Громадянська освіта та формування національної свідомості на уроках історії України

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Громадянська освіта та формування національної свідомості на уроках історії України

Громадянська освіта та формування національної свідомості на уроках історії України

Зміст

Вступ

Розділ І. Актуальні проблеми громадянської освіти в сучасній школі

Розділ II. Ідеї української державності та її відображення у шкільному курсі історії України

Розділ ІІІ Формування національної свідомості на уроках історії України в сучасній школі

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Україна розбудовується як суверенна держава, її майбутнє залежить від багатьох чинників. Серед них одним з вирішальних є людський фактор.

З досвіду людства відомо, що в унітарних державах, а саме такою, згідно з конституцією, є Україна, однією з найпотужніших сил у розбудові державності стає національна самосвідомість громадян.

Потрібно дбати про збереження й зміцнення України. Якби держава була живим організмом, вона відчула б інстинктивно, що для її самозбереження вирішальне значення має рівень національної самосвідомості громадян. Але держава не є живою істотою, тому вся відповідальність за її майбутнє перекладається на суспільство. Ось чому національно свідомі громадяни мають усе робити для того, щоб підвищувати рівень національної самосвідомості населення, в тому числі і учнівської молоді.

Для сучасної історичної науки важливим є всебічне з'ясування місця й ролі формування національної свідомості учнів на уроках вітчизняної історії. Загальновідомо, що нові умови суспільного розвитку нашої держави висувають нові вимоги до особистості, що формується саме зараз і складатиме основу майбутньої української нації.

Демократизація суспільного життя, докорінне реформування освіти, гуманізація і гуманітаризація навчально-виховного процесу, утвердження національної системи навчання і виховання, підвищення статусу української мови як державної є важливими умовами формування глибокого патріотизму, громадськості, світоглядної спрямованості особистості. Для успішного будівництва демократичної, правової й цивілізованої Української держави необхідно, щоб підростаючі покоління мали високу національну свідомість і самосвідомість. Особлива історична відповідальність покладається на українські педагогічні кадри, високе покликання яких - виховувати національно свідомих, палких патріотів, гідних громадян незалежної України, які працею рук і зусиллям мозку будуть сприяти підвищенню добробуту розвитку науки і культури рідного народу.

Національна свідомість і самосвідомість є тим фундаментальним феноменом, який сприяє розвитку всіх потенцій, можливостей особистості.

Національна свідомість особистості сприяє глибшому осмисленню нею успіхів і невдач, визначення цілей і завдань, реалізація яких спрямована на досягнення віковічних мрій, надій, сподівань рідного народу. Завдяки національній самосвідомості особистість глибше розуміє свій народ, його історію, духовність і культуру, а також свої якості, здібності і можливості, виробляє основні напрямки своєї діяльності, накреслює і успішно утверджує свою життєву позицію.

Засвоюючи оновлений зміст освіти, учні поступово переконуються в тому, що протягом століть чужоземні загарбники, представники сусідніх агресивних держав прагнули, загальмувати розвиток і знищити національну свідомість і самосвідомість наших дідів, прадідів не лише " вогнем і мечем ", але й штучним перетасуванням різних етносів на нашій території. Вороги фізично знищували національно свідому українську інтелігенцію. Вони спрямовували свою політику, ідеологію, стратегію і тактику на "знищення національної самосвідомості українців та її вогнищ - історіографії, закладів освіти і культури, релігії, традицій, пам'яті поколінь. Тому необхідно в учнів формувати національну свідомість.

Об'єктом дослідження були учні школи Шаргородського району с. Клекотини.

Предметом дослідження є уроки та позакласні виховні заходи, які були проведені в даній школі.

Мета дослідження полягала: у формуванні національної свідомості на уроках історії, у з'ясуванні особливостей роботи школи з формування національної свідомості учнів у процесі вивчення вітчизняної історії, у виявленні найбільш доцільних методів та прийомів у роботі вчителя історії з даної проблеми: в аналізі та узагальненні основних причин низької самосвідомості окремих учнів, у формуванні психолого - педагогічних та методичних умов ефективної роботи у вирішенні даної проблеми. А також:

- перевірити вплив уроків історії на ефективність формування національної самосвідомості;

- довести велике значення уроків історії України для вирішення цієї проблеми;

- визначити умови підвищення ефективності формування національної самосвідомості на уроках історії України у 7-9 класах.

Експериментальна робота проводилася за такими етапами:

- визначення мети і завдань експериментального дослідження;

- розробка напрямків формування національної самосвідомості та методичного забезпечення цього процесу;

- визначення експериментальних та контрольних класів;

- забезпечення вчителів методичними розробками;

- складання завдань для контролю за рівнем сформованості національної самосвідомості учнів;

- аналіз одержаних результатів, формулювання висновків.

Гіпотези дослідження:

1. Усвідомлення учнем своїх етнічних витоків накладає могутній відбиток на життєвий шлях особистості, спрямованість її діяльності, смисл і зміст, мету життя.

2. Реалізація завдань національного виховання не допускає соціальної непоміченості чи заниженого статусу особистості.

3. Основою конструктивних взаємин між учителем та учнями мають стати гуманістичні цінності, у відповідності з якими і формується самосвідомість підростаючого покоління.

Для досягнення мети дослідження і перевірки висунутих гіпотез необхідно було розв'язати такі завдання:

- дослідити, що у процесі становлення національної самосвідомості важливим фактором є відкриття особистістю всенародного, всенаціонального самобутнього "я", колективного "я ", осмислення свого "я" як його частки.

- пересвідчитись, що національна самосвідомість сприяє підвищенню моралі особистості, стимулює бути доброчинним і милосердним, співпереживати біду і горе інших людей.

Методологічними та теоретичними засадами дослідження стали основні державні документи про школу, програма з історії України, ідеї гуманізації освіти і виховання.

Вихідними положеннями дослідження слугували також вітчизняні дослідження Лисенко М.М., Кандиби Л., Ковальчук О., Довбищенко В., Шалда Т., Урбатіс С, Кловак Г., Гуменюк Г., Кобзар Б., присвячені формуванню національної свідомості. Проте, чим можна виховувати національну свідомість учнів, писали: Манорик Л., Павх С, Осипець Р., Крамаренко Л., Ржепецький Л., Литвин С, Копцюк Б.

Про виховання національної свідомості у школі писали: Красовицький М, Проценко Л., Гаврилюк Ж.

Наукова новизна визначається постановкою і результатами розробки досліджуваної проблеми. Використовуючи матеріал, автор здійснила спробу узагальнення знань про формування національної свідомості на уроках історії в школі с. Клекотини.

Практичне значення даного дослідження полягає в тому, що в роботі зроблена спроба обґрунтувати і апробувати систему методів і прийомів на уроках історії, які сприяли формуванню національної самосвідомості учнів. Розроблені методичні прийоми дають можливість визначити основні напрями роботи вчителя з проблеми в сучасній школі.

Надійність та вірогідність результатів дослідження зумовлені вихідними методологічними позиціями, застосуванням комплексу методів, адекватних об'єкту, предмету, цілям і завданням дослідження, а також проведеними експериментами, які здійснювалися в період проходження педагогічної практики.

Особистий внесок автора даної роботи. Наведені в дипломній роботі дані є самостійним вкладом автора у проблему.

Структура дипломної роботи обумовлена метою та завданнями дослідження. її обсяг становить … сторінки. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, переліку використаної літератури, додатків.

Розділ І. Актуальні проблеми громадянської освіти в сучасній школі

Відродження України неможливе без пробудження національної свідомості українського народу, української молоді. Тому особливе занепокоєння сьогодні викликає брак у багатьох молодих людей усвідомлення себе як частини народу, співвіднесення своєї діяльності з інтересами нації. Зарадити справі може створення такої системи національного виховання та освіти, яка б формувала цю рису в особистості.

В концепції громадянської освіти в Україні зазначено, що основою демократичного ладу є людина, спроможна розкрити його потенціал, для якої демократія є природним середовищем задоволення особистих та суспільних інтересів. Сучасна демократія вимагає від особи не лише політичної активності, а й усвідомлення нею власної ролі і значення в житті суспільства, а також дій у відповідності до власних переконань і цінностей.

Мета громадянської освіти - сформувати особистість, якій притаманні демократична громадянська культура, усвідомлення взаємозв'язку між індивідуальною свободою, правами людини та її громадянською відповідальністю, готовність до компетентної участі в житті суспільства.

Завдання громадянської освіти:

- надати молодому поколінню знання про світові демократичні здобутки та особливості становлення демократії в Україні;

- сформувати мотивацію та основні вміння, необхідні для відповідальної участі у громадсько-політичних процесах, критично-конструктивне ставлення молоді до життя суспільства;

- сприяти становленню активної позиції громадян щодо реалізації ідеалів і цінностей демократії в Україні;

- створити умови учням щодо набуття досвіду громадянської дії, демократичної поведінки та комунікативної взаємодії.[25,C10]

Чому система виховання та освіти мусить бути саме національною? Наукові дослідження переконливо доводять, що дитина повинна перебувати під постійним впливом матеріальної й духовної культури свого народу. Це потрібно, насамперед, для найповнішого розкриття природних схильностей дитини і розвитку її здібностей, оскільки в цьому разі використовуються якнайповніше етнопсихологічні особливості дітей певного народу. Зайве нагадувати, що саме такий шлях приводить до виховання національно свідомих громадян. Однак сучасна етнокультурна ситуація в Україні, особливо на півдні та сході, а також у містах, дуже далека від тієї, яка б сприяла повноцінному духовному та інтелектуальному відтворенню нації. Діти не залучаються з раннього віку до культури та історії свого народу. Вони, як правило, не перебувають під безпосереднім формуючим впливом українського мовного середовища.

Отже, першочерговою є потреба створити комплексну, науково обґрунтовану програму національного виховання та освіти, орієнтовану на духовно вільну, творчу, гармонійно розвинену особистість, яка уможливить відновлення України, бо матиме усвідомлену потребу жити у суспільстві, що постійно вдосконалюється. У свою чергу, зворотний зв'язок суспільства й людини зумовить характер і темпи українського відродження.

Самосвідомість українського народу тривалий час зоставалася явищем проблематичним. Українська спільнота ідентифікувалася через спільну історичну долю, вікові звичаї, норми громадського життя та зв'язок з природним середовищем. Проте тривала відсутність державно-політичного забезпечення культури призвела до збіднення її повнокровного поступу. Соціо-нормативний рівень культури залишався витісненим вартостями чужих цивілізацій, за якими поставали ідеї та норми, неадекватні життю українського народу. Втрата національної школи, освіти, науки, професійних мистецьких набутків, приглушила національну самосвідомість, постала загроза існування самого народу з його органічним екологічним середовищем.[24,C.4]

Саме поняття української національної самосвідомості потрапило під дію кримінальної покари і стало небезпечним для кожного, хто свідомо, чи навіть стихійно міг його виявити. І лише за останні роки ми маємо право сказати вголос: " Ми українці! " Але сказати мало. Це усвідомлення своєї приналежності до української нації повинно зберігатися у глибинах душі і виховуватися з самого дитинства.[16,C.59]

Національна свідомість і самосвідомість - це осягнення людиною себе представником певного народу, носієм його культури, знавцем минулого і сучасного, діяльність якого спрямована у майбутнє. Надійним фундаментом, на якому успішно формується національна свідомість, є історична пам'ять.

