Вища освіта Нідерландів

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Вища освіта Нідерландів

Вища освіта Нідерландів

2

План

Вступ

Вища освіта Нідерландів

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Система освіти, як і культура її народу, є унікальним явищем, незрівнянно складнішим, ніж інші системи (транспорту, зв'язку, безпеки), бо глибоко пов'язана з духовними і матеріальними аспектами минулого і сучасного. З огляду на це у кожній країні освіта та її організація мають свої особливості. Проте наймогутнішими ініціаторами змін у системі освіти виступають не її власні проблеми чи негаразди (системні чинники), а ті, які перебувають поза нею, насамперед, пріоритети й вимоги до навчання і виховання, спричинені включенням даної країни до спільного руху світового співтовариства у майбутнє, змінами у виробництві, культурі та поведінці. Відтак, при реформуванні вищої освіти, з одного боку, враховуються пріоритети збереження культурної різноманітності національних систем освіти, а з іншого - завдання поліпшення міжнародної співпраці, мобільності, працевлаштування студентів у Європейському чи міжнародному ареалі, міжнародної конкурентоспроможності закладів вищої освіти.

Структура світової вищої освіти видається надзвичайно різноманітною, однак домінують дві тенденції:

1. Унітарна, або єдина, система, коли вища освіта забезпечується університетами чи відповідними до них закладами. Такі заклади пропонують як загальні академічні ступені, так і професійно орієнтовані програми різної тривалості і рівня. В унітарній системі вищої освіти до її складу входять лише університети (частка інших ВНЗ становить незначний відсоток). Такою є освіта в Італії, Іспанії, Австрії, Фінляндії, Швеції. Деякі експерти виділяють в окрему групу країни з т. зв. «інтегрованими» університетами, до складу яких увійшли спеціалізовані середні і вищі навчальні заклади (Швеція та Іспанія) та країни, що належали до соціалістичного табору.

2. Бінарна, або подвійна, система з традиційним університетським сектором, що так чи інакше опирається на концепцію університету та на окремий не університетський сектор вищої освіти, що має чітко окреслену структуру. Така система освіти притаманна більшості розвинених країн світу, де поряд з університетським сектором існують численні спеціалізовані заклади, які приймають чималу частину молоді. З європейських країн бінарну систему вищої освіти мають Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Нідерланди, Норвегія, Німеччина, Франція, Швейцарія та ряд інших.

Достатньо ефективною для світової вищої освіти є тенденція удосконалення і розширення «короткої і професіоналізованої» вищої освіти. Йдеться не про аналоги наших технікумів, а про інтенсивне навчання у справжньому ВНЗ (це, нерідко, - особливий підрозділ університетів), але упродовж малого проміжку часу, до трьох років. За умови доброї організації (прикладом є створені нещодавно «університетські інститути» у Франції) отримується ґрунтовна освіта, як наслідок - випускники легко знаходять роботу.

Тенденції до всебічної (єдиної) університетської системи разом із розвитком сильного сектору вищої освіти не університетського рівня сприяли ширшому тлумаченню поняття «університет», що відрізняється від визначення, яке традиційно використовується щодо континентального європейського університету, - установа з інтенсивною співпрацею, узгодженістю між викладанням, навчанням та успіхами у ньому, де велика увага приділяється індивідуальному навчанню.

Ця тенденція чітко спостерігається сьогодні головно в університетах тих країн, які встигли найглибше зануритися у процес створення інформаційного суспільства. Донедавна мало структуровані системи вищої освіти виконували достатньо обмежену кількість завдань щодо збереження й зміцнення державних структур країни, проведення наукових і технологічних досліджень з одночасною підготовкою науковців, а також забезпечення економіки фахівцями високої кваліфікації. У більшості країн світу ці завдання заклади вищої освіти виконували шляхом використання моно- (чи мало-)дисциплінарного навчання. Якщо вища освіта була загальною, то фахова підготовка переносилася на робочі місця (класичним прикладом є Японія).

