Домой	Поиск	Войти	Контакты		Добавить в избранное
					Сделать стартовой

ГЛАВНАЯ

ИНФОБЛОК

НОВОСТИ

ВОЙТИ

КОНТАКТЫ

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА

МЕНЮ

Главная

Технология

Уголовное и уголовно-исполнительное право

Строительство и архитектура

Спорт и туризм

Социология и обществознание

Сельское лесное хозяйство и землепользование

Религия и мифология

Разное

Психология

Производство и технологии

Программирование компьютеры и кибернетика

Начертательная геометрия

Не сортированные

Оккультизм и уфология

Программирование и комп-ры

Экологическое право

Экология

Экономика

Экономико-математическое моделирование

Экономическая география

Финансовый менеджмент финансовая математика

Финансы деньги кредит

Формування мовленнєвого етикету молодших школярів

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Формування мовленнєвого етикету молодших школярів

Формування мовленнєвого етикету молодших школярів

Формування мовленнєвого етикету молодших школярів

Зміст

Вступ

Розділ І. Мовленнєвий етикет
1.1 Історія виникнення етикету
1.2 Особливості мовленнєвого етикету
Розділ ІІ. Методика роботи над формуванням мовленнєвого етикету у початкових класах
2.1 Формування мовленнєвого етикету на уроках читання
2.3 Експериментальне підтвердження запропонованої методики для вивчення мовленнєвого етикету
Висновки
Список використаних джерел
Додатки

Вступ
Мовленнєвий етикет справедливо вважають культурним обличчям нації. Він втілює найтиповіші риси мовної поведінки людини в найрізноманітніших життєвих ситуаціях. Увібравши давні традиції, звичаєві приписи, мовленнєвий етикет українців є унікальною, універсальною моделлю їх мовної діяльності, що виявляється в системі стійких мовних виразів. Знання цієї системи є своєрідним барометром духовної зрілості нації. І навпаки нехтування законів мовного етикету - ознака її глибоких корозійних процесів, які в останні десятиліття, на жаль, прогресують.

Одним із можливих кроків, що допоможе дитині в нелегкій життєвій дорозі, відкриє перед нею диво магії слова, зробить її багатою високістю духу, стануть знання про мовленнєвий етикет свого народу. Відомо ж бо: ввічливість - одне з найбільших людських надбань. Цю аксіому маємо засвоїти з дитинства. Зрозуміло, нікому не потрібна „Підфарбована ґречність та чемність в комірці паперових чеснот..." (Є. Маланюк). Словесна ввічливість має гармонійно поєднуватись із іншими людськими чеснотами і не перетворюватись у барву, зовнішній ефект. Інакше ніхто не повірить у слова легкі, шляхетнуваті, що „з губ фальшивих пролились" (Т. Крижанівська).

Програма для кожного класу орієнтовано визначила коло умінь і навичок та звичок, які стосуються мовленнєвої поведінки.

Саме в початкових класах закладаються основи ввічливості, прищеплюються добрі манери. Якщо елементарні норми етики мовлення не прищеплені дітям з ранніх років, то пізніше доводиться усувати це упущення з великими труднощами: перевиховувати учнів, у яких прижились негативні звички. Це і визначає актуальність обраної теми до нашого дослідження.

Об'єктом дослідження у дипломній роботі є процес формування мовленнєвого етикету молодших школярів.

Предмет - дидактичні умови оптимізації мовленнєвого етикету. Формування мовленнєвого етикету молодших школярів на уроках рідної мови.

Мета дослідження полягає в створенні науково обґрунтованої методики удосконалення мовленнєвих умінь і навичок спілкування з школярами, вчителями, незнайомими людьми і т.д.

Гіпотеза грунтується на припущенні, якщо методично обгрунтовано використовувати на уроках рідної мови систему вправ і завдань, то можна сформувати у молодших школярів мовленнєвий етикет.

Згідно з метою і висунутою гіпотезою необхідно було розв'язати такі завдання:

1. Вивчити шляхи удосконалення мовленнєвого етикету молодших школярів та теоретично їх обгрунтувати.

2. Вивчити зміст і особливості мовленнєвого етикету молодших школярів.

3. Дослідити стан засвоєння молодшими школярами правильного мовлення у практиці шкільного навчання.

4. Розробити зміст експериментальної методики розвитку мовленнєвого етикету в учнів, визначити його зміст в загальній системі навчання мови і мовлення.

5. Розробити систему вправ і завдань для формування мовленнєвого етикету молодших школярів.

6. Дати змістовну характеристику мовленнєвому етикету в цілому.

Ми визначили такі етапи дослідження:

1. Констатуючий етап.

Аналіз стану в педагогічній технології і практиці роботи шкіл.

Висунення гіпотези, завдань, формування структури роботи.

2. Формувальний етап.

Розробка і перевірка авторських підходів до активізації мовленнєвого етикету. Проведення зрізів.

3. Підсумковий етап.

Узагальнення і систематизація матеріалів.

Остаточна перевірка гіпотези дослідження.

У процесі роботи ми використовували такі методи дослідження:

теоретичні: вивчення і аналіз психолого-педагогічної, лінгвістичної та лінгво-дидактичної літератури в розділі досліджуваної проблеми; аналіз навчальних підручників з рідної мови і читання; розробка змісту і методики мовленнєвого етикету молодших школярів.

емпіричні: спостереження за навчально-виховним процесом, бесіди з вчителями і учнями з метою діагностування рівня сформованості мовленнєвого етикету.

Практичне значення дослідження.

Матеріали дипломної роботи можуть бути використані в початковій школі, у виступах вчителів початкових класів на методоб'єднаннях, а також в методичних посібниках для вчителів початкових класів, як розробка змісту і методики розвитку, вдосконалення мовленнєвого етикету молодших школярів.

Робота складається зі вступу, з розділів, висновків, списку використання джерел. Загальний обсяг роботи - 92 сторінки.

Розділ І. Мовленнєвий етикет
1.1 Історія виникнення етикету
Самобутність кожного народу поряд з традиціями, ціннісними орієнтаціями, культурою виявляється передусім у мовних стереотипах поведінки. В них концентруються риси національної вдачі, національного характеру, що сформувалися століттями.

Кожен мовець, як відомо, не створює щоразу нову формулу, а може скористатися однією із можливих для взаєморозуміння. Важливо добре засвоїти чинники, що впливають на вибір словесної формули в конкретній комунікативній ситуації: фактор адресата, комунікативні умови тощо. Важить тут і знання особливостей усього спектра супровідних засобів. А ще мелодика мови, тембр і тон голосу мовця, приязність і прихильність до співрозмовника. Але навіть поєднання всього вище сказаного разом виявиться недостатньо, якщо мовець не враховує національну специфіку мовного етикету. Бо попри безліч спільних рис етикет кожного народу своєрідний [2].

Етикет українців вироблявся витончувався впродовж тисячоліть. Окремі вислови етноетикету сягають ще до християнського періоду.

Юрій Липа казав: „Увічливість українця не має зовнішнього, формального характеру, вона випливає з його культури”.

Життя людини в суспільстві регламентоване системою різних писемних і не писемних правил, законів: звичаєво-традиційних, культурних, економічних, політичних, юридичних тощо. Вони визначають і формують її соціальну поведінку від моменту усвідомлення свого „я". Дотримання чи недотримання будь-яких із вироблених настанов полегшує або ускладнює життєвий шлях кожного індивідуума. Недаремно в перший десяток слів, які засвоює дитина, починаючи говорити, входять поруч із „мама", „тато”, вислови ввічливості: „дякую”, „добрий день”, „побачення” [2].

Система етикету має багаторівневу будову: вербальний рівень (вислови привітань, прощань, вибачень, побажань тощо), паралінгвістичний (темп мовлення, гучність, інтонація, сміх, плач тощо), кінетичний (жест, міміка, пози та ін.) і проксемічний (стандартні дистанції спілкування, почесне місце для гостя і т.д.) [3].

Кожен із етикетних знаків має своє функціональне навантаження, своє призначене місце, є обов'язковим чи факультативним, головним чи супровідним, має свою культурологічну вартість, що особливо важливо, виступає носієм такої значущої для спілкування інформації, як: свій - чужий, вищий за соціальним становищем - нижчий, старший - молодший, далекий - близький, знайомий - незнайомий, бажаний - небажаний [4, 49].

Звичайно важко перелічити всі форми мовного та й будь-якого етикету в усіх життєвих ситуаціях і не так просто ними оволодіти. Проте, скориставшись ним, ми зможемо правильно поводитись в товаристві, зажити слави ґречної людини та самореалізуватися в спілкуванні з навколишніми. І хоч наше століття невпинно прямує в бік спрощення манер, проте й досі неабияке значення має оволодіння „кодексом ввічливості", - адже через свою чемність ми нічого не втрачаємо, а „засвоювати" можемо Людину [1.29].

Приписи з'явилися в глибоку давнину. Як розумні форми спілкування людей. Та й досі істинним є твердження: якщо люди перестануть чинити за правилами, вони втратять людську подобу. Цих правил, вироблених багатьма поколіннями, надзвичайно багато. Роками їх зубрили тільки діти багатіїв, бо бідняки не могли гаяти час, щоб їх засвоїти.

Додержання норм етикету пов'язане із загальною культурою людини, її самоусвідомлення, самоповагою та мірою ґречного ставлення до інших. Тому діти завжди намагалися пізнати навколишній світ і себе в ньому. І хоч би що казали, а це не проста справа. Адже не кожний з нас здатний поглянути на себе збоку, об'єктивно оцінити свої здібності й можливості, бажання й наміри, вчинки й ставлення до навколишніх та до свого „я". Вкотре доводиться переконуватися в слушності й мудрості зауваження Андре Моруа: „Розкриваючи співрозмовникові душу, ми раптом виявляємо, що зовсім нічого про себе не знаємо” [1, 30]. І ось тут раптом починаємо робити відкриття за відкриттям: з'ясовуємо свої погляди, уподобання, звички, потреби, зумовлені особливостями характеру й темпераменту, зрештою, свої почуття до них, хто поряд, - рідних, друзів, співробітників...

Безперечно, ми хочемо бачити себе бездоганними, вдатними, приємними, мати повагу й довіру людей. Проте сама по собі людина мало привертає увагу, якщо не володіє вмінням гідно поводитись в товаристві. Бо відомо, що коштовний камінь, - той же діамант - це лише камінь і не може служити прикрасою, доки не має відповідної оправи.

З поступом історії дослідники й просто кмітливі та спостережливі люди вибудували струнку систему заборон і дозволів під час спілкування, тобто приписи повсякденного ввічливого і шанобливого ставлення до всіх людей. Серед цих приписів особливе значення мають правила привітання і знайомства, введення бесіди, розмова по телефону, листування - одне слово мовний етикет.

Ще у виданій 1717 року за розпорядженням Петра І книзі „Юности честное зерцало или показание к житейському обхождению. Собранное от разных авторов", де давалися поради щодо поводження в товаристві задля успіху при дворі, рекомендувалось молодшому дворянинові бути ввічливим і чесним, як у словах, та і в ділах, при зустрічі зі знайомими „на три шагане дошедь, и шляпу приятнымь образомь снявь, а не мїмо прошедши назадь оглядаваясь поздравлять", і докладно пояснювалось, чому слід так чинити: „Ибо въжліву быть на словахь, а шляпу держать вь рукахь неубыточно, а похвали достоїно, и лутче когда про кого говорять: онь есть въжлівь смїренныи кавальрь, и молодець” [1, 47].

Слово „етикет" запозичене з французької мови, у якій воно має два значення: „церемоніал" і „етикетка". Формант-ка у другому з цих слів з'явився порівняно недавно. Ще на початку минулого століття на Хрещатику продавали грамофонні записи Баттістіні - „пластинка і с желтымь етикетом 6 руб.25 коп. ” і Шаляпіна - „ пластинка с етикетом розовымь 6 руб. ”. Спочатку etiquette означало блок, до якого був прикріплений папірець із назвою товару, пізніше - сам папірець із написом, згодом, за короля Людовіка ХІV, - аркушик паперу з послідовністю церемоніальних дій та формами поводження при дворі і нарешті - церемоніал, тобто порядок дій, правила чемності й норми поведінки при дворах монархів, титулованих осіб, у дипломованих колах.

У сучасному вживанні слово етикет розширило значення: від „зведення норм поведінки, порядок дій і правила чемності при дворах монахів, титулованих осіб (придворний етикет), а так у дипломатичних колах „до" установлені норми поведінки і правила ввічливості в якому-небудь товаристві". Доцільно розрізняти три близькі, але не однакові за змістом і обсягом поняття: мовний етикет, мовленнєвий етикет і спілкувальний етикет.

Мовний етикет - „це сукупність словесних форм ввічливості, прийнятих у певному колі людей, у певному суспільстві, у певній країні” [12]. Це функціональна підсистема мови зі своїм набором знаків (стереотипних фраз) і граматикою (правилами засвоєння знаків). Кожен знак цієї підсистеми має свою значеннєву й етикетну вартість, яка випливає з його співвіднесеності з іншими знаками. Для кожної стандартної етикетної ситуації існує впорядкована сукупність знаків, своєрідний „репертуар”, який дає можливість мовцеві вибрати один із цих знаків, узявши до уваги його вартість, що визначається відмінністю цього блока від інших у цій мікросистемі. Так, наприклад, в українській мові для ситуації вітання є одиниці:

Добрий ранок! Доброго ранку!

Добрий день!

Добрий вечір!

Моє шанування!

Вітаю!

Привіт!

Здоровенькі були!

Здраствуй (те) !

Слава Ісусу Христу!

Христос народився!

Христос хрестився!

Христос воскрес! та інші.

Усі ці одиниці є вітальними, але відрізняються часом використання, віковими уподобаннями, релігійно-конфесійними тощо.

Кожна така мікросистема знаків „кодує” і зберігає відповідну стандартну ситуацію в різних її варіантах пов'язаних із стандартами поведінки, мовно засвідчуючи, що така ситуація є у свідомості людей і в реальних взаєминах між людьми, належної до мовної спільноти. „У такий спосіб реалізується одна з найважливіших функцій етикету - функція етнічної і соціальної ідентифікації”. Це означає, що за етикетом упізнають „своїх” - своїх етнічно-національно або соціально. А крім того мовний етикет діє на мовця, спрямовує його комунікативну діяльність, формує мовну особистість загалом. Саме тут найбільш наочно можна спостерігати вплив мови на мовця, на її, його поведінку. Хіба ми думали б, як перейти з кимось на „ти”, якби у нашій мові не існувало, крім ти, пошанного Ви у звертанні до однієї особи? А хіба не завдає нам іноді клопоту те, як звернутися до особи жіночої статі, розмовляючи, наприклад, французькою мовою: madam (до одруженої) чи mademoiselle (до неодруженої)? У японській, в'єтнамській, корейській та інших мовах Південно-Східної Азії є не два, як у нас (ти-Ви), а більше (навіть п'ять) ступенів етикетності.

Лексика і фраземіка мови має свій центр і периферію. Центр охоплює порівняно невелику опорядковану сукупність мовних одиниць і залишається майже не змінним упродовж тривалого часу. Так, за 1000 років основний лексичний фонд (центральна ділянка лексики) змінюється за даними американського винного Моріса Сводеша, тільки на 20-30%. А периферія змінюється значно швидше: цілі пласти слів і стійких словосполучень виходять з ужитку, натомість формуються великі масиви нових одиниць, що можна зауважити навіть протягом життя одного покоління людей. Формули мовного етикету - це одиниці повсякденного використання, отже, належать до центру мовної системи. У ХІХ столітті кількість слів у розвинених мовах перейшла за 50 тисяч і сьогодні становить уже сотні тисяч. Але якщо взяти етикетні слова і вирази, то їх кількість не тільки не збільшилась, а навпаки, зменшилась [4, 12].

Мовленнєвий етикет - це застосування мовного етикету в конкретних актах спілкування. Якщо мовний етикет - набір засобів вираження, то мовленнєвий етикет - це вибір цих засобів, засоби в реалізації. Відмінність між мовним і мовленнєвим етикетом можна зрозуміти за допомогою порівняння, відомого ще з часів великого теоретика мови Ф. де Соссюра: одна річ ноти музичного твору, інша - його виконання. У другому випадкові важливим є і вибір самого твору, і манера його виконання, і майстерність виконавця, і т. ін. [4, 15].

Поняття мовленнєвий етикет ширше за поняття мовний етикет, тому, що мовлення може бути етикетним (або не етикетним) і тоді, коли воно стосується ситуації, які не потребують уживання формул мовного етикету. Скажімо, коли мовець, розповідаючи нефахівцеві про досягнення мікробіології, уживатиме без пояснень вузькоспеціальні слова, час від часу переходитиме на іноземні мови і не з'ясовуватиме, чи співрозмовник його розуміє, це буде порушення мовленнєвого етикету, хоч і не стосуватиметься мовного етикету.

Відомо, що якість мовлення визначається його розумінням. Незрозумілість мовлення не може кидати тіні на автора, особливо, коли ця незрозумілість ним спричинена і це очевидно для співрозмовника. Інформаційний розрив, суперечність між учасниками комунікативного акту не лише не знімається, а й ускладнюється, переходячи в емоційну оцінну сферу, впливаючи на ставлення адресата до адресанта мовлення, і навпаки. А це вже безпосередньо стосується етикету.

Між ідеальним мовним етикетом і реальним мовленнєвим етикетом конкретної людини не може бути мовного паралелізму. Реалізація мовного етикету в мовленні, комунікативна поведінка загалом завше несе інформацію про мовця з його знаннями, уміннями, уподобаннями, орієнтаціями тощо. Тому тут бувають усілякі - несвідомі і свідомі - відхилення, помилки, порушення, інокультурні впливи і т. ін. Мовець - це не „говорильний апарат”, який просто озвучує чи графічно фіксує закладені в його пам'ять формули мовного етикету.

Він має „простір для маневру", має можливість для вираження своєї індивідуальності навіть у межах цієї порівняно вузької мовної підсистеми.

