 |
 |
 |
|
|||||||||
|
 | |||||||||||
|
 |
||||||||
|
МЕНЮ
|
БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Корпоративные взаимоотношения в акционерном обществеКорпоративные взаимоотношения в акционерном обществеХАРКІВСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Факультет заочно – дистанційного навчанняТермін збереження КР До ..................року Кафедра Виробничого і фінансового менеджменту КУРСОВА РОБОТАЗА КУРСОМ: Фінанси підприємства
ТЕМА: " Корпоративні взаємини в акціонерному товаристві" | |||||
|
Реєстр. №_______ |
Виповнена |
|||||
|
Здана на кафедру ___________ |
Студ. 3 курсу групи ЗБУ-31 |
|||||
|
(дата) |
Злобіной Л. А. |
|||||
|
Допуск до захисту |
|
|||||
|
____________________________ |
|
|||||
|
(допущена, не допущена) |
Науковий керівник |
|||||
|
Оцінка за результатами захисту |
|
|||||
|
_____________________________ |
Тимохова Галина Борисівна |
|||||
|
(оцінка) |
|
|||||
|
|
|
|||||
|
______________ "____" _________ 2005р. |
|
|||||
|
(підпис преп.) |
|
Харків
2005
ЗМІСТ
Вступ ......................................................................................................... 3
1.Теоретичні основи формування корпоративного
управління..................................................................................................4
1.1.Роль і місце корпоратизації у становленні ринкових відносин в Україні.........................................................................................................4
1.2. Сутність корпоративного управління ............................................13
1.3. Важливість корпоративного управління .......................................14
1.4. Світові тенденції розвитку та загальноприйняті принципи корпоративного управління....................................................................15
1.5. Моделі корпоративного управління................................................16
2. Корпоративні конфлікти.....................................................................22
2.1.Конфлікт інтересів посадових осіб органів управління: новий ракурс .......................................................................................................22
2.2. Що таке конфлікт інтересів..............................................................22
2.3. Еволюція поняття в Україні ............................................................23
2.4. Принципи корпоративного управління про конфлікт інтересів та проблеми застосування............................................................................25
2.5. Цивільний кодекс України про конфлікт інтересів та проблеми застосування.............................................................................................26
2.6. Шлях до покращення........................................................................28
2.7. Причини виникнення корпоративних конфліктів.........................29
3. На шляху розбудови ефективного корпоративного управління в Україні.......................................................................................................33
3.1. Забезпечення запровадження та розвитку загальноприйнятих принципів корпоративного управління.................................................33
Висновки...................................................................................................37
Список літератури....................................................................................40
ВСТУП
Процес формування в Україні повноцінно само регульованої національної економіки передбачає наявність ефективно господарюючих суб’єктів. Трансформація фундаментальної основи такої економіки можлива лише завдяки створенню системи різних форм власності, в якій акціонерній формі належатиме провідне місце.
Стан корпоративного управління та його дієздатність залежать від успішного використання переваг акціонерних відносин. Ефективність системи цих відносин має не тільки забезпечувати належні умови роботи підприємств, а й передбачати баланс інтересів різних груп акціонерів, а також гарантувати їхні права. Формування спеціальних зовнішніх важелів розвитку акціонерної форми власності сприятиме ефективному функціонуванню суб’єктів господарювання.
Наявність у акціонерів адекватних механізмів контролю за роботою менеджерів, а в разі потреби – заміни керівників, дійові механізми пере розділу прав власника на користь ефективніших обумовлює підвищення результативності діяльності і окремих підприємств, і корпоративного сектору в цілому.
Визнаючи суттєвий внесок вчених у вивчення проблем формування акціонерних відносин та досягнутий значний рівень наукового обґрунтування сутності, місця і ролі акціонерній власності у перехідній економіці, все ж необхідно визнати недостатність розробки організаційно-економічних механізмів управління корпоративними правами та підтримки адекватних вимог власників у соціально-орієнтованій ринковій економіці. Відтак економічна теорія і практика потребують розробки і втілення в життя науково-обгрунтованої, послідовної, чіткої концепції створення сучасного організаційно-економічного механізму управління корпоративними правами з урахуванням динаміки змін в Україні.
1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ
1.1. Роль і місце корпоратизації у становленні ринкових відносин в Україні.
Становлення ринкових відносин передбачає формування ефективних власників, системи взаємодії їхніх інтересів, визначення місця держави в управлінні рухом наявних фінансових інструментів і корпоративних прав. Такий процес може відбуватися шляхом роздержавлення. Роздержавлення передбачає перехід до управління акціями колишніх державних підприємств, при якому всі функції пов’язанні з господарським управлінням, переходять до компетенції органів управління корпоратизації. Акціями корпоратизованих підприємств можуть володіти банки, колективи підприємств, що розпродаються, акціонерні товариства та інші учасники економічної системи. Отже, корпоратизація як форма існування господарюючими суб’єктами, а функції управління акціями підприємств вже випущеними в обіг передати міністерствам, банкам, біржам та іншими організаціями ринкової інфраструктури.
Взаємопроникнення окремих елементів процесів роздержавлення, приватизація і корпоратизація має на меті по своїй сутності скорочення державного втручання в різні сфери економічного і соціального життя суспільства. Це відбувається шляхом послідовної зміни форм власності. По своїй суті процес корпоратизації – це перетворення державного підприємства у закрите акціонерне товариство. Приватизація ж є передачею (продажем) державної власності у колективну чи приватну власність.
Після закінчення процесу акціонування на промислове підприємство покладають нові функції – функції учасника фондового ринку. Методологія і методика підготовки законодавчого і нормативного забезпечення у галузі приватизації багато в чому зумовлює і подальші напрямки розвитку підприємств, формування органів управління і структури взаємозв’язків між ними, взаємовідносин з органами державного регулювання.
Основні передумови створення акціонерних товариств у процесі приватизації такі:
§ Нормативне забезпечення процесу приватизації, чинники, викликані необхідністю змін у процедурі проведення приватизації, переваги та недоліки застосування засобів приватизації в різних групах об’єктів;
§ Створення конкурентоспроможної сфери товаровиробників за рахунок малої приватизації та її впливу на фондовий ринок (наприклад, реєстрація закритих акціонерних товариств у процесі малої приватизації, реєстрація емісії, укладання договорів з реєстраторами тощо).
Створений на цей час механізм управління акціонерним товариством взаємодіє з навколишнім економічним середовищем інакше, ніж механізм управління об’єктами державного підпорядкування. Кожний елемент ієрархічної структури управління в акціонерному товаристві має свої специфічні завдання. Пропозиції щодо їхнього вирішення також є частиною системного аналізу принципів створення акціонерного товариства у процесі приватизації.
Реструктуризація промислового комплексу характеризується різким збільшенням частки підприємств недержавної форми власності і, насамперед, акціонерних товариств. Серед великих товаровиробників переважає така організаційно-правова форма, як відкриті акціонерні товариства.
Мала приватизація є процесом, на тлі якого проходить акціонування. Найтіснішим взаємозв’язок малої приватизації при формуванні акціонерних товариств виявляється у тому, що:
§ Мала приватизація активізує розвиток фондового ринку країни, оскільки сприяє збільшенню кількості акціонерних товариств, створенню нових можливостей для діяльності професійних учасників фондового ринку, накопиченню капіталу, який надалі реалізується у великій приватизації, на фондовому ринку, в інвестиційній діяльності;
§ Мала приватизація сприяє розвитку конкурентного середовища. На базі приватизованих об’єктів створюються невеликі за розмірами підприємства, які можуть конкурувати з окремими підприємствами – виробниками певних видів продукції;
§ Акціонерні товариства створені на базі виробничих підприємств (об’єднань), мають обмежену місткість на ринку праці. Мала приватизація виявляє позитивний вплив не економічне середовище шляхом постійного залучення трудових ресурсів у невиробничу сферу.
