою якої є вирівнювання розвитку регіонів за допомогою певних інвестиційних вкладень в окремі сектори, надання допомоги для розвитку слабких регіонів.

Соціальна політика:

1) сукупність заходів держави, спрямованих на досягнення певних соціальних цілей; її мета полягає в забезпеченні добробуту громадян та посиленні соціальної солідарності в суспільстві;

2) одна з головних сфер політичної діяльності держав, політичних партій, громадських організацій, що є суб'єктами політики, метою якої є розвиток класів, соціальних груп, соціальних прошарків (страт), національних чи інших етнічних спільнот, мовних груп, конфесійних груп, що утворюють те чи інше суспільство, а також розвиток (соціалізація) людини.

Соціальна політика спрямована на захист усіх елементів структури суспільства, а також окремих осіб від деструктивних процесів, що мають місце в суспільстві на певних етапах його розвитку. Об'єктом особливої уваги соціальної політики є соціальне забезпечення (пенсійне забезпечення у старості, у випадку інвалідності тощо), зайнятість, система охорони здоров'я, освіти, житлова політика, а також сімейна та тендерна політика. Реалізація соціальних значущих цілей і розв'язання соціальних завдань відбувається через соціальні проекти і соціальні програми, які становлять значну частину соціальної політики.

Місцевий бюджет - фонд фінансових ресурсів місцевого самоврядування, що затверджується до виконання відповідною місцевою радою. Мінімальні розміри місцевого бюджету визначаються на основі нормативів забезпеченості на одного жителя, які встановлюються Верховною Радою України. Доходи місцевого бюджету формуються за рахунок закріплених законом джерел та відрахувань від загальнодержавних податків і доходів.

Мета контрольної роботи – ознайомитися з основними поняттями курсу «Регіональна і соціальна політика та місцеві фінанси», розглянути питання – основи розвитку регіону та видатками місцевих органів влади, зробити висновки з цих питань.

1. Основи розвитку регіону

Стратегію регіонального розвитку визначає регіональна політика, яка має управляти економікою, соціальним і політичним життям регіону, координувати взаємовідносини центру та регіону, сприяти ефективному розвитку регіональних відносин.

Ефективна регіональна політика базується на таких принципах:

- впровадження всіма органами влади державної регіональної політики;

- врахування в рішеннях центральних органів влади інтересів і особливостей регіонів;

- підвищення самостійності регіонів у вирішенні власних проблем, тобто формування ефективного самоуправління на основі самофінансування.

Внутрішня політика регіонів - цільові дії органів влади регіонів, спрямовані на ефективніше використання всіх ресурсів регіону для підвищення благоустрою території, вдосконалення структури матеріального виробництва, покращення стану навколишнього середовища, розвитку соціально-економічної інфраструктури.

Регіональна політика - це інструмент, який дозволяє ефективно і з невеликими суспільними витратами проводити децентралізацію соціального регулювання, адаптувати загальні принципи соціальної політики до регіональних умов із врахуванням складної економічної, соціальної, національної, етнічної, релігійної структури країни. Це важлива складова частина економічної політики держави, що охоплює комплекс різноманітних законодавчих, адміністративних і економічних заходів, які проводяться як центральними, так і місцевими органами влади і спрямовані на регулювання процесів розміщення продуктивних сил.

Основними напрямами регіональної політики є:

- визначення співвідношення рушійних сил регіонального розвитку і забезпечення їх взаємодії (державний і приватний сектори економіки, внутрішні та зовнішні фактори розвитку регіону);

- співвідношення загальнодержавного і регіонального аспектів розвитку, центрального і регіонального рівнів управління економікою;

- підйом економіки відсталих регіонів і освоєння нових регіонів та ресурсів;

- проблеми урбанізації;

- демографічна політика держави;

- аграрна політика країни.

Набуття регіональними системами економічної самостійності в умовах ринку зумовлює необхідність переоцінки положення і функцій кожного регіону в системі координат економічного простору, в якому належить приймати рішення, що забезпечують умови його стійкого розвитку. При цьому слід враховувати деякі явища і процеси, які змінюють характер функцій управлінських структур регіону.

Замість галузевої спеціалізації, жорстко планових інвестицій та бюджетно-фінансових процесів ринок стимулює прагнення кожного регіонального суб'єкта країни до самоутвердження, до вибору економічної структури, що здатна забезпечити його надійне становище в ринковому просторі країни і світу. Будь-яке рішення, що пов'язане з міжрегіональною взаємодією, оцінюється з позиції економічної вигоди та можливості досягнення бюджетно-фінансової стабільності, а також реалізації стратегічних завдань соціально-економічного та екологічного розвитку регіону.

Конкурентне середовище у ринковому просторі формують усі регіони - суб'єкти господарства країни, інтереси яких перетинаються. Переваги в ринковому просторі має регіон з найбільш надійними конкурентними позиціями, що забезпечують сприятливі умови для ефективної підприємницької та комерційної діяльності. Це забезпечує регіону умови для найбільш ефективного розвитку продуктивних сил і територіальної організації господарства. Однак поки існують регіональні відмінності в потенційних можливостях розвитку виробництва та ступеня впливу природнокліматичних і ресурсних чинників на економічну структуру регіональних систем, місце і значення кожного регіону в ринковому просторі визначатимуть спеціалізація і територіальний поділ праці.

Перехід до ринку виводить регіональні системи зі стану пасивних виконавців і наділяє їх функціями економічно самостійних суб'єктів ринкових відносин. До найважливіших з них належать такі:

узгодження і захист інтересів регіону всередині країни і за кордоном. Регіональна політика має визначити таку систему намірів і дій, яка реалізує не тільки інтереси держави щодо регіонів, а й інтереси самих регіонів. Це означає прийняття владними структурами практичних рішень, які забезпечували б створення умов для того, щоб кожний суб'єкт країни максимальною мірою використовував свій внутрішній потенціал і все менше претендував на постійну державну допомогу;

посилення конкурентних позицій регіону завдяки науково обґрунтованій підготовці території з метою залучення інвесторів та удосконалення економічної структури. У цьому разі йдеться про техніко-економічне обґрунтування та інфраструктурне забезпечення нових робочих місць;

створення умов, що сприяли б розвитку в регіоні малого і середнього бізнесу, а також стабілізації, розширенню виробничих можливостей державної та муніципальної власності;

створення системи регіональних пільг і гарантій для діяльності підприємницьких, комерційних структур та інвесторів;

нарощування зовнішньоекономічного потенціалу і розширення торгово-економічних зв'язків регіонів.

Виконання перелічених функцій регіональними системами є умовою формування соціально-економічного правового середовища, що гарантує соціальну, економічну й екологічну безпеку. При цьому зміцнюються конкурентні позиції регіонів.

Предметом конкурентної боротьби між регіональними суб'єктами можуть стати державні програми і проекти, що пов'язані з розміщенням і регіональним розвитком продуктивних сил, а також з вирішенням соціальних проблем. При постійному дефіциті ресурсів претендувати на участь у реалізації таких програм і проектів зможуть лише ті регіони, у яких найвищий рівень надійності конкурентних позицій.