В усному спілкуванні дуже важлива роль належить невербальним, тобто несловесним, немовним, засобам вираження: поглядові, виразові обличчя, позі, жестам, „неканонічним" фонетичним знакам (свисті, покашлювання) тощо. Невербальні засоби, які „обслуговують" певну спілкувальну ситуацію, теж перебувають у парадигматичних відношеннях і разом зі словесними засобами творять гіперпарадигму знаків цієї комунікативної ситуації. Етикетне використання мовних і позамовних засобів спілкування можна назвати Спілкувальним етикетом. Етикетне спілкування потребує високого рівня усвідомленості й творчої активності у використанні мовних та позамовних засобів вираження. Для цього належить досконало знати й уміти доречно застосовувати їх у відповідних комунікативних ситуаціях. Інакше навіть найкращі формули мовного етикету можуть справити на адресата (аудиторію) враження, протилежне бажаному, виставити адресанта в смішному світлі. Наприклад, фраза „Як поживаєш? ” є цілком етикетна, проте навіть вимовлена за всіма правилами ввічливого спілкування, без єхидства, зневаги, зверхності і т. ін. в інтонації, погляді, виразі обличчя, вона матиме анти-етикетний сенс, коли, скажімо, так запитати визначну особу або людину, що недавно пережила горе [5].

В етикетному спілкуванні є не лише індивідуальні, а й етнічні/національні особливості. Так, на запитання „Як справи? ” чехи переважно скаржаться, роблячи це, однак бадьорим тоном і ніби хвастаючи турботами, клопотом, росіяни дають „середню” відповідь: „Нічого!", а від болгар можна почути: „Добре!”. Українці в такому разі здебільшого теж тримаються середини: „Нормально; Може бути; Не біда; Аби не гірше; Дякувати Богу!”; багато хто відповідає: „Добре!” - навіть, якщо стан справ на таку оцінку не заслуговує.

Етикет українського народу, в тому числі і мовленнєвий, вироблявся, витончувався протягом тисячоліть. Окремі вислови етноетикету сягають ще дохристиянського періоду і пов'язані з язиченською обрядністю, звичаями, уявленнями слов'ян. Наприклад, жінка, перепрошуючи за вимовлене в хаті недобре слово, говорила: „Шануючи сонечко святе, і піч, і стіл”, а чоловік, утримуючись від лайки, промовляв: „Сказав би та піч у хаті”. Це пов'язано із давніми слов'янськими культами сонця, печі, стола. Замінивши відкрите вогнище, якому в давнину поклонялися, як опікунові дому, очищаючій та живильній силі, піч стала уособленням сімейного добробуту й шанували піч, вона дасть силу, здоров'я, достаток. Ось чому остерігалися „осквернити" піч непристойним словом, негідним учинком. Стіл, за свідченням етнографів, був символом єдності та згуртованості, тому і застілля було знаком довір'я, доброзичливості. Безумовно, у зв'язку з різними причинами культурного, політичного, економічного характеру вироблення мовленнєвого етикету українського народу не могло не зазнати інокультурних впливів [5, 10].

Сьогодні ми повинні вирозуміло ставитися до перейнятого з чужих культурних традицій, визначити передусім, чи не суперечило воно нашій культурній традиції, чи відповідає нашим духовним засадам, народній моралі.

В основі спілкування українського народу лежать такі загальнолюдські морально-етичні цінності, як доброзичливість, любов, лагідність, привітність, шаноба, ґречність. Цими чеснотами віддавна славився український народ. На це звертали відразу ж увагу дипломати і мандрівники, котрі бували в нашім краю. Так, датський посол Юлій Юст, що в 1709 - 1712 рр. відвідував Росію, а в 1711 році їхав через Україну, писав у спогадах: „Місцеві мешканці, як і взагалі все населення Козацької України, відзначаються великою ввічливістю і охайністю, вдягаються чисто і чисто утримують доми", а Джозеф Маршаль про Україну 1769 - 1770 р.р. згадував: „Сучасне українське покоління - це моральний і добре вихований нарід". Жан Бенуа Шерер, французький аташе у Петербурзі, 1788р. писав: „Українці - це рослі, сильні люди, привітні і гостинні". „Вельми інтелігентними” називав наших предків знаменитий географ датчанин Мальт Брюн. Особливо відзначали чужоземці вишуканість українських жінок: „Найбільше ласкавості в словах і жестах знайдеш на Русі (та звалася тоді Україна - М. Б), спеціально у жінок, до чого спричиняється русинська мова, вимова котрої не така тверда, як польська", - писав у своєму щоденнику голландець У. Вердум, подорожуючи Польщею й Україною у 1670 - 1672 рр.

Вислови мовленнєвого етикету (привітання, прощання, звертання, побажання, запрошення, відмови, поздоровлення, вибачення, похвала тощо) покликані репрезентувати насамперед ввічливість співбесідників. Чому саме ввічливість? Звернемось до походження цього слова, його первісного значення. Пов'язується воно з формою у вічі: тобто ввічливий - „той, хто дивиться у вічі”. Як це розуміти? Первинною функцією багатьох етикетних знаків виступала демонстрація миролюбності, відсутності, ворожості, агресивності. Це повинен був засвідчити насамперед погляд людини, адже недаремно в народі кажуть, що очі - дзеркало душі. Отже, спілкуючись (вітаючись, прохаючи про що-небудь, дякуючи, запрошуючи тощо), співбесідники дивилися у вічі один одному. Поступово прикметник „увічливий” переосмислився і набув переносного значення: „... який дотримується правил пристойності, виявляє уважність, люб'язність".

Оскільки ввічливість, як і неввічливість, може мати різні відтінки, різну міру вияву, то українська мова послуговується спеціальними словами на означення цього осяйного поняття. Так, вищою мірою вияву ввічливості є ґречність і чемність. Ґречний - „шанобливо ввічливий у поводженні з людьми” [6]. Чемний - „шанобливо ввічливий до людей, в якому виявляється ввічливість, уважність, люб'язність”.

З побіжного огляду випливає, що дотримуючись мовленнєвого етикету, який виробив український народ, ми передусім засвідчуємо свою вихованість, шанобливість і уважність до співрозмовника, привітність, приязнь, прихильність, доброзичливість, делікатність, тобто риси, віддавна притаманні нашому народу.

На діалектичну зумовленість мовленнєвої поведінки загальною культурою народу, його освіченістю, етнопсихологічними рисами, народними традиціями, високою мораллю вперше звернув увагу Яків Головацький у статті „Слова вітання, благословенства, чемності і обичайності у русинів”. Він писав: „Нарід дикий, строгий, буйний не має ніяких або дуже мало приговірок обичайності, чемності, почесті, лишень він во всім, як в ділі, так і в слові дикий, простий, грубий; напротив, нарід образований, нарід обичайний, добрий, людський виробляє в своїй бесіді розличнії приговірки, в котрих явно оказується єго добре, зичливе серце, єго обичай, єго чемність, тим сильніший доказ провіщення народного, тим образованіший і обичайний тот нарід, кому приналежат” [6, 101].

І хоч ми сьогодні нарікаємо, що наша культура і мораль підупала, мовленнєвий етикет збіднився, однак мова наша, її скарби засвідчують: у минулому не так було. Яків Головацький проникливо це стверджує: „Бо хоч би сам нарід підупав, хоч би згрубів, спростакуватів, то все його звичай і обичай свідчить о високім ступені колишнього провіщення". У цій же статті містяться цінні міркування вченого про визначальні етнопсихологічні особливості етикетних висловів українського народу [7]. Це передусім доброта, сердечність, простота, щирість і ніжність: „Єго витання, прощання, просьби, перепроси, понуки, благословення дихають одним духом доброти, сердечності, обичайності - всі они прості, щирі, сердечні, ніжні, богобойні, а заодно честні та годні чоловіка". Автор наголошує на такій етнічній рисі мовленнєвої поведінки українця, як почуття власної гідності. Виявляючи пошану до співбесідника, українець ніколи не принизиться сам, отже, і не вдасться до приниження гідності іншої людини.

Етикет - це зовнішня, видимо складова етики, яка формувалася протягом століть і тисячоліть у людському суспільстві, невід'ємна частина духовного світу людини. Термін „етика” (лат. еthica - звичайний) у науковий обіг запровадив Аристотель (приблизно 384-322 до н. е).

Цей термін має два значення:

розділ філософії, об'єктом якого є мораль (проблеми сенсу життя, призначення людини тощо);

норми, правила, які підтримуються суспільною думкою і визначають, як повинна діяти людина в умовах вибору між добром і злом, егоїзмом і альтруїзмом, в мотивації вчинків, у розумінні принципів і норм поведінки, зокрема мовленнєвої поведінки.

Мовленнєва етика передбачає дотримання умов успішного спілкування: доброзичливого ставлення до адресата, демонстрації зацікавленості в розмові, емпатії (тобто налаштованості на внутрішній світ співбесідника), щирості у формулюванні своїх думок, увазі тощо, сигналами чого є репліки різних типів, а також міміка, усмішка, погляд, жести, постави тіла та ін.

Мовленнєва етика - правила поведінки, що ґрунтуються на нормах моралі, національно-культурних традиціях, психології учасників спілкування [8,10].

Порушення норм мовленнєвої етики суттєво ускладнює процес кооперативного спілкування. Етичні мовленнєві норми втілюються в спеціальних етичних мовленнєвих формулах і виражаються сукупністю різнорівневих засобів - від окремих слів до висловлювань і навіть текстів. Йдеться про мовленнєвий етикет.

Мовленнєвий етикет - система усталених форм спілкування, прийнятих відповідно до соціальних ролей комунікантів і моральних норм поведінки людей у суспільстві.

Мовленнєвий етикет охоплює також паралінгвальні засоби - жести, міміку і особливо інтонацію.

Мовленнєві етикетні форми, як правило, не вносять у комунікативний акт нової логічної інформації, вони є засобами вираження контактно встановлювальної (фактичної) інформації. Вона може засвідчувати соціальний стан мовця (Добрий день, шановні колеги; Привіт, друже), ставлення до адресата (Вибачте, будь ласка), традиції певного етносу (Батько і мати просили, і я вас прошу прийти на наше весілля) тощо.

Етикет у поведінці людей і в мовленні історично змінний. Наприклад, деякі форми ввічливості, які були звичним не лише двісті років тому, а й двадцять років тому, тепер вийшли з ужитку (наприклад, офіційне звернення товариші). За етикетними формулами часто можна визначити вік мовця, його професію. Під мовленнєвим етикетом розуміють розроблені суспільством правила поведінки, систему стійких мовних формул спілкування.

Наше життя неможливе без знання мовного етикету. Людина послуговується ним щодня. Ми кілька разів упродовж дня можемо звертатись один до одного, вітатися, прощатися, комусь дякувати, давати пораду, прохати про щось у когось, перед кимось доводиться вибачатися, когось комусь рекомендувати... І при цьому ми послуговуємось усталеними виразами чи окремими словами, які для носіїв мови не потребують зусиль свідомості. Це і є наш мовний етикет у дії.

Слово „етикет", як відомо, прийшло до нас із французької мови через посередництво російської та польської - etiquette - ярлик, етикетка з написом, а у ХVІІІ ст. - церемоніал [9,21].

Є мовний етикет національно-культурний та протокольно-дидактичний. Якщо перший тип є обличчям нації, то другий є виявом правил міжнародного офіційного та напівофіційного спілкування.

Самобутність кожного народу поряд з традиціями, ціннісними орієнтаціями, культурою виявляється передусім у мовних стереотипах поведінки.

Кожен мовець, як відомо, не створює щоразу нову формулу, а може скористатися однією із можливих для взаєморозуміння. Важливо добре засвоїти вчинки, що впливають на вибір словесної форми в конкретній комунікативній ситуації: фактор адресата, комунікативні умови, характер взаємин між співрозмовниками тощо.

У чому національно-мовна специфіка етикету українців? Він втілений у системі мовних знаків, символів, словесних форм, жестів, міміки, увібрав найдавніші звичаї і традиції. Скажімо, на мовному рівні етнопсихологічні ознаки українців, зокрема доброзичливість, шанобливе ставлення до співробітників і почуття власної гідності, виявляються в тому, що в центрі багатьох висловів українського етикету є слова з коренем добр-, здоров-, ласк-; „пестливі форми звертань: характерну пошану множину (мама просили), кличну форму (сестро). Правила мовного етикету реалізується в основному в одиницях лексичного („Добридень!”, „Вибачте", „Дякую", „Прощавайте”, „Добраніч" тощо), фразеологічного („Ні пуху, ні пера”) і частково морфологічного рівнів (вживання займенникових та дієслівних форм пошанної множини, наприклад: Ви чарівні; бабуся зраділи; тато сказали).

Схематично код мовленнєвої ситуації можна зобразити так: „хто - кому - чому - про що - деколи” [9,40].

1.2 Особливості мовленнєвого етикету
Протягом століть і навіть протягом лише ХХ ст. реєстр слів-звертань офіційного вжитку мінявся.

На сьогодні повернуто в ділове мовлення звертання пане, добродію, поруч із поширеними товаришу, товаришко, товариші, і всі три звертання є придатними для ділової комунікації. Усе залежить від ситуацій та індивідуальних уподобань.

Більш офіційна ж величальна функція закріпилася за звертанням пане, пані, панове. У грецькій міфології Пан - „покровитель усьої природи", „народна етимологія пов'язує ім'я Пан з грецьким займенником pan - усе, pantes - усі". У свідомості наступних поколінь слово мало негативну конотацію. Нейтральне значення перейшло з польської мови, таким воно було й у звертаннях козаків, в епістолярії на початку ХХ ст. Отже, потрібен час для того, щоб це слово позбавилось соціальної маркованості, стало „паперовим".

Звертання добродію (добродійко, добродії) вважається старою почесною назвою осіб, що роблять добро для народу. Вживається це звертання і в поєднанні з засобами титулування (пане добродію, пані добродійко) і з означальними прикметниками (вельмишановний добродію, вельмишановна добродійко тощо).

Слід бути уважним, вибираючи звертання в промовах, на різноманітних зібраннях. Наприклад, залежно від виду зібрання, складу аудиторії можуть бути звертання: „Глибоко поважні пане і панове, дорогі гості!”, „Шановні колеги! Пані і панове!" тощо. Природно, що в неофіційній обстановці ми можемо послуговуватись значно більшим реєстром звертань на ім'я, на ім'я по батькові, скористатися словами друже, подруго, брате, голубчику, серденько тощо.

При звертанні важливо й витримувати ти - ви дистанцію. Первісно звертання на ти було виявом найбільшої прихильності. Підкреслюючи ґречність, у писемному тексті займенник Ти писали з великої літери.

Традиція звертання на Ви була запозичена українською мовою з кінця ХІV ст. Шанобливе Ви мають і зараз не всі народи. Зокрема, шведи і поляки вважають його не зовсім ввічливим. Англійці хоч і користуються у розмовній мові ви, однак ти - тільки в поетичній мові і у звертанні до Бога.

Ви - спілкування і ти - спілкування - це важливі ознаки комунікативної

компетенції людини, володіння нею мовленнєвим етикетом. Почнімо від супротивного: ви, певно помічали, що „ти" не кажуть старшим, поважним людям і малознайомим; на „ви" не звертаються до дітей приятелів та родичів [10].

Звідси випливає, що в Україні побутують обидві форми звертання - „ви” і „ти". І тепер існує давній звичай: звертаються до батька - матері, говорили їм „ви”, щоб підкреслити свою повагу й чуйність. В українській мові, щоб надати звертанню ввічливішої форми, до займенника „ви" додають прізвище, ім'я, по батькові чи титул. У книжці „Ви сказали" „Здраствуйте!" Н.І. Формановська систематизує правила звертання на „ти" і „ви”. Ввічливим вважається звертання на „ви”:

до малознайомої або незнайомої людини;

до свого друга чи приятеля, з яким ви „сто років на ти”:

офіційній обстановці спілкування (на зборах чи вченій раді, у присутності офіційних осіб тощо);

до рівного й старшого за віком чи становищем;

при підкреслено чемному, стриманому ставленні.

Звертання на „ти”, яке може свідчити про меншу ввічливість вважають:

стосовно добре знайомого;

у неофіційній обстановці спілкування;

при дружніх, інтимних стосунках;

до рівного й молодшого за віком.

Звертання на „ти" - вельми складна проблема. З одного боку це ознака особливого довір'я, близькості, симпатії однодумців. З іншого - коли, скажімо, начальник говорить „ти" своїм підлеглим, - це принизливо для обох сторін, таке звертання особливо ображає старших за віком [10].

Розглянемо докладніше стосунки між керівником і підлеглими у зв'язку із звертанням на „ти" і „ви”. У певних колах поширена думка, що начальник, котрий звертається до всіх на „ти", є своєю людиною, простою і доступною. Та багатьом це не подобається, вони вважають звертання на „ти" виявом невихованості, низької культури.

Трапляється, що начальник звертається до одних підлеглих на „ти”, а до інших на „ви". Відразу складається враження, що він має особливо наближених. Буває і так: начальник з повагою звертається до одних на „ви”, до інших на „ти”. Знову маємо негативні наслідки. Та й не дивно: посіяв плевели - не чекай хліба. Певно, золотим правилом тут є звертання на „ви”, що забезпечує відповідну службову дистанцію й свідчить про культуру спілкування.

Зрозуміло, манера спілкування між колегами залежить від їхніх взаємин:

коли вони доброзичливі - звертання на „ти" доречне, якщо напружені - це ще один привід для загострення їх і навіть ворожості, тоді слід вдаватися до делікатного „ви".

У колі сім'ї члени здебільшого звертаються одне до одного на „ти”, хоча в деяких родинах діти говорять батькам „ви". До чужих дітей (до шістнадцяти років) прийнято звертатись на „ти", а вже щодо юнаків і дівчат ґречним є звертання на „ви”. Неввічливим вважається звертання на „ти" до молодшої, але дорослої людини, якщо вас не єднають дружні взаємини.