У соціальному плані корпоратизації має справедливий характер і забезпечує збалансованість інтересів державних і трудових колективів, окремих працівників, надаючи їм можливість стати повноправним власником і одержувати однаковий доход за акціями. Корпоратизація дає змогу упорядкувати інтереси функціонуючих підприємств і структур по горизонталі і вертикалі, відтак ефективна робота виробника стає вигідною і йому, і державі, і територіальним органам управління.
Процес ринкового реформування потребує поглибленого теоретичного дослідження нових макро- та мікроекономічних проблем, пов’язаних з процесами роздержавлення та приватизації, усталенням нових організаційно-правових форм та форм господарювання, а також їхньою реструктуризацією.
Важливою складовою структурної трансформації економіки є виникнення корпоративного сектору, який є базовим для функціонування ринкової економіки. У процесі реструктуризації великих промислових підприємств державна форма господарювання змінюється на акціонерну, що створює підґрунтя для розвитку корпоративних відносин. Але запровадження корпоративних форм господарювання у перші роки становлення ринкових відносин мало не тільки переваги, а й спричиняло до негативних наслідків. Невизначеність приватизації, у межах якої і відбувалася корпоратизація державної власності, значною мірою зумовили розгортання структурної кризи [1, 2, 3].
Ситуація структурної кризи у формуванні корпоративного сектору перехідної економіки була зумовлена такими чинниками:
§ Непослідовністю та стихійністю державної політики у формуванні інституційної структури корпоративних відносин сто воно корпоратизованих підприємств та їхньої фондової інфраструктури: недосконалістю корпоративного законодавства; невідповідністю механізмів корпоративного процесу моделі корпоративного управління;
§ Відсутністю професійних кадрів з управління корпоратизованими підприємствами, а також низьким рівнем економіко правової обізнаності власників корпоративного капіталу та пересічних громадян.
Прорахунки й недоліки у процесі становлення корпоративних відносин безпосередньо пов’язані з недоосмислення їхніх підвалин у теоретичному науковому аспекті. Цей складний, поетапний процес потребує врахування багатьох макроекономічних параметрів, необхідних для формування цілісної сучасної системи корпоративних відносин, здатної функціонувати ефективно.
Взаємовідношення окремих елементів, що відображають суть процесів роздержавлення, приватизація і корпоратизація передбачає у кінцевому підсумку скорочення державного втручання у різні сфери економічного і соціального життя суспільства. Це відбувається завдяки послідовній зміни форм власності.
Приватизація – це процес роздержавлення власності на засоби виробництва, майно, житло, землю, природні ресурси, який здійснюється шляхом продажу чи безоплатної передачі об’єктів державної власності у руки колективів і приватних особі з утворенням підприємства на основі корпоративної, акціонерної, приватної власності.
За своєю суттю процес корпоратизації державного підприємства на закрите акціонерне товариство. Корпорація це сукупність осіб, що об’єдналися для досягнення загальних цілей, здійснення спільної діяльності, й утворили самостійний суб’єкт права – юридичну особу [4]. У приватний корпорації більшість акцій належить одному власникові, родині чи вузькій групі акціонерів.
Специфіка правого оформлення пайового бізнесу у різних державах, а точніше у різних системах права, дає підставу тільки для дуже загального універсального визначення корпорації. Одне з найвідоміших визначень корпорація – організація, що поставила перед собою певні цілі, діє заради суспільного блага, яка володіє визначеними правами, є юридичною особою, діє на постійній основі і несе обмежену відповідальність [5].
Корпоратизації, що має у своїй структурі могутню систему фінансових виробничих суб’єктів, легше вирішувати питання стратегічного розвитку, а відтак і споживання робочої сили, фінансування процесу підготовки і перепідготовки кадрів. У рамках корпорації обслуговування ринку робочої сили має забезпечувати економіку виробництва і зайнятості у державному секторі, сприяти виділенню у сферу надлишкових внутрівиробничих резервів робочої сили, що перерозподілятиметься за участю і під контролем органів працевлаштування й інтересів соціально-економічного розвитку корпорацій.
Носієм корпоративних прав є акція, яка у загальній структурі одиночного капіталу є останньою і безстроковою вимогою і тому вона найповніше репрезентує капітал. Для власників акцій визначення руху (приросту – прибутку або зниження – збитку) капітал є дуже важливим. Саме акції репрезентують ті обсяги капіталу, які можуть бути визначені поза ринком. Тому реалізація власності на капітал, пре доставленого акціями, реалізація руху позивного капіталу, вкладеного в акції, обумовлюють необхідність існування ринку акцій. В існуванні ефективного ринку акцій заінтересовані власники акцій, оскільки таким чином вони реалізують максимальне значення їхньої вартості, яке визначає покупець з наміром та спроможністю найефективнішого використання капіталу, репрезентованого акціями.
Акціонерні товариства та ринок акцій є результатом розвитку капіталу, що зумовлено: тривалістю відтворення основного капіталу та довгострокових активів, набуттям капіталом у відтворення не грошових форм, зацікавленістю інвесторів у ефективній реалізації власності на капітал у формі акцій.
Ринок акцій в економіці виконує дві основні функції – розподіляє та перерозподіляє ресурси між галузями та окремими підприємствами. Механізми їхньої реалізації представлені відповідно додатковими емісіями (акцій, облігацій та інших цінних паперів) і процесами злиття та поглинань [6].
Здійснення двох основних функцій неможливе без оцінки акцій, відповідно до якої обираються напрями руху капіталів. Оцінка акцій є також допоміжною функцією ринку акцій. Ринок акцій ефективний тоді, коли на ньому реалізуються найкращі з можливих інвестицій.
Оцінюючи вартість капіталу корпорацій, в тому числі інтелектуального капіталу, ринок акцій сприяє:
§ Досягненню відповідності праці та власності, стимулюючи тим самим трудову діяльність і реалізуючи її, в тому числі, через венчурні форми фінансування підприємницької ініціативи;
§ Створенню нематеріальних капітальних благ, науково-технічних розробок та нових ідей. Акціонерна форма організації бізнесу є найсприйнятливішою та адаптовнішою до реалізації нематеріальних благ як капіталу. Це виявляється у венчурних формах формування бізнесу, у підвищеній абсорбції великими корпораціями науково-технічних досягнень, що мотивує їхню зацікавленість у науково-технічних розробках та відповідне фінансування їхнього проведення.
Ефективний ринок акцій створює умови для збалансування особистих інтересів інвесторів та економіки у цілому, що підтверджується статистичними даними. Саме завдяки переліченим вище властивостями ефективність ринку акцій, так і з боку держави як зацікавлених суб’єктів.
Розвиток ринку акцій органічно пов'язаний з розвитком акціонерних товариств і акціонерної власності. Розвиток інституту акціонерних товариств проявляється у розвитку відносин корпоративного управління, відносин акціонерів та менеджерів, у захисті акціонерами своїх прав і посиленні впливу та ролі держави у цих відносинах. Суперечності відносин корпоративного управління, спричиняючи суперечностями між статичною та динамічною ефективністю відтворення капіталу усуваються шляхом наділення менеджерів акціями як винагороди з правом реалізації їх через декілька років [7,8].
Корпоративна власність має двоїсту природу і зумовлює не лише усуспільнення, а й персоніфікацію власності. Це в свою чергу є об’єктивною основою економічних відносин не тільки в середині корпорацій, а й усієї економічної системи суспільства, оскільки з розповсюдженням акцій серед широких верств населення передбачається участь кожного акціонера у самому процесі виробництва, а також у процесах привласнення, володіння, розпорядження і користування умовами та результатами виробництва своєї компанії, досягається єдність інтересів акціонерами та підприємством.
Процес здійснення корпоратизації має вже певне правове забезпечення. Основними джерелами державних і правових відносин є: Конституція України, Указ Президента України від 15 червня 1993р. "про корпоратизацію підприємств" установлено, що корпоратизація є перетворенням державних підприємств на відкриті акціонерні товариства. Отже, змінюється юридичний статус державного підприємства. Воно стає господарським товариством, акціонерним товариством.