Основні ж завдання щодо організації навчальних закладів вищої освіти, які мають професійно орієнтовані програми навчання паралельно з університетським сектором, майже однакові у більшості країн:

- запропонувати професійно орієнтовані та економічно вигідні типи освіти для задоволення потреб ринку праці;

- забезпечити потреби зростаючої кількості вступників без істотного збільшення урядових витрат на вищу освіту;

- запропонувати передусім програми, орієнтовані на викладання, в яких частково використовуватимуться дослідження прикладного характеру;

- поновлення та покращення вже існуючої професійно орієнтованої освіти.

Разом зі зростаючою диверсифікацією структур вищої освіти відбувається паралельна диверсифікація ступенів і кваліфікацій, які видаються різними закладами освіти.

Існує традиційна диференціація між структурою «континентального європейського» ступеня з досить довгим академічно інтегрованим навчанням та структурою «англо-американського» університетського ступеня з коротшим за тривалістю навчанням на отримання першого ступеня та розмаїттям після бакалаврських студій, що частково базуються на модульній системі.

У деяких країнах типи ступенів коротшого циклу впроваджуються у національну структуру ступенів (напр., у Данії, Фінляндії, Італії і Португалії). В інших країнах така система впроваджується разом із традиційною ступеневою структурою (напр., у Німеччині та Нідерландах).

У не університетському секторі також відбувається безперервна диверсифікація кваліфікацій. Аби відповідати вимогам ринку праці у певних професійних сферах, запроваджено велику кількість нових програм для здобуття ступеня бакалавра, розроблено низку після бакалаврських курсів. Вони можуть завершуватися отриманням національного ступеня чи ступенів із подвійною спеціалізацією. Заклади освіти не університетського типу, які не мають права на магістерські програми, за власним бажанням можуть співпрацювати із зарубіжними установами, які таке право мають. Отже, у такий спосіб зазначені заклади освіти отримують можливість пропонувати студентам міжнародні магістерські програми.

Заклади вищої освіти не університетського сектору не пропонують докторські ступені, але це не означає, що кандидати на докторські програми з не університетського сектору не можуть на них навчатися. У деяких країнах такі кандидати мають можливість отримати доступ до докторської (РЮ) програми в університеті одразу (напр., Норвегія і Нідерланди) або через т. зв. підготовчі курси (напр., Австрія і Німеччина). У Норвегії декілька навчальних закладів не університетського сектору здобувають право проводити дослідницькі студії та надавати докторські ступені.

Зростаюча диверсифікація в цілому вважається позитивним явищем для систем вищої освіти як у середині кожної країни, так і в міжнародному контексті. Але зростаюча диверсифікація стикається з проблемами недостатньої прозорості структур кваліфікацій окремої країни і труднощами у взаємному визнанні кваліфікацій через велику кількість різних рівнів та варіацій змісту кваліфікацій. Вирішення цих проблем спонукає до пошуку інших інструментів, які сприятимуть розумінню отриманої інформації про кваліфікації.

Відтак, спробуємо стисло описати головні тенденції розвитку систем вищої освіти у деяких країнах Європи, США та Японії, проілюструвавши сучасний стан та національну систему кваліфікацій у вищій освіті. Звернемо увагу на аспекти мобільності, прозорості, зокрема: системи кредитів та визнання рівнів освіти, гарантії (забезпечення) якості, плата за навчання та деякі практичні аспекти (структура та організація навчального року, іноземний студент та система профорієнтації).

Новий етап реформи вищої освіти почався зі створення зразкового університету в Берліні (1809/10 н.р.) і пов'язаний з ім'ям Вільгельма фон Гумбольдта, який певний час керував освітою в уряді Пруссії. В основу діяльності цього університету він поклав принципи широкої автономії при державному фінансуванні, самоуправління кафедр (ординаріїв), акцент на вільних дослідженнях без вузького практичного спрямування, відмінність університетської освіти від шкільної та від суто професійної підготовки. Усе це стало основою свободи викладання для професорів і поєднання науки та навчання для студентів, а також започаткувало створення технічних університетів.

Під час реформи системи освіти після Другої світової війни до категорії закладів вищої освіти перейшли вищі фахові школи, дипломи яких лише нещодавно впритул наблизилися до університетського рівня.

Концепція традиційного німецького університету базується на неогуманістичній теорії В. Гумбольдта, згідно з якою університет г центром розвитку та пропаганди знань, підготовки висококваліфікованих кадрів.

