Тенденції розвитку світової демократ

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Тенденції розвитку світової демократ

Тенденції розвитку світової демократ

16

Реферат з основ демократії

Тенденції розвитку світової демократії

Демократія зреалізувалася насамперед у країнах Західної Європи та США. Водночас вона стала предметом жорсткої наукової критики. Критичні підходи вітчизняних і західних вчених пов'язані з розумінням того, що, як і будь-який соціальний, суспільний інститут, демократія не може бути найвищою і кінцевою формою людського співжиття, котра забезпечує всім людям стабільне і благополучне існування. Вона має досить багато недоліків, щоб повною мірою відповідати сучасній політичній свідомості. Ідеали політичної демократії і практика реалізації демократичних принципів, як правило, не збігаються у конкретних суспільствах. Сьогодні немає жодної країни з усіма параметрами демократії. Небезпідставно вважається, що демократія, яку ми спостерігаємо не тільки в Україні, а й у багатьох інших державах, не є в прямому розумінні правлінням народу. Останній обирає відповідний політичний режим, який існує сам по собі, прямує власним курсом до наступних виборів.

Відомий дослідник проблем демократії та відкритого суспільства К. Поппер зазначає, що дійсність не має нічого спільного з теорією, згідно з якою сам народ, усе доросле населення є і має бути по прану реальним, верховним, єдиним законним правителем. Насправді, народ ніде не править. Правлять уряди і, на жаль, бюрократи, наші цивільні службовці або, як їх називав В. Черчилль, наші безцеремонні панове, яких важко, якщо взагалі можливо, примусити відповідати за свої дії.

Капіталістичний розвиток, як відомо, має досить вагомі здобутки у розвитку демократичного устрою суспільства, однак чи дає це підстави говорити про органічний зв'язок, повну адекватність демократії і капіталізму? Подібний політичний фетишизм властивий не всім сучасним західним ученим. Багато з них нещадно викривають больові точки і проблеми капіталістичної демократичної дійсності, їх дослідженням притаманний яскраво виражений соціальний критицизм. Наприклад, П. Кеннеді, один з визначних політологів, не вважає західну цивілізацію якимось ідеальним або навіть оптимальним співтовариством. Він зазначає, що «спроби досягнення гармонії між економічними та політичними структурами ускладнюватимуться тенденціями, що заледве виявлялися трьома поколіннями, а тепер загрожують загострити до краю соціальні відносини і навіть поставити під загрозу саме існування людства». Вчений скептично ставиться до безумовності західної ліберальної моделі для всіх регіонів світу, що важливо мати на увазі й вітчизняним політикам. Водночас він виступає нещадним критиком її американського варіанту.

У 1988 р. відомий фінансист Дж. Сорос випустив книгу під назвою «Криза глобального капіталізму: Відкрите суспільство в небезпеці». І хоча пізніше він заявив про помилковість своїх пророцтв, він і тепер стверджує, що глобальний капіталізм несе реальну загрозу свободі й демократії у глобальному масштабі. Дж. Сорос вважає, що ринок сам по собі є аморальним, і правила гри на ньому встановлені не з метою торжества демократії, а з метою одержання надприбутків.

