Вивчення творчості кобзарів та лірників на уроках української літератури

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Вивчення творчості кобзарів та лірників на уроках української літератури

Вивчення творчості кобзарів та лірників на уроках української літератури

Вивчення творчості кобзарів та лірників на уроках української літератури

Кобзарство - унікальне явище не лише української, а і світової культури. Його носії - кобзарі, впродовж століть зберігали духовний генофонд народу, будили в ньому національну свідомість, передавали тисячолітню мудрість, розкривали правду життя, закликали до активності, згуртованості, боротьби зі злом. Їх просвітницька діяльність заборонялася, їх сотнями нищили, приречували на вимирання. Разом зі знищенням кобзарів, нищився і неоціненний духовний спадок України - думи, історичні пісні, звичаї, мова, знання древності та історії. Не можливо уявити творчі здобутки Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Миколи Лисенка без Кобзарської тематики.

Термін «кобзарське мистецтво», який започаткував Гнат Хоткевич, сьогодні досить неоднозначно сприймається серед митців, причетних до різних спрямувань у бандурному виконавстві. Тлумачення слова «кобзарське» однозначно адресовано до традиції - конструкції інструменту, способу та прийомами гри, репертуару і т. інш. Слово «мистецтво» говорить про наповнення кобзарської традиції мистецькою естетикою, тобто, культурою гри та співу, більш мистецькими художніми формами творів (аранжування, обробки, композиції, мелодекламації, авторські епічні твори тощо). Кобзарі в своїх епічних творах оспівували героїв повстань і національно-визвольної війни, переказували під рокотання струн простим неписьменним людям драматичну історію свого народу.

Відношення до кобзарів в народі було особливим. В українському фольклорі назавжди закарбувався образ козака Мамая - умілого воїна, бандуриста, образ Мамая - це втілення непоборності українського народу. Ще один тип кобзаря - сліпий дідусь, який зберігає пам'ять багатьох поколінь і втілює в собі мудрість українського народу. Світогляд народних співців значною мірою обумовлював їх репертуар, ідейну спрямованість виконуваних ними творів, в основному це були думи, які оспівували хоробрість запорізьких козаків. Значну роль в розвитку дум, як жанру, відіграли співочі братства, які об'єднували кобзарів і лірників.

ХХ століття внесло свої корективи, і думи, як жанр втратили своє значення. Вони являють перш за все науковий інтерес і є складовою культурою досягнення нації. Мистецтву грі на бандурі зараз приділяється більше уваги. У неї з'явились нові можливості. На цьому музичному інструменті виконуються складні твори вітчизняної і зарубіжної класики. Та не перевелись ще кобзарі, які співають старі і нові пісні. Зараз знову звучить кобза, ліра, бандура. В них мудрість і душа народа. Для нас їх зберегли кобзарі. Тому під терміном «кобзарство» розуміємо митців, які грають на кобзах, бандурах, лірах, торбанах і, як правило, співають під їх супровід. Якщо виділяємо окремо кобзарів, то вживаємо термін «традиційне кобзарство», коли ж говоримо про сучасне естрадно-концертне бандуристське мистецтво, то термін - бандурництво чи сучасні бандуристи.

З ЖИТТЯ КОБЗАРІВ ТА ЛІРНИКІВ

Невід'ємною частиною традиційного сільського та й міського громадського побуту аж до початку ХХ сторіччя було кобзарство і лірництво. Кобзарями (бандуристами) і лірниками - мандрівними музикантами й співцями ставали, як правило, сліпі (повністю чи частково) люди. Відомі випадки, коли в їхнє середовище потрапляли люди з іншими фізичними вадами - криві, епілептики. Жінки серед сліпих співців були винятком із правила. Зокрема, жінки-майстрині відомі серед лірників Житомирщини.