Проте в українському селі, де збереглися залишки традиції, парубок, хоча й сивий, - завжди „ти”, його підвищують до титулування „ви" лише по одруженні - „тільки родина ушляхетнює його мужеськість" [11].

Украй ображає нечемне „ти" в розмові з незнайомими чи малознайомими. Слід не забувати, що надмірне „тикання” рідним, друзям, колегам, особливо на людях, звучить фамільярно, безцеремонно й може роздратувати.

Дослідники так і не дійшли згоди й, зрозуміло, не виробили якихось жорстких правил щодо того, коли настає слушний момент для переходу на „ти”. Це залежить від багатьох причин і передусім від взаємин між людьми, їхніх характерів, умов спілкування.

Ось кілька хрестоматійних випадків переходу на „ти”:

коли ваші взаємини надзвичайно поліпшилися, то ініціативу в такому переході перебирає на себе старший віком чи той, хто займає вище становище у суспільстві;

коли після тривалої розлуки зустрічається давні друзі, то вони мають самі відчути слушність моменту для зміни звертання;

коли про це просять молодші старших, але самі далі самі звертаються до цих осіб на „ви", виявляючи цим свою повагу до них;

коли один із співробітників жінка, то їй належить право запропонувати звертання на „ти”, але вона може й відмовити в переході на „ти", не пояснюючи причин.

Зауважимо, що звертання жінки до чоловіка на „ти" без особливої на те причини може бути двозначним чи просто неестетичним, тому краще уникати такого переходу.

Паритетні стосунки в спілкуванні передбачають можливість вибору ти-

спілкування або ви-спілкування залежно від нюансів соціальних ролей і психологічної дистанції між партнерами.

Важливим елементом комунікації є привітання - слова або жести, звернені до кого-небудь під час зустрічі на знак прихильного ставлення, доброзичливості.

Спілкування людей розпочинається, власне, з вітання. В українців воно 25

становить досить складний ритуал, який включає і жести, і міміку, і фізичні контакти, і словесні формули.

Щодня, зустрічаючись із знайомими вперше, слід вітатися. І ніщо - чи гарний чи сумний настрій, ні добра чи погана погода - не можуть виправдати нехтування цієї основної форми ґречності. А оскільки форм вітання в світі багато, обмежимося загальновживаними у нас.

Здавна в Україні, зокрема в сільській місцевості, існує добра традиція:

вітатися з людьми незалежно від близькості знайомства. Тому не треба забувати про неї і слід додержувати її, скажімо, з першого дня спілкування з мешканцями вашого будинку. Вибір вітального від часу його вживання. Вранці обов'язково: „Добрий ранок!" або „Доброго ранку!”. У день - це „Добрий день!" або „Доброго дня!", „Добридень!". У вечері знадобиться: „Добрий вечір!”, „Вечір добрий!".

Загальнопоширеним способом вітання традиційно були рукостискання та слова „Добрий день” („Добрий ранок", „Добрий вечір”) чи „День добрий”. Ця стандартизована форма варіювалася по окремих регіонах. На Поліссі серед чоловіків прийнятим був потиск рук, а добре знайомі жінки при зустрічі цілувалися і обіймалися, говорячи „Слава Богу” [11].

На Волині чоловіки обов'язково знімали капелюха, а вітаючи жінку, цілували їй руку; звичною формою вітання тут було „Слава Ісусу" і відповідь „Слава навіки”. На Поділлі словесна формула була різною серед різних вікових категорій: молодь, вітаючись, казала: „Добрий день!" або „Слава Ісусу", старший - „Слава Богу". При цьому чоловіки обмінювалися рукостисканнями, жінки - поцілунками; руки тут було прийнято цілувати тільки близьким родичам та священникові. У Південних районах Поділля словесна формула вітання була іншою: „Добридень” або „Помагайбіг" [11]. У Галичині, як привітання широко використовувалися поцілунки: жінки цілувалися в губи, чоловіки цілували руку жінкам, молодші цілували руку 26

старшим, але, як правило, лише родичам або добре знайомим. У Північній Буковині, навпаки, більшого значення надавали словесним привітанням: чоловіки при зустрічі казали „Добрий день”, „Доброго здоров'ячка", жінки - „Добридень”. Рукостискання використовувалися тут між найближчими знайомими та у молодіжному середовищі; щодо цілунків, то було прийнято, щоб діти цілували руки старшим та хресним батькам, дорослі цілувалися тільки під час весілля. Зберігся тут і архаїчний звичай цілування ніг свекру та свекрусі молодою під час весільних обрядів.

Кожний компонент привітання містить у собі глибокий сенс і вплетений у канву давніх вірувань та світоглядних уявлень українців, співвідносячись з особливостями їхнього національного характеру.

За три кроки від знайомих чоловіки, вітаючись, спокійним жестом мають зняти (чи трохи підняти) свого капелюха. Його тримають над головою, не розмахуючи ним і не затуляючи привітного виразу обличчя. За капелюх беруться спереду-зверху, а кашкет знімають спереду за козирок. Вітаючись, чемні чоловіки виймають сигарету з рота, а руки - з кишень. Кожний чоловік має знати, що в закритому приміщенні він повинен знімати свій головний убір [11].

Як підказує здоровий глузд, першим вітається завжди той, хто ввічливіший і вихованіший!

За сучасним етикетом, перший вітається молодший зі старшим, чоловік із жінкою, підлеглий з керівником, учень з учителем, дитина з дорослим. Чоловік має вітатися з жінкою першим навіть тоді, коли перебуває в товаристві інших жінок. Першим він має вітатися й зі знайомими та його супутниками:

жінкою або літнім чоловіком. Жінка вітається першою зі старшою за себе жінкою та з жінкою, якщо вона сама має своїм супутником чоловіка.

За традицією, першим вітає начальника підлеглий, а ось руку для потиску має запропонувати керівник. Утім, існує виняток: жінку 27

зобов'язаний вітати першим саме начальник, якщо навіть вона - його секретарка.

Трапляється, що керівник не відповідає на привітання підлеглим. Не варто обурюватися з цього приводу - хай нарікає на себе, бо така поведінка підриває його авторитет.

Своє привітання чоловік може супроводити легким поклоном, жінка - лавним нахилом голови, а молодь має трохи нижче вклонятися старшим.

Не буде і прикрою помилкою і те, що ви, звичайно прямуючи щодня тією самою дорогою і здибаючись майже завжди з тими самими зустрічними, у відповідь на привітання і слова, з котрими вони звертаються до вас, лише щось мугикнете, усміхнетесь, або просто кивнете головою - залежно від обставин.

Вітаючись, не слід вживати жаргонних і вульгарних слів: „Привіт, старий” чи „Вітаю, теличко" - навіть звертаючись до найближчих знайомих; не можна махати рукою чи капелюхом; надто галасливо виявляти свої почуття чи вітатися між іншим. Недарма кажуть: „Яке „помагайбіг", таке й „доброго здоров'я" „. Спробуймо привітання „добридень” вимовити не поспіхом, не машинально, а повільно й приязно: „Добрий день!" - і погляньмо при цьому у вічі знайомому та щиро посміхнімося. Добрий настрій йому і нам забезпечений [12].

Швидкоплинна зустріч закінчується п р о щ а н н я м, і ми, залежно від часу добираємо відповіді фрази. Різними є й формули прощання, що завершують зустріч. Мовний етикет надає перевагу таким фразам, як „До побачення”, „До зустрічі", „Усього найкращого", „До скорого побачення”, „До побачення завтра!". Проте можна при прощанні з близькими чи добре знайомими людьми обмежитися і невербальною формою, тобто жестом - не заходячи в зайві розмови, усміхнутися і, піднісши праву руку на прощання, піти...

Прощальним висловом „До зустрічі!”, що може також конкретизуватися 28

часом і місцем майбутньої зустрічі: „До завтра!"

Іноді людям доводиться вийти кудись ненадовго (на роботі скажімо). У

таких випадках кажуть: „Я з Вами не прощаюсь!”, „Я не надовго!”, „Ми ще побачимось!”, „Я ще побачусь сьогодні з Вами!"

Прощаючись перед сном, традиційно кажуть: „Доброї ночі!”, „Добраніч!", „На добраніч!”, „Приємного сну!”, „Гарних снів!". Вживаються в сучасній українській мові й своєрідні прощання-побажання: „Всього доброго!”, „Всього Вам доброго!”, „Всього найкращого!", „На все добре!”, „Будьте (бувайте) здорові!".

Прощаючись, за звичаєм, подають руку, а близьких людей, рідних -

цілують.

Нехтуючи традиції, молодь і тут іде своїм шляхом. Послуговуючись для вітання лаконічними фразами: „Привіт!", „ Салют!" - молодь в ситуації „здраствуй - прощай” найчастіше використовують англійське „гуд бай" чи італійське „чао” дедалі більше приохочуючи до цього поважних людей.

Бо, як сказав О. Довженко, коли двоє дивляться вниз, один бачить калюжу, а інший зірки в ній. Що кому...

Утім, вітання - теж дрібниця, як і прощання, проте воно позначається на настрої людей. Бо в любому випадку, ми показуємо свою повагу і навпаки до наших рідних і знайомих. Для нас усіх не секрет, що важливою складовою мовленнєвого етикету є уміння вчасного, коректного і комунікативного вдалого завершення спілкування. У розвинутих мовах є віками відпрацьовані етикетні засоби завершення кооперативного спілкування, тобто відповідні формули мовленнєвого етикету. Використання цих виразів регламентується соціальними ролями учасників спілкування, мірою їх близькості. Діапазон прийнятих у певній культурно-мовній спільноті усталених етикетних форм прощання широкий і варіюється ситуацією спілкування: від нейтрального ввічливого до побачення до інтимного цілую, від офіційного прощавайте до дружнього па, від холоднуватого будьте здорові до жартівливого моє тобі з хвостиком.

Отже, з точки зору мовної комунікації найважливішими комунікативними якостями мовлення є змістовність, доречність, логічність, послідовність мовлення; з точки зору культури мовлення - правильність, чистота, різноманітність, виразність та образність [12].

Своє шанування, доброзичливість, ґречність людина може виявити у формулах прохання, яким є: будь ласка, будьте ласкаві, будьте люб'язні, прошу Вас, чи не могли б Ви, чи можу я прохати Вас, маю до Вас прохання, дозвольте Вас попросити, якщо Ваша ласка, ласкаво просимо, Ви мені допоможете, - які доречними будуть як в офіційному, так і в побутовому спілкуванні.

У скарбниці мовного етикету українців чимало формул для того, щоб попросити вибачення за кривду, образу, недобрий вчинок, скоєний мимохідь [12]. Щоправда такі вислови вживаються в напівофіційному спілкуванні. Найчастіше в тій чи іншій ситуації, коли мовець хоче викликати поблажливість, слугують слова: вибач [те], вибачай [те], пробач [те], даруйте, прошу вибачення, я дуже жалкую, мені дуже шкода, прийміть мої вибачення, винуватий, приношу свої вибачення, перепрошую, не гнівайтесь на мене: я не можу не вибачитись перед Вами; якщо можеш, вибач мені, не сердься на мене; вибач [те], будь ласка, дозвольте просити вибачення, я не можу не просити у Вас пробачення.

Якщо прикра ситуація виникла на рівні дипломатичного спілкування, то, як ви вже знаєте, конфлікт залагоджується у формі листа - ноти.

У житті кожної людини нерідко виникають ситуації, за яких є потреба познайомитись.

Процедура знайомства мінялась з плином часу, за винятком хіба що ділового спілкування. Однак деякі правила, незалежно від ситуації, залишилися незмінними дотепер. За етикетною нормою:

молодшого завжди відрекомендовують старшому;

чоловіка завжди представляють жінці, навіть якщо вона не досягла повноліття (ролі змінюються тільки тоді, коли чоловік - Президент);

підлеглого завжди відрекомендовують керівникові.

Час ішов, і процедура знайомства дедалі більше позбавляється формальних рис, стає невимушеною. Однак буває, що вам конче треба з кимось заприязнитися, а зручної нагоди для знайомства не випадає. Тоді ви маєте йти „ва-банк” - слід представитись самому чи вдатися до послуг третьої особи-посередника. А чи твердо ви пам'ятаєте, яких правил знайомства і представлення за всіх обставин треба додержуватися?

Книжки з етикету радять: молодший завжди відрекомендовується старшому, підлеглий - керівникові, а ось жінка незалежно од віку, не повинна першою відрекомендовуватися чоловікові, хіба, що вона студентка і хоче щось з'ясувати у викладача.

Ритуал знайомства треба здійснювати спокійно, стримано, з гідністю і

без ніяковості. Якщо хочете справити добре враження на свого нового знайомого - дивіться (непильно) йому у вічі, а для посилення психологічного ефекту можете ще й посміхнутися. Виниклі (завдяки вашому ґречному поводженню) приємні емоції партнера по спілкуванню сприяють доброзичливому сприйманню ним інших людей - зрозуміло у першу чергу вас самого, поліпшують здатність людини до спілкування, перетворюють її на приємного співрозмовника. Не обов'язково під час знайомства говорити:

„Дуже приємно". Якщо ви це скажете, то слід пояснити причину свого задоволення знайомства: „Рада познайомитися з вами! Читала ваші допитні оповідання і нариси".

Чоловіки, знайомлячись, мають підвестися, бо вклонятися сидячи незручно. У свою чергу жінка не встає з місця, за винятком тих випадків, коли її знайомлять зі старшою за віком жінкою чи вона сама хоче виявити особливу повагу до людини, з якою її знайомлять.

Знайомлячись із чоловіком, перша для потиску простягає руку жінка, якщо вважає за потрібне, а коли ні - обмежується кивком голови. В усіх інших випадках, як уже зазначалося, перший простягає руку для потиску старший за віком (у товаристві) чи за службовим становищем (в установі, у навчальному закладі).

У товаристві - на вечірці, у театрі, на світському рауті, прийомі, презентації - має знайомити людей одне з одним улаштував заходу, а якщо цей захід відбувається вдома - то господар чи господиня. Під час знайомства слід спочатку називати імена молодших за віком чи тих, хто має нижче службове становище, а коли гості приблизно одного віку, статі і становища, то першими представляють тих, хто прийшов пізніше. Господарі дому повинні зустрічати гостей і представляти їх присутнім.

У товаристві чоловіка представляє здебільшого його дружина, а не навпаки. Знайомлячи свого супутника (супутницю) з присутніми, назвіть його прізвище, ім'я (якщо це прийнято, то по-батькові), не слід наголошувати на особистих стосунках, говорячи: „Це мій друг (подруга) ” - щоб не образити інших. Якщо вас запросили на вечір, влаштований на честь дня народження когось із членів родини, ви маєте передовсім представитись іменинникові.

Коли ви вже сидите за столом, а до кімнати заходить батько чи дідусь вашого друга або просто літня людина, встаньте й привітайтесь з ним - цим ви гідно вшануєте найстарших і потішите своєю вихованістю присутніх [13].

На знак поваги до матері всіх своїх знайомих (незалежно од віку й службового становища) слід представляти своїй мамі першими.

Знайомлячи і називаючи себе, ви вимовляєте своє прізвище, ім'я й по батькові (чи тільки ім'я) - одне слово, називаєте себе так, якби ви воліли почути звернення до себе з боку особи, яку вам представляють. Жінка теж називає себе під час знайомства зрозуміло, якщо її попередньо не 32

відрекомендували: „Познайомтесь! Це - наш найкращий менеджер Кобзар Марія Степанівна”.

Незалежно від службового становища чоловік (хай він навіть генеральний директор Генеральної дирекції програм Укр. телерадіокомпанії), коли жінка заходить до його кабінету, має підвестися, і вийшовши з-за столу, чекати поки вона не представиться й не подасть йому руку. Себе він може не називати, бо відвідувачка, певне знає, до кого з'явилася на прийом. Коли процедура знайомства завершилася, можна викладати суть справи.

На зустрічі, що має суто діловий характер, можна й не додержувати перелічених вище правил представлення. На такій зустрічі жінка може підійти до чоловіка, подати руку для потиску і назвати себе.

Коли ви приходите на нове місце роботи, треба представитися самому або вас має представити співробітникам керівник. Під час виконання службових обов'язків ви теж можете потрапити в ситуацію, коли потрібно звертатися до незнайомих і представлятися. За етикетом, слід спочатку привітатися, а потім сказати: „Я - Приходько Григорій Юхимович, ваш дільничний лікар" або „... ваш новий співробітник".

Та ось знайомство відбулося, і ви хочете, щоб воно стало тривалим і приємним, тоді вам слід додержуватися ще й таких правил:

якщо ви не можете згадати, як звуть вашого нового знайомого, перепитайте ще раз - це краще, ніж лимати голову над якимось особливим звертанням;

у товаристві не слід перешіптуватись потай від інших; плескати долонею по столу і надто енергійно виражати свої емоції, багато розводитися про своє самопочуття;

розповідаючи про відсутнього, не можна казати „він” чи „вона" - треба називати людину на ім'я;

у гостині, як і в установі, слід дочекатися запрошення, обов'язково, сісти.

Першим має вітати присутній той, хто заходить у приміщення після 33

інших. Йому відповідають лише ті, хто поблизу і кому це зручно. Якщо при вході в приміщення вас зустрічає численне товариство, то не слід забувати про інше правило - не привертати до себе зайвої уваги. Тому варто обмежитися привітанням з легким поклоном; потискати руки можна тільки тим присутнім, до яких звертається у справі.

Прийшовши в гості, слід передусім вітати господиню. Та суворим поборником етикету варто знати, що господиня, вітаючи гостя, має підвестися, бо цього вимагає гостинність. Потім гість вітається з господарем дому і лише тоді з рештою жінок та чоловіків у тому порядку, у якому вони сидять - отже, незалежно від статі і старшинства.

Незалежно від статі і віку, посади першим вітається той, хто обганяє знайомого чи проходить повз нього.

Перш ніж звернутися із запитанням до незнайомого, слід з ним привітатися.

Вітаючись із знайомими слід подавати руку (до мужчин).