В Україні структура акціонерного капіталу формувалася різними шляхами, проте більшість товариств утворені безпосередньо у процесі приватизації, хоч формували свій капітал за різними сценаріями. Так, серед них є товариства з контрольним пакетом акцій держави, трудового колективу, індивідуального інвестора. Значна кількість акціонерних товариств створювалася як закриті господарські товариства. Такий підхід обумовлювався недостатністю досвіду і розуміння сутності як самого процесу, так і наслідків та можливостей, які він надає учасникам. У відкритих акціонерних товариствах структура стартового капіталу складається з пакетів акцій, що належать: трудовому колективу, дрібним інвесторам, які не зв’язані трудовими відносинами з акціонерним товариством, а також адміністрації. У цьому випадку можлива чимала частка капіталу сторонніх інвесторів, які купили пакети акцій у процесі підписки і продажу.
Важливим аспектом становлення корпоративного сектору є розуміння того, що можна із названих груп представляє конкретні інтереси. Наприклад, акціонери, що купили акції визначеного акціонерного товариства і не є працівниками АТ, зацікавлені в основному в тому, щоб отримувати грошові дивіденди або здійснювати спекуляції на ринку цінних паперів. При цьому вони є власниками капіталу і мають право голосу на загальних зборах акціонерів. Саме така структура акціонерного капіталу досить характерна для українських АТ і є показником розпорошеності власності, що ускладнює погодженість у вирішенні внутрішніх проблем, які відносяться до компетенції загальних зборів. Для більшої концентрації власності у таких випадках АТ вдається до використання механізму довірчого управління, підсилюючи тим самим імовірність зосередження управлінських функцій у руках невеликих груп, інтереси яких далекі від інтересів більшості акціонерів.
Інша структура капіталу в товариствах, утворених обмеженою кількістю засновників, що представляють закриті АТ. Капітал, утворений незначною кількістю засновників, дає їм право здійснювати управління відповідно до частки кожного інвестора у статутному капіталі і робить їх відносини взаємовигідними.
Найпоширенішою в Україні є структура капіталу відкритих АТ.
Трансформація відносин власності – це особливий механізм економічних перетворень, який базується на процесах роздержавлення і приватизації, передбачає зміну власника та спрямований на формування прошарку таких власників, які забезпечували б стабільне функціонування соціально орієнтованої економіки. На основі трансформації відносин власності і формується ринок корпоративних прав. Його розвиток обумовлюють економічні, фінансові, соціальні та психологічні фактори [9].
Корпоративне середовище в Україні, нажаль, не має достатньо чітких корпоративних традицій. Еволюція корпоративної власності супроводжується ускладненням відносин між її суб’єктами. Бюджетні ресурси і кошти від продажу державних об’єктів мають бути джерелом довгострокових інвестиційних ресурсів для економічного зростання.
Структурними елементами системи економічних форм, у яких реалізується реальний капітал є: на рівні акціонерного товариства – це валовий продукт, валовий доход, чистий доход, амортизаційний фонд, фонд накопичення, фонд заробітної плати, резервний фонд, фонд виплати дивідендів, доходи від портфеля цінних паперів, прибуток засновників, спекулятивний прибуток; на рівні акціонерів – різні форми дивідендів, процентів, доход від продажу акцій, заробітна плата, участь в управлінні АТ та ін. Фіктивний капітал розглядається як перетворена форма реального капіталу, тому в основі його руху лежить рух реального капіталу. Власною ж функцією фіктивного капіталу як перетвореної форми реального капіталу є, погляд з функцією формування реального капіталу, розподіл і перерозподіл створеної реальним капіталом вартості, а також спекулятивної вартості. Ці функції фіктивного капіталу породжують особливі форми доходів, які і є формами реалізації фіктивного капіталу. Це – прибуток від перепродажу цінних паперів; дивіденди, проценти з портфеля цінних паперів; комісійні за угоду; процент за гарантію розміщення цінних паперів; різниця між ринковою ціною акцій і ціною реалізації опціону; маржа; ціна виконання договору за варіантом; доходи фондової біржі як комісійні відрахування учасників ринку цінних паперів за надання послуг; находження у вигляді біржових зборів, комісійних відрахувань з боку емітентів цінних паперів і членів біржі; доходи дилерів, брокерів та ін.
Корпоратизація – процес акціонування, що передбачає розподіл акцій між засновниками компанії або її інвесторам відповідно до обсягів зроблених ними вкладень.
1.2. Сутність корпоративного управління
Одним із головних чинників, який впливає на успішну діяльність товариства, є можливість його доступу до інвестиційних ресурсів. Водночас товариство не може розраховувати на довіру інвесторів та надходження зовнішнього фінансування, якщо воно не вживає заходів щодо запровадження ефективного корпоративного управління, а саме, належного захисту прав інвесторів, надійних механізмів управління та контролю, відкритості та прозорості у своїй діяльності.
У широкому розумінні корпоративне управління розглядають як систему, за допомогою якої спрямовують та контролюють діяльність товариства. У рамках корпоративного управління визначається, яким чином інвестори здійснюють контроль за діяльністю менеджерів, а також яку відповідальність несуть менеджери перед інвесторами за результати діяльності товариства. Належна система корпоративного управління дозволяє інвесторам бути впевненими у тому, що керівництво товариства розумно використовує їх інвестиції для фінансово-господарської діяльності і, таким чином, збільшується вартість частки участі інвесторів в акціонерному капіталі товариства.
Належне корпоративне управління не обмежується виключно відносинами між інвесторами та менеджерами, а передбачає також урахування законних інтересів та активну співпрацю із заінтересованими особами, які мають легітимний інтерес у діяльності товариства (працівниками, споживачами, кредиторами, державою, громадськістю тощо). Це пов’язано з тим, що товариство не може існувати незалежно від суспільства, в якому воно функціонує, і кінцевий успіх його діяльності залежить від внеску всіх заінтересованих осіб.
Таким чином, сутністю корпоративного управління є система відносин між інвесторами–власниками товариства, його менеджерами, а також заінтересованими особами для забезпечення ефективної діяльності товариства, рівноваги впливу та балансу інтересів учасників корпоративних відносин.
1.3. Важливість корпоративного управління
Важливість корпоративного управління для товариств полягає у його внеску до підвищення їх конкурентоспроможності та економічної ефективності завдяки забезпеченню:
§ належної уваги до інтересів акціонерів;
§ рівноваги впливу та балансу інтересів учасників корпоративних відносин;
§ фінансової прозорості;
§ запровадження правил ефективного менеджменту та належного контролю.
Важливість корпоративного управління для держави обумовлена його впливом на соціальний та економічний розвиток країни через:
§ сприяння розвитку інвестиційних процесів, забезпечення та підвищення довіри інвесторів;
§ підвищення ефективності використання капіталу та діяльності товариств;
§ урахування інтересів широкого кола заінтересованих осіб, що забезпечує здійснення товариствами діяльності на благо суспільства та зростання національного багатства.
1.4. Світові тенденції розвитку та загальноприйняті принципи корпоративного управління
Хоча у світі немає єдиної моделі корпоративного управління, але існують загальноприйняті принципи (стандарти), які лежать в основі ефективного корпоративного управління і можуть бути застосовані у широкому діапазоні правових, економічних та політичних умов.
Поява загальноприйнятих стандартів корпоративного управління обумовлена, передусім, зростанням уваги до питань корпоративного управління в умовах глобалізації фінансових ринків, лібералізації руху капіталу. Це спроба встановлення загальноприйнятих, прозорих та зрозумілих в усьому світі «правил гри» на фінансовому ринку. Розробка міжнародних стандартів корпоративного управління є також відповіддю суспільства на світові фінансові кризи та прагненням до стабільності фінансових ринків.
