Становлення багатопартійності в України

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Становлення багатопартійності в України

Становлення багатопартійності в України

План

1. Політична діяльність

2. Політичні партії та їх роль в політичній системі суспільства

3. Основні напрямки становлення та розвитку політичної системи в незалежній Україні

Література

1. Політична діяльність

Система політико-владних відносин знаходить вияв у складному за своєю структурою політичному процесі, нерозривно пов'язаному з політичною діяльністю, через яку сам цей процес завжди репрезентує суб'єкта політики. В найбільш загальному вигляді політична діяльність -- це сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй, партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію їхніх політичних інтересів, насамперед завоювання і утримання влади. Соціальною детермінантою політичних дій людей у підсумку є економічні інтереси. Проте це не прямолінійна детермінація, яка так недбало проповідується марксизмом. Політична діяльність має значний статус автономності, а на деяких етапах і визначальності. Тим більше, вона (як і естетична та інші види діяльності) не вкладається у прокрустове ложе основного питання матеріалістичної діалектики, а виходить за його межі і може творитися на рівні підсвідомості, що межує з нормами буденної свідомості, далекої від розуміння об'єктивних законів розвитку природи і суспільства та й тієї ж економіки.

Політична діяльність на відміну від наукової більшою мірою прагматична і прив'язана до реально існуючого (а не гіпотетичного) суспільно-економічного ладу і меншою мірою містить у собі прогностичні, моделюючі, теоретико-конструктивні функції.

Якщо головне питання політичної діяльності -- реалізація політичних інтересів, то неправомірним було б у демократичному суспільстві замикати політичну діяльність лише на розв'язанні класових протиріч. З розвитком, урізноманітненням і рухливістю форм власності в сучасному суспільстві високорозвинених країн більш складними і дієвими є інфраструктурна роздробленість і досить автономні соціальні утворення, ніж класи, нації тощо. А тому політична діяльність виникає там, де з'являється відповідний політичний інтерес, який може нести лише одна особа, не мільйони мільйонів. Тому політична діяльність це не обов'язково, як ще донедавна мислилося, поділ суспільства на дві основні групи, хоч би в якій формі і з якими конкретними намірами ця діяльність велася, а діяльність, спрямована на реалізацію інтересів влади із якнайповнішим урахуванням найширшого спектра плюралістичних інтересів стосовно цієї влади. Отже, це набагато складніша діяльність, ніж те, що проповідувала комуністична ідеологія.

Сучасність дедалі очевидніше розкриває значення свідомої діяльності людей, однією із форм якої є політична діяльність. Відбувається значна політизація соціальних, культурних, економічних і екологічних процесів. Багато проблем, які раніше стихійно саморегулювалися і в керівництві якими не було необхідності, сьогодні потрібно узгоджувати в масштабах країни або суспільства в цілому.

Удосконалення управління суспільством у сучасних умовах вимагає широкого застосування створених у процесі науково-технічної революції засобів і методів розв'язання управлінських завдань.

Політика здійснюється людьми, рівень активності яких значною мірою залежить від знання механізму її регуляції: закономірностей, специфічних інтересів і інституційних утворень, норм та засобів реалізації політичних цілей.

Інші різноманітні форми політичної активності служать не супутніми компонентами функціонування політичних інститутів і політичних систем, а власне, необхідними спрямовуючими елементами політичного життя.

Визначаючи суть політичної діяльності, насамперед потрібно з'ясувати, що таке політичне життя і через які фактори воно виявляється. Його багатогранність пов'язана передусім з політичними інтересами, які віддзеркалюють у концентрованому вигляді потреби різноманітних соціальних груп. Політична свідомість виступає рушієм суспільної діяльності, її розвиток здійснюється під впливом багатьох факторів, у тому числі інститутів політичної системи, політичних і правових норм, традицій, політичної культури.