Рукостискання має бути не міцним, але й не в'ялим, щирим і дружнім. Не потиснути руку у відповідь вважається образливим. Не подають руку для потиску через стіл. Вітаючись, жінка може не знімати рукавичок. У свою чергу чоловік, вітаючись із жінкою в рукавичках, подає руку без рукавичок (він може не знімати рукавичок, вітаючись із своїм другом).

Звичай цілувати руку жінці, який набуває дедалі більшого поширення, прийшов до нас з глибини віків. Поцілунок, як жест привітання існував, ще в Стародавньому Римі, де було три варіанти вітань: найближчому оточенню дозволялося цілувати правителя в губи, звичайні шановники мали цілувати йому руки, а слуги - його ноги. Тепер у багатьох країнах світу прийнято цілувати жінці руку лише в святковій обстановці. Скажімо, в Австрії жінкам цілують руку у винятково врочистих випадках. А в Польщі вважають, що цей ритуал є свідченням особливої уваги до жінки й що він сам надає врочистого характеру будь-якому зібранню. У нас чоловіки, бажаючи виявити особливу галантність із жінками під час цієї церемонії, часто-густо не можуть дочекатися врочистостей і вшановують їх таким чином у ході ділових взаємин. Однак за будь-яких обставин робити це треба зі знанням справи, що вимагає додержання певних правил. Пристрасні поборники етикету - французи добре знають, що під відкритим небом руки жінкам не цілують. Не дозволяється цілувати жінкам руки під час їжі. У гостині слід цілувати руку тільки господині. А ось в Англії у ХVІ ст., за етикетом, гість мав поцілувати господаря, господиню, їхніх дітей та ще й домашніх тварин [13, 17].

Нарешті, збираючись поцілувати жінці руку, не піднімайте її до своїх губ, краще нахиліться самі, поцілуйте й повільно опустіть.

Не слід забувати і про особливе значення поцілунку залежно від його місцеположення - цілувати треба в тильну частину пальців, а поцілунок вище - в долоню чи зап'ясток - сповіщатиме про прагнення до інтимніших стосунків і свідчитиме про невисоку культуру.

Негарно удавати, що не помітили знайомого. Коли ви поспішаєте й хочете уникнути розмови, пришвидшіть свої кроки, давши зрозуміти, що не маєте часу для спілкування. Якщо вам неприємно з кимось зустрічатися, застосуйте вже перевірену тактику: зайдіть до найближчої крамниці чи зацікавтесь навколишнім краєвидом... Та справді вихована людина зможе подолати свою нехіть до не вельми приємної зустрічі й привітатися зі знайомими.

Для порівняння нагадаємо про своєрідність добрих манер в інших народів. Вітаючись під час зустрічі, європейці, як правило, трохи піднімають капелюха і злегка кланяються. А ось японці для привітань застосовують три види поклонів - найнижчий, із кутом тридцять ступенів, середній і легкий з кутом п'ятнадцять ступенів. Помітивши знайомого, японець вважає за свій обов'язок завмерти на місці навіть на середині вулиці. Недарма існує поняття дволикого Януса: відтак японців, з одного боку, надмірна запопадливість, з іншого - украй нерозважлива поведінка.

Проте і наші співвітчизники досить часто нагадують японців поводячись не вельми ґречно в громадських місцях.

Принагідно згадаємо і про таку просту річ, як уміння ходити, стояти, сидіти... Під час розмови треба мати правильну позу, яка б забезпечувала невимушеність постави, ходи, легкість та плавність рухів. Звичайно, можна заперечити ніби не має істотного значення для спілкування та обставина, що в колі друзів ви сидите на стільці, задерши ноги на стіл чи схилившись на спинку крісла свого приятеля або ж підпирає одвірок. Проте подібна звичка й не допомагає зацікавити розмовою товариства, а ще менш дає змогу утримувати його увагу. А як позначається на взаєминах зі співробітниками ваша невпевнена хода, напружена постава чи, навпаки, украй стрішка манера ходити з розгадуванням тулуба вперед і назад?

Людина має ходити легко і невимушено. Адже від її ходи великою мірою залежить те враження, яке вона справляє на інших людей. Тому гарної ходи вчаться спеціально: досить лиш згадати спортсменів, вояків та акторів. Утім, елегантну ходу треба мати кожному: при цьому слід пам'ятати, що такою вона стане тоді, коли її не підлаштовують під певну ситуацію - для чоловіків або жінок; на роботі чи на відпочинку тощо. Хода має бути природною, зграбною, відповідати фізичним можливостям людини [17].

Ще в давні часи вчені вдавалися до психологічних досліджень, за результатами яких намагалися дізнатися про характер, професію, звички людей у зв'язку з їхньою ходою.

Згадаймо розвідку знаменитого асирійського лікаря й письменника Абуль-Фараджа про людську ходу, де він наводить такі її прикмети, аксіоми, які тепер можуть здатися, м'яко кажучи, не домучили: „Якщо чоловік, ідучи, звичайно сіпає ногою, - це свідчить про те, що він, мовляв, думає про щось високе і складне. Особливо правдива ця прикмета в тому разі, якщо його руку зігнуті дугою".

З плином часу дослідники з'ясували й „секрет" правильної ходи.

Виявилося, що на ходу людини впливають її вік, зріст, професія та інші чинники, є певна залежність між довжиною кроку і величиною ступні. Звичайно, людина не може докорінно змінити свою ходу, штучно надати їй якихось особливих прикмет. Природа бере своє, і спостережливі завжди вирізняють вас з - поміж інших людей саме за вашою ходою й поставою.

І ще треба пам'ятати, що в поставі й манерах дуже часто відображається характер особистості. І чоловіків здебільшого енергійна хода, розмірений крок і широкі рухи. Однак, ідучи, не слід надто розмахувати руками, широко розставляти ноги чи ходити перевальцем.

Жінкам властива пряма постава, гнучкі і плавні рухи, сумірні їхнім кроком. Неелегантний має вигляд постава з похнюпленою головою, опущеними очима, розслаблено звислими руками. Як відомо хода в жінки на високих підборах і у вузькій спідниці граційніша.

І чоловікам, і жінкам, ідучи вдвох, треба намагатися крокувати в ногу, особливо коли ідуть під руку.

За нормами сучасного етикету, жінка має йти справа від чоловіка.

Перебуваючи в товаристві, стоячи чи сидячи не слід задирати ноги на стіл чи двері, перехрещувати або переплітати їх чи обхоплювати ними ніжки столів чи стільців. На стільці рекомендується сидіти прямо й вільно, не горблячись, не спираючись та не похитуючись. Не можна сидіти на краю, спиратися ліктями на спинку свого чи чужого стільця або постукувати ногою по них - це страшенно дратує.

Сидіти треба рівно, тримаючи коліна поряд, одну ногу можна виставити трохи вперед чи легко схрестити ноги в щиколотках.

Чоловіки мають вставати, коли входить чи виходить жінка. Молоді мають теж підніматися, якщо до кімнати заходять чи виходять з неї старші [14].

У товаристві неґречно повертатись до когось спиною. Дозволяється стояти чи сидіти, повернувшись обличчям до співрозмовників або в крайньому разі боком.

Незайняті руки мають спокійно лежати на колінах або на столі. Слід уникати жестикуляції: негарно їх крутити, постукувати ними, ляскати по столі, прикривати під час розмови ними рот, плескати співрозмовника по плечу, поправляти знайомому одяг чи знімати нитку (тільки з дозволу його власника), відставляти мізинець під час куріння, танцю чи їжі, вказувати на когось пальцем тощо.

Між іншим, за „поведінкою" рук вельми часто можна судити про душевний стан людини і міру володіння собою. Якщо ви надто сильно хвилюєтесь, очікуючи на розмову, приміром, з майбутнім роботодавцем, у жодному разі не тримайте в руках маленьких предметів, як - то: олівець, візитка, сигарета тощо, бо найлегше помітити, як тремтить рука, коли тримаєш щось невеличке. Зрозуміло нервовий дрож, та ще й чітко виражений зовні, бо ви безумисне його підкреслюєте з допомогою дрібних речей, свідчитиме про ваш душевний неспокій, дискомфорт, невпевненість в собі, тривожність, зрештою про невміння поводити себе. Наслідки цього можуть бути вельми прикрими: адже відомо, що при прийомі на роботу керівник віддасть перевагу людям, можливо, не з такими блискучими професійними вміннями, але душевно врівноваженим, спокійним, певним себе. Отож, слід стежити за „поведінкою" своїх рук.

Манера стояти, сидіти, тримати руки й ноги є свідченням ставлення людини до свого оточення. Її поведінка має бути коректною.

Встановлені від віків норми поведінки одного стану не раз вважалися не відповідними, грубими, простацькими в іншому суспільному стані. Проте тепер ми маємо відшліфовані правила поведінки, якими маємо користуватись повсякдень, а не в окремих місцях, чи з окремими людьми, чи в окремих ситуаціях.

Листування - це один із видів монологічного мовлення. Листування й досі лишається одним із основних і найпоширеніших засобів зв'язку між людьми. Програючи телефонові, телексу, телефаксу, комп'ютерному зв'язку в швидкості передачі інформації, лист має безперечні переваги, коли справа стосується обсягу повідомлення, ґрунтовності викладу інформації, аргументів, особистісних прикмет, його форми спілкування.

Листи - то ми, наші думки і наміри, матеріалізований на папері вияв уваги до людини, люб'язного ставлення до навколишніх, то-наша пам'ять. Не випадково з давніх часів уміння листуватись було мистецтвом, кращі зразки якого дали початок епістолярному жанрові в літературі - у формі листів писалось філософські й політичні трактати, вірші, новели, навіть романи.

Герой автобіографічної повісті „Аврелія” Жерара де Невраля у стані

віщого сну, який пов'язував реальність з його минулим і прийдешнім життям, надзвичайно поетично зображує цю свою „другу” пам'ять: „З якою насолодою я розбирав по шухлядах купи моїх нотаток, листів - особистих та ділових, темних і ясних, - таких, якими породили їх випадкові зустрічі або подорожі до далеких країв. У деяких пакетах я відшукував арабські тексти, що будили згадки про Каїр або Стамбул. О пожовклі письмена, о давні рештки, о потерті, подрані листи..."

Важливість цього засобу спілкування між людьми зумовила й потребу додержувати певних правил етикету листування. З історії відомо, що стародавні римляни листів не підписували, хіба, що це був лист до самого імператора. Тривалий час на - конвертах не зазначали адреси, а кореспонденцію передавали через послання безпосередньо адресатові. Сучасні форми листування виникли приблизно сто п'ятдесят років тому в Англії, винайденням їх ми маємо завдячувати лондонському художникові Вільяму Еглі - укладачу першої вітальної листівки [19].

Існують спільні для всіх країн, узвичаєні правила оформлення приватної, ділової та дипломатичної кореспонденції. Передусім - це обов'язковість вступних звертань і заключних формулювань - форм ввічливості. Змістом листи мають бути логічними, зрозумілими (однозначними - ділова кореспонденція), коректними, формою - орфографічно бездоганними, без виправлень, написаними на білому папері письмового формату, акуратно згорненими не більше ніж удвічі.

Раніше, коли листи писали тільки від руки, чорнилом, надзвичайно велику увагу приділяли вибору паперу для листування, розміру конверта, кольору чорнила тощо. Ці „дрібниці" свідчили про чемність відправника та повагу до адресата. Та сам почерк досить багато міг розповісти адресатові про відписувача. Графологи вже давно помітили зв'язок між характером людини та її почерком.

За висловом російського психолога В. Леві, „ходою руки, сфотографованою папером". Ця хода, тобто почерк, лишається без змін, навіть якщо пишуть ногою чи язиком. За почерком, точніше, за нахилом рядка, можна було довідатись про настрій людини: рядок іде вгору - піднесений настрій, вниз - пригнічений. Сильний нахил літер свідчить про непоступливість; нахил вліво - усупереч звичайному стереотипові - про претензійність, затятість, посильне самоствердження; великий почерк - про підвищену емоційну збудливість, дрібний - про самовладання, розрахунок. Одне слово, якщо почерк трохи змінювався - це був сигнал, додаткова інформація про зміни в характерній поведінці людини, зумовлені певними обставинами [19].

Листуємось, тобто розмовляємо за допомогою листів з особами, які перебувають чи то в іншій країні, чи в іншому місті, чи, може, тільки на іншій вулиці. Листи за змістом бувають різні: ділові, товариські, любовні, листи-відповіді, листи-вітання, листи-співчуття...

Форма кожного листа, без уваги на те, до кого пишемо, мусить бути 40

культурна, засвідчувати нашу особисту культуру і пошану до адресата. Перша вимога - папір. Не можна писати на будь-якому видертому з зошита, а ще, може, й брудному, пом'ятому шматку паперу. Найкраще користуватись спеціальним „листовим" папером, а якщо такого нема, складаємо вдвоє аркуш звичайного канцелярського паперу. Справа вгорі не забуваймо написати дату. Це може мати важливе значення. Писати треба, як правило, чорнилом, ручкою, а олівець тільки тоді, коли нема чорнила, наприклад, на екскурсії в горах тощо. Писати потрібно, якщо не „каліграфічно”, то хоча б старанно і дуже чітко та грамотно, пам'ятаючи про норми українського правопису. Неграмотно написане слово може іноді серйозно вплинути на вашу долю. Починаємо писати не зразу вгорі, а 2-3 см. нижче, залишаючи зліва теж відступ (абзац) на 1-2 см. Кожен лист починається звертанням до адресата, в якому висловлюється наше ставлення до нього (неї), наша пошана, любов, прихильність, службова залежність. Починати можемо так:

Вельмишановний пане Професоре! Шановна Редакціє! Дорогий Друже Миколо! Дорогі мої Батьки! Люба моя сестричко!

Далі йде короткий (одне - два речення) вступ, в якому повідомляємо, що спонукало нас написати, наприклад: „Щиро дякую за листа, якого я сьогодні від Вас одержав" [19]. Пам'ятайте, що в листах треба писати з великої літери всі особові й присвійні займенники, що стосуються особи адресата, отже, слова Ти, Ви, Тебе, Тобі, Вам, Вас, Твій, Ваш, з Вами тощо, а також іменники, що назвами найближчої родини адресата: „Ваша Мама", „Як здоров'я Твоєї Дружини? ”...

Цей чи подібний вступ відкриває вже дорогу до основного змісту. У товариських листах запитуємо найперше про справи адресата, цікавимося його здоров'ям, його працею і успіхами, а тоді вже повідомляємо про себе.

Листи до старших осіб, батьків, вчителів, різних достойних і заслужених осіб мусять бути сповнені глибокою пошаною до них. Не допускаємо ніякої „фамільярності". Пишемо з глибокою повагою, висловлюємо вдячність за все, що від них одержали, свою любов, але без тіні підлабузництва.

Ділові листи - це листи переважно до установ, редакцій, дирекцій або їх керівників про справу, яка безпосередньо вас стосується. Вони мусять бути якнайкоротші і водночас якнайрозумніші, щоб адресат, який не має багато часу на читання листів, відразу правильно зрозумів, про що йдеться.

Любовні листи вимагають особливої уваги до слова. Це листи від яких може залежати наше або адресата життя. Ми висловлюємо в них найглибші почуття, але треба подумати, щоб нас добре зрозуміли і відповівши таким самим почуттям. Крім цього, пам'ятаймо: наш лист може потрапити в чужі руки, отже, чи не завдасть він шкоди тій людині, до якої він адресований [29].

В усіх листах, що їх пишемо чи до батьків, чи до друга дівчини, не можна вживати жодних простацьких висловів. Вони засвідчують низький рівень культури. На кожен одержаний лист треба негайно відповідати (не пізніше ніж до двох тижнів). Сьогодні майже всі листи, крім приватних, друкують, але підпис має бути чіткий від руки. Листи з привітанням, запрошенням, подякою, з висловленням співчуття пишуть від руки. Це свідчить про щирість відписувача.

Телефонна розмова - це один із різновидів діалогічного мовлення, до того ж не візуального. Ось кілька характерних особливостей телефонного діалогу.

У телефонній розмові строго розмежовані комунікативні ролі співрозмовників: той, хто телефонує, повідомляє (адресат) і той хто приймає повідомлення (адресата, абонент), можлива і участь третьої особи - посередника, який допомагає контакт адресанта з адресантом. У зв'язку з тим, що співрозмовники не бачать одне одного, вони не можуть вдаватися до невербального (несловесного) спілкування, тобто приймати і передавати жести, міміку, сигнали очима тощо. Це позначається на „телефонній" мові, для якої характерні етикетні репліки-стереотипи (кліше, формули, шаблони). Особливо важливі для телефонної розмови слова ввічливості: „вибачте", „будь ласка", „дякую", - які під час безпосереднього спілкування можна іноді змінити привітною посмішкою, кивком голови, мімікою тощо [34].

Специфіка телефонної розмови зумовлюється й низкою екстрамовних причин, передусім відсутністю візуального контакту між партнерами, ілюзорною просторовою близькістю співрозмовників, обмеженістю у часі та ймовірною наявністю технічних перешкод (поганою чутністю, втручанням сторонніх абонентів і т.д.)

Та незважаючи на всі ці завади на шляху до повноцінного спілкування, телефонна розмова надзвичайно розширює, прискорює і інтенсифікує наші контакти з навколишнім, дає змогу підтримувати їх тривалий час.

Спілкування по телефону можна подати у вигляді схеми:

по-перше, початковий етап спілкування;

по-друге, повідомлення мети дзвінка, іноді обговорення співрозмовниками повідомленої інформації;

по-третє, завершення телефонного спілкування.

Зауважимо, якщо для початкового й кінцевого етапів спілкування по телефону обов'язковим є вживання стереотипних виразів, то вже власне повідомлення, здійснюване на другому етапі розмови, викладають у значно довільнішій формі. Вибір таких чи інших фраз зумовлений такими конкретними чинниками:

1) куди телефонують;

2) кому телефонують;

3) хто телефонує;

4) характер взаємин співрозмовників, їхній емоційний стан, ступінь освіченості, психічний тип особи.

