Політичний портрет Тоні Блера

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Політичний портрет Тоні Блера

Політичний портрет Тоні Блера

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут міжнародних відносин

Політичний портрет Тоні Блера

Виконав:

студент 2 курсу, 3 групи,

відділення «МП»

Іванчук К.М.

Київ - 2010

План

Вступ

1. Шлях у політику

2. Особистість політика

3. Політико-практичний аспект

4. Політичний імідж

5. Медіа-простір політичного лідера

Висновки

Вступ

Він став одним з найвідоміших політиків кінця XX - початку XXI століття. Це єдиний лейбористський прем'єр Великобританії, який привів свою партію до перемоги на виборах три рази поспіль. Мене особисто він зацікавив як людина з надзвичайним обдаруванням політика, харизмою та особливою саме для нього вірою у те, що мірою рішень має бути їх «правильність». Щодо оцінки його діяльності точаться найпалкіші політологічні дискусії, в яких застосовуються діаметрально суперечні доводи. Але яка б не була кінцева оцінка, Тоні Блер може по праву складати один з найвражаючих політичних портретів нашого часу.

1. Шлях у політику

Ентоні Чарльз Лінтон Блер народився 6 травня 1953 року в столиці Шотландії Единбурзі в заможній англіканській сім'ї Лео і Хейзел Блер, що згодом відкрило йому двері юридичного факультету престижного Оксфордського університету. Однак особистість майбутнього прем'єра кувалася у горнилі «хіпово-гітарної» революції 1960-х: ідоли і вожді поп-культури були його кумирами, а їхній спосіб життя - прикладом для наслідування. Це породжувало конфлікти з батьками й навчило Тоні, за свідченням друзів, з палаючими «непорочними» очима говорити неправду. Це юнацьке вміння Блер привніс у своє доросле життя.

Навчаючись в університеті, Блер як і раніше не випускав з рук електрогітару, продовжуючи молитися ідолам поп- і рок-культури. І Бог зна як склалося б його життя, якби він не зустрів свою майбутню дружину Черрі. Вона походила з католицької ірландської сім'ї, була вихована в строгості і наставила закоханого нареченого, а потім і чоловіка, «на шлях істинний». А цим шляхом була політика, тяга до якої проявилася ще в студентські роки, коли кудлатий гітарист не тільки гітарою, а й промовами «заводив» зі сцени натовп. Потім своє природне красномовство Блер відточив в судових поєдинках, працюючи з 1976 по 1983 роки в адвокатській конторі, де він спеціалізувався на профспілкових справах і трудовому праві. У результаті до кінця 1970-х його політичне дарування цілком дозріло.

Блер вступив в Лейбористську партію, яка тоді переживала період розброду і хитань, яскраво виступав на партійних форумах, де був помічений партійними босами, що проштовхнули його в 1983 році в британський парламент, де він заробив прізвисько «Бембі» в силу своєї недосвідченості. Разом з ним у парламент пройшов лівий журналіст з Глазго Гордон Браун, що став вічним другом-суперником Блера і потім змінив його на прем'єрській посаді. З 1984 року Блер десять років входив до тіньового уряду лейбористів. У 1994 році, після смерті старого лідера, він очолив Лейбористську партію, а в 1997-му привів її до перемоги, ставши наймолодшим за 200 років прем'єр-міністром країни.

2. Особистість політика

Епітет «один з самих» може імпонувати його самолюбству, але не закрутити голову. Блер - людина великої волі і міцних нервів, жорсткої самодисципліни і точного розрахунку. У той же час він - тверезий прагматик з переконаннями, у нього холодна голова, але не чуже натхненню серце. При такому наборі якостей, де доцільність змішується з принципами, Блер приречений не тільки на успіхи, а й на невдачі.

Блер став тим, ким хотів, але не встиг стати його батько - успішним політиком. Проте на цьому схожість закінчується. За своїм політичним поглядам вони дуже різні, хоча батько і надав на Тоні великий вплив у дитинстві. Син переконаного консерватора і атеїста став лідером лейбористів і вельми релігійною людиною. Яблуко у його випадку впало дуже далеко від яблуні. Лео Блер, незважаючи на свої ліві уподобання в молодості, більшу частину свідомого життя підтримував Консервативну партію і впевнено прокладав собі шлях до парламенту в англійському містечку Дарем на північному сході Англії. Очолюючи місцеву Консервативну асоціацію, Лео мав непогані шанси досягти великих висот у політиці, а крім того, був успішним юристом. Але життя розпорядилося по-своєму. Коли Блеру-молодшому було 11 років, у батька стався інсульт.

