Політичне лідерство

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Політичне лідерство

Політичне лідерство

Міністерство освіти і науки України

Кіровоградський інститут комерції

Реферат на тему:

ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО

Виконала: студентка

економічного факультету

денної форми навчання

Кіровоград - 2006

План

1. Теорії, концепції і трактування лідерства.

2. Типи і стилі політичного лідерства.

3. Функції політичних лідерів.

Список використаної літератури.

“...Завжди панують нечисленні, такий непорушний закон природи. Панування усіх інших нічого реального не означає, крім темного, байдужого та змішаного хаосу. Всяке управління цим хаосом припускає відмінність та виділення тих чи інших елементів аристократії або олігархів... Після створення світу завжди панувала, панує і буде панувати меншість, а не більшість. Це вірно для всіх форм і типів управління, для монархій і демократій, для епох реакційних та для епох революційних з управління меншості немає виходу.”

М. Бердяєв [ст. 250, №3]

1. Теорії, концепції і трактування лідерства

Проблема політичного лідерства має давню історію. Певний історичний період вимагав свого лідера, вождя, і в кожний період з'являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання необхідного лідера. Значний внесок у дослідження політичного лідерства зробили Конфуцій, Геракліт, Сократ, Платон, Арістотель, Ціцерон, Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше, Г. Тард.

У давній міфології вожді, зазвичай, наділялися божественними, надприродними здібностями. Описуючи древні війни, Геродот, Плутарх, Светоній пишуть насамперед про діяння великих полководців, відзначаючи їх високий розум, дух, сильну волю, видатні організаторські здібності, здатність до прогнозування, вміння надихнути людей на подвиги, зародити в них віру у перемогу. У діалогах Платона вустами Сократа стверджується, що керівник повинен бути красномовним, має вміти розпоряджатися. Платон стверджував, що правитель повинен отримати певне виховання, бути мудрим, бо саме мудрість необхідна для керівництва людьми. На його думку, царі -філософствують, піддані - коряться: "Не справа правителя просити, щоб піддані йому корилися". Філософ звертав увагу на те, що правитель повинен не тільки вміти впливати на підданих засобами примусу, але й і бути здатним переконувати людей: "Добрий керівник уміє словом та ділом запалити в людях бажання працювати. Піддані будуть задоволені таким керівником і задоволені один одним». У свою чергу Аристотель стверджував, що в основі поділу людей на керівників та керованих лежить божественний розподіл, за яким одні народжуються на керівництва, а інші - для покори.

“Термін "лідер" (від англ. leader) означає "керівник", "провідник", Політичне лідерство є різновидом соціального лідерства і воно пов'язане з управлінням державними та суспільними процесами.”[№3 ]

В епоху Відродження почався небувалий злет мистецтва та науки. Тоді й створив свою теорію італієць Н. Макіавеллі, згідно з якою люди є різними, але звички мають однакові, в масі своїй більше схиляються до поганого, ніж до доброго. Головним, на думку мислителя, є те, що лежить в основі людської природи -- інтерес, або жадоба влади й наживи. Ідеалом лідерства для Макіавеллі був герцог Романьї Чезаре Борджіа. У Макіавеллі навіть знаходимо своєрідну теорію якостей лідера, згідно з якою в політиці володареві слід удаватися до великих, віртуозних шахрайств, зради, котрі, як гадав учений, вимагають мужності, особистого впливу та авторитету.

Свою теорію лідера-надлюдини розвинув німецький вчений Ф. Ніцше (1844 - 1900). Лідер, за його концепцією, -- вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановлені мораль, культуру, політичні цінності. Сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої -- це герої майбутнього. Людина мусить побороти в собі всі якості, що ведуть до спокою та лінощів. Слід допомогти собі позбавитися повсякденності, бути вищим за неї, щоби стати особою, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід до концепції Ніцше застосував фашизм, що призвело до неправильного сприйняття філософії німецького вченого, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії (зокрема в колишньому СРСР).