Педагог у своїй роботі зважає на те, що відсутність національної свідомості нерідко спричинює оманливе, ілюзорне відчуття " другосортності", "другорядності" рідної мови, культури, врешті самого себе, породжує комплекс національної і громадянської неповноцінності, ущербності. Національно ж свідомому юнаку чи дівчині чужі зверхність, чванькуватість, погорда у ставленні до представників інших національностей, комплекси месіанства, національної винятковості.[21, C.23]

У сучасних умовах, коли український народ вступив у нову еру свого історичного розвитку, національне виховання найбільш відповідає потребам відродження України. Воно сприяє формуванню основних компонентів духовного світу особистості національної психології.

І повноцінне становлення особистості неможливе без врахування психології дитини, стану її душі. До того ж мають велике значення думки і прагнення цілого народу, серед якого людина зростає, виховується. Треба брати до уваги усе багатство якостей, відтінки національної психології. "Виховання - зазначав К, Ушинський, - бере людину всю, якою вона є, з усіма її народними і поодинокими особливостями, - і передусім звертається до характеру людини; а характер і є саме тим ґрунтом, в якому корениться народність".

Психологія українця - це психологія працьовитого господаря, умілого хлібороба, захисника прав особистості і державної незалежності Батьківщини -України. Це психологія людини, яка вічно захищала себе, свою матеріальну і духовну спадщину, падала в нерівному бою, підіймалася і перемагала і в години політичної незалежності України сягала вершин людської цивілізації.

Історично відповідальна місія батьків, педагогів, громадськості - знати національну психологію і формувати її в кожній дитині.[2, C.13]

Мета українського національного виховання - створення національного типу особистості, виховного ідеалу - гармонійної і всебічно розвиненої людини - українця з багатогранними знаннями, глибокою національною самосвідомістю, високими інтелектуально-творчими, духовно багатими і естетичними якостями, патріотичними почуттями та працьовитістю. Цей ідеал базується на засадах народних чеснот українців і християнської моралі, позитивних героїв літописних творів княжих часів, педагогічній думці України від " Повчання дітей " В.Мономаха до " Виховного ідеалу " Григорія Ващенка. Пріоритетним напрямом процесу виховання юного громадянина України є формування і розвиток у школяра національної самосвідомості, яку можна формувати і розвивати такими методами як лекція, бесіда, диспут, метод прикладу.

Найчастіше використовуваним є метод бесіди. Результативність бесід залежить від уміння педагога захоплено подати інформацію, зацікавити нею школярів. Теми для таких бесід різноманітні. Але найбільш ефективними для формування національної самосвідомості є героїчні. Як писав О.Сухомлинський, ідея вірності Батьківщині стає переконанням, коли вона постає перед дитиною в ореалі героїчного. Тому варто вдаватися до бесід про видатних борців за незалежність України (П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Виговського, І. Мазепу, П. Полуботка, П. Калнишевського, С. Петлюру), народних героїв (С. Наливайка, І. Сірка, О. Довбуша, І. Богуна та інших), наводити приклади самовідданого служіння Україні, яких немає в підручниках.

Ефективним є також метод лекції, завдяки якій учні засвоюють знання про Україну (економічні, правові, моральні, культурологічні, історичні, етнопедагогічні тощо), що є необхідним компонентом національної самосвідомості.

Ці знання варто інтегрувати в чітку систему і подавати учням у певній послідовності і наступності. Цьому може сприяти групування матеріалу блоками:

1) етногенез українців;

2) їхня мова;

3) історія;

4) матеріальна культура;

5) духовна культура;

6) особа як представник народу та ін.

Кожен такий блок становить основу, яка групує всі інші розрізненні знання. Ці блоки найдоцільніше оформити у вигляді нарисів - розповідей, що в сукупності складатимуть своєрідну хрестоматію для вчителя, яку можна використати під час вивчення тої чи іншої теми, на конкретному уроці. " Якщо ви бажаєте бути володарем юних душ, якщо прагнете, щоб серця учнів були відкриті до вашого слова, - звертався до вчительства В.Сухомлинський, - створіть свою хрестоматію громадянського виховання".

Зміст цих нарисів-розповідей має внутрішньо сприйматися учнями, викликати у них роздуми і переживання.

Величезну роль у формуванні національної самосвідомості, громадянської позиції учнів відіграють диспути - як спонтанні, викликані якимись суспільними подіями (повідомленнями засобів масової інформації і т.п.) і спеціально організовані. їх треба детально готувати, визначити тему, заздалегідь поставити питання, які обговорюватимуться, з тим, щоб учні опрацювали відповідні інформаційні джерела, продумали свої виступи.

Національне виховання також сприяє формуванню національного мислення, національного характеру і темпераменту, народної моралі й етики, народної естетики, народної правосвідомості, національної свідомості та самосвідомості. Отже, формування національної самосвідомості в кожної людини здійснюється в тісному взаємозв'язку з формуванням інших громадських рис особистості, які є результатом національного виховання. А воно являє собою систему, яка створювалася протягом віків самим народом. Система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світогляд та цілісні орієнтації молоді, передати їй національний досвід, надбання попередніх поколінь.

Завдяки національному вихованню в молоді найповніше реалізуються природні нахили, формується національний склад мислення, психіки, національний характер і світогляд.

Отже, йдеться про необхідність систематичного і цілеспрямованого виховання національного тилу особистості, формування в неї національної свідомості та самосвідомості, чим досягається духовна єдність поколінь, наступність національної культури і безсмертя нації.[16, C.59]

Катерина Кулик у статті "Бути патріотом не на словах, а на ділі" зазначає, що формувати у підростаючого покоління синівську любов до рідної землі, глибоку національну свідомість, високу духовність - ось першочергові завдання педагогічного колективу школи.[30, C.33] Є ще цілий ряд дуже цікавих статей: "Українська народна пісенна культура, як засіб формування національної самосвідомості"[34,C.11]. Де вказується, що особливе місце у формуванні і вихованні людини завжди належало музиці, бо її особливість полягає в тому, що вона впливає безпосередньо на почуття, "Формування етнічної самосвідомості школярів - важлива проблема сучасної національної школи України".[23,C.38]. Саме етнічну самосвідомість вважають першоосновою національної самосвідомості, "Національне виховання на уроках трудового навчання в умовах Української гімназії", Національна самосвідомість школярів та перспективи її розвитку"6, "Національна психологія", "Формування національної самосвідомості учнів засобами еколого-натуралістичного виховання: у профільних гуртках.

Не стояли осторонь розвитку національної самосвідомості і видатні педагоги: К.Д. Ушинський, В.О. Сухомлинський,Софія Русова, Б. Грінченко, С. Черкасенко, Т. Лубенець... пріоритетним напрямком розвитку сучасної педагогічної історії і практики має стати утвердження і розвиток національної системи виховання як провідного чинника культурно-національного відродження. Правильно організоване національне виховання формує повноцінну особистість, суверенну індивідуальність, яка цінує свою громадянську, національну і особисту гідність, совість і честь. Формування національного типу особистості забезпечує духовну єдність поколінь, наступність національної культури і безсмертя нації.

Як немає людини взагалі (абстрактної, безликої, безнаціональної належності), а є людина українець, росіянин, німець, білорус тощо, так немає виховання взагалі, а є як зазначив К.Д. Ушинський " російське виховання ", "французьке виховання ", "англійська система виховання". Ставши одним з елементів державного і народного життя, громадське виховання пішло з кожного народу своїм особливим шляхом, і тепер кожен європейський народ має свою окрему характеристичну систему виховання. В.О.Сухомлинський обґрунтував теорію національного самовизначення учнів у процесі навчання і виховання.

Завдання національного виховання - зберегти у віках провідний етнос, відтворити його в наступних століттях. Національний характер виховання полягає у формуванні молодої людини як громадянина України незалежно від її етнічної приналежності.

Виховання - це цілеспрямована професійна діяльність педагога, яка спонукає до максимального розвитку особистості дитини, входження дитини у контекст сучасної культури, становлення його як суб'єкта і стратега особистого життя, достойної людини. Мова йде про всебічний розвиток особистості. Безумовно, про це сказано й написано багато, але останнім часом інколи спостерігається намагання якщо не заперечувати, то хоча б замовчувати цей постулат. Людина від народження має певні природжені здібності, але лише в процесі навчання і виховання, трудової діяльності, спілкування з іншими людьми вони розвиваються і можуть досягти високого рівня. Суспільство через свої інститути, в першу чергу, через школу, створює кожній людині сприятливі умови для їх розвитку[5, C.2]

Софія Русова свої педагогічні погляди висвітлювала в численних статтях, що публікувались у педагогічних журналах: "Світло","Вестник воспитания", "Образование". У своїх публікаціях вона висвітлювала проблеми національної школи, історії педагогіки, виховання дітей. Особливий інтерес серед педагогічної громадськості викликала її стаття " Нова школа ", що опублікована в журналі "Світло"(1914). Головною ідеєю статті була теза: "Тільки той народ має перспективу, який має кращу школу".

С. Русова закликала до активної боротьби проти царату за національну школу. Новою народною школою вона вважала таку школу, де дитина розвивається на національному ґрунті з урахуванням своїх індивідуальних особливостей. Вона стверджувала: " На Україні рідною мовою є українська; нею й мусить проводитися вся наука".

Значний внесок у розбудову національної школи в Україні наприкінці XIX - на початку XX ст. зробив Б. Грінченко. Він свідомо став на шлях боротьби за

соціальне визволення народу, яке національні меншини царської Росії тісно пов'язували з боротьбою за право розвивати рідну мову, освіту, культуру.

Його запросила до земської школи в с. Олексіївка Катеринославської губернії Христя Алчевська.

Вона була відомою освітньою діячкою, на свої кошти побудувала школу і опікувалася високим рівнем викладання.

Завдяки Б. Грінченку діти з Олексіївської школи добре усвідомлювали, що вони українці, були обізнані з історією і географією України, знали видатних письменників та їхню творчість і головне - могли свої знання викласти рідною мовою.

Вагомий внесок у розбудову національної школи на межі XIX - XX ст. зробив видатний український педагог С. Черкасенко. Він докладав значних зусиль до створення національної школи, котра, на його думку, мала бути осередком формування національної свідомості та патріотизму.[17,C46]

Вагомий внесок у справу формування національної самосвідомості має зробити педагогічна наука, яка, з одного боку, завжди була і є провідником суспільства в галузі освіти і виховання, а з іншого - формує педагогічні кадри, які мають забезпечити докорінне оновлення сучасної школи на засадах широкого використання національних цінностей, традицій, звичаїв, національної педагогічної спадщини. Перед психолого - педагогічними науками постає питання про те, що потрібно зробити, щоб сьогоднішній випускник школи став носієм і провідником національного відродження, здатним до подвижницької праці справжнього патріота і громадянина своєї держави.

На думку Ю. Римаренка, слід врахувати таку важливу компоненту національної самосвідомості, як звернення у майбутнє, саме тут її прогресивні потенції. Важливо так спрямувати виховний процес, щоб зростання національної самосвідомості проявлялося не стільки як процес посилення національних почуттів, усієї емоційної сфери, що, безумовно, важливо, скільки як більш глибока усвідомленість дійсних і корінних національних інтересів та потреб розвитку. Це визначається, до речі, такою якістю національної самосвідомості, як самопізнання, потяг пізнати самого себе в оточуючому світі, зокрема, виявити дійсні джерела національного розвитку. Одним із таких джерел самопізнання є рідна мова, оскільки в ній найповніше відображено й зафіксовано всі тонкощі світосприйняття, буття, історичний шлях, ментальність і характер.[16, C.60]

Мова - це концентрація мудрості і досвіду нації. Втрата її призводить до порушення суспільної гармонії, законів людської еволюції. " Культура змінює свій генетичний код, а народ відчужується від традицій, звичаїв, духу предків, потрапляє в іншу духовну атмосферу і свідомо чи несвідомо страждає.

