Поняття, категорії, закони (закономірності) політолог

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Поняття, категорії, закони (закономірності) політолог

Поняття, категорії, закони (закономірності) політолог

Поняття, категорії, закони (закономірності) політології

Політологія як самостійна сфера політичних знань має систему наукових понять та категорій. Своєрідність політології як науки полягає в тому, що ключовим питанням та основною її категорією є політична влада. Всі соціальні явища та процеси політологія розглядає крізь призму політичної влади. Політика існує там, де існує боротьба за владу, за її досягнення, застосування та утримання. Без влади не може бути політики, бо саме влада виступає засобом її реалізації.

Отже, до понять та категорій загальної теорії політики та політичних систем належать: політика, політична влада, суб'єкти політики, політичні відносини, політична система суспільства, політичні норми, політичні інститути, держава, політична партія, суспільне об'єднання, суспільний рух, політична ідеологія, політична культура.

Основними поняттями, що розкривають динамічний аспект політичної дійсності, є: політична діяльність, політична дія, політичне рішення, політичний процес, політичний конфлікт, політична соціалізація, політична поведінка, політична участь. Крім того, в політології широко використовуються поняття та категорії суміжних з нею наукових дисциплін.

Політологія як наука має систему закономірностей, які характеризують найбільш істотні та сталі тенденції розвитку та використання політичної влади. У політологічній літературі виділяють три групи закономірностей, в залежності від сфери їх прояву:

Політико-економічні закономірності, які відбивають співвідношення між економічним базисом суспільства та політичною владою як елементом надбудови. Найважливіші закономірності цієї групи були сформульовані К. Марксом та Ф. Енгельсом. З погляду марксизму, політична влада є лише породженням економічної влади. І політика, і вся система політичної, державної влади зумовлені об'єктивною закономірністю, розвитком економічних процесів. Економічні інтереси є соціальною причиною політичних дій. Разом з тим політична влада має відносну самостійність, яка відкриває чималі можливості для політичного впливу на економічні процеси. Проте самостійність політичної влади не повинна породжувати культ політичної влади, ілюзій стосовно її реальних можливостей, бо намагання за допомогою адміністративного примусу "обійти" економічні закони не сприяють досягненню поставленої мети.

Політико-соціальні закономірності, які характеризують розвиток політичної влади як особливої соціальної системи, з власною внутрішньою логікою та структурою. Тут основною закономірністю є зміцнення стабільності політичної влади, причому в різних системах ця закономірність реалізується по-різному. Так, авторитарна система для зміцнення стабільності об'єктивно потребує максимальної концентрації влади, застосування насильства в усіх сферах суспільного життя. Демократична система передбачає розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, опору на принципи зацікавленості, згоди та консенсусу.

Політико-психологічні закономірності, що відбивають комплекс існуючих зв'язків та відносин між особистістю та владою. Найбільший інтерес з даної групи становлять закономірності, пов'язані з досягненням влади політичним лідером, вперше сформульовані ще Н. Макіавеллі.

У політологічній літературі існують і інші підходи до визначення закономірностей політології як науки та навчальної дисципліни. Так, слід виділити закони структури, функціонування та розвитку.

Закони структури визначають способи організації політичних систем, їх внутрішню визначеність та взаємообумовленість.

Закони функціонування - це істотні, необхідні зв'язки між політичними суб'єктами в процесі їх часових змін.

Закони розвитку - це закони переходу від одного порядку взаємовідносин у системі до іншого, від одного стану структури до іншого.

Г. Т. Тавадов у систему законів (закономірностей) політології включає:

а) закономірності виникнення та розвитку політичних інтересів, їх взаємодію та взаємообумовленість з економічними та іншими сферами життєдіяльності суспільства;

б) закономірності становлення, функціонування та розвиток політичної влади;

в) закономірності виникнення, функціонування та розвитку політичних відносин, процесів, явищ, подій;

г) закономірності взаємовідносин особистості і влади.

2. Роль та місце політології в системі суспільних наук. Воєнні питання в курсі політології

Наука про політику тісно взаємодіє і тісно зв'язана з соціально-політичними науками: історією, філософією, економічною теорією, політичною соціологією та ін. Головне призначення курсу науки про політику - формування політичної свідомості та політичної культури народу. Тим-то є багато спільного між наукою про політику та соціально-політичними і суспільними науками, але є і певні відмінності, що дають величезний матеріал про суть, місце і роль науки про політику у формуванні політичної свідомості та політичної культури всіх членів суспільства.

