Методика роботи над усвідомленням поняття іменник

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Методика роботи над усвідомленням поняття іменник

Методика роботи над усвідомленням поняття іменник

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Лінгводидактичні основи вивчення іменника

1.1 Сутність та лексико-граматичні ознаки іменника

1.2 Система вивчення іменника у початкових класах

РОЗДІЛ 2. Методичні передумови формування понять про іменник на уроках рідної мови

2.1 Організація і зміст експериментального дослідження

2.2 Перевірка експериментального дослідження

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Подальше входження України у світовий освітній простір супроводжується суттєвими змінами в педагогічній теорії і освітній практиці. Основна засада, на якій «ґрунтується загальна орієнтація навчальної та виховної роботи - скерованість на розвиток особистості» [29, 3]. Такий підхід потребує перегляду змісту початкової освіти та пошуку нових педагогічних технологій. Це дасть змогу уникнути авторитарних способів передачі знань учням, оскільки суб'єктами пізнання вони можуть стати лише тоді, коли освіта для них стане життєвою потребою.

Провідна мета початкового етапу навчання української мови полягає насамперед у мовленнєвому розвитку школярів. Відповідно до Державного стандарту початкової загальної освіти «українська мова як навчальний предмет будується за такими трьома змістовими лініями: мовленнєвою (комунікативною), лінгвістичною (мовною), соціокультурною, які прони-зуються діяльнісною» [19, 2], що і забезпечує формування практичних вмінь й навичок, передбачених програмою з мови.

Мовленнєва (комунікативна) змістова лінія, як основна, передбачає розвиток усного і писемного мовлення учнів, набуття ними елементарних знань про особливості висловлювань, зумовлені їх комунікативними завданнями, ситуацію спілкування. Мовною (лінгвістичною) основою формування в учнів початкових класів умінь зв'язно висловлюватися є «вивчення функціонування мовних одиниць у складі зв'язного висловлювання (тексту)» [38, 47].

У процесі вивчення мовного матеріалу, визначеного програмою початкового курсу української мови, значна увага має приділятися ролі мовних засобів у побудові зв'язних висловлювань. Цьому сприяють різні вправи і завдання на спостереження, вибір, заміну мовних явищ. Значення цього процесу у формуванні особистості неодноразово підкреслювали психологи, педагоги, методисти. Так, К.Д. Ушинський наголошував, що «уміння бачити предмет з різних боків, у різних ракурсах, ситуаціях є надзвичайно важливим для особистості» [4, 12].

Дидактичні дослідження [4; 16; 26; 40; 48 та ін.] показують, що на початковому етапі навчання цю важливу якість можна розвинути у всіх дітей, здійснюючи роботу з розвитку мовлення, причому не лише на спеціально відведених уроках, а й у процесі вивчення фонетичного, орфографічного, граматичного та лексичного матеріалу. Побудова висловлювань різних типів є як результатом, так і засобом удосконалення спостережливості, розвитку уяви, узагальнення сприйнятого.

У психолого-педагогічній літературі [68] підкреслюється нерозривний зв'язок розвитку мовлення дітей з розумовим розвитком. К.Д. Ушинський наголошував, що «розвивати мовлення окремо від думки неможливо» [31, 17]. Саме тому в роботі з розвитку зв'язного мовлення важливою складовою є психолого-педагогічна концепція розвивального навчання, що знайшла своє відображення у працях Л.С. Виготського, П.Я. Гальперіна, В.В. Давидова, Л.В. Занкова та інших [7, 96]. У їхніх працях знаходимо визначення основних критеріїв розвивального навчання, характеристику факторів, які забезпечують інтелектуальний розвиток молодших школярів, аргументовану оцінку готовності учнів до оволодіння прийомами мовленнєвої діяльності.

Визначаючи психолого-педагогічні передумови формування умінь зв'язно висловлюватись, необхідно брати до уваги вчення Л.С.Виготського про «зону найближчого розвитку» [68, 137], яка засвідчує хід процесів, що характеризуються станом становлення, дозрівання. Цей рівень досягається в результаті вирішення тих завдань, які дитина не може виконати самостійно, але може розв'язати з допомогою вчителя, у процесі колективної діяльності всього класу.

Важливе місце у навчанні учнів початкових класів відводив розвитку мовлення М.І. Жинкін. У своєму дослідженні учений підкреслював, що «будь-який твір учня дев'яти-десяти років свідчить про значно більші можливості дітей аналізувати сприйняте, ніж передавати його у тексті» [73, 12]. Це дозволяє стверджувати, що уміння будувати зв'язне висловлювання може бути сформоване у всіх учнів з урахуванням індивідуальних особливостей.

У сучасній психолінгвістиці розкриваються механізми і закони сприймання та побудови текстів. Мовлення, на думку О.О. Леонтьєва, є сукупністю мовленнєвих дій, кожна з яких має свою мету, підпорядковану діяльності в цілому. У свою чергу мовленнєва дія передбачає постановку мети (хоча і підпорядкованої загальній меті діяльності), планування і здійснення плану, зіставлення мети і результату. У рамках мовленнєвої діяльності мовленнєва дія співвідноситься з поняттям «уміння», яке психологи та дидакти (Л.С. Виготський, П.Я. Гальперін, І.Я. Лернер та ін.) розглядають як здатність учнів свідомо виконувати певну діяльність шляхом творчого використання знань у знайомих чи нових умовах [38, 47].

Для успішного навчання молодших школярів будувати зв'язні висловлювання методисти радять проводити таку роботу:

а) вивчення теоретичних основ аналізу тексту;

б) організація мовленнєвої практики молодших школярів, створення мовленнєвих ситуацій на уроках рідної мови;

в) формування умінь аналізувати і складати відносно короткі усні і письмові навчальні тексти для того, щоб розвивати в учнів оперативну пам'ять [55, 109].

Іменник, як ніяка інша частина мови, сприяє розширенню і конкретизації словника молодших школярів, надає висловлюванням точності та змістовності. Учні найчастіше вживають слова на позначення предмета та особи. Неточність у вживанні іменників у мовленні дітей зберігається навіть після ознайомлення з цією частиною мови та пояснюється невмінням використовувати їх багатозначність та синоніміку.

Ця проблема є безперервним процесом, що потребує ретельного дослідження, вивчення і розв'язання. Якщо вчені займались питаннями навчання молодших школярів будувати зв'язні висловлювання загалом, то питанням вживання іменників у системі розвитку мовлення і збагачення словникового запасу учнів конкретно не займався ніхто і вони залишились нерозв'язаними. Така актуальність даної проблеми, з одного боку, та недостатнє її вивчення, з іншого, й зумовило вибір теми дослідження.

Об'єкт дослідження - процес вивчення іменника як частини мови.

