Вплив фінансів на суспільне виробництво

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Вплив фінансів на суспільне виробництво

Вплив фінансів на суспільне виробництво

Реферат

«Вплив фінансів на суспільне виробництво»

Вступ

Виробництво є складною системою трудової діяльності людини. У будь-якому суспільстві воно щоденно має розв’язувати такі фундаментальні і взаємозв’язані питання: які продукти виробляти і в якій кількості, як виробляти продукти, для кого виробляти продукти, в яких соціально-економічних умовах здійснювати виробництво?

Ці фундаментальні проблеми притаманні будь-якій економіці, проте, різні суспільства використовують різні підходи до їх вирішення.

У спрощеному вигляді суспільне виробництво являє собою взаємодію трьох основних факторів: робочої сили, або, як її часто називають, праці, засобів виробництва і землі. У ринковій економіці сформувався ще один фактор – підприємницький талант.

Робоча сила – сукупність розумових і фізичних здібностей людини, її здатність до праці. Праця представлена інтелектуальною або фізичною діяльністю, спрямованою на виготовлення благ і надання послуг.

Засоби виробництва – створені у процесі виробництва всі види засобів і предметів праці. Засоби праці – це річ або комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмети праці. Наприклад: знаряддя праці, машини, виробничі будівлі, шляхи, канали, трубопроводи, склади. Тара, електроенергія тощо. Предмети праці – матеріали, що підлягають обробці. Їх поділяють на два види: 1) речовина, вперше відокремлена людиною від природи для перетворення на продукт, наприклад, вугілля і руда, боксити і пісок. 2) предмети праці, що пройшли раніше певну обробку, тобто сировина, наприклад, залізна руда та вугілля в доменному виробництві, прядиво на ткацькій фабриці.

Разом засоби і предмети праці становлять засоби виробництва, без яких процес виробництва неможливий.

Земля, чи більш широко, природні ресурси, – це дар природи для виробничих процесів. Вона використовується для обробітку і будівництва житла, шляхів і заводів, постачає енергетичні ресурси, є джерелом багатьох корисних копалин.

Новим людським фактором, що сформувався в ринковій економіці, є підприємницька діяльність. Вона передбачає використання ініціативи, новаторства і ризику в організації виробництва. Підприємницька діяльність за масштабами і результатами прирівнюється до затрат висококваліфікованої праці.

Існування суспільного виробництва зумовлює об’єктивну необхідність ведення грошового господарства. Кошти, які підприємства одержують використовують для заміщення засобів виробництва, розширення виробництва і оплати праці. Частина коштів підприємств надходить до загальнодержавного фонду і розподіляється в централізованому порядку для задоволення суспільних потреб, для розвитку всього господарства та культури. Грошові фонди утворюються також для соціального, майнового та особистого страхування. Отже, економічна діяльність суспільства пов’язана із існуванням фінансів.

Фінансам в економічній системі держави належить провідна роль. Це зумовлено тим, що при їх функціонуванні визначаються кількісні і якісні параметри будь-якого економічного явища чи процесу, а також кінцеві результати дій. Обов’язковим атрибутом участі фінансів в економічному житті держави, підприємця чи громадянина є гроші. Без використання грошей у процесах виробництва, здійснення державою своїх функцій, задоволення населенням своїх життєвих потреб немає фінансів.

Отже, усі процеси в економічному житті, у яких беруть участь фінанси, повинні мати грошовий вираз, тобто оцінку в грошовій формі. Це дає змогу формувати фонди грошових засобів задля здійснення виробничої діяльності, мобілізації коштів для виконання державою своїх функцій, задоволення власних потреб громадянами.

1. Форми організації суспільного виробництва

Розвиток суспільства свідчить про те, що протягом тривалих історичних періодів зберігаються окремі спільні форми його економічного життя, зокрема господарювання. Людство за всю свою історію знало дві форми організації суспільного виробництва – натуральну і товарну.