Кобзарі і лірники різнилися між собою своїми інструментами і репертуаром. Кобза, як відомо, - досить великий за розмірами багатострунний щипковий інструмент. Ліра ж, теж будучи струнним інструментом, має клявіші і особливе коліщатко, яке крутять за допомогою ручки. Крім цього, відмінності полягали в тому, що думи в основному виконувалися кобзарями, а для репертуару лірників більш характерними були вірші духовного змісту. Різниця в репертуарі кобзарів і лірників пов'язувалась якоюсь мірою з інструментами, оскільки „багата строєм” бандура більш придатна для виконання світських пісень, ніж „тягуча ліра”. Втім думи співали й лірники, хоча й рідше, ніж кобзарі. Ще одна відмінність стосувалася реґіону поширення лірництва й кобзарства. Справа в тому, що якщо лірництво побутувало на всій території Середньої Наддніпрянщини, то кобзарство було характерним переважно для Лівобережжя. В давнину кобза, як відомо, була улюбленим музичним інструментом запорозьких козаків. Очевидно, від низ вона поширилася в такому „козацькому” районі, як Гетьманщина, територія якої збігалась з регіоном поширення кобзи в ХІХ сторіччі.

Кобзарі та лірники, яких водили хлопці-поводирі, ходили по селах і містах. Вони грали й співали на ярмарках, храмових та інших святах, запрошували їх на весілля, хрестини тощо. На ярмарки та храмові свята збиралися цілі гурти лірників і кобзарів. Крім цього, вони ходили поодинці по селах і містах.

Співали кобзарі та лірники думи, псальми, народні історичні, суспільно-побутові, ліричні пісні, пісні-балади, а крім того, сатиричні та гумористичні пісні. А ще вони грали танці на весіллях, родинних святах, народних гуляннях. Більшість із них вміли імпровізувати; дехто й сам складав пісні.

Ходили по селах кобзарі і лірники цілий рік, часом роблячи перерви лише взимку (у холод та заметілі), навесні та у косовицю й жнива. Найбільше активізувалися вони у періоди календарних свят, на храмові свята і ярмарки, особливо на осінньо-зимовий час, коли відбувалися весілля. Люди платили мандрівним музикантам продуктами й грішми. Причому як самі кобзарі та лірники, так і слухачі таку плату вважали винагородою за роботу, а не милостинею.

Лірники та кобзарі в способі життя і в мандрівному побуті мали багато спільного з жебраками. По ярмарках мандрівні співці й жебраки також часто ходили разом. У народі їх, як і жебраків, називали в більшості однаково: „старцями”, „дідами”. Це все, очевидно, свідчить про спорідненість жебрацтва і мандрівного кобзарства й лірництва. Разом з тим суспільне становище кобзарів-лірників і жебраків було різним. Лірники, хоч і вважалися старцями, займали вище, поважніше і навіть особливе становище в суспільній ієрархії села. Будучи носіями творів релігійно-моралізаторського змісту, вони виступали охоронцями традиційної моралі й давніх звичаїв в українському селі. У народі вони вважалися „людьми Божими”. Недарма етнографи кінця ХІХ-початку ХХ сторіччя вважали, що „лірників потрібно строго відрізняти від інших жебраків. У них більше солідності, статечності, ніж у інших жебраків…”

Влітку лірники й кобзарі ходили по хатах дуже рано, поки люди ще не йшли працювати. Заходили до хати, обов'язково віталися, бажали господарям здоров'я. Співали пісні як на власний розсуд, так і на замовлення. Одержавши винагороду, лірник чи кобзар зупинявся і читав молитву за здравіє живих і за упокій померлих.

Кобзарі й лірники, як правило, мали сім'ї й домашнє господарство. Інколи заміж за сліпих музикантів виходили такі ж сліпі дівчата, але звичайно дружини їх не мали фізичних вад. Майже кожен лірник або кобзар, крім хати і двору, мав декілька десятин землі, де господарювала його родина. Часто наймали робітників, оскільки це дозволяв лірницько-кобзарський заробіток. Сам „дід”, крім допомоги в домашньому господарстві, як правило, володів якимось додатковим ремеслом. Відомо, зокрема, що сліпі музиканти часто виробляли ліри й бандури - для себе й на продаж. Дуже поширеним серед них ремеслом було виготовлення мотузок, наритників та іншої упряжі. Були й такі, що бондарювали та кравцювали і т. п.

