Теоретико-методологічні і прикладні проблеми визнання ймовірності банкрутства підприємства

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Теоретико-методологічні і прикладні проблеми визнання ймовірності банкрутства підприємства

Теоретико-методологічні і прикладні проблеми визнання ймовірності банкрутства підприємства

Вступ

Невід'ємною частиною ринкового господарства є інститут банкрутства. Він служить могутнім стимулом ефективної роботи підприємницьких структур, гарантуючи одночасно економічні інтереси кредиторів, а також держави як загального регулятора ринку.

У будь-якій цивілізованій країні з розвиненою економічною системою одним з основних елементів механізму правового регулювання ринкових відносин є законодавство про неспроможність (банкрутстві). Зараз нашій ринковій економіці властиві такі явища як спад промисловості, економічна криза, відсутність інвестицій, що поза сумнівом приводить до неспроможності господарюючих суб'єктів. І перед підприємцями встає питання: що ж робити з цими збанкрутілими підприємствами.

Існуюча до 1999 р. нормативно-правова база (що спирається в основному на зарубіжний досвід), що регламентує процес банкрутства, виявилася непрацездатною в сучасних економічних умовах і привела до того, що крупні підприємства дістали можливість, не побоюючись банкрутства, продовжувати посилювати кризу неплатежів. Але, не дивлячись на це, з кожним роком число справ про неспроможність, розглянутих арбітражними судами, росте, що, поза сумнівом, свідчить про те, що інститут банкрутства в Україні займає одне з провідних місць в розвитку нормальних економічних відносин серед учасників господарського обороту.

Актуальність і практична значущість теми курсової обумовлена рядом причин: по-перше, в даний час, в економіці ключовою проблемою є криза неплатежів, і добру половину підприємств слід було вже давно оголосити банкротами, а вилучені кошти перерозподілити на користь ефективних виробництв, що поза сумнівом би сприяло оздоровленню ринку, по-друге, з проблемою банкрутства підприємств фінансистам доводиться з кожним днем стикатися все частіше.

Метою курсової роботи є розгляд визнання ймовірності банкрутства підприємства на прикладі ТОВ «Трансінвестсервіс» і висновки по стійкості фінансового стану даного підприємства.

Предмет дослідження – теоретико-методологічні і прикладні проблеми визнання ймовірності банкрутства підприємства на прикладі ТОВ «Трансінвестсервіс».

Об'єктом дослідження курсової роботи є визнання ймовірності банкрутства підприємства ТОВ «Трансінвестсервіс».

Мета дослідження досягається в результаті рішення певного взаємозв'язаного набору аналітичних задач:

· формулювання поняття банкрутства підприємства;

· виявлення методів для визнання ймовірності банкрутства підприємства;

· виконання аналізу фінансового стану підприємства;

· виявлення резервів для підвищення фінансової стійкості і прибутковості.

Теоретичною методологічною основою курсової роботи є основні положення і висновки, сформульовані в наукових фундаментальних працях вітчизняних і закордонних економістів.

Інформативною основою дослідження є праці українських і закордонних фахівців в галузі економіки та економічного аналізу; матеріали наукових конференцій; періодичної преси.

У ході дослідження використовувалися загальнонаукові методи, методи порівнянь, угруповань, спостереження, обстеження, комплексної оцінки, аналітичні процедури й ін.

1. Економічна суть, види і чинники вірогідності банкрутства господарюючого суб'єкта

1.1 Зміст і види кризових станів підприємства як джерел фінансової нестабільності підприємств

Основна властивість світу, у якому економічна теорія почуває себе затишно, це рівновага і стабільність.

Рівновага не знає різких зрушень, колізій старого і нового. Стабільність відбиває процвітання, спокій, стійкість, упевненість. Будь-яка система прагне до стабільного стану і хоче уникнути хаосу. Однак закони діалектики говорять про зворотне становище. Стабільність не може існувати сама по собі, без хаосу, без кризи. Стабільний стан і криза виступають постійними антагонізмами в розвитку будь-якої системи.

Історично склалося так, що розвиток людства був пов'язаний з постійною боротьбою з негодами – епідеміями, війнами, втратами, У людині, уже на генетичному рівні, закладене прагнення уникати неприємностей, що вільно чи мимоволі асоціюються з кризою.

Криза, змінює тенденції життєдіяльності системи, тобто порушує її стійкість, радикальним чином ЇЇ оновлює. Тому очисна сила кризи потрібна системі не менше, ніж спокійне безтурботне життя. Деякі думають, що криза відноситься лише до процесів макроекономічного розвитку, а в масштабах фірми чи підприємства, наприклад, існують тільки більш-менш гострі проблеми, викликані помилками чи непрофесіоналізмом управління. Ці проблеми нібито не свідчать про кризу розвитку, вони не викликані об'єктивними тенденціями, хоча й зумовлені деякими зовнішніми причинами. Такі уявлення однобічні і можуть мати негативні наслідки в управлінні організацією. Якщо з цих позицій розглядати внутріфірмове управління, то при розробці, наприклад, стратегії її розвитку немає необхідності передбачати і враховувати можливість кризи. Наскільки реальною при цьому буде стратегія, якщо в дійсності кризи закономірні?

Поняття «криза» найтіснішим чином пов'язане і з поняттям «ризик», що тією чи іншою мірою впливає на методологію розробки будь-якого управлінського рішення. В умовах дії ринкових відносин суб'єкти господарювання мають постійно адаптуватися до змін попиту: розширювати асортимент, поліпшувати якість, знижувати собівартість та ціни, оптимізувати структуру витрат. Проте вітчизняні підприємства не змогли безболісно перейти від «ринку продавця», який діяв за адміністративної системи господарювання, до «ринку покупця». Керівники багатьох суб'єктів господарювання за браком належної кваліфікації (або зумисне) довели свої підприємства до межі банкрутства.

Останніми роками в Україні спостерігається стійка тенденція до зростання кількості фінансово неспроможних підприємств, тенденція до збільшення частки збиткових підприємств збереглася до теперішнього часу.

Ще однією негативною тенденцією, яка є наслідком незадовільного фінансового стану більшості вітчизняних підприємств, є катастрофічне зростання їх кредиторської і дебіторської заборгованості.

Зауважимо, що банкрутство та ліквідація підприємства означають не лише збитки для його акціонерів, кредиторів, виробничих партнерів, споживачів продукції, а й зменшення податкових надходжень до бюджету, зростання безробіття, що зрештою може стати одним із чинників макроекономічної нестабільності. Істотним є те, що серед підприємств, справи про банкрутство яких перебувають на розгляді, значний відсоток становлять такі, що тимчасово потрапили в скрутне становище. Вартість їхніх активів набагато вища за кредиторську заборгованість. За умови проведення санації (оздоровлення) чи реструктуризації ці підприємства можуть розрахуватися з боргами і продовжити діяльність. Проте через недосконале законодавство, відсутність належного теоретико-методичного забезпечення санації, дефіцит кваліфікованого фінансового менеджменту, брак державної фінансової підтримки виробничих структур та з інших суб'єктивних і об'єктивних причин багато з потенційно життєздатних підприємств, у тому числі тих, що належать до пріоритетних галузей народного господарства України, стають потенційними банкрутами. На межі фінансової кризи опинилось і чимало фінансово-кредитних установ.

Банкрутство підприємств – це наслідок глибокої фінансової кризи, система заходів щодо управління якою не дала позитивних результатів.

Під фінансовою кризою розуміють фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини, що виникають на цьому підприємстві. На практиці з кризою, як правило, ідентифікується загроза неплатоспроможності та банкрутства підприємства, діяльність його в неприбутковій зоні або відсутність у цього підприємства потенціалу для успішного функціонування. З позиції фінансового менеджменту кризовий стан підприємства полягає в його нездатності здійснювати фінансове забезпечення поточної виробничої діяльності.

Фінансову кризу на підприємстві характеризують трьома параметрами: джерелами (факторами) виникнення; видом кризи; стадією її розвитку. Ідентифікація цих ознак дає змогу правильно діагностувати фінансову неспроможність підприємства та дібрати найефективніший каталог санаційних заходів.

Для вибору найефективніших форм санації, прийняття правильних рішень щодо усунення негативних процесів передовсім необхідно ідентифікувати причини фінансової неспроможності суб'єкта господарювання.

Фактори, які можуть призвести до фінансової кризи на підприємстві, поділяють на зовнішні, або екзогенні (які не залежать від діяльності підприємства), та внутрішні, або ендогенні (що залежать від підприємства).

Головними екзогенними факторами фінансової кризи на підприємстві можуть бути:

•   спад кон'юнктури в економіці в цілому;

•   зменшення купівельної спроможності населення;

•   значний рівень інфляції;

•   нестабільність господарського та податкового законодавства;

•   нестабільність фінансового та валютного ринків;

•   посилення конкуренції в галузі;

•   криза окремої галузі;

•   сезонні коливання;

•   посилення монополізму на ринку;

•   дискримінація підприємства органами влади та управління;

•   політична нестабільність у країні місцезнаходження підприємства або в країнах підприємств – постачальників сировини (споживачів продукції);

• конфлікти між засновниками (власниками).

Вплив зовнішніх факторів кризи має здебільшого стратегічний характер. Вони зумовлюють фінансову кризу на підприємстві, якщо менеджмент неправильно або несвоєчасно реагує на них, тобто якщо відсутня або недосконало функціонує система раннього попередження та реагування, одним із завдань якої є прогнозування банкрутства.

Можна назвати багато ендогенних факторів фінансової кризи. З метою систематизації їх можна згрупувати в перелічені далі блоки.

1. Низька якість менеджменту.

2. Дефіцити в організаційній структурі.

3. Низький рівень кваліфікації персоналу.

4. Недоліки у виробничій сфері.

5. Прорахунки в галузі постачання.

6. Низький рівень маркетингу та втрата ринків збуту продукції.

7. Прорахунки в інвестиційній політиці.

8. Брак інновацій та раціоналізаторства.

9. Дефіцити у фінансуванні.

10. Відсутність або незадовільна робота служб контролінгу (планування, аналіз, інформаційне забезпечення, контроль).

Загалом усі названі причини кризи досить тісно взаємопов'язані, становлять складний комплекс причинно-наслідкових зв'язків. Безперечно, досліджуючи те чи інше підприємство, той чи інший випадок фінансової кризи, можна виокремити певні специфічні причини фінансової неспроможності, але по суті вони зводяться до щойно перелічених.

Типові наслідки впливу зазначених причин і факторів на фінансово-господарський стан підприємства такі:

• втрата клієнтів і покупців готової продукції;

• зменшення кількості замовлень і контрактів із продажу продукції;

• неритмічність виробництва, неповне завантаження потужностей;

• підвищення собівартості та різке зниження продуктивності праці;

• збільшення розміру неліквідних оборотних засобів і наявність наднормативних запасів;

• виникнення внутрішньовиробничих конфліктів і підвищення плинності кадрів;

• підвищення тиску на ціни;

• істотне зменшення обсягів реалізації і, як наслідок, недоодержання виручки від реалізації продукції.

Розрізняють три види кризи:

• стратегічна криза (коли на підприємстві зруйновано виробничий потенціал і відсутні довгострокові фактори успіху);

• криза прибутковості (перманентні збитки вихолощують власний капітал, і це призводить до незадовільної структури балансу);

• криза ліквідності (підприємство є неплатоспроможним або існує реальна загроза втрати платоспроможності).

Між розглядуваними видами кризи існують тісні причинно-наслідкові зв'язки: стратегічна криза спричинює кризу прибутковості, яка, у свою чергу, призводить до втрати підприємством ліквідності. Зумовлене зовнішніми та внутрішніми факторами зменшення обсягів реалізації продукції призводить, з одного боку, до зниження прибутковості та до збитковості, а з іншого – до зниження рівня ліквідності та платоспроможності. Закономірним результатом розвитку симптомів фінансової кризи є непомірна кредиторська заборгованість, неплатоспроможність та банкрутство підприємства.

Важливою передумовою застосування правильних антикризових заходів є ідентифікація глибини фінансової кризи. Існують три фази кризи:

а)      фаза кризи, яка безпосередньо не загрожує функціонуванню підприємства (за умови переведення його на режим антикризового управління);

б)      фаза, яка загрожує подальшому існуванню підприємства і потребує негайного проведення фінансової санації;

в)      кризовий стан, який не сумісний з подальшим існуванням підприємства і призводить до його ліквідації.

1.2 Суть, види банкрутства і проблеми неплатоспроможності в економічній системі України

Умови та показник відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури визначається ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 30 червня 1999 р. (далі – Закон).

Банкрутство – визнана арбітражним судом нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як шляхом застосування ліквідаційної процедури.

Ліквідація підприємства у зв'язку з банкрутством представляє особливий інтерес для підприємців, бухгалтерів, аудиторів. Це пов'язано, передусім, з недосконалістю законодавства у цій сфері, що породжує на практиці безліч проблем.

Банкрутство завжди зачіпає інтереси дуже багатьох осіб: – – підприємств-кредиторів, які повинні встигнули заявити свої вимоги і претензії для того, щоб вони були враховані при погашенні боргів за рахунок майна банкрута; найманих працівників, з якими у першу чергу мають бути здійснені розрахунки, а також яким забезпечені певні гарантії при звільненні;

– підприємств, що можуть виступити в ролі санаторів і тому зацікавлені у створенні досконалого механізму банкрутства.

Банкрутство – складний процес, який може бути охарактеризований з різних боків: юридичного, управлінського, організаційного, фінансового, обліково-аналітичного тощо. Власне, процедура банкрутства є кінцевою стадією невдалого функціонування підприємства, якій, зазвичай, передують стадії нормальної ритмічної роботи і фінансових ускладнень. Банкрутство рідко буває несподіваним, особливо для досвідчених фінансистів та менеджерів, які намагаються регулярно відслідковувати тенденції у розвитку власних підприємств і найбільш важливих контрагентів та конкурентів.