Досвід переконує, що дві форми економічних зв’язків завжди співіснують і взаємодіють. У докапіталістичних способах виробництва панують натуральні зв’язки, натуральне господарство. Проте поряд з ним розвиваються товарні зв’язки, товарне виробництво. За капіталізму панує товарне виробництво, воно набуває загального характеру. Одна це зовсім означає, що повністю витісняються натуральні зв’язки. Навпаки, вони існують, наприклад, усередині підприємств чи об’єднань і виконують свою роль, що зумовлює своєрідні форми обліку тощо. Однак безперечним є те, що економіка сучасного суспільства – це панування товарного господарства. Це ринкова економіка, оскільки в товарному господарстві тільки ринок, де відбувається купівля-продаж товарів, є характерною рисою та головною визначальною ознакою економіки. Ринкова економіка довела свою ефективність.

Країни з ринковою економікою досягли великих успіхів у зростанні господарства, оволодінні досягненнями науково-технічного прогресу та забезпеченні високого рівня життя населення своїх країн.

Історично першим виникло натуральне виробництво.

Натуральне виробництво – це тип господарювання, при якому продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробників, для споживання усередині господарства, де вони вироблені.

У найбільш чистому вигляді натуральне виробництво існувало в первісній общині, коли люди не знали суспільного поділу праці. Натуральне виробництво панувало в патріархальній селянській общині, у середньовічних феодальних маєтках. Вироблені продукти праці у вигляді конкретних благ – їжі, одягу, взуття, знарядь праці, що задовольняють певні потреби, і є природними формами багатства.

У натуральних господарствах існував замкнений кругообіг (рух) продукту, який, як правило, не виходив за їхні межі. Кожна господарська одиниця була повністю відокремлена від інших як у виробництві, так і в споживанні. Рівень споживання суб’єктів господарювання залежав виключно від рівня виробництва.

Натуральне виробництво має такі основні риси:

·                   Універсальність праці. Діяльність суб’єкта господарювання при натуральній формі виробництва, спрямована на задоволення власних потреб, як правило, з однаковим набором видів праці. Щоправда, усередині натурального господарства праця поділяється між окремими людьми та групами.

·                   Замкненість виробництва. Кожне господарство спирається на власні виробничі ресурси і забезпечує себе усім необхідним. У такому господарстві виконується будь-яка робота – від добування сировини до виготовлення готової продукції та її споживання.

·                   Прямі економічні зв’язки між виробництвом і споживанням. Прямі натуральні зв’язки призводять до безпосереднього використання виробленого продукту самими виробниками, що і є визначальною рисою натурального господарства. Подібні зв’язки відображають спосіб руху виробленого продукту за такою схемою: виробництво – розподіл – споживання.

Натуральне виробництво було переважною формою господарювання докапіталістичної епохи. І сьогодні певною мірою елементи натурального господарства мають місце в багатьох країнах, у тому числі й нашій (наприклад, виробництво на садово-городніх ділянках). Однак натуральне виробництво є не тільки примітивною та консервативною формою виробництва, а й малопродуктивною, малоефективною. На зміну йому поступово приходить товарне виробництво.

Товарне виробництво – це тип господарювання, при якому продукти праці виробляються відокремленими господарюючими суб’єктами для задоволення не власних, а суспільних потреб шляхом купівлі-продажу цих продуктів, що стають товаром.

Підвищення продуктивності праці призвело до зростання виробництва продуктів, що дало змогу не лише задовольнити власні потреби, а й обмінювати частину їх на інші продукти. Ось чому обмін товарів виникає не всередині общини, а між общинами, і потім уже проникає у самі общини. Товарна форма зв’язків і відповідна організація виробництва відбивають новий рівень розвитку продуктивних сил, суспільного поділу і кооперації праці. Вона долає обмеженість потреб, що характерно для натурального виробництва.

Адже ця організація суспільного виробництва, коли не власні, а суспільні потреби, що пред’являються ринком, розширюють простір для його розвитку. Суспільний характер праці та вироблюваного нею продукту виявляється не в самому виробництві, а на ринку, у процесі реалізації товару. Купівля товару означає, що суспільство визнає його як такий, що задовольняє суспільну потребу, а праця, втілена в ньому, визнається суспільно необхідною.

Товарна форма стимулює розвиток суспільного виробництва, підвищення його ефективності. Товарне виробництво нерозривно пов’язане з поглибленням суспільного поділу праці, спеціалізацією виробництва, тобто зосередженням кожного виробника на виготовленні тих товарів, для яких у нього найкращі умови, як природні, так і технічні. Адже це дає можливість при менших затратах створювати більше продукції, а отже, отримувати більший доход.