Це нещастя залишило глибокий слід у психіці Тоні. Побачити несподівано прикутою до ліжка людину не просто близьку, але вкрай активного і енергійного, у розквіті сил, показало, як примарна сталість життя, як вона непередбачувана і мінлива. З цих важких вражень Блер витяг для себе урок - життя коротке і мінлива, якщо хочеш чогось досягти - цінуй відведений долею час, не втрачай його марно, дій цілеспрямовано. Ці судження проявилося в мотивах його політичних виступів, для яких характерні життєстверджуючі теми відродження, оновлення, молодості.

Головною рисою його роботи на чолі британського уряду багато хто вважає радикальне реформування цієї партії і створення ідеології "нових лейбористів", у якій об'єдналися ринкові цінності та ідеали соціальної справедливості. Гасло "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!" зникло з лейбористських газет. Соціалістична фразеологія стала тісна для цієї партії трудящих, коли її очолив Тоні Блер. "Ми хочемо мати суспільство для всіх, гуманне, віддане певним соціалістичним цінностям. Але слід визнати, що старі економічні механізми соціалізму більше не можуть привести до цієї мети", - говорить один з прихильників так званого "третього шляху" відомий соціолог Ентоні Гідденс.

Запоруку економічного процвітання Блер побачив у продовженні ринкових реформ, початих урядом Маргарет Тетчер. Один з міністрів консервативного кабінету, Девід Мелор тільки захоплювався тим, як лідер лейбористів переймає ідеї торі. "Тоні Блер - єдиний, хто зрозумів, що для успіху в 1990-х роках лейбористам слід викинути весь свій багаж 1960-х і 1970-х років. Особисто я вважаю Тоні Блера найсильнішим з усіх опонентів, яких можна протиставити нам", - говорив він.

3. Політико-практичний аспект

Два останніх періоду правління лейбористів збіглися з глибокою соціально-економічною і політичною кризою У Великій Британії, ледь не призвів до її розпаду. Тому на виборах 1979 року переконливу перемогу здобула лідер Консервативної партії Маргарет Тетчер - прихильниця жорстких ліберально-консервативних реформ: ліберальних - в економіці, консервативних - в політиці і суспільному житті.

Ці реформи витягли країну з прірви. Але за 18 років жорсткий «тетчеризм» британців дістав, оскільки виражав інтереси, перш за все, великого бізнесу і правлячої верхівки країни на шкоду широким верствам населення. Молоді лейбористи на чолі з Тоні Блером це зрозуміли і розробили нову ідеологію, яка поєднувала в собі економічний лібералізм з «людинолюбством» лейбористів. Її назвали новим лейборизмом, під прапором якого Блер привів свою оновлену партію до влади.

Новий лейборизм став великим досягненням Лейбористської партії і особисто Блера. За минулі 10 років економічне становище Великої Британії покращилося. Виросла промисловість. Рівень зайнятості в громадському секторі економіки зріс удвічі, у стільки ж скоротилось безробіття. Була відроджена національна система охорони здоров'я. Фунт стерлінгів - самий твердий за півстоліття.

Успішна реорганізація Лейбористської партії дозволила лейбористам залишатися при владі 12 років, починаючи з 1997 року (наступні загальні вибори відбулися тільки в 2009 році). Блер був активним прихильником концепції "Третього шляху", сформульованої ще в 50-х роках західнонімецьким економістом Вільгельмом Репке (Wilhelm Roepke) і набула розвитку в працях британського соціолога Ентоні Гідденса (Anthony Giddens).

Прихильники "Третього шляху" позиціонували себе між неолібералами (Рейган, Тетчер) і традиційними, або ортодоксальними, соціалістами, виступаючи за середній шлях між соціалізмом і капіталізмом - соціальну ринкову економіку, або змішану економіку. Багато в чому їх поява стала відповіддю на кризу традиційних європейських лівих партій, що пішов за падінням Берлінської стіни і розпадом соціалістичного блоку.

Вони закликали лівих однопартійців врахувати нові реалії: скорочення чисельності робітничого класу і поява на його місці численних меншин, бурхливий розвиток високих технологій, які вимагають більш високого рівня освіти, мобільності робочої сили і постійного зростання її компетенції, що, фактично виключає звичний принцип "одна спеціальність на все життя". У Німеччині головним виразником ідеї "Третього шляху" став Герхард Шредер, у Великобританії - Тоні Блер.