Нерівномірний розвиток економіки і, тим більше, окремих її частин, зміна обсягів виробництва і збуту, значне падіння виробництва, що характеризується як кризова ситуація, слід розглядати не як збіг незадовільних ситуацій (хоча для окремого підприємства це буде саме так), а як деяку загальну закономірність, властиву ринковій економіці.

Кризові ситуації, що виникають в результаті відсутності відповідних профілактичних заходів, можуть призвести до надмірної розбалансованості економіки підприємства і нездатності продовження фінансового забезпечення виробничого процесу, що кваліфікується як банкрутство підприємства.

Запобігання цьому стану потребує застосування спеціальних процедур або припинення діяльності даного підприємства та його ліквідації, що, як свідчить світова практика, також не можна вважати випадковістю. Банкрутство значної частини фірм, особливо нових, зафіксовано в усіх країнах, де ведеться така статистика. Наприклад, англійські дослідники підкреслюють, що близько 70–80% нових фірм припиняють свою діяльність в кінці другого року існування. З закономірностями ринкової економіки і пов'язаний характер життєвого циклу підприємства, який також характеризує виникнення кризових ситуацій і банкрутств. Для кожного підприємства існує межа зростання обсягів діяльності, причому одні й ті ж процеси можуть виступати і стимуляторами розвитку, і факторами, які стримують розвиток.

Американські дослідники зафіксували визначену закономірність виникнення кризових ситуацій і банкрутств: по-перше, періодичне виникнення кризових ситуацій на всіх стадіях життєвого циклу підприємства, а, по-друге, математично визначена тривалість циклів падіння та зростання, характерних для фірм малого і середнього бізнесу. Наприклад, фаза зростання досліджуваних американських фірм в середньому триває 3 роки (від 1,1 до 7,7 років), а фаза падіння – 2,8 роки (від 1 року до 4 років).

Ринкова економіка, яка протягом багатьох десятиліть і століть є основою розвитку західних країн, розробила визначену систему контролю, діагностики і по можливості захисту підприємств від повного краху, або систему банкрутства і підтримки підприємства.

Універсальність цієї системи робить її придатною для застосування в Україні, однак слід враховувати особливості національної економічної політики, механізм захисту підприємств і запобігання їх від банкрутства.

Системи банкрутства включає в себе цілий ряд логічних причинно-наслідкових організаційних і методичних процедур, які забезпечуються державними органами влади.

Вихідним пунктом системи є встановлення принципів і цілей, які повинні бути досягнуті в результаті функціонування її механізмів.

Основна ланка цієї системи об'єктивна необхідність в доведенні структури – виробництва до реального платоспроможного попиту, що формується ринком.

Мета створення і приведення в дію системи банкрутства в Україні – необхідність структурної перебудови всього народного господарства відповідно до ринкового попиту населення за умови досягнення прибуткової діяльності основних структур, які виробляють товари та послуги.

Як свідчить світова практика, досягнення цієї мети відбувається при дотриманні наступних основних принципів:

– встановлення єдиної стабільної і надійної для всіх суб'єктів господарювання системи комерційних взаємовідносин в ситуації банкрутства підприємств; надання боржникам, що виконують свої зобов'язання, можливості поновити свою діяльність;

– створення системи заходів для відродження бізнесу;

– створення механізму регулювання фінансових справ фірм боржників з метою їх оздоровлення без припинення бізнесу;

– створення комерційної і правової системи для заохочення роботи надійних партнерів і формування процедури вирішення фінансових спорів;

– зберігання перспективних підприємств, які мають фінансові ускладнення (в тих випадках, де це можливо і економічно доцільно);

– створення механізмів, які надійно захищають інтереси всіх учасників системи банкрутства у випадку ліквідації збанкрутілого підприємства.

Цей перелік принципів функціонування системи банкрутства спрямований на зберігання підприємств, які мають шанси на виживання і пристосування до потреб ринку.

Причини кризових ситуацій, як зазначалось, містяться безпосередньо в ринковому господарстві. Проаналізуємо фактори, що обумовлюють виникнення кризових ситуацій.

Успіхи і невдачі діяльності підприємства слід розглядати як взаємодію цілого ряду факторів зовнішніх (на які підприємство не може впливати) і внутрішніх (які залежать від організації робот самого підприємства). Здатність підприємства пристосовуватись до зміни зовнішніх (соціальних) і внутрішніх (технологічних) факторів с гарантією не дише виживання, але і розквіту.

До зовнішніх факторів, що впливають на діяльність підприємства, належать:

– розмір і структура потреб населення;

– рівень доходів і накопичень населення, а отже і його

– купівельна спроможність;

– політична стабільність і спрямованість внутрішньої політики;

– розвиток науки і техніки, який визначає всі складові процесу виробництва товарів і його конкурентоздатність,

– рівень культури, тобто звички і норми споживання;

– міжнародна конкуренція.

На фінансовий стан більшості підприємств негативно впливають наслідки загальноекономічного падіння, інфляція, а також зміни в сфері державного регулювання, що є характерним дія нашої країни, останнім часом.

Зрозуміло, що ведення боротьби з кризою національною масштабу окремим підприємством неможливе, але здійснення ним гнучкої політики допомагає зменшити негативні наслідки загального падіння в економіці.

Внутрішні фактори, які визначають розвиток підприємства і с результатом його роботи, в загальному вигляді можна згрупувати наступним чином:

– філософія підприємства;

– принципи його діяльності;

– ресурси і їх використання;

– якість і рівень застосування маркетингу.

В свою чергу, кожна з вищенаведених груп містить багато конкретних факторів, діючих на кожному підприємстві вибірково.

Наприклад, до 90% невдач невеликих американських фірм пов'язано з недосвідченістю менеджерів, некомпетентністю керівництва, його невідповідністю об'єктивним умовам, що склалися. Невдачі підприємств України також пов'язані з впливом цих факторів.

Іншими внутрішніми факторами, які посилюють кризову ситуацію підприємства, є наступні:

-          різке збільшення рівня втрат виробництва і збуту товарів в зв'язку з нераціональною структурою управління, застосуванням дорогих технологій, засобів і предметів праці тощо;

-          відсутність стимулів праці у персоналу підприємства;

-          виникнення збитків підприємства у зв'язку з незадовільною організацією роботи з ринком, не конкурентоздатністю товарів.

Як відзначають західні спеціалісти, в класичній ринковій економіці зовнішні фактори обумовлюють 1/3, а внутрішні – 2/3 всіх банкрутств. Однак, слід зазначити, що для сучасної України характерною є зворотна пропорційність впливу цих факторів. Політична й економічна нестабільність, порушення регулювання фінансового механізму та інфляційні процеси слід віднести до найбільш значних факторів, які погіршують кризову ситуацію на українських підприємствах.

1.3 Методи діагностики неплатоспроможності і банкрутства підприємств

Прогноз банкрутства як самостійна проблема виникла в передових капіталістичних країнах (і в першу чергу, в США) відразу після закінчення другої світової війни. Цьому сприяло зростання числа банкрутств у зв'язку з різким скороченням військових замовлень, нерівномірність розвитку фірм, процвітання одних і розорення інших. Природно, виникла проблема можливості апріорного визначення умов, що ведуть фірму до банкрутства.

Спочатку це питання розв'язувалося на емпіричному, чисто якісному рівні і, природно, приводило до істотних помилок. Перші серйозні спроби розробити ефективну методику прогнозування банкрутства відносяться до 60-м рр. і пов'язані з розвитком комп'ютерної техніки.

Відомі два основні підходи до прогнозу банкрутства.

Перший базується на фінансових даних і включає операцію деякими коефіцієнтами: Z-коефіцієнтом Альтмана (США), коефіцієнтом Таффлера, (Великобританія), і іншими, а також уміння «читати баланс».

Другий виходить з даних по збанкрутілих компаніях і порівнює їх з відповідними даними досліджуваної компанії.

Перший підхід, безперечно ефективний при прогнозуванні банкрутства, має три істотні недоліки. По-перше, компанії, що зазнають труднощі, всіляко затримують публікацію своїх звітів, і, таким чином, конкретні дані можуть протягом років залишатися недоступними. По-друге, навіть якщо дані повідомляються, вони можуть виявитися «творчо обробленими». Для компаній в подібних обставинах характерне прагнення обілити свою діяльність, що іноді доводить до фальсифікації. Потрібне особливе уміння, властиве навіть не всім досвідченим дослідникам, щоб виділити масиви підправлених даних і оцінити ступінь завуальованості. Третя трудність полягає в тому, що деякі співвідношення, виведені за даними діяльності компанії, можуть свідчити про неплатоспроможність в той час, як інші – давати підстави для висновку про стабільність або навіть деяке поліпшення. У таких умовах важко судити про реальний стан справ.

Другий підхід заснований на порівнянні ознак вже збанкрутілих компаній з такими ж ознаками «підозрілої» компанії. За останні 50 років опублікована безліч списків збанкрутілих компаній. Деякі містять їх опис по десятках показників. На жаль, більшість списків не упорядковує ці дані по ступеню важливості і ні в одному не проявлена турбота про послідовність. Спробою компенсувати ці недоліки є метод балльной оцінки (А-рахунок Агенті).

На відміну від описаних «кількісних» підходів до прогнозу банкрутства як самостійний можна виділити «якісний» підхід, заснований на вивченні окремих характеристик, властивих бізнесу, що розвивається у напрямку до банкрутства. Якщо для досліджуваного підприємства характерна наявність таких характеристик, можна дати експертний висновок про несприятливі тенденції розвитку.

Перш ніж переходити безпосередньо до опису методик, що реалізовують ці підходи, необхідно чітко з'ясувати, що саме ми збираємося передбачати. Загальноприйнятою є думка, що банкрутство і криза на підприємстві – поняття синонімічні; банкрутство, власне, і розглядається як крайній прояв кризи. Насправді ж справа йде інакше – підприємство схильне до різних видів криз (економічним, фінансовим, управлінським) і банкрутство – лише один з них. У всьому світі під банкрутством прийнято розуміти фінансову кризу, тобто нездатність фірми виконувати свої поточні зобов'язання. Крім цього, фірма може випробовувати економічну кризу (ситуація, коли матеріальні ресурси компанії використовуються неефективно) і криза управління (неефективне використовування людських ресурсів, що часто означає також низьку компетентність керівництва і, отже, неадекватність управлінських рішень вимогам навколишнього середовища). Відповідно, різні методики прогнозу банкрутства, як прийнято називати їх у вітчизняній практиці, насправді, передбачають різні види криз. Саме тому оцінки, одержувані при їх допомозі, нерідко так сильно розрізняються.

Інша справа, що будь-який з позначених видів криз може привести до колапсу, смерті підприємства. В зв'язку з цим, розуміючи механізм банкрутства як юридичне визнання такого колапсу, дані методики умовно можна назвати методиками прогнозу банкрутства. Представляється, що жодна з них не може претендувати на користування як універсальна саме унаслідок «спеціалізації» на якому-небудь одному виді кризи. Тому здається доцільним відстеження динаміки зміни результуючих показників по декількох з них. Вибір конкретних методик, очевидно, повинен диктуватися особливостями галузі, в якій працює підприємство.

Більш того, навіть самі методики можуть і повинні піддаватися коректуванню з урахуванням специфіки галузей.

Для діагностики вірогідності банкрутства використовуються декілька методів, заснованих на застосуванні:

1) аналізу системи критеріїв і ознак;

2) обмеженого круга показників;

3) інтегральних показників, розрахованих з допомогою:

– скоригованих моделей;

– багатовимірного рейтингового аналізу;

– мультиплікативного дискримінантного аналізу

При використовуванні першого методу ознаки банкрутства ділять на 2 групи.

1. Показники, що свідчать про можливі фінансові утруднення і вірогідність банкрутства в найближчому майбутньому:

– істотні втрати, що повторюються, в основній діяльності, що виражаються в хронічному спаді виробництва, скороченні об'ємів продажів і хронічної збитковості;

– наявність прострочених кредиторської і дебіторської заборгованостей;

– низькі значення коефіцієнтів ліквідності та тенденції до їх зниження;

– збільшення до небезпечних меж позикового капіталу в загальній його сумі;

– дефіцит власного оборотного капіталу;

– систематичне збільшення тривалості обороту капіталу;

– наявність наднормативних запасів сировини та готової продукції;

– несприятливі зміни в портфелі замовлень;

– зниження виробничого потенціалу і т.д.

2. Показники, несприятливі значення яких не дають підстави розглядати поточний фінансовий стан як критичне, але сигналізують про можливість різкого його погіршення в майбутньому при неприйнятті дієвих заходів:

– надмірна залежність підприємства від якого-небудь одного конкретного проекту, типу устаткування, виду активу, ринку сировини або ринку збуту;

– втрата ключових контрагентів;

– недооцінка оновлення техніки і технології;

– втрата досвідчених співробітників апарату управління;

– вимушені простої, неритмічна робота;

– неефективні довгострокові угоди;

– недостатність капітальних вкладень і т.д.

До достоїнств цієї системи індикаторів можливого банкрутства можна віднести системний і комплексний підходи, а до недоліків – високий ступінь складності ухвалення рішення в умовах багатокритерійної задачі, інформативний характер розрахованих показників, суб'єктивність прогнозного рішення.

Другий метод діагностики неспроможності підприємств – використовування обмеженого круга показників, що створюють систему

критеріїв для оцінки ступеня задовільності структури балансу.

Однією з простих моделей прогнозування ймовірностіності банкрутства вважається модель двохчинника. Вона ґрунтується на двох ключових показниках (наприклад, показник поточної ліквідності і показник частки позикових засобів), від яких залежить вірогідність банкрутства підприємства.