Необхідною умовою засвоєння природи політики, влади, влаштування і функціонування політичних інститутів є політична культура. Вона визнає політичні цінності, які впливають на свідомість і поведінку людей. У політичній діяльності неперервність, наступність політичних дій, рішень констатують політичні традиції, що має важливе значення для збереження і розвитку всієї системи культурних цінностей для будь-якої цивілізації. Разом з цим традиціоналізм у політичній діяльності надає їй відповідної рівноваги, стабільності і меншої можливості для виникнення авантюризму, волюнтаризму і подібних політичних явищ. Хоча тут же може критися загроза догматизації політичного життя, яке спирається на могутній пласт традиціоналізму. Важливим фактором динамізму політичних процесів може служити зв'язок з іншими сферами людського буття -- економікою, наукою, культурою, які впливають на зміни в політиці. Вибудовувати структуру і зміст політичного життя відповідно до правової логіки всього людського буття, а не за внутрішніми законами сваволі допомагають політичні і правові норми. Наявність правових основ політичного життя не допускає абсолютизації, що сталося, наприклад, у радянському суспільстві, де єдиною правовою основою регулювання політичної діяльності була ідеологія, а не юридичне право.

Політичні інтереси, свідомість, політична культура, традиції і правові норми виступають своєрідними системозапочатковуючими факторами політичної діяльності, визначають її цілі, зміст, розмах і наслідки на рівні суспільства, класу, соціальних груп, окремих індивідів. У тісному переплетенні внутрішніх і зовнішніх аспектів політики і здійснюється політична діяльність.

Оскільки політична діяльність не може функціонувати самостійно, то суміжні сфери суспільного життя також зазнають її впливу і самі можуть активно впливати на формування і процес реалізації в цій діяльності політичних інтересів.

Політична діяльність здебільшого оперує буденною свідомістю (здоровим глуздом) і дуже часто може уподібнюватися дипломатії, в якій внутрішній алогізм не завжди піддається усвідомленню через закони об'єктивної дійсності, звичайно, не повністю, а в деякій своїй частині.

Тому політична діяльність підпадає під пояснення теорії поведінки людини, яку проповідує біхевіоризм. Згідно з цією теорією, одним із важливих факторів суспільного розвитку є поведінка, не завжди усвідомлена і проаналізована. З цього, мабуть, випливає, що оцінка минулих політичних дій -- це значною мірою аналіз не тільки об'єктивної дійсності, а й суми поведінкових актів індивідів та відповідний оціночний вимір їх. Тут справді важко виявити оцінку суспільного характеру поведінки і політичної спрямованості того виду діяльності, який пов'язаний з політикою і владою у повному значенні слова. На жаль, політична діяльність ніколи не зможе піднятися до наукової, і те. про що йшлося вище -- її закономірність.

Політична діяльність є активним початком усього політичного процесу. Адже саме вона -- своєрідне поле дій інститутів політичної системи і соціально-політичних норм. У ній відбиваються воля й інтереси соціальних груп різних рівнів і ставлення до політики, до управління.

Існує тісний взаємозв'язок, з одного боку, між інститутами політичної системи і нормами та політичною діяльністю -- з другого.

Політична діяльність не може здійснюватися сама собою, стихійно, поза цілеспрямованим виливом інститутів і регуляторів.

Водночас не можна строго регулювати як політичне життя, так і всю політичну діяльність. Було б спрощенням штучно зводити її до політичних інститутів, так само, як і заповнювати нею все політичне життя.

Виникає запитання, а чи можна ототожнювати політичну діяльність з політичною участю? Деякі сучасні політологи за допомогою "політичної участі" намагаються довести спроможність усіх груп безпосередньо брати участь у прийнятті рішень, впливати на владу. Політична участь у нашому розумінні виступає або як етап, що передує політичній діяльності, або як допоміжна сфера, яка може впливати на політику з двох боків: сприйняття чи несприйняття цієї діяльності.

Політична діяльність впливає передусім на політичні і через них -- на всі інші суспільні відносини; Тому розмову про об'єкти політичної діяльності слід розпочати з висвітлення того, як вона реалізується, власне, в політичній сфері. В ній політична діяльність спрямована на ряд об'єктів, одні з яких є організаційними факторами суспільно-політичного життя, другі -- процесами політичного розвитку.