У докапіталістичних формаціях панувало натуральне господарство, а товарно-грошові відносини відігравали другорядну, підпорядковану роль. Проте поступово і невпинно товарно-ринкові відносини втягували общини, рабовласницькі латифундії, феодальні помістя, селянські господарства у купівлю-продаж, стимулюючи збільшення виробництва і реалізацію продукції. Уже в Давній Греції та в Римській імперії товарно-грошові відносини досягають значного розвитку, сприяючи розвитку рабовласницьких латифундій. У період феодалізму торгівля зумовила значне піднесення ремісницького виробництва, пошуки золота та інших багатств через розвиток мореплавства, географічні відкриття, освоєння нових територій.

Розвиток товарно-грошових відносин підірвав натуральне господарство, призвів до розпаду феодалізму і виникнення капіталізму.

За капіталізму товарне виробництво стає панівним, воно охоплює усі сфери не лише виробництва, а й суспільного життя. І все ж за цих умов існувало, як і тепер існує, натуральне господарство. Воно широко представлене в економічно слаборозвинених країнах, певною мірою має місце у розвинених країнах. Нарешті, прямі безпосередні зв’язки існують усередині капіталістичних підприємств, між їхніми дільницями, цехами, виробництвами. Та й саме товарне виробництво не залишається незмінним.

З переходом від капіталізму вільної конкуренції до монополістичного капіталізму, особливо державно-капіталістичного, відбувається підрив класичного товарного виробництва. Зростання усуспільненої економіки, державної власності, ускладнення господарських зв’язків зумовлюють виникнення і розвиток планомірності, тобто потреби координації розвитку економіки. Це виявляється у розвитку державно-монополістичного регулювання економіки, її плануванні та програмуванні. Воно певною мірою обмежує стихію ринку.

Водночас історичний досвід переконує, що й економічна роль держави має свої межі. Адже державна власність неминуче породжує бюрократизм і консерватизм в управлінні народним господарством, що неодмінно знижує ефективність державних підприємств, їхню конкурентоспроможність. Це особливо виявилось у 70–80‑х роках ХХ ст., коли новий етап розвитку науки і техніки зумовив створення якісно нової техніки, більшу гнучкість у господарюванні, а отже, і певні переваги перед великим виробництвом.

У цей час швидко зростають малий і середній бізнес і одночасно відбуваються роздержавлення і приватизація державних підприємств. Розширюється коло товаровиробників, ринково-конкурентне середовище, що підвищує роль ринку в регулюванні економіки.

Товарна організація виробництва і адекватна їй форма зв’язків еволюціонують разом з розвитком продуктивних сил, суспільним поділом і кооперацією праці.

Усе це переконливо засвідчує, що діалектична взаємодія прямих і опосередкованих товарних зв’язків у процесі історичного розвитку зумовлює те, що то одна, то інша форма – пряма чи опосередкована – набирає панівного значення у цій єдності.

Таблиця 1. Еволюція товарного виробництва

Усе це переконливо засвідчує, що діалектична взаємодія прямих і опосередкованих товарних зв’язків у процесі історичного розвитку зумовлює те, що то одна, то інша форма – пряма чи опосередкована – набирає панівного значення у цій єдності.

Отож, можна зробити висновок, що товарна організація виробництва є рушійною силою розвитку продуктивних сил суспільства, підвищення ефективності виробництва, оскільки призводить до подальшого поглиблення суспільного поділу, спеціалізації виробництва і як результат – до зростання кількості виробленої продукції, тобто продуктивності праці.

2. Структура суспільного виробництва

Економічна система суспільства формується на основі суспільного виробництва і спрямована на його розвиток, якісне удосконалення, що є фундаментом для реалізації багатоманітних потреб та інтересів суб’єктів виробничої діяльності всіх членів суспільства.

Матеріальне виробництво є сферою суспільного виробництва, в якій виробляються:

·                   Матеріальні блага: вугілля, цемент, метал, папір, будівлі, одяг, взуття, машини, обладнання, сільськогосподарська продукція, хімічні вироби, електроенергія, тепло, холод тощо.

·                   Матеріальні послуги: вантажний транспорт, оптова торгівля, обслуговування і ремонт техніки, обладнання виробничого призначення тощо.