Якщо філософія, виходячи з найзагальніших законів соціального розвитку, всебічно оцінюючи природничо-історичний процес поступового руху людства від однієї суспільно-економічної системи до вищої, науково достовірно і неспростовно встановлює неминучість закономірного переходу людства від нижчого до вищого ступеня розвитку, то наука про політику, використовуючи філософські обґрунтування політики як соціального явища, визначає методологію світоглядної спрямованості аналізу політичних явищ і процесів.

Якщо економічна теорія - наука про закони виробництва, розподіл, обмін потребами матеріальних благ в суспільстві, розвиток відносин і нагромадження капіталу, звертається до розгляду основних успіхів приватної і суспільної власності, розвитку ринкових відносин, формування ринку товарів і збуту, а також формування торгівлі та нагромадження капіталу, організації суспільного життя в сфері виробничих відносин, розвитку продуктивних сил, докорінних потреб матеріального виробництва, то наука про політику дає наукове обґрунтування принципів вироблення і здійснення економічної політики, державного регулювання економічних процесів.

Правові механізми, механізми розвитку і реалізації політичних рішень - предмет вивчення правової науки. Соціальні норми і відносини без системи політичної влади не можуть стати загальнообов'язковими. Тісний зв'язок правової і політичної наук забезпечує процес поєднання соціальних норм і відносин політичної влади. Адже без правового оформлення не може нормально функціонувати політична влада.

Процес розвитку політичного життя суспільства, державних інститутів, політичних партій і рухів досліджує політична історія. Співвідношення науки про політику і політичної історії визначаються тим, що, з одного боку, політична наука допомагає створювати теоретичну базу аналізу еволюції політичних процесів, з другого - історія і сучасна політична практика служить не лише визначальним критерієм правильності теоретичних висновків політичної науки, а й основою нових узагальнень та їх висновків.

Найтісніше зв'язана наука про політику з політичною соціологією, що вивчає систему взаємодії політики з соціальним середовищем. В кореляції, тобто у співвідносинах, взаємозв'язку з вивченням свідомості, інтересів та мотивів поведінки індивідів, соціальних та етнічних груп їх організації і розглядається розвиток політичних процесів. Основну увагу політична соціологія зосереджує на аналізі соціальної думки з точки зору їх впливу на політичні відносини. Дедалі частіше звертається політична соціологія до вивчення офіційних політичних інститутів і норм, соціальної природи політичної влади. Сучасна наука про політику швидко соціологізується внаслідок застосування запозичених у соціологів методів дослідження.

Наука про політику та політична соціологія мало чим відрізняються за об'єктом і методами, але принципові відмінності залишаються в предметі пізнання. Якщо політична соціологія розглядає політичні явища стосовно розвитку соціальних процесів, то наука про політику їх аналізує уже з позицій політичної влади. Соціолог, розглядаючи такі інститути, як громадські, суспільні організації, насамперед, звертає увагу на соціальні процеси, що тривають у них, їх зв'язок з іншими процесами, що відбуваються в суспільстві. Політолог бачить в громадських, суспільних організаціях знаряддя політичної влади, аналізує їх місце в системі владних інститутів, досліджує владні відносини, що проявляються в громадських, суспільних організаціях, впливають на їх розвиток.

Політична соціологія досліджує і проблеми влади, не обмежуючи суті владних відносин лише насиллям і примусом, що, на жаль, властиво марксистській традиції політичної думки. Відома думка про те, що насилля є повивальною бабою, повитухою всякого старого суспільства, коли суспільство вагітне новим, перетворилось згодом в імператив, тобто в повеління революційного мислення і дії. Звести владні відносини до насилля не дозволяє влада, що виявляється неповною, коли суб'єкт не досягає мети. Якщо бажані результати не досягнуті, то величезні труднощі, зв'язані з подоланням опору інших людей, свідчить не про тріумф влади, а про її неповноцінність. І, крім того, не ясно, чому мобілізація людей на досягнення поставленої суспільно значимої мети має здійснюватися на основі примусу і насилля.