До першої групи можна віднести: утворення державних органів шляхом їх виборів; створення масових організацій у результаті волевиявлення громадян, об'єднаних у суспільні організації; вироблення політико-правових норм шляхом регулювання процесу підготовки і прийняття законів, безпосереднього вияву волі громадян (референдуми, з'їзди, збори тощо); організацію системи управління основними сферами державного і суспільного життя, тобто визначення принципів організаційних структур, повноважень і взаємовідносин ланок управління.

До другої групи об'єктів належать: зміцнення соціальних основ розвитку суспільства; розвиток національних відносин, врахування інтересів національних груп і меншостей; залучення громадян до управління державними і суспільними справами; вироблення довір'я і підтримки політичним курсам партій, політичним інститутам; формування політичної свідомості громадян; зміцнення влади, політичних інститутів; забезпечення дотримання законності та інших демократичних норм; проведення міжнародної політики.

Яке ж відношення має політична діяльність до інших сфер життя суспільства і як вона на них впливає?

Політична діяльність приводить у рух важелі, які визначають прогрес кожної сфери та успіх усіх видів діяльності суспільства.

Будь-яка людська діяльність, а тим паче політика повинна бути цілеспрямованою. Ціль як фокус відображає ту модель дійсності, на реальне відтворення якої мусить бути спрямована політична діяльність. Цілі як близькі, так і далекі, завжди вимагають серйозних зусиль партій, держави, їх визначення встановленню пріоритетів з метою реалізації. Практика засвідчує, що нехтування або ігнорування цього призводить до кризових явищ, інертності і пасивності людей у політичному житті.

Політична діяльність немислима без політичної інформації. Вона дає відомості про розвиток соціальної структури суспільства, про нації та відносини між ними, про влаштування влади і функціонування політичної системи та її ланок, про організацію управління, про розвиток демократії, про рівень політичної культури і політичної свідомості. Інформація охоплює також міжнародне життя. Недостовірність або фальсифікація політичної інформації спричинюється до збочень у політичній діяльності.

Соціально-політична діяльність пов'язана з розробкою політики та її здійсненням, з функціонуванням влади. Здавалось би. на перший погляд, аналіз різноманітних організацій, які виконують соціально-політичні функції, дасть відповідь на запитання, що належить до суб'єктів політичної діяльності. Але такий підхід не дав би змоги розкрити всю глибину і багатогранність соціально-політичної діяльності і якоюсь мірою формалізував би її.

Первинним і, мабуть, єдиним суб'єктом політичної діяльності виступає людина. Народ, класи, нації, інші великі і малі політичні групи -- це не що інше, як сукупність окремих людей з відповідними інтересами, цілями. Тому в демократичному суспільстві суб'єктом політичної діяльності виступає тільки особа (в іншому випадку спостерігався б поділ суспільства на малі та великі суб'єкти діяльності), але вона через право, владу тощо ніби відсторонює від себе свої суб'єктні можливості, передаючи їх на рівні: класів, нації, прошарків і груп населення; політичних структур -- держави, партії, різноманітних громадських організацій.

На практиці простежується якісна неоднорідність форм і видів політичної активності. Виходячи з цього, можна сконструювати приблизно таку шкалу інтенсивності політичних дій: реакція (позитивна чи негативна) на імпульси, які надходять від політичної системи, її інститутів чи представників, не пов'язана з необхідністю власної активності; участь у періодичних діях, пов'язаних з делегуванням повноважень; діяльність у політичних і подібних їм організаціях; виконання політичних функцій у рамках політичних інститутів, що входять до політичної системи або діють проти неї; пряма дія, активна (у тому числі керівна) діяльність позаінституційних політичних рухів, спрямованих проти існуючої політичної системи.

2. Політичні партії та їх роль в політичній системі суспільства

Слово «партія» латинського походження. Воно означає частину більшої спільноти або цілісності. Вже у стародавньому світі це слово використовували для визначення політичної організації. Саме в такому смислі Цицерон і Плавт уживають терміни «партія» та «фракція» (на відміну від «амичитіа» -- благородний союз друзів -- «партія» та «фракція» означали «погані, неблагородні союзи»). Таке тлумачення увійшло в історію. Й для Вашингтона у США, й для Лафайєта у Франції слово «партія» ще асоціювалося зі злом. Негативно ставився до політичних партій і Ж.-Ж. Руссо. Але чіткого змісту ці терміни тоді ще не мали.

