Політичні еліти та лідерство

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Політичні еліти та лідерство

Політичні еліти та лідерство

План

Вступ

1. Сутність і типи політичних еліт

2. Феномен політичного лідерства і його типологія

3. Політична еліта і лідерство в Україні

Висновок

Список використаної літератури

Інтерес до феноменів політичної еліти і політичного лідерства та первісні спроби їхнього тлумачення сягають глибокої давнини. Систематичне осмислення, найвищий рівень обґрунтування та практичне застосування теоретичних узагальнень щодо них припадають на XX cm. Висновки вчених-політологів, а також суспільно-політична практика виникнення й функціонування політичних еліт і політичного лідерства засвідчують, що вони -- реальність нинішнього і, вірогідно, наступних етапів розвитку людської цивілізації.

1. Сутність і типи політичних еліт

Терміном «еліта» (франц. еШе -- кращі, вибрані) позначають провідні верстви в суспільстві, які здійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя. Залежно від того, які функції здійснює еліта у суспільстві, її поділяють на господарську, духовно-інтелектуальну і політичну. До господарської еліти належать визначні підприємці і менеджери, до духовно-інтелектуальної -- провідні вчені, діячі мистецтва і священослужителі, до політичної -- державні і політичні діячі.

Політична еліта -- це організована група, яка здійснює владу в суспільстві (правляча еліта) або перебуває в опозиції до правлячої верхівки (контр-еліта). Політична еліта бере участь безпосередньо або опосередковано у прийнятті й організації виконання політичних рішень.

Щоб зрозуміти природу і місце політичних еліт у суспільстві, потрібно ознайомитися з основними положеннями елітарних концепцій, серед яких вирізняються моністична і плюралістична.

Моністичну концепція еліт сформульована у працях В. Парето, Р.Міллса, П. Бірнбаума. Розглянемо на прикладі В. Парето.

В. Парето вказує на такі основні риси еліти. По-перше, еліта є однорідною (так звана теорія трьох С); вона усвідомлює, що є прошарком, відокремленим від суспільства, об'єднана спільністю соціального походження та досвіду, відзначається солідарністю при захисті власних інтересів. По-друге, еліта має зверхність над масами, що виявляється у таких елітарних психологічних якостях, як енергійність, мужність, доброчесність. Втрата елітою цих якостей призводять до її занепаду. По-третє, всередині еліти відбуваються зміни (так звана циркуляція еліт), під час яких вона допускає у свої ряди нових членів і тим самим зберігає своє панування або чинить опір структурному і кадровому оновленню, що призводить до революцій.

Прихильники плюралістичної теорії еліти критично ставляться до розуміння керівної еліти як однорідного прошарку, якому властиве самовідтворення. Вони вважають, що у суспільстві існують багато політичних еліт, які змагаються між собою за владу. Найвідомішим представником цієї концепції є Р.Даль, Р.Арон.

Вони вказують на те, що демократичні механізми влади забезпечують конкуренцію і тим самим доступ до неї представників інших соціальних верств. Така конкуренція між елітами, на думку плюралістів, дає змогу різним соціальним групам впливати на процес прийняття політичних рішень, оскільки вони можуть вибирати ту еліту, яка краще врахує їхні інтереси.

Аналізуючи еліти, потрібно враховувати конкретно-історичні етапи суспільного розвитку. Кожний тип суспільства залежно від історичної епохи має свої критерії оцінки еліт.

Так, у Стародавньому Сході, а також у часи Середньовіччя належність до еліти зумовлювалася соціальним становищем: сам факт народження людини в знатній сім'ї надавав їй привілеї. Така еліта була замкнутою групою і не піддавалася зовнішнім впливам.

У буржуазному суспільстві, в якому були скасовані феодальні привілеї, замість родових еліт з'являлися фінансово-промислові олігархії, які володіли багатством і грошима.