Дуже важливим для становлення в Україні науки про політику є розробка питань про предмет і сфери поширення політичної науки, її понять і її змісту, тому що їх визначення допоможуть уникнути, з одного боку, розпилення сил в процесі наукових досліджень, а, з другого, - взаємної підміни, дублювання і певної невизначеності. Прагнучи змалювати коло політичних питань, якими займається в сучасних умовах теорія держави і права, філософія, соціологія, економічна теорія та наука про політику в Україні, вчені, не без підстав, насамперед, виділяють такі: політична система суспільства, роль і взаємовідносини держави, політичних партій, громадських організацій, суспільно-політичних об'єднань, зміст політичної влади, способи розробки і здійснення державної політики, форми та методи управління, участь різноманітних соціальних спільностей (класів, верств) в політиці, політична свідомість людей і їх виховання, становище особи в питанні демократії (народовладдя, рівність, свобода, соціальна справедливість), зовнішня політика держав, діяльність різних міжнародних рухів та ін. В процесі здійснення радикальної економічної, політичної і правової реформ в Україні гостро стоїть питання про актуалізацію і поглиблення наукових політико-правових досліджень Явний дефіцит політичної культури виявляється не тільки у громадян, не залучених в політичні події та явища, але і в тих, хто бере участь у них активно. Політика в різних видах і формах - єдина, заради чого і існує. Ось чому зростає роль науки про політику в сучасних політичних процесах і явищах в Україні. Політика справді вказує напрям, впливає на темпи економічного розвитку. Наука про політику вивчає саме політику, як процес, що підпорядкований певним закономірностям, що реалізує на практиці певні принципи - стратегію та тактику.

Зміст будь-якої політики - державної, економічної, соціальної, духовної - відображає певний предмет, під яким розуміється все те, що має властивості, які перебувають у відносинах між собою. Кожна наука, а зокрема наука про політику, має свій предмет вивчення: політичні процеси, явища, події, політичні відносини, і важливо при вивченні політики знати саме зміст і напрямки її розвитку, розкрити рушійні сили її реалізації. Необхідно в таких умовах з'ясувати в чому ж суть специфічності політичних процесів і політичних відносин в суспільстві, з тим, щоб знайти шляхи вирішення проблем, досягти консенсусу. А це дуже важливо для забезпечення стабільності суспільства.

Воєнні питання в курсі політології

В курсі політології вивчаються наступні воєнні питання (проблеми):

v воєнна політика;

v роль армії у вирішенні політичних конфліктів у зовнішній політиці;

v оцінка воєнно-політичної обстановки;

v роль і місце армії в політичній системі суспільства;

v воєнно-політичне прогнозування тощо.

А взагалі - є така наука, як воєнна політологія, де центральне місце посідає воєнна політика держави.

Воєнна політологія вивчає наступні проблеми:

v об'єктивні закони виникнення і розвитку конфліктних ситуацій, закони війни і воєнної політики, мистецтво їхнього використання дипломатичними і військово-командними колами в інтересах політики свого класу і держави. Іншими словами, мова йде про воєнну політику держави;

v поняття воєнної могутності (військової сили) держави та інших суб'єктів політики (партій, суспільних рухів тощо). У центрі уваги тут знаходяться армія, її взаємини із суспільством, а також потенціали, що характеризують воєнну могутність країни;

v міжнародну і внутрішню політичну обстановку, суперечності і ситуації, у яких з'являється необхідність використання військової сили. Центральною проблемою тут є категорія воєнно-політичних ситуацій і передбачення їхньої еволюції, розкриття джерел війни, воєнних конфліктів, "вузлів напруги", що можуть виникнути;

v види і форми застосування військової сили - війни внутрішні (громадянські), зовнішні (міждержавні, коаліційні, воєнні конфлікти), а також інші види застосування воєнного насильства (інтервенція, демонстрація сили, "каральні" заходи, перевороти і т.п.).

Перераховані проблеми у першу чергу є предметами спостереження та аналізу власне воєнної науки. Однак межу між воєнною політикою і мирною політикою неможливо провести, виходячи тільки із засобів насильства (армії) та форм їх застосування (війн і воєнних конфліктів). Справа в тому, що війна народжується в протиріччях мирного співіснування держав і народів. І у свою чергу, якою б не була війна (аж до її світового масштабу), кінцевою метою її є встановлення миру (у тій його формі, що вигідна державі-переможцю або більшості із воюючих сторін). Тому війну неможливо зрозуміти, пояснити й оцінити, не розглянувши характеру передуючого їй миру. В той же час і мир неможливо зрозуміти, не оцінивши наслідків війн, що передували йому. Виходячи з таких роздумів, мир є якщо і не прямим, то все ж таки обов'язковим предметом дослідження військової політології.