Формування політичних партій у сучасному розумінні відбувається наприкінці XVIII -- в XIX ст., з виникненням у результаті буржуазних революцій у Європі й Америці парламентів і парламентаризму як форми й принципу організації та здійснення державної влади.

Створення парламенту вимагало відпрацьованого механізму виборів (уведення загального виборчого права), зумовило групування депутатів з метою кращої реалізації на парламентському форумі своїх спільних цілей. Власне, ці потреби й вирішили появу партій як необхідного елемента організації політичного життя перших парламентських держав.

Протопартіями стали депутатські клуби та фракції в парламенті, орієнтовані на інтереси різних кіл нової політичної та] економічної еліти.

Масові партії виникають у другій половині XIX ст. їхньому розвитку сприяли два фактори: а) поширення загального виборчого права, що змушувало партії розгортати боротьбу за вплив серед виборців (так, якщо в Англії 1830 р. виборчі права мали тільки 220 тис. чоловік, то 1883 -- вже понад 4 млн.);

б) зростання організованості робітничого класу, усвідомлення ним своїх класових інтересів.

Паралельно з виникненням масових партій відбувається формування основних ідеологічних доктрин, характерних і для сучасних партійних систем. Це ідеології консерватизму, лібералізму, соціал-демократизму та комунізму.

В сучасній політологічній літературі по-різному трактують поняття політичної партії: як своєрідний штаб для підготовки до чергових виборів, як апарат повсякденного впливу на маси в усіх сферах життєдіяльності суспільства, як засіб активізації участі громадян у формуванні політики держави.

Найважливіші риси, що характеризують суть партії, виділив американський політолог Дж. Ла Паламбара. Будь-яка партія, вважає він, по-перше, є носієм ідеології або принаймні відбиває конкретну орієнтацію, бачення світу й людини, по-друге, є організацією, тобто відносно тривалим у часі об'єднанням людей, по-третє, ставить за мету завоювання влади, по-четверте, прагне забезпечити собі підтримку народу.

Характерним для всіх політичних партій є те, що вони І являють собою об'єднання людей, пов'язаних спільними інтересами, прагненням досягти реалізації своїх ідей. Прийнято вважати, що громадсько-політична організація стає партією, коли вона для виконання своєї програми висуває як мету прихід до влади або вплив на владу, участь у справах держави, визначення форм і напрямів її діяльності.

Звідси випливають і основні функції політичних партій:

· виявлення, формування та обґрунтування інтересів великих суспільних груп, визначення цілей і завдань, принципів, засобів їх досягнення;

· формування громадської думки, вплив на неї з метою залучення на свій бік якомога більшого числа прихильників;

· боротьба за державну владу на всіх рівнях, за можливість впливати на неї;

· участь в усіх формах державної влади, в розробці та здійсненні внутрішнього й зовнішнього політичного курсу;

· політичне виховання частини або всього суспільства;

· підготовка й висування кадрів для державного, партійного, профспілкового апарату.

ь наявністю й незначною впливовістю всіх партій;

ь присутністю серед політичних партій позасистемних;

ь формуванням уряду на позапартійній основі або на основі широкої коаліції;

ь демократичним або авторитарним політичним режимом.

Існують два різновиди атомізованої системи. Перший -- це система крайнього плюралізму. Вона притаманна республікам колишнього СРСР і більшості країн Східної Європи. Багаторічна комуністична олігархія змінилася тут широким конгломератом порівняно невеликих (у середньому 1000, але не більше 10000 членів) політичних партій. Так, кількість партій у Польщі сьогодні становить 132, в Грузії -- 79. За умов крайнього плюралізму уряд формується або на | широкій коаліційній основі (як у країнах Східної Європи), або ^за позапартійними критеріями, як у республіках колишнього СРСР.

За ідеологічним спрямуванням спектр партій надзвичайно [широкий -- від традиційних «ідеологічних» до таких екзотичних, як польська партія любителів пива (на виборах до Сейму І в 1990 р. була четвертою, отримавши 16 депутатських мандатів).