Сьогодні для вищої освіти Німеччини характерна взаємодія федерального уряду та урядів земель: регулярно збирається конференція міністрів освіти земель, є також Спілка ректорів ВНЗ. Більшість серйозних документів вони створюють спільно. Створено також комісію з наукового планування. ВНЗ фінансуються землями на 94%, центром -- на 6% (1993 р.). Близько 7,8% фінансування університетської науки здійснює приватний сектор економіки.

Сьогодні систему німецької освіти можна схематично показати таким чином: початкова школа (4 роки) - середня школа (8-річне реальне училище або 9-річна гімназія) - вища школа (університети, педагогічний ВНЗ, вища школа мистецтв або вищий технічний навчальний заклад).

Сучасні принципи побудови вищої освіти. Заклади освіти. Після об'єднання у 1992/93 навчальному році в Німеччині стало 318 закладів вищої освіти різного рівня: 91 звичайний та один загальноосвітній університети, 11 педагогічних, 19 теологічних, 43 мистецьких і 153 технічних та спеціалізованих ВНЗ. Зі згаданих до недержавного сектору входили 6 університетів, 17 теологічних закладів, 2 мистецьких коледжі, 35 вищих фахових шкіл.

Усі заклади вищої освіти поділяються на такі групи: -- університети (класичні, технічні, загальноосвітні та спеціалізовані заклади університетського рівня -- вищі педагогічні, теологічні та медичні школи). Більшість університетів мають класичну структуру. У них готують і докторів наук;

- вищі фахові школи зі спеціалізованою фаховою підготовкою, готують спеціалістів з інженерії, бізнесу, менеджменту;

- вищі школи (коледжі) мистецтв і музики.

Основою системи вищої освіти є університети. Вони мають, зазвичай, класичну структуру і завдання: несуть відповідальність за наукові дослідження, навчання, підготовку кадрів вищої кваліфікації, готують докторів наук, наділені правом присуджувати габілітацію (докторат-2) для заміщення посад завідувачів кафедрами. Навчання триває щонайменше чотири роки.

Педагогічні вищі школи готують учителів для нижчих рівнів освіти та спеціалізованих шкіл. Вищі фахові школи відіграють важливу роль, готуючи спеціалістів з інженерії, бізнесу, менеджменту тощо; наукові дослідження в них звужено і вони не претендують на фундаментальність. Музичні і мистецькі виші школи готують фахівців з усіх видів мистецтв і музики, включаючи музикологію, історію мистецтв тощо.

Доступ громадян до освіти. Для вступу до закладів вищої освіти потрібно мати атестат про середню освіту, який буває трьох типів: «загальний» (дає право вступу до всіх ВНЗ); «фаховий» (дає право вступу на певні спеціальності); документ для вступу лише у вищі фахові школи чи на відповідний факультет загальноосвітнього університету. Перші два видаються після закінчення гімназії чи відповідного до неї професійного закладу з тривалістю навчання 13 років. Третій отримують після навчання тривалістю 12 років у профшколах. Музичні, мистецькі та спортивні ВНЗ проводять фахові екзамени. Для деяких напрямів вищої інженерної освіти від вступників вимагають певного терміну роботи на виробництві. Існує також можливість вступу до ВНЗ без формального атестата на основі конкурсних екзаменів та обов'язкового певного стажу роботи за даною спеціальністю.

Навчання у державних закладах освіти безкоштовне (крім плати за гуртожиток, користування спортивними спорудами і т.ін.). Для біднішої категорії студентів на певний час призначається державна стипендія, половину якої необхідно протягом певного часу повернути.

Організація навчання, академічний рік та іспити. Тривалість навчання в університетах традиційно становить 12 семестрів, в окремих - 8 семестрів. Процес навчання у ВНЗ поділяється на дві (основну і головну) стадії. Перша, основна, охоплює 4 семестри, складається із загальних обов'язкових предметів і включає заключні проміжні іспити (перехід на другий щабель). Друга стадія, головна, охоплює 4-6 семестрів, надає студентам ширші можливості вибору предметів і завершується екзаменами і видачею диплома магістра або державними екзаменами. Перехід на другу стадію дає можливість певною мірою змінити напрям навчання.