Певно, ви чули таку фразу: якщо театр починається з вішалки, то 43

установа - з телефону. У Японії під час навчання управлінського персоналу проходять спецкурс, присвячений тому, як треба правильно говорити по телефону. Відомий український економіст В. Терещенко запропонував спеціальну інструкцію щодо користування службовим телефоном [35].

Телефонні розмови починаються здебільшого зі слів: „Здрастуйте!” чи „Доброго дня!”. І тут же слід назвати себе. Не забувайте, якщо дзвінок службовий, то треба назвати лише своє прізвище, ім'я та по батькові, а й посаду і організацію, яку ви представляєте.

Після того, як ви відрекомендувалися, потрібно повідомити, з ким ви хочете поговорити. Не тактовно влаштовувати допит своєму співрозмовникові, волаючи в трубку: „З ким я розмовляю? ” чи „Хто біля слухавки? ” У разі відсутності потрібної вам людини і коли ви не встигли відрекомендуватися, вас можуть запитати: „А хто його запитує?". У відповідь ви не повинні обурюватися чи кидати трубку - за етикетом, вам слід назвати себе. Нечемно кидати трубку, сказавши: „Не туди потрапили!”. Ґречним буде запитати: „Куди ви телефонуєте? ”.

Коли вам телефонують додому, ви маєте піднявши трубку, мовити:

„Квартира Шевченка..." або „Вас слухають... ” щоб абонентові відразу стало зрозуміло, куди він потрапив.

Як бачимо спілкування - досить складна справа. І кожен з нас може поставити собі запитання: „ Чи вміємо ми спілкуватися? ” Адже ще видатний український філософ Григорій Сковорода писав: „Легкий повітряний шум спричиняє випущене слово, але воно часто або смертельно ранить, або радість виникає і збуджує душу". Але чи остерігаємось завдати необережним словом душевної чи нерідко смертельної рани співрозмовникові? Спостереження засвідчують: не всі і не завжди [32].

Підсумовуючи все вище сказане, можна зробити такий висновок.

Добре слово і поведінка окрилює людей, а живучи в постійному дефіциті добра, любові, поваги, ми помалу будемо згасати. [37].

Розділ ІІ. Методика роботи над формуванням мовленнєвого етикету у початкових класах
Програма для кожного класу орієнтовно визначає коло умінь, навичок та звичок, які стосуються етики мовленнєвої поведінки (засоби вираження вітання і прощання, ввічливість і тон мовлення, уміння вести себе із співрозмовником та в колективі, засвоєння лексичних засобів тону та жестів під час зустрічі, прощань, різноманітних звертань тощо). Ціленаправлена, систематична робота над виробленням навичок і звичок етики мовлення розпочинається з приходом дітей у школу. Саме в початкових класах закладаються основи ввічливості, прищеплюються добрі манери, вміння культурно вести себе в школі, вдома, на вулиці, в громадських місцях. Якщо елементарні норми етики мовлення не прищеплені дітям з ранніх років, то пізніше доводиться усувати це упущення з великими труднощами: перевиховувати учнів, в яких прижились негативні звички.

Завдання вчителя - з перших днів навчання дитини виробляти в неї уміння і звички, які б відповідали вимогам етики, відбивали культуру, нагромаджену суспільством у процесі його розвитку. Але ефективності вироблення в учнів таких навичок і звичок можна досягти тільки при умові правильного, систематичного роз'яснення і практичного засвоєння норм мовленнєвої поведінки в органічній єдності з засобами мовленнєвої виразності. Це значить, що діти повинні засвоювати не тільки певний перелік правил культури поведінки, а й форми їх реалізації. Сама органічна єдність цих понять складає загальну суть культури мовленнєвих стосунків, яка диктується різними мовленнєвими ситуаціями.

Займаючись вихованням етики мовлення, вчителі нажаль більшого значення надають словесним формам впливу, зводять роботу скоріше до переліку мовних правил поведінки, ніж до роз'яснення їх змісту і форм реалізації. Треба розуміти, що певні поняття, як-от: будь чесним серед інших, веди себе пристойно, культурно та ін., самі по собі ще нічого не дають.

Треба, щоб учні розуміли зміст таких понять і відчували при цьому красу форми вираження цього змісту. Отже, в них треба розвивати здібність яскраво, емоційно відгукуватись про зміст певної мовленнєвої ситуації. Необхідність подолання зазначених недоліків висуває перед школою завдання: дати дітям знання і навички з етики мовлення у певній системі, які б базувалися на єдності таких трьох складових частин у навчально-виховному процесі:

1. Змісту рекомендованих норм мовленнєвої поведінки в різних мовленнєвих ситуаціях.

2. Мовленнєвих і рухових засобів виразності змісту мовленнєвої поведінки.

3. Практичного вираження змісту мовленнєвої поведінки.

Всі ці складові частини мають бути добре продумані, сплановані в загальній системі. Зміст пропонованих норм мовленнєвої поведінки може базуватися на елементарних правилах моральності, зокрема правил товаришування, правил дружньої товариської праці, правил чесної гри змагань і особливо правил ввічливості.

Першокласників знайомлять насамперед з конкретними вимогами, на основі яких складаються необхідні норми поведінки. Для цього певне пропоноване правило конкретизують за своїм змістом. Наприклад, правило „Будь чуйним, дбайливо, уважно стався до інших" конкретизується вказівками на те, як поводитись у певних ситуаціях. В другому та третьому класах такі знання поширюються і вдосконалюються.

Що стосується другої і третьої складової частини системи, то учнів вчать користуватися засобами, які характеризують безпосереднє звучання мови в певних мовленнєвих ситуаціях через конкретні елементи мовної виразності, як-от: логічні наголоси, мелодика, темп, загальний тон мовлення та елементи рухової виразності: поза, міміка, жест.

Першокласникам пропонують такі мовленнєві ситуації, зміст яких визначає загальні тони мовлення (урочистий, спокійний, лагідний, ласкавий, привітний, радісний тощо), допомагає володіти своїм голосом: свідомо, умисно говорити тихо або голосно в залежності від ситуації, регулювати висотою голосу; розуміти і оперувати в мовленнєвих ситуаціях паузами; створювати відповідну позу, міміку, найпростіші жести.

Другокласники вчаться оперувати в мовленнєвих ситуаціях логічними наголосами, мелодикою, гучністю мовлення, темпом, вдосконалюють міміку і жести.

Третьокласники і четвертокласники розвивають і вдосконалюють уміння користуватися всім комплексом засобів мовленнєвої і рухової виразності.

Учні перших-четвертих класів важко засвоюють загальні поняття: бути ввічливим, вести себе культурно, звертатися до дорослих на „ви", називати їх по імені і по батькові, поступитися місцем дорослому. Молодші школярі інколи думають, що бути ввічливим треба тільки з дорослими, і забувають про те, що правил культурної поведінки необхідно дотримуватись із своїми ровесниками. Тому в роботі з ними слід спеціально виділяти правила поведінки в дитячому колективі.

Треба мати на увазі, що багато правил, про які вчитель буде розповідати в першому класі, знайомі дітям. Вони чули вдома про те, що треба вітатися, говорити дякую, вставати, коли розмовляєш з дорослими, і т.д. Вчитель доповнює набуті раніше знання, приводить їх у певну систему.

В етиці мовлення значне місце посідають навички та звички. Щоб вони не відставали від знання відповідних правил, потрібно проводити вправи з етики мовлення. Правила мовленнєвого етикету роз'яснюють дітям в бесідах, за деякими можна робити інсценування. Важливо, щоб на уроках створювалися ситуації, які б максимально наближалися до безпосередніх висловлювань.

Уже в першому класі, розкриваючи учням значення мовлення в житті, вчитель переконує їх, що людина знаходиться у постійному спілкуванні, вступає в контакти іноді з десятками людей на день. Привітно чи грубо сказане слово нерідко залишає в душі слід на весь день. Як багато залежить від оточуючих людей: гарний настрій від уваги, привітності, доброзичливості, роздратованість і поганий настрій від неуваги, неввічливості, злого слова? Роз'яснює також правила вітання, а потім практично їх закріплює.

Наприклад, вчитель пропонує дітям показати, як треба вітатися, заходячи в клас. Для цього хлопчик Саша виходить за двері, а потім заходить у клас. Він вітається з учителем, забувши сказати добрий день товаришам. Виявляється Саша знає це правило, але не згадав про нього. Вчитель відмічає це разом з учнями, а потім просить Сашу, заходячи в клас, ще раз привітатися, але правильно. Одночасно з поясненням змісту вітання пояснюється і закріплюється вимови вітання, тобто вміле оперування паузами, наголосом, мелодикою. Учитель сам пояснює, що в таких випадках, коли до вас хтось вітається, то наголошується друге слово добрий день, із пониженням голосу, а відповідаючи на привітання, наголошуватись може перше добрий день. І наголос понижується тоном на ньому. Зрозуміло, що зі значенням логічних наголосів (без вживання термінів) і мелодики діти ще до цього мають бути ознайомлені, оскільки робота на виразністю читання проводиться систематично.

В першому класі діти повинні засвоїти такі правила мовленнєвого етикету: так звані „чарівні слова" - дякую, будь ласка і т.д. Після їжі скажи дякую тому, хто тобі приготував їжу. Якщо тобі сказали дякую, ти повинен відповісти будь ласка, якщо пропонуєш що-небудь дорослому чи своєму товаришу, незабудь сказати будь ласка, наприклад: сідайте, будь ласка; візьміть, будь ласка книгу і т.д.

Не забувай додати слово будь ласка, якщо просиш покликати кого-небудь до телефону: Покличте будь ласка, Віть. Треба вибачитися, якщо зачепив кого-небудь, штовхнув, щось кинув: Вибачте мені будь ласка; вибачте мені.

При цьому вчитель пояснює, що такі слова вимовляються лагідно, спокійно, з відтінком ласки у голосі. Оскільки ж в 1 класі вчаться користуватися паузою в процесі читання, мовлення, знайомляться із тими випадками, коли на місці розділового знака паузи не робиться, то й в роботі над вимовою „чарівних слів” паузам приділяється належна увага. Всі особливості постановки і знімання пауз у зв'язку з вимовою таких слів пояснює і практично відтворює сам учитель, потім включає й учнів у певні мовні ситуації, в яких вони практично користуються паузами і засвоюють випадки знімання їх.

Ви знаєте, - пояснює вчитель, - що на місці розділових знаків треба робити паузу. А слова будь ласка можуть виступати не тільки самі по собі, а й у реченні, тобто перед ними і після них можуть виступати ще й інші слова, як, наприклад: Візьміть, будь ласка книгу. Покличте, будь ласка, Вітю (приклади можна записати на дошці). В таких випадках слова будь ласка виділяються комами. Проте треба пам'ятати, що цю паузу при вимові таких слів з іншими, якщо вони створюють один мовний такт, не робимо.

Правильну вимову вчитель безпосередньо демонструє, зробивши перед цим позначки знімання пауз у реченнях:

Візьміть / будь ласка /, книгу.

Покличте / будь ласка /, Вітаю.

Можуть створюватись і такі мовленнєві ситуації, коли слова будь ласка в сполученні з іншими з одного боку не вимагають паузи, а після них обов'язково зробити її.

Переконуємо учнів у цьому яскравим прикладом. Можна записати на дошці тільки слова, що містять певне звертання і слова, що виявляють відповідь:

Дозвольте мені, будь ласка, сісти біля Вас.

Будь ласка, сідайте.

При цьому умову розкриваємо усно:

Подумайте, як ви будете вимовляти ці слова, враховуючи при цьому значення пауз в таких умовах. Хлопчики сидять на лавці. До них підходить ще один незнайомий і каже (читають перші слова на дошці), а ті відповідають (читають інші слова на дошці).

Добре треба осмислювати і практику вираження змісту мовленнєвої поведінки. Це значить, що висунуті правила і конкретизація їх за змістом мають проходити з таким застосуванням методів і прийомів, які б сприяли дітям глибоко усвідомити не тільки зміст поведінки і значення засобів виразності, але й результативність, тобто словесну дію, яка характеризує культуру мовленнєвих стосунків.

У першому класі робота над практичним вираженням змісту мовленнєвої поведінки проходить в основному за ініціативою вчителя у формах бесіди і співбесіди, прослуховування записів - зразків культури мовних стосунків, організація гри з розгорнутим діалогом, читання відповідних текстів. Тобто у 1 класі вчитель є сам прикладом мовленнєвого етикету, як зразок для наслідування, копіювання. Тому учні нерідко повторюють і помилки учителя.

У другому та третьому класах у таких формах роботи надається більшої ініціативи учням. Вони мають усвідомити такі правила: Вибачитися не забудь і тоді, коли тобі треба негайно звернутися і ти відкриваєш людину від справи або перебиваєш того, хто розмовляє: Вибачте, будь ласка, Маріє Іванівно, мені треба сказати... - І після дозволу дорослого говори, що тобі треба; Прокинувшись говори рідним Доброго ранку, а ввечері, лягаючи спати, - Спокійної ночі; Коли входиш до класу, привітайся спочатку з учителем, а потім не забудь привітатись з товаришами. Якщо твоя вчителька стоїть і розмовляє з іншими учителями не вітайся тільки з нею: Добрий день, Маріє Іванівно! Треба, звертаючись до всіх, чітко сказати Добрий день.

Вітатися треба зі всіма дорослими (нянею, вчителями, батьками), яких зустрічаєш перший раз у цей день. Треба привітатися із черговими по школі. Не забудь привітатися із знайомими, дорослими, якщо зустрінеш їх на вулиці. Ідучи зі школи, від друзів, з гостей, не забудь сказати До побачення. Вчитель пояснює залежність мовлення від того, з ким і де говоримо: з однією людиною чи багатьма; з якою метою - спілкування, повідомлення чи впливу.

У другому класі діти повинні засвоїти такі правила мовленнєвого етикету:

Будь ввічливим зі своїми товаришами: не давай їм прізвиськ та кличок, розмовляючи не кричи, не забувай говорити „Чарівні слова" (дякую, будь ласка та ін.), вітайся при зустрічі, прощайся коли ідеш додому.

Можна провести гру „Допоможи Незнайкові”.

1. На вулиці Незнайко зустрів дівчину-однокласницю. Вона йшла з магазину і несла важку сумку. Що повинен зробити Незнайко? (Хлопчик повинен сказати: „Дай, будь ласка, я тобі допоможу. Мені зовсім не важко”).

2. На багатолюдному перехресті стоїть бабуся, вона в нерішучості - не знає, як перейти вулицю. Що повинен сказати Незнайко? (Хлопчик повинен сказати: „Ходіть, будь ласка, зі мною. Я вас переведу”).

У другому класі учні вже знайомляться з логічним наголосом (без вживання терміна), його значення вчаться ним оперувати. Тому в роботі над культурою мовленнєвих стосунків йому приділяється особлива увага.

Вчитель пояснює, що. в залежності від умов висловлювання, одні і ті ж так звані „чарівні слова", „слова доброго тону” можуть набирати різного змісту, а відтворювання його залежатиме від того, яке слово ми наголосимо, виділимо.

Виконуючи такі вправи, школярі вчаться чути і розуміти значення підвищення та зниження голосу в середині і в кінці речення, пауз; пов'язувати особливості інтонації з порядком слів; оцінювати жести та гучність.

Вчитель просить згадати, про які „чарівні слова" йшла мова в першому та другому класах, запитує, чи всі діти навчилися користуватися ними, хто, коли і чому забуває про них.

Під час бесіди ні слова, ні фрази не слід вимовляти дуже голосно. Також негарно їх вимовляти дуже тихо. По-перше ваш співрозмовник може нічого не почути (ви не знаєте точно, чи добрий у нього слух), а по-друге, ті, хто стоять поруч можуть подумати, що ви хочете сповістити своєму співбесіднику щось таке, чого іншим чути не можна. Це може бути зрозумілим, як натяк та те, немов оточуючі вам заважають, що само по собі не пристойно. Щоб не говорив ваш співбесідник, ви зобов'язані вислухати чітко, не поспішаючи, не бурмотіти, не ковтати слова [41,36].

Далі діти розказують про себе і про своїх товаришів. Після висловів учнів педагог звертає увагу на те, що за добро треба платити добром, що треба поважати людей, їхню працю. Це дає можливість підвести дітей до думки, що недостатньо їхньої зовнішньої культури, потрібна культура внутрішня: глибока повага до людини та її праці.

У третьому класі діти повинні засвоїти, що у ввічливості проявляються ставлення до інших людей. Ввічлива людина не робить неприємностей іншим. Доцільно оформити пам'ятку для учнів у класі.

Треба бути ввічливим у словах, у тоні, в жестах, діях. Ввічливі слова (будь ласка, дякую), сказані грубим голосом, перестають бути ввічливими.

Ввічлива людина завжди вітається і прощається. Неввічливо не відповідати на привітання.

Якщо ти сидиш, а до кімнати зайшов дорослий, встань, щоб привітатись з ним.

Вітаючись, треба дивитися в обличчя тому, з ким вітаєшся.

Якщо до тебе звернувся дорослий, а ти сидиш, встань і розмовляй стоячи.

Ввічлива людина не відповідає на грубість грубістю. Ввічлива людина привітна і уважна до інших. Якщо її про щось запитують чи просять надати якусь допомогу, то завжди робить з охотою.

Бути ввічливим - означає бути людиною, а людиною бути важко. Давайте постараємось стати справжніми людьми.

Четвертий клас останній в початковій школі. Саме тоді вчитель пожинає плоди своєї праці. Якщо він добросовісно сіяв, то і пожне ще більше, як стверджує народна мудрість. Якщо в перших-третіх класах учні вчились ввічливим манерам, то в четвертому класі діти стають самостійними, ввічливими. Доцільно, щоб учні вивчили прислів'я: „Привітання бажане, відповідь до нього обов'язкова", „Розум і вихованість - брат і сестра” і под. Діти повинні пояснити, як вони розуміють дані прислів'я. Тобто в 4 класі вчитель тільки направляє дітей, виправляє неточності.