Мова - це та ж прекрасна квітка духовної культури українського народу, його духовне надбання, дзеркало душі народної[30, C.34]

Незважаючи на експерименти про прискорення цивілізаційного прогресу, підтвердилося столітньої давності припущення О. Потебні, що " як людині, так і народові з кожним роком важче вийти з колії, прикладуваної для нього своєю мовою, власне, на стільки, наскільки поглиблюється ця колія". Справа в тому, що мова - це витвір і водночас знаряддя, інструмент культури і вона має шанс на вічність.

Сьогодні, як ніколи, люди почали усвідомлювати, що без культури не може бути інших функціональних атрибутів цивілізованого суспільства включно з демократією та нормальних політичним і економічним життям.

Усвідомлення в суспільстві ролі національної культури має наслідком відповідну політику держави. Наприклад, рада з освіти в Японії визначила три кардинальні мети, які стоять перед освітою в цій країні у XXI столітті. Третя з них сформована так: "Виховувати японців із широким світоглядом, що піклуються про збереження своєї культурної ідентичності і водночас поважають специфіку інших різно-національних культур".

Йоган Гейзінга вважав, що поняття культури поєднане з самосвідомістю вільного, морального, відповідального індивіда як члена людської спільноти. Про культуру не можна говорити там, де немає громадянської гідності особи.

В народній свідомості вирізбляється ідеал людини - громадянина суверенної України, який традиційно втілює в собі чесність і працьовитість, доброту і милосердя, стійкість і незалежність духу, вірність заповітам батьків, дідів, щирість, доброзичливість, талановитість і працьовитість.

Загальновідомо, що нові умови суспільного розвитку нашої держави висувають нові вимоги до особистості, що формується саме зараз і складатиме основу майбутньої української нації. Це повинна бути людина вільна, творча, що добре орієнтується не тільки в перипетіях громадсько-політичного життя, а й у складних міжособистісних стосунках.

Самоусвідомлення себе на тлі органічних культурних вартостей проходить рефлексію відповідальності, моральної причетності до долі ближнього, хто потребує його допомоги..." (Б. Гаврилишин).[5, C.2]

Для подолання синдрому прищепленої українцям безпорадності та інших генетично не властивих рис, у відродженні національних вартостей величезне значення має плекання гідності й самопошани - як особистої, так і національної. В. Ротенберг вважає, що "аби вести боротьбу, яка видається безнадійною, треба мати високу самоповагу, треба аби точка відліку діянь була всередині, а не ззовні". Тобто потрібно боротися за свій народ, за свою вітчизну, свою державу, за свою національну ідею, бо як писав Ю. Вассиян, " ні земля, ні хліб, ні багатство, ні щастя не дають чарівної сили визволу, і хто записав їм свою душу - ввійде до царства золотої свободи".

Національна гідність і самоповага - це атрибути національної самосвідомості, тобто осмисленого, "когнітивного ставлення до себе, до свого народу, своєї держави, історії, культури, мови. Це перманентне зусилля пізнавати ці феномени, пізнавати інших, аби зрозуміти суть і сенс перебування свого і своєї спільноти на світі, аби знати справжні вартості та вміти відрізняти їх від фіктивних і фальшивих.

Свого часу П. Манчіні говорив, що територія, походження, мова, побут і звичаї, минувшина, законодавство, релігія - всі ці об'єктивні ознаки нації ще не творять цієї спільноти, бо вони - немов життєздатна, але мертва матерія, яка потребує " подиху життя". "Тим подихом, що оживляє націю, є національна свідомість - почування, яке вона витворює із самої себе та яке дає їй змогу утримуватися назовні і виявлятися внутрі ".

Великого значення самосвідомості надавав В. Жаботинський: " Я висуваю інший критерій вищої раси - самосвідомість... Зовні вона виявляється в тому, що ми називаємо різним іменем - частіше за все - гордістю. Це є риса, завдяки якій король Лір і в ручищі залишається королем, він не може позбутися цього усвідомлення".

Усвідомлення себе - це і є формування самосвідомості. Таким чином, самосвідомість становить основу можливостей або свідомого ставлення до світу і людини взагалі.

Національне усвідомлення - це раціональне, інтелектуальне прагнення завбачити перспективи життя народу в системі його самозбереження. Тому поняття української перспективи адекватне національній самосвідомості народу.[8, C.3]

У розвитку національної самосвідомості дитини і зрілої особи О. Вишневський виділяє три окремі етапи: перший - етап раннього етнічного самовдосконалення; другий етап - етап національно-політичної самосвідомості; третій етап - етап громадського самоусвідомлення.

Протягом останніх років відбулися значні зрушення в українському шкільництві, у позашкільних молодіжних та юнацьких організаціях. З'явилися експериментальні школи, гімназії, ліцеї, класи з поглибленим вивченням окремих предметів, експериментальні навчальні програми. Наприклад діє у м. Вінниці гімназія № 17. Нарешті з'явилися і численні концепції української національної школи. Проте головним їхнім недоліком є те, що в них відсутня система, котра забезпечувала б їх втілення.

Але, як правило, пропонуються загальнореспубліканські концепції національної школи. А у нас же існують зрусифіковані Південь та Схід, денаціоналізований Центр і національно збережений Захід. І скрізь проблеми національного виховання мають вирішуватися по-різному. Тож цілком зрозуміло, що введення у дитячому садочку навчальних занять, а в школі викладання предметів українською мовою не вичерпують проблеми створення системи національного виховання та освіти. Так само не зарадять справі і ін'єкції до шкільної програми предметів із українознавчою специфікою (народознавства, історії України тощо).

Початок національної свідомості закладається учителем в початковій школі, бо саме тут національне виховання відбуватиметься засобами інтегрованого курсу українознавства. Він не може бути обмежений рамками одного - двох предметів (тим більше в українській школі).

Українознавство має бути не просто складовою частиною кожної дисципліни, а стержнем усієї навчальної та виховної роботи.

Вивчення такого курсу в початковій школі - це зустріч дитини з духовною спадщиною народу: народною піснею, казкою, виробами народних майстрів, обрядом - втіленням багатовікової культури й мудрості наших предків. На уроках з'єднуватимуться розповідь вчителя із практичною діяльністю дітей, їхньою участю в проведенні свят, обрядів, творчою групою на уроках праці та образотворчого мистецтва, з екскурсіями на місця історичних подій, в майстерні художників і народних митців. Вважають, що це має бути інтегрований курс, до якого входитимуть: мистецтво слова, тобто фольклор, література, музика і співи (народні пісні та виконання їх на народних інструментах), образотворче мистецтво (народне та професійне малярство, художня праця, народні ремесла, писанкарство, витинанки, розпис, вишивка, народні танці, театралізовані "дійства" (обряди, зустрічі весни, купальські, обжинки та ін.)

Увесь навчально-виховний процес, певна річ, має відбуватися українською мовою (крім уроків іноземної мови), а щодо уроків рідної мови, то навчання має бути спрямоване як на вивчення орфографії й граматики, так і на оволодіння мовою як засобом спілкування, знаряддям мислення, усного й писемного викладу думок, поетичного зображення дійсності.[24, C.5]

Фундаментальне значення у розгляданні проблеми національного виховання належить рідній мові. Саме вона втілює в собі одну з основних ознак нації. Через рідну мову і культуру, вважав В.Симоненко, дитина здійснює своє "синівське право побути з матір'ю на самоті".

Досконале володіння рідною мовою безпосередньо впливає на розвиток інтелектуальних, естетичних інтересів учнів, їх моральних почуттів.

У школі c. Клекотини вчителі української мови та літератури люблять слово, мову, з великою відповідальністю ставляться до своєї справи. Вони домагаються практичного спрямування уроків для підвищення орфографічної та пунктуаційної грамотності учнів, розвитку їх літературної освіти, розкриваючи складні процеси історичного розвитку українського письменства в широкому національно - соціальному контексті, у зв'язках із світовою літературою. І на основі цього уже буде продовжуватися вивчення в інших класах. Ось наприклад, вчителька української мови проводить вступний урок в шостому класі на тему: "Краса і багатство української мови".

Вчителька ставить перед собою мету: показати учням красу, багатство, невмирущість державної мови України, розкрити значення мови в житті людини, суспільства, виховувати любов до неї, гордість за свій народ, який має славне героїчне минуле і багату культуру.

Щоб виховати громадянина суверенної України, який традиційно втілює в собі м'якість і ніжність вдачі, пісенність і мужність, доброту й милосердя, стійкість і незламність духу, вірність заповітам батьків і дідів та ін. - починати треба, мабуть з рідної мови. Бо ж загальновідомо, що вона є однією з найдавніших і найрозвинутіших мов світу. За ступенем поширення на планеті перебуває у другому десятку, а за кількістю носіїв посідає друге місце серед слов'янських народів.[21, C.25]

Велика робота по формуванню національної самосвідомості проводиться в ЗОШ, де на уроках історії учні поринають у світ багатовікового досвіду народу. Без історичної пам'яті неможливо відповісти на питання: " Хто ми, чиї сини, якої матері діти?"

В історії України учні черпають знання про витоки і самобутність етносу нашої нації, її велич і трагедію, особливості історичного розвитку українського народу (з праць Грушевського, Субтельного, Крип'якевича, Аркаса, Яворницького, Дорошенка.)

Таким чином, учитель формує в учнів національну свідомість, в них підвищується інтерес до предмету вітчизняної історії.

"Немає мудріших, ніж народ, учителів; У нього кожне слово - це перлина, це праця, це натхнення, це людина." - поетично переконує М. Рильський. Без повернення багатовікового досвіду народу у справі виховання і навчання не може здійснюватись і формуватися національна самосвідомість, як її практичний результат, невід'ємне право української нації на самовизначення.

Вже не перший рік педагоги школи працюють над проблемою "Формування національної самосвідомості учнівської молоді засобами еколого-натуралістичного виховання".

Плануючи роботу педагоги використовують такі народні традиції, які б давали учням певні екологічні знання, дохідливо пояснювали взаємозв'язок людини з суспільством і природою, визначали правила поведінки людей у навколишньому середовищі, забезпечували можливість легко і усвідомлено використовувати знання про народні традиції у власному ставленні до природи.

Формою національного виховання є й використання свят, обрядів народного календаря. Серед них: День Святого Миколая, Новорічні та різдвяні свята: Водохреще; Благослови, мати, весну зустрічати; Свято зустрічі птахів; День матері; Зелені свята; Івана Купала - свято сонця і врожаю.

Збагачуючи душу дитини, перекладаючи в неї те, що отримали у спадок, педагоги прагнуть виростити нове покоління, яке продовжить наш український рід, адже відродити Україну, зберегти і поліпшити довкілля України повинні діти, яких ми сьогодні навчаємо і виховуємо.