Предмет дослідження - методичне забезпечення даного процесу.

Мета дипломної роботи - дослідження особливостей опрацювання іменника на уроках української мови у початковій школі.

Завданнями дослідження є:

1. Опрацювання стану дослідження проблеми у лінгвістичній літературі.

2. З'ясування особливостей формування загального поняття про іменник та аналіз етапів вивчення іменника у початковій школі.

3. Окреслення граматико-стилістичної роботи при вивченні іменника.

4. Окреслення системи вивчення іменника у початкових класах.

5. Експериментальна перевірка методики особливостей вивчення іменника в початковій школі.

Гіпотеза дослідження: якщо методично забезпечити виконання програмових вимог до вивчення іменника, вікові та психологічні критерії засвоєння іменника як частини мови, то ефективність засвоєння граматичних категорій іменника буде більш ефективною, що забезпечить збагачення та активізацію словникового запасу молодших школярів.

Методи дослідження:

теоретичні: аналіз та узагальнення наукової інформації з проблеми дослідження; аналіз, синтез, узагальнення і систематизація теоретичних та практичних даних; моделювання у процесі виконання вправ;

практичні: спостереження за навчально-виховним процесом; бесіди з вчителями, учнями початкових класів; виконання вправ на вироблення вмінь і навичок в учнів; проведення цікавих завдань-ігор на виявлення знань про іменник.

Теоретичне значення дипломної роботи полягає в обґрунтуванні системи вивчення іменника у початкових класах, виявленні ролі іменників у збагаченні, уточненні й активізації словникового запасу молодших школярів.

Практичне значення дослідження визначається обґрунтуванням системи вправ, спрямованих на засвоєння лексико-граматичних категорій іменника як частини мови учнями початкових класів.

Структура дослідження, визначена метою та завданнями, складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. Лінгводидактичні основи вивчення іменника

1.1 Сутність та лексико-граматичні ознаки іменника

У морфологічну структуру мови в її широкому розумінні входять парадигми відмінюваних частин мови (іменників, прикметників, займен-ників, числівників і дієслів) та морфемна структура усіх частин мови, тобто всіх класів слів, як змінних, так і незмінних.

Кожна відмінювана частина мови має свої характерні парадигматичні мікросистеми, які створюють систему парадигм даної частини мови. Отже, існують окремі системи парадигм іменників, прикметників, займенників, числівників та дієслів, що в своїй сукупності складають загальну морфологічну парадигматичну систему мови [77, 63]. У кожну парадигму входить не лише система флексій (закінчень), а й певна кількість варіантів основ, які сполучаються з одними й тими ж флексіями.

Іменник називає предмет і відповідає на питання хто? що? У граматиці предметом вважається все, про що можна запитати хто це? або що це? Отже, предмети -- це не тільки назви людей (робітник, співачка), тварин (кінь, ворона), конкретних речей (сонце, книжка), а й назви опредмечених дій (засідання, облік), ознак (компетентність, краса), абстрактних понять (совість, доброта) і т. п. [53, 46].

За характером називання іменники бувають загальні й власні. Загальна назва дається багатьом однаковим предметам: чоловік, відвідувач, місто, гора, журнал, день, щастя.

За лексичним значенням загальні назви бувають:

а) одиничні -- називають предмети, що піддаються лічбі: хлопець, орел, олівець, телевізор, будинок, вулиця, ліс, день, ранок, дощ, вітер;

б) збірні -- називають сукупність предметів як одне ціле виступають лише в однині: молодь, студентство, професура, інтелігенція, малеча, дітвора, братва, піхота, мурашня, проміння, колосся, листя, гарбузиння, дубняк, осичина;

в) речовинні -- називають різні речовини, матеріали, продукти і теж, як правило, виступають лише в однині: залізо, пісок, граніт, вода, кисень, полотно, жито, пшениця, смородина, капуста, борошно, цукор; але мо-жуть виступати й лише в множині: дріжджі, вершки, суниці, чорнобривці;

г) абстрактні -- називають узагальнені властивості, дії, ознаки, процеси, стани, наукові поняття, представлені як предмети: скромність, доброта, хоробрість, краса, правда, можливість, успіх, правило, спів, біг, здивування, страх, час, година, кілограм, фізика, діалектика [72, 84].

Власна назва дається окремому предметові, щоб відрізнити його від інших подібних: Григорій, Куценко, Київ, Дніпро, «Вечірній Київ», Конгрес української інтелігенції, Юпітер, Чумацький Шлях.

Серед власних назв розрізняються:

а) антропоніми -- власні назви людей (імена, прізвища, прізвиська): Олег, Лариса, Святослав, Григорович, Іванівна, Шевченко, Леся Українка, Шекспір;

б) топоніми -- власні географічні назви (назви територій, держав, населених пунктів, урочищ, місцевостей, гір, вод тощо): Європа, Україна, Дніпро, Київ, Хрещатик, Поділля, Карпати, Говерла, Світязь, Холодний Яр, Биківня, Крим, Памір, Атлантика;

в) космоніми -- назви космічних об'єктів: Чумацький Шлях, Велика Ведмедиця, Козеріг, Марс, туманність Андромеди;

г) міфоніми -- найменування божеств, міфологічних персонажів: Перун, Дажбог, Юпітер, Зевс, Прометей, Ахіл лес, Вій, Перелесник, Берегиня, Ладо.

r) зооніми -- клички тварин: Гнідий, Стріла, Лиска, Ряба, Сірко, Пірат, Мурчик;

д) культуроніми -- позначення предметів духовної і матеріальної культури, зокрема творів літератури й мистецтва, творчих колективів, установ, підприємств, організацій, сортів рослин, продуктів виробництва: Біблія, Євангелія, вірш «Заповіт», журнал «Вітчизна», опера «Запорожець за Дунаєм», товариство «Просвіта», видавництво «Либідь», газета «Україна молода», завод «Арсенал», комбайн «Нива», цукерки «Пташине молоко» тощо [30, 101-102].

За граматичним значенням іменники поділяються на назви істот і назви неістот.

Назви істот поділяються на:

а) назви осіб (тобто назви людей за різними ознаками, назви міфологічних істот, персонажів тощо): продавець, токар, прибиральниця, помічник, Михайло, Шевчук; лісовик, Перун, Дажбог, Мавка, Мальований Стовп -- відповідають на питання хто?;

б) назви тварин (тобто назви всіх представників тваринного світу, включаючи й найпростіших): слон, кит, корова, свиня, ластівка, карась, метелик, черв'як, мікроб -- відповідають переважно на питання що?