Ці показники помножуються на вагові значення коефіцієнтів, знайдені емпіричним шляхом, і результати потім складаються з якоїсь постійною величиною (const), також одержаною тим же (досвідчено-статистичним) способом. Якщо результат виявляється негативним, вірогідність банкрутства невелика. Позитивне значення указує на високу вірогідність банкрутства.

У американській практиці виявлені і використовуються такі вагові значення коефіцієнтів: для показника поточної ліквідності (покриття) (Кп) – (-1,0736)

для показника питомої ваги позикових засобів в пасивах підприємства (Кз) – (+0,0579)

постійна величина – (-0,3877)

Звідси формула розрахунку С1 приймає наступний вигляд:

C1=-0.3877+Kп*(-1.0736) +Кз*0.0579

Треба помітити, що джерело, що приводить дану методику, не дає інформації про базу розрахунку вагових значень коефіцієнтів. Проте, у будь-якому випадку слід мати на увазі, що в нашій країні інші темпи інфляції, інші цикли макро- і мікроекономіки, а також інші рівні фондо-, енерго- і трудомісткості виробництва, продуктивності праці, інший податковий тягар.

Через це неможливо механічно використовувати приведені вище значення коефіцієнтів в українських умовах. Проте саму модель, з числовими значеннями, відповідними реаліям українського ринку, можна було б застосувати, якби вітчизняні облік і звітність забезпечували достатньо представницьку інформацію про фінансовий стан підприємства.

Розглянута модель двохчинника не забезпечує усесторонню оцінку фінансового стану підприємства, а тому можливі дуже значні відхилення прогнозу від реальності. Для отримання точнішого прогнозу американська практика рекомендує брати до уваги рівень і тенденцію зміни рентабельності проданої продукції, оскільки даний показник істотно впливає на фінансову стійкість підприємства. Це дозволяє одночасно порівнювати показник ризику банкрутства (С1) і рівень рентабельності продажів продукції. Якщо перший показник знаходиться в безпечних межах, і рівень рентабельності продукції достатньо високий, то вірогідність банкрутства украй незначна.

Коефіцієнт Альтмана (індекс кредитоспроможності). Цей метод запропонований в 1968 р. відомим західним економістом Альтманом (Edward I. Altman). Індекс кредитоспроможності побудований за допомогою апарату мультиплікативного дискримінантного аналізу (Multiple-discriminant analysis – MDA) і дозволяє в першому наближенні розділити господарюючі суб'єкти на потенційних банкротів і небанкротов.

При побудові індексу Альтман обстежував 66 підприємств, половина яких збанкрутіла в період між 1946 і 1965 рр., а половина працювала успішно, і досліджував 22 аналітичні коефіцієнти, які могли бути корисні для прогнозування можливого банкрутства. З цих показників він відібрав п'ять найзначущіших і побудував регресійне рівняння багаточинника. Таким чином, індекс Альтмана є функцією від деяких показників, що характеризують економічний потенціал підприємства і результати його роботи за минулий період. У загальному вигляді індекс кредитоспроможності (Z-рахунок) має вигляд:

Z=1.2X1+1.4X2+3.3X3 +0.6X4+X5

Де Х1 – оборотний капітал/сума активів;

Х2 – нерозподілений прибуток / сума активів;

Х3 – операційний прибуток / сума активів;

Х4 – ринкова вартість акций / задолженность;

Х5 – виручка / сума активів.

Результати численних розрахунків по моделі Альтмана показали, що узагальнювальний показник Z може приймати значення в межах [-14, +22], при цьому підприємства, для яких Z>2,99 потрапляють в число фінансово стійких, підприємства, для яких Z 1,5 банкротами.

Залежно від величини показника Z визначається вірогідність банкрутства підприємства:

– до 1,8 – дуже висока;

– 1,81 – 2,7 – висока;

– 2,71 – 3,0 – можлива;

– більше 3,0 – дуже низька.

Встановлені три показники для оцінки задовільної структури балансу підприємства: коефіцієнт поточної ліквідності; коефіцієнт забезпеченості власними засобами; коефіцієнт відновлення (втрати) платоспроможності.

Оскільки вони не втратили свого значення і на сьогоднішній день варто розглянути зміст цих коефіцієнтів.

Коефіцієнт поточної ліквідності характеризує загальну забезпеченість підприємства оборотними коштами для ведення господарської діяльності і своєчасного погашення термінових зобов'язань підприємства.

Коефіцієнт поточної ліквідності визначається як відношення фактичної вартості оборотних коштів, що знаходяться в наявності у підприємства, у вигляді виробничих запасів, готової продукції, грошових коштів, дебіторських заборгованостей і інших оборотних активів (сума 2 і 3 розділів активу балансу) до найтерміновіших зобов'язань підприємства у вигляді короткострокових кредитів банків, короткострокових позик і різних кредиторських заборгованостей,

Коефіцієнт забезпеченості власними засобами характеризує наявність власних оборотних коштів у підприємства, необхідних для його фінансової стійкості.

Коефіцієнт забезпеченості власними засобами визначається як відношення різниці між об'ємами джерел власних засобів (підсумок 1 розділу пасиву балансу) і фактичною вартістю основних засобів і інших необоротних активів (підсумок 1 розділу активу балансу) до фактичної вартості оборотних коштів, що знаходяться в наявності у підприємства, у вигляді виробничих запасів, незавершеного виробництва, готової продукції, грошових коштів, дебіторських заборгованостей і інших оборотних активів (сума підсумків 2 і 3 розділів активу балансу).

Коефіцієнт відновлення (втрати) платоспроможності характеризує наявність реальної можливості у підприємства відновити або втратити свою платоспроможність протягом певного періоду.

Коефіцієнт відновлення (втрати) платоспроможності визначається як відношення розрахункового коефіцієнта поточної ліквідності до його встановленого значення.

Розрахунковий коефіцієнт поточної ліквідності визначається як сума фактичного значення коефіцієнта поточної ліквідності на кінець звітного періоду і зміни значення цього коефіцієнта між закінченням і початком звітного періоду в перерахунку на встановлений період відновлення (втрати) платоспроможності.

2. Аналіз фінансової стійкості і оцінка ризику ймовірності банкрутства ТОВ «Трансінвестсервіс»

2.1 Аналіз стану майна ТОВ «Трансінвестсервіс»

Питання організації діяльності сучасних підприємств, забезпечення стійкого їх функціонування придбали сьогодні особливу актуальність.

Найважливішим напрямом результативності діяльності і інструментом управління є аналітичний підхід до оцінки бізнесу. Забезпечення ефективного функціонування підприємств вимагає економічно грамотного управління їх діяльністю, яке багато в чому визначається умінням аналізувати.

Для ознайомлення з діяльністю будь-якої організації необхідно проаналізувати всі її сторони, сформувати на цій основі об'єктивну думку про позитивні і негативні моменти в роботі колективу, виявити вузькі місця і можливості їх усунення. При цьому необхідно використовувати ряд ключових організаційно-економічних показників, що відображають результати господарської діяльності аналізованої організації, які безпосередньо впливають на фінансові результати роботи і її фінансовий стан.

Аналіз господарської діяльності на основі розрахунку організаційно-економічних показників є науковою базою ухвалення управлінських рішень в бізнесі, передуючи їх оптимізації, обґрунтовує ці рішення, є основою наукового управління виробництвом, визначає резерви підвищення ефективності виробництва. Тому оволодіння методикою мікроекономічного аналізу менеджерами всіх рівнів є складовою частиною їх професійної підготовки. Завдяки знанню техніки і технології аналізу вони зможуть легко адаптуватися до змін ринкової ситуації і знаходити правильні рішення і відповіді.

Всі ці актуальні питання, що визначають роль аналізу господарської діяльності, нерозривно пов'язані з управлінням діяльністю ТОВ «Трансінвестсервіс»

ТОВ «Трансінвестсервіс» було створене у 1994 році та зареєстроване в органах місцевого самоврядування у відповідності з чинним законодавством України.

Підприємство діє на основі статуту, є юридичною особою, має розрахункові рахунки в банку, круглу печатку, веде самостійний баланс.

Основним видом діяльності підприємства ТОВ «Трансінвестсервіс» є оптова торгівля сільськогосподарською продукцією з метою отримання прибутку.

Нижче приведена економічна характеристика підприємства. Аналізуючи майно ми можемо сказати, що показники структурної динаміки відображають частку кожного виду майна у загальній зміні сукупних активів. Їх аналіз дозволяє зробити висновки про те, в які активи вкладено нові залучені фінансові ресурси або які активи зменшились за рахунок відпливу фінансових ресурсів.

Проаналізувавши склад та структуру майна підприємства за 2007–09 роки можна сказати що майно підприємства на кінець 2009 року склало 2654,1 тис. грн., що на 11,3 тис. грн. або на 0,4% менше ніж на кінець 2008 року, незважаючи на те, що у 2008 році майно збільшилося на 863,9 тис. грн. або на 48,0% у порівнянні з 2007 роком. Це трапилося за рахунок збільшення оборотних активів на 856,9 тис. грн. або на 48,2% в 2008 році порівнянні з кінцем 2007, знову незважаючи на те, що у 2009 році відбулося зменшення на 11,3 тис. грн. або на 0,4%. Водночас необоротні активи на кінець 2008 року в порівняні з 2007 роком збільшилися на 7,0 тис. грн. або на 27,7%, в 2009 році вони залишилися незмінними. Аналіз показників структурної динаміки свідчить про те, що приріст майна в 2008 в порівнянні з 2007 роком було забезпечено за рахунок приросту оборотних активів. Аналіз структури динаміки оборотних коштів показує приріст суми оборотних коштів за рахунок значного приросту дебіторської заборгованості. Дебіторська заборгованість збільшилася у 2008 році на 1455,0 тис. грн. або 559,4%, у 2009 році спостерігалося її незначне зниження на 59,5 тис. грн. або 0,5%. Ліквідні запаси збільшилися у 2009 році на 120,1 тис. грн. або 16,3%. Це говорить про те, що фінансові ресурси не було вкладено у ліквідні активи, що підвищує ділову активність підприємства.

Таблиця 2.1.1. Аналіз складу і структури майна підприємства ТОВ «Трансінвестсервіс» на кінець року тис. грн.

Джерела фінансування господарської діяльності (пасиви підприємства) складаються з власного капіталу і резервів, довгострокових позикових коштів, короткострокових позикових коштів та кредиторської заборгованості. Узагальнено джерела коштів поділяються на власні і позикові. У таблиці 2.1.2 наведено склад і структуру джерел коштів підприємства. Вихідні дані беруться з форми №1.

Таблиця 2.1.2. Склад і структура джерел коштів підприємства ТОВ «Трансінвестсервіс» на кінець року тис. грн.

Дані таблиці 2.1.2 свідчать про збільшення вартості майна, яке на кінець 2008 року склало 2665,4 тис. грн., що на 863,9 тис. грн. або на 48,0% більше ніж на кінець 2007 року, незважаючи на те, що у 2009 році майно зменшилося на 11,3 тис. грн. або 0,4% у порівнянні з 2008 роком. Це зумовлено у 2008 році зростанням як власного капіталу, так і позикових коштів, які на кінець 2008 року в порівнянні з 2007 роком збільшилися на 841,8 тис. грн. або на 47,0% але в 2009 у порівнянні з 2008 роком спостерігалося зменшення на 5,5 тис. грн. або на 0,2%. Власні кошти збільшилися в 2008 році в порівнянні з 2007 роком на 22,1 тис. грн. або на 295,6%, їхня частка в загальному обсязі коштів збільшилась в 2008 році в порівнянні з 2007 роком на 0,7 пункту та зменшилася у 2009 році в порівнянні з 2008 роком на 0,3 пункту. Поточна заборгованість в 2008 році в порівнянні з 2007 роком значно збільшилася на 841,8 тис. грн. або в 11,3 рази. Її питома вага збільшилася в 2009 році в порівнянні з 2008 роком у 8 разів. У 2009 році теж спостерігається зростання поточної заборгованості на 351,2 тис. грн., або 41,3%.

2.2 Аналіз абсолютних показників фінансової стійкості

Аналіз фінансової стійкості підприємства – найважливіша характеристика його діяльності та фінансово-економічного добробуту, яка характеризує: результат його поточного, інвестиційного і фінансового розвитку, містить необхідну інформацію для інвесторів, а також відображає здатність підприємства відповідати за своїми боргами й зобов'язаннями і нарощувати економічний потенціал.

У першу чергу фінансовий стан підприємства оцінюється його фінансовою стійкістю і платоспроможністю. Платоспроможність відображає здатність підприємства платити за своїми боргами й зобов'язаннями за конкретний період часу. Умови достатності дотримуються тоді, коли підприємство платоспроможне у часі, тобто має стійку здатність відповідати за своїми боргами у будь-який момент часу.

Під фінансовою стійкістю слід розуміти його платоспроможність у часі з дотриманням умови фінансової рівноваги між власними і позиковими коштами.

Фінансова рівновага являє собою таке співвідношення власних і позикових коштів підприємства, копи за рахунок власних коштів повністю погашаються колишні і нові борги. Розрахована за певними правилами точка фінансової рівноваги не дозволяє підприємству, з одного боку, збільшувати позикові кошти, а з іншого нераціонально використовувати уже накопичені власні кошти.