Французький соціолог Г. Тард (1843 - 1904) вважав, що лідер є рушієм суспільного процесу, силою, що спонукає та, до певної міри, скеровує розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння суті історичного, політичного, соціального розвитку, і тому цю роль виконує лідер.

Своєрідне тлумачення лідерства дав німецький мислитель К. Маркс (1818 - 1883), визначаючи лідера як особу, що має набір певних особистих якостей, таких як уміння, знання, авторитет, організаторський талант, та с виразником інтересів і волі певного класу, зокрема пролетаріату.

У політичній теорії існує багато інших теорій, концепцій і трактувань лідерства.

1. Теорія рис лідерства. Вона вимагає від лідера певних рис, що є необхідною нормою, яка дає змогу визначити певну особу як лідера. Ці вимоги відображають ступінь переваги окремої особи над іншими людьми. Необхідна кількісна перевага, глибше та масштабніше мислення, можливість швидко знаходити вихід із певних ситуацій і т. д. Якісна перевага -- це продуктивність ідей. Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а в разі необхідності розв'язувати конфлікти; мати «підхід» до людей, до їхніх проблем і питань, що потребують вирішення. Лідерові слід мати високий рівень інтелекту, нестандартне мислення. Ці якісні та кількісні характеристики мають привести до створення нової якості, тобто лідерові належить уміло вирішувати весь комплекс вищеозначених питань, беручи до уваги не лише поточну ситуацію, а й можливі наслідки своїх дій у майбутньому. Нову ідею лідер повинен або вдосконалити, або відкинути.

Авторами цієї теорії є Е. Богардус, Сміт, Крюгер. Вони вивчали лідерство в різноманітних соціальних групах на рівні мікросередовища: батьки, знайомі, найближчі родичі. Е.Богардус виділив десятки рис лідера, а саме: почуття гумору, такт, уміння прогнозувати, розум, здатність привертати до себе увагу, енергійність, сильний характер і т.д. Він вважав, що пошук рис, необхідних лідеру, є головним завданням, і прагнув знайти якісь універсальні риси, що характеризують, як керівників політичних партій, так і лідерів злочинного світу. Критики теорії рис підкреслюють, що її основним недоліком є теза про те, що здатність бути лідером є вродженою, ці риси перейшли до нього генетично, а тому управлінськими рисами наділене незначне коло людей. Отже, зі цією теорією лідерство не є продуктом конкретних соціальних умов, ситуацій, а вродженого комплексу біопсихічних характеристик, які забезпечують наділеній цими рисами людині владу.

2. Ситуаційна концепція. Функція лідера виконується особою в певній конкретній ситуації. Лідер діє в межах цієї ситуації, він необхідний як рушій, що її розв'язує, тобто вирішує проблему, поставлену в той чи інший період.

Одним із основоположників цієї теорії був Р.Стогділл, який у 1948 р. опублікував працю "Особистісний чинник, пов'язаний із людерством". Він висунув гіпотезу про те, що лідером стає людина не в силу своїх рис, а в силу ситуації. "Можна припустити, що лідерство є відносинами, які існують між особами в соціальній ситуації, і що особа, яка є лідером за однієї ситуації, не обов'язково буде лідером за іншої".[ст. 262 №3]

Ситуативна теорія лідерства В.Ділл, Г.Хиптон, А.Голднер стверджує, що лідер є функцією певної ситуації (місця, часу, обставин), тому його вибір має визначатися конкретними ситуаціями, що виникають у ”піраміді влади”. Ці обставини можуть бути сприятливими, нейтральними, несприятливими, такими, що збігаються з програмами лідера, або такими, що заперечують їх.