Назви неістот поділяються на:

а) назви чітко окреслених предметів і понять (тобто назви охоплю-ваних зором речей, деталей, частин тіла, різних мір, місяців, днів тижня тощо): стіл, олівець, портфель, ключ, дуб, рука, лоб, метр, кілограм, серпень, вівторок -- відповідають на питання що?;

б) назви нечітко окреслених предметів і понять (тобто назви предметів, що не охоплюються зором, не мають чітких меж, збірні назви, назви територій, речовин, явищ, почуттів, дій, станів, ознак, ігор, абстрактних понять тощо): ліс, шлях, космос, гурт, народ, листя, пшоно, завод, пісок, алюміній, грім, радість, гнів, футбол, сон, прогрес, Крим, Прикарпаття -- відповідають на питання що? [47, 136].

Ці значення нерідко проявляються у відмінкових формах іменників. Так, у знахідному відмінку іменники, що означають назви істот, мають переважно таке саме закінчення, як у родовому а ті, що означають назви неістот, -- як у називному: бачу (кого? що?) брата, коня, орла, братів, коней, орлів, сестер, лошат; але: степ, сніг, завод, степи, сніги, заводи, сосни, коліщата. Часом є різниця й між назвами осіб та назвами тварин в оформленні знахідного відмінка множини: доглядає хворих, але: доглядає коней, і коні, овець і вівці.

Що стосується словотвору іменників, то виділяють є префіксальний і суфіксальний спосіб. Іменникових префіксів небагато, і вони переважно малопродуктивні. В іменниках виділяються незапозичені префікси пра- (вказує на давність: прабатьківщина, праліс, прадід); перед- (вказує на передування в часі: переддень, передісторія); па- і про- (позначають неповноту чогось: пагорб, паросток, провесна, просинь, прозелень); су- і спів- (вказують на об'єднання чи сумісність чогось: сузір'я, супутник, сусід, суглинок, співавтор, співрозмовник, співпраця, співчуття); під- (позначає підпорядкованість: підвид, підстанція); без- і не- (позначають відсутність чогось, надають основі протилежного значення: безладдя, безробіття, безодня, нещастя, недоля) [43, 61].

У сучасній українській мові використовуються також іншомовні префікси, зокрема анти- (щось протилежне: антиречовина, антициклон); віце- (другий: віце-консул); екс- (колишній: екс-чемпіон); проте- (попередній, первинний: прототип, протоплазма); супер- (зверхній: суперзірка); ультра- (найвищий: ультразвук); ре- (зворотний, повторний: реконструкція, реекспорт) тощо.

Суфіксальний словотвір назв осіб. Найбільше є суфіксів для позначення осіб за їхньою діяльністю, заняттям, діями. Ці іменники творяться переважно від дієслівних основ, хоч і не завжди [71, 366].

Найпоширеніші з-поміж них такі: -ар (косар, кобзар, килимар); -яр (кресляр, маляр, скляр); -ець (співець, борець, знавець); -ик, який входить до складу суфіксів -ник, -овик, -івник, -альник, -ильник, -ільник (дослідник, ремонтник, нафтовик, мостовик, танцівник, кранівник, рахівник, постачальник, шанувальник, кріпильник, свердлильник, болільник); -ач (сіяч, спостерігач, попихач, циркач); рідше вживаються суфікси -ич (підпасич, погонич), -ун (бігун, несун), -ій (водій, палій), -итель, -атель (мислитель, вихователь) тощо.

Зрідка в цьому значенні використовуються й іншомовні суфікси -ент, -ант (студент, практикант, дебютант); -ер, -ир, -ор (тренер, візитер, рекетир, командир, диктор, кредитор); -ист, -іст (таксист, шахіст) тощо.

Для позначення осіб за різними якісними ознаками вживаються суфікси -ець (сміливець, мудрець); -ак (дивак, бідняк); -ач (вусач, бородач), -ань (черевань, вусань), -ень (красень, велетень), -ун (дикун, горбун, веселун), -ил(о) (чудило, здоровило) тощо [74, 122].

Назви осіб за місцем проживання й національністю утворюються найчастіше за допомогою суфікса -ець (українець, іспанець, полтавець, чернігівець, черкасець, кременчужець), а також -анин (росіянин, киянин, харків'янин, вінничанин, лучанин). Рідко вживаються суфікси -ин (болгарин, татарин, грузин), -ак (подоляк, сибіряк), -ич (русич, москвич), -ит (одесит). Іноді між твірною основою й суфіксом може вставлятися інтерфікс: Ялта -- ялтинець, Рівне -- рівненець, Америка -- американець, Конго -- конголезець.

Кілька чоловічих імен по батькові творяться за допомогою суфікса -ич: Лука -- Лукич (і Лукович), Сава -- Савич (і Савович), Кузьма -- Кузьмич (і Кузьмович), Хома -- Хомич (і Хомович), Яків -- Якович, Ілля -- Ілліч. Як виняток, в імені Григорій при творенні імені по батькові відпадає ій -- Григорович, а до основи імені Микола додається ай -- Миколайович (рідко -- Миколович) [44, 43].

Жіночі імена по батькові творяться додаванням до основ власних імен суфікса -івн(а): Михайло -- Михайлівна, Василь -- Василівна, Юрій -- Юріївна (Юрій + івна), Зіновій -- Зіновіївна (Зіновій + івна), Анатоль -- Анатолівна, Анатолій -- Анатоліївна (Анатолій + івна).

З відхиленням від цього правила творяться лише такі імена по батькові: Яків -- Яківна (випадає одне ів), Григорій -- Григорівна, Микола -- Миколаївна (рідко -- Миколівна).

Для назв молодих осіб за ознакою батька використовуються: для осіб чоловічого роду -- суфікси -енк(о), -чук, -ич (коваленко, ткаченко, ковальчук, бондарчук, королевич, княжич), для осіб жіночого роду --івн(а) (ковалівна, королівна) [53, 101].

Для творення назв одиничних предметів у більшості випадків вживаються суфікси -к(а), який може входити також до складу суфіксів -івк(а), -анк(а) (пилка, чашка, скрипка, журавка, ластівка, маківка, шалівка, землянка, морзянка), -ик, який може входити також до складу суфіксів -ник, -овик, -ильник (вулик, кошик, словник, годинник, маховик, броньовик, холодильник, лічильник), -ок (молоток, колосок, струмок), -ак (їжак, держак, літак, вітряк), -ач (сікач, вимикач, винищувач), -ець (стілець, олівець, хребець, самець); -иц(я) (палиця, кислиця, дзвіниця, телиця), -ин(а) (зернина, стеблина) тощо.

Для позначення приміщень використовується суфікс -н(я) (майстерня, лікарня, спальня, роздягальня), рідше -ищ(е) (сховище, горище). Малопродуктивними чи непродуктивними є суфікси -л(о), -ил(о) (шило, зубило, вітрило), -ун (цвіркун, колун), -ур (качур, стовбур), -ень (півень, зазубень) [70, 136].