З розвитком ринкових відносин на регіональному рівні, що супроводжуватиметься формуванням відповідної інфраструктури і правових засад, конкуренція стане чинником стимулювання ефективного розміщення і регіонального розвитку продуктивних сил, удосконалення економічних структур регіону, розширення асортименту і поліпшення якості продукції та послуг відповідно до сучасних вимог вітчизняного і світового ринків.

Стабільний розвиток регіональної економіки в умовах ринку стає реальним за наявності надійних конкурентних позицій. Принцип економічної самостійності регіональних суб'єктів країни вносить істотні корективи в їхнє фінансово-економічне становище. Стабільність розвитку регіональної економіки безпосередньо залежить від наявності відповідного соціально-економічного, науково-технічного та кадрового потенціалу. Ці чинники визначають привабливість регіону для розміщення нових і реконструкції існуючих виробництв і тим самим для створення нових робочих місць. У свою чергу зростання чисельності працюючих визначає соціально-економічний добробут населення та поліпшення фінансово-бюджетного становища в регіоні.

Надходження капіталу до того чи іншого регіону не залежить від централізовано прийнятих галузевих рішень. Воно визначається конкурентними можливостями регіону і перспективами нарощування їх. Підприємницький капітал спрямовується в ті регіони і сфери діяльності, де можна розмістити конкурентоспроможні виробництва та організувати прибутковий бізнес.

Об'єктивна оцінка конкурентних позицій регіону сприяє залученню його до здійснення програм розміщення і регіонального розвитку продуктивних сил.

Зміцнення конкурентних позицій регіонального рівня забезпечує:

зміцнення становища регіону в територіальному поділі праці та міжрегіональній інтеграції;

залучення вітчизняних та іноземних інвестицій для здійснення програм розміщення і регіонального розвитку продуктивних сил;

зміцнення зовнішньоекономічного потенціалу регіону і розширення завойованого ним сегмента світового ринку;

розвиток виробничої інфраструктури регіону як важливої умови раціоналізації схем руху товарів та прискорення обороту матеріально-речових ресурсів у процесі відтворення;

зміцнення фінансово-кредитної та бюджетної системи регіону;

формування і розвиток системи регіональних ринків та створення умов для надійного функціонування їх.

Зміцнення конкурентних позицій забезпечує стійкий розвиток регіональної системи і нейтралізацію негативних відхилень в економічному ринковому просторі країни. Важливо максимально реалізувати конкурентні можливості регіону з тим, щоб він міг використати свої переваги в спеціалізації та комплексному розвитку.

Конкурентні можливості кожної регіональної системи визначаються соціально-економічними, науково-технічними, екологічними чинниками, а також структурою господарства й економічним потенціалом. Це дає можливість кожному регіону брати участь у територіальному поділі праці з тими пропозиціями, які забезпечені найбільш якісними ресурсами та іншими умовами. Це, однак, не виключає можливості конкурентної боротьби між регіонами за вигідні проекти та нові робочі місця. Перемагає в ній той регіон, який пропонує найбільш раціональний і ефективний варіант розміщення і регіонального розвитку продуктивних сил.

Поряд з конкурентними можливостями у кожному регіоні є обмеження і негативні чинники. Вони здатні знизити результативність реалізації сприятливих конкурентних можливостей, а також ускладнюють використання соціально-економічного потенціалу в інтересах розвитку ринкових відносин у регіоні. До таких обмежень і негативних чинників можна віднести:

екстремальні умови виробництва і життєдіяльності населення;

слабку екологічну вивченість і науково обґрунтовану підготовку території регіону;

низький рівень виробництва товарів і послуг та недостатній обсяг виробництва продуктів сільського господарства;

віддаленість від економічно розвинених регіонів країни, відсутність розвиненої транспортної системи;

низьку якість продукції та послуг, що різко знижують їхню конкурентоспроможність;

високе економічне напруження, що породжує серйозні обмеження в розміщенні та регіональному розвитку продуктивних сил;

недостатній розвиток виробничої та соціальної інфраструктури як стримуюча обставина для інвестування і створення нових робочих місць.

Перелічені обмеження і негативні чинники тією чи іншою мірою впливають на використання конкретних можливостей регіону, оскільки в чистому вигляді жодна конкурентна позиція не може бути реалізована в житті. Це породжує ситуації, що вимагають гнучких і еластичних методів управління розвитком регіональної системи для забезпечення її стійкості та надійності.

Зміцнення або дестабілізація конкурентних можливостей регіону залежить не тільки від загально регіональних умов і процесів, а й від наявності конкурентних позицій у кожного підприємства, галузі або міжгалузевого комплексу.

У сучасних умовах конкурентне економічне становище суб'єктів регіональної економіки визначається їхньою здатністю здійснювати господарську діяльність у ринковому середовищі на умовах самостійності та самофінансування. Це принципово нове явище глибоко пронизує всі сфери діяльності підприємств і організацій. їхню конкурентоспроможність можна визначити як потенційну можливість займати відповідну нішу на ринку товарів та послуг, що забезпечують суб'єкту ринкових відносин стійке фінансове та економічне становище.

Для досягнення успіху потенційні конкурентні можливості мають бути реалізовані. Лише тоді суб'єкт регіональної економіки здобуває стійку позицію в конкурентній боротьбі. При цьому практика потребує постійного підтвердження конкурентних позицій, удосконалення їх відповідно до змін у кон'юнктурі ринку. Досягається це завдяки стимулюванню чинників, що забезпечують розвиток конкурентних позицій суб'єкта ринку, а саме:

матеріально-технічний і маркетинговий рівень діяльності підприємства;

якісна характеристика кадрового складу;

науково-інформаційна база для супроводження виробничої та комерційної діяльності;

фінансова стабільність і кредитоспроможність підприємства;

ефективність існуючих схем руху товарів;

якість вироблених товарів і послуг, витрати на їх виробництво і реалізацію;

надійна сировинна і паливно-енергетична база;

стійкість кооперативних зв'язків;

відповідність технологічного і технічного рівня підприємства сучасним вимогам науково-технічного прогресу, вітчизняного і світового ринку;

ступінь зносу виробничих фондів;

ефективність конверсійних процесів.

Сукупність конкурентних позицій підприємницьких і комерційних структур забезпечує безпосередній вихід у ринковий простір. Це посилює регіональні позиції в територіальному поділі праці та міжнародній інтеграції. У кінцевому підсумку на стійкі й надійні підприємницькі та комерційні конкурентні позиції прямий вплив має регіональна привабливість, що посилює конкурентні можливості суб'єктів ринку.

Конкурентні позиції окремого регіону не завжди забезпечують найбільш сприятливі умови для реалізації власних економічних і соціальних інтересів. Це зумовлює необхідність вступати в партнерський союз з суміжними регіональними системами.

До найважливіших конкурентних позицій можна віднести:

1. Зручне географічне положення і високу транспортну освоєність території регіону, які набувають особливого значення в таких ситуаціях;

близькість розвинених у господарському відношенні регіонів, здатних формувати ринковий простір і товарні ресурси при мінімальних витратах виробництва та обігу;

наявність зручних транспортно-економічних зв'язків з зарубіжними Країнами;

високий рівень розвитку взаємопов'язаної системи залізничного, автомобільного, водного та авіаційного транспорту.