Треба зважати на те, що власні й позикові фінансові ресурси проходять стадії утворення, розподілу і виплати, а їхня кінцева величина йде на поповнення майна, і проведення аналізу фінансової стійкості на кожній з них стадій дає можливість установити умови зміцнення або втрати фінансової рівноваги. В основі аналізу фінансової стійкості підприємства лежить балансова модель такого виду:

F + Z + RA = ДB + КT + Кt + КO + RP,                                              (2.2.1)

Де F – основні засоби і вкладення; Z – грошові кошти, короткострокові фінансові вкладення, розрахунки (дебіторська заборгованість) та інші активи; ДB – джерела власних коштів; Кt – короткострокові кредити і позикові кошти; КT – довгострокові кредити і позикові кошти; КO – позички, не погашені у строк; RP – розрахунки (кредиторська заборгованість) та інші пасиви.

Шкала виміру фінансово-економічного стану підприємства може бути подана у збільшеному вигляді трьома позиціями:

1.     Чисте кредитування

2.     Рівновага

3.     Чисте запозичення

Чисте кредитування і чисте запозичення обчислюється як різниця між власним капіталом і нефінансовими активами. Ця різниця називається індикатором фінансової стійкості підприємства.

Важливе виділення чотирьох типів фінансової стійкості:

1.     Абсолютна стійкість фінансового стану, яка трапляється рідко і є крайнім типом фінансової стійкості задається наступними умовами:

±ЕВ ≥ 0       (2.2.2)

±ЕТ ≥ 0 S = (1, 1, 1)

±Е∑ ≥ 0.

2.     Нормальна стійкість фінансового стану підприємства гарантує йому платоспроможність:

±ЕВ ≥ 0

±ЕТ ≥ 0 S = (0, 1, 1)

±Е∑ ≥ 0.

3. Нестійкий фінансовий стан пов'язаний з порушенням платоспроможності. Але зберігається можливість відновлення рівноваги за рахунок поповнення джерел власних коштів і збільшення власних оборотних активів, а також додаткового залучення довгострокових кредитів.

±ЕВ < 0

±ЕТ < 0 S = (0, 0, 1)

±Е∑ ≥ 0.

3.     Кризовий фінансовий стан. У цьому разі підприємство знаходиться на грані банкрутства, грошові кошти, короткострокові фінансові вкладення і

4.     дебіторська заборгованість підприємства не покривають навіть його кредиторської заборгованості:

±ЕВ < 0

±ЕТ < 0 S = (0, 0, 0)

±Е∑ < 0.

Для характеристики фінансової стійкості підприємства аналітичні дані сформовано в табл. 2.2.1.

Проаналізувавши фінансову стійкість за рахунок тримірного показника можна сказати, що підприємство у 2007–08 році перебуває у кризовому стані, тому що витрати і запаси не забезпечуються джерелами їх формування. Запаси і витрати не забезпечуються за рахунок власних оборотних коштів, довгострокових позикових джерел та короткострокових кредитів.

Таблиця 2.2.1. Аналіз фінансової стійкості підприємства ТОВ «Трансінвестсервіс» на кінець року, тис. грн.

2.3 Методика аналізу відносних показників фінансової стійкості

Фінансова стійкість являє собою такий фінансовий та економічний стан підприємства, за якого платоспроможність зберігає тенденцію до стійкості, тобто постійна у часі, а співвідношення власного і позикового капіталу перебуває у межах, що забезпечують цю платоспроможність.

Забезпеченість платоспроможності в часі – це процес, який прямо пов’язаний зі зміцненням фінансового стану підприємства.

Фінансова стійкість підприємства характеризується системою фінансових коефіцієнтів. Вони розраховуються як співвідношення абсолютних показників активу й пасиву балансу. Аналіз фінансових коефіцієнтів ринкової стійкості полягає у порівнянні їхніх значень з базисними величинами, а також у вивченні їхньої динаміки. Розглядаються такі показники, де F – основні засоби і вкладення; Z – грошові кошти, короткострокові фінансові вкладення, розрахунки (дебіторська заборгованість) та інші активи; ДB – джерела власних коштів; Кt – короткострокові кредити і позикові кошти; КT – довгострокові кредити і позикові кошти; КO – позички, не погашені у строк; RP – розрахунки (кредиторська заборгованість) та інші пасиви:

1. Коефіцієнт автономії являє собою одну з найважливіших характеристик фінансової стійкості підприємства, його незалежності від позикового капіталу і дорівнює частці джерел коштів у загальному підсумку балансу:

Ка = Дв: В, (2.3.1)

де В-загальний підсумок балансу.

Мінімальне порогове значення коефіцієнта автономії оцінюється на рівні 0,5. Нормальне обмеження Ка > 0,5.

Це означає, що всі зобов'язання підприємства можуть бути покриті його власними коштами. Зростання коефіцієнта автономії свідчить про збільшення фінансової незалежності підприємства, зниження ризику фінансових труднощів у майбутньому.

2. Коефіцієнт співвідношення позикових та власних коштів (Кп/в), розраховується за такою формулою:

. (2.3.2)

Взаємозв'язок коефіцієнтів kп/в і kа:

 (2.3.3)

Нормальне обмеження: kп/в  1.

За допомогою kп/в розраховується співвідношення позикових і власних коштів підприємства, тобто кількість позикових коштів, залучених підприємством на 1 гривню вкладених в активи власних коштів. Нормальним вважається співвідношення 1:2, за якого одна третина загального фінансування сформована за рахунок позикових коштів.

3. Коефіцієнт мобільних та іммобілізованих коштів (км/І) обчислюється за формулою:

 (2.3.4)

4. Коефіцієнт маневреності (kм) визначається за формулою:

kM=EB/KB. (2.3.5)

Він показує, яка частина власних коштів підприємства знаходиться у мобільній формі, що дозволяє відносно вільно маневрувати цими коштами. Високе значення коефіцієнта маневреності позитивно характеризує фінансовий стан підприємства. Оптимальна величина коефіцієнта така: kM 0,5.

5. Коефіцієнт забезпеченості власними коштами обчислюється за формулою:

 (2.3.6)

Нормальне значення цього показника становить kзвк > 0,6 – 0,8.

Цей коефіцієнт показує забезпеченість запасів і витрат власними оборотними коштами. При цьому слід враховувати, що власними джерелами повинні бути покриті нормативні розміри запасів і витрат. Решту можна покривати короткостроковими позиковими коштами.

6. Коефіцієнт майна виробничого призначення. Даний показник відіграє важливу роль у вивченні структури коштів підприємства. Коефіцієнт обчислюється за формулою:

kB.M = (F + Z) / B. (2.3.7)

Нормальним вважається таке обмеження показника: kB.M  0,5.

Якщо величина цього показника менше нормативної, необхідно залучити довгострокові позикові кошти для збільшення частки майна виробничого призначення.

Окремими значеннями коефіцієнта майна виробничого призначення є показники, які характеризують частку основних і матеріальних оборотних коштів у вартості майна.

kF = F/B, kz=Z/B. (2.3.8)

7. Коефіцієнт довгострокового залучення позикових коштів обчислюється за формулою:

 (2.3.9)

Цей коефіцієнт дозволяє оцінити частку позикових коштів при фінансуванні капітальних вкладень.

8. Коефіцієнт короткострокової заборгованості виражає частку короткострокових зобов'язань підприємства у загальній сумі зобов'язань і визначається за формулою:

 (2.3.10)

9. Коефіцієнт автономії джерел формування запасів і витрат характеризує частку кредиторської заборгованості та інших пасивів у загальній сумі зобов'язань підприємства і розраховується за формулою:

 (2.3.11)

10. Коефіцієнт кредиторської заборгованості характеризує частку кредиторської заборгованості та інших пасивів у загальній сумі зобов'язань підприємства і обчислюється за формулою:

 (2.3.12)

11. Коефіцієнт прогнозування банкрутства характеризує частку чистих оборотних коштів у сумі активів балансу. Він обчислюється за формулою:

 (2.3.13)

Зниження коефіцієнта відбувається за погіршення фінансового стану підприємства.

У таблиці 2.3.1. наведено показники, що характеризують фінансову стійкість підприємства. Аналіз даних таблиці 2.3.1. свідчить про те, що фінансова незалежність підприємства на критичному рівні. Це підтверджується коефіцієнтами автономії та співвідношення позикових і власних коштів у 2007–2009 роках, на кінець 2009 року коефіцієнт співвідношення позикових і власних коштів склав 95,2, коефіцієнт автономії 0,010, тобто кількість позикових коштів, залучених підприємством на 1 гривню вкладених в активи власних коштів. Спостерігається тенденція до зменшення власного капіталу та значного збільшення позикового. На кінець 2008–09 року коефіцієнти фінансування не є достатніми і складають відповідно 0,006, 0,012 та 0,010.

Коефіцієнт маневреності показує, яка частина власних коштів підприємства знаходиться у мобільній формі, що дозволяє відносно вільно маневрувати цими коштами. Значення коефіцієнта маневреності негативно характеризує фінансовий стан підприємства.

Таким чином, результати аналізу дозволяють зробити висновок про наявність загрози банкрутства. У цій ситуації підприємству необхідно проводити певні заходи для економічного та фінансового оздоровлення.

Таблиця 2.3.1. Аналіз показників фінансової стійкості ТОВ «Трансінвестсервіс»

2.4 Аналіз динаміки доходу та показників прибутковості

Для аналізу й оцінки рівня та динаміки показників прибутку будують таблицю (таблиця 2.4.1.), в якій використовуються дані бухгалтерської звітності підприємства (форма №2 «Звіт про фінансові результати»).

Загальний фінансовий результат діяльності підприємства – балансовий прибуток, формалізований розрахунок якого може бути представлений формулою:

Р= Рр ± Рін ± Рпз (2.4.1.)

де Рб – балансовий прибуток (збиток); Рр – прибуток (збиток) від реалізації продукції (робіт, послуг); Рін – прибуток (збиток) від іншої реалізації; Рпз – результат від інших позареалізаційних операцій. Результат від реалізації продукції визначається таким чином:

Рр = Np – Sp – Hp (2.4.2.)

де Np – виручка від реалізації продукції; Sp – витрати на виробництво реалізованої продукції; Hp – податки (ПДВ, акцизи, спецподатки та експортні мита).

Проаналізувавши динаміку прибутку, можна зробити наступний висновок, що чистий прибуток за 2008 рік склав 973,5 тис. грн., що на 111,4 тис. грн. більше ніж у 2007 році. Це пов’язано зі збільшенням прибутку від реалізації продукції на 131,9 тис. грн., збільшення прибутку від операційної діяльності на 121,3 тис. грн., збільшення прибутку від звичайної діяльності на 117,9 тис. грн.

Найважливіший складник загальної величини прибутку – це прибуток від реалізації продукції або валовий прибуток, величина якого формується під впливом таких показників-факторів: обсяг реалізації; структура продукції; відпускні ціни на сировину, матеріали, паливо, тарифи на енергію та перевезення; рівень витрат матеріальних і трудових ресурсів тощо.

Таблиця 2.4.1. Аналіз динаміки балансового прибутку ТОВ «Трансінвестсервіс»

Таблиця 2.4.2. Аналіз змін фінансових результатів підприємства ТОВ «Трансінвестсервіс» за 2008 рік

Таблиця 2.4.3. Аналіз змін фінансових результатів підприємства ТОВ «Трансінвестсервіс» за 2009 рік

За даними таблиць №2.4.2. та №2.4.3. можна зробити висновок, дохід від реалізації на підприємстві зазнав значного приросту: 350,98% у 2008 році та 49,06% у 2009 році. Але приріст собівартості продукції у 2008 році склав 305,42%, у 2009 році 52,75%, що вплинуло негативно на зростання прибутку. Значний приріст чистого прибутку у 2008 році відбувся за рахунок приросту валового прибутку 269700,0%, у 2009 році 16,3%.

Розглянемо також деякі важливі показники рентабельності, що застосовуються в світовій практиці.

Коефіцієнт прибутковості (інше найменування цього показника коефіцієнт «прибуток / продаж» (норма чистого прибутку). Він показує. який чистий прибуток з однієї гривні продажу отримало підприємство. Розраховується за формулою: Коефіцієнт прибутковості = Чистий прибуток (ряд. 220 ф. 2) / Чистий дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт., послуг) (ряд. 035 ф. 2)

Для підприємства, що аналізується, коефіцієнт прибутковості в 2007 році склав 599,4: 1774 = 0,34. Це означає, що після вирахування з отриманого доходу всіх витрат залишається 0,34 грн. прибутку від кожної гривні продажу. У 2008 році коефіцієнт прибутковості склав 862,1: 8000,4 = 0,11, що означає 0,11 грн. прибутку від кожної гривні продажу. Коефіцієнт прибутковості знизився на 0,23 грн. У 2009 році коефіцієнт прибутковості склав 973,5: 11925,3= 0,08, що означає 0,08 грн. прибутку від кожної гривні продажу. Коефіцієнт прибутковості знизився на 0,03 грн.

Перш ніж розглянути другий коефіцієнт рентабельності прибуток на активи, розглянемо такі показники, як коефіцієнт оборотності активів та окупність витрат.

Таблиця 2.4.4. Зміна коефіцієнта оборотності активів

Дані цієї таблиці свідчать про підвищення оборотності активів підприємства в 2009 році порівняно з 2007–08 роками.

Прибуток на активи (інше найменування цього показника – коефіцієнт «прибуток / актив» (ROA – Return on Assets). Він характеризує, наскільки ефективно підприємство використовує свої активи дія отримання прибутку, тобто показує, який прибуток приносить кожна гривня, вкладена в активи підприємства. Визначається як відношення чистого прибутку до вартості активів на кінець року: Прибуток на активи = Чистий прибуток / Активи на кінець періоду. Для підприємства, що аналізується, прибуток на активи в 2007 році склав 599,4: 1801,5 =0,33, тобто кожна гривня активів принесла підприємству прибуток 0,33 грн. У 2008 році прибуток на активи склав 862,1: 2665,5 = 0,32, тобто 0,32 грн. У 2009 році прибуток на активи склав 973,5: 2654,1 = 0,37, тобто 0,37 грн.