Мовлення - настільки невід'ємний компонент будь-якого людського колективу, що люди часто не помічають його особливостей, не задумуються над тим, як воно побудоване, як ним користуватися у різних життєвих ситуаціях. Звідси ілюзія, що нічого складного в мовленні немає і тому, отже, вивчення мовлення практично не потрібне, це свого роду заняття на дозвіллі.

2.1 Формування мовленнєвого етикету на уроках читання
За роки розбудови національної системи шкільної освіти відбулися докорінні зміни у розумінні її цілей і завдань. Стосовно читання у початковій школі за короткий час було створено новий зміст, який позбавлений від класової, відчуженої від потреб дитячого життя освіти.

Сучасний відбір творів відповідають потребам інтересам і пізнавальним можливостям дітей молодшого шкільного віку і водночас дозволяють ознайомити їх із різними жанровими формами. Щодо тематики читання відображає весь навколишній світ: людина, природа, держава, події сучасні і далекого минулого. Так, у творах різних жанрів діти читають про шкільне життя, людські взаємини, пригоди ровесників, родинні стосунки, батьківський дім і Батьківщину тощо. Помітне місце у кожному класі належить творам, у яких відображено красу і мудрість природи, її неповторність у різні пори року, ставлення людей до рослин і тварин [40,10].

Наскрізною темою є також тематика, твори якої розкривають дітям красу, багатство української мови.

Відбір творів до підручників здійснено з урахуванням їх художньо-естетичної цінності. Цей принцип художньо-естетичної цінності. Цей принцип зумовлює відбір творів, які написані провідними майстрами дитячої літератури і відзначаються художньою досконалістю, а їх зміст утверджує морально-етичні і патріотичні цінності, сприяє естетичному і мовленнєвому розвитку учнів.

Із прозових творів учні 2-4 класів прочитають казки і художні оповідання В. Сухомлинського, Олега Буценя, Всеволода Нестайка, Миколи Трублаїні, Ярослава Стельмаха, Євгена Гуцала, Юрія Яр миша тощо.

Найважливішою характеристикою нового змісту читання є широкий жанровий діапазон творів, малі форми усної народної творчості (загадки, скоромовки, прислів'я, приказки, ігри, казки, легенди, притчі), літературні казки, байки, оповідання українських письменників-класиків, які увійшли до кола дитячого читання, твори сучасної дитячої української і зарубіжної літератури.

У змісті читання переважають наскрізні теми і жанри. Наскрізними і найбільшими та питомою вагою темами є: світ життя сучасної дитини (школа, дружба, пригоди, захоплення, творчість); природа і людина; мова - писемність - книга; наскрізними жанрами: казки, вірші, оповідання. Як бачимо, коло читання достатньо різноманітне, що є передумовою підтримки пізнавального інтересу.

Проаналізуємо зміст і структуру підручника з читання для 2 класу. А саме, як вивчається мовленнєвий етикет.

Перша і друга частина „Читанки” загалом містять 10 розділів. Перший розділ першої частини присвячено школі: „В рідній школі - рідне слово". Мотиваційним „ключем" для нього є звернення до дитини: „Для тебе школа - рідна, бо в ній звучить рідна українська мова.

Мова - як море. Століттями в нього стікали річки, річечки, струмочки слів. „Слово до Слова - зложиться мова", - говорять у народі. Кожна мова відображає розум, звички, почуття народу".

Перша тема розділу. Наче вулик, наша школа „налаштовує дітей на думку, що рідна школа - це дружна, працьовита шкільна родина. Саме в цей момент вчитель пригадує дітям, як себе вести в школі, нагадує правила поведінки, спілкування, а, тобто, нагадує про мовленнєвий етикет.

Морально-етичні аспекти шкільного життя діти осмислюють, читаючи оповідання „У новій школі" О. Буценя, „Кордон" Л. Вахніної", „Як Наталя у Лисиці хитринку купила” В. Сухомлинського.

У переведенні першої частини підручника для 2 класу змінено порядок вивчення тем. Спочатку діти читають про рідну сім'ю, ставлення до природи, а на завершення йде тема про Батьківщину. Така послідовність з 69

нашого погляду, доступніша дітям, бо читацька діяльність розгортається від конкретного до узагальненого образу.

Ключем до другого розділу „Українські казки" є літературний блок, у якому діти читають народні казки: „Вовк та козенята", „Лисиця та їжак", „Лисичка та журавель", „дрізд і голуб" та ін. Виховний момент цих казок вказує на те, що українська гостинність, чесність, доброта є незмінними за своєю структурою.

У першій темі розділу „Рідна домівка, рідна сім'я - тут виростає доля моя" розкриваються ключові поняття: рідна хата, родинне коло, морально-етичні стосунки між членами родини, однолітками, дітьми і дорослими. Тут потрібно покластись на майстерність вчителя. Бо саме від нього залежить, як засвоюють діти морально-етичні норми щодо старших, однолітків тощо.

У другій темі розділу - „Буду я природі другом: милуюся, оберігаю, прикрашаю... ” художнього слова розширюється і поглиблюється розуміння учнями цінності естетичного і діяльності ставлення до природи. В оповіданні В. Сухомлинського „Покинуте кошеня” на доступному для другокласників рівні розкривається важлива думка - добрим бути дуже просто, треба лише зробити хоч маленький, але добрий вчинок. Вірш Г. Могильницької „Бабусина радість" про невтомного хлопчика, який сам собі шукає роботу, закінчується такими рядками:

Бабуся радіє та й ще примовляє:

Що день - то все більшає радість моя!

Росте, як кленочок, побіля води!

А радість - це хлопчик!

А може, це ти? -

Звертається до читачів поетеса, спонукаючи їх до добрих вчинків.

Таким чином, структура першої частини читанки охоплює всього три розділи. На наш погляд, це створює передумови більш цілісного підходу для різнобічного сприймання і усвідомлення учнями сутності таких базових понять, як рідна мова, рідна сім'я, рідна природа, Батьківщина.

У другій частині підручника у доборі текстів переважає жанровий принцип. А саме: народні казки, про тварин, загадки, скоромовки, лічилки, дитячий ігровий фольклор, літературні казки, вірші, оповідання.

Окрім розділів є два тематичних („Я хочу сказати своє слово" і „У дружньому колі”). Для сприймання такого матеріалу, на наш погляд, учні одержали у першому семестрі певну підготовку.

Зміст кожного розділу створює передумови для роботи з усіма змістовими лініями програми, однак кожного разу вчитель йде від тексту, його художніх особливостей, виховного і розливального потенціалу. Читання творів різних жанрів передбачає комплексний підхід до літературного розвитку дітей, цілеспрямованого відпрацювання усіх якостей читацької навички, залучення учнів до естетичних і морально-ціннісних переживань.

Найбільшим за обсягом у другій частині є розділ „Вірші українських поетів”. Уривки з творів Шевченка („Світає, край неба палає... ”, „Вранці", „Встала й весна... ", „Зоре моя вечірняя... ”, „Зацвіла у лузі червона калина”) їх образність, насиченість словами-символами є основою для мовленнєвого виховання.

Опрацювання змісту розділу „Оповідання" має на меті сформувати в другокласників уявлення про те, що твори цього жанру є невеликими художніми розповідями про якість випадки, пригоди з життя людей, тварин; на відміну від віршів, рядки в оповіданні не римуються. В оповіданнях, що містяться у підручнику, йдеться про цікаві й навчальні випадки з життя людей, а точніше дітей. Для молодших школярів, життєвий досвід яких є дуже незначним, вкрай важливо знати не лише про те, що засуджується суспільною мораллю, а й сприймати описану у творі подію, як конкретну життєву ситуацію, яка наштовхує на розмірковування, почуття, оцінні судження. Кого обирає дитина, як зразок для наслідування, що привертає її увагу - все це важливий показник і джерело її морального розвитку. Установкою на сприймання й оцінку прочитаного є запитання - звертання: „Читай і розмірковуй: яким бути і яким не бути". Інакше кажучи, оповідання мають моральну задачу, варіанти розв'язання якої діти обговорюють у процесі роботи над текстом. Зміст творів цього розділу надає сприятливі можливості щодо реалізації завдань смислового і структурного аналізу учнями тексту.

На початку теми учні знайомляться з трьома оповіданнями Василя Сухомлинського. У кожного з них прозоро і доступно розповідається про універсальні цінності людського життя. Оповідання „Як все це було без мене? ” В. Сухомлинського коротке, але яка глибока філософія - взагалі життя вічне, але людське життя швидкоплинне. Нехай не осягне цього повною мірою малий читач, але він отримає поштовх для роздуму над цими поняттями. „Як все це було без мене розмірковує семирічна Яринка, вкрай здивована, що колись її не було, а все довкола - дерева, квіти, голуби - все це було. Тут важливо перекинути місточок до особистого досвіду дітей, викликати хвилю спогадів, бажання, замислитись над часом. У наступному оповіданні „По волосинці" хлопчик, вражений невпинною працею малесенької пташки, відчуває докір сумління, переосмислює свою поведінку. Адже пташка така маленька, а працює невтомно. Він великий, але бабуся його оберігає, як малюка, від праці. Чи справедливо це? Петрик замислився і пропонує: „Бабусю, я нестиму з лісу ваше пальто..." Це маленька перемога над собою. В оповіданні „Горбатенька дівчинка” моральна задача змальована в гострому сюжеті, який триває в житті класу всього дону - дві хвилини, але за цей час діти витримують іспит на людяність. Зауважмо, що в сучасній дитячій літературі ми не знаходимо таких лаконічних і проникливих творів, які спонукають дітей до милосердя у ставленні до людей з фізичними вадами. Ця проблема потребує не моралізаторства, а саме тактовного відображення потреби чуйності, людяності у доступних для віку художніх сюжетах.

Продовжують тему моральних цінностей й інші оповідання розділу. В оповіданні „Руденький” В. Нестайка у вуста хлопчика письменник вкладає винятково важливу думку. „І чого поганим бути легко, а хорошим - важко? ” тоді цього оповідання розгортаються динамічно, у стислий час, їх опис передає напругу дії, зміну внутрішнього стану героя. Необхідно звернути увагу дітей на такі слова: „наче боявся, що вона поверне її", спинився, почервонів, зітхнув". Про що це свідчить? Чи легко руденький хлопчик прийняв рішення? Важливо, щоб, читаючи вголос, учні передали інтонацію діалогу з дідусем (заперечення, роздум, невпевненість, тепле ставлення дідуся).

Цікавим і багатоплановим, з нашого погляду, є оповідання В. Струтинського „Сідайте, будь ласка". Діти можуть простежити причинно наслідкові зв'язки, бо в сюжеті показано взаємовідносини пасажирів різного віку: Сергійко - тітонька - старенька бабуся - маленька дівчинка. Головна думка оповідання - якщо допомагати один одному, буде всім приємно, - стає зрозуміло дітям цього віку.

Тему ставлення дітей до праці, взаємин у колі сім'ї розкрито в оповіданнях А. Гигорука „Хочеш бути щасливим, не будь лінивим”, А. Коцюбинський „Артист Герої творів - однолітки читачів, яких легко розпізнати за характерними ознаками мовлення, поведінки.

Відповідно до можливостей різних текстів учитель має організувати навчання дітей читати в особах, інсценізувати, розвивати мовлення учнів.

У розділі „Казки українських письменників” особливу увагу ми радимо звернути на невеличку казочку В. Сухомлинського „Соловей і Жук”, яка завершує розділ. Це своєрідна філософська притча для дітей, у якій утверджуються вічні цінності: у природі все взаємозв'язано, немає поганих і гарних тварин, рослин, всі мають право на життя. Якщо перенести ці думки на наше сьогодення, ще більш виразною стає її актуальність. Ця простенька казочка, написана у 70-х роках ХХ ст., утверджує найважливішу вимогу нашого часу - захист природи і людини від насилля у будь-якій формі. Отже, тематична різноманітність віршованих і розповідних казок розділу, їх художня і виховна цінність дають основу для організації вчителю впровадження мовленнєвого етикету.

У першій частині підручника учні читали українські народні казки про тварин, тому матеріал цього розділу дає змогу порівняти їх. При цьому було б добре, щоб діти поміркували, чому в казках різних народів утверджуються добро, розум, дружба, чим схожі і відрізняються казки. Загалом, ця тема благодатна для розвитку мовлення.

У 3 класі коло читання розширюється за жанрами і персоналіями, охоплюючи доступні і цікаві для дітей цього віку твори. Відповідно до вимог програми зміст читання структуровано у 12 розділів.

Проаналізуймо першу частину підручника. Найбільшим за обсягом є розділ „Від слова - до книги". Установкою до його сприймання є звертання до учнів, в якому сказано про значення слова, мови, книги в житті людини. Відповідно розділ розподілено на 3 теми: „Мова - дивний скарб", „Похвала книгам!", „Цікава книга Природи".

Перша тема „Мова - дивний скарб" своєю узагальнюючою назвою підказує читачам, що йтиметься про щось нове, незвичайне щодо такого звичного для нас Явища, як мова. Спочатку діти прочитають твір А. Коваль „Наша мова". З цього твору читачі, без сумніву, дізнаються чимало нового. Далі діти читатимуть два вірші - „Мова" В. Гринько і „Найрідніші слова" В. Лучука, які виконують передусім емоційно-виховну функцію. Мета на такому уроці має звучати так: виховувати культуру мовлення, любов до української мови; збагачувати мовлення новими словами; вчити порівнювати вірші.

Слова, слова... Вони в собі всі різні:

Тривожні й тихі, радісні й сумні;

Є терпеливі, є жорстокі й грізні

Лукаві й чесні, мудрі і смішні...

Що матері з доріг вертають сина...

Тут доцільно, щоб вчитель запитав: „Які бувають слова? ”, „Що вони означають? ” Тобто саме в цей момент вчитель формує мовленнєвий етикет учнів.

Читаючи казку „Мова" І. Січовика, діти актуалізують знання з рідної мови. Скарби рідної мови відкриває читачам відомий український поет Дмитро Білоус.

У 3 класі діти читатимуть чарівні казки. У казках цього типу здійснюються дивовижні перетворення. Діють герої незвичайної сили і здібностей. Три казки, що є у розділі, належать до найбільш відомих. У них ознаки чарівності переплітаються із звичними життєвими ситуаціями.

У розділі „Літературні казки" заспівною є казка „Для чого людині серце" А. Дімарова, яка має дивовижний сюжет, багата на виразні характеристики головного героя та інших дійових осіб. Її зміст дозволяє учителеві залучити дітей до розв'язання морально-етичних задач. Ознайомлюючись з „Байками", діти спочатку читають що таке байка. Прочитають байки Леоніда Глібова „лебідь, Щука і Рак”, „Коник-стрибунець", Чиж та Голуб". Байки ці мають чіткий сюжет і виразний моральний висновок. Діалогічна побудова тексту сприяє динамічності розгортання дії, увиразнює характери персонажів. Це дозволяє дітям зробити висновки, яким вони хочуть бачити себе.

Як бачимо, порівняно з 2 класом, у цьому підручнику зменшилась кількість віршів, натомість збільшилась чисельність казок, з'явились твори нових жанрів.

У 2 частині найбільшими за обсягом є розділ „Вірші про світ природи і дитинства". У творах Наталі Забіли переважають казкові сюжети, у Грицька Бойка - гумористичні, у Анатолія Костецького художньо описуються взаємини дітей, їх ставлення до природи. А в оповіданнях Василя Сухомлинського прихована моральна задача, яка спонукає до роздумів - якими треба бути, що цінувати, чого уникати.

Аналіз змісту оповідань дає змогу читачам познайомитись з різними характерами своїх однолітків, проектувати розвиток подій у напружених ситуаціях вибору вчинку. Динамічність сюжетів сприяє використанню таких методів, як інсценізація прочитаного, що дає можливість учням побути тим чи іншим героям, відчути, переживання того чи іншого героя; творчий переказ, ілюстрування.

У 3 класі продовжується ознайомлення з зарубіжною літературою. У розділі „Із скарбниці казкарів світу" діти прочитають чарівні казки. Зокрема, це” Кіт у чоботях”, „Зачарована красуня", „Горбоконик”, „Пригоди Піноккіо", „Про Карлсона, що живе на даху”. Читаючи ці казки діти занурюються у світ перетворень, знайомляться із позитивними і негативними героями, розпізнають їх характер через мовлення. Це дає змогу зробити аналіз як потрібно поступити, а як ні.

Розділ „Візьму перо і спробую... ”, має на меті стимулювати дітей до самопізнання своїх творчих можливостей, викликати бажання творити. Вчителеві необхідно на прикладах дитячих робіт заохотити дітей творити. Це розвине мислення, уяву молодших школярів.

У четвертому класі коло читацької діяльності школярів розширюється, поглиблюється. У процесі читання творів різних жанрів формується ставлення дітей до навколишньої дійсності, розвиваються естетичні та етичні почуття, творчі здібності, збагачується мовлення.

Перша і друга частина підручників охоплюють 14 розділів.

На першому уроці четвертокласники читають вірш Миколи Сингаївського „До школи". Саме тут вчителеві доцільно пригадати з учнями дещо з мовленнєвого етикету. а саме: поведінку в школі, правила спілкування з однокласниками, вчителями тощо.

Наступний розділ „Усна народна творчість". Соціально-побутова казка представлена лише „Мудрою дівчиною", але, як відомо, цей твір є класичним прикладом казки цього виду. В ній, досить об'ємний, з чіткими сюжетом, можна виділити такі суттєві ознаки: персонажі діють наче у звичайних умовах, однак виявляють незвичайні якості (дивовижний розум, надмірну жадібність, мстивість тощо), перемагає бідний, скривджений, розумний. Показуючи це, народ ніби говорить, як треба жити насправді, за що боротися, до чого прагнути. Казка добре проілюстрована: великі сюжетні малюнки відображають характерні риси дійових осіб. Казка має повчальний характер. Це формує в учнів етичні норми, а саме: бути чесним, вміти себе поводити.