Вдосконалення корпоративного управління на національному рівні стало важливим напрямом зусиль багатьох країн. Одним із інструментів, який використовується для досягнення цієї мети, є запровадження національних принципів (кодексів) корпоративного управління. Приводом до появи цих документів стало:
§ по-перше, усвідомлення неможливості вирішення всіх проблем, які існують у сфері корпоративного управління, виключно на рівні національного законодавства та необхідності їх врегулювання через запровадження етичних норм у практику корпоративного управління;
§ по-друге, сприйняття корпоративного управління як важливого фактору національного розвитку та необхідна вимога існування в умовах міжнародного конкурентного середовища.
Сьогодні багато країн розглядають корпоративне управління як невід’ємну складову ринкової економіки, умови для розвитку приватного підприємництва, засіб підвищення конкурентоспроможності на міжнародних ринках та поліпшення показників економічної діяльності у цілому[10].
1.5. Моделі корпоративного управління
Вчені виділяють модель корпоративного управління, сформовану в Україні. Організація корпоративного управління в ній – дворівнева: наглядацька рада і виконавчий орган – правління. Структура корпоративної власності – висока розпорошеність акцій серед населення.
Значні пакети акцій сконцентровані у керівників акціонерних товариств і трудових колективах. Ключовими учасниками корпоративних відносин є держава, керівники АТ, зовнішні акціонери. Фінансові інститути відіграють незначну роль у корпоративному управлінні. Частка інвестиційних фондів і компаній обмежена 25% статутного фонду АТ, а частка банків не обмежена. Маючи значний пакет акцій, держава відіграє невелику роль у корпоративному управлінні. Дрібні акціонери не мають впливу на корпоративне управління. Основні джерела залучення капіталу – короткострокові кредити банків. Рада директорів обирається з числа будь-яких фізичних осіб простою більшістю голосів на зборах акціонерів. Термін повноважень законодавчо не обмежений. Член ради не може бути одночасно членом інших органів управління. Якщо число акціонерів не перевищує 100 – рада може не створюватися. Чисельність ради не регламентується законом. Виконавчий орган – правління чи інший орган. Може бути одноосібним чи колегіальним. Обирається загальними зборами акціонерів. Слабкий внутрішній і зовнішній контроль за діяльністю АТ. Надається щорічна інформація про результати фінансово-господарської діяльності. Феномен великого пакета акцій (40%), полягає в тому, що він спроможний блокувати проведення зборів акціонерів протягом необмеженого часу. Категорія повторних зборів відсутня.
Розвиток корпоративного сектору в Україні тісно пов’язаний з розвитком цивілізованого корпоративного управління, яке можна визначити як систему організаційно-правових, економічних і фінансових взаємин усіх учасників акціонерних товариств. Що встановлює механізм, способи і взаємодію зацікавлених сторін, за допомогою яких вони представляють в АТ свої інтереси і взаємодіють з АТ і між собою [11, 12].
Проблеми і перспективи розвитку корпоративного сектору економіки пов'язані з управлінням державними пакетами акцій, оскільки діяльність корпоративного сектору практично цілком залежить від дій держави.
Механізми корпоративного управління та корпоративних відносин
Основні фактори та умови корпоративних відносин
Рис. 1. Сукупність механізмів корпоративного управління та корпоративних відносин в АТ
Особливу роль у корпоративному секторі відіграють відкриті АТ, утворені шляхом трансформування державних підприємств. З огляду на значення цих АТ в економіці України, на недосконалість законодавства і відсутність необхідної методичної бази, запропонована і впроваджена така схема роботи з ВАТ: 1) формування реєстрів (кількість АТ, державних пакетів акцій, уповноважених осіб, контрактів тощо); 2) надання допомоги в організації корпоративного управління; 3) робота з головами правлінь, укладання контрактів і контроль за виконанням умов контрактів; 4) робота з наглядацькими радами, діяльність представників органів управління у наглядацькій раді; 5) організація постійно-діючої комісії з питань аналізу фінансового-грошової діяльності підприємств; 6) участь у вирішенні питань аналізу фінансово-грошової діяльності підприємств; 6) участь у вирішенні питань реструктуризації, санації, банкрутства і ліквідації; 7) оформлення прав власності на державні пакети акцій; 8) управління державними пакетами акцій, робота з уповноваженими особами; 9) здійснення від імені держави дивідендної політики, контроль за нарахуванням дивідендів на державні пакети акцій.
В Україні розвиток корпоративного управління є актуальною проблемою приватизації і функціонування відкритих акціонерних товариств. Це також вадливий фактор інвестиційних рішень внутрішніх та іноземних інвесторів. Підприємства, що здійснюють справедливе й ефективне управління, активно залучають іноземний капітал, і навпаки.
Функціонування будь-якої моделі корпоративного управління визначається двома характеристиками: розміром пакетів акцій різних акціонерів і доходами, що їх одержують акціонери від володіння акціями визначеної корпоратизації. Власність, розподілена між багатьма акціонерами, створює зовсім інші проблеми управління і контролю, а ніж власність, зосереджена в одних руках. У першому випадку головна проблема полягає в тому, щоб ефективний контроль забезпечував контрольованість дій з боку всіх акціонерів, у той час як окремі акціонери прагнуть, не затрачаючи додаткового часу і засобів, використовувати активність використання домінуючим акціонером своєї влади для ухвалення рішень, що не враховують інтересів інших акціонерів.
Відповідно до цільових установ і ступеню участі інвесторів в управлінні акціонерним капіталом в Україні, можна виділити 4 моделі вітчизняного корпоративного управління.
Перша модель. Менеджери компаній – домінуючі акціонери. Ця модель характерна для невеликих і середніх підприємств, оскільки у процесі приватизації у менеджерів не було б можливості зосередити в своїх руках значні пакети акцій великих підприємств. Перевагою такої моделі є те, що істотно згладжується основний недолік корпоративного управління – відмежування власності від контролю. У менеджерів є стимул найефективно використовувати активи підприємства, оскільки вони мають право на значну частину прибутку у вигляді дивідендів. При цьому їхня увага зосереджується на максимізації результатів у довгостроковому періоді, розширенні сегменту ринку. Однак така модель управління має свої недоліки. Наявність у менеджера великого пакета акцій ще не свідчить про його професійні здібності, уміння вести справи підприємства відповідно до поставлених цілей, швидко й адекватно реагувати на умови, що диктуються ринком. Непрофесійний керівник – загроза життєздатності підприємства. Як показує практика, чим більший пакет акцій перебуває у власності менеджера, тим сутужніше домогтися його відставки.
Друга модель. Контроль трудового колективу. Основна проблема цієї моделі – прагнення трудового колективу, що контролює власника, одержувати приватні винагороди, що спричиняє низку негативних моментів:
§ Консервацію зайнятості, тобто не скорочується чисельність робітників;
§ Прагнення одержувати дохід у вигляді заробітної плати, а не дивідендів, виплачуваних із прибутку. Звідси невисокі розміри прибутку, непривабливість підприємств для інвесторів і відсутність зовнішнього фінансування;
§ Короткострокове планування, що спричиняє до використання прибутку на забезпечення споживання і недостатнє реінвестування;
§ Збитковість соціальної сфери підприємства.
Іншими словами, неефективність використання ресурсів може бути закладена у цільових настановах самих акціонерів.
Перевага цієї моделі порівняно з попередньою в тому, що акціонери порівняно легко можуть домогтися відставки некваліфікованих менеджерів.
Третя модель. Аутсайдери – домінуючі акціонери. Перевага такої моделі полягає у прагненні інституціональних інвесторів підвищити ефективність використання всіх наявних ресурсів. При цьому стратегія управління зорієнтована на максимізацію прибутку на вкладений капітал, що у свою чергу сприяє підвищенню курсової вартості акцій. Однак і тут існують негативні аспекти. Недолік такої моделі управління в тому, що діяльність підприємства зорієнтована на досягнення короткострокових цілей, а це може загрожувати його життєдіяльності у довгостроковому періоді. Що стосується якості управління, то збереження керівних позицій за некваліфікованими менеджерами тут менш ймовірне.