Дані свідчать про збільшення коефіцієнта RОА, тобто про збільшення прибутку на активи в 2009 році порівняно з 2008 роком на 0,05 грн. на 1 грн. активів. Зазначимо, що коефіцієнт RОА, об'єднує два показники: частку прибутку в одній гривні реалізації та оборот активів. Вище ми розглянули, що частка прибутку в одній гривні реалізації обчислюється за допомогою коефіцієнта прибутковості, а оборот активів – за допомогою коефіцієнта оборотності активів. Тобто, добуток названих показників дорівнює значенню коефіцієнту прибутку на активи (RОА). Наглядно це видно з такої схеми: Прибуток на активи = Коефіцієнт прибутковості х Коефіцієнт оборотності активів = Чистий прибуток / Чиста реалізація х Чиста реалізація / Активи = Чистий прибуток / Активи.

Використаємо цю залежність для аналізу причин зміни рентабельності активів, для чого в таблиці зробимо розрахунок коефіцієнта RОА за допомогою названих показників.

Таблиця 2.4.5. Розрахунок коефіцієнта ROA

3 даних таблиці №2.4.5. видно, що на збільшення прибутку на активи в 2008–09 роках вплинуло збільшення коефіцієнтів оборотності активів.

Коефіцієнт прибуток на капітал (ROE Return on Equity)) Характеризує ефективність використання підприємством власного капіталу: Рентабельність капіталу = Чистий прибуток (ряд. 220 ф. 2) / Власний капітал на кінець періоду.

Наприклад, для підприємства ТОВ «Трансінвестсервіс» прибуток на капітал за роками склав: у 2007 році 599,4: 11,3 = 53,04, у 2008 році 862,1: 33,4 = 25,81, а у 2009 році 973,5: 27,6 = 35,27.

Дані свідчать про зниження коефіцієнта RОЕ, тобто про зниження прибутковості капіталу в 2009 році порівняно з 2007 роком.

Для аналізу причин зміни коефіцієнта RОЕ доцільно застосовувати рівняння Дюпона. Наведемо це рівняння: RОЕ = RОА х (Активи: Власний капітал).

У рівнянні Дюпона коефіцієнт RОЕ розкладений на такі складові: прибутковість активів і коефіцієнт фінансового важеля (фінансового левериджу), який обчислюється як співвідношення: Активи / Власний капітал. У 2007 році коефіцієнт фінансового левериджу 1801,5: 11,3 = 159,4, у 2008 році коефіцієнт фінансового левериджу 2665,5: 33,4 = 79,8, у 2009 році він склав 2654,1: 27,6 = 96,16. Тобто це рівняння наглядно показує, що прибутковість власного капіталу залежить від прибутковості активів і фінансового левериджу. Наглядно це видно з такої схеми:

Рентабельність: = Прибуток на активи х Активи / Власний капітал – Чистий прибуток / Активи х Активи / Власний капітал – Чистий прибуток / Власний капітал

Використаємо цю залежність для аналізу причин зміни рентабельності капіталу, для чого в таблиці зробимо розрахунок коефіцієнта RОЕ за допомогою рівняння Дюпона.

Таблиця 2.4.6. Розрахунок коефіцієнта ROE за допомогою рівняння Дюпона

Загальноприйнятих значень рентабельності, на які можна орієнтуватись, при аналізі не існує, тому зростання вищезгаданих показників у динаміці за періодами звітності розглядається як позитивна тенденція, а відсутність росту як негативна. Підприємство повинно прагнути до того, щоб темпи зростання прибутку перевищували темпи зростання виручки, які, в свою чергу, перевищували б темпи зростання активів.

2.5 Моделі чинників оцінки ступеня ймовірності банкрутства господарюючого суб'єкта

В умовах ринкової економіки одним із пріоритетів державної політики є оздоровлення господарського середовища. Від діяльності держави за цим напрямом залежить, насамперед, поліпшення бізнес-середовища та інвестиційного іміджу країни. Наприклад, цьому сприяє ефективне функціонування інституту банкрутства Можна стверджувати, що він є невід’ємним атрибутом механізму державного регулювання економіки, а процедура банкрутства використовується для очищення ринку від неефективних суб’єктів господарської діяльності. Якщо ж економіка виводиться з кризового стану, то потрібний механізм противаги, спрямований на відновлення платоспроможності підприємств-боржників. Для цього необхідно визначати ймовірність банкрутства стратегічних, містоутворюючих та соціальне важливих підприємств, заздалегідь застосовувати заходи з випереджувальної фінансової санації та організаційної реструктуризації.

Щоб більш результативно запобігати банкрутству, необхідно вирішити завдання запровадження ефективних, адаптованих до вітчизняних умов, механізмів визначення ймовірності банкрутства ще до виникнення явних ознак неплатоспроможності підприємства, а також створити відповідну систему моніторингу роботи підприємств на рівні регіонів.

Аналіз літератури показує, що у даний час найбільш широкого застосування набули такі методичні підходи до побудови методів прогнозування банкрутства:

1) визначення незадовільної структури бухгалтерського балансу підприємства за допомогою методів коефіцієнтного аналізу, формування комплексної бальної оцінки фінансового стану підприємства, визначення рейтингового числа, інтегральної рейтингової оцінки підприємства, тощо.

2) система показників У. Бівера для оцінки фінансового стану з метою діагностики банкрутства та інші подібні системи показників.

3) моделі інтегральної оцінки загрози банкрутства підприємства, засновані на обліку найважливіших показників, що допомагають виявити кризовий фінансовий стан підприємства, двофакторна модель, Z-розрахунки Е. Альтмана, спеціальні багатофакторні регресійні моделі на основі використання прийомів статистичного методу, який називають «аналізом множинних дискримінант, тощо.

Зокрема, методи структурного бухгалтерського та коефіцієнтного аналізу використовуються у вітчизняних методиках та методиках інших держав. Наприклад, відповідно до «Методичних рекомендацій щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства» поточною неплатоспроможністю може характеризуватися фінансовий стан будь-якого підприємства, якщо на конкретний момент через випадковий збіг обставин тимчасово суми наявних у нього коштів і високоліквідних активів недостатньо для погашення поточного боргу, що відповідає законодавчому визначенню як неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати грошові зобов’язання перед кредиторами після настання встановленого терміну їх сплати, тому числі із заробітної плати, також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів, не інакше як через відновлення платоспроможності.

Економічним показником ознак поточної платоспроможності (Пп) за наявності простроченої кредиторської заборгованості є різниця між сумою наявних у підприємства грошових коштів, їх еквівалентів та інших високоліквідних активів і його поточних зобов’язань, що визначається за формулою:

Пп = А040 + А 045 + А220 + А230 + А240 – П620

де А040, А 045, А220, А230, А240 – відповідні рядки активу балансу,

П620 – підсумок ІУ розділу пасиву балансу.

Пп 2007 = 10 – 7,5 = 2,5

Пп 2008 = 13,9 – 849,4 = -835,5

Пп 2009 = 11,9 – 2337,2 = -2325,3

Від’ємний результат алгебраїчної суми зазначених статей балансу свідчить про поточну неплатоспроможність суб’єкта підприємницької діяльності.

Фінансовий стан підприємства, в якого на початку й наприкінці звітного кварталу існують ознаки поточної неплатоспроможності, відповідає законодавчому визначенню боржника, який неспроможний виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати податків і зборів протягом трьох місяців після настання встановленого терміну їх сплати.

Ознаки критичної неплатоспроможності, що відповідають фінансовому стану потенційного банкрутства, існують, якщо на початку й наприкінці звітного кварталу, що передував поданню заяви щодо порушення справи про банкрутство, мають місце ознаки поточної неплатоспроможності, а коефіцієнт покриття (Кп) і коефіцієнт забезпечення власними засобами (Кз) наприкінці звітного кварталу менші за їх нормативні значення – 1.5 та 0,1 відповідно.

Коефіцієнт покриття характеризує достатність оборотних коштів підприємства для погашення своїх боргів і визначається як відношення суми оборотних коштів до загальної суми поточних зобов’язань за кредитами банку, інших позикових коштів і розрахунків з кредиторами, що визначається за формулою:

Кп = А260: П620

де А260 – підсумок ІІ розділу активу балансу.

Кп2007 = 1776,2: 7,5 = 236,8

Кп2008 = 2633,1: 849,4 = 3,10

Кп2009 = 2621,8: 2337,2 = 1,12

Таким чином, Кп має тенденцію до зниження, а у 2008 році є менш за нормативний показник.

Коефіцієнт забезпечення власними засобами характеризує наявність власних оборотних коштів у підприємства, необхідних для його фінансової сталості, і визначається як відношення різниці між обсягами джерел власних та прирівняних до них коштів і фактичною вартістю основних засобів та інших необоротних активів до вартості наявних у підприємства оборотних активів – виробничих запасів, незавершеного виробництва, готової продукції, грошових коштів, дебіторської заборгованості та інших оборотних активів.

Кз = (П380 – А80): А260

де П380 – підсумок розділу І пасиву балансу,

А80, А260 – підсумки І та ІІ розділів активу балансу відповідно.

Кз2007 = (11,3 – 25,3): 1776,2 = -0,008

Кз2008 = (33,4 – 32,4): 2633,1 = 0,0004

Кз2009 = (27,6 – 32,3): 2621,8 = -0,002

На підставі зроблених розрахунків, можна зробити висновок, що коефіцієнт забезпечення власними засобами є дуже низьким і свідчить про недостатність власних оборотних коштів у підприємства.

Якщо наприкінці звітного кварталу хоча б один із зазначених коефіцієнтів перевищує його нормативне значення або протягом звітного кварталу спостерігається їх зростання, перевага повинна надаватися позасудовим заходам відновлення платоспроможності боржника або його санації в процесі провадження справи про банкрутство.

Якщо протягом терміну, встановленого планом санації боржника, забезпечується позитивний показник поточної платоспроможності та перевищення нормативного значення коефіцієнта покриття за наявності тенденції зростання рентабельності, платоспроможність боржника може вважатися відновленою, (відсутні ознаки потенційного банкрутства).

Якщо за підсумками року коефіцієнт покриття менше 1 і підприємство не отримало прибутку, то такий його фінансовий стан характеризується ознаками надкритичної неплатоспроможності, коли задоволення визнаних судом вимог кредиторів можливе не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Наявність ознак надкритичної неплатоспроможності відповідає фінансовому стану боржника, коли він відповідно до закону, зобов’язаний звернутися протягом місяця до господарського суду з заявою щодо порушення справи про банкрутство, тобто коли задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання його грошових зобов'язань у повному обсязі перед іншими кредиторами.

З метою своєчасного виявлення тенденцій формування незадовільної структури балансу у прибуткове працюючого суб’єкта підприємницької діяльності і вжиття випереджувальних заходів, спрямованих на запобігання банкрутству, Методичними рекомендаціями пропонується проводити систематичний експрес-аналіз фінансового стану підприємств (фінансовий моніторинг) за допомогою коефіцієнта Бівера.

Проте у згаданих Методичних рекомендаціях коефіцієнт Бівера помилково розраховується як відношення різниці між чистим прибутком і нарахованою амортизацією до суми довгострокових і поточних зобов’язань за формулою:

Кб = (Ф220 – Ф260): (П480 +П620)

де Кб – коефіцієнт Бівера, Ф220, Ф260 – чистий прибуток і амортизація, наведені у рядках 220 і 260 форми №2 «Звіт про фінансові результати», відповідно П480, П620 – довгострокові ф поточні зобов’язання, наведені у рядках 480 і 620 форми №1 «Баланс».

У чисельнику коефіцієнта Бівера повинна стояти не різниця, а сума показників (чистий прибуток і амортизація).

Кб2007 = (599,4 + 5): (1782,7 + 7,5) = 604,4: 1790,2 = 0,34

Кб2008 = (862,1 + 8,5): (1782,7 + 849,4) = 870,6: 2632,1 = 0,33

Кб2009 = (973,5 + 5,3): (289,3 + 2337,2) = 978,8: 2626,5 = 0,37

Ознакою формування незадовільної структури балансу є такий фінансовий стан підприємства, за якого протягом тривалого часу (1,5–2 роки) коефіцієнт Бівера не перевищує 0,17. За міжнародними стандартами значення коефіцієнта Бівера повинне знаходитися в інтервалі 0,17–0,40, коли рівень його платоспроможності оцінюється як середній. За Кб<0,17 рівень платоспроможності підприємства низький, а за Кб>0,40 – високий.

Розрахунки за методом Бівера свідчать про те, що рівень платоспроможності підприємства оцінюється як середній

Зауважимо, що коефіцієнт У.Бівера базується на інваріантному аналізі і був розроблений ще у 1966 році, з того часу з’явилось чимало нових методичних підходів до побудови моделей, що застосовуються для виявлення ймовірності банкрутства: багатофакторна регресія, дискримінантний аналіз, логістична регресія та аналіз ризиків.

Проте, ще рано стверджувати про повне вирішення проблеми. Наприклад, у нещодавно опублікованій праці У. Бівера розглядається принципово нова модель:

In hj (t) = a (t) + BXj (t)

де hj (t) – показник ризику банкрутства для компанії j у момент часу t, B – вектор постійних коефіцієнтів, X – матриця спостережень фінансових коефіцієнтів, що змінюються з часом.

У ролі фінансових коефіцієнтів використовуються показники ROA (відношення чистого прибутку до вартості повних активів), LTA (відношення повних зобов’язань до вартості повних активів), ETL (відношення прибутку до сплати податків, відсотків, обліку знецінювання плюс амортизація /EBITDA/до вартості повних активів).