Екзаменами закінчується і кожен предмет. Після завершення програми виконуються письмові роботи, а також складаються усні чи письмові екзамени з головних дисциплін. Знання студентів оцінюється за 6-бальною системою: дуже добре (1); добре (2); довільно (3); достатньо (4); недостатньо (5); незадовільно (6).

У навчальному процесі застосовують різні види занять: лекції, семінари, контрольні роботи, практичні заняття та екскурсії. Під час семінарів, контрольних і практик вимагаються усні чи письмові роботи, за які студент отримує курсовий сертифікат, необхідний як під час заключного іспиту, так і під час переходу на наступний рівень навчання. Він є головним засобом контролю якості навчання упродовж навчального року. Розширюється залучення старших студентів до різного виду тьюторської роботи з молодшими студентами (оплачуваної).

Існує чотири категорії викладачів: професор, асистент, науковий працівник і викладач спеціальних дисциплін (іноземних мов, спорту тощо). Функції перших двох виконують доктори, але професор повинен мати чималий досвід і обирається за національним конкурсом. Науковий працівник мусить мати вищу освіту, виконувати наукові дослідження і проводити практичні заняття зі студентами. Увесь викладацький склад має статус державних службовців. Викладачі університетів витрачають на наукову роботу приблизно 1/3 робочого часу, їхні колеги з вищих фахових шкіл мають удвічі вище тижневе лекційне навантаження, тому на дослідження у них залишається менше можливостей.

Ступеневість освіти. Випускникам вищих навчальних закладів після складання державного іспиту присвоюють титул дипломованого спеціаліста, а в університетах - магістра, що дає право на державну службу, відповідну фахову діяльність та аспірантуру. Магістратура зорієнтована на викладацьку роботу. Вищою кваліфікацією в Німеччині є титул доктора. Це вимагає 3-5 років наукових досліджень, здачі державного екзамену та захисту дисертації.

Кваліфікації. Категорія завершального документа (диплом чи магістерська робота) залежить від виду програми (спеціалізації). Отриманням диплома закінчуються курси інженерії, економіки, соціальних і природничих наук, магістерською роботою - мистецькі та гуманітарні. Диплом чи магістерське посвідчення видають і після 1-2 років поглибленого додаткового навчання, яке відбувається після оволодіння програмою другого циклу.

Навчання студентів-іноземців. Для навчання на університетському рівні запит слід зробити за рік до початку навчання. Для цього потрібно звернутися до німецької амбасади за вступною інформацією, служби академічних обмінів ОААГ) або Інституту Ґете. Для вступу потрібен національний атестат про середню освіту, який дає право здобувати університетську. З приводу його визнання (вертаються до того освітнього закладу, який цікавить. Визнання документа здійснюється на основі рекомендацій Постійної конференції ректорів ВНЗ Німеччини. У випадку прийняття кандидатури аплікант повинен виконати усі перелічені в отриманому під ВНЗ листі вимоги. Навчання в Німеччині проводиться німецькою мовою, тому її знання є обов'язковим (з 1996 р. для перевірки використовується новий тест Б8Н).

Німеччина підписала основні конвенції Ради Європи та ІОНЕСКО про визнання закордонних кваліфікацій. Країна має двосторонні угоди з усіма сусідами. Визнання освітніх документів для представників цих країн здійснюється автоматично. Можуть визнаватися і періоди навчання, для чого необхідно звернутися у заклад, який цікавить.

За умови недостатності атестата складається спеціальний тест для вступників і мовний тест. Найчастіше і тестування здійснюється після виконання програми двох семестрів у спеціальних. Навчання у цих коледжах необов'язкове, але рекомендоване тим, хто вирішив навчатися в Німеччині.

Порівняння Українських та Західноєвропейських учбових установ, та дипломів

Якщо порівнювати час навчання в учбових закладах Західної Європи та України то видно, що ступінь бакалавра у Франції відповідає атестату зрілості на Україні, а коледж у Франції відповідає українській середній школі (гімназії). Разом з тим, коледж в Англії та Голландії є вищим навчальним закладом. В цих країнах диплом бакалавра відповідає українському ступеню бакалавра, що надається університетами після четвертого року навчання. Існує невідповідність між однаковими назвами та реальним значенням ступенів, які надаються в різних країнах.