Особистісно-ситуативна теорія лідерства. В 1952р. Г.Герт і С.Мілз виділили чотири фактори, які потрібно врахувати при розгляді феномена лідерства:

риси і мотиви лідера як людини;

постать лідера і мотиви, які існують у свідомості його послідовників і змушують їх йти за ним;

характеристику ролі лідера;

інституціональний контекст, тобто, ті офіційній правові параметри, в яких працює лідер.

Теоретики ситуативного підходу саме дією ситуативної концепції пояснюють таке явище, як культ особи. Максимально завищена оцінка функцій і ролі політичного лідера в історії - сутність культу особи. Це закономірне слідство і одна з передумов тоталітарного політичного режиму, хоч має місце і в авторитарних, а частково і в демократичних державах. Особа може увійти в історію як сатрап, деспот, тиран. Яскравий приклад тому політичні біографії Гітлера, Сталіна, Чаушеску, Хусейна і ще багато кого. Ідейні джерела культу особи лежать в тоталітарній ідеології, її претензії на монопольне володіння істиною.

3. Теорія послідовників. Ф.Стенфорд, Д.Рісмен, К.Шатл. Політичне лідерство розглядається як особливі відносини між лідером і підлеглими або тими, котрі його обрали чи якоюсь мірою на нього впливають. Ці відносини можуть бути: односторонніми, коли впливає лідер, і залежати від рівня концентрації влади у лідера та рівня його політичної ваги, а також особливих якостей; двосторонніми, коли відбувається вплив на лідера з боку його послідовників, а не тільки з боку лідера на останніх.

4. Психологічні концепції лідерства. Своє пояснення даного напряму дав 3.Фрейд. В основі лідерства лежить, на його думку, певне лібідо -- здебільшого підсвідоме почуття сексуального характеру. Воно проявляється в бажанні перебороти певні комплекси й табу, досягти більшого, ніж ти маєш чи можеш. Це почуття присутнє у творчості, в мистецтві та лідерстві. Лідерові необхідно підтримувати врівноважені відносини між ним та масою, бути здатним стримувати агресивні настрої останньої.

На думку Е. Фромма та Т. Лдорно, індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною потребою, при певних соціальних умовах перетворюються у автори гарних вождів. Така особистість-лідер формується найчастіше у суспільствах, що охоплені системною кризою, у результаті якої існує атмосфера масового відчаю та неспокою. За цих обставин народ шукає спасителя і ютовий довірити йому свою долю. Авторитарний лідер прагне підпорядкувати собі усі структури громадянського суспільства, є схильним до містики, демагогії, нетерпимий до проявів інакодумства та демократії.

У політологічному аспекті лідерство визначається по-різному: як вплив на інших людей; як управлінський статус, тобто позиція, пов'язана з винесенням управлінських рішень; як зразок поведінки та організації певної групи осіб і здатність реалізувати їхні вимоги в державних структурах; як бізнес, підприємництво в рамках політичного ринку. В загально політологічному означенні політичне лідерство -- це суспільно-політичний інститут (процес), за якого одна, а іноді й декілька осіб беруть на себе роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, політичної партії, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства в цілому. Політичний лідер трактується в політології як керівник держави, партії, громадсько-політичної організації, руху, певної громади тощо; як популярний і впливовий учасник суспільного життя, який визначально впливає на нього, консолідує зусилля людей для досягнення якоїсь спільної мети.

Отже, специфіка діяльності політичного лідера пов'язана з його посадовим перебуванням у певній структурі управління й передбачає тривале використання влади. Зумовлене ж політичне лідерство такими базисними чинниками, як тип власності, форми державного устрою, рівень зрілості існуючих суспільних та міжособистисних взаємин. Політичне лідерство може змінюватися лише в системі взаємодії із зазначеними чинниками, що й визначає науковість діяльності лідера.

2. Типи і стилі політичного лідерства

У наш час політичне лідерство є актуальною проблемою і має особливе значення в житті суспільства. Політичні лідери й політичні еліти справді є найпомітнішими суб'єктами соціально-політичного життя, що викликають загальний інтерес. Це призводить до того, що самих себе, свою участь у політичному житті держави ми часто розглядаємо крізь призму нашої орієнтації на того чи іншого політичного лідера, з яким пов'язуємо наші інтереси та перспективи.