Сучасне суспільство засуджують за те, що воно не знаходиться на висоті проголошуваних ним цінностей. Це засвідчує існування бідності й расової дискримінації, воєн, гуманітарної кризи, в тому числі у сфері демократії. Дійсність зірвала з демократії ореол надприродного начала, політичного фетишизму. Багато хто з дослідників слідом за Жан Жаком Руссо стверджують: якщо брати поняття демократії у всій строгості його значення, то істинної демократії ніколи не було і не буде. Ж. Ж. Руссо, зокрема, писав: «Якби існував народ, який складався б з богів, то він управляв би демократично». Йдеться про те, що демократія не є найвищою і кінцевою формою, в якій політичний розвиток сягає своєї крайньої точки. Це, звичайно, не означає, що сьогодні немає відносно досконалих демократичних форм політичного устрою, проте демократія все ще залишається завданням, яке лише належить розв'язати. Демократія по-різному і на різних рівнях виявляється у політичних структурах сучасного суспільства. Вона не може бути суто національним явищем, хоча й відображає менталітет конкретного народу. Вона не має своїм вихідним началом антропологічне, етнічне або вульгарно-матеріалістичне тлумачення соціальних і моральних якостей людини. Демократія - явище позанаціональне. Це загальний політичний та соціально-етичний стан людства. Вона відображає розмаїття життєдіяльності людей у конкретних соціально-економічних умовах і є категорією не лише форми, а й змісту влади, ЇЇ сутності. Порушення взаємозв'язку сутності, змісту і форми у сфері владовідносин призводить до деформації демократичних підвалин суспільства, що особливо яскраво проявлялося у Радянському Союзі.

Водночас не можна сприймати демократію як абсолютне явище з раз і назавжди даними атрибутами. Протилежне судження лежить в основі концепції «чистої» (нерідко її називають плюралістичною) демократії. Одним з активних розробників цієї концепції був К. Каутський, за що був підданий жорстокій критиці з боку інших марксистів. В. Ленін писав: «Історик Каутський ніколи не чув про те, ідо загальне виборче право дає інколи дрібнобуржуазні, інколи реакційні парламенти. Історик-марксист Каутський не чув про те, що одна справа - форма виборів, форма демократії, інша справа - класовий зміст даної установи.

Професор Мюнхенського університету Р. Лойфер розуміє під демократією позакласову ідею народного суверенітету з мандатом для кожного з громадян, яким дається можливість «активно брати участь у політичних справах». Він висловлює серйозне занепокоєння «бюрократизованою демократією» і вважає неприпустимим, що бюрократи беруть на себе функції політичного керівництва в умовах «дефіциту часу», виявляють професійну некомпетентність у вирішенні окремих питань. Шукаючи шляхів позбавлення «демона демократії», Р. Лойфер водночас вважає, що цей зловісний феномен однаково неминучий для різних соціально-політичних систем.

«Чистої» демократії дійсно не існує, і справа тут не в її класовій чи позакласовій природі, а у соціальному призначенні, залежності від стану розвитку суспільних відносин, від політичної, економічної та культурної зрілості суспільства. Тому вона не може бути нейтральною структурою суспільства. Рівень розвиненості демократії визначається ступенем фактичного здійснення народовладдя. Мірилом реального демократизму може бути не просто абстрактна «свобода для всіх», формальна рівність, а жива і безпосередня участь кожного у здійсненні народовладдя. Отже, немає загальноприйнятої матриці демократії, але є певний ідеал, що покладений в її основу, - народовладдя. Реальне його здійснення показує ступінь наближеності (чи віддаленості) сучасної демократії до демократичного ідеалу.

Безсумнівно, демократія сьогодні досягла вельми значних успіхів. Проте не можна на ній, навіть у найрозвиненіших країнах, ставити печатку досконалості й завершеності. Як і будь-який процес життєдіяльності суспільства, демократія має безперечні переваги і внутрішні суперечності, хвороби, кризові явища. Сучасна демократія не викликає абсолютного політичного оптимізму, її можливості далеко не вичерпані. У забезпеченні процесів демократії ще належить багато чого зробити, а головне - забезпечити відповідність демократичних форм новим суспільним і науково-технічним реаліям XXI століття. Нині дедалі голосніше лунають заяви політологів-технократів про застарілість демократичних форм правління, неможливість реального здійснення істинного народовладдя. Відтак вони закликають до посилення виконавчої влади, встановлення влади олігархів, авторитарних режимів, диктатури еліти.