У лірницько-кобзарському середовищі не було спадковості ремесла, як, скажімо, серед ремісників. Це пояснюється тим, що фізичні вади, в тому числі й сліпота, в більшості були результатом випадкового каліцтва. Окрім того, бачачи своє певною мірою принизливе становище і маючи, як правило, власне господарство і якийсь достаток, лірники й кобзарі всіляко намагалися, щоб їхні діти не переймали в них ремесла. У присязі кобзарів Полтавщини, яку вони давали при посвяченні, був навіть особливий пункт, доданий, за переказами, за існування кріпосного права, коли кобзарі, бувало, осліплювали своїх дітей, щоб звільнити їх від панщини: „Як будуть або є в мене діти, хай зрять світ Божий і унаслідують життя мирське-світське”.

Зверталися кобзарі та лірники один до одного на „ви”, а до молодших - на „ти”. Всі вони володіли особливою таємною („лебійською”) мовою, якою говорили, коли боялися, щоб їх не підслухав хтось сторонній.

Кобзарі й лірники всюди по Україні об'єднувалися в спілки. Такі кобзарсько-лірницькі об'єднання звалися „братствами”, „цехами” або „гуртами” і об'єднували сліпих співців з певної території. Інколи кобзарі й лірники утворювали об'єднання, спільне з жебраками. Такий спільний „старечий цех”, наприклад, відомий у районі Чуднова на півдні Житомирщини. Проте вище становище в цих „старечих цехах” займали кобзарі й лірники, а не жебраки.

Осередком, де збиралися співці братства чи гурту, була визначена ними церква в одному з населених пунктів. У ній братство на власні кошти утримувало ікону, свічки, оливу тощо. Щоб стати лірником чи кобзарем, треба було вчитися і пройти певні випробування.

В учні брали хлопців, сліпих повністю чи частково; інколи, рідше, з іншими фізичними вадами. Бувало, хоч і дуже рідко, що ремеслу мандрівних співців училися й дівчата. Віддаючи хлопця в науку, батько ставив майстрові-лірникові чи кобзареві могорич. Відомо, що лірники Житомирщини ще до прийому в учнівство брали хлопця на пробний термін, що тривав від тижня до місяця. Термін навчання був у різних місцевостях різним. На Житомирщині на початку ХХ сторіччя учнівство тривало 3-4 роки (інколи - рік), на Поділлі в кінці ХІХ сторіччя - 3 роки і 3 місяці, на Полтавщині - 1-2 роки, а „як мале, так і на чотири годи”. В Галичині у той же час учнів брали на 3-6 років. Очевидно, в терміні навчання не було якогось усталеного порядку. Український етнограф і фольклорист В. Гнатюк писав: „Час науки залежить також від того, чи ученик спосібний, чи тумануватий, чи більший, чи менший. Як меншого приймають, то не вчать його відразу, лиш ним послуговуються, тому й довше він мусить бути. Старшого, понад 20 літ, приймають на науку лиш на один рік, бо „він розумійи, шчо йому того потрібно, тому сам на себе настигайи...”

Звали учнів кобзарі та лірники „хлопцями”, „челяддю”, інколи - „підмайстрами”. Вчителя учень називав „панотцем”, на Житомирщині частіше „хазяїном”, на Поділлі - „дядьком” або „господином хазяїном”, на Галичині - „ґаздою” або „майстром”. Майстер учив хлопця традиціям кобзарсько-лірницьких братств, етикету сліпих співців, вмінню грати та співати.

Сам прийом до гурту („одклінщина”, „визволок”) обставлявся ритуальними діями, які можна назвати кобзарсько-лірницькою ініціяцією. Керували братствами виборні ватажки - „отамани”, „старші”, „цехмайстри” і т. ін. Кожне братство мало скарбницю й скарбника. Всі свої справи члени братства - „брати” вирішували на спільних зборах. Збори відбувалися в містечку, де знаходилася церква гурту під час храмового свята, а також в інших населених пунктах у час ярмарків і храмових свят. Фольклорист Ф. Лавров писав, що популярним місцем збору братств кобзарів і лірників був ліс біля Броварів - між Переяславом і Києвом. На зборах вибирали ватажків, приймали новачків, вирішували спірні питання, судили та карали тих, хто провинився, а також видавали зі скарбниці допомогу тим, хто її потребував. Члени братства дбали про честь своєї корпорації, не допускали, щоб до їхніх лав прибивалися люди з сумнівною репутацією, аморальні, п'яниці тощо. Коли ж хто з лірників чи кобзарів порушував встановлені правила поведінки, виборний суд суворо карав винуватця. Інколи приймали рішення про найвищу міру кари і найбільшу ганьбу - „обрізування торби” (тобто виключення з братства порушника) чи схвалювали рішення „під батоги”.