У 1999 році вони оприлюднили спільний "Маніфест Блера-Шредера", в якому заявили, що залишаються, як і раніше, безумовно прихильниками традиційних соціал-демократичних ідеалів: "соціальної справедливості", "рівності шансів", "солідарності" і "соціальної відповідальності" , але при цьому сподіваються пристосувати їх до сучасної економічної ситуації. Одне з ключових положень полягало в тому, що "держава повинна робити все, щоб допомогти підприємствам, але ніколи не намагатися їх собою замінити". Словом, Блер і Шредер виступили "за ринкову економіку", але проти "ринкового суспільства".

Саме з таких позицій Тоні Блер взявся за здійснення таких важливих перетворень як реформа охорони здоров'я, освіти, транспорту, за боротьбу зі злочинністю, з занепадом і зубожінням у передмістях і т.п. Статистика і результати, оприлюднені урядом Блера, виглядають досить переконливо.

Економіка Великобританії в цілому демонструвала стабільне зростання, випереджаючи за темпами інші країни ЄС. У 2004 році економічне зростання склало 3,2 відсотка (проти 2,3 в ЄС), а рівень інфляції 1,3 (проти 2,1). Внутрішній борг скоротився з 50 до 40 відсотків. Рівень безробіття, за даними Eurostat, впав з 8 відсотків у 1996 році до 4,7 у 2006.

Велика Британія вважається однією з найпривабливіших країн для інвестицій, її фондовий ринок переживає справжній бум, що зокрема, відбилося на зміцненні позицій фунта стерлінга, який вперше з часів Тетчер досяг двох доларів. Збільшився добробут домашніх господарств, все більше людей вступають до університетів, якість лікарського обслуговування населення покращилася. Матері отримали право на шестимісячну оплачувану відпустку по вагітності, а батьки - два тижні для догляду за новонародженим.

Проте в той же час, починаючи з 1997 року, у виробничому секторі британської економіки був скасований один мільйон робочих місць. Зовнішньоторговельний баланс досяг максимального дефіциту з моменту введення статистичних досліджень. Продуктивність британських підприємств, узята в погодинному вираженні, нижче, ніж у Німеччині і навіть у Франції.

Однак, як відзначають багато оглядачів, однією з найістотніших невдач Блера, стало невмілий розподіл доходів економічного зростання. Парадоксально, але поліпшення добробуту торкнулося, перш за все, верхніх і почасти середніх верств суспільства, в той час як нижчі шари, які в принципі повинні бути головним об'єктом турботи лейбористів, серйозних змін не відчули. Зростання зарплат частіше спостерігалося на добре оплачуваних посадах, середні зарплати росли досить повільно.

Внутрішню політику, що проводиться Блером, відрізняло прагнення до більшої демократизації державних інститутів, децентралізація владних повноважень і посилення впливу місцевих органів самоврядування. У 1997 році уряд Блера провів обіцяний референдум в Шотландії та Уельсі, за підсумками якого частина владних повноважень була передана з Лондона шотландському парламенту і асамблеї Уельсу. У травні 1998 року самоврядування було надано Лондону, в якому була заснована міська асамблея і пост виборного мера.

Найбільшим персональним досягненням на внутрішньому фронті Блер, швидше за все, може вважати врегулювання конфлікту в Північній Ірландії.

У 1998 році північноірландські партії підписали мирну угоду, яка поклала кінець 30 річній кривавій війні, а потім в республіці відбулися перші парламентські вибори. Ірландська республіканська партія оголосила про припинення військових дій проти британських властей і склала зброю.

У 1999 році була проведена довгоочікувана реформа Палати лордів, яка скасувала звання спадкових перів, скоротивши їх кількість до 92 людей, в якості перехідного заходу, поки спадкове перство не буде скасовано повністю. 7 березня 2007 лейбористам вдалося провести через Палату громад закон про те, що Палата лордів має стати повністю виборною.

При Блері були прийняті "Акт про права людини" (1998), який приєднав Європейську конвенцію прав людини до британського законодавства і "Акт про свободу інформації" (Freedom of Information Act - 2000 рік), що гарантував та враховував ряд умов, за якими кожен громадянин має право на надання з боку державних структур необхідної інформації.

І тим не менш, незважаючи на очевидні заходи по демократизації, деякі аналітики, як наприклад Йен Кершоу (Ian Kershaw), називають прем'єрство Блера не інакше як "президентським правлінням". При Блері прийняття основних політичних рішень більш ніж при будь-кому сконцентрувалося у вузькому колі політиків-технократів на Даунінг стріт 10, а роль Палати громад багато в чому знецінилася.