Одним із головних завдань виховання в сучасній загальноосвітній школі України є формування національної самосвідомості. Сучасні дослідження показують, що особливим моментом у вирішенні цієї проблеми є питання розуміння сутності цього важливого явища. Серед істотних характеристик визначеного поняття національна самосвідомість центральне місце відводиться етнічній самосвідомості.

Саме етнічну самосвідомість вважають першоосновою національної самосвідомості. Дослідники також називають етнічну самосвідомість суб'єктивною властивістю нації.

Формування етнічної самосвідомості пов'язане з усвідомленням особистістю свого місця у світі, зі ставленням до своєї рідної культури, з усвідомленням себе як суб'єкта етносу, громадянина України та світу.

Проведені нами дослідження в ряді загальноосвітніх шкіл дозволили визначити певні особливості розвитку етнічної самосвідомості школярів сучасної школи України, зокрема, існування в них уяви про свою та інші нації (за принципом ми - вони).

Свій вибір учні мотивували більше економічними інтересами. Крім того, слово нація в них більше асоціювалося з поняттям держава.

На запитання " Чи пишаєтесь ви тим, що ви українці? " - майже всі школярі початкових класів (98,7 %) відповіли " Так ". У школі с. Клекотини дали такі відповіді: "Так" - 51,5 % ("Україна є центром Європи"," Це рідна земля", "Бо є сало", " Нормальні люди", "Це Батьківщина", "Я тут виросла і живу", "Ми українці"); " Не знаю" - 21,2 % (" В інших країнах нас вважають рабами", "З неповагою до нас ставляться"); 3,1 % - "Немає перед ким"; "Ні" - 18,2 %.

Звичайно, проведене дослідження не претендує на вичерпну відповідь щодо вивчення проблеми стану наступності формування етнічної самосвідомості учнів загальноосвітньої школи, а потребує уточнення, доповнення, узагальнення результатів, з метою з'ясування об'єктивнішої оцінки. Однак уже наведені результати дають змогу передбачити основні напрямки удосконалення виховної роботи, спрямованої на забезпечення ефективних шляхів вирішення проблеми формування етнічної самосвідомості школярів сучасної національної школи України.

Особливе місце у формуванні і вихованні людини завжди належало музиці, бо її особливість полягає в тому, що вона впливає безпосередньо на почуття.

Народні пісні, які в сукупності своїй окреслюють феномен української нації, промовляючи до прийдешніх поколінь, покликані виплекати в їх душах національну свідомість і гордість за свій народ, його історію, культуру.

Вченими в останні роки встановлено позитивний вплив пісні, пісенної молитви на психіку людини, її здоров'я. Це та муза, де емоційна інформація досконало поєднані музикою й словом.

Для виявлення ролі пісні в житті українського народу зверталося багато діячів літератури й мистецтва інших народів.

Аналіз праць визначних просвітителів, письменників, діячів культури і мистецтва, дослідження текстів пісенного фольклору України переконливо показують, що українські народні пісні - джерело пам'яті народу, духовний його набуток, - є дієвим засобом формування національної самосвідомості. Завдяки емоційності, мелодійності, змістовності й образному багатству українська пісня легко засвоюється слухачем, її зміст трансформується в ставленні особистості до рідної землі, народу, Батьківщини.

У звичаях, обрядовості зафіксоване національне буття народу. Неперервність життя, наступність поколінь підкреслюються тією провідною роллю, яка належить, з одного боку, старшим людям, збагаченим досвідом, життєвою мудрістю, і, з другого - дітям, які уособлюють місію продовження роду, його культурно - історичних традицій.

Зміни в ідеалах, ціннісних орієнтаціях, релігійних віруваннях націй, народностей руйнують старі традиції і трансформують їх відповідно до свого змісту. "Без традицій не може бути цивілізації, без руйнування традицій не може бути ніякого прогресу", підкреслив Г. Лебон.[48, C.59]

Звичаї та обряди українського народу - не додаток до життя, а саме життя, яскравий вияв його самобутнього характеру, світогляду.

Можливість виховного впливу на учнів через зміст навчальних предметів ґрунтується на емоційному сприйнятті кожною особою тих поглядів, подій та фактів, що утворюють основу національної самосвідомості.

Формування національної самосвідомості учнів має відбуватися повсякчасно, багатопланова. Не лише на уроках, а й у позаурочній, позашкільній роботі. Під час проходження педагогічної практики у школах було помітно, що національна свідомість формується в процесі безпосередньої участі учнів у навчально - виховних заходах, які спираються на знання, здобуті раніше, поглиблюють і розширюють їх. Ці заходи логічно продовжують розпочату роботу, мають певну систему, враховують принцип послідовності, наступності, вікові та індивідуальні особливості учнів, їхні інтереси та побажання; вони доступні, цікаві.

Учитель пізнає індивідуальні здібності і устремління учня, створює відповідні умови для їх самореалізації, активізуючи і спрямовуючи внутрішню енергію дитини на її самовиявлення і самоутвердження.

За формою заходи по формуванню національної самосвідомості можуть бути навчальні, ігрові, змагальні, художні, індивідуальні, гурткові і т. ін. Водночас їх можна поділити на:

-суспільно-корисні: охорона пам'яток історії і культури, екологічні рухи, експедиції - " Козацькими шляхами ", " Моя земля - земля моїх батьків", патріотичні акції дитячих, юнацьких молодіжних організацій "Пласт", "Січ";

- пізнавально-розвиваючі: вікторини, турніри, диспути, бесіди, екскурсії;

- військово-спортивні: козацькі забави, змагання з козацьких єдиноборств, естафети національних ігор.

Отож, процес формування національної самосвідомості втілює в собі національні та загальнолюдські цінності і реалізується основними шляхами, засобами, як: рідна мова, родовід, рідна історія, краєзнавство, народна символіка, національні традиції, звичаї та обряди і т.д.

Ось чому важливо відродити й активно впроваджувати в національній школі народознавче і родинознавче виховання, бо саме така робота містить найбільше можливостей для глибокого і всебічного пізнання і засвоєння учнями багатої національної культури взагалі і звичаєвої спадщини українських сімей зокрема. Таким чином, національна свідомість і самосвідомість - це осягнення людиною себе представником певного народу, носієм його культури, знавцем минулого і сучасного, діяльність якого спрямована у майбутнє. Надійним фундаментом, на якому успішно формується національна свідомість, є історична пам'ять.

Отже, в сучасній школі відбувається формування національної свідомості. Важливу роль в цьому відіграє учитель. Він створює всі умови для досягнення поставленої мети.

Розділ II. Ідеї української державності та її відображення у шкільному курсі вітчизняної історії

Українська державність, зародившись у глибині віків, еволюціонувала від найпростіших до високоорганізованих форм політичної організації, переживала періоди піднесення й занепаду. Проте ідея власної державності ніколи не згасала в свідомості українського народу.[12,C.2]

Державність України має глибокі корені. Перше державне утворення на її території - Давньоукраїнська держава антів, яка займала значну територію та мала вихід до Чорного моря. Проіснувавши три століття (кінець IV - початок VII) вона розпалася під натиском кочовиків - аварів, які прийшли з глибин Азії.[6, C.3]

М. Грушевський у вступних зауваженнях до першого тому " Історії України - Руси" зазначав, що "... середнє Подніпров'я з усякою правдоподібністю можна вважати правітчизною нашого народу. З великою слов'янською міграцією східнослов'янські племена, що увійшли в склад нашого народу, опанували майже всю теперішню етнографічну територію...". Від часів слов'янського розселення історія нинішньої української території стає територією українського народу.

У статті " Українці" М. Грушевський підкреслював: " Як і диференціація слов'янських племен взагалі, так і зачатки виокремлення українського племені беруть свій початок з доісторичних часів, а пізніше історичне життя лише посилювало це відусоблення, ведучи українські племена особливим шляхом, що лише часами і частково збігався з історичною еволюцією племені великоросійського чи білоруського".

Розвиваючи і продовжуючи цю думку, зокрема визнаючи початки етногенезу українського народу, М. Грушевський в "Очерках истории украинского народа" писав, що "Порогом історичних часів для українського народу можна прийняти IV ст. н.е... До цього часу ми можемо говорити про українські племена лише як про частину слов'янської групи племен..." і далі: " Вихідним моментом... (історії українського народу) є відокремлення південної групи східнослов'янських племен, з якої сформувалась українська народність. Ще конкретніше з цього приводу висловився вчений в "Ілюстрованій історії України". В цій праці він прослідковує родовід українського народу з перших століть нашої ери, зазначаючи, що античні автори VI - VII ст. н. є. називали антами українців. "Словенами звуть вони ті племена, що сиділи над Дунаєм і в балканських землях. Антами тих, що сиділи над Дністром і дальше Азовського побережжя. Отже й були наші, українські племена, що зайняли тоді вже побережжя Чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперше тут виступають в історичних джерелах окремо, під тою назвою "Антів". В розділі "Про історію і передісторичне життя" М. Грушевський наголошував:" про наш нарід письменні звістки у чужих народів починаються... коло 400 р. по Христі... Для нашого народу се значить півтори тисячі літ назад..."

Народ, який населяє простори української землі, має свою давню і блискучу історію ще за II - III тисячоліття до народження Христа тут жили численні хліборобські племена, які сіяли хліб, розводили худобу, виготовляли витончені ювелірні й гончарні вироби - глечики, горшки, полумиски тощо. Найцікавіші з них знайдені при археологічних розкопках біля Трипілля, тому й епоха та умовно названа вченими епохою трипільської культури. Саме в ті далекі часи на берегах Дніпра виникла і перша писемність. Літери її згодом перейняли древні фінікійці, а за ними й давні греки. Відомий український історик Михайло Суслопаров, розшифровуючи написи трипільської культури, дійшов висновку, що абетка, якою пізніше стала користуватись європейська писемність, походить саме з регіону трипільської культури на Подніпров'ї.

На цій території здавна жило багато землеробських племен, які час від часу об'єднувалися. Часто вони розпадалися під ударами кочовиків, котрі постійно рухались із глибин східно-азіатських рівнин на захід, шукаючи нових пасовищ для коней і худоби, грабуючи надбання цивілізацій багатьох народів. Доля української держави від самого початку існування постійно залежала від її географічного положення: українська земля нерідко перетворювалась на фортечний оплот для Західної Європи в боротьбі з руйнівними ординськими навалами.2

Після Давньоукраїнської держави антів, наступною державою українців була Київська Русь - могутнє державне утворення, яке виникло в IX ст.[3, C.3] Це була величезна імперія, яка займала всю територію сучасної України, Білорусії й етнографічні землі Росії. Центром її був Київ, де перебував великий князь - верховний правитель. Великий князь управляв державою одноосібно, спираючись у своїх рішеннях на раду бояр, яка мала лише дорадчий голос.

Племена українців (а також білорусів та росіян) до IX століття не мали чітко розвинутої внутрішньо-суспільної структури (деякий виняток становили лише поляни). Організація їхнього суспільного життя базувалась не на чіткому підпорядкуванні єдиній волі особи, а на громадській раді - вічі. Грецький історик Прокопій (VI ст.) свідчить: " У слов'ян і антів панує не одна людина, але здавен - давна вони живуть так, що всім порядкують громади - всі справи, щасливі чи погані, йдуть до громади".