Збірні й абстрактні назви творяться за допомогою суфіксів -ств(о) (людство, міщанство, виробництво, вівчарство, співробітництво, недбаль-ство, убозтво), -ин(а) (городина, озимина, біганина, бистрина), -инн(я) (гарбузиння, ластовиння), -ак, -ик (молодняк, чагарник), -от(а) (турбота, доброта, піхота, парубота), -н(я) (комашня, брехня, гульня).

Суфікс -й-, за допомогою якого утворено багато зокрема збірних і абстрактних назв, в одних випадках зберігся (безправ'я [безправна], довір'я [дов'ірйа]), в інших -- уподібнився до попереднього м'якого приголосного ( провалля [провал'л'а]), а ще в інших -- зник, залишивши після себе лише м'якість (листя [лис'т'а], безсмертя [безсмертна]).

Від дієслів абстрактні назви творяться переважно за допомогою суфіксів -анн(я), -енн(я), -інн(я) (навчання, споглядання, мислення, вдосконалення, терпіння, розуміння), рідше -б(а) (лічба, журба), -к(а) (суперечка, здогадка) [74, 124].

Іменникам за допомогою словотвірних засобів можна надавати значення зменшеності (здрібнілості) і, як правило, пестливості та збільше-ності і, як правило, згрубілості.

Для позначення здрібнілості і, як правило, позитивного ставлення до предмета використовуються суфікси із звуками к, ц, ч:

а) для іменників чоловічого роду --ок, -ик, -ець, -очок, -ечок, -ичок: лісок, синок, пальчик, дощик, вітрець, горбочок, вершечок, котичок;

б) для іменників жіночого роду --к(а), -ц(я), -иц(я), -очк(а), -ечк(а), -ичк(а): хмарка, ягідка, бабця, удовиця, водиця, бджілочка, голівочка, хатиночка, річечка, донечка, сестричка;

в) для іменників середнього роду -к(о), -ц(е), -ечк(о): вушко, личко, курчатко, винце, деревце, віконечко, словечко; чоловічого роду: дядечко, батечко [78, 167].

Особливого відтінку пестливості іменникам надають:

а) суфікси -оньк(о), -оньк(а), -еньк(о), -еньк(а): соколонько, дівчинонька, брівонька, личенько, рученька, ніченька;

б) суфікси -усь, -ус(я), -унь, -унь(о), -ун(я): дідусь, бабуся, матуся, братунь, братуньо, дідуньо, мамуня [44, 53].

Для позначення збільшеності і, як правило, негативного ставлення до предмета найчастіше використовується суфікс -ищ(е): вітрище, морозище, вовчище, комарище, дідище, бабище.

Переважно негативне, зневажливе ставлення виражається іменни-ками із суфіксами -иськ(о) (хлопчисько, дідисько, бабисько, вітрисько), -ак(а) (злодіяка, розбишака, здохляка, розумака), -ук(а) (зміюка, скаженюка, злюка), -уг(а) (бандюга, катюга, хапуга, хитрюга), -ур(а) (носюра, босяцюра) та ін.

До лексико-граматичних ознак іменника відносять рід, число, відмінок і відміна. Рід має реальне значення тільки відносно назв осіб (робітник -- робітниця) та якоюсь мірою -- відносно назв тварин (баран -- вівця). Що ж до назв неістот, то рід має лише граматичне значення. Іменники бувають чоловічого, жіночого або середнього роду.

Рід іменника визначаємо, співвідносячи його із займенниками він, вона, воно або поєднуючи із цей, ця, це: цей степ (він), цей біль (він), цей собака (він), ця путь (вона), ця адреса (вона), це листя (воно). Слід пам'ятати, що в українській мові до чоловічого роду належать, крім названих вище, такі іменники: цей насип, цей підпис, цей літопис, цей ступінь, цей пил, цей ярмарок, цей продаж, цей кір, цей Сибір.

Деякі іменники можуть мати залежно від контексту різний рід -- чоловічий або жіночий: цей сирота і ця сирота, цей п'яниця і ця п'яниця, цей листоноша і ця листоноша, цей каліка і ця каліка; чоловічий або середній: цей ледащо і це ледащо, цей базікало і це базікало; жіночий або середній: ця головище і це головище, ця хмарище і це хмарище. Їх прийнято називати іменниками подвійного роду (вживана іноді назва «іменники спільного роду» не відповідає позначуваному явищу) [22, 185].

У деяких випадках є вагання між родами: цей зал і ця зала, цей птах і ця птаха, цей дрож: і ця дрож:, цей харч і ця харч, це свердло і цей свердел. Наприклад: Ясна зала вся світлом палає (Леся Українка). Пізній вечір. Зал майже порожній (І. Кочерга). Залежно від конкретного змісту значення чоловічого або жіночого роду мають прізвища: Петренко, Шевчук, Хмара.

Рід незмінюваних іменників встановлюється так:

а) назви осіб мають рід відповідно до статі: цей аташе, цей кюре, ця леді, ця фрау;

б) назви тварин мають звичайно чоловічий рід: цей шимпанзе, цей поні, цей какаду, цей колібрі, цей кенгуру (але якщо треба вказати на самку, назві надається значення жіночого роду: ця кенгуру, ця шимпанзе);

в) назви неістот мають середній рід: це кашне, це комюніке, це меню, це журі, це алібі;

г) власні назви мають рід відповідно до роду загальної назви: цей Кракатау (вулкан), цей Хокайдо (острів), ця Міссісіпі (річка), ця Монако (країна), це Гельсінкі Онтаріо (озеро); порівняйте ще каламутна Міссурі (річка), рівнинне Міссурі (плато), густонаселений Міссурі (штат у США);

г) незмінювані складноскорочені слова мають рід відповідно до роду іменника, який входить до абревіатури в називному відмінку: цей райвно (відділ), цей НБУ (банк), ця СБУ (служба), ця СОУ (спілка), це МЗС (міністерство), це МП (підприємство) [71, 368].

Іменники, що вживаються тільки в множині, за родами не розрізняються: ці двері, ці сани, ці канікули, ці Карпати, ці Черкаси.

Іменники мають два числа: однину й множину. Іменники в однині можна співвіднести із займенниками він, вона, воно або поєднати із цей, ця, це: цей світ, ця громада, це листя, це коріння. Іменники в множині можна співвіднести із займенником вони або поєднати із ці: ці дерева, ці корені, ці ножиці, ці Карпати. Однина й множина іменників звичайно різняться між собою закінченнями: будинок - будинки, вікно - вікна, дорога -- дороги.