До цього можна додати відсутність у Блера відчутних ідеологічних пристрастей і його "просвітлений прагматизм", який, проте, крім своїх незаперечних позитивних моментів, призвів до деякого знебарвлення політичного життя.

Децентралізація опинилася в якійсь мірі палицею з двома кінцями. Після того як під час квітневих виборів у шотландському парламенті більшість отримали націоналісти, подумують про надання Шотландії незалежності, децентралізація загрожує звернутися в дезінтеграцію країни.

Блеру ставили в провину маніпулювання громадською думкою за допомогою преси, яку він активно використовував для анонсування нових реформ, створюючи видимість діяльності. Нарешті, авторитет лейбористів, виявився сильно підірваний в результаті скандалу навколо великих пожертвувань до партійної каси при призначенні урядом низки бізнесменів до Палати лордів. У цій справі, що отримав назву "позики за перство", були арештовані найближчі радники Блера Лорд Леві і Рут Тернер, а сам він двічі допитувався Скотланд-Ярдом в якості свідка.

Проте, мабуть, найяскравішою стороною прем'єрства Блера бачиться його зовнішньополітична діяльність. На відміну від внутрішньої політики Блер показав себе тут набагато меншим прагматиком. Зрозуміло, після терактів 11 вересня він, на відміну від деяких інших політичних лідерів, чудово зрозумів небезпеку, яку представляє собою міжнародний ісламський тероризм, і необхідність своєчасних конкретних дій щодо запобігання цій загрозі. Вибухи у лондонському транспорті в 2005 році, що забрали десятки життів, і запобігання в 2006 році вибухів рідких бомб на борту десятків пасажирських літаків, що вилітали в США з Хітроу, зайвий раз довели правильність зайнятої ним позиції.

Однак безумовна підтримка Блером Джорджа Буша, одного з самих ідеологізованих і глибоко релігійних політиків, позбавила його в якійсь мірі можливості маневру, що особливо яскраво проявилося у зовнішній політиці, що проводиться його урядом на Близькому Сході. Якщо населення Великобританії в більшості своїй підтримало Блера під час операції міжнародної коаліції в Афганістані, розпочатої для знищення "Аль-Каїди", то вторгнення в Ірак, розпочате через загрозу можливого використання Саддамом Хусейном зброї масового ураження, існування якої в підсумку так і не було доведено, а також справжня громадянська війна, що спалахнула після повалення Хусейна, коштували Блеру популярності і призвели до серйозного розколу всередині самої Лейбористської партії.

Діяльність Тоні Блера неоднозначна. Наводячи одні й ті ж аргументи, одні розглядають її як успішну, інші називають застоєм і "десятиліттям нереалізованих можливостей". Проте примітно, що ніхто не говорить про регрес. Декотрі з ініціатив Блера у внутрішній і зовнішній політиці мають довгострокову перспективу: їх можна буде оцінити після тривалого часу, коли вони принесуть або не принесуть свої плоди. Але це тільки зайвий раз доводить, що Тоні Блер був і залишиться великим політиком.

4. Політичний імідж

Блер з дитинства страждав хворобливим честолюбством, не будучи самостійною людиною. Його завжди хтось вів. Спочатку - ідоли поп-культури, потім - дружина Черрі, боси партії і, нарешті, президенти США. Але граючи в парі «ведений - ведучий» роль веденого, Блер досягав своїх цілей і втішав самолюбство. Так було в юності, так стало і у великій політиці.

Близький радник Блера Алістер Кемпбелл зізнався, що зміцнення зв'язків з Вашингтоном було не тільки головною політичною, але й особистою метою британського прем'єра. «У нього завжди були б тісні відносини з американським президентом, хто б ним не був, - сказав Кемпбелл. - Я бував разом з ним на зустрічах зі світовими лідерами, і ті говорили йому: «Я розмовляю з вами тому, що ви володієте впливом у Вашингтоні, від вас багато що залежить».

Тобто через «собачу» дружбу з Клінтоном і Бушем Блер стверджував себе. Не маючи можливості стати головним світовим лідером, Блер вирішив у парі з номером першим стати лідером - 2, заради чого танцював під дудку ведучого, беззастережно підтримуючи всі його імперські авантюри і йдучи заради цього на аморальну брехня. Так було під час «гуманітарної інтервенції» НАТО на Балканах в 1999 році, так було потім в Іраку.