Через різні терміни навчання у середній школі існують відмінності вимог до іноземних студентів з боку вищих учбових закладів різних країн. Так, наприклад, навчання в коледжах та університетах Англії, а також в університетах Німеччини починається після 13 років попередньої освіти. Тому, щоб вступити на перший курс вузів цих країн, необхідно закінчити два курси українського університету. До голландського вузу можна вступати одразу після закінчення середньої школи. А для того, щоб вступити до вузу Франції, необхідно закінчити один курс українського університету.

Навчання в Німеччині та Франції безкоштовне, у Голландії студенти оплачують лише 30 відсотків вартості навчання, тобто 1400$ на рік. У Англії та США навчання повністю оплачується студентами: 6000 - 8000$ на рік.
Голландія

Диплом за 11 років навчання в школі (Havo) Диплом за 12 років навчання в школі (VWO) -- Диплом випускника hogeschoоl (ступінь бакалавра - 4 роки навчання (Bachelor)) (HBO) -- диплом магістра (MBA), докторанта (Doctoraal)

Згідно дослідженню EPI, найпривабливішими в плані отримання вищої освіти є (у порядку убування): Швеція, Фінляндія, Нідерланди.

Для перебування в Нідерландах в якості іноземного студента необхідно відповідати певним вимогам. Нижче наводиться перелік обов'язкових вимог.

Загальні умови:

· мати дійсний паспорт;

· не бути хворим на туберкульоз;

· не мати судимостей. Необхідно підписати декларацію про своє минуле, щоб підтвердити це;

· мати страховку здоров'я, що покриває всі випадки в Нідерландах;

· мати дозвіл на тимчасове перебування (у разі прибуття з країни, від якої потрібен такий дозвіл).

Спеціальні вимоги:

· зарахування (попереднє) до навчального закладу;

· підписана письмова декларація тимчасового проживання;

· достатні й постійні джерела фінансового забезпечення.

Університетська або політехнічна освіта

Необхідно мати доказ зарахування до університету або політехнічного інституту. Курс, який особа має намір пройти, повинен проводитися інститутом, що визначається Міністерством освіти, культури й науки Нідерландів.

Вступні іспити

Для зарахування на певні курси університету або політехнічного інституту необхідно пройти додаткові або вступні іспити. Вони можуть провадитись у виді тесту для перевірки рівня володіння голландською або англійською мовою (для певних курсів). Для проходження цих так званих додаткових іспитів можна одержати дозвіл на проживання максимум на один рік. За цей час особа повинна підготуватися до іспитів. Однак якщо наприкінці дозволеного року особа вирішила пройти інший курс навчання, вона не матиме права на новий підготовчий період. Рік починається з моменту в'їзду в Нідерланди. Час дії цього дозволу не може бути продовжений.

Середня освіта або професійно-технічна освіта

Це повинен бути заклад, що визначається Міністерством освіти, культури й науки Нідерландів. Дане положення стосується денних курсів навчання. Дозвіл на проживання не видається для закінчення заочних або вечірніх курсів.

Ці норми поширюються на ті курси у Нідерландах, які є найбільш престижними і дякуючи яким Ви зможете внести позитивний вклад у розвиток країни, з якої прибули. Саме тому важливо, наприклад, щоб голландський диплом визнавався у країні проживання.

Дозвіл на тимчасове проживання (MVV)

Для навчання в Нідерландах потрібен дозвіл на тимчасове перебування (MVV). Якщо особа має громадянство країни, що входить до Європейського Союзу, або до Європейської Економічної Зони, або громадянство таких країн, як Австралія, Канада, Ісландія, Ізраїль, Японія, Монако, Нова Зеландія, Норвегія. Суринам, Швейцарія (включаючи Ліхтенштейн) або Сполучені Штати, то MVV не потрібно.