У сучасному суспільстві до еліти входять люди, які володіють не тільки грошима, а й високим інтелектом. Правила жорсткої конкуренції передбачають вступ або вихід з еліти залежно від успіху або поразки кожного і незалежно від його соціального походження і багатства. В конкуренції зростає попит на людей, які мають перевагу над іншими у професіоналізмі, інтелекті, моральних чеснотах, соціальній активності. Соціальне походження і в сучасних умовах відіграє важливу роль у процесі формування еліти, оскільки забезпечує сприятливі стартові умови для набуття елітарних рис, необхідних для здобуття успіху в конкурентній боротьбі.

Аналізуючи поняття «еліта», необхідно зупинитися на понятті «квазіеліта» (квазі -- префікс, що означає «нібито» «позірний»). Квазіеліту ще інакше називають псевдоеліта, антиеліта, охлократична еліта. Квазіеліта -- це група людей, яка займає провідні позиції в політичній системі, але не відповідає сучасній моделі елітарних рис, не здатна виконувати належним чином свої функції. Такі еліти компенсують свою професійну неспроможність, інтелектуальну вбогість активною демагогічною діяльністю, вміло використовуючи інстинкти і стереотипи натовпу у своїх користолюбних цілях.

На основі певних елітарних рис у контексті конкретно-історичного суспільства і політичного режиму еліти поділяють на такі типи: відкриті і закриті, легітимні і нелегітимні, фрагментовані, нормативно та іделогічно інтегровані.

До відкритого типу належать еліти, котрі мають високу горизонтальну і вертикальну мобільність, тобто здатність поповнюватися за рахунок вихідців як із різних елітних груп, так і соціальних низів. Основними критеріями добору для відкритої еліти є особисті досягнення в бізнесі, політиці й адміністративній діяльності. Поступ на вищий щабель елітної ієрархії тут забезпечується високими професійними і моральними якостями. Для еліт цього типу притаманні такі риси, як відкритість, тактовність, критичність і раціоналізм.

У закритих елітах поповнення рядів відбувається повільно, доступ до них заформалізований і ускладнений. У таких елітах при доборі кадрів акцент зміщується не стільки на професійні якості претендентів, скільки на його відданість системі чи вождю. Місце в елітарній ієрархії забезпечується тут здебільшого завдяки прихильності вищого керівництва, а не на підставі особистих якостей. Закриті еліти відзначаються догматизмом, магізмом, нездатністю йти на компроміси.

Легітимними важаються ті еліти, які мають владу при добровільній підтримці мас, а нелегітимними --ті, що панують над більшістю з допомогою примусу, насильства й ідеології.

Якщо поділ еліт на відкриті і закриті, легітимні і нелегітимні розкриває спосіб їх формування, зв'язок з іншими соціальними групами, то поділ еліти на еліти фрагментовані, нормативно й ідеологічно інтегровані розкриває їхню роль у інтеграції суспільства.

За ідеологічними цінностями еліти бувають демократичні, ліберальні, тоталітарні й авторитарні.

За видами політичної діяльності еліти поділяються на державну (адміністративну, депутатську), муніципальну, партійну і громадських організацій (груп тиску).

За місцем у елітарній ієрархи розрізняють еліти вищі, середні і нижчі. До вищої еліти належать особи, які займають найвищі пости в уряді, парламенті, основних партіях, впливових групах тиску і приймають стратегічні рішення. Середня еліта -- це депутати, вищі адміністративні посадові особи регіональних і муніципальних органів, бізнесмени, діячі культури, які впливають на процес прийняття політичних рішень. До нижчої еліти входять адміністративний апарат державних органів, керівники регіональних відділень основних партій, а також керівники невпливових партій.

2. Феномен політичного лідерства і його типологія

Проблема політичного лідерства має давню історію. За античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певні історичні умови вимагали свого лідера, вождя, і завжди з'являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання відповідного лідера.

Політичний лідер -- це особа, яка займає перші позиції у політичних структурах: державній владі, органах місцевого самоврядування і політичних партіях, групах тиску тощо.