Ніхто з британських лідерів так не «плазував» перед офіційним Вашингтоном, як Тоні Блер. Вірним пажем Білого дому Блер став ще при Біллі Клінтоні. Але з огляду на спорідненості музичних душ саксофоніст Білл не надто насідав на гітариста Тоні. Зате крутий техаський хлопець Джордж Буш по-ковбойські осідлав його, примусивши співати другим голосом свої «ковбойські пісні». І Блер так їх співав, кружляючи і підвиваючи в такт, що отримав у британських журналістів прізвисько «пудель Буша». Образливе прізвисько. Але ось два епізоди, що трапилися на останніх самітах «великої вісімки». На час торішнього саміту в Санкт-Петербурзі припала ліванська війна між Ізраїлем і «Хезболлою». Ця тема обговорювалася на засіданнях в Костянтинівському палаці. І ось під час засідання, що знімався на телекамери, стояв перед Бушем невимкнений мікрофон, по залу раптом пролунав рик господаря Білого дому: «Гей, Блер! Треба зателефонувати Асаду і припинити це лайно! » Асад - це президент Сирії Башар Асад, нібито союзник «Хезболли». Настільки презирливе звернення Буша образило англійців, і газети вийшли тоді з їдкими коментарями і карикатурами з фразою: «Гей, Блер!»

Другий випадок стався в Хайлігендаммі. Там згідно з протоколом по праву руку від Ангели Меркель мав сидіти Володимир Путін, а по ліву - Тоні Блер. Але несподівано в кріслі Блера розвалився Буш. Помічник британського прем'єра підійшов до нього і став пояснювати, що це крісло призначене для іншого. Але господар Білого дому, не глянувши на нього, негативно похитав головою і весело підморгнув Путіну. Такого хамства не зніс би жоден політик. Але Блер, соромлячись, сів у крісло Буша - і цей казус зафіксували десятки камер. Так що дана Блеру кличка цілком доречна, як це не прикро Блеру і всієї Британії. Але що ховалося за цим політичним мазохізмом?

Великою брехнею «гуманітарної інтервенції» була казка про геноцид косовських албанців. Які тільки жахи пропагандисти НАТО ні наганяли тоді на світ! А з великих політиків найбільше старався Блер. Він заявив, що число жертв сербського геноциду перевищила 100 тисяч. А 22 березня 1999 року - за день до початку інтервенції - Блер патетично промовив: «Ми повинні діяти в ім'я порятунку тисяч чоловіків, жінок і невинних немовлят від гуманітарної катастрофи, смерті, варварства і етнічної чистки з боку варварської диктатури».

77 днів «гуманітарної війни» обернулися загибеллю сотень безневинних людей і економічною катастрофою для регіону. Ну а спеціальні міжнародні комісії потім знайшли в землі Косова всього 2108 трупів з ознаками насильницької смерті, належали, за визнанням New York Times, «представникам різних національностей». Там були бойовики Армії визволення Косова, жертви помилкових бомбардувань НАТО, мирні жителі (албанці і серби), загиблі в ході війни: все. Брехня розкрилася. Але ті, хто брехав, не винен.

Ситуація повторилася через три роки, коли готувалася «визвольна» війна в Іраку під приводом наявності у Саддама Хусейна зброї масового ураження, а також зв'язків з «Аль-Каїдою». Щоб виправдати війну, ЦРУ і британська розвідка МІ-6 під наглядом політиків сфабрикували «іракське досьє». У Вашингтоні досьє «куховарив» Дік Чейні, а в Лондоні доповідь розвідки був, за словами газети Observer, «відредагований на Даунінг-стріт».

«Ми будемо відстоювати те, що вважаємо правильним. Ми дамо відсіч тиранії, диктатури і терористам, які зазіхають на наш спосіб життя », - заявив Блер в парламенті в 2003 році, домагаючись схвалення іракської кампанії. А щоб добити опонентів, Блер сказав ошелешеним депутатам, що, за даними розвідки, Саддам Хусейн ось-ось створить ракети з ядерними боєголовками, які за 15 хвилин можуть долетіти до Великобританії. І цю несусвітню нісенітницю британський прем'єр ніс голосом праведника, з пожежею щирості в очах.