Притчі, як і належить цьому жанру, невеликі за обсягом, але містять чітко висловлену думку, яка звучить наче прислів'я: „Без труда нема плода", „Добро, зроблене комусь, сторицею повертається”. Відповідно мети їх читання полягає у виявленні й оцінці дітьми морально-етичної суті описаного життєвого випадку.

Відзначимо особливу значущість блоку „Прислів'я та приказки". Тут передбачено актуалізацію вивченого з цієї теми у попередніх класах (прислів'я про працю, знання, культуру спілкування), а також читання, осмислення, висловлювання оцінних суджень щодо трьох груп прислів'їв. У кожній групі прислів'я дібрано таким чином, щоб учні змогли ознайомитись через образне слово з життєвим досвідом нашого народу щодо цінностей сімейного виховання, дружби, чесності тощо.

У розділі „Біблійні легенди" вміщено твори „Вавилонська вежа", „Каїн і Авель", „Чому людина не знає, доки живе”. У „Читанці” по-новому 77

представлено блок завдань „Пригадайте, поміркуйте” і методичний апарат до текстів, що створює, на наш погляд, кращі передумови для читання і усвідомлення дітьми глибокого загальнокультурного значення Біблії. Вона постає, як одна з найдавніших і наймудріших книг світу, яку складали протягом багатьох століть. Тому її ще називають вічною книгою. Зміст легенд надає вчителю великі можливості наштовхнути юних читачів на роздуми щодо добра і зла, спільного і відмінного між людьми тощо. В свою чергу учні мають приклад для наслідування добрих вчинків.

Зміст розділу „Літературні казки" дає змогу поглибити знання дітей про суттєві особливості цього жанру, розширює уявлення про сюжетну різноманітність казок, природно залучає дітей до усвідомлення таких морально-етичних цінностей, як чесність, працьовитість, доброта, кмітливість.

Казки, що є у розділі, можна умовно розподілити на дві групи. У першій - казки І. Франка „Лисичка-кума" і Лесі українки „Біда навчить", які близькі до народних казок про тварин. У другій - „Хлопчик Валь”

М. Слабошпицького, „Жевжик" В. Нестайка, „Як Солов'ятко вскочило у біду” Ю. Ярмиша, написані сучасними авторами на теми, які актуальні для морально-етичного контексту нашого часу. Зміст творів цього розділу створює сприятливі для формування у дітей умінь структурувати текст на частини, характеризувати головних героїв, збагачувати мовлення новими словами.

Найбільшим за обсягом є розділ „Світ дитинства”, який охоплює дві теми: „А дружити треба вміти!” і „Пригоди і захоплення твоїх ровесників". Добір текстів до цього розділу здійснено за жанрово-тематичним і монографічним принципами. Їх зміст, з нашого погляду, створює передумови для комплексної реалізації навчальних, розливальних і виховних завдань програми з читання. У структурі обох тем є підтеми „Веселі вірші" і „Веселе слово".

Засвоєння учнями морально-етичних цінностей через світ художніх образів здійснюється протягом усіх років початкового навчання. У „Читанках" для 4 класу твори, в яких зображено внутрішній світ людей, їхнє ставлення до праці, пригоди, творчості вміщено у різних темах. Але зміст творів цього розділу ніби узагальнює раніше засвоєне, зміцнює і розширює на складнішому матеріалі уявлення і поняття учнів про загальнолюдські морально-етичні цінності. Про поведінку і про вміння бути людиною.

У першій темі вірш А. Костецького, оповідання В. Сухомлинського ставлять перед учнями морально-етичну задачу: як розібратися у тому, хто тобі друг, і як цінувати справжню дружбу.

Новий аспект стосунків сучасних дітей розкрито у фантастичному творі М. Чумарної „Казка про друга". У „Казці про друга" письменниця описала пригоду хлопчика, який, граючи за комп'ютером потрапив на невідому планету Тайн, які він пережив при цьому почуття: захоплення, тривогу, надію, радість, відчай. У творі переплітаються різні події, він відображає сучасні тенденції надмірного захоплення дітей комп'ютерними іграми і водночас утверджує перемогу справжньої хлоп'ячої дружби.

У темі „Пригоди та захоплення твоїх ровесників” зміст казки Ю. Ярмиша і оповідань В. Чемериса, В. Кави, В. Сухомлинського створює добру основу для удосконалення умінь учнів характеризувати головних героїв простежувати залежність між причиною і наслідком, відтворювати шляхом інсценування особливо динамічні діалоги тощо.

Розділ „Байки” побудовано з елементами інтеграції творів зарубіжної літератури, що розширює кругозір дітей. Діти прочитають байки легендарного Езопа, Л. Глібова, І. Крилова, Олени Пілки.

Для байки характерна мораль. Вчитель має ставити перед собою мету виховувати бажання допомагати одне одному; виховувати негативне ставлення до брехливих вихвалянь, вміння виправляти не тільки чужі помилки, але й свої.

Завершує підручник розділ „Світ у мені, і в світі я”. У ньому представлено три взаємопов'язані теми: „Людина починається з добра"; „Пригоди і захоплення твоїх ровесників"; „ У кожного є співуча пір'їнка". Леймотивом змісту дібраних творів є утвердження засобами художньої літератури цінності універсальних людських якостей - добра, взаємодопомоги, поваги до старших і найрідніших - мами; бабусі; прагнення до творчості.

За формою передачі змісту твори різноманітні розуми („Усмішка”, „Бабуся”), ситуації морального вибору („Задачі трапляються різні", „Як ти з матір'ю говориш?", „Казка про хлопчика Абихто”).

Жанрова і тематична різноманітність створює сприятливі умови для сприймання і розуміння учнями ідей розділу - розкрити багатоманітність, мінливість, цікавість навколишнього світу, світу людських почуттів, думок, взаємин.

Особистісно значущими для дітей цього віку ми вважаємо твори теми: „Пригоди і захоплення твоїх ровесників”, де вміщено два великі тексти - уривки з повістей В. Нестайка „Космонавти з нашого будинку" і М. Чумарної „Лушпунчик". Їх динамічні сюжети близькі сучасним дітям, вони емоційно насичені, утверджують позитивні почуття.

Завершує підручник тема „У кожного є співуча пір'їнка. Цей аспект є підсумком втілення концепції нових підручників. Підкреслимо, що йдеться не лише про розвиток у дітей літературних здібностей, а й загалом про утвердження цінності творчого ставлення людини до різних справ.

Підсумовуючи вище сказане, слід відзначити таке, що у поєднанні методів і прийомів навчання слід прагнути до активізації пізнавальної і емоційно-почуттєвої сфери учнів, формування морально-етичних уявлень, формування і розвиток мовленнєвих умінь і навичок.

2.3 Експериментальне підтвердження запропонованої методики для вивчення мовленнєвого етикету
В основу нашого експерименту покладене припущення, що використання розробленої нами системи роботи, пов'язаної з роботою над мовленнєвим етикетом, позитивно вплине на мовленнєвий і інтелектуальний розвиток молодших школярів.

Успішне навчання учнів початкових класів залежить від рівня опанування ними загально навчальними уміннями і навичками, чітке місце серед яких займають уміння правильно оцінювати мовленнєву ситуацію, в якій вони опинилися, і відповідно, вдало вживати слова у власному мовленні, правильно використовувати лексичні сполуки, дотримуватись правил поведінки під час спілкування. Найбільше можливостей для розвитку таких умінь початкових класів мають на уроках читання, рідної мови. А знання і вміння здобуті на уроках рідної мови та читання знаходять застосування і на інших шкільних предметах перервах, в повсякденному спілкуванні школярів.

В українських школах з 2005 року запроваджено моніторингове дослідження якості навчальних досягнень учнів початкових класів. З цією метою наприкінці 4-го класу діти виконують інтегровані завдання на основі самостійного ознайомлення з текстом, у якому описується ситуація, що є близькою їхньому життєвому досвіду. Зокрема, виконувалися завдання мовного, природознавчого і математичного блоків. Перша група завдань спрямовувалась на дослідження сформованості таких навичок: читати мовчки і розуміти фактичний зміст прочитаного, визначати послідовність подій у тексті, будувати писемне висловлювання чітко, послідовно, висловлюючи оцінні судження. Наступні групи завдань також ґрунтувалися на умінні учнів читати і розуміти текстову інформацію, яка може бути представлена у різній формі.

Уміння використовувати або застосовувати мовленнєвий етикет належить до умінь універсального характеру, оскільки потребує відповідної мовної, комунікативної та логічної підготовки. Людина реалізує це вміння протягом усього свого свідомого життя, оскільки мова - це живий суспільний організм, який безперервно оновлюється.

Правила мовного етикету становлять особливу групу стереотипних, стійких формул спілкування, що реалізовуються в основному в одиницях лексичного („Добридень!”, „Вибачте", „Дякую", „Прощавайте!” тощо), фразеологічного („Ні пуху, ні пера”) і частково морфологічного рівнів (вживання займенникових і дієслівних форм пошанної множини, наприклад: Ви чарівні, бабуся втомилися.

Своєрідною є природа мовленнєвої ситуації, в якій вживаються формули мовного етикету. Відомо ж бо, що спілкування можливе за наявності: мовця, адресата, до якого звернена мова; мета і теми мовленнєвої діяльності (мовлення обов'язково відбувається в просторі й часі). Схематично код мовленнєвої ситуації можна зобразити так: „хто - кому - чому - про що - коли”. Будь-яка мовленнєва ситуація складається принаймні з цих елементів. Поняття „етикет" вужче, ніж „спілкування”: етикетною вважається тільки та ситуація, для якої суттєвими є відмінність між мовцями (їхній вік, соціальний статус, стать тощо).

Мовленнєва ситуація відбувається за безпосередньої участі мовця - „я” і адресата - співрозмовника - „ти" (чи співрозмовників, їх може бути кілька: етикетна ситуація завжди діалогічна, бо передбачає спілкування, навіть якщо її учасники (мовці) розділені часом чи простором).

Сучасна лінгводидактика багато уваги приділяє збагаченню словникового запасу дітей, оскільки лексикологічна робота сьогодні пронизує вивчення кожної теми.

Значна частина учнів та випускників не вміє визначати структуру мовного етикету, що визначають такі основні елементи комунікативних ситуацій, які властиві всім мовцям.

Учням початкової школи було запропоновано мовленнєву ситуацію, в якій вони приймали участь, перевірялися вміння вести діалог з урахуванням етикетних формул. Результати експерименту подано в таблиці.

Жоден з учнів не впорався із завданням повністю. Лише в двох запропонованих темах для діалогу, правильно побудували діалоги більшість учнів класу. Це - розмова по телефону (76%) та знайомство (18%) оскільки з цими ситуаціями молодші школярі часто зустрічаються в повсякденному житті. З мовленнєвою ситуацією знайомі, знають її, але правильно побудувати діалог не можуть. Так, тема діалогу „У тролейбусі” учні добре ознайомлені з таким дійством (96%), про тему „У магазині іграшок" зазначають лише, що їм необхідно (48%), а яка саме іграшка: якого кольору. Щодо теми діалогу „В аптеці” тлумачать, що необхідно запитати чи є такі ліки, а потім щоб їх дали певну кількість (52%). Жоден учень не зазначив, що треба подякувати аптекарю. Щодо теми діалогу „На лижах (ковзанок, санках), то учні будують діалог вживаючи окремі репліки, не вживають слів ввічливості, припускають помилки у мовленні, будують діалог з 1-2 реплік.

Тема мовленнєвої ситуації	Характер відповіді
	Повна відповідь	Неповна відповідь	Неправильна
	Учні молодшої школи	Учні молодшої школи	Учні молодшої школи
Розмова по телефону	76%	4%	12%
Знайомство	64%	28%	0%
У тролейбусі	4%	0%	96%
У магазині іграшок	44%	48%	8%
У аптеці	0%	52%	48%
На лижах (ковзанок, санках)	0%	31%	69%
На прогулянці в парку	4%	52%	44%
Подорож весняної краплини	12%	68%	20%

Проведений експеримент дав змогу виявити причини помилок при побудові діалогу в певній мовленнєвій ситуації. По-перше, мовці не можуть дати певну оцінку мовленнєвій ситуації, оскільки не бували в ній, а якщо й були то не вірно будували діалог розмови. По-друге учні мають нечітке уявлення про культуру мовлення, бо у власній мовленнєвій діяльності нею не послуговуються. По-третє учні використовують формули мовленнєвого етикету (ввічливі слова, форми звертання тощо), дотримуються правил спілкування у власному мовленні, але в запропонованій мовленнєвій ситуації допускають помилки.

Згідно з цим можна виділити рівні оволодіння мовленнєвим етикетом української мови: низький рівень - рівень за якого учень будує діалог, але робить довгі паузи, вислуховує лише окремі репліки, перебиває співрозмовника, якщо це усний діалог. В письмовій формі те ж саме - робить помилки. Не завжди вживає слова ввічливості, припускається більше трьох помилок, будує діалог з 1-2 реплік; середній рівень - мовець достатньо швидко включається в діалог, хоч і робить паузи, добираючи потрібні слова, окремі репліки співрозмовника залишає без відповіді, не завжди вживає слова ввічливості, припускається до трьох помилок у мовленні, будує діалог із 2-3 реплік; достатній рівень - учень в міру швидко включається в діалог, швидко добирає потрібні слова, вживає їх у правильних граматичних формах, демонструє належну культуру спілкування. При цьому припускається 1-2 помилок, які одразу ж і виправляє; високий рівень - учень швидко включається в діалог, демонструє високу культуру спілкування, висловлює свою думку з приводу предмета розмови. Обсяг і мовне оформлення діалогу відповідає нормам.

Безперечно вчитель не може і не повинен вимагати однаково рівня опанування всіма формулами мовленнєвого етикету, що зустрічаються в шкільних підручниках: має діяти принцип частотності, доступності, відповідності можливостям мовця.

Згідно з експериментом, більшість учнів початкової школи мають середній рівень засвоєння мовленнєвого етикету. Запропонована нами методика роботи над мовленнєвим етикетом в початкових класах була випробувана у 3-му класі, де вчитель-класовод на уроках української мови читання окрім запланованих завдань додатково виконував з учнями деякі ігри та вправи з тих, що вказані в матеріалах дипломної роботи.

У процесі проведення експерименту стало очевидним, що уроки читання і рідної мови в 3 класі повинні проводитися із застосуванням роботи, спрямованих на свідоме сприйняття слова, що відіграє значну роль для розвитку мовлення учнів, а саме для розвитку мовленнєвого етикету учнів.

Застосування різних видів роботи над формуванням мовленнєвого етикету на уроках читання і рідної мови при проведенні експериментального дослідження сприяло підвищенню навчального і розвиваючого потенціалу уроків, їх ефективності в цілому.

Аналіз анкет і бесід, які проводились з вчителями, відвідування уроків показали, що вчителі часто добирають різні види робіт для формування мовленнєвого етикету, проте не завжди добре продумують їх доцільність саме на цьому етапі уроку і методику їх використання.

В експериментальному класі більше уваги приділялося роботі над формуванням мовленнєвого етикету. Такий підхід сприяв значній динаміці збільшення словникового запасу учнів 3-го класу. Спостерігались позитивні зміни у напрямку впорядкування лексичного ладу мовлення, у побудові речень, розширенні словникового запасу учнів, виразності мовлення, дикції.

Ми прагнули допомогти дітям навчитися вибирати висловлювання, щоб підходили в певній ситуації.

Емоційний аспект є засобом взаєморозуміння. Тому в мовленні повинна бути присутня емоційність, тобто вміння яскраво, з відповідним почуттям висловити своє ставлення правильно вживаючи відповідні слова.

В учнів, поряд зі змінами, які відбувалися в їхньому мовленні, спостерігається підвищення рівня вихованості, підвищився інтерес до навчання, розвиток творчої уяви, мислення, уяви, спостережливості.

До визначення результативності експериментального дослідження ми підійшли всебічно. Важливо було виявити рівень розвитку мовленнєвого етикету. У процесі проведення експерименту вчителі почали звертати більше уваги на вибір робіт, спрямованих на формування мовленнєвого етикету.

Відповідно до результатів експериментального дослідження можна зробити такі висновки:

* Застосування нових видів роботи над формуванням мовленнєвого етикету на уроках читання і рідної мови в початкових класах повинно бути добре продуманим, методично обґрунтованим, педагогічно 86

доцільним, проводитися систематично, із застосуванням творчого підходу до цього процесу.

* Робота над формуванням мовленнєвого етикету залежить від вчителя, від знань, вікових та психологічних особливостей певного класу, від творчих здібностей і підходів при підготовці уроків, а також від володіння вчителем арсеналом різноманітних методів і прийомів для досягнення поставленої мети.

* Розвивати мовленнєвий етикет учнів потрібно на всіх етапах уроку, тому що він займає вагоме місце у початкових класах. На основі

свідомого сприйняття слів учні вчаться зв'язно, логічно, точно, комплексно висловлювати свої думки.

Аналіз даних, отриманих в результаті експериментального дослідження, свідчить про ефективність використання різних видів роботи над розвитком мовленнєвого етикету учнів 3 класу на уроках рідної мови та читання.

Висновки
Людина - це суспільне єство, що не може жити поза громадою. Впродовж століть творилися норми поведінки людини в товаристві з іншими людьми. Інакше кажучи, бути ввічливим - значить дотримуватись правил пристойності, виявляти уважність, люб'язність, чемність. Міру вияву ввічливості в українській мові передає ціла низка слів на означення цього поняття: ґречний, чемний, шанобливий, обхідливий, приязний, поштивий, шляхетний, тощо.

Таким чином дотримуючись правил мовленнєвого етикету, ми „передусім засвідчуємо свою вихованість, шану і уважність до співрозмовника, привітність, приязнь, прихильність, доброзичливість, делікатність, тобто риси, віддавна притаманні нашому народу”.

Зрозуміло, що частотність використання згаданих етикетних формул неоднакова. Різноманітним є набір мовних виразів, якими послуговуються в тій чи іншій етикетній ситуації.

Як бачимо, протягом століть етикетні формули закономірно зазнали змін не лише в лексичному, а й у граматичному вимірах, про що переконливо свідчать їх варіанти.