Зрозуміло, що українські та інші східнослов'янські племена не могли надто довго перебувати в такому стані. Постала нагальна потреба докорінних змін суспільного життя. Необхідний був поштовх, який би вивів величезний духовний потенціал українських племен на нові простори. І ним волею долі стали варяги, предки скандинавських народів. Маючи на ті часи вищий рівень розвитку воєнного мистецтва і будучи наділені особливою цілеспрямованістю духу, варяги не могли не викликати до себе поваги.

Не дивно, що наші предки, як свідчить літопис, запросили видатніших варязьких провідників на свої землі.

Цей союз потужної неоформленої української стихії зі скандинавською несхитністю і організованістю несподівано дав великий результат.

Ця держава трималася на сильних, вольових князях і їхньому військові. Традиційні віча втратили своє значення і відігравали хіба що дорадчу функцію. Головними ідейними цінностями, які культивувалися серед народу, були честь, розум, сила, лицарство, войовничість. На їх ґрунті цементувалася державна спільність древніх українців, в центрі якої стояла ідея свободи рідної країни.1

Древнім українцям були притаманні висока самооцінка і почуття гордості за свою державу і князів, що вказує на сформованість стійких патріотичних почувань.

В першій половині XII ст. Київська Русь розпалася на ряд князівств, що й стало в основному причиною поневолення її монголо-татарськими ханами. В 1240 р. полчища Батия вдерлися до Києва і зруйнували його. Відтоді українці втратили свою незалежність і перебували в складі інших держав, час від часу роблячи героїчні спроби її відновити. Лише Галицько-Волинське князівство ще деякий час було незалежним [3, C.4]

Особливо відчайдушний і тривалий опір чинив лютим ворогам Галицько-Волинський князь Данило Романович (1201 - 1264).[4, C.3]

Сила, відвага, честь і лицарство, відданість свободі, Вітчизні залишалися, як і раніше провідними ідейними цінностями, на яких базувався патріотизм українців тих часів. Яскравим підтвердженням цього є слова Данила Галицького, сказані своєму військові перед боєм: "Чого ви налякалися?... Скріпіть серця ваші й піднесіть зброю свою на ворогів".

Вивчення даного матеріалу сприяє осмисленню ролі людини (включаючи і себе) в історії, відповідальності особистості за власні дії, усвідомленню учнями права на вибір способу власної поведінки з урахуванням і дотриманням правових гуманістичних засад.

Слід додати, що характерною рисою Галицько-Волинської держави було виникнення впливового суспільного класу бояр, які дотримувалися давньої східнослов'янської традиції - народного віча - для підриву князівської влади.

Отож на плечі князів лягав важкий тягар боротьби з внутрішніми ворогами. Держава не могла бути міцною, не могла витримувати нескінченну зовнішню агресію., коли вона була позбавлена чіткого централізованого управління, яке базувалося на особистій владі князя. Та головною причиною занепаду Галицько-Волинської держави, як і зрештою падіння України - Русі, було загальне ослаблення духу войовничості серед різних верств населення і особливо серед панівної князівської верстви.

У 80 - х роках XV століття на рівнинах Придніпров'я появився новий стан, що міг народитися лише на порубіжні - стан козаків.[47,C.136]

У XVI ст. у пониззі Дніпра остаточно сформувалося українське козацтво -Низове, або Запорізьке військо, - що було першим паростком відродження державного утворення, кордони якого охоплювали значну територію півдня та південного сходу України. Найбільшої слави козацтво досягло за часів Петра Конашевича Сагайдачного. Після походу на Москву в жовтні 1618 р. він став гетьманом і правителем усієї України.

Козацтво створило українську козацьку державу. Найвищим виявом національно-визвольної боротьби українського народу (1648 - 1654 рр.) був період гетьманування Богдана Хмельницького. її правовими засадами мала бути перша Конституція України (1710 р.) складена наступником Мазепи - гетьманом Пилипом Орликом.[3,C.3]

Визвольна війна 1648-1654 р. р. під проводом великого гетьмана Богдана Хмельницького - епохальна подія в історії українського народу. Поваливши колоніальне панування Речі Посполитої, народ України здобув національну незалежність і створив власну державу із столицею в Чигирині - полковому місті південної Київщини.

Вивчення цієї теми сприяє розвитку історичної свідомості, розумінню завдань, що стоять перед державою і світовою цивілізацією, критичному осмисленню минулого, прогнозуванню майбутнього.

Після 6 - річної визвольної війни незалежна держава Україна, не маючи достатніх сил, щоб протистояти могутній на той час Речі Посполитій змушена була в 1654 р. вступити в союз з Російською державою й прийняти протекцію її царя - самодержця. Відбулося неприродне об'єднання республіки з монархією[43, C.106]

На сучасному етапі розвитку української державності проблема державно-правових зв'язків України і Росії набуває особливої актуальності. Адже до цього часу ще не зовсім визнані статус СНД, членство в ньому окремих держав, а серед них і України.

З цього приводу дуже доречно згадати, як народ України на чолі з видатним державним діячем Б.Хмельницьким обачно регулював свої стосунки з Росією за договором 1654 р. (Березневі статті), яким вперше юридично визнані створення та існування незалежної Української держави.

За договором 1654 р. Україна зберігала і свій державний устрій, і свою територію. Православна церква залишалася самостійною, не підлеглою російському патріархату.

Україна та її народ знайшли в Росії захисника, союзника в боротьбі проти зовнішніх ворогів, що повною мірою забезпечило збереження української народності. Однак і Російській державі було дуже вигідно мати у своєму підданстві такий край з багатими землями і майже з трьох - мільйонним населенням - працьовитим, хоробрим, талановитим.

Росії потрібна була і військова допомога з боку такого сусіда, як Україна. Невипадково жалувана грамота російського царя закінчувалася наказом гетьману України й війську Запорізькому захищати царя та Росію від супротивників, не жаліти живота свого у боротьбі з ними.[19, C.63]

Таким чином Україна змушена була укласти договір 1654 р., бо іншого виходу в неї не було.

Після Визвольної війни 1648 - 1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького й утворення Української держави - Гетьманщини українці прагнули визволити свої землі від іноземного панування й об'єднати їх у соборну державу, здобути їх незалежність і свободу.

На Правобережній Україні козаки стали головною силою визвольного руху проти панування Речі Посполитої. Під проводом полковника Семена Палія козаки із самого початку проявляли державотворчі тенденції: захоплювали владу й визволяли територію від панування шляхти.

Фактично Правобережна Україна возз'єдналася з Лівобережною під владою гетьмана Івана Мазепи.

Російська держава у змові з Річчю Посполитою не давала згоди на це приєднання, посилаючись на умови Московського договору про "Вічний мир" (1686 р.). І це продовжувало трагедію українського народу, поневоленого загарбниками.

У 1704 р. відбулося довгождане приєднання Правобережної України з Лівобережною під протекторатом Російської імперії. Гетьман сподівався, що незабаром настане час визволення України з-під царського деспотизму, а тому шукав союзників, готував сили українського козацтва для рішучих дій. Та його сподіванням не судилося збутися. Програна Полтавська битва 1709 р. стала початком занепаду Української козацької держави, а водночас закріпила верховенство Москви над Україною.

1775 р. Запорізька Січ була остаточно зруйнована російськими військами, а на території України запроваджено кріпаччину.[3, C.3]

Здавалося, Україна померла назавжди, але надто численний, надто сильний був духом і своєю історичною пам'яттю український народ, щоб його можна було знищити.[20, C.4]

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80 % із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів.

Отже, український народ був і є однією з великих європейських націй, яка впродовж кількох тисячоліть живе на своїй історичній землі понад 800 років, мала свою державність у різних формах і завжди боролася за її відродження. Київська Русь була однією з наймогутніших і найцивілізованіших держав світу, що уславилась помислами і ділами князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха. Згодом втіленням державницької ідеї українського народу стала Галицько-Волинська держава, а після - Запорозька Січ. Вона відіграла визначну роль у долі народів України і всієї Європи.

Про ці та інші державотворчі процеси учитель повинен говорити учням. Потрібно, щоб вони володіли політичними знаннями щодо демократичних принципів функціонування політичної системи і влади та їх особливостей в Україні: процедури та механізмів формування і функціонування державних структур, порядку реалізації їх повноважень, апеляцій до них; основи конституційного устрою в Україні, особливостей взаємодії органів державної влади і органів місцевого самоврядування та їх відповідальності перед громадянами.

Славну і героїчну сторінку історії України становить національно-визвольна боротьба українського народу 1917 - 1921 рр., яка є найвизначнішим етапом у тривалих змаганнях за утвердження української державності.[32, C.20]

Створення сучасної Української держави має спиратись і на історичний досвід державотворення 1917 - 1921 рр., на аналіз помилок та прорахунків, допущених під час визвольних змагань, на діяльність окремих видатних діячів. Цей досвід має слугувати реалізації, використанню будь-яких альтернатив, спроможних якнайкраще і в найкоротший термін привести до прогресу і національного піднесення в нашій державі.

Під час вивчення даного періоду національно - визвольних змагань 1917-1921 рр. слід звернути увагу на такі моменти:

Перше, в ці роки відбувалося національне пробудження українського народу, його самоусвідомлення себе як окремої нації.

В боротьбі народ дозрівав до державності. Один з найвизначніших діячів, Голова Директорії і Головний отаман військ УНР С. Петлюра говорив про це так: " Перед революцією ми були лише етнографічним матеріалом, а тепер, після революції і кривавих років - років збройної боротьби за свою вольність і державність, Україна, як нація - як нація, яка знає, чого вона хоче і куди їй іти, - є фактом безперечним навіть для наших ворогів".[32, C.21]

Друге, необхідно домагатись усвідомлення школярами суті національно-визвольної боротьби українського народу 1917 - 1921 рр., яка внаслідок національно-культурного пробудження на початку XX ст,, посилила змагання народу за своє самоутвердження.

Перша світова війна загострила міжнаціональні стосунки, поставила українське питання у площину практичного вирішення. В Україні набувають сили процеси з ознаками державотворення, виразником яких стала центральна Рада. На передові позиції суспільного життя виходять представники українства.

Проте більшовицька Росія, не рахуючись з прагненнями українського народу до самостійного життя, намагалася задушити його брутальною військовою силою, більшовицькі походи супроводжувалися підступністю і жорстокістю.

По суті, боротьбу народу за волю і самостійницьке державне існування було потоплено у крові. Найсвідомішу провідну верству його було фізично знищено, частково витіснено за межі рідної землі.

Третє, потрібно наголошувати на глибокій вірі в українську державність, яку мали борці цієї доби.

Петлюра С. висловлював цю віру такими словами: "Ти переможеш, Великий Народе Мученику, і переможеш не для того, щоб підбивати під себе чужі, не наші землі. Ти переможеш для спокійного будування могутньої держави України, для щасливої праці поколінь майбутніх. Спадуть віковічні кайдани з стомлених рук твоїх, спадуть ганебні пута з величезної постаті рідної матері -України. Минуть жахливі криваві роки боротьби і невпинна праця синів твоїх загоїть рани кривавої руїни, дасть пишні скарби для всіх народів світу, дасть спокій і щастя Великій, Вільній Самостійній Україні".

Український народ мав у означений період свою державність, і це стало важливим здобутком національно-визвольної боротьби. І хоча в силу багатьох причин дійшло до поразки і втрати державності, набутий досвід боротьби став джерелом, з якого наступні покоління борців за волю України черпали цю віру в державність. Боротьба за її здобуття, хоч і в інших формах, після падіння УНР практично не припинялася.