Нематеріальне виробництво – це сфера суспільного виробництва, в якій виробляються:

·                   Нематеріальні послуги: роздрібна торгівля, громадське харчування, пасажирський транспорт і зв’язок (що обслуговує населення), побутове обслуговування, охорона здоров’я тощо.

·                   Духовні цінності: освіта, культура, мистецтво тощо.

Виробництво матеріальних і нематеріальних послуг становить сферу послуг. Остання охоплює підприємства і галузі, що виробляють як матеріальні, так і нематеріальні послуги. Це може бути, скажімо, транспорт, торгівля, зв’язок. Зазначені галузі самі по собі не створюють матеріального продукту. Проте корисний ефект, що створюється вантажним транспортом та зв’язком, можна спожити лише під час перевезення (переміщення вантажів – матеріальних благ у просторі) та поєднання різних суб’єктів господарювання (економія часу, підписання угоди). Ось чому ці галузі є структурним елементом матеріального виробництва.

Праця у сфері обігу (оптової торгівлі) передбачає сортування, фасування, зберігання та пакування засобів виробництва, що також є продовженням процесу виробництва. Роздрібну торгівлю, перевезення пасажирським транспортом, зв’язок, що задовольняє потреби людей, слід відносити до нематеріальних послуг.

Матеріальне виробництво – це вирішальна сфера людської діяльності. Вона визначає виникнення, становлення, розвиток нематеріального виробництва. Водночас, особливо в сучасних умовах у розвинених країнах, нематеріальна сфера має великий зворотний вплив на розвиток матеріального виробництва.

Усі складові структури економіки не тільки глибоко взаємозалежні та взаємодіють, а й постійно змінюються. Інакше кажучи, категорія «структура економіки» є не статичною, а динамічною. Так, процес індустріалізації країни передбачає переважний розвиток виробництва засобів виробництва, важкої промисловості.

Проте, як показує досвід розвинених країн, безумовне слідування переважному зростанню засобів виробництва порівняно з виробництвом предметів споживання призводить до суттєвих викривлень у розвитку економіки. Внаслідок цього наша країна досягла найвищих показників виробництва матеріальних ресурсів і водночас набагато відстала у виробництві кінцевої продукції, насамперед товарів народного споживання, послуг. Наприклад, у розвинених країнах на базові галузі – електроенергетику, чорну металургію, паливну промисловість – припадає в середньому 20 відсотків промислового виробництва, близько третини займає машинобудівельний комплекс. Приблизно така ж сукупна частка легкої та харчової промисловості.

В Україні після розпаду Радянського Союзу в умовах швидкого підвищення цін на продукцію базових галузей, і передусім на енергоносії, частка електроенергетики в обсязі промислової продукції, паливної промисловості, чорній металургії зросла. При цьому частка продукції машинобудування, легкої промисловості – значно зменшилася.

Країни з розвиненою економікою у 70‑ті роки під впливом розвитку науки та техніки, невигідності широкого використання дорогих палива і сировини, загострення економічної ситуації стали переходити до нової моделі економічного зростання. Вона заснована на інтелектуальних, наукомістких галузях, що використовують передові технології, висококваліфіковану працю та досягнення науково-дослідницьких і дослідно-конструкторських розробок.

Такий стратегічний напрям структурних зрушень в економіці виявився ефективним. У Японії, наприклад, одночасно зі згортанням потужностей в енерго – та матеріаломістких галузях відбулося швидке нарощування таких високотехнологічних, наукомістких виробництв, як виробництво електронно-обчислювальних машин, літаків, промислових роботів, інтегральних схем, тонких хімічних сполук, засобів зв’язку, верстатів з числовим програмним управлінням, високоякісної побутової електроніки, одягу, меблів. Про успіх цього курсу свідчать такі дані. Нині Японія виробляє близько 2/3 світового випуску виробництва промислових роботів, майже половину верстатів з числовим програмним управлінням і продуктів тонкої кераміки, близько 3/4 світового випуску понадвеликих інтегральних схем, від 60 до 90 відсотків випуску окремих типів мікропроцесорів, близько 90 відсотків світового випуску відеомагнітофонів.

Структурна перебудова матеріального виробництва стала важливою умовою зростання ефективності економіки, зниження матеріало- і енергомісткості, зростання наукомістких, інтелектуальних галузей.