2. Наявність високо економічних природних ресурсів, що становлять міжрегіональний і міжнародний інтерес і можуть бути об'єктами активної інвестиційної діяльності. Важливе значення має рівень геологорозвідувальної та науково-проектної обґрунтованості й підготовки проектів, що пов'язані з формуванням господарських полігонів, спрямованих на промислове і сільськогосподарське використання природних ресурсів.

3. Наявність у регіоні розвиненого науково-технічного потенціалу і науково-інформаційного середовища.

У результаті впливу науково-технічного прогресу на всі елементи продуктивних сил відбуваються зміни в структурі регіональної економіки:

послаблюється вплив ряду екстремальних чинників;

посилюється техніко-економічна доцільність комплексного використання природних ресурсів;

зростає значимість таких чинників, як захист природного середовища;

підвищується надійність господарських зв'язків тощо.

Збалансована бюджетно-фінансова система як запорука економічної самостійності та кредитоспроможності регіону. Економічна самостійність є дійовою конкурентною позицією, коли стає можливо приймати рішення з важливих питань соціально-економічного розвитку без складної процедури узгодження з вищими органами управління - згідно з визначеним для цієї території пріоритетним напрямом розвитку. Соціально-економічна привабливість регіону зростає за наявності надійного джерела формування місцевого бюджету і чіткого економічно-правового механізму регулювання фінансових взаємовідносин між суб'єктами ринкових відносин.

5. Наявність в регіоні стабільної податкової системи, чітких правил ліцензування і надійних гарантій для підприємницької та інвестиційної діяльності.

Кожний інвестор і підприємець повинен знати, в якому соціально-економічному середовищі йому доведеться вести діяльність та якою мірою важелі державного регулювання на місцях спрямовані на стимулювання і заохочення активної інвестиційної та виробничої діяльності.

Привабливість регіону багато в чому залежить від існуючої пільгової системи податків, а також від наявності гарантій, що зводять до мінімуму негативні наслідки економічного ризику.

Ця конкурентна позиція регіону має важливе значення для залучення як вітчизняного, так і зарубіжного капіталу в інтересах розвитку та територіальної організації продуктивних сил.

6. Наявність сучасної ринкової інфраструктури і кадрів, що володіють знаннями, достатніми для організації ефективності маркетингової, фінансово-кредитної та біржової діяльності. Ринкова інфраструктура має включати розгалужену мережу різних структур, що обслуговують потреби суб'єктів ринкової економіки, зокрема посередницькі, торгові й збутові організації, фінансово-кредитні організації, об'єкти матеріально-технічної бази, об'єкти, що забезпечують інформаційне забезпечення і правове обслуговування.

Без надійної ринкової інфраструктури неможна ефективно вести справу. Успіх залежить від узгоджених виробничо-комерційних зв'язків та їхнього фінансово-кредитного і маркетингового супроводження. Щодо ефективності функціонування ринкової інфраструктури, то вона залежить від кваліфікації та компетентності кадрів.

7. Сприятлива екологічна ситуація, що робить регіон привабливим як для розміщення нових робочих місць, так і для проживання населення. Слід враховувати, що більша частина території України характеризується критичною екологічною ситуацією. Це потребує особливого підходу до відбору найбільш екологічно чистих технологічних систем, а також використання спеціальної техніки. Будь-яка економія на природоохоронних заходах призводить до втрат і знижує надійність конкурентних позицій регіону.

8. Наявність у регіоні надійного зовнішньоекономічного потенціалу, під яким розуміють можливість активної участі в світо господарських зв'язках. Для цього потрібні три умови:

а) якість продукції, що відповідає вимогам НТП;

б) конкурентоспроможність товарів і ресурсів, що отримали визнання суб'єктів світового ринку;

в) наявність господарських умов для залучення іноземного капіталу і створення спільних підприємств та фірм.

9. Розвиненість економічної інфраструктури і намічені напрями її реформування. Ця стрижнева конкурентна позиція впливає на становище регіону в міжрегіональних і міжнародних торговельно-економічних відносинах.

Економічна структура регіону визначає місткість внутрішнього ринку й основні напрями ввезення та вивезення товарів і послуг.

10. Державна регіональна політика щодо областей і Автономної Республіки Крим.

Через систему гарантій і стимулюючих чинників можна посилити позиції регіонів, підвищити їхнє значення для країни в цілому.

На стійкість регіональної економіки впливають й інші дуже важливі конкурентні позиції. Поєднання їх в кожному регіоні різне, що пов'язано з характером реальної участі території в торговельно-економічних зв'язках. Це зумовлено тими ресурсами і виробництвами, які визначають його спеціалізацію та місце в територіальному поділі праці.

За таких умов кожний регіон вступає в партнерський союз лише з регіонами, що характеризуються найбільш надійними спільними позиціями. У цьому разі експертні оцінки виражатимуть сукупність найсильніших і найнадійніших конкурентних позицій, що мають загальнодержавне значення.

Найважливішим критерієм для рангування територіальних пріоритетів є наявність в тому чи іншому регіоні конкретних переваг, що мають значення для економічного розвитку України в цілому і забезпечують нарощування її зовнішньоекономічного потенціалу.

До основних конкурентних переваг окремих регіонів можна віднести:

наявні запаси економічно вигідних окремих мінеральних і паливних ресурсів;

значні масштаби нагромадження основних виробничих фондів у промисловості;

використання передових технологій в окремих виробництвах і промисловості, що ґрунтуються на досягненнях фундаментальних та прикладних наук;

відповідні геополітичні умови для розвитку міжнародних торговельно-економічних зв'язків;

наявність висококваліфікованої робочої сили і навчальних закладів для її підготовки;

агроекономічні можливості для нарощування тут у перспективі виробництва продуктів сільського господарства і товарів народного споживання;

великий академічний науковий потенціал з розгалуженою мережею науково-дослідних організацій.

Основою міжрегіональної інтеграції адміністративно-територіальних утворень України може стати вирішення тільки тих проблем, які мають актуальне значення як на стадії виходу з кризового стану, так і в період стабілізації господарських і соціальних процесів.

При оцінюванні конкурентних позицій регіонів надзвичайно важливо враховувати досягнутий рівень економічного розвитку суб'єктів регіональної економіки.

Експертна оцінка може засновуватися на 10-бальній системі. При цьому припускають, що чинники, які знижують надійність і стійкість конкурентних позицій регіонів, нейтралізовано, створені сприятливі умови утвердження ринкових відносин. Таке припущення дає змогу вияснити можливості відхилення від максимальної оцінки в результаті дії чинників, що породжують негативні явища і тенденції.

Досягти 10-бальної оцінки практично нереально, але розрив може бути зменшений за рахунок удосконалення конкурентних позицій завдяки докорінній структурній переорієнтації економіки регіонів, поліпшенню транспортної системи, зниженню екологічної, енергетичної та соціальної напруженості, фінансовому оздоровленню між виробничих зв'язків, а також формуванню ринкової та виробничої інфраструктури, створенню відповідного науково-інформаційного середовища.