Проте в іменниках середнього роду на -я (змагання, сузір'я) закінчення в обох числах збігаються. Число цих іменників визначаємо, орієнтуючись на слова, що стоять при них: змагання триває -- змагання тривають, далеке сузір'я -- далекі сузір'я [30, 87].

У давнину існувала ще третя форма числа іменників --двоїна. Тепер вона зникла, залишилися тільки форми очі, плечі, вуса, які тепер сприймаються як множина, та діалектні форми на зразок дві відрі, дві нозі.  

Частина іменників вживається, як правило, лише в однині. Вони означають:

а) назви речовин: залізо, віск, кров, молоко, чорнило;

б) збірні назви: студентство, молодь, дітвора, рідня, морква, бурячиння, листя, проміння, каміння, волосся;

в) назви дій, якостей, почуттів: молотьба, хода, бджільництво, байдужість, поспішність, гнів, дружба;

г) власні назви: Ольга, Степан, Іванченко, Луцьк, Куренівка.

Деякі з цих іменників можуть вживатися і в множині, щоправда, набуваючи при цьому трохи іншого значення: мінеральні води, добірні вина, леговані сталі, болі, радості, глибини, світи [5, 108].

Незначна частина іменників має тільки множину. Вони переважно означають:

а) назви предметів, парних за своєю будовою: ножиці, сани, ворота, штани, челюсті, груди;

б) деякі збірні назви: люди, діти, кури, гуси, дрова, дріжджі, меблі, коноплі.

в) назви дій, станів, почуттів (переважно із суфіксом -ощ-): лінощі, веселощі, мудрощі, заздрощі, пахощі, жнива;

г) назви родин рослин і тварин: злакові, зонтичні, хребетні, яструбині;

г) деякі власні географічні назви: Черкаси, Суми, Карпати, Альпи, Осокорки, Маневичі.

Множинні іменники реального значення однини або множини набувають за допомогою числівників: одні двері -- двоє дверей, одні ножиці -- троє ножиць [75, 102].

Будуючи речення зі збірними іменниками, треба особливу увагу звертати на число пов'язаних із ними слів. Якщо збірний іменник, який називає сукупність багатьох предметів, стоїть в однині, то й пов'язані з ним слова також мають стояти в однині: осіннє листя (а не осінні), коріння проросло (а не проросли), селянство -- воно (а не вони), молодь -- її інтереси (а не їхні).

Іменник, пов'язуючись у реченні з іншими словами, змінюється за відмінками. В українській мові є сім відмінків, кожний з яких відповідає на певне питання: називний -- хто? що? (весна, явір); родовий -- кого? чого? (весни, явора); давальний -- кому? чому? (весні, явору); знахідний -- кого? що? (весну, явір); орудний -- ким? чим? (весною, явором); місцевий -- на кому? на чому? (на весні, на яворі); кличний -- хто? що? (весно, яворе). Називний і кличний відмінки називаються прямими, усі інші -- непрямими [44, 57].  

Іменник у називному відмінку виступає в реченні в ролі підмета, іноді -- присудка. Наприклад, у реченні «Вірний приятель -- то найбільший скарб» (нар. творчість) у називному відмінку стоять підмет приятель і присудок скарб.

Іменник у кличному відмінку виступає тільки в ролі звертання: Який ти, світе, теплий і широкий (А. Малишко).

Іменники в непрямих відмінках у реченні можуть виступати:

а) іменною частиною складеного присудка: Життя має ціну лиш доти, поки воно доцільне (П. Загребельний);

б) додатком: Навтішатися світом -- що випити кухоль, У якому ізверху мед, а насподі -- гірчиця (Д. Чередниченко);

в) означенням: Гуркочи у долю мою, світе, хвилями прадавнього Дніпра (В. Симоненко);

г) обставинами: В день такий на землі розцвітає весна тремтить од солодкої муки (В. Сосюра) [71, 369].

Називний і кличний відмінки вживаються завжди без прийменника, місцевий -- лише з прийменником. Інші можуть виступати як без прийменника, так і з ним.

Деякі іменники не змінюються, а саме:

а) іншомовні слова, які закінчуються на голосний (крім -а після приголосного та -я): амплуа, кашне, протеже, ательє, парі, таксі, бюро, депо, метро, кіно, рагу, кенгуру, меню, інтерв'ю, Нікарагуа, Туапсе, Сочі, Монако, Баку; але слово пальто змінюється: пальта, пальті, пальтом і т. д.; в усному мовленні нерідко змінюються також давно запозичені слова кіно, метро, бюро;

б) жіночі прізвища на приголосний та -о: про Ганну Чубач, з Ліною Костенко; але чоловічі прізвища на приголосний та -о відмінюються: про Петра Чубача, з Юрієм Костенком;

в) більшість буквених абревіатур: на ЧАЕС, послуги ДКО, в СПУ, договір із ВАТ, від райвно; але: у загсі, на ЛАЗі, до ВАКу [78, 327].

У складних назвах, що пишуться через дефіс, відмінюються, де можна, обидві частини: музей-квартира -- музею-квартири, фабрика-кухня -- на фабриці-кухні, Переяслав-Хмельницький -- з Переяслава-Хмельницького, Пуща-Водиця -- у Пущі-Водиці, Конча-Заспа -- під Кончею-Заспою, Ново-сілка-на-Дні-стрі -- у Новосілці-на-Дністрі, Ростов-на-Дону -- до Ростова-на-Дону, під Ростовом-на-Дону; але: Кос-Анатольський -- Кос-Анатоль-ського, Баден-Баден -- у Баден-Бадені.

За тим, як вони змінюються, іменники поділяються на чотири відміни. Проте до жодної відміни не належать іменники, які вживаються тільки в множині (двері, Чернівці), які змінюються, як прикметники (вартовий, учительська), і які не змінюються (шосе, кенгуру) [53, 101].

До першої відміни належать іменники жіночого й чоловічого родів, які в називному відмінку однини мають закінчення -а (-я): хмара, буря, мрія, сирота, лелека, Микола. Сюди також належать іменники жіночого роду із збільшувальним значенням на -ищ(е): бабище, бородище.

До другої відміни належать:

а) іменники чоловічого роду, які в називному відмінку однини не мають закінчення -а (я): вітер, дощ, день, герой, батько;

б) іменники середнього роду, які при відмінюванні не приймають жодних суфіксів: село -- села, сонце -- сонця, подвір'я -- подвір'я, горнятко -- горнятка.

До третьої відміни належать іменники жіночого роду, які в називному відмінку однини не мають закінчення -а (-я): радість, сутінь, ніч, подорож, мати. До четвертої відміни належать іменники середнього роду, які при відмінюванні приймають суфікси -ат- (-ят-), -єн-: теля -- теляти, лоша -- лошати, коліща -- коліщати; іменників, що приймають суфікс -єн-, залишилося всього три: ім'я -- імені, плем'я -- племені, сім'я -- сімені (лише в однині).