На жаль, економічний розвиток в Україні йде всупереч проблемам НТП, всупереч прогресивним тенденціям щодо зміни співвідношення матеріального і нематеріального виробництва.

Україна значно відстає від провідних промислово розвинених країн за цими показниками. У них у ВВП частка промисловості значно нижча і становить 35–37 відсотків, а сільського господарства є меншою більше ніж у 10 разів.

Водночас частка сфери послуг в Україні дуже мала. Вона становить всього 18 відсотків, тоді як у країнах з розвиненою економікою цей показник дорівнює 55–70 відсотків. Це є свідченням того, що Україна розвивається в межах індустріального, а не постіндустріального суспільства, як США, Японія, Канада та країни Європейського Союзу.

Україна має дуже недосконалу структуру зайнятості, для якої характерною є велика частка зайнятих у сільському господарстві та промисловості. Так, у США, Канаді, Німеччині, Великій Британії у сільському господарстві працює лише 3 відсотки усіх зайнятих. Це стало можливим завдяки розвитку галузей зберігання, транспортування і переробки сільськогосподарської продукції. В Україні ж у сільському господарств працює 20 відсотків. Частка зайнятих у сфері послуг в Україні майже вдвічі менша, ніж у США і Канаді.

Така структура суспільного виробництва в нашій країні стримує розвиток тих сфер діяльності, які пов’язані переважно з розвитком працівника, його розумових та фізичних здібностей, професійних знань і практичних навичок, підвищенням освітнього та культурного рівня, забезпеченням фізичного і морального здоров’я.

Отже, світовий досвід переконує, що значення нематеріального виробництва у розвитку суспільства постійно зростає. Воно є чинником удосконалення самої людини, поліпшення її життя.

3. Поняття фінансів та їх вплив на суспільне виробництво

Термін «фінанси» (від лат. – доход, платіж) виник у ХІІІ ст. в Італії. Вперше його почали використовувати у відомих на той час європейських центрах торгівлі та банківської справи (Венеції, Генуї, Флоренції) у значенні «грошова оплата». Йшлося передусім про обов’язкове передавання громадянином частини свого доходу в розпорядження монарха, короля або іншого правителя для його матеріального утримання і здійснення певних витрат державного характеру. В подальшому цей термін дістав міжнародне визнання і почав застосовуватися при визначенні форм, методів мобілізації коштів та їх використання для виконання державою її функцій.

Фінанси виникли внаслідок розширення регулярного товарно-грошового обміну, розвитку держави та її потреб у грошових ресурсах. Їх існування неможливе без використання грошей у соціально-економічних процесах і втручання в них держави з метою задоволення життєвих суспільних інтересів.

Фінанси охоплюють не будь-які економічні відносини, пов’язані з грошовими коштами (потоками). До них належать лише відносини, що забезпечують рух грошей у вигляді фондів.

Іноді вважають, що всі грошові відносини можна вважати фінансами. Проте грошові відносини та фінанси – це не тотожні поняття. Насправді до сфери фінансів належать такі грошові відносини, які, по-перше, виражають відносини між суспільством в особі держави, з одного боку, і підприємствами, організаціями – з іншого, а також грошові відносини підприємств і організацій між собою; по-друге, грошові відносини, які знаходяться під контролем центрального (в Україні – Національного) банку.

Неправильно називати фінансами грошові ресурси, які обслуговують особисте споживання та обмін на основі еквівалентних форм ринкових відносин (роздрібний товарооборот, оплата побутових, комунальних, транспортних послуг, купівля-продаж між окремими громадянами). До цього ряду можна додати й бартерні операції, що обходяться без грошей, а також гроші як об’єкт дарування.

Через фінанси держава перерозподіляє частину національного доходу з метою регулювання економічних процесів, розвитку суспільного виробництва, вирішення соціальних проблем, удосконалення зовнішньоекономічних зв’язків тощо.

Фінанси здійснюють багатосторонній регулюючий вплив на процес розширеного відтворення. Адже постійно на всіх рівнях господарювання, від окремого підприємства до суспільного виробництва в цілому, виникає необхідність у різних формах грошових фондів, за якими завжди стоять матеріальні ресурси. Тому з позицій суспільного виробництва в узагальненому вигляді фінанси є системою утворення і використання грошових ресурсів, спрямованих на забезпечення процесу розширеного відтворення. У суспільному виробництві вони вписуються в кругооборот і оборот капіталу, обслуговуючи його безперервний рух у вигляді трьох послідовних основних форм – грошової, продуктивної та товарної.