Феномен політичного лідерства привертав увагу кращих представників світової політичної думки. Античні історики і філософи вбачали його у героях -- монархах і полководцях. Н. Макіавеллі розглядав політичного лідера як володаря, здатного використати всі доступні засоби для збереження влади, наведення порядку. Т. Карлейль ІР. Емерсон вважали лідера творцем історії, наділеним особливим талантом. Ідею політичного лідера як надлюдини сформулював Ф. Ніцше. На його думку, політичний лідер -- це завжди сильна особистість, наділена всіма можливими достоїнствами, яка здатна нав'язати свою волю масам.

Г. Тард розглядав феномен лідерства, виходячи з теорії наслідування. За Г. Тардом, люди схильні діяти, наслідуючи поведінку яскравої особистості, якою є лідер. У такому розумінні лідер виступає рушійною силою соціалізації особи. Марксисти розглядають політичне лідерство в контексті історичної необхідності і класових інтересів. У такому розумінні лідер обслуговує інтереси класу, що висунув його на політичну арену, не претендуючи на особисті досягнення, а у випадку порушення традиції він може бути усунений тим же класом.

Що стосується типології лідерства, то тут також існують різні підходи. Одним із перших, хто запропонував типологізувати політичне лідерство, був М.Вебер. Виходячи з трьох типів легітимного панування, він виділив три типи лідерства: традиційне, раціонально-легальне і хариз-матичне.

Авторитет традиційного лідера визначається уявленням про спадкоємність влади. Такий тип лідерства характерний для династичних монархій, в яких особа визнається лідером не завдяки визначним якостям, конституції, а лише через те, що вона є представником правлячої династії.

Раціонально-легальний тип лідерства грунтується на визнанні особи лідером завдяки певній державній посаді, перед баченій конституцією, як, скажімо, президент.

Харизматичне лідерство засноване на вірі в талант лідера, його месіанську роль у політичному процесі. Такий тип лідера передбачає некритичне ставлення мас до нього. Проте у випадку невдач такого лідера маси глибоко розчаровуються в ньому, авторитет лідера різко падає.

Сучасна політична наука намагається типологізувати політичних лідерів за їхніми професійними і соціальними рисами, груповими функціями у контексті політичних ситуацій.

У політичній науці існує багато інших теорій, концепцій і трактувань лідерства.

Теорія рис лідерства. За цією теорією лідер повинен володіти певними рисами. Він має глибше та масштабніше мислити, вміти швидко знаходити вихід із певних ситуацій тощо. Якісна перевага -- це продуктивність ідей. Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а в разі необхідності розв'язувати конфлікти; мати «підхід» до людей, до їхніх проблем і питань, що потребують вирішення. Лідера характеризують високий рівень інтелекту, нестандартне мислення. Усе це має витворити нову якість, що забезпечує лідерові здатність уміло вирішувати весь комплекс проблем, беручи до уваги не лише поточну ситуацію, а й можливі наслідки своїх дій у майбутньому. Нову ідею лідер повинен або вдосконалити, або відкинути.

Залежно від політичного режиму виділяють два типи лідерства: авторитарний і демократичний.

Авторитарне лідерство передбачає одноособову політичну владу, монополізм у прийнятті політичних рішень та здійснення всебічного контролю над політичними процесами. Домінуючим принципом здійснення влади для авторитарного лідера є сила або загроза застосування сили. Авторитарне лідерство пройшло ряд етапів, для яких характерним був свій тип лідера: тиран, абсолютний монарх, диктатор у тоталітарному й авторитарному режимах. Авторитарний лідер -- це здебільшого інтроверт, сенсорик, етик, ірраціоналіст.

Тип демократичного лідерства почав формуватися ще в часи античної демократії і функціонує в сучасних демократичних державах. Демократичний лідер формується в умовах конкурентної політичної боротьби, яка передбачає не тільки його високі професійні, інтелектуальні й моральні якості, а й наявність фінансових ресурсів і авторитетної й мобільної команди. Демократичний лідер -- це екстраверт, інтуїтивний логік, раціоналіст.