При відборі для оцінювання та аналізу важливих конкурентних позицій регіонів як суб'єктів країни доцільно виходити з таких критеріїв:

1) кожна конкурентна позиція має сприяти підвищенню привабливості регіону для формування системи регіональних ринків;

2) усі конкурентні позиції пов'язані між собою і взаємодіють. Це створює економічну зацікавленість суб'єктів ринку в розвитку конку рентного середовища на території тих регіонів, у яких найбільш надійні та стійкі конкурентні позиції;

3) конкурентні позиції регіону динамічні та змінюються під впливом активної структурної політики; посиленого оновлення виробничого, науково-технічного і ресурсного потенціалу; розвитку виробничої та ринкової інфраструктури; здійснення активної інвестиційної та зовнішньоекономічної діяльності;

4) конкурентні позиції в кожному регіоні розвивалися неоднаково під впливом багаторічної політики регіонального розвитку відповідно до централізовано-розподільчої системи ведення господарства. У результаті вони не адекватні вимогам розвиненої ринкової економіки, і кожній позиції притаманний свій рівень зрілості та активності.

Експертну оцінку конкурентних позицій регіонів можна здійснити виходячи з зазначених положень, що дають змогу вияснити рівень їхньої зрілості з точки зору сучасних вимог переходу до ринкової економіки.

Відібрані для оцінки найважливіші конкурентні позиції, безумовно, будуть нерівноцінні за їхнім значенням у формуванні можливостей для зайняття достойного місця у ринковому просторі. Одна конкретна позиція в різних регіонах може мати різну оцінку. Оцінки відображають стан конкурентних позицій на певний момент.

З регіональним розвитком продуктивних сил і структурної переорієнтації економіки відбуваються як кількісні, так і якісні зміни у вихідному рівні економічного розвитку регіонів. Змінюються вага кожної конкурентної позиції та її вплив на формування умов для розвитку конкурентного середовища кожного окремого регіону і країни в цілому.

Регіональні відмінності конкурентних позицій слід розглядати в динаміці, з урахуванням просторових зрушень у розміщенні та регіональному розвитку продуктивних сил. Це дає можливість враховувати спеціалізацію кожного регіону і його місце в формуванні конкурентного середовища в країні.

Відповідні відмінності спостерігаються у формуванні елементів ринкової інфраструктури. При цьому темпи становлення ринкових відносин, створення необхідних умов і передумов для переходу до них відрізняються залежно від надійності конкурентних позицій.

У реальній дійсності великий вплив на конкурентоспроможність регіону мають кон'юнктурні ринкові ситуації й стійке становище галузі та її продукції на міжрегіональному та міжнародному ринках. У зв'язку з цим методично виправданим є рангування конкретних позицій регіонів з урахуванням експертної ефективності та участі в міжрегіональних і міжнародних зв'язках.

Узагальненим чинником, що визначає певні позиції регіонів, є процес поділу праці між регіонами та ефективність міжрайонної інтеграції. У регіональній економіці існують об'єктивні суперечності між ринком і виробництвом, а також між попитом і пропозицією, які в умовах гнучкого економічного механізму постійно вирішуються, що є запорукою надійності конкурентних позицій.

Послідовність і результативність розпочатих в Україні економічних реформ залежать від того, наскільки кваліфіковано нові підприємці всіх рангів заповнюють й організовують ринковий простір на різних рівнях, а керівні територіальні органи (обласна й місцеві адміністрації) координують і стимулюють їхню діяльність. Сьогодні до системи ринкових відносин залучено всі без винятку прошарки населення (наймання на роботу, утримання сім'ї) та всі господарські утворення, державні й комерційні.

Кожен регіон має у своєму розпорядженні певні природні, матеріально-технічні, трудові й фінансові ресурси, на основі яких раніше забезпечували повну зайнятість населення і певний життєвий рівень. Ці ресурси залишилися загалом незмінними, але продуктивність їхнього використання внаслідок економічної кризи впала до дуже низького рівня.

Завдання підвищити ступінь використання наявних ресурсів і виробничих потужностей зводиться до пошуку форм і методів підвищення ринкової активності місцевих підприємців і державних структур.

Показниками ринкової активності є обсяг товарообігу, розміри товарної пропозиції й проплатного попиту, індекси цін на товари й послуги. В обсязі товарообігу знаходять своє відображення обсяг збуту й обсяг купівель, а їхня динаміка дає уявлення про пожвавлення або згасання ринкової активності.

Товарна пропозиція завжди більша від показників збуту, тому що останні означають розмір реалізованої пропозиції, а платоспроможний попит завжди більший від обсягу купівель на розмір грошових нагромаджень у населення й у підприємств. Показники товарообігу, попиту й пропозиції можна порахувати, а їхню динаміку й співвідношення вивчити, що дозволяє прогнозувати ринкову активність і стимулювати її. Структуризація цих показників за різними напрямами дозволяє отримати картину впливу найрізноманітніших чинників на стан економіки регіону. Так, їх розгляд, спроектований на розвиток галузей народного господарства, розкриває важливі аспекти інерційності цього розвитку або деградації залежно від фаз економічного циклу: спад - депресія - пожвавлення - піднесення.

Як показує історичний досвід, тенденції в динаміці попиту й пропозиції визначає платоспроможний попит на кінцевий продукт - життєві засоби; ці тенденції знаходять вияв у товарообігові таких галузей, як легка й харчова промисловості, житлове будівництво, комунально-побутові послуги. Короткочасність циклу обігу товарів і послуг у цих галузях дозволяє дуже чуйно реагувати на платоспроможний попит населення й у повній відповідності з ним розширювати або скорочувати попит на товари галузей, безпосередньо поєднаних з ними, і так далі - аж до базових галузей.

Базові галузі, ґрунтовані на досить тривалому циклі відтворення своїх фондів (основного капіталу) і великомасштабного виробництва, працюють з розрахунком на тривалу перспективу, тобто на потреби 5-10-літнього циклу. Наприклад, після видобування руди саме такий період необхідний для виготовлення різних засобів виробництва з цієї руди, поки у формі продукту кінцевого споживання вона не перетвориться на телевізор, холодильник, легковий автомобіль чи іншу споживчу вартість. За різкого скорочення попиту, наприклад, на предмети споживання в металевому виконанні торгівля негайно відмовляється від замовлень на них у відповідних галузях, а останні - послідовно скорочують замовлення, тобто падає попит на продукцію поєднаних з ними інших галузей. Інерція спаду виробництва поступово охоплює одну галузь за іншою. Вихід з економічної кризи пов'язаний з тими ж інерційними процесами, але проходить тривалу й хворобливу стадію депресії та пожвавлення. Рушійними провідниками пожвавлення є виробничі структури, що виробляють предмети споживання з малими витратами й практично не потребують великих інвестицій. До цих структур належать сільськогосподарські підприємства, у тому числі фермерські або підсобні господарства, місцеві промисли, підприємства комунально-побутового обслуговування й виробництва предметів масового попиту. У міру нагромадження капіталу ці структури формують попит на засоби виробництва, й інерція зростання попиту доходить, нарешті, до базових галузей. Особливістю періоду депресії й пожвавлення є зростання платоспроможного попиту населення на предмети споживання й недостатня пропозиція останніх з боку вітчизняних виробників. Виниклий вакуум негайно заповнює пропозиція імпортних товарів, що досить наочно демонструють вітрини державних і муніципальних магазинів і комерційних установ.