Професор Е.І. Альтман застосував прямий статистичний метод, що дозволив оцінювати вагу окремих розрахункових показників; вони були включені в модель як змінні. У своїх дослідженнях Альтман, як і Бівер, використовував дані стабільних фірм і компаній, які пізніше, протягом п'яти років, збанкрутіли.

Альтман застосував методи дискримінантного аналізу для оцінки рівня комерційного ризику. Його метою було визначення можливостей використовування моделі для диференціації фірм, перед якими не стоїть загроза банкрутства, і компаній з високою вірогідністю майбутнього краху. Методологія грунтується, перш за все, на кількісних показниках (на показниках, які можна розрахувати), а так звана фінансова філософія (позиція керівництва, відповідність його дій фінансовим можливостям фірми) аналізується тільки частково, головним чином при розгляді спірних або незрозумілих результатів, як буде показано нижче. Спочатку Альтман включив в свою модель 22 фінансові коефіцієнти (незалежних змінних), які згодом скоротив до п'яти найважливіших. За допомогою свого аналітичного методу він вивів наступне рівняння надійності (показник, так звана модель Z Альтмана – «Z score model»):

Z = 1,2 Х1 + 1,4 Х2 + 3,3 Х3 + 0,6 Х4 + 1,0 Х5, де

коефіцієнти є вагою окремою екзогенних змінних,

Х1 = робочій капітал/активи;

Х2 = нерозподілений прибуток / активи;

Х3 = EBIT (експлуатаційний прибуток) /активи;

Х4 = ринкова вартість власного капиталу / бухгалтерска (балансова, облікова) вартість заборгованості;

Х5 = виручка (загальний дохід) /активи.

В результаті підрахунку Z – показника для конкретного підприємства робиться висновок:

якщо Z < 1,81 – дуже висока ймовірність банкрутства;

якщо 1,81 >Z < 2,7 – висока ймовірність банкрутства;

якщо 2,7> Z < 2,99 – возможно банкрутство;

якщо Z > 3,0 – ймовірність банкрутства украй мала.

Х1 2007 1776,2: 1801,5 = 0,98

Х2 2007 (-34,9): 1801,5 = -0,019

Х3 2007 599,5: 1801,5 = 0,33

Х4 2007 11,3: 1790,2 = 0,006

Х5 2007 1774: 1801,5 = 0,98

Z2007 = (1,2 х 0,98) + [1,4 х (-0,019)] +(3,3 х 0,33) + (0,6 х 0,006) + (1,0 х 0,98) = 1,18 – 0,03 + 1,09 + 0,004 + 0,98 = 3,224

Х1 2008 2633,1: 2665,5 = 0,98

Х2 2008 (-14,8): 2665,5 = -0,006

Х3 2008 864,3: 2665,5 = 0,32

Х4 2008 33,4: 2632,1 = 0,012

Х5 2008 8000,4: 2665,5 = 3,00

Z2008 = (1,2 х 0,98) + [1,4 х (-0,006)] +(3,3 х 0,32) + (0,6 х 0,012) + (1,0 х 3,00) = 1,18 – 0,008 + 1,06 + 0,007 + 3,00 = 5,239

Х1 2009 2621,8: 2654,1 = 0,98

Х2 2009 (-18,6): 2654,1 = – 0,007

Х3 2009 982,2: 2654,1 = 0,37

Х4 2009 27,6: 2626,5 = 0,010

Х5 2009 11925,3: 2654,1= 4,49

Z2009 = (1,2 х 0,98) + [1,4 х (-0,007)] +(3,3 х 0,37) + (0,6 х 0,010) + (1,0 х 4,49) = 1,18 – 0,01 + 1,22 + 0,006 + 4,49 = 6,886

Модель Альтмана дає достатньо точний прогноз ймовірності банкрутства з тимчасовим інтервалом 1–2 року.

За отриманими даними, ймовірність банкрутства підприємства украй мала.

Загалом можна сказати, що застосування методу Альтмана дозволяє прогнозувати фінансовий розвиток компанії і на даний момент використовується в світовій практиці.

В світі функціонуючої фінансової інфраструктури переважна більшість фінансових і інших показників змінюється в часі відповідно до змін макроекономічних і інших умов. Економісти з різних країн, на практиці перевіряючі безліч методів, застосовували і модель Альтмана, до різних періодів часу. Після внесення незначних коректив, в запропоновану Альтманом методологію, більшість фінансових експертів згодилася, що його прогнози відрізняються високою працездатністю і статистичною надійністю, тобто за допомогою цих моделей можна максимально точно визначати підприємства, у яких велика ймовірність фінансових «збоїв». Чим ближче банкрутство, тим більше очевидні результати, які показує модель Альтмана, як, втім, і будь-який інший метод.

Перевагою методів, подібних моделі Альтмана, є висока вірогідність, з якою передбачається банкрутство приблизно за два роки до фактичного оголошення конкурсу, недоліком – зменшення статистичної надійності результатів при складанні прогнозів щодо віддаленого майбутнього.

Існують різні неформальні критерії, що дають можливість прогнозувати вірогідність потенційного банкрутства підприємства. До їх числа відносяться:

– незадовільна структура майна підприємства, в першу чергу поточних активів. Тенденція до зростання в їх складі важкореалізуємих активів (сумнівної дебіторської заборгованості, запасів товарно-матеріальних цінностей з тривалим періодом обороту) може зробити таке підприємство нездатним відповідати за своїми зобов'язаннями;

– уповільнення оборотності засобів підприємства (надмірне накопичення запасів, погіршення стану розрахунків з покупцями);

– скорочення періоду погашення кредиторської заборгованості при уповільненні оборотності поточних активів;

– тенденція до витіснення у складі зобов'язань підприємства дешевих позикових засобів дорогими і їх неефективне розміщення в активі;

– наявність простроченої кредиторської заборгованості і збільшення її питомої ваги у складі зобов'язань підприємства;

– значні суми дебіторської заборгованості, відношувані на збитки;

– тенденція випереджаючого зростання найтерміновіших зобов'язань порівняно із зміною високоліквідних активів;

– падіння значень коефіцієнтів ліквідності;

– нераціональна структура залучення і розміщення засобів, формування довгострокових активів за рахунок короткострокових джерел засобів;

– збитки, відбивані в балансі, і ін.

На своєчасне виявлення вказаних причин направлений аналіз ліквідності і поточної платоспроможності підприємства.

Фінансовий аналіз має також в своєму розпорядженні засобу, сприяючі виробленню синтетичного (системного) погляду на фінансове здоров'я підприємства. Наприклад, до найпопулярніших методів використовування фінансового аналізу відноситься пірамідальна структура фінансових коефіцієнтів, що дозволяє в рамах однієї схеми або таблиці стисло, але разом з тим наочно показати відразу декілька аспектів діяльності підприємства, розкритих фінансовим аналізом, і допомагає зрозуміти взаємозв'язок між ліквідністю, фінансовою структурою і рентабельністю компанії.

3. Шляхи підвищення фінансової стійкості і зниження ризику ймовірності банкрутства ТОВ «Трансінвестсервіс»

Антикризове управління (антикризовий менеджмент) стало одним з «найпопулярніших» термінів в діловому житті України. У одних випадках під ним розуміють управління фірмою в умовах загальної кризи економіки, в інших – управління фірмою, на передодні банкрутства, треті ж зв'язують поняття антикризове управління з діяльністю антикризових керівників в рамках судових процедур банкротства.

Деякі автори вважають, що антикризові заходи слід вживати, коли фінансове положення функціонуючого на ринку підприємства стає вже сумним, а перспектива банкрутства – реальною. Виходячи з цього вони повністю ігнорують діагностику загрози банкрутства на ранніх стадіях її виникнення і акцентують увагу тільки на «лікування» кризи. Інші ж, вважають подібний підхід неприйнятним. Так, наприклад, в своїй книзі» Справочник кризисного управляющего " професор Уткін Е.А. писав:

«Подобный подход – это все равно что «ставить телегу впереди лошади». Главное в антикризисном управлении – обеспечение условий, когда финансовые затруднения не могут иметь постоянный, стабильный характер. Речь о банкротстве при таком подходе быть не должно, поскольку должен быть налажен управленческий механизм устранения возникающих проблем до того, пока они не приняли необратимый характер.»

Деякі ж автори, навпаки, звертають увагу тільки на заходи по діагностиці кризи і механізмах банкрутства і абсолютно забувають про методи антикризового управління.

Найбільш вірним є системний підхід до антикризового управління, коли антикризове управління розглядається як комплекс заходів від попередньої діагностики кризи до методів по його усуненню і подоланню.

Розглянемо на яких принципах базується система антикризового управління. До числа основних принципів відносяться:

* Рання діагностика кризових явищ у фінансовій діяльності підприємства. Враховуючи, що виникнення кризи на підприємстві несе загрозу самому існуванню підприємства і пов'язане з відчутними втратами капіталу його власників, можливість виникнення кризи повинна діагностуватися на якомога ранніх стадіях з метою своєчасного використовування можливостей її нейтралізації.

* Терміновість реагування на кризові явища. Кожне кризове явище, що з'явилося, не тільки має тенденцію до розширення з кожним новим господарським циклом, але і породжує нові супутні йому явища. Тому чим раніше будуть застосовані антикризові механізми, тим більші можливості до відновлення матиме в своєму розпорядженні підприємство.

* Адекватність реагування підприємства на ступінь реальної загрози його фінансовій рівновазі. Використовувана система механізмів по нейтралізації загрози банкрутства в переважній своїй частині пов'язана з фінансовими витратами або втратами. При цьому рівень цих витрат і втрат повинен бути адекватний рівню загрози банкрутства підприємства. Інакше або не буде досягнутий очікуваний ефект (якщо дія механізмів недостатньо), або підприємство нестиме невиправдано високі витрати (якщо дія механізму надмірна).

* Повна реалізація внутрішніх можливостей виходу підприємства з кризового стану. У боротьбі із загрозою банкрутства підприємство повинне розраховувати виключно на внутрішні фінансові можливості.

Вищевказані принципи є основою організації антикризового управління підприємством.

Тепер торкнемося питання яку роль виконує фінансовий менеджмент в антикризовому управлінні.

Практично всі вищевказані автори сходяться на думці, що фінансовий менеджмент є основним елементом антикризового управління. Адже фінансовий менеджмент представляє поєднання стратегічних і тактичних елементів фінансового забезпечення підприємництва, що дозволяють управляти грошовими потоками і знаходити оптимальні рішення. Посилення контролю за грошовими коштами украй необхідне будь-якому підприємству, що тим більше знаходиться у стадії кризи. Величезна роль фінансового менеджменту і в діагностиці кризових ситуацій, оскільки однією із задач фінансового менеджменту, є аналіз фінансового стану підприємства. Аналізуючи фінансовий стан підприємства можливо встановить зачатки кризи на якомога ранніх етапах розвитку. Ринкова економіка виробила значну систему фінансових методів попередньої діагностики і можливого захисту підприємства від банкрутства.

Отже, можна зробити наступні висновки, що антикризове управління – це цілий комплекс взаємозв'язаних заходів від ранньої діагностики кризи до заходів по його подоланню. Антикризове управління базується на деяких принципах, які і відрізняють антикризове управління від звичного. Велику роль в антикризовому управлінні виконує фінансовий менеджмент

Як вже мовилося, зовнішній керівник на підставі глибокого аналізу фінансово-господарської діяльності підприємства виявляє чинники, що привели до кризи на підприємстві, і указує їх в плані зовнішнього управління.

Крім того, в план зовнішнього управління (стабілізаційну програму) входить комплекс заходів, направлених на відновлення платоспроможності підприємства. Саме тут починають виявлятися принципові відмінності антикризового управління від звичного. Ці відмінності полягають в зміні критеріїв ухвалення рішень.

В рамках «нормального» управління даний критерій можна звести до досягнення стратегічних цілей розвитку в довгостроковому аспекті і максимізації прибутку в короткостроковому. Під час переходу підприємства в кризовий стан в довгостроковому аспекті метою є повна фінансова стабілізація, а в короткостроковому аспекті критерієм стає максимізація або економія грошових коштів.

Сміливо можна сказати, що криза на підприємстві означає дефіцит грошових коштів для підтримки поточної господарської (виробництво) і фінансової (кредитори) потреб в оборотних коштах. Цьому визначенню відповідає наступна нерівність:

Грошові кошти < Поточна господарська потреба в оборотних коштах + Поточна фінансова потреба в оборотних коштах

Поточна фінансова потреба в оборотних коштах (ПФП) – найпростіша і зрозуміліша частина формули. ПФП визначається як сума майбутніх на момент розрахунку формули виплат по поверненню боргів (включаючи відсотки по них), а також штрафів і пені (у разі прострочених платежів) за планований період. Покривається грошовими коштами або прийнятними для кредиторів за змістом і умовам взаємозаліковими операціями.

Поточна господарська потреба в оборотних коштах (ПГП) є різницею між сумою виробничих і невиробничих витрат на планований період, з одного боку, і об'ємом виробничих запасів підприємства в межах розмірів, передбачених кошторисом, з іншою. Іншими словами, якщо по кошторису місячна витрата сировини А складає 10 млн. грн., тоді як на складі його є лише на 8 млн., то ПГП складає 2 млн. грн. Якщо ж сировини на складі на 12 млн., то потреба в оборотних коштах відсутня («негативної» потреби при цьому не виникає).

Визначення порогового значення ПГП, неможливість забезпечення якого є критичним, залежить від галузевої приналежності і інших особливостей підприємства. Наприклад, в хімії і металургії існує мінімальний технологічно допустимий об'єм виробництва, а для металообробки немає. Об'єм постійних (накладних) витрат також не може служити однозначним критерієм порогового значення потреби в оборотних коштах, оскільки може бути скоректований. ПГП покривається грошовими коштами або прийнятними для підприємства за змістом і умовам взаємозаліку (тобто поставкою в потрібні терміни за прийнятною ціною саме тих товарів і послуг, на які і були б витрачені грошові кошти підприємства).