Члени братства, як правило, мали спільний пісенний репертуар. Незважаючи на належність членів кобзарсько-лірницьких об'єднань до певної території, вони інколи ходили і в інші місцевості. Тамтешні кобзарсько-лірницькі братства при дотриманні певних умов допускали чужих співців на свою територію. При цьому прийшлі кобзарі й лірники обов'язково мали бути членами якогось братства чи гурту, тобто посвяченими в майстри. Самозванців, що не відбули належного терміну навчання і не пройшли обряду посвячення („визволки”), всіляко переслідували - відбирали бандуру, розбивали її, а на винного накладали штраф.

Братства кобзарів і лірників існували аж до кінця ХІХ-початку ХХ сторіччя. Проте на кінець цього періоду вони почали відмирати, як і особливі обряди висвячення на майстра. Але інститут учнівства та інші традиції кобзарства й лірництва виявилися більш стійкими. Вони існували довше й зникають разом із мандрівними кобзарями й лірниками вже в 1930-40-х роках. До зникнення кобзарства і лірництва як явища великою мірою спричинилися репресії з боку тоталітарного совєцького режиму. „Сліпі барди, - пише дослідник українського кобзарства В. Нолл, - були неконтрольованим джерелом морального авторитету на селі, безпосереднім конкурентом тоталітарної держави. Основа їхнього репертуару складалася з жанрів, що мали як релігійні, так і національні символи, з чим не могли змиритися органи влади”.

KОБЗАРІ ТА ЛІРНИКИ ЯК НАРОДНІ СПІВЦІ-МУЗИКАНТИ НА УКРАЇНІ (НЕСТАНДАРТНИЙ УРОК)

Кобзарство - самобутнє явище світової культури, предмет нашої гордості. Вивчення його допоможе глибше збагнути духовну спадщину наших предків.

На жаль, сьогодні не маємо жодної методичної розробки з питань вивчення кобзарства на уроках літератури. Тому вважаємо, що в першу чергу необхідно сформувати в учнів загальне уявлення про кобзарів як типів народних співців-музикантів, їх звичаї, братства, навчання, роль у формуванні національної самосвідомості, значення у суспільно-політичному та духовному житті нашого народу.

У глибині сцени - слова Т.Шевченка "Наша дума, наша пісня не вмре, не загине", кобза (або її малюнок), репродукції картин із зображенням козака (на коні і з кобзою) - з однієї сторони і кобзаря-старця із поводирем - з другої; тут же вислови діячів культури із різних країн світу про українське кобзарство.

Звучать переливи кобзи (бандури) спочатку ледь чутно, а потім все гучніше й гучніше, переходячи в хвилюючі, могутньої сили акорди...

Учитель: Вслухаймося в звуки прадавньої кобзи... Вчуваються в них і гудіння вітру в дикому степу, що грубо бавиться ковилою, і ніжний шепіт придніпровських чи наддеснянських, а може, надпсільських трав... Вслухаймося, вслухаймося: то кобза доносить звуки кривавої битви і брязкіт шабель: то кобза плаче разом із землянами-невольниками в Кафі чи далекій бусурманській Туреччині... А ці ось могутні акорди - то не що інше, як клич славних козаків-запорожців у переможній битві... Звідки ж взялися ці неповторні мінори і мажори?

(Ще деякий час звучить кобза...).