Рясноту імпортних товарів не можна вважати позитивним явищем, тому що вітчизняні товари, вироблені за застарілими технологіями, не можуть з ними конкурувати. Вітчизняні товаровиробники не отримують необхідних нагромаджень і тому не спроможні досить швидко модернізувати й розширювати виробництво. Виходить, що грошові нагромадження населення спрямовуються на фінансування (інвестування) іноземних товаровиробників, а не на пожвавлення вітчизняної економіки. Річ у тім, що в ціні імпортних товарів найбільшу частку становлять витрати іноземних товаровиробників, що й компенсують вітчизняні покупці. Посередники під час перепродажу імпортних товарів використовують прибутки на подальше розширення імпорту й частково - на власні потреби. Переведення прибутків населення на придбання імпорту, таким чином, різко скорочує попит на вітчизняні товари, а значить, далі настає скорочення їх виробництва, зниження зайнятості й прибутків населення. Певні обмеження такого імпорту об'єктивно необхідні, при цьому вкрай важливо сприяти розвиткові вітчизняних виробництв.

Структуризація показників ринкової активності за всім переліком вироблених і реалізованих товарів (виробів, послуг, ресурсів тощо) дає уявлення про кон'юнктуру регіонального ринку й дозволяє вживати заходів щодо його збалансованості та запобігання кризовим явищам. У цьому аспекті, як відзначено вище, важливе значення має знаходження оптимальних пропорцій між обсягами пропозиції вітчизняних та імпортних товарів, а також між виробництвом на внутрішній ринок і на експорт.

Особливу увагу привертають кредитно-грошовий і фондовий види ринку. Замикання грошового (у тому числі валютного) обігу всередині кредитно-грошових і фондових структур (без виходу у виробництво або торгівлю) може паралізувати економіку регіону. Спекуляції акціями, валютою та кредитами є засобом маневрування коштами, що мобілізовані з державного бюджету, із нагромаджень підприємств і населення, у суб'єктивних інтересах тримачів цінних паперів і кредитних коштів, що має своїм наслідком штучне скорочення попиту і пропозиції загалом з усіма негативними наслідками.

Первісне нагромадження капіталу - одна з форм вияву ринкової активності, але при цьому слід дотримуватися оптимальних пропорцій між нагромадженням грошового й продуктивного капіталу з пріоритетом останнього. Регіональний ринок є сукупністю ринків усіх територій, що входять до регіону, тобто всіх його районів, міст і селищ. Інформація про товарообіг, можливості пропозиції і попиту дозволяє маневрувати товарними масами в межах регіону й знаходити виходи за його межі. Населення регіональних промислових центрів потребує продовольства, товарів місцевих промислів, а населення сільської місцевості - промислових товарів. Реалізація взаємного інтересу населення міста й села в обміні відповідними товарами, а також інтересу міських і сільських підприємств - необхідна умова підвищення ринкової активності в регіоні. Але його реалізація пов'язана з діяльністю ланки посередників, роль яких на перших етапах становлення сучасного ринкового простору покликані відіграти обласна й місцеві адміністрації, що спроможні отримувати й цілеспрямовано використовувати відповідну інформацію.

Основним завданням регіональної політики у сфері соціального розвитку є забезпечення населення робочими місцями, зниження рівня безробіття та залучення працездатного населення до сфери продуктивної зайнятості. У першу чергу це стосується територій, де реально існує загроза поширення масового безробіття та незайнятості населення: вугільних, металургійних, гірничодобувних центрів Донбасу і Придніпров'я, трудонадлишкових територій Карпатського регіону, монофункціональних територій з нерозвинутою сферою прикладання праці. Необхідно стабілізувати сферу зайнятості населення у сільській місцевості.

Правомірною є постановка питання про орієнтацію працездатного населення на збільшення отримуваних доходів за рахунок власних зусиль і можливостей, що відповідає принципам ринкового господарювання. І в цьому плані важливо підвищити адаптаційні можливості працездатного населення через активну професійну перепідготовку. В Україні щорічно близько 15-18 % незайнятого населення проходить перепідготовку через центри зайнятості, в той час як у розвинутих країнах світу понад 70 % незайнятого населення проходять відповідну перепідготовку чи підвищують кваліфікацію.

Передбачається більш повно задовольнити попит населення на ринку праці, створити умови для запровадження ступеневої освіти та інтегрованих навчальних планів, вирівняти по можливості освітній потенціал різних регіонів, створивши потужні регіональні навчальні заклади. До 2010 р. передбачається функціонування 21,3 тис. загальноосвітніх навчальних закладів; створення у кожному обласному і районному центрі спеціалізованих навчальних закладів для обдарованої молоді.

Необхідною передумовою соціального прогресу та одним з важливих завдань регіональної економічної політики є поліпшення демографічної ситуації у регіонах України, покращання соціально-побутових умов життя населення, здійснення заходів щодо підтримки сімей з дітьми та найменш соціально захищених верств населення, зростання рівня споживання населенням товарів та послуг. Передбачається у найближчій перспективі досягти зменшення показників смертності населення за рахунок створення безпечних умов праці, оздоровлення навколишнього середовища, поліпшення медичного обслуговування населення. Очікується, що за межами 2009 р. уповільнюватимуться темпи природного скорочення чисельності населення та відпливу за межі країни.

У виробничій сфері пріоритетними завданнями визначено розвиток експортних та імпортозамінних виробництв у регіонах, де для цього є сприятливі умови (вигідне транспортно-географічне положення, необхідний економічний та науковий потенціал). Це дозволить суттєво вплинути на експортний потенціал територій, удосконалити структуру експорту держави, розширити зовнішньоекономічні зв'язки. З метою активізації технологічних змін в експортоспроможних галузях (електроенергетика, чорна металургія, хімічна і нафтохімічна промисловість, окремі галузі сільського господарства та харчової промисловості) буде вжито додаткових заходів щодо залучення стратегічних інвесторів. Державне інвестування спрямовуватиметься в першу чергу в галузі, які є малопривабливими для приватних інвесторів; через фінансову інфраструктуру до інвестиційної сфери залучатимуться кошти населення.

Особлива увага приділятиметься розвитку сільськогосподарського виробництва на основі удосконалення його спеціалізації та підвищення рівня інтенсифікації з метою нарощування експортного потенціалу, комплексної інтеграції переробних галузей з виробництвом сільськогосподарської продукції та сировини. Передбачається ефективне використання рекреаційних ресурсів Криму, районів узбережжя Чорного та Азовського морів, Карпат, а також сприятливих за кліматичними та природними чинниками районів Волинської, Вінницької, Полтавської, Черкаської та інших областей з метою формування в майбутньому високорозвинутих рекреаційно-туристичних та оздоровчо-лікувальних комплексів державного і міжнародного значення.

2. Видатки місцевих органів влади

Відповідно до Бюджетного кодексу України, видатки бюджетів поділяються на:

- необхідні для забезпечення конституційного ладу держави, державної цілісності та суверенітету, незалежного судочинства, а також інші, які не можуть бути передані на виконання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню. Такі видатки здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України;

- які визначаються функціями держави та можуть бути передані на виконання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню з метою забезпечення найбільш ефективного їх виконання на основі принципу субсидіарності. Такі видатки здійснюються за рахунок коштів місцевих бюджетів, у т.ч. за рахунок трансфертів з Державного бюджету України;

- спрямовані на реалізацію прав та обов'язків Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, які мають місцевий характер. Такі видатки здійснюються за рахунок коштів місцевих бюджетів, у т.ч. за рахунок трансфертів з Державного бюджету України.