1.2 Система вивчення іменника у початкових класах

Іменник - важливий засіб розвитку мовлення і збагачення словникового запасу молодших школярів. У різних видах і формах роботи з іменником розвивається мовлення школяра. У цьому процесі істотне значення має засвоєння учнями багатьох життєвих і спеціальних термінів та мовних зворотів. Знання навчального матеріалу, наукових термінів і вправляння в їх різноманітному застосуванні ведуть до успішного формування в дітей нових наукових понять. Для цієї роботи потрібна складна розумова діяльність, насамперед аналіз, абстрагування й узагальнення; вона розвиває в дітей гнучкість мислення та мову.

Крім вивчення рідної мови й формування навичок читання, школярі засвоюють математику, природознавство та інші навчальні предмети. Вони постійно займаються малюванням і співами, працею і фізкультурою. Кожний навчальний предмет має свій зміст і термінологію, засвоюючи яку учень збагачує словник іменниками і розширює розумовий кругозір. На будь-якому уроці вчитель має змогу спеціально розвивати мовлення учнів і збагачувати їхній словниковий запас [20, 9].

Джерелами формування в учнів поняття іменника на побутовому рівні є: сама навколишня дійсність, навчальний процес, ілюстративний матеріал читанок та інших підручників, наочні посібники, технічні засоби, які вчитель використовує у ході розповідей та бесід з учнями. Вже протягом першого року навчання мовлення дітей на уроці здійснюється у межах досить широкого кола тематичних груп: школа і шкільне навчання ( назви шкільних приміщень, класне обладнання, навчальне приладдя -- колективне та індивідуальне, види навчальної праці, елементи уроку й режиму навчального дня в цілому тощо ) ; суспільно-політична лексика; лексика, пов'язана із суспільно корисною працею дорослих і дітей; види транспорту; рослини городу, саду, лісу; тварини -- дикі і свійські; побутова лексика, пов'язана з ігровою діяльністю дітей тощо [26, 67].

Важливим є те, що дитячий словник збагачується не тільки кількісно, а й якісно. Під час уроків читання у ньому, зокрема, збільшується питома вага лексики, яка відображає суспільно-політичні відносини (Батьківщина, Вітчизна, держава, Україна, столиця України--Київ, мова, народ, письменник, поетеса та ін.). Статті та художні ілюстрації ознайомлюють дітей з новими словами в галузі науки, техніки і культури, трудової діяльності людей міста й села, назвами рослин, тварин, предметів побуту. Поповнюється лексика, пов'язана з різноманітною діяльністю самих дітей, як на уроках, так і з позаурочний час.

Кожен урок має формувати в учнів активний словник. А для цього учні мають чітко розуміти лексичне значення і бачити ціле слово. Тому велике значення на уроці надається словниковій роботі, яка органічно випливає із завдань упродовж цілого уроку. Вона спрямовується на збагачення активного словника учнів, на розвиток словотворчих навичок, уміння бачити художні засоби та використовувати їх у своєму мовленні, на пропедевтичну й узагальнену роботу щодо знань з морфології [23, 18].

Теоретичних відомостей з лексики та морфології учні початкових класів не одержують (це програмовий матеріал наступних класів), а словник збагачують практичними вправами у зв'язку з засвоєнням знань за програмою 1-4 класів. Тому словникова робота має пов'язуватися з усією системою навчання дітей у школі. Розрізняють пасивний та активний словники. Активний -- це слова, які учень вживає у мовленні, пасивний -- слова, значення яких дитина розуміє, але не використовує [38, 47].

Класовод має сприяти тому, щоб вихованці за допомогою різних вправ з читання переводили слова-іменники з пасивного до активного словника. Учитель повинен допомогти розібратись у значенні цих слів, перевести їх до активного словника учнів.

Важливу роль у збагаченні словника дітей має мова вчителя. Вона завжди є зразком для учнів, а тому й повинна бути не лише правильною щодо побудови, а й багатою, змістовною, різноманітною за своїм словниковим складом. Таким чином, багата мова вчителя -- важливе джерело збагачення словника учня початкових класів.

Значне місце на уроках мови відводиться вправам, які допомагають розширити й уточнити словник дітей, зокрема ту його частину, де відводиться місце іменникам. Значення невідомих слів, що трапляються в текстах, обов'язково слід пояснювати, формуючи в учнів відповідні уявлення й поняття. Також слід виробляти в учнів уміння добирати ті слова, якими можна найточніше, найяскравіше, образно висловити думку. З перших днів навчання дитини у школі необхідно повсякденно працювати над словом, пояснювати різні його значення, добирати синоніми, вводити слова в речення, виявляти синоніми в ілюстративному матеріалі і т. ін. [48, 97].

Для досягнення кінцевої мети - розвитку образного усного мовлення -- необхідно розв'язувати такі навчальні завдання:

§ розширювати і поглиблювати знання учнів про слова-назви, викликати інтерес до роботи над словом, почуття гордості за рідну мову;

§ поступово вводити дітей у світ краси мови;

§ формувати ініціативу і самостійність, здатність оперувати словом у мовленнєвій діяльності;

§ розвивати дитячу уяву, фантазію;

§ виховувати вміння долати труднощі під час опрацювання слів, прагнення вдосконалювати літературну мову, спостережливість;

§ формувати навички точного вживання слів-іменників у спілкуванні з ровесниками;

§ застосовувати на уроці знання, набуті самостійно [31, 91-92].

Вирішуючи ці завдання на уроках читання, вчитель збагачує мовлення учнів кількісно, тобто поповнює їхній активний словник іменниками. При цьому вдосконалює його і якісно, дбаючи про найточніше вживання слів, виразність думки.

Матеріалом для розширення словникового запасу молодших школярів на уроках мови служать синоніми у формі іменників, наведені у текстах. Синоніми (слова, близькі за змістом) збагачують словниковий запас учнів, допомагають уникати повторення одного й того ж слова в реченні, роблять мовлення більш точним, виразним, емоційно забарвленим. Тому в словниковій роботі на уроках рідної мови значне місце мають займати вправи з синонімами (без повідомлення цього терміна учням початкових класів) [34, 72].

Методисти рекомендують такі вправи:

1. Відшукування синонімічних груп у тексті.

2. Добір слів, близьких за значенням.

3. Пояснення синонімів.

4. Аналіз емоційних синонімічних слів.

5. Вписування в речення синонімів, доданих у кінці вправи

6. Складання речень з поданими синонімами.

7. Заміна невдалих, невідповідних для певного тексту слів або тих, що повторюються [46, 201].