Деякими політиками і соціологами висловлюється думка, що в умовах модернізації суспільства необхідна висока концентрація влади, тоді як демократія припускає широкий поділ влади і повноважень. Проблема олігархічного керівництва особливо гостро постала у пострадянських республіках, в тому числі в Україні. Владу української олігархії професор О. Турчинов називає олігархофренією. Він зазначає, що основою сучасної олігархії в її класичному розумінні є фінансова олігархія, тобто симбіоз фінансових і промислових монополій. В Україні ж клітинну основу цього явища становить влада адміністративно-економічних груп, котрі формувалися за якісно іншим принципом. Це рудиментарні утворення, що виникли на уламках адміністративно-командної радянської системи і отримали доступ до фінансових ресурсів внаслідок належності до державних управлінських структур. У центрі формування і зростання української олігархії стояли не Форди та Гейтси, а банальні, до непристойності, чеховсько-гоголівські чиновники середньої руки, представники спекулятивного, паразитично-посередницького бізнесу, верткі начальники торговельних баз, товарознавці універмагів, легалізовані в період горбачовської перебудови цеховики-підпільники та ін. Волею історії вони були кинуті на передову «великого переділу» компетенцій, повноважень і ресурсів, які до вчорашнього дня монопольно належали державі. За оцінками фахівців, унаслідок злочинної діяльності в Україні з часу проголошення незалежності було отримано і потім «відмито» незаконних прибутків на суму понад 100 млрд доларів США, нелегальна валютна маса становила в 1999 році 8-16 млрд доларів, або 40-80 млрд гривень. Олігархи ніколи не зростали і не вдосконалювалися в нормальному конкурентному середовищі, не виробляли прийнятної для сучасного суспільства корпоративної етики. Своє призначення вони вбачають не стільки в сфері економіки, скільки політики. Один із політично прогресивних олігархів України пише: «...присутність бізнесменів у політиці (й у парламенті та політичних партіях) є на сьогодні вимушено необхідною - настільки велика політична відповідальність представників великого капіталу, рівно як і створених за їхньою участю політичних партій, які сповідують принципи демократії, лібералізму й ринкової економіки, за долю держави й за долю суспільства».

За роки незалежності в країні не відбулося головного - відокремлення бізнесу від влади, наслідком якого є гальмування становлення цивілізованих ринкових відносин, добробуту населення та формування середнього класу.

Відзначаються величезні недоліки і негативні наслідки процесу приватизації. В результаті широкомасштабної сертифікатної приватизації мільйони громадян України, всупереч очікуванням, не стали реальними власниками. Не досягнута одна з головних цілей приватизації - створення масового власника, основи середнього класу. Майже 8 мільйонів громадян України відмовилися від участі в сер-тифікатній приватизації. Понад 30 мільонів власників акцій приватизованих підприємств уже продали свої акції і, не розбагатівши, повернулися до того стану, в якому вони перебували до початку приватизації. Більшість із тих, хто одержав акції й формально є власником, часто не мають доступу ні до установчих документів, ні до достовірної інформації про те, хто на сьогодні є справжнім власником підприємства.

Реальний стан перших десяти років приватизації дає змогу стверджувати, що він супроводжувався численними недоліками концептуального, нормативно-правового, економічного, судового та інформаційного характеру, а часто й тіньовими, а нерідко й кримінальними методами. Недоліки процесу приватизації в Україні органічно пов'язані з недоліками функціонування системи державного управління, з поширеною в її середовищі корупцією. Під час здійснення тіньових операцій корупція є не просто додатковим податком бюрократії на підприємництво, а формою селекції приватного капіталу. Сформований в Україні тип взаємодії бюрократії й частки капіталу визначив і умови зростання прватного капіталу, адже саме так утворилися тісно пов'язані із владними політичними структурами промислово-фінансові групи, що одержали назву олігархічних груп та регіональних кланів.