Перший учень. На ХV-ХVII століття припадає складний період української історії. Нелегкі це були часи. На наш край робили спустошливі навали турецькі яничари і хижі татарські орди. Головний тягар оборони рідної землі лягав на українські народні маси, на простих трударів міст і сіл і особливо на козаків. У цій боротьбі козацтво вкрило себе невмирущою славою. Козаки не тільки обороняли міста і села України, а й дуже часто ходили визволяти своїх братів і сестер з турецької каторги. Так, у 1616 році козаки під проводом Сагайдачного напали з моря на головний невільницький ринок у Криму - м. Кафу (тепер Феодосія ), взяли штурмом фортецю, знищили чотирнадцятитисячний турецький гарнізон, спалили флот і визволили полонених із неволі .

Другий учень. Героїчна боротьба українського народу особливо хвилююче оспівана в народних думах. В них підноситься ідея патріотизму, оборони рідної землі. Тематика дум пов'язана з подіями, що стосуються всього народу, його ідеалів і прагнень. У них возвеличуються герої з народу, що захищали незалежність Вітчизни. Це представники запорізьких козаків, козацької голоти - Самійло Кішка, Іван Богун, козак Голота, Ганжа Андибер, Байда, Маруся Богуславка, Богдан Хмельницький, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Максим Кривоніс та інші звитяжці, слава про яких `'Не вмре, не поляже”. Всі вони оспівані як виразники волі народу, його сили, мудрості.

(Звучить уривок із “Думи про козака Голоту”)

Далі слово бере вчитель:

Учитель: А що ви знаєте про виникнення українських народних дум, їх творців і виконавців?

(Після бесіди з аудиторією продовжує:)

Найавторитетнішими вченими було доведено, що українська народна дума і кобза народили унікальне явище в світовій культурі - кобзарство.

За часів Запорізької Січі козацтво жило бурхливим життям, насиченим героїкою, самовідданими подвигами. О тій порі запорізькі козаки та кобзарі створили багато глибоких за змістом, зворушливих героїко-патріотичних дум та історичних пісень, спрямованих проти іноземних завойовників: турецьких султанів, татарських ханів, польської шляхти. У цих епічних творах оспівані подвиги січовиків у боротьбі з ворогами, відтворено і нестерпні муки турецької неволі (“Втеча трьох братів з Азова”, “Маруся Богуславка”, “Самійло Кішка'' та ін.).

Третій учень: Дослідники свідчать, що серед запорожців було чимало хороших музикантів, які грали на кобзі, лірі, цимбалах, скрипці, басах, сопілці тощо. Та найулюбленішим і найпопулярнішим музичним інструментом на Січі була кобза - “дружина вірная'', чи “подорожняя”, як її називали кобзарі.

Виконуючи бойові завдання, козаки частенько залишалися на самоті, пильно чатуючи на ворогів. Тоді лише кобза розраювала тугу, звеселяла засмученого:

Струни мої золотії,

Грайте ж мені стиха,

Нехай козак-нетяжище,

Позабуде лиха,

- співається в одній козацькій пісні.

- Де ж узялася на Січі кобза ? - запитує вчитель.

Четвертий учень: Чимало кобзарів потрапляли на Запорізьку Січ, тікаючи від експлуатації сільських дуків-багатіїв. Траплялося, що кобзарями-професіоналами ставали козаки, які в жорстоких боях з іноземними загарбниками і поневолювачами втрачали зір. Їх, як правило, зараховували до полкової музики.

П'ятий учень: Коли ж козацькі полки йшли у похід, зрячі кобзарі також сідали на коней і били проклятих зайд, що намагалися захопити їхній рідний край, полонити рідну землю.

(Звучить уривок із пісні “Їхав козак за Дунай'').

Учитель: Перегорнемо другу сторінку нашого журналу. Називається вона “Типи кобзарів та лірників”. З неї ми дізнаємося про кобзарів як типів народних співців-музикантів, їх світогляд, характер, мораль.

Уважно послухайте повідомлення, визначте про себе:

1) У чому полягала особливість внутрішнього світу народних співців?

2) Як поєднувалося в кобзарів те, що пропагували вони в думах і піснях, із принципами особистої поведінки?