Програма з української мови для початкових класів [63] передбачає вивчення й антонімів -- слів, що мають протилежні значення (ніч - день, низький -- високий, початок -- кінець). Під час словникової роботи як один з методів пояснення нових чи незрозумілих слів використовується наведення протилежного слова. Рекомендуються такі вправи:

1. До поданих слів добирати інші з протилежним значенням.

2. З поданих дібрати слова з протилежним значенням, розмістити їх парами.

Молодші школярі практично ознайомлюються із багатозначними словами з читанок (ключ (лелек), ключ (від замка)). Основний методичний прийом роботи над різними значеннями одного слова -- це спостереження за ним у різних реченнях. Для цього використовуються тексти, які є в підручниках, а також спеціально дібрані тексти. Одним із способів ознайомлення з багатозначністю слів є виконання вправ на вживання їх у прямому й переносному значенні:

1. Пояснення прямого й переносного значення слів: міцний замок - маленький замок.

2. Добір із тексту слів з переносним значенням і вживання їх у прямому (голова (сільради) - голова (людини)).

3. Складання попарно речень зі словами, вжитими в прямому й переносному значенні [20, 11].

Ще одним видом словникової роботи є логічні вправи, що сприяють розвиткові мислення, збагачення й систематизації дитячого словника. Вони широко застосовуються в усіх початкових класах. Тематика логічних вправ залежить переважно від матеріалу читанки. Крім того, доцільно використовувати натуральні предмети і сюжетні малюнки, таблиці, картки зі словами чи зв'язним текстом.

Найпоширенішими є види словниково-логічних вправ з іменниками:

1. Називання предметів: хто це? що це?

2. Групування предметів за загальними родовими ознаками: свійські й дикі тварини, риби, квіти, одяг, взуття, меблі тощо.

3. Добір до назв однорідних предметів слова, яке означає родове поняття:
ластівка, горобець, сорока, синиця - це… (птахи).

4. Добір слів, що означають вид поняття, до узагальнюючих: меблі - стіл, диван...; посуд - чашка, … .

5. Поділ предмета на складові частини: дерево: корінь, стовбур, листя...: будинок: двері, стеля, вікна…

6. Складання елементарних логічних визначень: мак -- це квітка; яблуня - фруктове дерево [40, 28].

Виконуючи такі завдання, школярі навчаються елементарної класифікації (групування) слів, порівнювати предметі і явища, встанов-лювати на основі цього схожість і різницю ніж ними. Логічні вправи допомагають дітям правильні співвідносити родові і видові поняття визначати правильний зв'язок між предметом і словом, яке позначає його.

Особливо велике значення для збагачення словникового запасу учнів мають вправи на словотворення. В результаті такої роботи діти не лише оволодівають навичками словотворчого аналізу, а й починають розуміти залежність лексичного значення слова від його словотворчих елементів, усвідомлюють різноманітність, багатство засобів творення нових слів.

Програма з української мови передбачає в кожному класі вивчення слів, вимову яких слід пам'ятати. До кожного з них доцільно мати малюнок і картку. Передусім слід показати і назвати зображення, пояснити лексичне значення цього слова, а потім зосередити на ньому увагу дітей. Можна запропонувати чітко повторити його хором, двом-трьом учням окремо, вимову запам'ятати. Потім учні складають з цим словом речення. Виучуване слово підкреслюють, далі записують до словничка, а вдома добирають малюнок. Застосовуючи картки з кольоровими зображеннями, вчитель має змогу викликати у дітей інтерес до навчання [69, 5].

Таким чином, вивчення іменника є важливим засобом збагачення й уточнення словникового запасу мовлення школярів, підвищення їхньої морфологічної та лексичної грамотності. Якщо проводити її систематично, цілеспрямовано і послідовно -- можна досягти хороших результатів.

У початковій школі діти ознайомлюються з усіма основними частинами мови. Вивчення частин мови в початкових класах має на меті:

-- ознайомлення учнів з такими самостійними частинами мови, як іменник, прикметник, дієслово, числівник, особові займенники, прислівник і з службовою частиною мови прийменником (без уживання термінів «самостійні» і «службові» частини мови);

-- усвідомлення того, що кожне слово є назвою предмета, ознаки чи дії і відповідає на питання хто? що? який? яка? яке? що робить? скільки? котрий? і под.;

-- засвоєння форм словозміни, передбачених програмою частин мови;

-- засвоєння орфографічних правил, таких, як правопис відмінкових закінчень іменників і прикметників, особових закінчень дієслів тощо;

-- розвиток усного і писемного мовлення учнів шляхом збагачення їх словника новими іменниками, прикметниками чи дієсловами, уточнення змісту окремих слів, розвитку уміння добирати слова для передачі своїх думок;

-- з'ясування синтаксичної функції того чи іншого слова (частини мови) [58, 11].

Знайомство з частинами мови починається з вивчення іменника як найбільш уживаного учнями лексико-граматичного класу слів. Вивчення іменника в початкових класах передбачає, по-перше, формування граматичного поняття про іменник, по-друге, формування навичок правопису відмінкових закінчень іменників, по-третє, збагачення словника учнів новими іменниками і розвиток навичок точного використання їх у мові. Ці завдання розв'язуються не ізольовано, а у взаємозв'язку.

Лексичні і граматичні ознаки іменника досить складні, а тому «вивчення цієї частини мови вимагає поступового накопичення конкретного матеріалу для узагальнення знань про іменник як частину мови».

Система роботи над вивченням теми «Іменник» має бути «цілеспрямованим процесом, який передбачає певну послідовність ознайомлення учнів із смисловим значенням і граматичними ознаками цієї частини мови, а також поступове ускладнення вправ, спрямованих на формування навичок точного вживання іменників у мовленні і правильного їх написання» [69, 5].

Діти вивчають іменник протягом 4 років навчання [63]. У 1 класі школярі вчаться відповідати на питання хто? що?, знайомляться з словами, що є назвами предметів та істот, виконують логічні вправи на розрізнення назв істот і неістот. У 2 класі вводиться термін «іменник», що розкриває поняття «слова, які означають назви предметів», продовжується робота над диференціацією назв істот і неістот, без уживання термінів «однина -- множина» формуються практичні навички розрізнення числа іменників. У 3 класі поглиблюється уявлення учнів про такі лексико-граматичні категорії іменника, як назви істот і неістот, власні й загальні назви; вводяться терміни для позначення тих понять, які раніше розглядалися практично.