Фінанси всіляко сприяють формуванню ефективної структури суспільного виробництва, стимулюють розвиток пріоритетних галузей економіки, науково-виробничої та соціальної інфраструктури та поліпшення організації господарських зв’язків.

Фінанси необхідні, тому що обумовлені потребами суспільного розвитку. Без фінансів неможливо забезпечити кругообіг виробничих фондів на розширеній основі, регулювати галузеву і територіальну структуру економіки, стимулювати розвиток виробництва.

Фінанси – невід’ємна частина економічних відносин, тому їхня роль і значення залежать від того, яке місце в ринковому господарстві займає фінансове відношення між господарюючими суб’єктами.

Фінанси, як ніяка інша економічна категорія (ціна, кредит, заробітна плата тощо) дають змогу пристосувати (трансформувати) потреби виробництва до потреб споживання. Без фінансів неможливо забезпечувати індивідуальний і суспільний кругообіг виробничих фондів на розширеній основі, регулювати галузеву і територіальну структуру економіки, запроваджувати науково-технічні досягнення, стимулювати інвестиційну діяльність і задовольняти різноманітні суспільні потреби.

Виникнення фінансових відносин, як і їх відмирання, є об’єктивними процесами, що не пов’язані з діяльністю держави. Держава може лише впливати на розвиток фінансових відносин: вводити чи відміняти конкретні види платежів, змінювати форми використання фінансових ресурсів.

У повсякденній господарській діяльності важлива не сама по собі категорія фінансів, а конкретні форми її прояву фінансових відносин, види яких установлюються державою. Визначаючи організаційні форми прояву категорії фінанси, держава використовує останні як активний інструмент управління економікою.

Як економічний інструмент господарювання фінанси здатні якісно і кількісно впливати на суспільне виробництво.

Кількісний вплив характеризується обсягом і пропонуванням мобілізованих, розподілених і використаних фінансових ресурсів.

Якісний вплив виявляється в інтересах учасників відтворювального процесу через форми організації фінансових відносин (у який спосіб формуються фінансові ресурси, в яких формах і на яких умовах відбувається їх рух і використання). Саме через якісний вплив відбувається перетворення фінансів в економічний стимул розвитку суспільного виробництва.

Можливо виділити три головні напрями фінансового впливу на процеси суспільного розвитку:

·                   Фінансове забезпечення потреб розширеного відтворення

·                   Фінансове регулювання економічних і соціальних процесів

·                   Фінансове стимулювання.

Фінансове забезпечення відтворювального процесу – це покриття затрат за рахунок фінансових ресурсів, акумульованих суб’єктами господарювання і державою.

В умовах економічної і фінансової самостійності суб’єкти господарювання формують джерела розширеного відтворення за рахунок власних фінансових ресурсів, залучених на акціонерній основі, або на пайових засадах грошових коштів інших підприємств, використання банківських кредитів, бюджетних асигнувань та ін. Додатковими джерелами фінансового забезпечення можуть бути кошти, мобілізовані на ринку цінних паперів, іноземні інвестиції.

Фінансове забезпечення розширеного відтворення може здійснюватись у таких формах:

-                     бюджетне фінансування як надання коштів з бюджету на безповоротних засадах;

-                     кредитування – це надання коштів на принципах повернення, платності, строковості і забезпеченості;

-                     самофінансування передбачає відшкодування видатків суб’єктів господарювання з основної діяльності та її розвитку за рахунок власних джерел. Принцип самофінансування допускає залучення кредитних ресурсів;

-                     оренда (лізинг) – передання майна у користування за певну плату і на певний строк;

-                     інвестування – процес вкладення грошей у ті чи інші об’єкти з розрахунком на збільшення їх вартості, а також отримання додаткового доходу.

Фінансове регулювання економічних і соціальних процесів відбувається насамперед через перерозподіл частини доходів підприємств і організацій, а також населення і спрямування цих коштів у бюджети та державі цільові фонди для задоволення державних потреб.

У складі фінансових стимулів розвитку виробництва і підвищення його ефективності можна виділити:

– бюджетні стимули;

– ефективне інвестування фінансових ресурсів;

– фінансові пільги і санкції.