Перший учень: Глибоко, усім серцем сприйнявши народну християнську мораль, кожен кобзар (за висловом А.Шута) вважав, що “на те й існує, щоб нагадувати людям про Бога та благодать”. Таке розуміння суспільного призначення кобзарського мистецтва ставило його носіїв до розряду людей особливих. Тому в народі кобзаря сприймали як чоловіка Божого.

Кобзарі та лірники воістину були уособленням національного характеру, джерелом духовності сучасників та прийдешніх поколінь. Їх внутрішній світ характеризується широтою інтересів, багатством та глибиною емоцій і потреб, здатністю співпереживати долю інших людей і долю всього народу, багатством уяви, винятковою волею. І водночас їм притаманна непримиренність у ставленні до зла і неправди, почуття власної честі та гідності, масштабність осмислення історичних подій, тонкий ліризм.

Другий учень: Буття на грані аскетизму було характерною рисою народних бардів. Вони, насамперед, байдужі до всього корисливого, їм не властиві будь-які хтиві прагнення. Такими були Архип Никоненко, Андрій Шут, Микола Ригоренко, Остап Вересай. Але це зовсім не говорить про самозречення кобзарів усього того, що властиве людині. Остап Вересай, наприклад, дбав про господарство, на зароблені гроші збудував хату, повсякчас піклувався про сім'ю. Андрій Шут, ставши незрячий, також жив на власний кошт. Він навчився сукати мотузки та в'язати з конопель різне сільське начиння. На зароблені гроші він збудував собі хату, одружився. А ще на власний кошт А.Шут навчив грамоти свого сина.

Третій учень: Так що хибною є думка, наче б то кобзарі були жебраками-випрошувачами милостині. Покликані формувати високі національні ідеали, вони до найменших дрібниць були живим втіленням найвищих людських чеснот, не зраджували своїх принципів навіть перед загрозою смерті.

Учитель (бесіда з аудиторією): Скажіть, які риси характеру, принципи народної моралі, властиві кобзарям, засвідчують наведені приклади?

Відповідаючи на це запитання, учні роблять висновок, що кобзарі були людьми виняткової моральної чистоти і громадянської гідності. І тому не дивно, що саме вони могли поєднати в слові, музиці та співі особисте і з такою силою заявити почуття свого обов'язку перед усіма покривдженими та приниженими.

Учитель: “Навчання кобзарів та лірників, їх братства” - так називається третя сторінка нашого журналу.

Четвертий учень: У тяжких умовах проходило життя і кобзарська діяльність українських Боянів: тяжкі каліцтва, щоденний пошук шматка хліба, переслідування властей примушували їх утворювати братства (або гурти), які виникали за прикладом міських ремісничих цехів і мали захищати інтереси кобзарів.

Цех керувався певними правилами, встановленими самими ж членами товариства. За свідченням Ф.Лаврова, найголовнішими були такі:

1) основа братства (гурту) - певна територія (обмежена кількість сіл, містечок, міст);

2) братство має свій центр в одному з міст, де за власні кошти купувало ікону, свічки, оливу для церкви;

3) громадське урядування: збори вибирають начальника цеху (цехмістра), суд, скарбника та приймають нових членів;

4) членом братства може бути лише та особа, котра має якісь фізичні недоліки або каліцтва і набула певних професійних навичок (уміння грати на кобзі чи лірі, знання кількох пісень), а також вивчила мову братства (“Лебійську мову”);

5) кожен член братства (гурту) зветься товаришем;

6) особа, яка вступає до братства, мусить вносити до цехової братської кружки певну суму членських внесків;

7) братство вибирає певний ритуал прийому до свого гурту;

8) братство не втручається в особисте життя братчиків.

У членів братства таким чином виховувалося почуття корпоративної незалежності, укорінювалася свідомість певної позиції, професійна гордість.

П'ятий учень: В кобзарстві, як і в кожному ремеслі, були свої майстри та учні (їх називали хлопцями). Для того, щоб стати справжнім кобзарем і цим ремеслом заробляти собі на прожиття, потрібно було добре навчитись кобзарській справі, опанувати “Лебійську” мову (прийнятну і зрозумілу тільки в певному колі співців), одержати “визвілку” (право на самостійне кобзарювання, дотримуватися всіх звичаїв і вступити до гурту.