Підсумовуючи наведені аргументи, ми можемо визначити воєнну політологію як науку про роль військової сили у зовнішньо- та внутрішньополітичних відносинах та про особливості її використання суб'єктами політики (влади) для відстоювання своїх інтересів.

Дослідження вищеперелічених завдань воєнної політології виводить на необхідність вивчення інтегральної для них проблеми - національної безпеки країни. Справа у тому, що аналіз воєнної політики, проблем війни і миру, воєнної могутності, воєнно-політичної обстановки цікавий для суб'єкта політики з того погляду, наскільки забезпечена його безпека, що немислимо поза межами національних вимірів. Як співвідносяться національна і воєнна безпеки, обороноздатність і воєнна могутність, яка роль армії в забезпеченні воєнної безпеки - усе це входить в коло питань, що досліджуються воєнною політологією.

Висновок: таким чином, політологія - це наука, що аналізує і характеризує політику, насамперед, як науково обґрунтовану діяльність політичних партій, суспільно-політичних організацій і громадських рухів, об'єднань, товариств та державних інститутів.

В центрі науки про політику є організація, форми і методи функціонування політичної влади, вивчення політичних теорій і концепцій, політичних систем політичного життя, політичної свідомості, інтересів і поведінки політичних суб'єктів.

Політологія тісно зв'язана і тісно взаємодіє з іншими соціально-політичними науками.

В курсі політології вивчаються також і воєнні питання, існує така наука як "Воєнна політологія."

Тема 2 ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ та СУЧАСНІ ПОЛІТОЛОГІЧНІ КОНЦЕПЦІЇ

1. Основні етапи розвитку політичної думки.

2. Основні політологічні концепції сучасності.

У політологічній літературі існують різні підходи до вивчення історії політичних вчень. Проте більшість авторів викладають історію політичної думки в хронологічному (часовому) аспекті, виходячи з узвичаєної періодизації історії: давній світ, середньовіччя, новий і новітній часи. При будь-якому підході акцентується увага на тісний зв'язок політичних вчень минулого із сучасністю. Знання минулого допомагає краще зрозуміти теперішнє. Не випадково і сьогодні, вже у XXI столітті ми продовжуємо аналізувати тексти видатних мислителів минулого і навіть ведемо із ними полеміку. Так, видатний сучасний австрійський філософ Карл Поппер (1902-1994) у своїй книзі "Відкрите суспільство та його вороги" полемізує з Платоном стосовно його "політичної програми". К. Поппер зазначає, що коли він звертається до минулого, аналізована ним проблема стає проблемою сучасності.

1. Основні етапи розвитку політичної думки.

Політична думка своїм корінням іде в глибоку історію. Вона пов'язана з долями стародавніх народів Єгипту, Вавилону, Китаю, Греції, Персії, Рима, обіймає багато століть і відрізняється чималою своєрідністю в різних країнах.

Усі політичні теорії відображають реальні політичні відносини суспільства. Тому політичні теорії змогли з'явитись тільки з утворенням політичного життя суспільства і появою держави.

Політична думка в своїй історії проходить декілька етапів.

Політичні ідеї Стародавнього світу

Історично першою формою пізнання політики було її релігійно-міфологічне трактування. У ІІ-І тисячоліттях до н. е. панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою. Різні версії міфу відбивали можливі варіанти упорядкування і регуляції відповідних суспільних відносин.

Але вже у VIII-VI ст. до н. е. намітилася тенденція відходу від релігійно-міфологічного до більш раціонального, "земного" погляду на світ взагалі, на державу, владу, право -- зокрема. Згодом ця тенденція знайшла своє втілення та оформилася у вченнях Будди в Індії, єврейських пророків Єремії, Ісаї та інших - у Палестині, мудреців софістів і філософів - у Греції, юристів - у Римі.