Активний похід олігархів у владу в Україні розпочався. Свідченням цього є так звана оксамитова революція. Метою останньої є прагнення використати Конституцію як гарант безперебійного функціонування олігархічної політичної системи - авторитарного президентського режиму. Не можна не погодитися з думкою окремих політологів, що олігархія - це економічно й політично правляча в Україні (та й в інших країнах СНД) соціальна група, представники якої завдяки своїм капіталам впливають на виконавчу владу. А використовуючи цей вплив, збільшують власні капітали. Сьогодні сама виконавча влада стала джерелом надприбутків. Тому функціонування системи олігархічного (більше того, державного монополістичного) капіталізму можливе лише за умов відповідної соціально-політичної організації суспільства. Найповніше її інтересам відповідає пряма диктатура або система президентської республіки.

Похід олігархів у політичну владу зумовив виникнення нелегального політичного ринку, де предмет купівлі-продажу - політичні партії, членство в парламентських фракціях, політичні рішення у вигляді законів, поправок до них, указів, інших нормативно-правових актів, розпоряджень, доручень державних посадових осіб тощо.

Олігархічний капіталізм - це монополістичний капіталізм, який не може існувати в умовах свободи - політичної, економічної, соціальної. Визнання факту олігархічного керівництва масами входить у непримиренну суперечність з фундаментальними засадами демократичної ідеї. До того ж «оксамитова» революція, інспірована олігархами, аж ніяк не революція еліти України. Кажуть, що більшість вітчизняних «олігархів» університетів з відзнакою не закінчували. Горизонти світогляду деяких можновладців дуже обмежені. Небезпека, одначе, не в цьому, а в тому, що ці люди одержали прямий і нічим не обмежений доступ до можливостей прийняття й реалізації рішень державного значення. Доречно пригадати тут Арістотеля, який, аналізуючи природу олігархії, зауважував, що вона призводить до виродження еліти.

У високорозвинутих країнах елітарна демократія сприймається як цілком природне явище. У країнах з перехідною економікою, і особливо у багатьох пострадянських республіках, демократія практично трансформувалася в олігархію, правління небагатьох, коли загальні вибори зводяться не до відносно якісного добору правлячої еліти, а до боротьби олігархічних кланів з цинічним використанням методів адміністративного впливу на виборців. Переконливим підтвердженням цього були вибори Президента України. В рамках президентської виборчої кампанії замість конкуренції кандидатів і їхніх програм у боротьбі за голоси виборців було розгорнуто безпрецедентну війну компроматів, інформаційно-адміністративний тиск партії влади проти опозиції та її лідерів. Місія спостерігачів, що працювала під егідою ОБСЄ, в своїй попередній заяві зафіксувала, що хід цієї кампанії свідчить про порушення закону та відповідних зобов'язань щодо демократичних виборів, що працівники державної адміністрації та посадові особи проводили агітацію за Президента та проти його конкурента. Така виборча кампанія з боку державних установ була системною та скоординованою по всій країні. Інтригами й підкупом займається вже сама держава. Якщо ж правда монополізована - немає правди. Уярмлення інформації - головна гарантія деспотизму. Перші кроки будь-якої диктатури - це підлеглість та підкорення собі засобів масової інформації. Тільки незалежність ЗМІ може запобігти перетворенню демократії на охлократію і диктатуру. Законодавство України гарантує свободу і доступ до об'єктивної інформації.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод проголошує: «Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримання своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів» (стаття 10). На жаль, ці положення конвенції далеко не повною мірою стали принципом демократичного розвитку нашого суспільства.

Останні президентські вибори «аж ніяк не стали торжеством демократії в Україні». Президенту треба врахувати, що західні уряди, які його підтримали, не терпітимуть статус-кво. Неефективна система і корумпований уряд могли вижити із західною допомогою винятково завдяки геополітичному розташуванню України. Проте система номенклатурного капіталізму, за якою збагачується вузький прошарок, а усе майже 47-мільйонне населення живе в злиднях і під п'ятою бюрократів, не може існувати довго. Подальша допомога Києву має бути обумовлена наданням більшої свободи засобам масової інформації і припиненням залякування. Все це є лише наслідком, проявом кризового стану українського суспільства. Най-небезпечнішим є те, що досі на рівні всього суспільного організму ми ще не уявляємо собі, що хочемо побачити в кінці тунелю. Отже, проблема свободи і несвободи в Україні - набагато ширша й складніша.