Типологізуючи лідерство, застосовують ще такі поняття, як вождь і керівник. Лідери вождистпського типу -- це особи, для яких популізм є основним засобом досягнення мети. Щоб підтримати власну популярність, вони апелюють до найнижчих пристрастей мас (страху, ненависті, ворожнечі), вдаючись при цьому до завищених обіцянок, лексики натовпу, улесливості, «правдоподібної» брехні. Поняття «керівник» використовують, як правило, на позначення державної особи, тобто формального лідера, або (при бюрократичній системі формування лідерства) особи, яка призначена зверху, а також лідера загальнонаціонального масштабу.

Отже, основні риси сучасного лідера, а також чинники, що впливають на процес його становлення, такі:

--політична освіта (знання соціології, політології, права, економічної теорії, менеджменту, історії);політичний досвід;

--інноваційність (здатність продукувати нові ідеї, концепції, програми);

--політична поінформованість (наявність детальних знань про різні сторони життя людей, проблеми населеного пункту, регіону, країни);

--ораторське мистецтво (вміння донести до різних рівнів аудиторії найскладнішу інформацію, переконати людей у правоті власних принципів);

--політична інтуїція (здатність відчувати історичну ситуацію, своєчасно коригувати власний курс відповідно до вимог часу, дотримання правила: не йти на компроміс раніше відповідного часу, бо можна втратити авторитет, і не йти на компроміс пізніше відповідного часу, бо можна втратити ініціативу);

--прогностичні навички (вміння аналізувати і передбачати події, тенденції розвитку політичних і соціальних інститутів);

--комунікативна майстерність (вміння спілкуватися з різними категоріями населення, добираючи такий стиль поведінки, який врахував би їх смаки, настрій, уподобання);

--арбітражні задатки (вміння знаходити оптимальні рішення в конфліктних ситуаціях і погоджувати різні інтереси);

--організаторські здібності (вміння добрати команду, визначити основні стратегічні пріоритети своєї подальшої діяльності).

Вирішальним чинником успіху лідера є добір ним команди. Психологи довели, що найоптимальнішою командою для управління і міжособистісного спількування є група, яка налічує сім--дев'ять осіб. У такій команді чітко розподіляються ролі. Голова, або лідер, -- людина з високим авторитетом, яка вміє поставити перед командою стратегічні завдання. Лідер повинен досягти реалізації поставлених цілей не за рахунок влади, а завдяки такій організації роботи, коли всі члени команди бачили б перспективу власного успіху.

Специфічні функції в команді виконують інші її члени -- секретар, генератор ідей, скептик-аналітик, організатор, комунікатор -- здобувач інформації, душа команди і контролер-фініпіер.

Функція секретаря -- документальне оформлення результатів діяльності групи у завершений проект, який реально може бути втілений у життя.

Генератор ідей, маючи найвищий інтелектуальний рівень, є постачальником оригінальних, нових підходів, нетрадиційних рішень. Він почуває себе сильним у фундаментальних проблемах, проте може припускатися помилки у деталях через власну неуважність. Такі люди часто неврівнова-жені у спілкуванні, тому інколи доводиться потурати певним рисам їхнього характеру.

Скептик-аналітик не висуває оригінальних ідей, а спокійно, шляхом аналітичних міркувань виправляє помилки в пропозиціях і аргументах інших членів команди.

Організатор -- орієнтований на практичне виконання поставлених завдань. Він раціонально забезпечує увесь виконавчий процес.

Комунікатор -- здобувач інформації, маючи високий рівень комунікабельності і зв'язки з різними організаціями, постачає команду різноманітною інформацією.

Душа команди, знаючи особисті риси своїх колег, створює сприятливий психологічний клімат у команді, розряджає певну напругу в міжособистісних стосунках.

Контролер-фінішер ретельно стежить за всіма етапами роботи, прискіпливо перевіряючи кожну деталь у прийнятті та виконанні рішень. Він має сильний характер і загострене відчуття часового ритму.