З часом політичні погляди набувають певної філософсько-етичної спрямованості. У Давньому Китаї фундаментальну роль в історії розвитку політичної та етичної думки відіграло вчення Конфуція (551-479 до н. е.) -конфуціанство, що стало певного роду еквівалентом релігії. Головна праця Конфуція -- "Луньюй" ("Бесіди і судження"). Визнаючи божественну і природну сторони походження влади, Конфуцій свій головний інтерес вбачав у тому, як улаштувати життя людей, забезпечити мудрий і справедливий порядок у державі. Цей порядок припускає п'ять видів відносин: володаря і підлеглих, чоловіка і дружини, батька і сина, старшого і молодшого братів, друзів. У перших чотирьох повинне бути повеління з одного боку, і повне підпорядкування - з іншого. Панувати необхідно справедливо і з натхненням, підпорядковуватися - правдиво і щиро. У дружбі ж керівним принципом повинна бути взаємна доброчинність.

Основними категоріями конфуціанства є поняття "шляхетного мужа" (чоловіка), "людинолюбства" і "правил ритуалу". Управляти державою повинні шляхетні чоловіки на чолі з володарем - "сином неба", причому шляхетність Конфуцій визначає не за походженням, а за моральними якостями і знаннями людей.

Основою політичного вчення Конфуція є принцип доброчинності, людяності. На запитання, що таке людяність, він відповідав: "Тримати себе із шанобливістю вдома, благоговійно ставитися до справи і чесно поступати з іншими". Найвищою метою його етичного кодексу було встановлення справедливої соціально-політичної структури у суспільстві та державі. Соціальний порядок Конфуцій вбачав у тому, щоб у суспільстві все перебувало на своїх місцях і кожний знав свої права й обов'язки. "Володар повинен бути володарем, слуга - слугою, батько - батьком, син - сином".

В цілому, політичні ідеї Конфуція спрямовані на досягнення внутрішнього зв'язку між верхами і низами суспільства та стабілізації управління. Регулювання політичних відносин за нормами доброчинності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів.

З критикою конфуціанства виступили легісти (законники) - прихильники напряму китайської політичної думки IV ст. до н. е. Фундатор легізму Шан Ян (390-336 рр. до н. е.) вважав, що заклики до доброчинності в конфуціанському стилі - балачки, а конфуціанці - паразити, що сидять на шиї народу. Легісти розробили власне вчення про техніку реалізації влади, засновану на жорсткій системі адміністративних розпоряджень. Уявлення легістів про суворі закони як основний засіб управління пов'язані з їхнім розумінням взаємовідносин влади і мас: ці відносини мають непримиренний характер за принципом "хто-кого". "Коли народ сильніший за свою владу - держава слабка; коли ж влада сильніша за свій народ - армія могутня". Тільки насильницькими методами, вважали легісти, можна навести і підтримувати порядок у суспільстві.

Обіймаючи посаду прем'єр-міністра (царство Цинь), Шан Ян здійснив ряд драконівських реформ, що сприяли посиленню одноособової влади та її військової могутності. Метою правління, вважав він, є зміцнення влади правителя і здійснення завойовницьких походів проти сусідніх держав, захоплення їхніх земель. Народ же, піддані є не більш, ніж простий засіб для досягнення цієї мети. Якщо конфуціанство вважало державу великою сім'єю, у якій володар - турботливий батько, то у легістів народ - матеріал, із якого можна ліпити, що завгодно. Шан Ян радить правителю поводитися з підданими, як гончар поводиться з глиною; народ має перебувати під постійним контролем, під страхом суворого покарання виконувати все те, що йому диктує держава.

Крім Шан Яна, погляди легістів поділяли і розвивали численні видатні представники школи "законників". Усі вони в різних варіаціях відстоювали необхідність суворих законів як засобів управління. Таким чином, до II ст. до н. е. офіційна державна ідеологія в Китаї поєднувала в собі як конфуціанство, так і легізм. Проте перевага конфуціанства зберігалася аж до Синхайської революції 1911-1913 рр.

З численних мислителів Давньої Греції особливе місце в розвитку політичної думки займають Сократ, Платон і Аристотель.