“Лідерство. Окрім політології, проблему лідерства досліджують такі науки, як психологія, соціологія, теорія менеджменту й маркетингу. Кожна з них має свій предмет, але всі вони виходять з того, що лідерство являє собою одне з найпоширеніших явищ суспільного життя та один з найважливіших факторів, що визначає поведінку й мислення кожного з нас. Серед різних видів лідерства політичне лідерство посідає найважливіше місце.

Політичне лідерство -- тип політичної взаємодії, один з механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина соціальної групи, виконуючи роль лідера, об'єднує і спрямовує дії всієї групи, яка приймає й підтримує його дії з метою організації на спільну діяльність та її здійснення.

Політичні лідери -- найбільш визнаний, найбільш універсальний елемент політичного життя ознак і суттєвих характеристик, що викликає загальний інтерес. До провідних політичного лідера можна віднести:

* наявність власної політичної програми або новаторської стратегії і тактики, які він розробив сам і які висуваються від його імені;

* уміння висловлювати, відстоювати погляди й інтереси тієї чи іншої соціальної (етнічної) групи.” [№2]

У сучасних наукових, політологічних підходах функціонують різні критерії класифікації лідерства.

За мірою впливу на суспільство лідери поділяються: на реальних («лідери-герої»); на менеджерів, які не мають яскраво вираженого впливу на перебіг подій у суспільстві.

З огляду на психологічні риси і типи поведінки лідери поділяються:

1) щодо ставлення до власного впливу й можливостей (лідер-ідеолог і лідер-прагматик);

2) відносно своїх прихильників -- лідер-харизматик (формує волю виборців) і лі-дер-представник (виражає волю тих, хто його висунув);

3) стосовно супротивників -- лідер-угодовець (залагоджує конфлікти, обминає гострі кути) і лідер-фанатик (бажає загострити конфлікт або знищити супротивника);

4) за способом оцінки здібностей -- відкритий лідер та лідер-догматик.

Вищеназвані чотири дихотомії «чистих» лідерів визначив Є. Вятр. Вони, на його думку, виявляються в різних комбінаціях.

У марксизмі лідерів поділяють: на правлячих та опозиційних; буржуазних і пролетарських; кризових і рутинних.

Залежно від стилю керівництва і політичної системи, де діє лідер, вирізняють: диктаторський тип лідера, який прагне досягти своєї мети, спираючись на страх покарання; демократичний тип лідера, що спирається не лише на свої якості та авторитет, а й підтримує дух співробітництва, співучасті в обговоренні питань; автократичний тип лідера, котрий повинен мати високі професійні та особисті якості, аби перемагати опонентів.

Виокремлюють і ще плутократичний тип лідера (часто це лідери «тіньової» економіки). Досить поширеним є визначення лідера-популіста, який спирається на популярні сьогоденні бажання, проблеми, пропонує прості й найбільш загальноприйняті (на рівні розуміння мас) способи виходу з негативних ситуацій, що склалися. Лідер-професіонал розглядається як лідер постіндустріального суспільства. Повага й довіра до нього базуються на його компетентності, особистій поведінці, ставлення виборців до нього. Лідер-професіонал повинен відповідати певним вимогам, а саме: вміти визначати пріоритетні цілі, давати науковий аналіз певної проблеми, будувати ієрархію проблем та визначати способи їхнього вирішення.

М. Вебер у залежності від способів легітимізації влади виділяє три типи лідерів - традиційний, раціонально-легальний і харизматичний.

В основі традиційного лідерства є віра підлеглих у те, що влада є законною, оскільки була завжди. Влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається. Правитель, який зневажає традиції, може втратити свою владу.