Критерії розмежування видів видатків між місцевими бюджетами встановлені, виходячи з повноти надання послуг та наближення їх до безпосереднього споживача. Вони поділяються на наступні групи:

Перша група - видатки на забезпечення бюджетних установ та заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які максимально наближені до споживачів. Такі видатки фінансуються з бюджетів сіл, селищ, міст та їх об'єднань.

Друга група - видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих законодавством для всіх громадян України. Фінансуються з бюджетів міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та міст обласного значення, а також районних бюджетів.

Третя група - видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують гарантовані державою соціальні по слуги для окремих категорій громадян або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України. Фінансуються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів.

У контексті нового механізму організації міжбюджетних відносин видатки місцевих бюджетів поділяються на дві групи які:

- враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів;

- не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів.

Перша група видатків відповідає повноваженням, які органи державної влади делегують органам місцевого самоврядування, а друга група видатків - власним повноваженням місцевого самоврядування.

Основні видатки першої групи:

- ведення державного земельного кадастру;

- проведення експертизи новозбудованих об'єктів;

- організація охорони, реставрації і використання пам'ятників архітектури й містобудування, природних ландшафтів;

- організація прикордонної (прибережної) торгівлі;

- проведення оплачуваних громадських робіт для осіб, зареєстрованих як безробітних;

- інші, що визначаються щорічними законами про Державний бюджет України.

Друга група - це видатки на:

- місцеву пожежну охорону;

- позашкільну освіту;

- соціальний захист та соціальне забезпечення (програми місцевого значення стосовно дітей, молоді, жінок, сім'ї; місцеві програми соціального захисту окремих категорій населення);

- місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустрою населених пунктів;

- культурно-мистецькі програми місцевого значення;

- програми підтримки кінематографії та засобів масової інформації місцевого значення;

- місцеві програми з розвитку фізичної культури і спорту;

- типове проектування, реставрацію та охорону пам'яток архітектури місцевого значення;

- транспорт, дорожнє господарство (регулювання цін на послуги метрополітену; експлуатація дорожньої системи місцевого значення; будівництво, реконструкція та утримання доріг місцевого значення);

- заходи з організації рятування на воді;

- обслуговування боргу органів місцевого самоврядування;

- програми природоохоронних заходів місцевого значення;

- управління комунальним майном;

- регулювання земельних відносин;

- інші програми, затверджені місцевою радою.

Видатки місцевих бюджетів, що враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, уніфіковані і розмежовані між такими групами місцевих бюджетів:

- бюджети сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань;

- районні бюджети, бюджети міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та міст обласного значення;

- бюджет Автономної Республіки Крим та обласні бюджети.

Структура видатків місцевих бюджетів протягом останніх років засвідчує їх чітко окреслену соціальну спрямованість. Тобто значну частку в структурі видатків займають витрати на соціальний захист і соціальне забезпечення, утримання об'єктів соціально-культурної сфери. На ці цілі витрачається майже 3/4 усіх коштів місцевих бюджетів України.

Бюджетний кодекс України передбачає, що внутрішня будова і державного і місцевих бюджетів складається із загального та спеціального фондів.

У загальному фонді акумулюються кошти, які мають загальнодержавний характер і підлягають подальшому перерозподілу. У спеціальному фонді зосереджуються кошти, які не підлягають перерозподілу і використовуються за цільовим призначенням.

У складі місцевих бюджетів обов'язково виділяють бюджет розвитку, який є складовою частиною спеціального фонду місцевих бюджетів. У ньому зосереджені бюджетні ресурси, призначені для проведення інвестиційної та інноваційної діяльності.

Надходження до бюджету розвитку місцевих бюджетів здійснюється за рахунок таких джерел:

- коштів від відчуження майна, яке знаходиться в комунальній власності, в тому числі від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення;

- надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що знаходяться у власності територіальної громади;

- коштів від повернення позик, які надавалися з відповідного місцевого бюджету-до набрання чинності Бюджетного кодексу України, та відсотки, сплачені за користування позиками;

- коштів, які передаються з іншої частини місцевого бюджету;

- позик, які здійснюють місцеві ради;

- субвенції з інших бюджетів на виконання інвестиційних проектів.

До витрат бюджету розвитку місцевих бюджетів належать:

- погашення основної суми боргу Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування (крім боргу за короткостроковими позичками, отриманими на покриття тимчасових касових розривів у процесі виконання місцевих бюджетів);

- капітальні вкладення;

- внески органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у статутні фонди суб'єктів підприємницької діяльності.

Треба додати.

Важливу роль для становлення самостійних місцевих бюджетів відіграє порядок здійснення видатків та склад цих видатків. У місцевих органів влади мають бути, що вже наголошувалося, визначені функції і завдання. У рамках цих функцій у сфері власних повноважень необхідною є свобода рішень місцевих органів влади в здійсненні видатків із місцевих бюджетів. Законодавство України з цих питань поки що недосконале й суперечливе, хоча і пройшло з 1990 року певну еволюцію. Коротко розглянемо окремі його положення.

Визначеного законом повного переліку видатків місцевих бюджетів в Україні поки що немає. Бюджетне законодавство України регламентує порядок здійснення видатків місцевих бюджетів та основні напрямки використання їхніх коштів. Законом "Про бюджетну систему Української РСР", прийнятим у 1990 році, встановлено, що місцеві ради самостійно витрачають бюджетні кошти і визначають напрямки використання коштів місцевих бюджетів. Вони також збільшують норми видатків на утримання житлово-комунального господарства, закладів охорони здоров'я, народної освіти, соціального забезпечення, культури і спорту, органів внутрішніх справ, охорони природи, визначають додаткові пільги і допомогу окремим категоріям населення. За Законом, місцеві ради отримали право встановлювати розмір видатків на утримання органів місцевого управління, утворення резервних фондів, надання дотацій і субвенцій для збалансування бюджетів нижчого рівня.

Прийнятим того ж року Законом "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування" підтверджено зазначений порядок здійснення видатків із місцевих бюджетів.

Названі законодавчі акти передбачають, що доходи, додатково одержані при виконанні місцевих бюджетів, а також суми перевищення доходів над видатками, що утворюються внаслідок перевиконання доходів або економії у видатках, залишаються в розпорядженні відповідних місцевих рад, вилученню не підлягають і використовуються на їхній розсуд.

Після проголошення незалежності України порядок здійснення видатків із місцевих бюджетів майже не змінився. У Законі України "Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування", прийнятому в 1992 р., більш чітко визначено порядок здійснення видатків із місцевих бюджетів на утримання органів управління. Органи місцевого самоврядування встановлюють розмір видатків на утримання створюваних ними органів управління замість попереднього порядку, згідно з яким місцеві ради встановлювали розмір видатків на утримання органів місцевого управління.

Більш деталізоване правове регулювання видатків місцевих бюджетів запроваджено лише в 1995 р. в Законі "Про бюджетну систему України". Згідно із ст. 18 цього Закону кошти республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів витрачаються лише з тією метою і в тих межах, які затверджені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та місцевими радами.