Сократ (469-399 до н. е.) - видатний мислитель, який залишив глибокий слід у розвитку політико-правової думки. Дві його провідні ідеї мають особливе значення. По-перше, це принцип законності: у своєму ставленні до закону Сократ був принциповим прихильником законності. Він ототожнював законність і справедливість та вважав, що у суспільстві повинні панувати не сила і примус, а доброчесність і справедливість. Принцип законності Сократ використовував і як найважливіший критерій класифікації та характеристики форм державного устрою і правління. Так, упорядкованими державами з добрими законами він називав Спарту і Крит, аристократичними помірно-олігархічними державами - Фіви і Мегари. Негативно ставився до "крайньої" демократії Афін, що погрузли у користолюбстві громадян і некомпетентному демократичному правлінні. Владу, що базується на волі народу та державних законах, Сократ іменував царством; владу ж проти волі народу, що спирається не на закони, а на свавілля правителя - тиранією, до якої він ставився різко негативно, як до режиму беззаконня, свавілля і насильства.

По-друге, принцип верховенства знань та інтелекту в управлінні державою; правити повинні знаючі. Це твердження, що відбиває ідеальні уявлення Сократа про розумно-справедливі засади держави, стосується всіх політичних форм: "Царі і правителі не ті, що носять скіпетри, не ті, що обрані знатними вельможами, і не ті, що досягли влади шляхом жереба, насильства чи обману, -- але ті, що вміють правити". Проблема політичного блага є проблемою розумного упорядкування поведінки людей. За Сократом, для досягнення досконалості суспільних, політичних відносин необхідним є панування розуму над свавіллям волі. Тобто, в державі правити повинні добрі люди, які знають свою справу.

Платон (427-347 до н. е.) один із найвидатніших мислителів не тільки античної, але і всієї історії філософії і політичних вчень. Політичні погляди Платона викладені в діалогах "Держава", "Політика" і "Закони". Платон - учень Сократа, протягом восьми років він ходив за Сократом буквально по п'ятах і записував усе, що чув від учителя. Після смерті Сократа Платон 12 років мандрував, а по поверненні до Афін заснував свою школу, що одержала назву Академії та проіснувала майже тисячу років.

Будучи філософом-ідеалістом, Платон розробляє ідеальні варіанти суспільного устрою, зокрема, проект ідеальної держави. Платон вважав, що ідеальна держава повинна відповідати природі людини, що містить у собі три складові частини: розумну, люту і ту, що жадає. В ідеальній державі розумній частині відповідає верства правителів, лютій - верства воїнів, що жадає - верства селян і ремісників. Кожна верства зайнята своєю справою: правителі (філософи та люди науки) управляють державою, воїни її захищають, селяни і ремісники виробляють матеріальні блага.

Аби захистити правителів-філософів від будь-яких низьких пристрастей, пов'язаних із володінням власністю, Платон наполягав на її ліквідації для них, а також виступав за скасування для правителів індивідуального шлюбу і моногамної сім'ї. Для воїнів також пропонувалися суворі обмеження - вони не повинні мати власних будинків, землі, для них не передбачався інститут сім'ї, запроваджувалася спільність дружин, народжуване потомство переходило на виховання до держави.

В ідеальній державі не повинно відбуватися ніяких змін, оскільки і так все влаштовано найкращим чином. Інтереси окремої людини, меншості, "частини" повинні підпорядковуватися інтересам більшості й "цілого". Людина для держави, а не держава для людини - кредо політичної філософії Платона.

Видатні вчені XX ст. А Тойнбі і К. Поппер розцінювали ідеальну державу Платона як реакційну утопію тоталітарного напряму, тому що в такій державі передбачався тотальний контроль держави над людиною в усіх сферах її життєдіяльності, включаючи особисте життя. Саме за пріоритет держави на шкоду щастю окремої особистості критикував Платона і його учень Арістотель, якому належить фраза, що згодом стала загальновідомою: "Платон мені друг, але істина дорожча".

Платон створив не тільки вчення про ідеальну державу, але і дав характеристику іншим формам правління. Такі політичні форми, як тимократія, олігархія і демократія він вважав недосконалими. Тимократія - влада сильних воїнів - завжди буде схильна воювати, тому що війна - це засіб збагачення приватних осіб, а пристрасть до збагачення призводить на державні посади багатіїв. Так, тимократія може перерости в олігархію. Олігархія - влада небагатьох багатих - усуває від управління незаможних, розколює суспільство на дві держави - багатіїв та бідняків, що будуть перебувати у постійній ворожнечі. Перемога бідних людей означає перехід до демократичного державного устрою. За Платоном, демократія - влада народу - устрій, що не має належного управління; це - влада мас, пересічності, що призводить до зіпсуття моральності, воцаріння нахабності, свавілля і безсоромності. За демократії багато питань вирішуються за допомогою жеребу, обговорюються на форумах. А на народних зборах усе вирішує криклива юрба, якою управляють спритні демагоги, тому демократія - це не влада народу, а влада тих, під чиїм впливом народ перебуває. Отже, демократія короткочасна, незабаром юрба поступається владою одноособовому тирану, і з крайньої свободи, говорив Платон, виникає найжорстокіше рабство. Люди втомлюються від відсутності порядку - з'являється тиран, який наводить порядок, але позбавляє свободи.