Другий різновид атомізованої системи -- авторитарна псевдопартійність (деякі країни Латинської Америки -- Уругвай, Парагвай, Гаїті та ін.). Багато партій ведуть конкурентну боротьбу, але реальна влада й контроль над ситуацією в країні перебуває в руках військової верхівки, яка стоїть над партіями й над традиційними інститутами парламентської чи президентської республіки.

Атомізована партійна система неефективна і найменш стабільна серед усіх інших. Це однаковою мірою стосується як системи крайнього плюралізму, так і системи авторитарної псевдопартійності. Система крайнього плюралізму швидко скочувалася в бік або тоталітарної однопартійної диктатури (Росія після жовтневого перевороту 1917 р.), або стабільних систем із числа розглянутих вище (ФРН наприкінці 40-х -- на початку 50-х років). Так само диктаторські режими в країнах Латинської Америки ніколи не залишалися надовго.

Аналіз атомізованої системи особливо актуальний для держав колишнього Союзу, де не перший день у політичних колах точаться дискусії про те, чи стануть республіки на шлях демократії, чи в них переважатимуть авторитарні тенденції.

Враховуючи досвід інших країн, насамперед Іспанії й Португалії, ряду країн Латинської Америки, можна припустити, що періоду певного авторитарного посилення виконавчої влади нам не минути. Залишається відкритим питання, чи є підстави сподіватися, що це буде шляхом уперед, до демократичного, а не назад, до тоталітарного режиму. Одним із аргументів на користь демократії є початок процесу стабілізації партійної системи, її еволюції від атомізованої до стабільнішої системи поляризованого плюралізму. Партійна система України в цьому плані є типовою для всіх країн колишнього Союзу.

На закінчення огляду теоретичних основ класифікації та функціонування партійних систем підкреслимо, що кордони між різними їх типами вельми прозорі.

Ті країни, які мають постійно, протягом тривалого часу одну з розглянутих стабільних партійних систем, відрізняються від інших не тільки стабільнішою політичною системою в цілому, а й вищим рівнем економічного розвитку, більш демократичними засадами в управлінні й більш розвиненим громадянським суспільством.

Наступний важливий етап розвитку політичного плюралізму в Україні вибори до Верховної Ради. Було створено блок демократичних сил, який спирався насамперед на структури Руху (інших і не було). Цей блок отримав чверть депутатських мандатів, а в Галичині -- переконливу перемогу. Депутати стали ядром, навколо якого концентрувалася політична активність організації. Рух у цілому перейшов в опозицію до системи. Розпочинався новий етап політичної боротьби -- завоювання влади. Практично стояло питання про вихід України з СРСР, усунення компартії від влади. Керівництво Руху остаточно обрало нову політичну лінію, яка була оформлена на других його зборах (25--28 жовтня 1990 р.). Тоді саме Рух відверто й твердо заявив про себе як про антикомуністичну організацію.

Цими подіями завершився перший етап становлення політичного плюралізму в Україні. Відзначимо основні риси допартійного (неформального) етапу розвитку багатопартійності в Україні:

політичні об'єднання мають позапартійний характер і організаційно прямують від суто неформальних угруповань до масового Руху;

v ідейна платформа більшості політичних об'єднань еволюціонує від гасел загальноперебудовчих і духовного відродження до суверенітету й антикомунізму;

v методи й засоби діяльності нових організацій еволюціонують від нечисленних зборів до масових мітингів, від теоретичних дискусій у вузькому колі до боротьби за депутатські мандати;

v нові політичні об'єднання перебувають у стані різкої конфронтації з номенклатурою компартії, що утримує монополію на владу;

v вагомий внесок у розвиток демократичних процесів в Україні робить політична боротьба на союзному рівні;

v переважна частина населення із зацікавленістю й надією сприймає суспільні перетворення.

Новий етап становлення багатопартійності в Україні починається на рубежі 1989 і 1990 рр. і знаменується насамперед відміною статті шостої Конституції СРСР, а також прийняттям Закону про громадські об'єднання. Це означало кінець монополії КПРС на владу й можливість сформування інших політичних партій.