Юнаки, які виявили бажання йти в науку до старшого кобзаря, повинні були навчатися у нього протягом 2-3х років, або навіть і більше, в залежності від своїх здібностей і наполегливості. Учень мусив добре оволодіти грою на кобзі чи лірі, вивчити кілька релігійних пісень, псалмів, молитов та інших пісень і дум, усвідомити всі звичаї та правила братства.

Право співати й грати на бандурі одержували лише ті учні, які успішно закінчили навчання у свого майстра-панотця. Усі молоді вчилися у старших кобзарів та лірників. Спочатку старий кобзар розкаже про пісенний твір, потім почне співати, а молодий кобзар повторює, аж поки запам'ятає.

(Звучить одна із відомих дум)

Учитель: Ви, мабуть, помітили, як виконуються (співаються) думи?

Далі бесіда йде за запитанням:

1) Чи є якась відмінність у виконанні кобзарем думи і виконанням ліричної пісні на естраді?

Учні відзначають, що під час виконання думи кобзар, на відміну від артиста-співака, виконавця ліричної пісні, не лише співає думу, а й проказує, декламує її окремі місця під акомпанемент кобзи (бандури).

Учитель (підсумовує): Отже, цей спосіб виконання називається речитативом.

Шостий учень: Цікавим для нас є обряд посвяти в кобзарі (за бажанням можна інсценувати подане нижче).

Коли скінчиться наука у “пан-отця”, повинен учень прийти до кобзарської братії на один із велелюдних ярмарків просити благословення і дозволу почати свої обходи (самостійне кобзарювання). На посвячення “молодик” повинен мати при собі не менш 5-ти карбованців. На них він купує кожному братчику булку і рибу, частує горілкою. Після цього “молодик” кланяється й каже: “Теперечки благословіть мене на всі чотири сторони!” Пан-отець відповідає: “Бог благословить!”, подаючи учневі хліб. Від хліба учень одрізує три горбушки, солить їх і кладе собі за пазуху. Це зветься “взяти визвілок”- головний акт, що дає право носити ліру або кобзу. Подавши хліб, діди-братчики бажають: “Дай тобі, Боже, щоб ти був здоровий, як вода, а багатий як земля: щоб тобі з води й роси йшло! Гряди во ім'я Господнє”.

Після цього “майстер” передавав кобзу чи ліру учневі - і кобзар готовий.

Учитель: Наступна сторінка нашого журналу називається “Роль кобзарів та лірників у духовному та суспільно-політичному житті України”.

Сьомий учень: Кобзарство розкривало перед народом світ на засадах духовності і краси, проповідувало вустами своїх національних бардів найвищі людські цінності: вірність Богові і Батьківщині, повагу до старших, вірність побратимству, порядність, чистоту людських взаємин. Народні думи зробили великий вплив на розвиток художньої літератури та образотворчого мистецтва. Кобзарі були патріотами. Вони не стояли осторонь від епохальних подій в Україні. Вони брали активну участь у народно-визвольних рухах. Гетьман Богдан Хмельницький посилав кобзарів по містах і селах закликати народ до боротьби з ворогами.

Після повстання українського народу 1768 року, відомого під назвою “Коліївщина”, польська шляхта вчинила розправу над повстанцями у містечку Кодні (Житомирщина). З Коденської судової книги відомо, що трьом кобзарям-учасникам гайдамацького повстання - Прокопу Скрязі, Василю Варченку і Миколі Соковому - відрубали голови за те, що вони “Гайдамакам на бандурі грали”.

Перший учень: Видатними кобзарями, носіями і виконавцями дум, були в XIX ст. Іван Стрічка, Андрій Шут, Остап Вересай (демонстрація фотографій), Іван Кравченко (Крюковський).

Відомий кобзар Михайло Кравченко брав активну участь у революційній боротьбі 1905, 1917 років та громадянській війні.