Четверта модель. Змішана модель корпоративного управління – приватно-державна. Питома вага її в Україні досить вагома. Порядку 2460 акціонерних підприємств із часткою держави від 10% до 100% передано у господарське управління суб’єктам підприємництва. Слід зазначити, що ця модель породжує численні проблеми і недоліки. Адже максимальний ефект від управління може бути отриманий тільки тоді, коли реальний власник заплатить свої реальні гроші за конкретне підприємство чи його вагому частку і тим самим у нього виникне ще один матеріальний стимул, додаткова матеріальна зацікавленість у ефективному використанні вкладеного капіталу. Це яскраво підтверджує світовий досвід. В Україні трудовий колектив на чолі з директором одержує у тимчасове користування власний "шматочок" державної власності, і що цілком природно і логічно, прагне його максимально використати, щоб через кілька років повернути державі [11].
2. КОРПОРАТИВНІ КОНФЛІКТИ
2.1. Конфлікт інтересів посадових осіб органів управління: новий ракурс
Кінець 2003р. та початок 2004р. Були ознаменовані великими подіями для багатьох учасників корпоративних відносин. Так, у грудні 2003р. ДКЦПФР ухвалила Принципи корпоративного управління. Серед головних подій – набуття чинності нового Цивільного кодексу України. На перший погляд, зазначені документи є зовсім різними і може здатися, що їх ніщо не поєднує. Перший – Принципи корпоративного управління – є суто рекомендаційним документом і має більше етичний характер, другий – Цивільний кодекс України – є законодавчим актом, обов’язковим до виконання. Однак найбільш глибоке вивчення цих двох документів у поєднанні може відкрити багато нового в регулюванні діяльності, зокрема, акціонерних товариств. Ми зупинимось на проблемі регулювання конфлікту інтересів посадових осіб органів управління АТ, проаналізуємо еволюцію цього поняття в Україні, практичні аспекти застосування та можливі перспективи з огляду на рух України в міжнародне співтовариство.
2.2. Що таке конфлікт інтересів
Для початку пригадаємо, що таке конфлікт інтересів посадових осіб. Принципи корпоративного управління визначили це поняття як розбіжність між особистими інтересами посадової особи або її пов’язаних осіб та її посадовими (професійними) обов’язками діяти у найкращих інтересах товариства. Таким чином, конфлікт інтересів виникає, наприклад, тоді коли посадова особа органу управління укладає угоди у власних інтересах або в інтересах, скажімо, своїх родичів, на противагу інтересам товариства. В України угоди із зацікавленістю, на жаль, є розповсюдженою негативною практикою, яка підриває довіру інвесторів та шкодить іміджу самого товариства. Існує багато випадків, коли контролюючий акціонер (це може бути і член правління, і член наглядової ради), використовуючи свою домінуючу участь в статутному капіталі або в органі управління товариства, “переорієнтовує” фінансові потоки у вигідному для себе напрямку, забуваючи при цьому про інтереси інших та товариства в цілому. Нерідко угоди із зацікавленістю призводять до втрати підприємства. Регулювання порядку угод із зацікавленістю та закріплення вимоги щодо обов’язкового розкриття інформації про наявність конфлікту інтересів – ефективні механізми, що забезпечують захист інтересів акціонерного товариства.
З набуттям чинності Цивільного кодексу в Україні, нарешті, на законодавчому рівні з’явилися деякі норми, пов’язані з конфліктом інтересів: обов’язок діяти в інтересах юридичної особи та відповідальність за порушення обов’язку представництва.
2.3. Еволюція поняття в Україні
Термін "конфлікт інтересів" з’явився в Україні порівняно давно. Так, Кодекс честі Професійної асоціації реєстраторів і депозитаріїв (ПАРД), затверджений ІІІ загальними зборами ПАРД 4 квітня 1997р., містить норму про те, що "члени Асоціації слідкують за тим, щоб їх працівники не виконували жодну роботу і не обіймали жодної посади, за яких може виникнути конфлікт інтересів". Хоча визначення самого поняття в документі відсутнє, наявність терміну свідчить про розуміння Асоціацією важливості запобігання конфлікту інтересів. Також зазначений термін згадується в Правилах адвокатської етики, схвалених Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999р. Правила покладають на адвокатів обов’язок на прохання клієнта повідомляти його про обставини, що можуть вплинути на можливе виникнення конфлікту інтересів, а якщо у спілкування з посадовими особами, службовцями та іншими працівниками клієнта – юридичної особи, пов'язаному з наданням правової допомоги цьому клієнту, стає очевидним, що виникає ситуація конфлікту інтересів – недвозначно повідомити, що він представляє клієнта – юридичну особу і пояснити свої обов’язки, пов’язанні з конфліктом інтересів. Знову ж таки, визначення терміналу документ не містить, хоча з самих формулювань можна зрозуміти, що вкладається в зазначене поняття. Більш чіткими у сенсі визначення конфлікту інтересів є Загальні правила поведінки державного службовця, затверджені наказом Головного управління державної служби України від 23 жовтня 2000р. Документ містить окрему главу – "Конфлікт інтересів та недопущення проявів корупції" та вперше визначає конфлікт інтересів як ситуацію, коли державний службовець має приватний інтерес, тобто переваги для нього або його родини, близьких родичів, друзів чи осіб та організацій, з якими він має або мав спільні ділові чи політичні інтереси, що впливає або може впливати на неупереджене та об’єктивне виконання службових обов’язків. Правила покладають на державних службовців обов’язок на вимогу заявляти про наявність чи відсутність у них конфлікту інтересів. Протягом 2000-2004р.р. деякі норми, що регулюють питання конфлікту інтересів, з’явилися для посадових осіб у банківській сфері та у сфері фінансових послуг. Наприклад, Закон України "Про фінансові послуги" передбачає обов’язок тимчасового адміністратора, у разі виникнення у нього конфлікту інтересів після призначення, вжити заходів щодо усунення конфлікту інтересів та одночасно повідомити про це уповноважений орган, який вирішує питання про можливість продовження роботи тимчасового адміністратора. Таку є норму містить і Закон України "Про банки і банківську діяльність". На жаль, для посадових осіб органів управління акціонерних товариств норми щодо конфлікту інтересів з’явилися лише нещодавно, причому, не в "обов'язком, а в "добровільному" документі – Принципах корпоративного управління.
2.4. Принципи корпоративного управління про конфлікт інтересів та проблеми застосування
Крім існування самого визначення, для успішного запровадження поняття конфлікту інтересів в практику логічним було б впровадження ще двох складових: по-перше, закріплення самого обов’язку посадової особи органу управління діяти в інтересах товариства і, по-друге, встановлення відповідальності у випадку його порушення. Обидві зазначені складові присутні в Принципах. Так, п.3.3.1 зазначає, що "посадові особи органів товариства повинні добросовісно та розумно діяти в найкращих інтересах товариства", а п.3.3.6 рекомендує передбачати, що "посадові особи повинні відшкодовувати збитки, завдані товариству внаслідок невиконання або неналежного виконання ними свого обов’язку діяти добросовісно та розумно в найкращих інтересах товариства". При цьому Принципи роблять крок до роз’яснення значення вислову "діяти в найкращих інтересах товариства" – це означає, що посадові особи органів товариства повинні використовувати свої повноваження та можливості, пов’язанні із займаними ними посадами, виключно в інтересах товариства. Багато хто може зауважити, що Принципи не є обов’язковими, внісши їх до статуту, відповідних внутрішніх положень та/або договору з посадовою особою органу управління. Знову ж таки, контролюючий акціонер, від якого залежить внесення зазначених норм до документів товариства, може бути не зацікавленим в цьому та просто "забути" врегулювати це питання. Як тоді буде вирішуватися проблема? За таких умов варто звернутися до Цивільного кодексу України. З набуттям чинності цього документу в Україні, нарешті, на законодавчому рівні з’явилися деякі норми, пов'язанні з конфліктом інтересів: обов’язок діяти в інтересах юридичної особи та відповідальність за порушення обов’язку представництва.