Грошові кошти – власне грошові і еквівалентні їм кошти (в даний час до 85% всіх розрахунків здійснюється взаємозаліком). Сума грошових коштів є показовою для визначення кризового стану підприємства.

По-перше, кожна операція взаємозаліку може бути достатньо легке приведена до грошової оцінки (з урахуванням вартісних і тимчасових втрат).

По-друге, конкретні короткострокові активи сильно відрізняються по ступеню ліквідності. Так, дебіторська заборгованість може бути безнадійною незалежно від формальних термінів і зобов'язань по її погашенню, а запаси готової продукції – мертвим вантажем. При цьому їх наявність ніяк не забезпечує реальної платоспроможності підприємства, яку зрештою визначають саме грошові кошти.

Уточню, згаданий вище еквівалент грошових коштів – це величина покриття потреби підприємства в оборотних коштах за конкретний період часу негрошовими видами короткострокових активів підприємства. Наприклад, якщо партія готової продукції вартістю 100 млн. грн. буде протягом місяця шляхом взаємозаліку обмінена на сировині для виробництва на суму 90 млн., то вона є місячним еквівалентом грошових коштів у розмірі 90 млн. грн.

Фінансова стабілізація на підприємстві в умовах кризової ситуації по отже здійснюється по трьох етапах:

1.      Усунення неплатоспроможності;

2.      Відновлення фінансової стійкості;

3.      Забезпечення фінансової рівноваги в тривалому періоді.

Усунення неплатоспроможності може і повинна здійснюватися заходами, не прийнятними з позицій звичного управління. Антикризове управління допускає будь-які втрати (у тому числі і майбутні), ціною яких можна добитися відновлення платоспроможності підприємства сьогодні.

Настання неплатоспроможності означає перевищення витрачання грошових коштів над їх надходженням в умовах відсутності резервів покриття, тобто утворюється «кризова яма». У цей момент найчастіше і починаються «проблеми» з кредиторами підприємства. Кредитори, намагаються повернути свої засоби шляхом арештів майна. Всі засоби, що надходять на рахунок підприємства автоматично блокуються і списуються на користь кредиторів, діяльність підприємства заморожується, а штрафи і пені продовжують нараховуватися.

Суть даного етапу стабілізаційної програми полягає в маневрі грошовими потоками для заповнення розриву між їх витрачанням і надходженням. Маневр здійснюється як вже вилученими і матеріалізованими в активах підприємства коштами, так і тими, що можуть бути одержані, якщо підприємство переживе кризу.

Заповнення «кризової ями» може бути здійснене і збільшенням надходження грошових коштів (максимізацією), і зменшенням поточної потреби в оборотних коштах (економією).

Розглянемо заходи стабілізаційної програми, що забезпечують рішення цієї задачі.

Збільшення грошових коштів засноване на перекладі активів підприємства в грошову форму. Це вимагає рішучих і нерідко шокуючих звичного керівника підприємства кроків, оскільки пов'язано із значними втратами. Методи визначення прийнятного рівня втрат (дисконту) в даній роботі не розглядаються, проте відзначимо, що втрати неминучі.

Продаж короткострокових фінансових вкладень – найбільш простій крок, що напрошується, для мобілізації грошових коштів. Як правило, на кризових підприємствах він вже зроблений. Ще одне зауваження. В умовах фактичної стагнації фондового ринку дисконт при продажу цінних паперів безглуздо розраховувати – вони йдуть за тією ціною, по якій їх готові купити.

Продаж дебіторської заборгованості також очевидний і робиться в даний час багатьма підприємствами. Специфіка цього заходу в рамках стабілізаційної програми полягає у тому, що дисконт тут може бути набагато більше, чим представляється керівництву кризового підприємства. В деяких випадках розрахунковий дисконт може складати трохи менше 100%, що, як і у випадку з короткостроковими фінансовими вкладеннями, означає продаж за будь-якою пропонованою ціною.

Продаж запасів готової продукції складніший, оскільки, по-перше, припускає продаж із збитками, а по-друге, веде до ускладнень з податковими органами. Проте, як вже наголошувалося, суть стабілізаційної програми полягає в маневрі грошовими коштами. Збитками в даному випадку є жертва частини вилучених у минулому грошових коштів, а проблеми із сплатою податків при такій реалізації закриваються зменшенням можливих майбутніх надходжень.

Продаж надмірних виробничих запасів. Наявність на складі сировини А на місяць є надмірним запасом, якщо сировини Б залишилося на один тиждень, а грошей для його закупівлі немає. Тому для забезпечення виробництва необхідно реалізувати частину запасів сировини А, навіть за ціною нижче купувальною і не дивлячись на те, що через деякий час його знову доведеться закупляти, ймовірно, за вищою ціною. Це ще один приклад маневру минулими і майбутніми грошовими коштами.

Продаж інвестицій (дезінвестування) може виступати як зупинка інвестиційних проектів, що ведуться, з продажем об'єктів незавершеного будівництва і невстановленого устаткування або як ліквідація участі в інших підприємствах (продаж часток). Рішення про дезінвестиції ухвалюється на підставі аналізу термінів і об'ємів повернення засобів на вкладений капітал. При цьому стратегічні міркування не виконують визначальної ролі – якщо конкретний інвестиційний проект почне давати віддачу за межами горизонту антикризового управління, він може бути ліквідований. Збереження довгострокових інвестиційних проектів в умовах кризи – вірний шлях до банкрутства і ліквідації підприємства.

Продаж нерентабельних виробництв і об'єктів невиробничої сфери найбільш складний і припускає особливий підхід. Частина нерентабельних виробничих об'єктів як правило, входить в основний технологічний ланцюжок підприємства. При цьому в стабілізаційній програмі неможливо коректно визначити, які з них має значення зберегти, а які у будь-якому випадку слід ліквідовувати – це вимагає детального аналізу, здійсненного тільки в рамках реструктуризації. Та ж проблема присутня і при заходах щодо зменшення ПГП.

Для того, щоб мінімізувати ризик від подібного кроку, необхідно ранжирувати виробництва по ступеню залежності від них технологічного циклу підприємства. Ранжирування зважаючи на стислі терміни здійснюється переважно експертним методом, з урахуванням наступних правил:

* В першу чергу продажу підлягають об'єкти невиробничої сфери і допоміжні виробництва, що використовують універсальне технологічне устаткування (наприклад, ремонтно-механічні і будівельно-ремонтні цехи). Їх функції передаються зовнішнім підрядчикам.

* У другу чергу ліквідовуються допоміжні виробництва з унікальним устаткуванням (цехи підготовки виробництва, окремі ремонтні підрозділи). Відсутність цих виробництв в майбутньому можна буде компенсувати як за рахунок покупки відповідних послуг, так і їх відтворення в економічно виправданих масштабах при необхідності.

* У третю чергу позбавляються від нерентабельних об'єктів основного виробництва, що знаходяться на самому початку технологічного циклу (ливарні і ковальсько-пресові цехи). Їх функції також передаються зовнішнім постачальникам. В деяких випадках об'єкти другої і третьої черг доцільно поміняти місцями.

* У четверту (останню) чергу відмовляються від нерентабельних виробництв, що знаходяться на кінцевій стадії технологічного циклу. Причому така міра швидше прийнятна для підприємств, що володіють не однієї, а декількома технологічними ланцюжками, а також для підприємств, напівфабрикати яких мають самостійну комерційну цінність. Особливо якщо ці напівфабрикати більш рентабельні, ніж кінцевий продукт, що нерідко зустрічається на хімічних заводах.

Ліквідація об'єктів основного виробництва в жорстких умовах антикризового управління вельми небажана і допустима тільки як крайній захід. Продаж основних фондів швидше за все доведеться виробляти за ціною нижче за їх балансову вартість, а це означає проблеми з оподаткуванням в майбутньому.

Суть відновлення фінансової стійкості – максимально швидке і радикальне зниження неефективних витрат. Хоча неплатоспроможність підприємства може бути усунена в перебігу короткого періоду за рахунок здійснення продажу «непотрібних» активів, причини, що генерують неплатоспроможність, можуть залишатися незмінними, якщо не буде відновлена до безпечного рівня фінансова стійкість підприємства. Це дозволить усунути загрозу банкрутства не тільки в короткому, але і у відносно тривалішому проміжку часу.

Зупинка нерентабельних виробництв – перший крок, який необхідно зробити. Якщо збиткове виробництво недоцільне або його неможливо продати, то його потрібно зупинити, щоб негайно виключити подальші збитки. Виняток становлять об'єкти, зупинка яких приведе до зупинки всього підприємства. Критерії ранжирування виробництв тут ті ж, що і при їх ліквідації.

На даному етапі, як правило, скоюються дві помилки. Перша полягає у тому, що виробництво продовжують експлуатувати, оскільки його продукція знаходить збут, хоча і за ціною нижче за фактичну собівартість. Це достатньо поширена картина на підприємствах, де є можливість спотворення калькуляції собівартості окремих продуктів.

Друга помилка у тому, що виробництво продовжують експлуатувати, оскільки немає засобів на його консервацію. Консервація – міра, природна для нормальних умов господарювання, але неприйнятна для кризових, оскільки є ще одним виразом турботи про майбутнє. Якщо виробництво необхідно зупинити, але немає можливості провести консервацію, то воно повинне бути зупинене без неї (виняток становлять лише ті ситуації, коли дана акція може викликати аварію). При цьому приходом в непридатність устаткування або витрати на його ремонт надалі є ще один приклад маневру відповідно минулими і майбутніми грошовими коштами. Причому відновлювати устаткування доведеться, тільки якщо повторний пуск виробництва буде стратегічно і економічно виправданий.

Виведення з складу підприємства витратних об'єктів є ще одним способом зняти непродуктивні витрати на об'єкти, які поки не вдалося продати. Всяке подальше фінансування виведених об'єктів виключається, що стимулює підприємницьку ініціативу персоналу останніх.

Вдосконалення організації праці і оптимізація чисельності зайнятих на підприємстві. У докрізисної ситуації на більшості підприємств спостерігається надмірна чисельність персоналу, і в період кризи скорочення персоналу стає гострою необхідністю, а це нелегка задача. Якщо на основному виробництві працівників можна скорочувати пропорційно об'єму продукції, що випускається, то персонал допоміжних підрозділів і сфери управління менш пластичний (охороняти підприємство, наприклад, необхідно незалежно від об'єму продукції, що випускається). Скорочення не може відбуватися одночасно. Потрібна, отже, обережність при звільненні персоналу, відмові від виплати доплат і надбавок, знятті соціальних пільг (обід, поліклініка і т. п.). Прямолінійні дії в цій сфері нерідко приводять до плачевних результатів: персонал, що залишився, не в змозі справиться з об'ємом робіт, що різко збільшився, падає зацікавленість в якісному виконанні функцій. Відбувається зниження мотивації персоналу і пов'язане з цим погіршення якості праці. Вже не інтереси фірми, а пошуку іншої роботи коштують на чолі кута поведінки працівника. Так, до того ж, працівники часто просто починають розкрадати підприємства, таким чином компенсуючи зниження доходів.

Разом з тим економія фонду зарплати при її умілому проведенні може стати дієвим чинником антикризового управління. Багато зовнішніх керівників користуються зараз тим, що на більшості підприємств існують борги по заробітній платні перед працівниками і виплати її відбуваються не регулярно. Так, в перший же місяць оголошується, що всім робітникам зменшується заробітна платня, але з умовою її регулярної сплати. Така політика допомагає уникати протистояння між трудовим колективом і новим управляючим.

Зменшення поточної фінансової потреби на практиці здійснено тільки через ті або інші форми реструктуризації боргових зобов'язань, що залежить від доброї волі кредиторів підприємства. Сама по собі реструктуризація боргів не є специфічним інструментом антикризового управління, оскільки може застосовуватися і при відносно благополучному стані підприємства-боржника. Проте кризова ситуація, з одного боку, декілька полегшує реструктуризацію боргів, а з іншою – виправдовує такі його форми, які у нормальному стані незадовільні.

Викуп боргових зобов'язань з дисконтом – один з найбажаніших заходів. Кризовий стан підприємства-боржника знецінює його борги, тому і виникає можливість викупити їх із значним дисконтом. Тонкість даного рішення в рамках стабілізаційної програми полягає в умовах, на яких можна провести викуп. Ось, на наш погляд, основні з них:

* викупаються тільки ті борги, які безпосередньо визначають ПГП, а не ті, термін платежу або стягнення по яких відносно видалений в часі;

* сума, яку можна витратити на викуп боргів, залежить від рівня ПГП, тобто не можна витрачати засоби на викуп боргів в збиток господарської діяльності;

* допустима ціна викупу боргів обумовлюється власним дисконтом підприємства, тобто викуп боргів повинен розглядатися як інвестиційний проект.

Конвертація боргів в статутний капітал – украй хворобливий крок. Вона може бути здійснена як шляхом розширення статутного фонду (за відсутності формальних обмежень), так і через поступку власниками підприємства частини своєї частки (пакету акцій). Строго регламентованих методів ухвалення такого рішення немає, все визначається під час переговорів з кредиторами.

Форвардні контракти на поставку продукції підприємства за фіксованою ціною можуть стати ще одним способом реструктуризації боргів. Якщо кредитор зацікавлений в даній продукції, йому можна запропонувати зарахувати борг підприємства перед ним як аванс на довгострокові поставки останньої. При цьому контрактна ціна не повинна бути нижчою деякій прогнозованій собівартості продукції.

Вище ми розглянули найрадикальніші заходи вживані під час антикризового управління. Проте, не забуватимемо, що основною метою антикризового управління є «реабілітація» підприємства, тобто повернення підприємства в ряд нормально господарюючих суб'єктів економіки.