Четверте, треба висвітлювати, що 1917- 1921 рр. - період масового героїзму з проявом патріотизму, яким була пронизана вся національно-визвольна боротьба. Широко відомими історичними фактами патріотизму та ідейної стійкості є героїка Крут, Мотовилівки, оборона Армією УНР Кам'янця-Подільського у червні 1919 р., участь в обороні Замостя у липні 1920 р. Цей період породив тисячі героїв, імена яких поки що менш відомі, але гідні, щоб їх знати й уславлювати. Героїзм і жертовність борців за Україну в цей період мають бути для молоді взірцем служіння своєму народові і державі.

П'яте, важливо правильно і обґрунтовано трактувати причини поразки української національно-визвольної боротьби 1917- 1921 р.

Серед причин слід виділити такі:

1. Роз'єднаність українських політичних сил.

2. Непідготовленість народу до побудови своєї держави, політична пасивність більшості українського населення. Сам народ мусить внутрішньо підготуватися, бути життєздатним в державному розумінні, свідомим і організованим.

Українці, перебуваючи у складі Польщі, Австро-Угорщини, Росії, сформували досить стійкий стереотип відчуження від держави. Протягом століть виробилася ворожість широкого загалу до адміністрації та провідних верств як до репрезентантів чужоземного панування. Тривалий період бездержавності виробив своєрідну ментальність українців, схильність до анархії.

Зазначав голова уряду УНР І.Мазепа, "трагедія нашої минулої боротьби полягала в тому, що український рух спирався на українське село. Міста на Україні, за невеликими винятками, були не українські. Тому бракувало свідомої української інтелігенції як для політичної організації народних мас, так і для організації державного апарату"1.

3. Невміння українських урядів досягти соціального і національного компромісу між різними верствами населення, що під впливом демагогічної більшовицької пропаганди вело до глибокого роз'єднання українства.

4. Перевага військової потуги ворогів над силами українства.

5. Відсутність союзників. Короткочасний союз з поляками хоч і дав можливість продовжити збройну боротьбу регулярним фронтом у 1920 р., під тиском Росії і на вимогу Антанти був розірваний.

Таким чином, внаслідок названих причин в Україні склалися тяжкі обставини, виник цілий ряд складних проблем та непередбачених ситуацій, яких, напевно, не могли б подолати навіть найгеніальніші майстри тогочасної світової політики.

Але боротьба не була марною. Про це сам С. Петлюра у промові на останній нараді проводу УНР на рідній землі 26 листопада 1919 р. відзначав: " Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свою свободу і державну незалежність".[32,C.21]

6.Слід особливо наголошувати на уроках, що випливають з досвіду національно-визвольної боротьби і насамперед таких:

- без витворення національно свідомої провідної верстви та національного усвідомлення широких народних мас державне існування нації немислиме.

- боротьба за українську державність могла бути успішною лише за наявності науково обґрунтованої української ідеї і сприйняття її широкими народними масами,

- досвід історії показав, що народ не може мати політичної волі, не може нормально розвиватися соціально, коли він поневолений національно. Політичні, економічні і соціальні реформи можливі і дають ефект лише за умови створення національної суверенної держави, одночасного розв'язання національних і соціальних питань.

Практика показала, що приєднання України до Росії принесло їй не тільки національне і соціальне поневолення, а й розвіяло всі ілюзії стосовно допомоги з боку російської демократії. Жодні компроміси з чужою владою є неприпустимі і вбивчі для нації, які б позірні поступки вона не робила в національному питанні, які б соціальні блага вона не обіцяла народові.

Історія національно-визвольної боротьби українського народу 1917 - 1921 рр. переконливо доводить, що єдиним гарантом збереження власної державності та запорукою її існування є власні національні збройні сили. Цього повчального історичного уроку ми не повинні ніколи забувати.

Однак необхідно пам'ятати, що у формуванні національної свідомості учнів визначальна роль належить учителям. Саме вони мають робити все можливе, щоб запалити іскру патріотизму і любові до України у своїх вихованців.

Події і постаті періоду національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. мають міцно закріпитись у свідомості учнів. Це буде найкращим виявом шани до наших попередників. Як говорив С. Петлюра: " Наша вірність тим ідеям, за які голови поклали незабутні лицарі оружної боротьби за українську державність з часів 1917-1920 рр., буде найкращою пошаною до світлої пам'яті їх, до великого чину їхнього життя..."[32,C.22]

Звертаючи погляд у минуле, ми бачимо великі діла наших предків. Насамперед можливість давніх українців само організуватися, творити державу. Існування могутньої України - Русі, а потім Галицько - Волинської держави є яскравим підтвердженням цього. Те саме стосується і Козацької держави, яка успадкувала традиції попередніх двох держав. Національно - визвольні змагання 1918 - 1920 рр., а також нинішнє проголошення незалежності України є теж поза сумнівом, відгомоном давніх державницьких поривань українців.

При аналізі історичних подій беззаперечно слід показувати, що в плані державотворчої спроможності українська нація впродовж останнього тисячоліття неухильно ослабла. Починаючи з занепаду України-Русі, а пізніше Галицько-Волинської держави, українці (якщо не рахувати короткого існування Козацької держави й УНР) шістсот років перебували в неволі. Це свідчить, що українська нація з певних причин стала втрачати якийсь дуже важливий для своєї самоорганізації елемент духу.

Більшість українського люду в часи України-Русі, Галицько-Волинської держави і великою мірою Козацької держави була дуже войовнича. Переважав тип лицарі - войовника, який духовні блага, такі як честь, гідність, свободу, силу, відвагу, зневагу смерті ставив над матеріальними. Люди з лицарськими якостями були головною опорою держави.

Незаперечним фактом є те, що українська нація мала державну незалежність доти, поки на її чолі стояв сильний, вольовий, мудрий провідник і серед громадян держави була достатня кількість індивідів з лицарськими властивостями. А як тільки наверх виходили слабкі особи, все йшло шкереберть. Так було з Україною-Руссю, Галицько-Волинською державою, Козацькою державою. Всі вони занепали, бо не стало сильних провідників.

Отже, бажано, щоб учні зрозуміли, що саме сила була тим елементом духу давніх українців, з утратою якого ми почали втрачати спроможність до державотворення. Шестисотрічна неволя української нації була прямим наслідком цієї втрати.

Якщо розглядати українську націю в минулому, можна сказати, що вона була сильною людською спільнотою. На жаль, її теперішній стан далеко не такий. Сьогодні українцям бракує вольових якостей. Це не означає, що серед українців зовсім немає людей із лицарським характером, просто таких людей замало.

Без сильних людей національна спільнота не може існувати як держава. Отже, існування нашої держави прямо залежить від того, чи стане сильною українська нація.

Сьогодні перед українською нацією стоїть велике завдання відновити в собі силу волі. Це завдання є цілком реальне, бо в глибинах українського єства ця сила обов'язково є, перебуваючи у згорненому стані. Те, що було в нації, не може зникнути, воно може лише сховатися в надрах національного організму. І нам сьогодні належить тільки віднайти найбільш ефективний спосіб, як вивести українську силу наверх.

Як же це зробити ? Методом виховання людей словом і ділом. Тобто поширення серед українських мас такої системи цінностей, яка виховує силу, динамізм й активність. Головним у цій пропаганді мають бути два моменти:

- закріплення ідеї нації як найвищої цінності;

- утвердження віри у величезну цінність сили і власну здатність перемагати. Якою буде українська нація, це буде залежати від того, наскільки глибоко

теперішня українська керівна верства зрозуміє значення національної ідеї для України. Якщо ідеологія українського націоналізму найближчим часом буде впроваджена в свідомість українського народу і реалізовуватиметься на практиці, то становище української нації й держави дуже зміцниться» Коли ж цього не станеться, українці залишатимуться слабкою спільнотою і зазнаватимуть важких втрат0

Отже, будемо все ж сподіватися, що національно-державницькі почування з часом проникнуть у серця усіх верств нашого суспільства і українська держава матиме надійну опору в широких народних масах.

Розділ ІІІ. Формування національної свідомості на уроках історії України в сучасній школі

Вивчення розвитку національної самосвідомості - одна з ключових проблем курсу національної історії. Ознайомлюючись з подіями та історичними постатями, учні мають змогу простежити складні шляхи боротьби народу за свою мову, культуру, за національну школу, за існування, в кінцевому рахунку, української нації з притаманними їй корінними рисами і відмінностями. Особливу роль у збереженні та розвитку національної самосвідомості завжди відігравали школа й учитель.

Безумовно серед факторів, що найбільше впливають на формування національної свідомості учнів, важливе місце посідають гуманітарні предмети і насамперед історія України. У ході її вивчення формується історична свідомість людини, що є чи не найвизначальнішою складовою національної свідомості.1 Формується людина - громадянин з високою національною гідністю, національним характером, складом мислення.

Курс історії України покликаний донести до свідомості учнів розуміння того, що український народ сформувався історично, має свою самобутню культуру, свою державність, пройшов складний трагічний і героїчний шлях боротьби за рідну землю. У процесі отримання знань про свою Батьківщину, її минуле, про визначних людей, народні традиції та ідеали формуються історична пам'ять, патріотизм і громадянська позиція підростаючого покоління.

Ніхто, напевно не буде заперечувати того, що навчання дітей історії - це перший ступінь формування духовної культури особистості, її прилучення до загальнолюдських гуманітарних цінностей, її громадянського та національного самоусвідомлення. Саме тому навчання історії нині набирає в Україні особливої ваги, й необхідно розробити такі історичні курси, принципи й методи навчання, які б дали бажані результати.[32,C.20]

У сучасній системі шкільної історичної освіти не передбачено викладання курсу історії в початковій школі. Але разом з тим молодший шкільний вік є дуже важливим з погляду формування мислення, свідомості та людських якостей дитини. У цьому віці дитина повинна одержати перше уявлення про те, за якими законами існують природа і суспільство, за якими правилами та моральними нормами живуть людські спільноти від сім'ї до народу й держави. У неї вперше пробуджуються соціальні почуття, розуміння цінності таких людських якостей, як чесність працьовитість, доброта, милосердя й прагнення до вироблення відповідних якостей у себе. Дуже важливим є також пробудження у дитини інтересу й поваги до життя людей, до їхнього минулого і сучасності, до пам'яток історії і природи, бо без цього неможливе виховання патріота свого народу, своєї держави.

Всі ці завдання повною мірою може розв'язати спеціальний курс для початкової школи, який інтегрує елементи знань з історії, народознавства, суспільствознавства, допоміжних історичних та інших гуманітарних дисциплін. Базою такого інтегрування виступає історія.

Людина лише тоді стає активним членом суспільства, коли добре знає, хто вона, й якого роду, коли справді знає свій народ, його історичну долю, його шлях в історичному житті, його природжену національну вдачу, здібності, хист; коли знає, що народ має вічно цінне і що тимчасове, поверхове; коли безпосередньо відчуває всією душею й розуміє свою органічну належність до свого народу.

Отже, проведення такого курсу є досить цікавим внеском у перебудову системи історичної освіти в середній школі, в її переорієнтацію на вирішення найважливішого завдання сучасності - виховання громадян України.[37,C.15]

А автор В. Мисан у статті "Якої історії та як потрібно вчити п'ятикласників" стверджує, що низька техніка читання ускладнює вивчення пропедевтичного курсу саме в початковій школі.[49,C.29] Вважають, що першим пропедевтичним курсом історії має бути "Початковий курс історії України, та рідного краю".