Саме в той час і відбулись установчі з'їзди перших політичних партій республіки. Забігаючи наперед, зазначимо, до цей етап закінчується серпневими подіями 1991 р.-- падінням комуністичного, режиму й державності Союзу РСР.

За короткий проміжок часу в Україні заявили про себе 19 партій загальнореспубліканського масштабу й близько 10 осередків та організацій партій із керівними центрами за її межами. Наприкінці 1992 -- на початку 1993 р. відбулись установчі з'їзди ще ряду партій -- Партії праці, Української партії справедливості, Трудового конгресу України, Партії солідарності й соціальної справедливості, Комуністичної партії України. На 1 січня 1994 р. в республіці було більш як ЗО політичних партій.

Особливість формування політичних партій в Україні полягала в тому, що їх народження пов'язувалося не з інтересами окремих соціальних верств, а зі спільною долею порівняно невеликої групи людей, їхніми особистими симпатіями чи антипатіями. Саме тому більшість партій створювалася навколо лідера чи ініціативної групи авторитетних людей. Тим-то інтерес становлять дані про лідерів перших політичних партій України (див.: Політол. читання. 1992. № 1. С. 98--99).

Ідейною основою програм і діяльності партій на етапі безпосереднього становлення багатопартійності е суверенітет України й антикомунізм. Боротьба опозиційних сил із КПУ здебільшого має характер окопної війни з періодами мирних переговорів і навіть часткового співробітництва.

На тлі спаду життєвого рівня більшості населення швидко наростають недовіра й апатія до будь-якої політичної діяльності взагалі й «антипартійний синдром» зокрема.

Отже, й комуністична більшість у Верховній Раді, й опозиція готувалися до тривалої позиційної боротьби. Але невдала спроба державного заколоту в серпні 1991 р. в Москві мала наслідком кардинальну зміну політичної ситуації.

Заборона Комуністичної партії України, падіння державності СРСР, проголошення Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність держави Україна й майже одностайне його підтвердження під час грудневого референдуму створили якісно нові умови для розвитку політичних об'єднань і в Україні. Почався якісно новий, третій, посткомуністичний етап у становленні багатопартійності в Україні.

З одного боку, перелічені події, а вони мали революційний характер, допомогли опозиційним політичним об'єднанням достроково виконати свою програму дій. З іншого боку, втративши образ зовнішнього та внутрішнього противника, політичні партії й рухи після переможної ейфорії перших посерпневих Днів опинилися в стані розгубленості, яка невдовзі перейшла в кризу. Глибинною, внутрішньою причиною її була відсутність масової підтримки населенням народжених партій. Невдовзі стало зрозуміло, що вони в існуючому вигляді приречені якщо не на зникнення з арени суспільного життя, то принаймні на відсутність серйозних політичних перспектив. Результати перших в історії України загальнонародних президентських виборів підтвердили це. Всі кандидати від партій набрали не більше як 11% голосів (4,5% В. Гриньов від ПДВУ, КДПУ, ЛДПУ; 3,6% Л. Лук'яненко від УРП; 1,7% І. Юхновський від ПДВУ і 0,7% -- Л. Табурянський від НПУ), а в сукупності з В. Чорноволом від РУХу (26,6%) майже на 16% менше, ніж один Л. Кравчук (54%), недавній головний ідеолог таврованої з усіх боків Компартії України.

Головним підсумком серпневого заколоту стало розчищення шляху до влади для реформаторської частини держапарату, тобто колишньої партійно-державної номенклатури, але реформаторського напряму.

За цих умов для політичних партій і рухів вирішальними стають розуміння необхідності перегрупування сил, утворення постійних коаліцій і блоків, пошук джерел фінансування.

3. Основні напрямки становлення та розвитку політичної системи в незалежній Україні

У сучасній світовій практиці існують два основних типи політичної системи -- демократія й диктатура. Демократія -- це така політична система, де всі дорослі громадяни мають змогу брати участь у вирішенні державних і суспільних проблем. За диктатури така можливість зведена нанівець.