У діалозі "Політика" Платон висвітлює ряд політико-правових проблем. Так, політика - це царське мистецтво, що потребує знань і уміння керувати людьми. За наявності у правителів цих здібностей вже не важливо, правлять вони за законами чи без них. В інших державах, де немає істинних правителів, управління має здійснюватися за законами, написаними знаючими людьми. Таким чином, роль законності в схемі Платона - допоміжна.

Аристотель (384-322 до н. е.) - автор понад двадцяти політико-філософських праць, головна з яких - "Політика". Творчість Аристотеля оцінюється як найвище досягнення античної політичної думки - він заклав основи теорії політики. Як і Платон, Аристотель зазначав, що будь-якому індивіду властиві нестримні пристрасті і прагнення. Однак, якщо Платон вважав, що ці пристрасті можна приборкати лише за допомогою сили, то Аристотель закликав досягти цього пануванням розуму над низькими інстинктами та за допомогою політики, держави. Держава, говорив Аристотель, виникає з необхідності людей спілкуватися, допомагати один одному, для задоволення їхніх спільних потреб.

Маючи уявлення про справедливість і несправедливість, добро і зло, істину і неправду, люди можуть жити в умовах державного спілкування. Головне в державі - влада, що об'єднує її і не дозволяє розділитися на окремі сім'ї. У державі, як і в сім'ї, хтось повинен управляти, а хтось підпорядковуватися. Держави відрізняються формами організації влади.

Головне завдання політичної науки Аристотель вбачав у тому, щоб відшукати найбільш досконалу форму державного устрою. Проаналізувавши 158 відомих йому державних устроїв, Аристотель розробив типологію форм державного устрою. Основою типології є три критерії:

v кількісний - число правлячих осіб (один, декілька, більшість); цей критерій Аристотель вважав не головним, тому що будь-яке число правителів може правити погано;

v якісний - які цілі переслідує, у чиїх інтересах здійснюється влада: в інтересах усіх громадян держави (у загальних інтересах) або в інтересах правителів (у приватних інтересах);

v майновий - правлять багаті чи бідні; збігається з кількісним критерієм: правління меншості (багаті) або більшості (бідні), тому самостійної ролі в типології державного устрою не відіграє.

За цими критеріями Аристотель розділив усі форми державного устрою на "правильні" і "неправильні". До "правильних" форм Аристотель відніс: монархію (правління одного, але на загальне благо), аристократію (правління кращих людей в інтересах усіх), політію (збалансоване правління відібраної на основі цензу більшості заради загального блага). Політію Аристотель вважав кращою формою держави, тому що вона поєднує принципи аристократії (доброчинність), олігархії (багатство) і демократії (свобода). За політії у звичаях домінує помірність, у майні - середній достаток, при владі - середній клас. "Неправильними" формами державного устрою Аристотель вважав: тиранію (необмежене правління одного в корисливих інтересах), олігархію (правління небагатьох багатих заради власного блага), демократію (правління незаможної більшості, що здійснюється у власних інтересах).

За Аристотелем, політичне правління - це правління закону, а не людей: правителі, навіть кращі, схильні до почуттів і афектів, закон же - "урівноважений розум". Аристотель не розмежовує державу і суспільство. У його вченні, як і у вченні Платона, мають місце тоталітарні тенденції: людина - частина держави, особисті інтереси строго підпорядковані загальному суспільному благу.

Отже, для політичної думки античності характерні такі риси:

v пошук ідеальної моделі держави, здатної забезпечити справедливість і порядок;

v трактування політики як форми цивілізованого буття людей, що передбачає єдність держави, суспільства й окремого індивіда;

v відсутність чіткого розмежування філософії, етики і політики, що зумовило моралізаторський характер праць політичної проблематики.