Незнищуваною вадою сучасної демократії є влада грошей - підступний і настирливий її ворог, що підриває її підвалини. Дослідники вважають, що за посередництва грошей демократія знищує сама себе. І не останню роль у цьому процесі відіграють колосальні витрати на виборчі кампанії та на підкуп виборців. У 1976 р. крісло сенатора Конгресу США коштувало його власникові в середньому 610 тис. доларів. Через десять років стати сенатором можна було, лише витративши 3 млн доларів, у 1988 р. - понад 4 млн доларів. Місце у Палаті представників у 1988 р. оцінювалося 393 тис. доларів. Отже, вибори перетворилися на «полювання за грошима». У 2000 р. на президентську виборчу кампанію Буша було витрачено 4 млрд доларів. За неофіційними даними, у виборчу кампанію Хіларі Клінтон до Сенату було вкладено майже 40 млн доларів.

Нинішній економічний порядок спонтанно породжує нерівність у багатстві, доходах, а відтак нерівність у соціальному становищі, впливі, знаннях, професійному престижі тощо. Характерно, що у такій багатій країні, як США, міністерство освіти за результатами дослідження виявило, що кожен п'ятий американець дуже важко справляється з иайпримітивнішими тестами з арифметики, читання й письма. 40 млн дорослих американців не в змозі перевірити видану їм здачу, прочитати спосіб застосування ліків. Тоді ж було взято курс на викорінення неписьменності в країні, однак у ході цієї широкомасштабної програми ситуацію докорінно змінити так і не вдалося. Характерно, що із загальнім армії неписьменних на частку іммігрантів припадає не більше 25 % Основну масу тих, хто не вміє читати й писати, становлять дми з бідних і неблагополучних сімей, які рано кидають школу.

Криза розподілу породила тенденцію до формування атомізованого суспільства роз'єднаних індивідів та сімей. Організації бізнесу молодіють колосальними економічними і політичними ресурсами для впливу на громадську думку, державні структури безсоромно користуються своїми можливостями, що суперечить природі демократії, руйнує її механізм. При цьому держава не виступає як об'єктивний або хоча б нейтральний арбітр інтересів і не діє у напрямі реалізації на практиці ідеалу справедливого устрою суспільства. Необмежена економічна свобода призвела до накопичення у приватних руках незначної частини західного суспільства величезних економічних ресурсів.

Політична рівність не може бути адекватною необмеженості економічної свободи - свободи накопичувати величезні економічні ресурси у приватних руках. У сучасному суспільстві перевага піддається інтересам великого бізнесу. Якщо ідеали демократії проблематичні у країнах з давніми демократичними традиціями, то у слаборозвинутих і пострадянських республіках, зокрема в Україні, и умовах первісного, розбійницького накопичення капіталу, «дикунського» капіталізму демократичні засади суспільного і державного ладу тільки декларуються.

Отже, для сучасної демократи надзвичайно важливе співвідношення, взаємозв'язок свободи і рівності. Люди вільні в міру їхньої рівності і рівні в міру їхньої свободи. Поняття «свобода» багато-вимірне за своїм призначенням, бо воно відбиває різні властивості природної і соціальної, зокрема юридичної, взаємодії людини.

В цьому розумінні виокремлюють такі загальні значення структури свободи, як внутрішній стан людини, внутрішню свободу індивіда і його зовнішню свободу, або здатність зовнішнього самовизначення. І в першому, і в другому значеннях поняття свободи всі люди від природи принципово рівні, хоча, безумовно, в реальному громадянському і політичному житті такої рівності немає.