Раціонально-легальне лідерство здійснюється через демократичні процедури шляхом надання лідеру повноважень, які обмежуються законодавством обмежуються законодавством і контролюються виборцями..

Харизматичне лідерство засновується на вірі підданих у винятковий талант, дар, здібності лідера, який, на думку народу, покликаний виконувати певну, наперед визначену місію.

Серед перерахованих трьох типів політичного лідерства найбільший інтерес становить харизматичне лідерство -- вихідне для розуміння феномена політичного лідерства. «Харизма» означає милість, благодать, виняткову обдарованість. Видатні політики, як стверджує Вебер, мали магічні здібності, пророчий дар, особливу силу слова й духу. Для харизматичного лідерства характерна фанатична відданість послідовників лідерові. Лідерство в такому разі має суто особистісний характер.

Харизматичне лідерство стає можливим за наявності таких умов, як відсутність у країні розвинутих парламентських структур, як це було в СРСР, або їх глибока криза, як це було в Італії, Німеччині напередодні приходу до влади фашистських партій, а також у Фракції напередодні приходу до влади де Голя в 1958 році.

Спонукальним мотивом до передачі влади харизматичному лідерові є усвідомлення широкими масами населення, а також значною частиною правлячої еліти нездатності існуючих у країні представницьких інститутів консолідувати населення навколо тієї чи іншої мети суспільного розвитку. Це викликає потребу в різкому посиленні впливу органів виконавчої влади, у пошуку політичного» діяча -- месії, здатного вивести країну з політичної кризи, що затяглася.

У свою чергу, для того щоб стати харизматичним лідером, політичний діяч повинен мати особливі психофізіологічні якості:

* яскраво виражений вольовий характер;

* цілеспрямованість;

* здатність справляти сильну сугестивну (впливову) дію на великі групи людей;

* уміння вселяти в людей упевненість у собі, сподівання на успішне завершення справи;

* здатність вловлювати настрої мас;

* уміння акумулювати й висловлювати загальну волю.

Як правило, харизматичне лідерство відрізняється авторитарними методами політичного керівництва розвитком країни, жорстким політичним курсом, що все-таки, зазвичай, на якийсь період знаходить підтримку серед широких мас населення, незважаючи на всю «недемократичність» такої ситуації.

За всю історію людської цивілізації існувало кілька десятків харизматичних лідерів. У стародавньому світі харизматичний ореол мали Лікург, О.Македонський, Г. Ю. Цезар. В епоху середніх віків і нового часу -- Чингіс-хан, Ж. д 'Арк, Іван Грозний, Б. Хмельницький, Катерина II, Петро Перший, Наполеон, Бісмарк. У XX ст. харизматичними лідерами були Ленін, Сталін, Гітлер, Муссоліні, У. Черчілль, де Гопь, Мао Цзедун, Г. А. Насер, Хомейні, Кім Ір Сен, І. Ганді, М. Тетчер. У наш час харизматичний ореол мають Я. Арафат, Ф. Кастро, М. Каддафі.

У залежності від того, яким способам зміни політичної та соціальної дійсності віддають перевагу лідери, їх поділяють на реформаторів, революціонерів і консерваторів.

Лідер-реформатор обирає еволюційний шлях зміни дійсності, прагне зберегти здобутки минулого, опирається на традиції.

Лідер-революціонер заперечує існуючі у суспільстві базові цінності й орієнтується на створення принципово нової суспільної системи. "Архитиповим" революційним політичним лідером називають Карла Маркса.

Лідер-консерватор вважає, що існуючий суспільний лад є найраціональнішим, і його він прагне зберегти й зміцнити.