Уперше видатки всіх бюджетів поділено на поточні та на видатки розвитку. Згідно із Законом, поточні видатки - це видатки з бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій та органів, яка діє на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів із соціального захисту населення тощо. Встановлено також, що у складі поточних видатків окремо виділяються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі перелічених щойно об'єктів.

Видатки розвитку - це видатки бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності. Це також фінансування капітальних вкладень виробничого й невиробничого призначення, структурної перебудови народного господарства і субвенції та інші видатки, пов'язані з розширеним відтворенням.

У Законі вперше розподілено видатки між бюджетами різних рівнів бюджетної системи. Більш детально це зроблено щодо державного бюджету України, видатки місцевих бюджетів визначено лише фрагментарно. Так, у ст. 20 встановлено, що з республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів здійснюються такі видатки:

- на фінансування установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров'я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення і соціального захисту населення, котрі підпорядковані виконавчим органам влади Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а також соціально-культурних заходів відповідно до покладених на ці органи влади функцій;

- на утримання органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих органів державної влади і самоврядування;

- на фінансування підприємств і господарських організацій, котрі входять до складу місцевого господарства, природоохоронних заходів;

- на інші заходи, що фінансуються відповідно до законодавства України з республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів.

Закон встановив, що розмежування видів видатків між бюджетами, які входять до складу бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, здійснюється відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими радами, районними і міськими (міст із районним поділом) радами. Це положення суперечить принципам місцевого самоврядування. Кожен рівень влади повинен нести видатки, визначені законом.

У Законі вперше запроваджено порядок пропорційного скорочення бюджетних видатків.

Статтею 31 встановлено: якщо при виконанні бюджету рівень його дефіциту перевищує встановлений або виникає значне зниження надходжень від доходних джерел, Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради за пропозиціями відповідно Кабінету Міністрів України, Уряду Кримської автономії та виконавчих органів місцевих рад приймають рішення про запровадження пропорційного скорочення затверджених бюджетних видатків. Пропорційне скорочення видатків здійснюється щомісячно до кінця бюджетного року за всіма статтями бюджету, крім захищених, перелік яких відповідно визначається радою.

Пропорційне скорочення видатків може бути запроваджено також тоді, коли внаслідок дефіциту бюджету місцевий орган влади неспроможний фінансувати передбачені бюджетом заходи.

Окремі зміни щодо здійснення видатків внесено Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні". Статтею 64 Закону встановлено, що видатки, які здійснюються органами місцевого самоврядування на потреби територіальних громад, їхній розмір і цільове спрямування визначаються місцевими бюджетами цих громад.

В обласних і районних бюджетах передбачено видатки, пов'язані зі здійсненням районними, обласними радами заходів із забезпечення спільних інтересів територіальних громад. Ці видатки визначаються відповідними обласними і районними бюджетами. Закон передбачив виділення у видатковій частині місцевих бюджетів окремо видатків поточного бюджету і видатків бюджету розвитку. Крім того, встановлено, що видатки місцевих бюджетів поділяються на дві частини: на видатки, пов'язані з використанням власних повноважень місцевого самоврядування, і на видатки, пов'язані з виконанням делегованих законом повноважень органів виконавчої влади.

Важливе значення для забезпечення самостійності місцевих бюджетів має порядок використання вільних бюджетних коштів і повноваження місцевих органів влади щодо його встановлення.

Вільні бюджетні кошти утворюються в місцевих бюджетах на початку бюджетного року і не враховуються при затвердженні бюджету поточного року. Вони включають: вільний залишок коштів; суми, додатково одержані в процесі виконання бюджету; суми перевищення доходів над видатками в разі збільшення доходів чи економії видатків або з інших джерел.

Законом про бюджетну систему України встановлено, що вільні бюджетні кошти не може бути вилучено органами державної виконавчої влади вищого рівня. Рішення про використання їх приймають місцеві органи державної виконавчої влади або органи місцевого самоврядування. Ці рішення затверджуються відповідними радами.

Вільні бюджетні кошти може бути використано на господарські заходи, на купівлю акцій або інших цінних паперів для надання відсоткових чи безвідсоткових бюджетних позичок, на інші заходи. Гарантії прав щодо самостійного використання вільних бюджетних коштів збережено і в Законі "Про місцеве самоврядування".

Проблеми становлення інституту самостійних місцевих бюджетів в Україні не можна розв'язати без використання зарубіжного досвіду формування власних доходів місцевих бюджетів, які складають, наприклад, у Швеції та Швейцарії більш ніж 70, в Іспанії - 50, у Норвегії - 56 відсотків доходів місцевих бюджетів. Це також пов'язано з необхідністю запровадження в Україні поділу місцевих бюджетів на два самостійні розділи: поточний бюджет і бюджет інвестицій. Кожному з цих бюджетів належить мати власні доходну і видаткову частини.

Розглянемо деякі аспекти вказаного зарубіжного досвіду функціонування системи самостійних місцевих бюджетів.

Види місцевих бюджетів у федеративних країнах визначаються на основі законодавства кожного суб'єкта федерації. В унітарних державах їхня система встановлюється на основі єдиного загальнодержавного законодавства. Як у федеративних, так і в унітарних зарубіжних країнах немає єдиної бюджетної системи та єдиної бюджетної класифікації. Тому стосовно практики розвинутих країн некоректним є вживання терміна бюджетна система. Слід користуватися поняттям система бюджетів. У цих країнах не формується єдиного зведеного загальнодержавного бюджету. Кожен рівень влади має власний, самостійний і відокремлений від інших бюджет. Цей бюджет він формує і виконує самостійно, відповідно до покладених на нього функцій. Бюджети адміністративних одиниць нижчого рівня зарубіжних країн не включаються до бюджетів адміністративних одиниць вищого рівня. Таким чином, тут не використовується таке поняття, як зведені бюджети адміністративно-територіальних утворень.

Закономірним для всіх розвинутих зарубіжних країн є поділ місцевих бюджетів на два самостійні функціональні види місцевих бюджетів. Це місцеві поточні, або адміністративні, бюджети та місцеві бюджети розвитку, або інвестиційні бюджети. Кожен із цих бюджетів має власні видатки і власні доходи.

Видатки місцевого поточного бюджету спрямовуються на поточні потреби, на забезпечення утримання соціально-культурної сфери, на адміністративні витрати, на соціальний захист, на виконання делегованих повноважень, на сплату видатків з боргу місцевої влади. Доходи місцевого поточного бюджету формуються за рахунок місцевих податків і зборів, платежів, загальних субсидій, що надаються державною владою, та деяких інших доходів.

Видатки бюджету розвитку, або бюджету інвестицій, спрямовуються на розвиток соціальної інфраструктури, на капітальні вкладення, на придбання устаткування та обладнання, на інші інвестиційні програми, на сплату основної частини боргу місцевих органів влади.

Законодавство більшості зарубіжних країн забороняє використання доходів бюджетів розвитку на видатки поточних бюджетів.

У законодавстві багатьох зарубіжних країн є також поняття додатковий бюджет і приєднані бюджети. У Франції, наприклад, додатковий бюджет за своєю природою є уточнюючим основний бюджет. В основному бюджеті не може бути точно враховано всіх можливих змін фінансових показників протягом бюджетного року. Ці зміни можуть стосуватися бюджету як поточного, так і інвестиційного. Таким чином, у разі потреби прийнятий основний місцевий бюджет можна скоригувати з допомогою додаткового бюджету. Прийняття додаткового бюджету дає можливість не вносити змін до основного бюджету.