Треба завважити, що на практиці задіяні різноманітні форми й методи використання фінансів для підвищення виробництва. Так, в Україні, поряд із асигнуваннями з бюджету на капітальні вкладення, виплату дотацій, субсидій, проведення деяких видів робіт у агрокомплексі, існують фонди конверсії та інноваційний фонд.

Отже, пошук кращої можливості використання фондів фінансових ресурсів на всіх рівнях для підвищення ефективності виробництва шляхом фінансового забезпечення потреб розвитку економіки, стабілізації фінансового становища в державі – одне з основних завдань фінансової політики владних структур.

Висновки

На основі думок, досліджень, тверджень різноманітних науковців, економістів, фінансистів, дослідників можна зробити наступні висновки:

1. У спрощеному вигляді суспільне виробництво являє собою взаємодію трьох основних факторів: робочої сили, або, як її часто називають, праці, засобів виробництва і землі. У ринковій економіці сформувався ще один фактор – підприємницький талант.

2. Розвиток суспільства свідчить про те, що протягом тривалих історичних періодів зберігаються окремі спільні форми його економічного життя, зокрема господарювання. Людство за всю свою історію знало дві форми організації суспільного виробництва – натуральну і товарну.

3. Натуральне виробництво – це тип господарювання, при якому продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробників, для споживання усередині господарства, де вони вироблені.

4. Товарне виробництво – це тип господарювання, при якому продукти праці виробляються відокремленими господарюючими суб’єктами для задоволення не власних, а суспільних потреб шляхом купівлі-продажу цих продуктів, що стають товаром.

5. Структура суспільного виробництва включає матеріальне і нематеріальне виробництво. Матеріальне виробництво є сферою суспільного виробництва, в якій виробляються: матеріальні блага, матеріальні послуги. Нематеріальне виробництво – це сфера суспільного виробництва, в якій виробляються: нематеріальні послуги, духовні цінності.

6. Виробництво матеріальних і нематеріальних послуг становить сферу послуг. Остання охоплює підприємства і галузі, що виробляють як матеріальні, так і нематеріальні послуги.

7. Фінанси виникли внаслідок розширення регулярного товарно-грошового обміну, розвитку держави та її потреб у грошових ресурсах. Їх існування неможливе без використання грошей у соціально-економічних процесах і втручання в них держави з метою задоволення життєвих суспільних інтересів.

8. Через фінанси держава перерозподіляє частину національного доходу з метою регулювання економічних процесів, розвитку суспільного виробництва, вирішення соціальних проблем, удосконалення зовнішньоекономічних зв’язків тощо.

9. Як економічний інструмент господарювання фінанси здатні якісно і кількісно впливати на суспільне виробництво.

10. Зміни, які відбуваються в розвитку продуктивних сил, прямо впливають на економіку, в тому числі на фінансові відносини як відповідну сферу виробничих відносин. Вплив фінансів на економічний і соціальний розвиток суспільства здійснюється через фінансову політику, яка є складовою частиною всієї економічної політики держави.

11. Одне з основних завдань фінансової політики владних структур – пошук кращої можливості використання фондів фінансових ресурсів на всіх рівнях для підвищення ефективності виробництва шляхом фінансового забезпечення потреб розвитку економіки, стабілізації фінансового становища в державі.

Список використаної літератури

1. Варналій З.С., Сизоненко В.О. Основи підприємницької діяльності – К.: Знання України, 2003. – 407 с.

2. Василик О.Д. Теорія фінансів: Підручник – К.: НІОС, 2001 – 411 с.

3. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Основи економічних знань – К.: Вища школа, 1999. – 542 с.

4. Основи економічної теорії // За ред. А.А. Чухна – К.: Вища школа, 2001. – 605 с.

5. Пилипенко І.І., Жук О.П. Фінанси: Навчальний посібник – Київ, 2004. – 266 с.

6. Політична економія: Навчальний посібник // За ред. К.Т. Кривенка – К.: КНЕУ, 2001. – 508 с.

7. Романенко О.Р. Фінанси: Підручник – Київ, 2004. – 310 с.

8. Чернявський О.П., Мельник П.В., Мельник В.М. Теорія фінансів – К.: ДІЯ, 2000. – 235 с.