Однак іракська війна пішла не так, як планували її творці. В Іраку вже загинуло близько 150 британських військовослужбовців, сотні поранені. Наслідком війни стали теракти в Лондоні в липні 2005 року, що забрали життя 52 британців. Британія зіпсувала відносини з ісламським світом, а британські мусульмани стали потенційної бомбою, закладеною під британське суспільство. Але головне - розкрилася брехня, що лежала в основі війни. Війни неправедної і тому відірваної британським народом. І відповідальність за неї несе Блер. Війна підкосила його популярність і політичні перспективи Лейбористської партії, що змусило її лідера піти у відставку.

Колись переможна стратегія Тоні Блера лежала на двох китах: радикальне оновлення ідеології Лейбористської партії і обіцянка очистити політичне життя країни від моральної скверни, зробивши її «біліше білого». З першим в загальному-то все вийшло, але з другим - нічого не вийшло. Гордо в'їхавши на Даунінг-стріт, 10, з зачохленою гітарою, постарілий відставний прем'єр покинув свій особняк на гребені брудних скандалів з репутацією лицеміра, «пуделя» і «палія війни».

Падіння Блера-політика стало наслідком не його економічної політики, а його морального падіння. Це симптоматично і характерно в наші сумні часи. Коли відсутність у світі великих історичних фігур на зразок Черчілля або Рузвельта виводить на світову політичну сцену велемовних дітей масової поп-культури, які поводяться в політиці, як поп-вожді, яким важливо за будь-яку ціну утвердитися на політичній сцені. Ці люди здатні захопити натовп і повести її до тріумфу чи трагедії. Блеру вдалося і те, й інше. Тому він є яскравим представником сучасної політичної поп-культури і в такій іпостасі ще проявить себе.

Коментуючи призначення Тоні Блера спецпредставником «близькосхідного квартету», газета Financial Times Deutschland опублікувала іронічний коментар, що починався словами: «На Близький Схід обрушується одна напасть за одною».

5. Медіа-простір політичного лідера

Коли в 1997 році подружжя Блерів перебралася на Даунінг-стріт, 10, у них вже було два сини і дочка. Задовго до цього подружжя домовилося, що не будуть ховати Шері та дітей від об'єктивів телекамер і фотоапаратів. Це було зроблено за наполяганням дружини, яка хотіла якомога більше часу проводити разом з чоловіком. Блер двічі був присутній при пологах дітей. Він не бачив нічого особливого в тому, щоб вночі вставати до своїх стурбованим чимось немовлятам.

Стурбованість Блера з приводу зайвої уваги громадськості до його родини не раз виправдовувалася. Прем'єр виявив, що його інтереси як політика і батька можуть вступати один з одним в конфлікт, і, до його честі, він зробив вибір на користь останніх.

Але при всьому цьому Блер не проти використовувати тему батьківства для досягнення бажаного публічного ефекту. У його виступах часто можна зустріти пасажі типу «Я кажу вам це не тільки як прем'єр-міністр, але і як батько» або «Мої діти нудьгують за мною, але вони - за мою присутність тут». Для вирішення політичних колізій Блер нерідко звертається за допомогою до своєї дружини.

Висновки

Підсумки десятирічної діяльності Тоні Блера на посаді прем'єр-міністра досить суперечливі. Дати їм однозначну оцінку неможливо, точно також як неможливо, не впадаючи в розлогі міркування, говорити про занепад "ери Блера" або, навпаки про подальший розвиток "блеерізма". Його відхід продиктований, як видається, не стільки конкретними результатами його правління, але в першу чергу втомою з обох сторін. Як заявив сам Блер у своїй промові: "Десять років - достатній термін не тільки для мене, але і для країни". Тому не можна сказати, що країна потребує нової політики, швидше - нових осіб.

Коли-небудь Тоні Блер перетвориться на персонаж історії. Чи залишиться він у пам'яті як прогресивний лейборист або затаївся консерватор, сміливий реформатор або зберігач традицій, творець або руйнівник, а може бути, за ним закріпляться всі ці епітети? Адже в характері і в житті Тоні Блера так багато парадоксів.

Список використаних джерел та літератури

1. Tony Blair “A Journey: my political life”// Random House/ Audiobooks: 2010// ISBN-10: 1846571626;

2. JonSopel “TonyBlair”// BBC: election97/ web.archive.org/web/ 19970429023830;

3. http://news.bbc.co.uk/hi/russian/uk/newsid_6636000/6636781.stm

4. http://www.iamik.ru/?op=full&what=content&ident=35149;

5. http://www.ahmadtea.ua/701/;

6. http://www.gromyko.ru/Russian/Brit/brit7.htm;