Додатковий бюджет також забезпечує зв'язок між основними бюджетами попереднього і поточного фінансового років. Він включає в поточному бюджетному році залишки та дефіцити бюджету попереднього фінансового року.

Приєднані бюджети відображають фінансові операції окремих місцевих громадських служб, що мають фінансову самостійність, надають платні послуги, але не користуються правом юридичної особи. Це, наприклад, такі служби як водопостачання, благоустрою та ін. Складання приєднаного бюджету дозволяє спрямовувати доходи відповідної служби на її фінансування.

Приєднані бюджети формуються і виконуються в тому ж порядку, що й основні. Результати виконання приєднаних бюджетів включаються в загальне сальдо основних бюджетів. Детальнішу інформацію про приєднані бюджети в зарубіжних країнах вміщують ряд спеціальних видань.

Незважаючи на різноманіття місцевих бюджетів та множинність їх у зарубіжних країнах, вони можуть бути згруповані в певні системи. Кожна країна має індивідуальну, властиву тільки для неї систему місцевих бюджетів.

Для зарубіжних країн характерна, як правило, три- або чотирирівнева система бюджетів. Наприклад, у Швеції функціонує трирівнева система бюджетів. Це бюджет центрального уряду, бюджети губерній (ленів) та бюджети комун. Трирівневу систему бюджетів сформовано в Норвегії, Фінляндії та в інших країнах. Чотирирівнева система бюджетів, наприклад, функціонує у Франції. Це бюджет центрального уряду, бюджети регіонів, бюджети департаментів та бюджети комун. Чотири рівні - у системі бюджетів ФРН: бюджет федерації, бюджет землі, бюджет округу і бюджет общини. У США чотири основні рівні системи бюджетів: центральний, штатний, графський та муніципальний, а також ряд додаткових, пов'язаних із функціонуванням цільових адміністративних утворень, наприклад шкільних та інших округів. У країнах Східної Європи, наприклад, у Польщі, три бюджетні рівні. Це бюджет центрального уряду, бюджети воєводств і бюджети гмін.

Висновки

По першому питанню висновки зроблені в процесі виконання завдання.

Ключовим інститутом фінансів місцевих органів влади є інститут самостійного місцевого бюджету. Наявність системи самостійних місцевих бюджетів є об'єктивною передумовою, закономірністю функціонування місцевих фінансів. В Україні процес становлення системи самостійних місцевих бюджетів розпочався в кінці 1990 року. Було запроваджено бюджети місцевого самоврядування. У законодавстві держави та в її Конституції декларовано принцип самостійності всіх бюджетів і встановлено: самостійність забезпечується власними та закріпленими доходами.

Також регламентовано самостійність визначення місцевими органами порядку здійснення видатків. Запроваджено поділ бюджетів на поточні бюджети і бюджети розвитку. Крім того, передбачено поділ видатків і доходів бюджетів на виконання власних повноважень і повноважень, делегованих виконавчою владою.

На практиці принцип самостійності місцевих бюджетів поки що залишається нереалізованим. Частка власних і закріплених доходів місцевих бюджетів дуже низька.

Доходна частина місцевих бюджетів у значній частині формується за рахунок так званих регульованих доходів. Наявність їх є рудиментом адміністративної системи господарювання. У сучасних умовах доцільно взагалі відмовитися від цього фінансового інструменту.

Не визначено видатків кожного рівня місцевих бюджетів, що унеможливлює їхню ефективну організацію.

З прийняттям нової Конституції України виникла потреба в розробці принципово нового бюджетного законодавства.

Більш глибоких теоретичних розробок потребує запропонована Конституцією України модель обласних і районних бюджетів, оскільки в її нинішньому розумінні вона стає нежиттєздатною і не буде сприйнята практикою. Щодо обласних і районних бюджетів також має бути застосовано принцип самостійності.

Список використаних джерел

1.           Конституція України, ухвалена Верховною Радою України 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР

2.           Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. №3723-ХІІ

3.           Закон України «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 7 червня 2001 р. № 2493-ІІІ

4.           Закон України "Про статус народних депутатів України" від 17.11.1992р.

5.           Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997р.

6.            Закон України "Про місцеві державні адміністрації"" від 09.04.1999р.

7.           Указ Президента України "Про Державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи" від 07.07.1997р. за № 620/1997

8.           Указ Президента України "Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні" від 22.07.1998р. за №810/1998.

9.           Указ Президента України "Про першочергові заходи з проведення в Україні адміністративної реформи" від 20.11.1998р. за №1284/1998.

10.      Указ Президента України "Про систему центральних органів виконавчої влади" від 15.12.1999р. за№1572/1999.

11.      Указ Президента України "Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади України" від 15.12.1999р. за №1573/1999.

12.      Указ Президента України "Стратегія реформування державної служби" від 14.04.2000р. за №599/2000.

13.      Указ Президента України "Про деякі заходи оптимізації керівництва в системі центральних органів виконавчої влади" від 26.05.2003р. за №434/2003.

14.      Рішення Конституційного суду України №2-рп/2003 "У справі про повноваження Президента України реорганізовувати центральні органи виконавчої влади за №1-1/2003" від 28.01.2003р. // Урядовий кур'єр. - 2003. -№27.-С. 12-13.

15.      Іванова Т.В. Організація місцевого самоврядування в Україні: Навч. посіб.- К., Професіонал, 2005 -112с.

16.      Черноног Є.С. Державна служба в Україні : Навч. посіб. - Сєвєродонецьк, СФ МАУП, 2003 – 114с.

17.      Пасічник Ю.В. Бюджетна система України та зарубіжних країн: Навч. посіб. – К., Знання-Прес, 2003- 523с.

18.      Лазор О.Д., Лазор О.Я. Місцеве самоврядування. Вітчизняний та зарубіжний досвід. – К., Дакор, 2005 – 560 с.

19.      Бечко П.К. Ролінський О.В. Місцеві фінанси : Навч. посіб. – К, ЦНЛ, 2007 – 192с.

20.      Лазор О.Д., Лазор О.Я. Державна служба в Україні: Навч. посіб. – К., Дакор,КНТ, 2005 -472с.

21.      Рева Т.М. , Ковальчук К.Ф. та ін.. Місцеві фінанси – К, ЦУЛ, 2007 -208с.

22.      Малиновський В.Я. Державна служба: теорія і практика. Навчальний посібник- К., АТІКА,2003 – 160с.

23.      Черноног Є.С. Державна служба : історія, теорія і практика: Навч. посіб. – К., Знання, 2008 – 458с.

24.      Дубенко С.Д. Державна служба і державні службовці в Україні- К., Видавничий Дім, 1999- 242с.

25.      Черноног Є.С. Державна служба в Україні – Луганськ, СНУ ім.. В. Даля, 2005 – 160с.

26.      Швайка Л.А. Державне регулювання економіки : Навч. посіб. – К., Знання, 2006 – 435 с.

27.      Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки : Навч. посіб. – К., Знання, 2004 – 262 с.

28.      Пазенюк В.С. Социальная политика: два измерения – К., ЦУЛ, 1999- 414с.