Сучасний політичний лідер не може успішно діяти, не використовуючи політичного маркетингу, під яким розуміють сукупність теорій і методів для виявлення іміджу лідера, засобів впливу на поведінку електорату. Політичний маркетинг дає змогу лідерові: визначати відповідність своїх ідей ринкові; розвивати засоби впливу залежно від висунутих ідей; виявляти, яку позицію потрібно зайняти, зважаючи на особисті якості і на наявність претендентів.

Претендент на лідерство сам повинен прагнути заздалегідь до виборів сформувати серед електорату ту імагінативну модель, яка найбільш відповідає його особистим рисам.

Отже, феномен політичного лідера розкривається через особисті риси політика, рівень його команди, тип політичного режиму і характер політичної ситуації.

3. Політична еліта і лідерство в Україні

В Україні завжди існувала проблема національної політичної еліти, здатної розв'язувати складні державотворчі завдання у конкретній історичній ситуації. Такі визначні постаті української політичної думки, як В. Липинський, В. Кучабсъкий, Д. Донцов, пояснювали причини поразок українських національно-визвольних змагань відсутністю національної політичної еліти. Це твердження справедливе, якщо брати до уваги те, що політична еліта може сформуватися в умовах національної держави, коли політика є важливою сферою суспільного життя. Короткочасний період боротьби за українську державу і ще менш тривале існування цієї держави в історичному сенсі були недостатніми, щоб визрівала повноцінна національна політична еліта.

Комуністичний режим знищив не тільки національні прошарки, а й соціальний грунт для відтворення національної еліти, здатної по-сучасному мислити і діяти. Роль еліти в тоталітарному суспільстві виконувала номенклатура, риси якої значною мірою не відповідали сучасній елітарній моделі, що існувала в демократичних цивілізованих країнах.

Еліту цього періоду можна назвати ідеологічною тому, що її діяльність здебільшого скеровувалася на роз'яснення необхідності реформ, а не на їх рішуче здійснення.

На зміну ідеологічній еліті прийшла технократична еліта, представники якої були рекрутовані з промислово-підприємницьких кіл центральних і південних регіонів України, а також прагматично зорієнтованих політиків різних політичних сил.

Українську еліту цього перехідного періоду скоріше всього можна назвати квазіелітою, оскільки їй не вдалося провести рішучих і комплексних соціальних перетворень, витримати випробування на моральну зрілість.

Поступове розшарування номенклатури, формування на її основі підприємницького класу, звільнення масової свідомості від патерналістських, егалітарних і національно-романтичних ілюзій створює сприятливий грунт для появи підприємницької і сучасної адміністративної еліт. Однак таке елітне середовище не в змозі витворити сучасний демократичний тип лідера-реформатора.

Загальнонаціональним лідером вважається президент як вища посадова особа в державі. Перший Президент Української держави Л.Кравчук відзначався високим ораторським мистецтвом і глибоким інтелектом. У перші роки державного відродження України він зробив значний внесок у державотворчий процес: сприяв юридичному оформленню розпаду СРСР через підписання Біловезької угоди, доклав чимало зусиль для підтримання ідеї незалежності всеукраїнським референдумом, становлення інститутів Української держави.

Однак у справі здійснення реформ займав нерішучу, половинчасту позицію, заграючи з їх противниками, що в підсумку призвело його до поразки. До причин поразки Л. Кравчука як загальнонаціонального лідера треба віднести не тільки його особисті якості, а й передусім ситуацію, в якій йому не вдалося сформувати команду однодумців, заручитися підтримкою впливових політичних сил.

Прихід до влади Л. Кучми ознаменувався рішучішими і послідовнішими діями на шляху реформування. Це пояснюється, насамперед, тим, що політичні сили команди другого Президента України виявилися значно прагматичнішими і мобільнішими. Спонукала до дії їх також і катастрофічна ситуація в Україні.

Другий Президент України Леонід Кучма на відміну від свого попередника був вочевидь менш публічний у своїй діяльності. Попри те, що він перебував на президентській посаді протягом двох термінів, його особистісні риси (порівняно з Леонідом Кравчуком) виявилися менш знайомі.