2.5. Цивільний кодекс України про конфлікт інтересів та проблеми застосування
Пункт 3 ст.92 визнає, що "орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно, розумно та не пере вивищувати своїх повноважень". Пункт 4 цієї ж статті передбачає: "Якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов’язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані юридичній особі". Безумовно, робити висновок про те, що питання вже цілком врегульоване, передчасно. Деякі з постулатів зазначеної статті не зовсім чіткі та потребують подальших роз’яснень. У деяких випадках необхідне додаткове регулювання на рівні документів того ж акціонерного товариства (а в цьому разі знову постає проблема "бажання" контролюючого акціонера). Зупинимося детальніше на можливостях практичної реалізації зазначених норм ЦКУ. Першою є проблема введення понять "добросовісно" та "розумно". Поки що залишається незрозумілим, що законодавець вкладає в ці поняття та як оцінювати ступінь "добросовісності" та "розумності". Певну підказку містять Принципи, які визначають обов’язок добросовісно та розумно діяти в найкращих інтересах товариства як вияв турботливості та обачності, які, як правило, очікуються від людини, яка приймає виважені рішення, в аналогічній ситуації. Сподіваємося, що у разі виникнення спорів щодо порушення посадовими особами органів управління закріплених принципів, трактування зазначених понять не буде надто різнитись залежно від ситуації. Сподіваємося, що у разі виникнення спорів щодо порушення посадовими органами управління закріплених принципів, трактування зазначених понять не буде надто різнитись залежно від ситуації, конкретного АТ чи конкретного суду. Наразі акціонерним товариствам варто самим подбати про наявність відповідного тлумачення у внутрішніх документах і, найголовніше, надати чітке роз’яснення сутності цих понять членам органів управління.
Наступна проблема вбачається у можливості "автоматичного" покладання обов’язку діяти в інтересах товариства на членів наглядової ради. ЦКУ передбачає такий обов’язок для осіб, які виступають від імені юридичної особи відповідно до закону чи установчих документів. Наразі єдиною особою, яка має право виступати від імені товариства без довіреності, є керівник, тобто директор або голова правління. Іноді статути товариств наділяють таким правом першого заступника голови. Таким чином, щоб зазначена норма ЦКУ розповсюджувалася і на членів наглядової ради, товариству необхідно надати їм статус осіб, які виступають від його імені, прописавши це в статуті.
Не менш проблематичною є також можливість покладення солідарної відповідальності за збитки, завдані товариству, на членів правління. В більшості випадків члени виконавчого органу працюють на підставі трудових договорів (оскільки на і-вимогу Закону України "Про господарські товариства" вони повинні перебувати з товариством у трудових відносинах). Кодекс законів про працю передбачає два види відповідальності працівника – дисциплінарну та матеріальну, причому характер останньої для більшості працівників носить обмежений характер. Чи можна притягти працівника ще й до майнової відповідальності, зважаючи на відсутність цивільно-правових відносин? Скоріш за все, ні. Хоча, варто зауважити, що в цьому питанні точки зору юристів розділилися причому "табір" тих, хто вважає зазначену норму життєздатною та такою, що буде успішно застосовуватись, є досить великим. Наразі залишається сподіватись на появу відповідної практики.
Нарешті, найбільшою проблемою є відсутність самого поняття "конфлікт інтересів" та чітких вимог щодо обов’язку особи розкривати інформацію про його існування. Закріплення процедури повідомлення було б дуже ефективним, адже сам по собі конфлікт інтересів не є злочином і факт його наявності не повинен вести до автоматичного притягнення посадової особи до відповідальності. Більшість зарубіжних країн з розвинутим фондовим ринком допускають існування угод з зацікавленістю, але чітко регулюють процес прийняття таких рішень та зобов’язують директорів, які мають зацікавленість в угоді, попередньо розкривати інформацію про це та усувають їх від участі в голосуванні з зазначеного питання. При цьому відповідальність передбачені не "автоматично", а лише у випадку не розкриття інформації.
2.6. Шлях до покращення
Вбачається, що більш ефективним було б включення до ЦКУ (чи майбутнього Закону України "Про акціонерні товариства") простої та чіткої норми про те, що члени наглядової ради та виконавчого органу акціонерного товариства повинні добросовісно та розумно діяти в інтересах товариства та розкривати інформацію про наявність у них конфлікту інтересів стосовно будь-якого рішення (угоди) товариства. Таке формулювання, доповнене чіткими рамками відповідальності за не розкриття інформації та визначенням основних понять (конфлікт інтересів, добросовісність, розумність, інтереси товариства тощо), підвищило б шанси зазначених норм на життя.
Не дивлячись на доволі критичний характер викладеного, хотілося б зробити оптимістичний висновок – процес почався, і це вже само по собі є великим досягненням . хоча перші норми ще далекі від досконалості, автор сподівається, що поняття конфлікту інтересів посяде своє почесне місце в корпоративних правових відносинах та стане ефективним засобом захисту інтересів акціонерів та товариств. Допомогу і цьому будуть надавати всі учасники фондового ринку, зацікавлені у запровадженні однакових, чесних та цивілізованих правил. [14][1]
2.7.Причини виникнення корпоративних конфліктів.
Основними причинами, що впливають на виникнення корпоративних конфліктів, є:
По-перше, відсутнє чітке визначення місця і ролі держави у корпоративному управлінні, а також методи державного втручання в управління АТ (хоча політика управління державними корпоративними правами є однією з найважливіших складових державного управління). Так, у 390 АТ держава володіє контрольними пакетами акцій і має можливість визначити стратегію розвитку підприємства, а відтак, і специфіку дивідендної політики. У 1019 АТ державі належать блокувальні пакети акцій (від 25 до 50%), тобто там вона виступає впливовим акціонером, дії якого повинні спрямовуватися на формування ефективного механізму корпоративного контролю та управління на основі дотримання розумного балансу інтересів усіх заінтересованих сторін. Як вважають фахівці, у власності держави протягом найближчих 3-5 років лишилося лише 164 пакети акцій, з яких контрольних буде 60. решта пакетів є проміжними, що й зумовлює відсутність комплексного підходу до вирішення проблем стратегічного розвитку цих підприємств, а отже, і особливостей формування дивідендної політики. Таким чином, труднощі пошуку ефективного власника призводять до того, що 90% цих проміжних корпоративних прав можуть залишатися за державою на термін понад один рік, а відтак стратегія управління державними корпоративними правами формуватиметься як тимчасова є, тобто украй неефективної.
По-друге в умовах тимчасової стратегії володіння є рівень ефективності функціонування підприємств з державною часткою власності. Так, серед АТ пакети акцій яких перебувають у державному управлінні, збиткових підприємств у 2000р. налічувалось на 20% більше, ніж у середньому по Україні. На цих підприємствах податкова заборгованість зростала на 15%-20%, на 45% - кредиторська, а борги з оплати праці також перевищували середній рівень на підприємствах країни. Причому у тих АТ, де держава має контрольний пакет акцій, збитки у 12 разів перевищують прибутки.
По-третє, недостатньо врегульованими залишаються і питання форми виплати АТ дивідендів, існує проблема їхнього подвійного оподаткування: перший раз – як частини прибутку товариства і другий – як частини особистого доходу.
Слід підкреслити, що обмеженість норм чинного законодавства щодо виплати дивідендів зумовлює необхідність повнішого врегулювання цих питань у статі, де з метою забезпечення однакового ставлення до всіх акціонерів та гарантування їхніх прав має забезпечення однакового ставлення до всіх акціонерів та гарантування їхніх прав має передбачатися граничний строк виплати дивідендів (наприклад, не пізніше кінця року, наступного за тим, за який вони виплачуються), а також форми виплати дивідендів (грошима чи акціями товариства). До речі, за даними Української асоціації інвестиційного бізнесу, порушення принципів одержання частки прибутку у формі дивідендів належать до найтиповіших корпоративних конфліктів в Україні.
Табл. 2.1.