У перші дні Великої Вітчизняної пішли на фронт бандуристи М.В.Опришко, Д.Ф.Піка, Г.М.Гордійчук. Вони загинули смертю хоробрих. У той самий час бандуристи, які залишалися на тимчасово окупованій гітлерівцями території і, співаючи антифашистських пісень, сприяли піднесенню бойового духу народу, будили ненависть до ворогів. Одним із таких є дід Левко, партизанський розвідник; фашистські нелюди замордували мужнього патріота.

Другий учень: Допомагала громити ворога відома Миргородська капела бандуристів під керуванням І.Скляра. Капелянам доводилося супроводжувати похорони загиблих воїнів, виступати в окопах на передовій, в госпіталях.

Бандуристи, де б вони не перебували - чи в тилу ворога, чи в діючій армії - своїми патріотичними піснями і думами помагали в боротьбі з ворогами Вітчизни.

Учитель: Кобзарство - це самобутнє явище світової культури. А справжнє мистецтво, слава про нього воістину не мають кордонів. Саме про це наступна 5та сторінка нашого журналу: “Світова слава українського кобзарства”.

Третій учень: Українські кобзарі та лірники уже в ХVІ ст. були відомими в Західній Європі. Великою популярністю тут користувалися наші бандуристи Войташек, Веселовський, Білоградський.

А ім'я народного співця Остапа Вересая привернуло увагу не тільки української та російської громадськості. Воно потрапило й на сторінки періодичних видань Франції, Англії, Польщі, Австрії, Німеччини. Він був запрошений на ІІІ Археологічний з'їзд, який проходив у 1874 році в Києві. О.Вересай буквально полонив делегатів з'їзду своїм майстерним співом та грою на кобзі. А французький вчений Альфред Рамбо його назвав законним нащадком Бояна й інших “солов'їв” минулих часів.

Традиції кобзарства ніколи не переривались.

І ось аж через 84 роки, тепер уже на ІV Міжнародному з'їзді учених-славістів (Москва, 1958 р.) звучить голос ще одного відомого кобзаря - Єгора Мовчана. Деякі з делегатів порівнювали мелодії дум у виконанні Мовчана з музикою Бетховена.

Четвертий учень: Світову славу українського кобзарства згодом примножили цілі колективи цього самобутнього жанру мистецтва. Так у 1969 році Державна Заслужена капела бандуристів УРСР, гастролюючи в Японії, буквально зачарувала меломанів цієї країни. Капела за ЗО днів відвідала І8 міст і дала 22 концерти, на кожному з яких бувало по 4-6 тисяч глядачів.

І ще один унікальний факт з історії. Мало кому відомо, що далеко за океаном, у промисловому Детройті (США) живе, творить і примножує славу українського кобзарства капела бандуристів імені Т.Шевченка. Складна її доля. Будучи вивезеною з Києва в роки Великої Вітчизняної війни до фашистської Німеччини, з Божою допомогою уникнувши кремаційної печі, зберігши свій кістяк, так трапилось, що через табір переміщених осіб опинилась капела у Сполучених Штатах. Живучи далеко від Батьківщини, капеляни не забули рідну землю, рідну мову, культуру й гордо розносять славу українського кобзарства по всьому світу.

Наперед виходять 5-6 учнів і зачитують вислови діячів культури різних народів про українську пісенну культуру, про українське кобзарство:

Українські пісні та думи, з їх скорботою, близькі всім, сповнені великого вселюдського змісту.

В. Ральстон (Англія).

3 давніх-давен славилася українська земля своїми співцями-бандуристами. В їхній музиці відбита історія народу, його славне героїчне минуле, а в піснях втілені його мрії про щастя.

М. Тодоров (Болгарія).

Українською мовою створена найбагатша народна поезія.

З. Педросо (Португалія).

Музичний талант українського народу добре відомий в усьому світі.

Акіра Хасімото (Японія).

Хай живуть у віках імена славних співців-кобзарів!

Слава ж талановитому народу українському, який створив яскраві зразки народної поезії!

ЛИТЕРАТУРА

1. Боржковський В. Лирники //Киевская старина - 1889. - №11

2. Гнатюк В. Лірники. Лірницькі пісні, молитви, слова, звістки і т. и. про лірників повіту Бучацького // Етнографічний збірник. - Львів, 1896