Матеріальне забезпечення

Для оплати навчання й проживання в Нідерландах потрібно мати достатні фінансові кошти. Необхідно довести, що особа має відповідній дохід упродовж не менш одного року Якщо особа збирається вчитися шість місяців, вона повинна доказати, що у неї буде достатній дохід протягом цього часу. Якщо є гроші на банківському рахунку то їх сума повинна принаймні в 12 разів (або кратну числу місяців дійсного перебування) перевищувати прийнятний рівень місячного доходу. Цей пункт дотримується за умови, що банківський рахунок є ексклюзивним рахунком студента або використається студентом разом з іншими особами.

У випадку наявності сумнівів щодо безперервності доходу особа або організація в Нідерландах повинні виступити гарантом. Це означає, що уряд матиме гарантію того, що будь-які видатки по перебуванню особи будуть покриті. Навчання може бути також оплачене інакше. Наприклад, шляхом видачі в країні проживання гранта на навчання приватним фондом. Цей дохід повинен бути безперервним і достатнім для оплати видатків на проживання й навчання.

Для легального перебування необхідно підписати декларацію тимчасового проживання. У ній вказується, що особа перебуває в Нідерландах винятково з метою навчання і що вона покине країну після закінчення навчання або у випадку його дострокового закінчення.

Особа не повинна представляти небезпеки громадському порядку. Студенти у віці 18 років і більше повинні підписати декларацію про своє минуле, що підтверджує відсутність судимостей.

Гарантія повернення. Виїзні документи особи повинні гарантувати, що вона повернеться на батьківщину після закінчення навчання. Особа повинна мати досить коштів для зворотної поїздки.

Необхідні документи для легального перебування в Нідерландах з метою навчання Більшість документів необхідні безпосередньо при поданні заяви про реєстрацію. Інші документи знадобляться тільки після того, як буде дозвіл на перебування в Нідерландах. Наприклад, якщо особа має намір бути занесеною до реєстру місцевої ради за місцем проживання, знадобляться наступні документи:

· дійсний паспорт або інший міжнародний документ для подорожей;

· доказ зарахування до навчального закладу;

· фотокартки для паспорта.

У кожному разі потрібно підписати декларацію про минуле (про відсутність судимостей) по прибуттю в Нідерланди.

Якщо особа є громадянином Австралії, Канади, Японії, Нової Зеландії, Швейцарії або Сполучених Штатів, то у неї немає потреби звертатися за візою.

Для перебування в Нідерландах менше трьох місяців потрібна віза для короткочасного перебування. Для її одержання необхідно подати заяву в Голландське посольство або в консульство у своїй країні. У заяві слід вказати про намір прибути до Нідерландів як іноземний студент. Посольство або Візова служба в Нідерландах перевірять, чи відповідає особа вимогам для перебування в Нідерландах. Розгляд заяви може тривати до трьох місяців. Отже, важливо подати заяву на одержання візи завчасно. Віза для короткочасного перебування кріпиться у паспорті. Для одержання візи необхідно сплатити мито. Після отримання візи особа може їхати до Нідерландів.

Висновки

* Голландію називають воротами до Європи і дійсно, звідси легко попасти у всі європейські столиці.

* Нідерланди - країна, що відкриває двері в світ знань студентам всіх континентів.

* З 510 тисяч голландських студентів 13 тисяч складають іноземці.

* На вулицях Голландії панує світ, довіра і спокій.

* Якість освіти високого рівня і відповідає світовим стандартам.

* Невисока вартість вчення.

* Величезні можливості для подальшої кар'єри (лише близько 6500 міжнародних компаній функціонують в самій Голландії).

У міжнародній практиці для оцінки життєвого рівня в різних містах світу часто застосовують Індекс якості життя, при підрахунку якого використовують такі параметри як політична і соціальна обстановка, стан економіки, медичне обслуговування і охорона здоров'я, система освіти, рівень злочинності, забезпеченість житлом і ін. За значенням Індексу якості життя Амстердам займає десяте місце в світі після Цюріха, Женеви, Ванкувера, Відня, Сіднея, Окленда, Копенгагена, Франкфурту і Берна. Для порівняння вкажемо, що Москва має один з найнижчих показників якості життя і розташовується в кінці другої сотні міст світу.

Список використаної літератури

http://www.meganom.org/useful/education/803.html

http://travel.rin.ru/cgi-bin/pages-tree.pl?n=2558

http://www.eurogates.ru/ru_dutch_universities_the_netherlands/