Перелік типових порушень, що призвели до виникнення корпоративних конфліктів*
Типові порушення у корпоративному управлінні
Частота виникнення конфліктів за результатами опитування респондентів, %
Розкриття інформації про емітентів
55,6
Розкриття інформації про власників великих (контрольних) пакетів акцій
44,4
Участь у контролі за контрактами на значні суми
40,7
Використання механізму кумулятивного голосування
40,7
Удосконалення процедури управління рішень на загальних зборах
31,5
Представництво у наглядових радах АТ
31,5
Неможливість дрібних акціонерів впливати на формування порядку денного загальних зборів акціонерів
31,5
Володіння великими (контрольними) пакетами акцій
29,5
Питання одержання частки прибутку АТ у формі дивідендів
25,9
Неврегульованість процесу перереєстрації прав власності на іменні цінні папери
25,9
Розширення прав наглядової ради АТ
22,2
Розширення кола питань, що належать до виняткової компетенції загальних зборів акціонерів
11,1
Питання консолідації акцій (зворотний спліт)
9,3
* За даними Української асоціації інвестиційного бізнесу
Основною метою розвитку корпоративного управління в Україні є насамперед підвищення ефективності діяльності АТ і пожвавлення інвестиційних процесів [13] а також враховуючи складне фінансово-економічне становище багатьох ЗАТ, пакети акцій яких перебувають у державній власності, вважаємо за можливе висловити пропозицію стосовно доцільності спрямування дивідендів на акції ВАТ, які перебувають у державній власності не до державного бюджету, а на інвестиційний розвиток підприємств. Доречним є також питання про звільнення від оподаткування тієї частки прибутку, що направлявся на дивідендні виплати, коли вони використовуються для реалізації інвестиційних програм.
Оскільки управління корпоративними правами має свою специфіку, зумовлену наявністю відповідних знань у галузі виробничо-господарської діяльності, менеджменту, права тощо, дедалі частіше висловлюється думка про доцільність створення професійного інституту керуючих корпоративними правами.
Таким чином, до найважливіших питань удосконалення управління державними корпоративними правами, які безпосередньо впливатимуть на формування відповідної моделі корпоративного управління, слід віднести такі:
§ Визначення оптимальної структури державного сектору економіки;
§ Запровадження нової системи управління державним сектором економіки з урахуванням світового досвіду і загальноприйнятих принципів корпоративного управління;
§ Удосконалення законодавчого забезпечення корпоративного управління, в тому числі на основі прискореного ухвалення Законів України "Про акціонерні товариства" та "Про управління об’єктами державної власності";
§ Створення додаткових умов для інвестування в об’єкти державної власності шляхом упорядкування фінансових потоків підприємств, у тому числі на основі вдосконалення дивідендної політики;
§ Запровадження системи моніторингу фінансово-господарської діяльності підприємств державного сектору у процесі та реалізації ефективної системи перспективного, поточного і оперативного фінансово-економічного планування;
§ Забезпечення ефективного менеджменту у державному секторі економіки, в тому числі на основі розробки ефективного механізму реалізації функції представників Фонду державного майна України з управління акціями (частками) господарських товариств, які перебувають у державній власності;
§ Підвищення кваліфікації державних службовців у галузі корпоративного управління.
Таким чином, з метою ефективного розвитку корпоративного сектору та сприяння розвитку приватного сектору в Україні, необхідне чітке уявлення структури щодо функцій корпоративного управління. Аналіз корпоративного ринку України визначив, що найбільшу його частку складають підприємства з акціонерною формою власності.
3. НА ШЛЯХУ РОЗБУДОВИ ЕФЕКТИВНОГО КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ
У 2003р. міжнародною фінансовою Корпорацією було проведено дослідження практики корпоративного управління в акціонерних товариствах України. Його результати в черговий раз підтвердили:
§ по-перше, що головною проблемою у галузі корпоративного управління в Україні є відсутність належного рівня регулювання діяльності акціонерних товариств;
§ по-друге, необхідність комплексного вирішення цієї проблеми.
Згідно із результатами дослідження, 80,7 та 72 відсотки респондентів, які брали участь в опитуванні, пов’язують свої очікування щодо реформування корпоративних відносин в Україні із прийняттям Закону "Про акціонерні товариства" та ухваленням національних Принципів корпоративного управління. Один із цих документів українські компанії вже мають. 11 грудня 2003р. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (далі – ДКЦБФР) затвердила Принципи корпоративного управління.
Табл. 3.1.
Очікування українських компаній
Оцінка важливості очікуваних змін у регулюванні корпоративних відносин:
ВАТ
ЗАТ
Загалом
Ухвалення Закону "Про акціонерні товариства"
80,6%
80,7%
80,7%
Ухвалення Принципів корпоративного управління
68,7%
73,7%
72,0%
Джерело: Міжнародна Фінансова Корпорація (Дослідження практики корпоративного управління в АТ України за результатами опитування представників АТ у 2003р. )
3.1. Забезпечення запровадження та розвитку загальноприйнятих принципів корпоративного управління
На виконання Указу Президента України "Про заходи щодо розвитку корпоративного управління в акціонерних товариствах" від 21 березня 2002р. №280/2002 ДКПЦФР забезпечила розроблення національних Принципів корпоративного управління, що затверджені 11 грудня 2003рю рішенням №571.
Поява такого документа як національні Принципи корпоративного управління передусім обумовлена важливістю корпоративного управління та його впливом на розвиток інвестиційних процесів, на ефективність діяльності АТ та їх конкурентоспроможність.
Принципи корпоративного управління містять ключові засади, на основі яких мають розкриватися корпоративні відносини в Україні та конкретні рекомендації щодо якісного та прозорого управління АТ відповідно до міжнародних стандартів. Вони акцентують свою увагу на вирішенні таких проблемних питань:
§ законодавча та нормативна база є недостатньою для забезпечення стабільного розвитку ринку капіталу та захисту прав акціонерів;
§ акціонерні товариства часто порушують права акціонерів, формально дотримуючись чинного законодавства;
§ слабкий рівень підготовки керівників акціонерних товариств з питань основних принципів та кращої міжнародної практики корпоративного управління;
§ проблема так званих "дрібних акціонерів" з точки зору корпоративного управління;
§ розкриття корпоративної інформації – одна з найбільш гострих проблем, яку необхідно негайно віршувати;
§ слабка обізнаність керівництва акціонерних товариств з питань залучення додаткового капіталу;
§ профілактика конфліктних ситуацій, які виникають в акціонерних товариствах між акціонерами та керівництвом, між акціонерами меншості і акціонерами більшості;
§ проблема ефективної роботи спостережних рад акціонерних товариств;
§ низький рівень органів управління акціонерних товариств з питань нового ринку та корпоративного управління;
§ проблеми відповідальності за прийняті рішення наглядової (спостережної) ради, правління, інших органів товариства;
§ проблема на реєстрації випусків акцій;
§ активізація регіональними компаніями власної емісійної діяльності, підвищення капіталізації, розвиток вторинного ринку цінних паперів;
§ залучення інвестицій.
Принципи корпоративного управління направлені на подолання негативних явищ типових порушень законодавства, зокрема питань надання, емітентами акцій та облігацій інформації, передбаченої чинним законодавством; з питань проведення загальних зборів акціонерів товариства; з питань ведення реєстрів власників іменних цінних паперів та підтвердження права власності на цінні папери; інших питаннях.
Принципи корпоративного управління передбачають цілком конкретні заходи, серед яких забезпечення законодавчих гарантій захисту прав та законних інтересів акціонерів, створення рівних умов для всіх акціонерів, удосконалення системи розкриття та прозорості діяльності товариств, розвиток фондового ринку, формування привабливого інвестиційного клімату в товаристві.
Метою їх розробки та затвердження є надання методичної допомоги акціонерам та посадовим особам АТ у питання корпоративного управління, акцентування їх уваги на певних аспектах діяльності товариств, які бажано врегулювати, та можливих варіантах такого врегулювання. У кожному конкретному товаристві можуть бути передбачені інші способи вирішення цих питань з врахуванням особливостей того чи іншого акціонерного товариства, галузі, у якій воно діє, складу акціонерів, наявності того чи іншого органу правління тощо.