Ми розглянули можливості усунення неплатоспроможності і відновлення фінансової стійкості підприємства шляхом продажу «зайвих» активів підприємства і зменшенням витрат. Тепер розглянемо заходи для забезпечення фінансової рівноваги в тривалому періоді, що можливе тільки при збільшенні грошового потоку від основної діяльності підприємства.

Основними завданнями на даному етапі є:

* підвищення конкурентних переваг продукції;

* збільшення грошового компоненту в розрахунках;

* збільшення оборотності активів.

Тут в першу чергу необхідно звернути увагу на маркетинг. Як відомо, маркетинг одне з самих хворих місць наших підприємств і антикризові керівники повинні вміло проводити маркетингові підприємства, інакше, підприємству не вижити. Суть антикризового маркетингу – діяльність, що перетворює потреби покупця в доходи підприємства.

Висновки

Звичайно, єдиного рецепту по виведенню підприємства з кризи на всі випадки життя не може бути, але навчитися вирішувати названу проблему – це не те ж саме, що прикласти якусь універсальну формулу до підприємства, яке потрапило у важку фінансово-економічну ситуацію, щоб воно почало діяти безперебійно.

Основна роль в системі антикризового управління підприємством відводиться широкому використовуванню внутрішніх механізмів фінансової стабілізації. Задача управлінської команди полягає в тому, щоб виділити основні напрями розвитку і підібрати до них єдино вірні на даний момент рішення. Зокрема, необхідно глибоко проаналізувати всі аспекти цієї проблеми і зрозуміти, що необхідне для того, щоб вивести підприємство з кризової ситуації.

На підставі проведеного аналітичного опрацювання фінансової звітності ТОВ «Трансінвестсервіс» можна зробити висновки, що на підприємстві склались обставини при яких баланс підприємства знаходиться під загрозою порушень. На підприємстві був виявлений ряд недоліків, пов'язаних із здійсненням його фінансової діяльності і управління нею. За наслідками проведеної оцінки фінансового стану можна зробити наступні висновки:

1. Проаналізувавши склад та структуру майна підприємства за 2007–09 роки можна сказати що майно підприємства на кінець 2009 року склало 2654,1 тис. грн., що на 11,3 тис. грн. або на 0,4% менше ніж на кінець 2008 року, незважаючи на те, що у 2008 році майно збільшилося на 863,9 тис. грн. або на 48,0% у порівнянні з 2007 роком. Це трапилося за рахунок збільшення оборотних активів на 856,9 тис. грн. або на 48,2% в 2008 році порівнянні з кінцем 2007, знову незважаючи на те, що у 2009 році відбулося зменшення на 11,3 тис. грн. або на 0,4%. Водночас необоротні активи на кінець 2008 року в порівняні з 2007 роком збільшилися на 7,0 тис. грн. або на 27,7%, в 2009 році вони залишилися незмінними. Аналіз показників структурної динаміки свідчить про те, що приріст майна в 2008 в порівнянні з 2007 роком було забезпечено за рахунок приросту оборотних активів. Аналіз структури динаміки оборотних коштів показує приріст суми оборотних коштів за рахунок значного приросту дебіторської заборгованості. Дебіторська заборгованість збільшилася у 2008 році на 1455,0 тис. грн. або 559,4%, у 2009 році спостерігалося її незначне зниження на 59,5 тис. грн. або 0,5%. Ліквідні запаси збільшилися у 2009 році на 120,1 тис. грн. або 16,3%. Це говорить про те, що фінансові ресурси не було вкладено у ліквідні активи, що підвищує ділову активність підприємства.

2. Дані таблиці 2.1.2 свідчать про збільшення вартості майна, яке на кінець 2008 року склало 2665,4 тис. грн., що на 863,9 тис. грн. або на 48,0% більше ніж на кінець 2007 року, незважаючи на те, що у 2009 році майно зменшилося на 11,3 тис. грн. або 0,4% у порівнянні з 2008 роком. Це зумовлено у 2008 році зростанням як власного капіталу, так і позикових коштів, які на кінець 2008 року в порівнянні з 2007 роком збільшилися на 841,8 тис. грн. або на 47,0% але в 2009 у порівнянні з 2008 роком спостерігалося зменшення на 5,5 тис. грн. або на 0,2%. Власні кошти збільшилися в 2008 році в порівнянні з 2007 роком на 22,1 тис. грн. або на 295,6%, їхня частка в загальному обсязі коштів збільшилась в 2008 році в порівнянні з 2007 роком на 0,7 пункту та зменшилася у 2009 році в порівнянні з 2008 роком на 0,3 пункту.

У складі позикових коштів значне зростання спостерігається за кредиторською заборгованістю, яка на кінець 2009 року збільшилися в порівнянні з 2008 роком на 1136,7 тис. грн. Поточна заборгованість в 2008 році в порівнянні з 2007 роком значно збільшилася на 841,8 тис. грн. або в 11,3 рази. Її питома вага збільшилася в 2009 році в порівнянні з 2008 роком у 8 разів.

У 2009 році теж спостерігається зростання поточної заборгованості на 351,2 тис. грн., або 41,3%.

3. Проаналізувавши фінансову стійкість за рахунок тримірного показника можна сказати, що підприємство у 2008–09 році перебуває у кризовому стані, тому що витрати і запаси не забезпечуються джерелами їх формування. Запаси і витрати не забезпечуються за рахунок власних оборотних коштів, довгострокових позикових джерел та короткострокових кредитів.

4. Аналіз даних таблиці 2.3.1. свідчить про те, що фінансова незалежність підприємства на критичному рівні. Це підтверджується коефіцієнтами автономії та співвідношення позикових і власних коштів у 2007–2009 роках, на кінець 2009 року коефіцієнт співвідношення позикових і власних коштів склав 95,2, коефіцієнт автономії 0,010, тобто кількість позикових коштів, залучених підприємством на 1 гривню вкладених в активи власних коштів. Спостерігається тенденція до зменшення власного капіталу та значного збільшення позикового. На кінець 2008–09 року коефіцієнти фінансування не є достатніми і складають відповідно 0,006, 0,012 та 0,010.

Коефіцієнт маневреності показує, яка частина власних коштів підприємства знаходиться у мобільній формі, що дозволяє відносно вільно маневрувати цими коштами. Значення коефіцієнта маневреності негативно характеризує фінансовий стан підприємства.

Таким чином, результати аналізу дозволяють зробити висновок про наявність загрози банкрутства.

5. Проаналізувавши динаміку прибутку, можна зробити наступний висновок, що чистий прибуток за 2009 рік склав 973,5 тис. грн., що на 111,4 тис. грн. більше ніж у 2008 році. Це пов’язано зі збільшенням прибутку від реалізації продукції на 131,9 тис. грн., збільшення прибутку від операційної діяльності на 121,3 тис. грн., збільшення прибутку від звичайної діяльності на 117,9 тис. грн.

6. За даними таблиць №2.4.2. та №2.4.3. можна зробити висновок, дохід від реалізації на підприємстві зазнав значного приросту: 350,98% у 2008 році та 49,06% у 2009 році. Але приріст собівартості продукції у 2008 році склав 305,42%, у 2009 році 52,75%, що вплинуло негативно на зростання прибутку. Значний приріст чистого прибутку у 2008 році відбувся за рахунок приросту валового прибутку 269700,0%, у 2009 році 16,3%.

7. Із даних таблиці №2.4.6. видно, що коефіцієнт фінансового левериджу в 2009 році значно зменшився на 63,24, що потягло за собою і зменшення прибутковості капіталу.

Знаходження в зоні ризику – це негативна ситуація, але все-таки ще не криза, оскільки майновий стан підприємства, активи і зобов'язання, збалансовані.

Потрапивши в зону ризику, підприємство повинне вживати енергійних заходів по виходу з цієї зони, перш за все до переміщення в зону відносної безпеки. Для цього необхідно, в першу чергу, забезпечити відповідність власного капіталу і неліквідних активів, Рівність або мінімальне перевищення власного капіталу над сумою неліквідних активів означатиме вихід із зони ризику через відновлення ліквідності і придбання безпеки, хоча і відносної.

Тому як першочергові заходи, керівництву підприємства слід використовувати механізм фінансової стабілізації:

1. Забезпечення фінансової рівноваги в тривалому періоді.

Перевищення власного капіталу над нефінансовими активами означає наявність фінансово-економічної стійкості з тим або іншим запасом стійкості. При цьому фінансові активи перевищуватимуть позиковий капітал і тим самим не тільки гарантуватимуть підприємству покриття зобов'язань підприємства, але і забезпечать, крім того, можливість маневру власними вільними фінансовими активами. Всі ці вимоги присутні у балансі підприємства, але мають негативну тенденцію у динаміці.

Щоб придбати рівновагу, яка є відправним пунктом для відновлення платоспроможності, необхідне і достатньо збільшити власний капітал, за інших рівних умов.

2. Підвищити рівень рентабельності. У звітному році підприємство на кожну вкладену гривню у реалізовану продукцію отримувало прибутку менше, ніж у минулому році. На це вплинули наступні фактори: за рахунок збільшення собівартості продукції рентабельність зменшилася, зворотно вплинуло збільшення валового прибутку, за рахунок чого рентабельність збільшилася.

3. Ідентифікація фази фінансової кризи є необхідною передумовою правильної реакції на неї, тому фінансові служби підприємства повинні оперативніше робити висновки щодо фінансового стану підприємства та ухвалювати відповідні рішення фінансового характеру. Використовувати такі фінансові інструменти як дискримінантний аналіз, модель Альтмана, модель Спрингейта, Бівера.

4. Впровадження системи раннього попередження. Система раннього попередження та реагування – це особлива інформаційна система, з допомогою якої керівництво підприємства отримує інформацію про потенційну загрозу діяльності, яка може насуватися як із зовнішнього, так із внутрішнього середовища. Ця система спрямована на проведення комплексу заходів для запобігання фінансової кризи та банкрутства підприємства.

5. У умовах ринкових відносин виникає об'єктивна необхідність визначення тенденцій фінансового стану, орієнтації у фінансових можливостях і перспективах, оцінки фінансового стану інших господарюючих суб'єктів. Підприємство потребує вироблення внутрішньої фінансової стратегії.

Аналіз фінансового стану підприємства ТОВ «Трансінвестсервіс», згідно зі складеною фінансовою звітністю за 2006–2008 роки дав зробити висновки, загальним з яких – фінансовий стан досліджуємого об’єкта – виявився незадовільним.

Таким чином, у ТОВ «Трансінвестсервіс» є вибір: або вивільнити частину оборотного капіталу для вкладення його в розширення іншого напряму діяльності, або розвивати даний напрям, якщо попит на пропонований товар ще повністю не задоволений. При цьому обов'язковою умовою є збільшення суми власного капіталу.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», вiд 14.05.1992 №2343-XII.

2. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» №784 – XIV від ЗО червня 1999 року // Інформаційний бюлетень законодавства України «Юрист-Плюс». – К.: Центр Компьютерных Технологий, 2004. – Вип. 73.

3. Закон України про внесення зміни до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», вiд 18.01.2005 №2354-IV.

4. Закон України про внесення змін до статті 31 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», вiд 31.05.2005 №2597-IV.

5. Агентство з питань з питань запобігання банкрутству підприємств. Методика проведення поглибленого аналізу фінансово – господарського стану неплатоспроможних підприємств та організацій // Галицькі контракти, №40, 1997

6. Андреєва О.В., Пепа Т.В., Федорова В.О., Кондрашихін А.Б. Основи управління фінансовою санацією підприємств. – Севастополь-Київ: Підприємство-реєстратор «Світок», 2007. – 125 с. – (Препринт / Севастопольська міська державна адміністрація. ТОВ Підприємство-реєстратор «Світок»; 2007).

7. Бланк И.А. Антикризисное финансовое управление предприятием. – К.: Ника-Центр, 2006. – 672 с.

8. Василенко В.О. Антикризове управління підприємством: Навч. посіб. – 2 вид., випр. і доп. – К.: Центр навч. л-ри, 2005. – 501 с.

9. Господарський кодекс України вiд 16.01.2003 №436-IV.

10. Карпунь І.Н. Управління фінансовою санацією підприємства: Навч. посіб. – Л.: Магнолія, 2007. – 418 с.

11. Копилюк О.І., Штангерт А.М. Фінансова санація та банкрутство під приємств: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 168 с.

12. Колісник М.К, Ільчук П.Г, Відлий П.І. Фінансова санація і антикризове управління підприємством: Навчальний посібник – К: Кондор, 2007 – 272 с.

13. Лігоненко Л.О. Антикризове управління підприємством: теоретико-методологічні засади та практичний інструментарій. – К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2004. – 580 с.

14. Мартиненко В.П. Стратегія життєздатності підприємства в промисловості: Навч. посіб. – К.: Центр навч. л-ри, 2006. – 328 с.

15. Методичні рекомендації з аналізу і оцінки фінансового стану підприємств / Затверджені рішенням Центральної спілки споживчих товариств України від 28 липня 2006 року // Юрист + закон. Информ. бюл. – 2007. – Июнь. СВ-КОМ.

16. Наказ Агентства з питань запобігання банкрутству підприємств та організацій «Про затвердження Методики про ведення поглибленого аналізу фінансово-господарського стану підприємств та організацій» №81 від 27.06.1997 р.

17. Наказ Міністерства економіки «Про Методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства» №10 від 17.01.2001.

18. Пепа Т.В, Федорова В.О, Кондрашихін А.Б, Андрєєва О.В. Управління фінансовою санацією підприємств: Навчальний посібник – Київ: Центр учбової літератури, 2008 – 44 – с.

19. Про методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства / Наказ Міністерства економіки України від 19 січня 2006 року №14.