Взаємозв'язок свободи і рівності за своєю суттю складний і проблематичний. «Цілком можливо, - писав відомий французький соціолог і політичний діяч А. де Токвіль, - уявити собі ту крайню точку, в якій свобода і рівність перетинаються і поєднуються... Хоча люди, не будучи цілком вільними, не можуть бути абсолютно рівними, і хоча відповідно рівність у своєму крайньому вияві збігається зі свободою, однак є поважна підстава бачити відмінність між цими поняттями». Токвіль зазначав, що демократична рівність робить можливим, ймовірним обмеження і, можливо, знищення свободи. Але тільки ймовірним. Тобто хоча рівність і є принципом демократії, вона являє собою загрозу для свободи, яка включає і особисте невід'ємне право власності. Ці фундаментальні ідеали, що суперечать один одному, завжди загострюватимуть внутрішні колізії демократії.

Співвідношення рівності й свободи - це вічна дилема, що залишається актуальною й сьогодні. Це яскраво визначив Ж. Ж. Руссо. Він писав: «Якщо спробувати визначити, в чому полягає найбільше благо всіх, яке має бути метою всякої системи законів, то виявиться, що воно зводиться до двох головних речей: свободи і рівності. До свободи - оскільки будь-яка залежність від приватної особи настільки ж зменшує силу Держави; до рівності, тому що свобода не може існувати без неї». Свобода в її істинному сенсі у своєму потенціалі не має нічого політичного і соціально руйнівного - навпаки, є умовою, гарантом вільного суспільства і міцної держави. Конфлікт між політичною рівністю і свободою особи, її економічною, соціальною незалежністю у демократичних країнах може бути приглушений, але не знятий і за певних соціальних колізій готовий загостритися. Особливо це небезпечно в умовах неприборканого перерозподілу власності, коли сила речей домінує над усім іншим. Найбільш дійовим засобом запобігти цьому є забезпечення фактичної юридичної рівності людей. Ще Ж. Ж. Руссо писав, що «...сила речей завжди прагне знищити рівність, сила законів завжди..повинна прагнути зберегти її». При цьому слід зауважити, що Юридичний вимір свободи є певним кроком на шляху усвідомлення суті цього явища, але не можна зводити уявлення про джерело і сутність свободи виключно до розуміння ЇЇ як свободи від зовнішнього тиску, від державного силового впливу (законного обмеження дієздатності людини), тобто до розуміння свободи лише в юридичному контексті. Юридичні форми самі по собі не можуть ані пояснити, ані вичерпати поняття свободи.

Посилаючись на аргументацію Токвіля, Р. Даль зазначає, що демократія не може існувати поза високим рівнем соціальної, економічної і політичної рівності. Остання, що так суттєва для демократії, загрожує свободі. Демократія потребує рівності, однак рівень останньої, необхідний для існування демократії, несе ймовірність несвободи і можливість переродження демократичного режиму навіть у форму деспотії. Тобто реальні тенденції є такими, що демократичні системи прагнутимуть до самознищення, заміщення авторитарним режимом, до того ж за схвалення і підтримки з боку народу. Сучасна людина, як і сторіччя тому, охоплена тривогою «...і схильна, - як зазначає Е. Фромм, - до спокуси віддати свою свободу різноманітним диктаторам або втратити її, перетворившись у маленький гвинтик машини: не у вільну людину, а у добре нагодований і добре вдягнений автомат». Прикладом цього є крах демократичних інститутів та їх заміна авторитарними режимами в Італії, Німеччині, Австрії, Іспанії, Португалії, Аргентині у 20-30-х роках; Греції, Чилі, Бразилії - у 60-70-х роках XX століття.

Роз'єднане, атомізоване, достатньою мірою матеріально благополучне суспільство відособлених індивідів, яке прагне до ще більшого достатку, зручностей та ступеня захисту, потенційно спроможне до підтримки авторитарних рухів, що переростають в авторитарні режими, руйнують механізм демократії. Тут слід застерегти, що йдеться не про закономірність, а лише про можливість подібного переродження демократичного ладу за наявності додаткових чинників: відсутності усталених демократичних традицій; створення нових демократичних інститутів; політичної та економічної нестабільності, які поліпшують маніпулювання суспільною свідомістю; гострою соціальною нерівністю та ін.