Принципами не встановлена відповідальність за їх недотримання, але деякі їх норми знайшли своє відображення в чинному законодавстві (Кодексах, Законах, підзаконних актах). Вони вже є обов'язковими до виконання і за їх порушення встановлена відповідальність.
Дотримання Принципів корпоративного управління спрямоване не тільки на формування позитивної репутації товариства в уяві його акціонерів, співробітників, споживачів, контрагентів але і на контроль та зниження ризиків, пов'язаних з діяльністю АТ, підтримання його фінансової прозорості, рівноваги впливу та балансу інтересів, запровадження правил ефективного менеджменту та належного контролю, урахування інтересів широкого кола заінтересованих осіб, що забезпечує ефективну діяльність товариства на благо суспільства, зростання національного багатства та успішне виконання його статних завдань.
Принципи корпоративного управління визначають розподіл прав та обов’язків поміж різними учасниками корпоративних відносин, такими як наглядова рада, виконавчий орган, акціонери та інші зацікавлені особи та визначає правила й процедури процесу прийняття рішень, спрямованих на збалансування інтересів усіх зацікавлених сторін. Таким чином формується система визначення завдань та мети діяльності АТ, засобів реалізації поставлених завдань та моніторингу результатів його діяльності.
АТ яких корпоративна культура знаходиться на високому рівні, де приділяється багато уваги дотриманню прав акціонерів, уникають корпоративних конфліктів та "корпоративних війн", чисельність яких, нажаль, протягом останнього часу зросла.
Саме неприйняття керівництвом акціонерних товариств цивілізованих Принципів корпоративного управління, необхідність яких підтверджена міжнародним досвідом, стає підставою для не вдоволення мінори тарних акціонерів менеджментом компанії або діями власників контрольного пакету акцій, яке, в свою чергу, переростає у корпоративний шантаж або закінчується розв’язанням "корпоративної війни".
Попередити такі ситуації можливо лише шляхом чіткого дотримання вимог чинного законодавства, прав акціонерів та Принципів корпоративного управління [15].
ВИСНОВКИ
Успішний розвиток корпоративного сектору в України багато в чому від розвитку цивілізованого корпоративного управління, яке можна визначити як систему організаційно-правових, економічних і фінансових взаємин всіх учасників акціонерних товариств, що встановлює механізми, способи і взаємодіють з АТ і між собою.
Прорахунки й недоліки у процесі становлення корпоративних відносин безпосередньо пов’язані з недооцінкою наукового осмислення їхніх теоретичних підвалин. Цей складний поетапний процес потребує врахування багатьох макроекономічних параметрів для сформування цілісної сучасної ефективно функціонуючої системи корпоративних відносин.
Процес становлення корпоративних відносин у перехідній економіці супроводжується рядом негативних економічних наслідків, що потребують глибокого вивчення науковцями та усунення господарниками-практиками на основі цілісної комплексної державної корпоративної політики.
Аналізуючи особливості розвитку корпоративних відносин, слід насамперед зауважити, що модель корпоративного управління безпосередньо пов’язана з специфікою відносин власності, що зумовлює напрями формування стратегії ефективного розвитку підприємства, створює необхідні умови для подальшої конкуренції капіталу.
Домінування корпоративного сектору у структурі національної економіки зумовлене стрімким розвитком приватизаційних процесів, які відбувалися в Україні протягом останніх років. Так, загальна кількість об’єктів, що змінили форму власності у 1994-2000р.р., становить близько 68 тис. За даними бюлетеня "Показники Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України", який видається Держкомстатом України, на 1 січня 2002р. в Україні налічувалося вже 34,9 тис. АТ; з них 12,1 тис. (34,6%) – ВАТ, 22,1 тис. (63,3%) – ЗАТ. Проте формування акціонерного капіталу в Україні відбувалося не за класичною схемою – на основі об’єднання капіталів, - а шляхом розподілу статутних фондів АТ під час сертифікатної приватизації, умовами якої було переважне право працівників підприємства на придбання частки в ньому. Іншим способом формування акціонерного капіталу були викуп товариством власних акцій та їхня підписка серед працівників або купівля ними акцій нового випуску.
Поява національних Принципів корпоративного управління є результатом півторарічної плідної співпраці учасників ринку, державних установ, міжнародних організацій. Це вагомий крок на шляху розвитку в Україні цивілізованих корпоративних відносин і спроба ринкового вирішення проблем, які існують у галузі корпоративного управління. Даний документ містить у собі ключові засади, на основі яких мають розвиватися корпоративні відносини в Україні, а також конкретні рекомендації щодо якісного та прозорого управління товариством, дотримання яких має домогти українським підприємствам у підвищенні їх інвестиційної привабливості та конкурентоспроможності.
Незважаючи на те, що після ухвалення національних Принципи пів корпоративного управління минуло небагато часу, ми вже зараз можемо говорити про певний прогрес і послідовність руху у напрямі їх запровадження.
До головних заходів, які сьогодні здійснюються з метою запровадження національних Принципів корпоративного управління, належать:
§ вдосконалення річного звіту акціонерних товариств;
§ сприяння розвитку локальної нормотворчості;
§ вдосконалення правил біржового лістингу;
§ запровадження рейтингової оцінки рівня корпоративного управління;
§ вдосконалення акціонерного законодавства.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:
1. Корпоративное управление: владельцы, директора, и наемные работники акционерного общества. – М., 1996. – 240с.
2. Радыгин А., Шмелева Н. Рынок корпоративных ценных бумаг как механизм перераспределения собственности //Рынок ценных бумаг. – 1998. – №12.
3. Румянцев С. ВАТ: конфлікт між менеджером та акціонерами, шляхи до взаєморозуміння // Цінні папери України. – 1999. - №45. – с. 1, 3.
4. Закон України "Про об’єднання підприємств".
5. Розенберг Д.М. Бизнес и менеджмент. Терминологический словарь. – М.: ИНФРА-М. 1997. – с. 105.
6. Опрышко В. Рынок акций и реальная экономика / Бизнесинформ. – Харьков. – 1998. – "23-24. – с.99-103.
7. Мозговой О.Н. Зарубежный фондовый рынок. – К.: Феникс. – 1998.
8. Назарова Г.В. та ін. Корпоративне управління: Навч. Пос. – Харків: Еспада, 2003. – 688с.
9. Кривов’язюк І.В. Проблеми приватизації на регіональному рівні (на прикладі Волинської області) / регіональна політика України: наукові основи, методи, механізми. – Ч. ІІІ. – Львів: НАН України, Інститут регіональних досліджень, 1998. – с.242-247.
10. Принципи корпоративного управління, затверджені ДКЦПФР.
11. Сирош Н.В. Проблемы формирования корпоративного сектора экономики и корпоративного управления // Государственный информационный бюллетень о приватизации. – 1999. - №1. – с.46-48.
12. Сирош Н.В., Аблядимов Р.Э. Влияние участников рынка ценных бумаг на корпоративное управление // Государственный информационные бюллетень о приватизации. – 1999. - №4. – с.29-33.
13. Концепція розвитку корпоративного управління в Україні (проект) // Цінні папери України. 2001. - №34. – с.10.
14. Рябота В. "Конфлікт інтересів посадових осіб органів управління: новий ракурс" “Круглій стіл”.№6 Червень 2004г. с.3-5.
15. Горбатенко В. "На шляху розбудови ефективного корпоративного управління в Україні" “Круглій стіл”.№6 Червень 2004г. с.19-20.
[1] Рябота В. "Конфлікт інтересів посадових осіб органів управління: новий ракурс" “Круглій стіл”.№6 Червень 2004г. с.3-5
 |
НОВОСТИ | |
| Изменения | ||
| Прошла модернизация движка, изменение дизайна и переезд на новый более качественный сервер | ||
|
СЧЕТЧИК | |
| БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА | ||
 |
© 2010 | |