Саме цей курс повинен покласти початок цілісному процесу формування історичної свідомості майбутнього громадянина. Він має засвідчити приналежність дитини до певного народу. Глибоко відчувати цю приналежність "зможе лише той, як стверджує Гр. Наш, хто змалечку зрісся з нацією, хто змалечку звик дивитися на рідну націю, як на щось міцне, віковічне, закономірне, що з давніх-давен при всяких умовах існувало, існує і буде існувати, що існує на непорушних законах і через те ніколи не руйнується, а навпаки - міцніє.[49,C.30] Вивчення історії є одним із найважливіших чинників формування національної свідомості народу. “Без знання минулого неможливо точне поняття про сучасне”, - справедливо наголошував видатний український історик М.С.Грушевський. За короткий час в Україні створену нову цілісну систему викладання історії України та Всесвітньої історії, оновлено зміст та структуру історичної освіти. Вона повністю звільнена від ідеологічних, вузько класових підходів і поглядів на розвиток суспільства, оцінювання минулого та перспективи майбутнього. Новий навчально-методичний комплекс зорієнтований на пріоритети науки, гуманістичні та демократичні цінності, інноваційні педагогічні технології, їхнє поєднання з досягненнями народної педагогіки, яка була завжди властива українському народові.За останні роки сформувався новий образ учителя історії. Постійно зростає його роль у навчальному і виховному процесах. Відомому демократу Д. Харкнессу належать слова, які безпосередньо стосуються і вчителів України: “Учитель - не єдине джерело впливу на розвиток дітей, але його життєво необхідна складова. Нам відводило небагато часу на те, щоб допомогти засвоїти знання і зрозуміти, що вони повинні стати гідними громадянами своєї батьківщини, нашого неспокійного континенту і загального дому, який постійно перебуває під загрозою”. Праця вчителя історії сповнена великої відповідальності. На наш погляд, сучасному вчителю історії мають бути притаманні такі риси:

1. Державницька свідомість. (В непростих сучасних трансформацій українського суспільства від тоталітаризму до демократії, правової держави, громадянського суспільства вчитель є провідником державницьких ідей, послідовно наголошує на історичні традиції та прагнення українського народу до свободи, незалежності власної держави. Спираючись на багатий історичний та літературний матеріал він змальовує героїчні постаті князів, гетьманів, героїв національно-визвольної боротьби, простих людей, для яких державність України завжди була найвищим життєвим сенсом. Саме вони та їх справи повинні стати яскравим прикладом для учнівської молоді.

2. Професійна майстерність. (Цей аспект охоплює дві сторони питання: вільне володіння історичним матеріалом, постійне вдосконалення своїх знань, напружена робота над собою, а також оволодіння сучасними педагогічними технологіями, інтерактивними методами навчання, які зможуть давати вагомі результати у навчанні та вихованні учнів. Вчитель історії ніколи не стоїть на місці, знаходиться в постійному пошуку. Він самостійно конструює оригінальні педагогічні прийоми навчання, створює власну педагогічну лабораторію.

3. Гуманіст очна спрямованість викладання - якісно новий момент в навчанні історії. Адже в центрі історичних подій не стояти партії, класи, рухи, а конкретні люди з її постійними життєвими потребами. Звернення до особистості, духовних цінностей утвердження високих моральних норм. Як найкраще відповідає ідеям Конституції України: “Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

4. Демократизм. В процесі навчання та виховній роботі дає можливість педагогу знайти свій особистий підхід до кожної дитини. Вчитель не тільки сприймає, а всебічно підтримує право кожного учня на власне бачення історичних подій, яке може відрізнятись від позиції педагога та авторів підручників. Історичний плюралізм, багатоманітність відкривають пере учнями шляхи до подальшого пізнання, а не до простого засвоєння “суми знань”. Демократизм навчання передбачає всебічну педагогіку співробітництва, атмосферу дружби взаємоповаги та чуйності вчителя та його вихованців.

5. Особистість педагога, його висока особиста культура - запорука педагогічного успіху. Саме вони пробуджують у учнів інтерес до навчального предмету, бажання продуктивно працювати, спонукають до дослідницької роботи. Справжній вчитель завжди бачить у своїх вихованцях перш за все особистість, а лише потім учня, саме тому хотілось нагадати і про думку В.О.Сухомлинського: “Якщо ми будемо намагатись, щоб всі сили душі дитини були поглинуті уроками, життя його стане не зносним. Він повинен бути тільки школярем, але перш за все людиною з багатогранними інтересами, запитами, прагненнями”. Зовнішній вигляд, емоційність мови, доброзичливість педагога часто створюють важливий позитивний образ, який є прикладом ля школярів. Відкритість, щира увага вчителя до внутрішнього світу учнів, розуміння їх - народжують повагу і довіру до педагога, бажання йти за ним.

Принципи викладання історії в школі. Відповідно проекту концепції історичної освіти України визначаються основні підходи і головні принципи викладання, серед яких:

а) (науковість) введення в науковій обіг нових історичних матеріалів, документів, маловідомих джерел, використання тільки перевірених посилань на публікації, які мають під собою історичні факти; застосування найновіших педагогічних технологій;

б) (об'єктивність) відхід від штампів, ідеологічних стереотипів, політичної кон'юнктури, відображення історичних діячів, політичних рухів без фальсифікацій і міфотворень;

в) (демократизм) широкий простір для творчої роботи вчителя, вибір педагогом різноманітних форм, методів і прийомів викладання, педагогіка співробітництва, формування критично-аналітичного мислення учнів;

г) (гуманізм) виховання у молоді в процесі викладення високих моральних і духовних цінностей, досягнення розуміння, що найвищим ідеалом суспільства є життя людини, її права і свободи, добробут, зростаючі матеріальні і духовні потреби; заперечення воєн, расової чи національної виключності;

д) (національний компонент) постійне звернення до великої історичної, культурної спадщини українського народу, його демократичних та гуманістичних традицій, споконвічного прагнення до незалежності; вивчення історії своєї країни, рідного краю;

е) (цивілізаційність) усвідомлення особливих та загальних закономірностей розвитку суспільних процесів, підхід до вивчення історії за планом: історія рідного краю - національна історія - історія Європи - історія Американського континенту, Азії і Африки; розгляд і аналіз історичних явищ без ідеологічних догм, враховуючи політичний, економічний, теологічний, географічний і психологічні фактори.

Національна самосвідомість є інтегральним показником усвідомлення історичного досвіду та суспільного інтересу - чинників, що відіграють вирішальну роль у процесі самоорганізації людей у переломні моменти буття. У сучасній школі викладання історії поділено на два окремі предмети - історію України і загальну історію. Вони вивчаються паралельно і синхронно, але за різними підручниками. Проект не має такого поділу, вітчизняну історію в ньому подано на тлі всесвітньої.[45,C.7]

Добре відомо, що навчання історії має виховний аспект. І якщо вивчення всесвітньої історії має сприяти формуванню загальнолюдських, гуманістичних поглядів, то вивчення вітчизняної історії формує ще й громадянина, патріота, з яким держава і суспільство пов'язують перспективи свого подальшого розвитку.[42,C.31]

Перед тим, як писати про формування національної свідомості на уроках історії в сучасній школі, автор детально знайомиться з програмою для загальноосвітніх навчальних закладів з історії України (5-11 класи).

Головною метою сучасного загальноосвітнього навчального закладу в Україні є виховання громадянина України, соціально зрілої, працелюбної, творчої особистості. Виходячи з цього, головними цілями навчання історії є:

- формування історичних знань;

- розвиток історичного мислення учнів;

- виховання в учнів особистісних рис громадянина України;

Ознайомившись детально з програмою, автор дипломної роботи старається простежити, як проходить формування національної свідомості на уроках вітчизняної історії в сучасній школі у 5 - 11 класах, використовуючи при цьому досвід роботи з учнями під час проходження педагогічної практики.[39,C.6]

Пропедевтичний курс історії України в 5 класі має на меті підготувати учнів до успішного засвоєння історичних знань у наступних класах. В цей період у школярів формуються початкові уявлення про найважливіші сторінки історії українського народу. Учні захоплюються минулим України і бажанням більше знати про нього, прищеплюється школярам любов до історії як науки про минуле людства.

Початковий курс історії органічно поєднується з іншими шкільними предметами та розв'язує не лише спеціальні, але й загально педагогічні завдання: розвиває творчу уяву, збагачує активний словник, розширює кругозір, формує естетичні смаки - тобто є розвивальним.

Разом з цим відбувається також і формування національної свідомості. Хоча це ще проходить не на такому рівні, як у старших класах, але все - таки закладаються початки. Під час вивчення курсу історії України у 5 класі є теми, що сприяють формуванню національної свідомості: «Найвидатніші історики України. М.Грушевський та інші", "Заснування Києва. Становлення Київської держави. Перші князі", "Виникнення козацтва", "Розбудова Богданом Хмельницьким Української держави", "здобуття Україною незалежності..." та багато інших.

Починаючи з сьомого класу, учні детальніше вивчають історію України.

Сучасний стан навчально-методичного комплексу загалом дає змогу вирішувати різноманітні освітні завдання: навчальні, розвиваючі, виховні. Водночас гострою залишається проблема щодо методичного забезпечення уроку, оволодіння ефективними педагогічними технологіями. Значно розширюється критерії оцінювання самого уроку, які, на наш погляд, можуть бути такими:

1. Визначення теми уроку відповідно з програмою.

2. Постановка завдань уроку.

3. Виділення основних понять та ідей уроку.

4. Роль учителя на уроці.

5. Роль учнів на уроці.

6. Міжпредметні, міжкурсові та внутрішньокурсові зв'язки.

7. ТЗН.

8. Наочність.

9. Раціональне використання робочого часу.

10. Педагогічні технології та їх доцільність.

11. Диференційований підхід до роботи з учнями.

12. Знання, вміння і навички учнів.

13. Виховний потенціал уроку.

14. Диференційований підхід до оцінювання знань учнів.

15. Коментована подача домашнього завдання.

Окреслимо також деякі проблеми щодо викладання історії в школі. Велике значення під час вивчення курсу історії мають вступні уроки. Вчитель не лише ознайомлює школярів зі змістом і завданням курсів, підручниками, а знаходить можливість для національного і патріотичного виховання. Обов'язково слід розповісти про становище українських земель у той чи інший історичний період, споконвічне прагнення українського народу до свободи, незалежності, власної держави. Неабияке значення мають героїчні теми. Робиться наголос на тому, що на кожному історичному етапі українці вели боротьбу із зовнішніми ворогами, виборювали своє право на існування. Перед учнями постає велична галерея історичних образів: князів, гетьманів, керівників народних повстань, політичних діячів, борців за українську справу.

Учням 5-7 класів важливо пояснити, щоб вони зрозуміли, що таке історія і чим займаються історики. Під час викладання історичних дисциплін на цих паралелях передусім потрібно сприяти тому, щоб учні мали можливість дізнатися більше про різні історичні факти, які визначають епоху і є основними, найсуттєвішими; постійно розвивати вміння і навички учнів щодо праці з історичними фактами, що дають узагальнену картину минулого; формувати розуміння історичної хронології, причинно-наслідкових зв'язків, відчуття епохи, неминучість руху суспільства до історичного прогресу. Важливим інструментарієм історичного пізнання на цьому етапі вивчення історії стануть шкільні підручники, посібники, хрестоматії з історії, історичні атласи, контурні карти, збірники дидактичних вправ, зошити з історії тощо. Велика увага приділяється наскрізним історичним поняттям, таким як: історичні джерела, держава, монархія, республіка, демократія, релігія, матеріальна та духовна культура.