До позитивних рис характеру Л. Кучми слід зарахували розважливість (21,9%) та спокійність і врівноваженість (17,8%).

До негативних рис експерти насамперед віднесли лицемірність (26,0%) і неправдивість (15,1%).

За результатами голосування у повторному другому турі президентських виборів перемогу одержав Віктор Ющенко. Змушений ухвалювати політичні рішення в кризових умовах, що суперечило його рисам характеру, В. Ющенко постійно опирався цій необхідності щось ухвалювати. Звідси і його бажання уникнути відповідальності, «пустити проблеми на саморозв'язання». А відтак - і використання колегіальної моделі на етапі обговорення альтернатив.

Віктор Янукович - теперишній президент України. Він є фігурою достатньо колоритною в українському політичному житті. В політичний актив сильних рис Віктора Федоровича можна віднести наявність у нього досвіду перебування в політиці на вагомих державних посадах, авторитет, розвинені організаторські здібності, в іміджевому плані Віктор Федорович має відмінні зовнішні дані.

Головним недоліком політика-Януковичає є наявність у нього двох судимостей, напівкримінальний стиль його поведінки. Більш того, в нього не вистачає авантюрності, готовності піти ва-банк у разі конфліктної чи кризової ситуації, посередній рівень інтелекту До потенційних політичних можливостей Віктора Януковича можна віднести те, що він є людиною, яка більше зорієнтована на практичний аспект діяльності, ніж на публічний і він все ж таки має певну харизму. Серед загроз варто виділити те, що у випадку неординарних кризових ситуацій, Янукович може реагувати не найкращим чином, він достатньо слабко розбирається в людях.

Загалом процес формування національної еліти й лідерів сучасного парламентського типу тільки розпочинається. Він вимагає передусім створення рівних правових умов для вияву різних групових інтересів на державному рівні. Ця проблема може бути розв'язана завдяки створенню правового механізму соціального партнерства, де представники уряду, профспілок і підприємців зможуть за столом переговорів розв'язувати складні питання.

Створення правових умов для партійної конкуренції, радикальна реформа апарату управління, утвердження ринкових форм взаємодії у суспільному житті, запровадження елітних навчальних закладів для підготовки професійних політиків сприятимуть формуванню в Україні сучасної еліти і лідерів на зразок розвиненого демократичного західного суспільства.

Висновок

Терміном «еліта» позначають провідні верстви суспільства, які керують певними галузями суспільного життя. Політичні еліти -- це організовані групи, що здійснюють владу в суспільстві (правляча еліта) або перебувають в опозиції до правлячої верстви (контреліта). До політичної еліти відносять керівну верству державних органів, місцевого самоврядування, політичних партій, груп тиску, а також представників інших еліт (господарської, духовно-інтелектуальної), що беруть участь у прийнятті та організації виконання політичних рішень.

Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції: об'єднання суспільства навколо загальних цілей; схвалення та здійснення компетентних політичних рішень; зв'язок влади і підвладних структур, послаблення емоційної відчуженості між двома частинами державного механізму; підтримання чи пропагування соціального оптимізму; легітимація наявного суспільно-політичного устрою. Соціальна значущість політичного лідерства залежить від рівня політичної культури й активності мас суспільства.

Політична еліта в розвиненому західному суспільстві відзначається порівняно з іншими суспільними верствами волею до влади, професійною політичною освітою, досвідом, високим соціальним походженням, багатством. В сучасних умовах політичної конкуренції зростає насамперед попит на високі професійні, інтелектуальні й моральні якості політичної еліти.

Список використаної літератури

1. Політологія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів/ За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка.-К.: Видавничий центр “Академія”, 1998.-368 с. (Гаудеамус).

2. Політологія: Навчальний посібник / за ред. С.Гелея, С.рутара.

3. Кирилюк Ф.М. Основи політології. - К.: 1995р.

4. Національні лідери України 2008р.

5. Психологія політичного лідерства, В Бебик, Н. Трач. «Віче», журнал Верховної Ради України.

6. http://www.polittech.org