У сучасній західній політології поширений «функціонально-рольовий підхід» до вивчення проблеми політичного лідера. Так, група політологів США під керівництвом М. Херманн висунула типологію політичного лідерства, що набула значної популярності:

1) прапороносець (або велика людина) -- лідера-прапороносця відрізняє власне бачення дійсності, привабливий ідеал, «мрія», здатна захопити маси. Яскравими представниками такого типу лідерства були Ленін, Мартін Лютер Кінг, Хомейні;

2) служитель -- лідер-служитель завжди прагне виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників і виборців у цілому, орієнтується на їхню думку і діє від їхнього імені;

3) торговець -- для лідера-торговця характерне вміння привабливо подати свої ідеї і плани, запевнити громадян у їх перевазі, примусити «купити» ці ідеї, а також залучити маси до їх здійснення;

4) пожежник -- лідер-пожежник орієнтується на найбільш актуальні й пекучі суспільні проблеми, нагальні вимоги моменту. Його дії визначаються конкретною ситуацією.

У реальному житті ці чотири ідеальні образи лідерства зазвичай не зустрічаються в чистому вигляді, а поєднуються в політичних діячів у різних пропорціях.

Є й інші типології політичних лідерів. Так, вони поділяються на правлячих і опозиційних; великих і дрібних; кризових і рутинних; «натхненників» -- ініціаторів соціального руху -- і «виконавців» -- продовжувачів розпочатої справи; конформістів -- «пливуть за течією» -- і нонконформістів -- тих, хто йде «проти течії», долаючи інерцію й опір. Щодо політичного режиму й форми державного правління політичні лідери можуть бути такими, що обираються; такими, що призначаються; спадковими.

Роль політичних лідерів є особливо великою в переломні періоди історії коли потрібно швидко приймати рішення, правильно розуміти конкретні завдання, що стоять перед суспільством і державою.

Окрім основних типів політичного лідерства вчені-політологи виділяють також стилі політичного лідерства. За стилем розрізняються авторитарне й демократичне політичне лідерство.

Авторитарний стиль базується на наявності у певного політичного діяча неподільної влади над групою, масою, народом, щодо яких він, по суті, виступає воєначальником. Він передбачає єдиноосібний спрямовуючий вплив, що базується на загрозі застосування сили. Лідери авторитарного стилю можуть стати лідерами в більшості випадків лише за умови, що вони спочатку обіймають керівну посаду, а потім досягають загального визнання. Такі лідери зацікавлені у створенні командно-адміністративної системи, вони схильні до демагогії і докладають максимум зусиль до формування в народі тоталітарної свідомості.

Демократичний стиль лідерства відрізняє тих політичних діячів, які спочатку завойовують загальне визнання, а вже потім обіймають важливі посади в політичному керівництві країни. Вони приходять до влади «ніби на плечах» виборців і відчувають свою залежність від їхньої реакції на свою діяльність. Такого роду лідери і вважаються народними. Вони зацікавлені в політичній активності народу і здатні стати рушійною силою демократизації суспільного життя.

3. Функції політичних лідерів

Функції, що виконують політичні лідери, багато в чому визначаються тими цілями, які вони ставлять, і тією ситуацією (економічною і політичною), в якій їм доводиться діяти. В умовах надзвичайної ситуації, що складається в країні, для політичного лідера важливими є три такі функції:

* аналітична або функція постановки діагнозу, тобто глибокий і всебічний аналіз причин ситуації, що склалась, вивчення суперечності об'єктивних і суб'єктивних факторів і реалій;

* функція розробки програми дій. У її виконанні велику роль відіграють особистісні якості політичного лідера, його рішучість, енергія, розум, інтуїція, сміливість, здатність брати на себе велику відповідальність;

* функція мобілізації країни на виконання прийнятої програми. Тут багато залежить від уміння і здібностей політичного лідера увійти в контакт з широкими масами, переконувати, надихати, привернути на свій бік тих, хто не визначився.

В умовах відносної стабільності суспільства коло функцій політичного лідера суттєво розширюється і вимагає новаторську, комунікативну, організаторську, координаційну, інтегративну функції.

Взаємозв'язок між функціями та рисами, які повинні мати політичні лідери виконуючи їх.