Практикою доведено, що високу ефективність мають уроки, на яких використовуються прийоми коментованого читання підручника, робота з текстами підручників та посібників, історичними документами, малюнками, дидактичними вправами. Зустрічі з історією не можуть обійтись без звернення до історії рідного краю. Діти повинні розуміти не лише загальні історичні процеси, а й уміти локалізувати їх. Запропонована нами модель вивчення історії рідного краю може мати такий вигляд:

Знання, які здобувають учні, переходять із класу до класу, повинні розширювати їхнє логічне мислення, розвивати вміння та навички до історичного пізнання. Цей новий етап роботи потрібно реалізувати під час викладання історичних курсів у 8 та 9 класах. Розкрити перед учнями великий шлях, пройдений українським народом, від гетьманської держави, національно-державницьких ідей другої половини ХIХ ст. до початку української революції 1917 р. - одна із основних проблем, яку має реалізувати вчитель. Вивчення історії України збігатиметься із загальним контекстом Всесвітньої історії. Для обох курсів буде логічним звернутися до таких історичних понять: індустріальне суспільство, соціальна структура суспільства, національно-визвольна війна, соціальна революція, технічний прогрес, гуманізм, національно-культурне відродження. Зростають і вимоги до ЗУН учнів. Школярі повинні навчитись аналізувати й узагальнювати історичний матеріал, визначати суть, причини, значення історичних подій, вміти самостійно працювати із різноманітними джерелами інформації, готувати доповіді та виступати перед однокласниками.

Плануючи роботу з учнями 10-11 класів, учитель орієнтується на розвиток логічного мислення старшокласників, їхні вміння і навички щодо самостійної роботи. Уроки - шкільні лекції, семінари, конференції, диспути, практикуми, міжпредметні уроки - повинні посісти в навчальному процесі пріоритетне місце.

На наш погляд, буде доцільним проводити конференції старшокласників за темами, які найбільше за обсягом містять навчального матеріалу і є соціально-політичне важливими. В Х класі: “Українська революція і боротьба за збереження державної незалежності України1917-1920 рр.”.

Епіграфом до цієї конференції можуть стати слова із пісні “За Україну” (Слова М,Вороного. Мелодія Ярославенка).

Ганебні пути

Ми вже порвали

І зруйнували царський трон!

З-під ярем,

Із тюрем,

Де був гніт,

Ми йдемо на вільний світ!

За Україну, за її долю,

За честь і волю, за народ!

Орієнтовні питання цієї конференції можуть бути такими:

1. Початок української революції.

2. Центральна рада та її суспільно-політична діяльність (1917 р.).

3. Проголошення незалежності України.

4. ЗУНР - українська держава в Східній Галичині.

5. Держава П.Скоропадського та українська революція.

6. Діяльність урядів Директорії УНР.

7. Проголошення Соборності України.

8. Видатні політичні діячі та герої визвольної боротьби українського народу.

9. Історичне значення української революції та національно-визвольної боротьби в 1917-1920 рр.

У ХI класі буде цікаво провести учнівську конференцію на тему: “Україна в роки другої світової війни”. Епіграфом цієї конференції повинні стати слова Президента України Л.Д.Кучми: “ Ми можемо сказати, що в українського народу два головні національні свята - День Перемоги і День Незалежності. Свята великі, світлі і взаємопов'язані”.

Питання для обговорення старшокласниками можуть бути такі:

1. Радянсько-німецькі договори 1939 р. й українські землі.

2. Напад нацистської Німеччини на СРСР. Оборонні бої літа-осені 1941 р. на території України.

3. Плани нацистської Німеччини щодо України, Гітлерівський “новий порядок”.

4. Рух Опору Нацистському режиму в Україні: його багатоскладовий та суперечливий характер.

5. Визволення України від німецько-фашистських загарбників.

6. наші земляки - видатні учасники II світової війни.

7. Роль і внесок українського народу в розгром нацистської Німеччини.

8. Історичне значення перемоги над нацизмом для майбутнього України.

Під час вивчення курсів історії України та Всесвітньої історії важливо сформувати у старшокласників національні, міжнаціональні та загальнолюдські цінності. У зв'язку з цим потрібно звернутися до історичних понять та термінів: крах тоталітаризму і перемога демократії, тенденція посилення європейської інтеграції, еволюційне просування демократичних країн до соціально-орієнтованого громадянського суспільства.

В поєднанні з історичним поняття “Державність України” все це дає можливість сформувати у старшокласників цивілізаційний погляд на історію і суспільство, яке може бути визначено такою оцінкою: “Я - громадянин України, Я - громадянин Європи, Я - громадянин Світу”.

Однією із проблеми викладання історії є комплексний підхід до засвоєння історичного матеріалу. Як правило більшість учнів в цілому володіють історичними факторами, можуть викладати їх в хронологічній послідовності та знають найважливіші історичні дати. В той же час проблемою залишається формування у школі загального історичного світогляду. Учні досить абстрактно уявляють історичний процес, як єдине ціле. Викликає труднощі оперування та використання понятійного апарату. Започаткована дванадцятибальна система дає можливість і систематизувати знання школярів. Учні повинні знати в яку історичну епоху відбувається та чи інша історична подія, в чому полягає її сутність та історичне значення. Теоретичні та фактологічні знання суміщують з знаннями про історичну добу (тисячоліття, століття, дата). У загальному вигляді це зображення у вигляді таблиці.

При оцінюванні проблемних завдань високо оцінюються використання учнями:

– знань з історії;

– знань з літератури;

– довідкових джерел;

– засобів масової інформації.

З своєю класифікацією історичні поняття розподіляються на:

– Одиничні - діють на протязі короткого історичного часу, в тій чи іншій країні;

– Особові - діють на протязі значного періоду, в одній країні чи групі країн;

– Загальні - діють в різних країнах, в рамках певного суспільства;

– Всеохопні - діють в різних суспільствах на протязі великого історичного періоду.

Поняття розрізняються по змісту історичного матеріалу: економічні, соціально-політичні, історико-культурні.

Дослідження дидактів та методистів підтвердили, що поняття та теоретичні положення в шкільних курсах історії можуть бути засвоєні лише при умові знань учнями конкретних історичних фактів.

Робота з історичними поняттями, наприклад у 7 класі, може проводитись за таким зразком:

При викладанні історії України слід звернути увагу на вивчення основних понять та ідей курсу, які є провідними в усіх класах і акумулюються в наступних положеннях:

– етапи становлення української державності;

– боротьба українського народу з іноземними загарбниками;

– антифеодальний та національно-визвольний рух в Україні;

– становлення української нації;

– видатні політичні діячі України;

– герої національно-визвольних змагань;

– внесок українського народу в скарбницю світової науки та культури;

– національні меншини в Україні;

– соціально-економічний і політичний розвиток України;

– відродження і побудова Української держави.

Координація історичної освіти з іншими гуманітарними предметами відкриває шляхи підвищення ефективності викладання історії. Звернення вчителів до змісту і методів суміжних дисциплін дає можливість значно розширити вирішення завдань навчально-виховного процесу. Особливе місце у відтворенні подій історичного минулого займає художня література. За допомогою художнього твору - вчитель одержує змогу реконструювати історичні події, показати колорит епох, узагальнити образи історичних діячів. Наприклад, при вивченні найбільшої теми з історії української революції у 10 класі: (Теми 2-3) вчитель може звернутись до твору Миколи Виговського “На українському святі свободи”.

“1 квітня 1917 р. в Києві відбулося урочисте “Українське свято свободи”. Майдани й вулиці столиці України були заповнені людьми: робітники, селяни, інтелігенція, військові під синьо-жовтими прапорами з усіх усюдів сходилися на площу Святої Софії, щоб звідти організовано, з піснями, пройти вулицею Фундуклеївською на Хрещатик, маніфестуючи волю всього українського народу жити в Суверенній Україні.

Очевидець цього історичного акту так описує події: “Кожна група має свій прапор з написом. Прапори з різного матеріалу, є шовкові, оксамитові, з портретами і цілими картинами”...

Йшли колони війська, робітників фабрик і заводів - уперше під національними прапорами. “... Після рядів війська та робітників і інтелігенції підходить скромна валка на чолі із проф.. М.Грушевським. Він тільки повернувся із заслання, де був більше двох років, есь посивів, побілів”, - зауважив автор репортажу. Аж нараз із гущі демонстрантів залунало:

“-...Михайло Грушевський!

- Слава йому!

Знову йдуть лави, “спиняючись тільки на короткий час, щоб проспівати “Ще не вмерла Україна”, “Заповіт”, та інші пісні”.

Студенти під орудою О.Копиця - “величезна маса, що зайняла простори обох садків перед Думою - дружньо і влад - проспівали “Ще не вмерла Україна”...

Потім - величний “Заповіт”.

Всі скидають шапки”.

Так визвольні мотиви народного славна вперше після падіння царату вільно і розлого зазвучали на вулицях столиці України, яка вставала з колін і заявляла, що все віддасть за “свою свободу”. Слова гімну полум'яніли на багатьох прапорах, на яких маяли гасла: “Хай живе вільна Україна”, “Душу, тіло ми положим за нашу свободу”.

Звернення до художньої літератури, в першу чергу до поезії, відкриває можливості створення особливої емоційної атмосфери уроку. Практичний досвід це підтверджує. Наприклад, при вивчення теми “Війна радянської Росії з Українською народною Республікою. Проголошення незалежності УНР” (10 кл. Тема 2. Українська революція.) велике психологічне враження на учнів має вірш Павла Тичини “Пам'яті Тридцяти”:

1. Коли був написаний історичний документ?

2. Хто автор цього документу?

3. Якими історичними обставинами було зумовлено появу цього документу?

4. Які історичні події відображено в документі?

5. Яке враження цей документ справляє на сучасників?

Ефективність навчання визначається конкретними знаннями, вміннями та навичками, які здобули учні в процесі уроку. Велику допомогу в цьому їм надають узагальнюючи схеми та таблиці. Вони містять головні, найбільш суттєве для школярів: дати, події, факти історичні поняття.

Робота з схемами та таблицями може відбуватись у таких формах:

а) відтворення вчителем крейдою основного змісту історичного матеріалу у вигляді схем та таблиць;

б) нанесення запропонованого наочного матеріалу на папір, графічне та естетичне його оформлення;

в) виведення схем та таблиць на екран за допомогою технічних засобів навчання;

г) організація самостійної роботи учнів над таблицями та схемами в процесі уроку.

Схеми та таблиці можуть виконувати різноманітні функції, наприклад, узагальнення історичного матеріалу (див. схему № 1), чи формувати логічне мислення у учнів (див. схему № 2).

Схема № 1

Схема № 2

Таблиці можуть використовуватись при вивченні складних історичних тем, наприклад, культури.

Вивчення історичних персоналій

В курсі “Історія України” та учні зустрічають чимало історичних образів. Для значної категорії звернення до історичних персоналій є непростою проблемою. Тільки в курсі вітчизняної історії учень має виявити знання історичних портретів, зокрема князів, гетьманів, керівників національно-визвольного руху, політичних діячів, видатних представників суспільного і культурного відродження.