Якщо в 2 класі для розрізнення числа діти користувалися прийомом «один -- багато», то в 3 класі формується граматичне поняття однини/ множини. Учні вперше знайомляться з такою граматичною категорією, як рід іменника, навчаються розрізняти іменники за родами з допомогою підстановки слів він, вона, воно чи мій, моя, моє. Третьокласники ще не знають відмінків іменників, однак практично вчаться ставити питання до слів-назв предметів (кого? чого? кому? чому? под.), будувати речення і словосполучення з іменниками в непрямих відмінках і тим самим готуються до усвідомлення поняття відмінювання іменників, що є основним у програмі 4 класу [19, 5].

Формування у молодших школярів граматичного поняття «іменник» складається з кількох етапів. Перший -- підготовчий, який збігається з періодом навчання грамоти. Підготовка учнів до усвідомлення поняття «іменник» передбачає навчання розрізняти предмет і його назву, розвиток уміння класифікувати слова за певною смисловою ознакою (назви овочів, фруктів, транспорту тощо).

Другий етап формування поняття «іменник» передбачає ознайомлення учнів із граматичними ознаками слів у єдності з їх смисловим значенням (відповідають на питання хто? що?, називають предмети) і закріплення їх у терміні «іменник». Ця робота потребує від учня більш високого ступеня узагальнення, ніж це було на підготовчому етапі.

Третій етап полягає у поглибленні знань про смислове значення іменників, засвоєння форм роду, числа, підготовці до усвідомлення відмінків, розширенні знань про власні і загальні назви.

Четвертий етап передбачає формування уміння відмінювати іменники, свідомо вживати відмінкові форми для висловлення своїх думок і правильно писати відмінкові закінчення [16, 29-30].

Робота над іменником -- цілеспрямований процес, який містить узагальнення лексичного значення, засвоєння граматичних ознак та поступове ускладнення практичної діяльності учнів, внаслідок чого розвиваються навички точного застосування іменників у мовленні. Для забезпечення наступно-перспективних зв'язків у формуванні граматичного поняття «іменник» важливо: 1) з'ясувати суть поняття; 2) виявити в набутих учнями знаннях ті, що можуть стати опорою для засвоєння нового; 3) встановити шляхи перспективного застосування набутих знань.

Засвоїти поняття «іменник» означає, по-перше, усвідомити значення предметності у зв'язку з формальними ознаками іменника, по-друге, уміти користуватися комплексом його ознак [76, 109].

Виходячи із принципу наступності, певне граматичне поняття формується у початкових класах поступово -- від оволодіння його суттєвими ознаками до об'єднання їх в одне ціле. Ще в період навчання грамоти в 1 класі (при 4-річному початковому навчанні) учні одержують перші уявлення про слова, що означають назви предметів і відповідають на питання хто? що? Школярі відшукують такі слова в колонках, текстах, вчаться відрізняти їх від інших слів. У 2 класі робота над формуванням поняття «іменник» триває. При цьому вчитель демонструє речі, предметні малюнки, супроводжуючи питаннями хто це?, що це?

Загальне поняття про іменник починає формуватися у дитини ще в добукварний період. Саме тут учитель навчає дітей розрізняти предмет і слово, що його називає. Зробити це можна, наприклад, у такий спосіб. Учитель бере у руки книгу і запитує:

-- Що я тримаю? (Книгу.)

-- Що ви можете з нею зробити? (Розглянути, прочитати, покласти на стіл і под.)

-- Про що ця книга? (Мабуть, про тварин, бо на обкладинці зображені тварини.)

-- Ми можемо дізнатися, хто написав для нас цю книгу? (Можемо, бо на обкладинці завжди друкують прізвище автора.)

-- У нашій шкільній бібліотеці є ще одна цікава книга. Про що вона?

Звичайно, діти відповісти не можуть, а тому вчитель запитує, чому вони не можуть відповісти на його питання. (Бо не бачать книги.)

-- Отже,-- узагальнює вчитель відповіді дітей, -- предмет ми бачимо, можемо потримати в руках, а слово, що є назвою предмета, тільки вимовляємо і чуємо.

Надалі в учнів поступово формується уміння «працювати» зі словом як із узагальнюючою назвою предмета. Скажімо, вчитель вимовляє слово стіл, а діти називають той стіл, який вони при цьому можуть уявити [16, 30].

Подальше формування поняття «іменник» передбачає роботу над лексичним значенням іменника і його граматичною ознакою -- відповідає на питання хто? що? Уміння ставити до слів-назв предметів запитання хто? чи що? прищеплюється дітям ще в період навчання грамоти.

У 2 класі діти дізнаються про те, що слова, які означають назви-людей і тварин, відповідають на питання хто?, а слова, які означають назви інших предметів,-- на питання що?.

Протягом другого року навчання учні практично ознайомлюються із словом. Це означає, що вони проводять спостереження за лексичним значенням слова. Здійснюється розвиток уявлень про те, що слово служить для назви предмета, якості, дії. Виділяються тематичні групи слів, проводиться розподіл слів на тематичні групи за такими ознаками, як колір, матеріал, форма та ін. Відбувається складання рядів слів за певною змістовою ознакою (видовою або родовою). Проводиться добір слів для доповнення речення, складання речень зазначеного змісту (скласти речення, яке можна було б використати під час обговорення письмової роботи однокласника, використати слова, потрібні для визначення позитивного в роботі). Формується уявлення про слова, близькі за значенням, і слова, протилежні за значенням [31, 108].

На цьому етапі відбувається формування початкового уявлення про частини мови; про те що слова поділяються на групи залежно від того, на яке питання вони відповідають. Слова, які відповідають на питання хто? що? (іменники). Постановка до слова одного з цих питань (використовуються слова з предметним, а також абстрактним значенням: книжка, зима.

Учні при цьому повинні розрізнювати слова, що називають предмети, ознаки, дії; розподіляти ряд слів на 2 групи за смисловою ознакою; доповнювати кожну групу 2--3 словами; добирати самостійно 4-6 слів, які відповідають на різні питання (хто? що? та ін.); доповнює речення одним-- двома словами за змістом; розпізнає слова, близькі і протилежні за значен-ням; виявляє в ряду слів ті, що є близькими або протилежними за значенням; розподіляє слова на групи за значенням та питаннями (за частинами мови); розрізнює іменники, які відповідають на питання хто? і що?;

Учні також ознайомлюються із пропонованим лексичним значенням (слова, що позначають осіб, які працюють у школі; предмети, що знаходяться у класі; почуття учня, який добре виконав роботу і т. ін.). Також учні здійснюють знаходження серед слів тих, що подібні чи протилежні за лексичним значенням, змінюють слова, які відповідають на питання хто? що?, за числами (один -- багато). Спостерігають за утворенням множини іменників (у простих випадках, без уживання терміна), правильним вживанням іменника у множині чи однині у складеному реченні.

Також відбувається утворення сполучень слів, які відповідають на питання хто? що? який? яка?...; добір слів, які відповідають реальним ознакам того чи іншого предмета [18, 44].