Історичний досвід підтверджує залежність демократії від економічного добробуту і політичної стабільності суспільства. Це, зрозуміло, не означає абсолютних стандартів рівня валового внутрішнього продукту на душу населення, але передбачає, що він повинен бути достатньо високим і прогресуючим. Україна значно поступається перед країнами Євросоюзу за більшістю показників, що характеризують рівень економічного розвитку.

Суспільство має забезпечити громадянам свободу, політичну рівність, соціальну справедливість і можливість для їх самореалізації, що стає добрим запасом міцності демократичних конституцій. Ще в 1941 р. Ф. Рузвельт виголосив чотири принципи свободи. На перше місце він поставив свободу від злиднів і бідності, на друге - свободу від страху, на третє - свободу слова і на четверте - свободу совісті. Як бачимо, серед пріоритетів свобода від злиднів і бідності є найпершим.

І вже через кілька років, у 1944 р., Ф. Рузвельт писав: «Ми дійшли чіткого висновку, що справжня індивідуальна свобода неможлива без економічної безпеки і незалежності. Нужденні люди - це невільні люди. Голодні і безробітні люди - це матеріал, з якого будуються диктатури».

За показниками економічної свободи в 2005 р. Україна опинилася на 113-у місці в світі. Експерти саме з цим пов'язують різке падіння ВВП на душу населення в Україні, безробіття і зубожіння людей. Держава несе пряму відповідальність за тотальну бідність.

Водночас слід відзначити, що навіть у демократичних та економічно розвинутих країнах існує система політичних, соціальних та економічних форм нерівності. Проте джерела, що їх породжують, поступово усуваються, нерівність ослаблюється, хоча й цілком не зникає. Особливо це виявляється у сфері управління державою, де найбільш помітна нерівність громадян щодо можливостей участі в управлінському процесі. Не менш обмеженими є й шанси громадян брати участь в управлінні приватними підприємствами. Тут на сторожі стоять цінності корпоративного капіталізму - право приватної власності та економічна свобода.

Західні політологи вважають, що у розвинених країнах демократичний процес необхідний на рівні державного управління і менш потрібний на ріпні управління підприємствами. Тим самим виключається поєднання державної власності з робітничим контролем, участю робітників в управлінні державою. Самоврядування в первинних виробничих осередках, передусім об'єктах державної власності, фактично стало суто символічним. Авторитаризм в управлінні фірмою мало чим відрізняється від вад авторитарного управління державою.

Отже, сучасна класична демократія не усунула колізії між двома основоположними правами: правом на необмежену приватну власність і правом на самоврядування, тобто політичну рівність. Чи не вступають вони між собою у зіткнення? Чи не виступає право власності проти демократичного процесу? І чи не можна розглядати право власності як загрозу демократії, і навпаки - розвиток і поглиблення демократичних процесів як загрозу праву власності? Чи належить вважати політичну рівність більш фундаментальною, ніж право власності, та чи є останнє природним правом або похідним під суспільства, що підпорядковане йому? Певною мірою відповідь на це питання дана у статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: «Кожна фізична особа або юридична особа має право мирно володіти майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права».

Використана література

1. Ардан Ф. Франция: государственная система: Пер. с франц. -- М., 1994.

2. Бебик В.М., Головатий М.Ф., Ребкало В.А. Політична культура сучасної молоді. -- К., 1996.

3. Виборчі технології: 36. матеріалів / Упоряд. В. Ціон. -- К.: ТВ НОВИ-НАР, 1998.

4. Головатий М.Ф. Політична психологія. -- К., 2001.

5. Логунова М.М., Шахов В.А., Шевченко М.Ф. Концептуальні засади теорії політики: Навч. посіб. -- К., 1999.