Проте, традиційні етнічні стереотипи становлять основу сучасного спілкування, щоправда виступаючи системою етикетних норм та правил поведінки без їх колишньої морфологізації. Натомість посилюється акцент на загальнолюдських цінностях закріплення яких у свідомості людей можливе тільки через національні форми їх виявлення. Тож можна сподіватись, що по мірі відродження української нації відбуватиметься й оновлення тих рис, які віддавна були притаманні українцям, - гостинність, шанування, щиросердя.

І. Лафатер писав: „Хочеш бути розумним, навчись розумно запитувати, уважно слухати, спокійно відповідати і припинити розмову, коли нічого більше сказати".

Л. Костенко пише: „Заговори, щоб я тебе побачив"

Ці слова мають дуже глибокий зміст. Адже тільки культурна людина буде вітатись, вибачатись, дякувати, прощатись тощо.

Безперечно, ми хочемо бачити себе бездоганними, вдатними, приємними, товариськими, мати повагу й довіру людей. У досягненні бажаного неабияке значення мають психологічні уявлення про своє оточення і, зрозуміло, наші манери - знання нами етикету.

Отже, культура мови і культура поведінки, як дві рідні душі. Вони мають завжди бути поруч.

Сьогодні ми дедалі більше починаємо усвідомлювати себе частиною єдиного людства. Ми повертаємось у цивілізований світ. З чим прийдемо туди?

Наш обов'язок - звернутися до народного досвіду спілкування, відродити втрачене, узвичаїти призабуте, відкинути невластиве українській культурі спілкування, силоміць нав'язане нашому народові або бездумно перейняте чуже, брутальне. Адже за багатовікову історію наш народ виробив і відшліфував самобутню систему мовленнєвого етикету, що є феноменом і виразником його загальної культури.

І хоч ми сьогодні нарікаємо, що наш мовленнєвий етикет, культура, мораль підупали, однак мова наша, її скарби засвідчують: у минулому не так було.

Звичайно, перелічити всі форми мовленнєвого етикету в усіх життєвих ситуаціях важко. Проте, скориставшись ними, ми зможемо правильно поводитись в товаристві, зажити слави ґречної людини та само реалізуватися в спілкуванні з навколишніми. І хоч наше століття невпинно прямує в бік спрощення манер, проте й досі неабияке значення має оволодіння „кодексом ввічливості" - адже через свою чемність ми нічого не втрачаємо, а навпаки примножуємо. А оскільки спочатку було слово, то ми віддали шану передусім мовленнєвому етикетові...

Список використаних джерел
1. Білоус М.П. „Заговори, щоб я тебе побачив" \\ Антисуржик. - Львів, 1994. - 29, 30, 47 с.

2. Білоус М.П. „Мовленнєвий етикет українського народу” \\ Мова і духовність нації: Тези доп. - 99 с.

3. Бабич Н.Д. „Основи культури мовлення". - Львів: Світ, 1990. - 231 с.

4. Плющ Н.П. „Формули ввічливості в системі українського мовного етикету" \\ Українська мова і сучасність. - Київ., 1991. - 12, 15, 49 с.

5. Хмелевська О. „Мовленнєвий етикет та феномен культури” \\ Матеріали студентів наукової конференції, присвяченої 170-річчя з Дня народження Ю. Федьковича. Філологічні науки. - Чернівці, 2004. - 10 с.

6. Бабич О. „Етикет і культура мовлення під час звертання" \\ Початкова школа. - 2004. - №5. - 101 с.

7. Байбарак А.К., Топорков А.П. У истоков этикета: Єтнографіческие почерки. - Ленінград: Наука, 1990. - с.

8. Маковій Г. „Затоптаний цвіт". - к.: Укр. письменник, 1993. - 10 с.

9. Бабич Н.Д. Практична стилістика і культура української мови: Навчальний посібник. - Львів: Світ, 2003. - 21, 40 с. Бабич Н.Д. Сила мовленнєвого слова. - Чернівці, 1996. - 176.

10. Васильева А.Н. Основы культуры речи. - М.: Рус. яз., 1990. - 247 с.

11. Винницький В.М. Наголос у сучасній українській мові. - К., 1984. - 160 с.

12. Вовкотруб Р. Робота над розвитком мовлення першокласників. \\ Початкова школа. - 1999. - №11. - с.12 - 13.

13. Антонечко-Давидович Б. Як ми говоримо. - К., 1997. - 17 с.

14. Волощак М. Неправильно - правильно: Довідник з українського слововживання. - К., 2000. - 128 с.

15. Головин Б.Н. Основы культуры речи. - М.: Высш. школа, 1980. - 336 с.

16. Головин Б.Н. Основы теории речевой культуры: Уч. пособие. - Горький, 1977. - 64 с.

17. Гринчишин Д., Капелюшний А., Сербенська О., Терлак З. Словник-довідник з культури української мови. - Львів, 1996 - 367 с.

18. Ильяш М.И. Основы культуры речи. Киев - Одесса „Вища школа”, 1984. - 178 с.

19. Коваль А.П. Культура ділового мовлення. Вид.3-тє. - К., 1982. - 287с.

20. Колесникова Р. Культура мовлення - складова майстерності вчителя. // початкова школа. - 1991. - №11, - с.50 - 52.

21. Кошачевський С. Техніка мови. - К., 1963. - 22 с.

22. Крайнова Ж. Формування комунікативної компетентності молодших школярів на заняттях з рідної мови. // Початкова школа. - 2003. - №11,с.24 - 26.

23. Культура мови на щодень. / Н.Я. Дзюбишина-Мельник, Н.С. Дужик, С.Я. Єрмоленко та ін. - К.: Довіра, 2000. - 169 с.

24. Культура української мови: Довідник. - К., 1990. - 302 с.

25. Лашина О. Спілкуватися, щоб виховувати. // Початкова школа. - 1991. №10, - с.65 - 68.

26. Макаренко А.С. Про мій досвід // Твори: У 7 т. - К., 1954. - Т.5. - С. 247.

27. Одарченко П. Про культуру української мови: Збірник статей. - К.: Смолоскип, 1997. - 319 с.

28. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. - К.: Вежа, 1994. - 240 с.

29. Пономарів О. Культура слова. Мовностилістичні поради. - К., 2001. 240 с. 30. Русский язык: Энциклопедия. - М., 1979. - 431 с.

31. Симоненко Т. Виховувати мовну культуру з дитинства. // Початкова школа. - 2000. - №8, - с.44 - 46.

32. Синиця І.О. психологія усного мовлення молодших школярів (монолог). - К.: 1974. - 158 с.

33. Скворцов Л.И. Теоретические основы культуры речи. - М.: Наука, 1980. - 352 с.

34. Струганець Л.В. теоретичні основи культури мови: Курс лекцій. - Тернопіль, 1997. - 92 с.

35. Струганець Л.В. Культура мови: Словник термінів. - Тернопіль, 2000.

36. Сухомлинський В.О. Слово про слово. Слово вчителя в моральному вихованні. - Вибр. Твори: У 5 т. - К., 1977. - Т.5. - С.82, 321.

37. Українська мова: Енциклопедія. - К., 2000. - 750 с.

Додатки

Додаток 1

Мовлення

Усне Писемне

активне пасивне активне пасивне

говоріння слухання писання читання

Додаток 2

Культура мовлення 2

Додаток 3

КОМПОНЕНТИ СТРУКТУРИ	ФОРМУЛИ ЕТИКЕТУ
ЗВЕРТАННЯ	Мамо, тату, доню, сину, сестро, брате, бабусю, дідусю, пані, пане, панно, паничу, панове, добродію, добродійко, добродії, товаришу, товариство, друже, приятелю, подруго, колего
ПРИВІТАННЯ	Добрий ранок! Доброго ранку! Добрий день! Добридень! Добрий вечір! Здрастуйте! Здоров був! Здоровенькі були! Доброго здоров'я! Моє шанування! Вітаю Вас, Радий (-а) вітати Вас!
ПРОЩАННЯ	Прощайте! Прощавайте! До зустрічі! До побачення! Щасливо! Дозвольте попрощатись! Бувай (бувайте) здорові! Дозвольте відкланятись! На добраніч! Щасливої дороги! Будь щасливий (-а,-і) ! Я з Вами не прощаюсь! Ми ще побачимось! Ми ще зустрінемось!
ПРОХАННЯ	Будь ласка, будьте ласкаві, будьте люб'язні, прошу Вас..., чи не могли б Ви..., чи можу я попрохати Вас..., маю до Вас прохання..., чи можу звернутися до Вас із проханням..., дозвольте Вас попросити..., якщо Ваша ласка..., ласкаво просимо..., якщо Вам не важко..., не відмовте у проханні..., можливо, Ви мені допоможете...
ВИБАЧЕННЯ	Вибачте, пробачте, даруйте, прошу вибачення, я дуже жалкую, мені дуже шкода, прийміть мої вибачення, винуватий (-а), приношу свої вибачення, перепрошую, не гнівайтесь на мене, я не можу не вибачитись перед Вами; якщо можеш, вибач мені; не сердься на мене; вибач (-те), будь ласка; дозвольте просити вибачення, я не можу не просити у Вас пробачення

Додаток 4

Ситуація 1. У фойє театру Ви зустрічаєте знайому, на Вашу думку, дівчину. Однак звернувшись до неї, Ви чуєте:

„На жаль, ви помилились. Ми з вами не знайомі", Ви:

а) вибачитесь: „Даруйте, я помилився" і відійдете;

б) продовжуватиме переконувати: „Ні, не може бути. Це точно Ви.

Ви мусите пригадати”;

в) скажете з незадоволенням: „Як? Ви мене не пам'ятаєте? ”

Ситуація 2. Ви сидите в гостях у своєї подруги. Дзвінок у двері. Заходить незнайомий юнак. Ваша подруга, провівши його до вітальні:

а) запропонує сісти поруч з Вами;

б) скаже: „Світланко, познайомся, це - мій однокласник”;

в) скаже: „Тарасе, знайомся, це - моя сусідка і подруга Світлана".

Ситуація 3. У кабінеті директора школи зайшла мама однієї із учениць.

Мама називає себе. Директор школи:

а) встане, як тільки мама зайде до кабінету й запропонує сісти;

б) скажу у відповідь „Я знаю", не встаючи...

Ситуація 4. Вас знайомлять із незнайомою людиною під час антракту в театрі. Ви:

а) мовчки посміхнетесь;

б) скажете: „Радий знайомству з вами”;

в) скажете: „Дуже приємно”.

Ситуація 5. Вас запросили на званий обід, посадили поруч із незнайомою людиною. Ви:

а) розпочнете розмову, не представившись;

б) скажете: „Мене звати Андрій Войтина, я приятель господаря".

Додаток 5

Як ви гадаєте?

1. Чи варто вітатись з людиною на далекій відстані? (Ні, не варто.

Найзручніша дистанція - три-чотири кроки).

2. Якою рукою зручніше знімати капелюха? (Вільною).

3. Як вітатись, якщо у Вас нема головного убору або Ви - в береті?

(Сказавши слова привітання, злегка поклонились. Зауважмо, неввічливо тримати в той час руки в кишенях).

4. Коли першою вітається жінка? (Якщо вона наздоганяє чоловіка; якщо проходить повз гурт людей чи приєднується до нього; зі своїм керівником вона також вітається першою; учениці перші вітаються з учителем).

5. Чи варто кричати знайомому, що стоїть на протилежному боці вулиці

„Привіт!”? (Ні, таке вітання доречне десь на дачі, в лісі тощо).

6. Хто кому першим подає руку? (Старша за віком пані - молодшій, пані - панові, вчитель - учневі).

7. Чи потрібно знімати рукавички для привітання? (Чоловікові - так, жінці - за бажанням).

Додаток 6

Тема. Колективне складання тексту листа.

Мета. Виробляти в учнів уміння складати тексти листів про свої справи, ознайомити їх із складовими частинами листа; вчити послідовно висловлювати свої думки. Виховувати в учнів культуру мовлення і

етикету мовленнєвого спілкування.

Обладнання. Зразки листів від учнів інших шкіл; роздатковий матеріал з етики мовлення.

Хід роботи.

І. Розгадувати загадки.

Урок можна почати розгадуванням загадки:

Ми хоча і не крилаті, Летимо в міста і села.

І несем для вас, малята, Звістки щирі та веселі.

(Л и с т и).

ІІ. Бесіда про роль листування.

Розгадавши з учнями загадку, вчитель проводить бесіду з приводу ролі листування. Він говорить:

Наші рідні, друзі, знайомі не завжди живуть поруч з нами. Часом вони опиняються за сотні, а то й тисячі кілометрів від нашої оселі. І все-таки у нас виникає потреба, а то й необхідність спілкуватися з нами - щось їм сповістити, про щось запитати або попросити. Підтримувати зв'язок допомагає пошта.

Якщо учні листуються з школярами інших республік чи соціалістичних країн, то слід згадати про це листування. А коли такого листування не було, то вчитель говорить, що клас організовує переписку з учнями інших республік, країн.

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності.

Після цього вчитель зауважує, що першокласники будуть вчитися правильно писати листи своїм близьким, рідним, знайомим. Буває, що треба звернутися листовно і до незнайомої людини.

Ідучи на цей урок, учитель повинен мати роздатковий матеріал з етики мовлення у вигляді різних карток з окремими словами: дорогий, мій, вельмишановний, привіт, дідусю, добридень, доброго Вам дня, товаришу. Розміщені в потрібному порядку, ці слова складуть заголовки-звертання листів до дідуся (Дорогий мій дідусю, добридень!), до друга-приятеля (Привіт, друже!) і, нарешті, до незнайомої людини немолодого віку, у якої нам треба щось попросити (Вельмишановний товаришу. .).

ІV. Аналіз структури листа.

Перш ніж приступити до складання листа, зачитуємо дітям зразок:

Добрий день, дорогий братику Петре! Листа від тебе одержав. Сердечно дякую. Ти питаєш про мої шкільні справи. Успіхи в мене непогані. Вчуся добре. Нещодавно одержав „5” з української мови. Захоплююсь математикою, спортом, співаю у шкільному хорі.

А як проходить твоя служба в лавах Радянської Армії?

Бажаю тобі всього найкращого.

Твій брат Степан.

12.04.198... р.

Запитання: З чого починається лист? (Із звертання до адресата). Це зачин. Зачин у листі - звертання до того, кому пишеться лист. Що йде далі? (Далі розповідь, можуть бути запитання, побажання). Чим закінчується лист? (Датою та ім'ям (прізвищем) того, хто написав лист). Після цього вчитель разом з класом добирає адресата листа.

Колективне складання плану листа (вчитель запише його на дошці):

1. Кому пишу? (звертання).

2. Про що пишу? (Зміст).

3. Чим закінчую? (Підпис і дата).

Учитель підкреслює, що лист має три частини. На вивішеному на дошці листі він показує його частини, зауважує, що дата пишеться або в кінці листа або у першому рядку вгорі, з правого боку, тоді звертання слід написати в третьому рядку посередині, а з четвертого рядка почати виклад листа. Закінчення листа і підпис треба починати з нового рядка.

V. Колективне складання листа.

Лист складається колективно, усім класом. Спочатку вчитель нагадує учням, як треба звертатися до адресата. Потім під керівництвом учителя учні обговорюють, що і як слід писати. Вчитель наголошує на тому, що необхідно обміркувати, про що писати, як краще викладати свої думки. У листі треба не тільки про себе розповідати, а й цікавитись, як живуть адресат і близькі йому люди. Писати лист слід грамотно, зрозуміло. Необхідно уникати беззмістовних і не літературних шаблонів (наприклад, писати більше нічого, в перших рядках свого листа, на цьому кінчаю і т.п.).

Вчитель має також звернути увагу дітей на розділові знаки. Після слів Добрий день слід поставити кому, бо далі буде звернення дорогий... У кінці цього речення ставиться знак оклику. До побачення пишеться окремо, бо це іменник з прийменником до.

VІ. Самостійна робота учнів.

Після підготовки учні пишуть лист самостійно. Важливо, щоб листи були конкретними і правдивими. Наводимо тут орієнтовний зразок колективного листа:

ДОРОГІ ДРУЗІ!

Ми навчаємось в 1 класі Васильківської середньої школи. Школа в нас нова, світла, велика і дуже красива. У нашому класі 30 учнів: 20 хлопчиків і 10 дівчаток. Клас дружний.

1 Травня ми їздили на екскурсію до Севастополя. Місто нам дуже сподобалося. Ми відвідали всі місця, пов'язані з його героїчним минулим.

Пишіть нам про свої жовтенятські справи.

Бажаємо вам здоров'я і успіхів у навчанні!

Учні 1 класу Васильківської середньої школи.

14 травня 198... р.

VІІ. Особливості оформлення конверта.

На цьому ж уроці учитель повинен ознайомити дітей з індексом, зворотною адресою, яка теж пишеться повністю. Дає завдання активу класу відправити лист поштою до сусідньої школи.

Необхідно особливу увагу звернути на підпис конверта (заповнення адреси листа). Для цього варто вивісити на дошці зразок адреси, оформлений на великому аркуші паперу.

Слід повідомити учням, для чого пишеться індекс на конверті (щоб забезпечити швидку доставку кореспонденції). Зворотну адресу також потрібно писати повністю.

VІІІ. Завдання додому. Написати листа бабусі (сестрі, дядькові). Вчитель має зауважити, що невід'ємним компонентом культури мовлення є етика спілкування, культура людських відносин. Слід розкрити виховну силу слів ввічливості - добрий день, доброго здоров'я, дякую, вибачте, спасибі, будь ласка та ін. Користування ними є не тільки виявом ввічливості. У цих словах, як влучно зауважував В.О. Сухомлинський, ми виявляємо свою людську сутність. Потребу вживати слова ввічливості слід виробити в кожного учня.

	НОВОСТИ

Изменения

Прошла модернизация движка, изменение дизайна и переезд на новый более качественный сервер

	СЧЕТЧИК

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА
	© 2010