Деньги и их функции

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Деньги и их функции

Деньги и их функции

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ ІНЖЕНЕРНО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ФАКУЛЬТЕТ ПЕРЕПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ

К О Н Т Р О Л Ь Н А Р О Б О Т А

По дисципліні « ПОЛІТЕКОНОМІЯ »

Слухач: Сидоркевич

Дмитро Іванович

Спеціальність, група: ЗФ – 02

Керівник:

доцент

Кобко В.І.

Результат, дата:

Реєстраційний номер, дата:

м. Черкаси

2001 р.

П Л А Н

I. Гроши та їх функція. Закон грошового обігу.

1. Сутність грошей і грошових систем ;

2. Функції грошей ;

3. Еволюція грошей у ХХ столітті ;

4. Закон обігу грошей ;

II. Традиційні та сучасні форми безробіття. Способи регулювання

зайнятості.

1. Зайнятість та її основні форми ;

2. Сутність і причини безробіття ;

3. Соціальний захист населення та регулювання зайнятості.

I Сутність грошей і грошових систем та їх еволюція

1. Грошова форма вартості й сутність грошей. Засоб вираження вартості

всіх інших товарів за розвинутого виробництва є гроші або грошова форма

вартості. Попередніми, менш розвинутими, були проста, розгорнута і загальна

форми вартості.

Проста форма вартості. Обмін продуктами, як уже зазнав лося, виник ще у

первісному суспільстві. Він мав епізодичний характер. Наприклад, одна

община могла обмінювати надлишок дичини на надлишок риби, що утворився в

іншої общини. Такий обмін можна виразити формулою: 1 туша тварини — 200

одиниць риби. Ця форма вартості була не лише найпростішою, що виражала

відносини між двома товаровиробниками, а й випадковою, оскільки такий

обмін не мав регулярного характеру. Випадковим було й те, які продукти і в

якій пропорції обмінювалися.

Розгорнута форма вартості. З розвитком виробництва відбувалося

поглиблення суспільного поділу праці, що супроводжувалося зростанням її

продуктивності та появою додаткового продукту. Першим великим поділом

праці, як уже зазначалося, було виділення скотарських і землеробських

племен, тому надлишки тварин і продукти тваринництва (м'ясо, вовна тощо)

вже не випадково, а регулярно починають обмінюватися на надлишки продукції

землеробства. За цих умов тварини, систематично обмінюючись на інші товари,

набувають переважно відносної форми вартості (тобто виражають свою вартість

у споживчій вартості іншого товару), а інші товари (хліб, овочі тощо)

стають еквівалентами.

Внаслідок регулярного обміру мінові пропорції набували стійкішого

характеру, наближалися до витрат праці. Але оскільки товар безпосередньо

обмінювався на інший, а обмін між общинами (тобто колективний обмін) з

розпадом первісного ладу поступився місцем індивідуальному обміну, останній

наштовхнувся на певні обмеження. Так, власник шкури тварини міг придбати

зерно лише в тому випадку, якщо ця шкура була потрібна власнику зерна. Тому

обмін одного товару на інший нерідко ставав неможливий, вартість кожного

товару не набувала кінцевого, загальноприйнятого вираження. Для цього

необхідний був товар, яйй би мав споживчу вартість для всіх членів

суспільства.

Загальна форма вартості. Розвиток виробництва, поглиблення

суспільного поділу праці, розширення кола обмінюваних продуктів зумовили

стихійне виокремлення того товару, на який обмінювалися всі інші товари.

Гроші — специфічний товар, який виконує роль загального еквівалента

(всезагальної обмінюваності), завдяки чому у ньому виражається вартість

усіх інших товарів і встановлюються економічні відносини між суб'єктами

господарської діяльності.

Гроші виникають з появою та розвитком товарно-грошових відносин. На

різних етапах історичного розвитку в різних країнах і місцевостях роль

загального еквівалента виконували різні товари. Це були переважно продукти

масового виробництва, що відігравали вирішальну роль в економіці цих

народів. Так, у стародавніх греків роль загального еквівалента виконувала

худоба, хутро; шкіри — у скандинавських народів; чай — у Монголії; сіль — у

Судані й Абіссінії. В Київській Русі тривалий час загальним еквівалентом

були хутра родини куниць (хутро куниць або білки називали куною), а грошова

система існувала у формі "кунних грошей".

З часом роль загального еквівалента закріпилася за золотом. Воно

виконувало функцію грошей уже за півтора тисячоліття до н.е. До цього

золото було звичайним товаром. Перетворення золота на загальний еквівалент

відбулося завдяки таким його властивостям, як ковкість, м'якість,

подільність, неокислюваність, висока вартість в малій вазі. Паралельно із

золотом загальним еквівалентом було срібло. Так, київська срібна гривна

часів Київської Русі важила від 160 до 196 грамів. Так тривало кілька

тисячоліть, і лише у другій половині XIX ст. роль грошей монопольне

закріпилася за золотом. Це означало встановлення золотого стандарту. Більш

повно, тобто комплексно, сутність грошей розкривається у функціях та

підфунк-ціях, які вони виконують.

2. Функції грошей. Гроші виконують різні функції. Перша з них —

функція міри вартості. Вона полягає в тому, що вартість усіх товарів

виражається у грошах, що за їх допомогою порівнюються вартості різних

товарів. Це можливе тому, що і на виробництво золота, і на створення

товарів витрачається суспільне необхідна праця. Оскільки на виробництво

різних товарів витрачалася неоднакова кількість праці, то їхня вартість в

умовах панування золотого стандарту виражалася в різних кількостях золота.

Вагова кількість металу, прийнятого в країні за грошову одиницю, — це

масштаб цін. Держава юридичним актом закріплює грошову одиницю. Отже,

виконання грошима функції міри вартості не залежить від держави (тобто це

об'єктивна функція), а масштаб цін — технічна функція, яка залежить від

волі держави, встановлюється у законодавчому порядку.

Спершу грошові одиниці та їхні назви переважно були пов'язані з певною

вагою благородних металів. Наприклад, фунт стерлінгів означав фунт срібла.

З часом золото витіснило срібло, але назва лишилася, хоч вона вже означала

значно меншу кількість золота, яка за вартістю дорівнювала фунту срібла.

Гроші виконують також функцію засобу обігу, тобто вони є засобом

реалізації товарів, посередником в їх обміні. У процесі обігу золоті монети

поступово зношувалися, в них зменшувався вміст золота, і в обігу почали

функціонувати неповноцінні гроші. Тому золоті гроші були замінені

паперовими — знаками, символами вартості. Іншими причинами такої заміни є

миттєве виконання грошима функції засобу обігу, необхідність зменшення

витрат обігу та ін. Уперше паперові гроші з'явилися в Китаї у XII ст., в

Росії — у 1769 р. Перші власні українські паперові гроші — гривні — були

випущені в 1917 р. з утворенням Української Народної Республіки. Паперові

гроші — це грошові знаки або символи повноцінних грошей, які наділені

примусовим курсом і випускаються для витрат держави.

У процесі еволюції товарно-грошових відносин поступово створюються

передумови для звуження функції грошей як засобу обігу й водночас для

розширення функції грошей як засобу платежу (зокрема кредитних грошей).

Тому в розвинутих країнах світу виконання грошима функції засобу обігу

обмежується переважно сферою роздрібної торгівлі, купівлі та продажу послуг

і міжнародною торгівлею.

Третя функція грошей випливає з попередньої. Вони вилучаються з обміну,

переривають свій обіг і перетворюються на скарб, засіб нагромадження, бо за

них завжди можна купити будь-який товар. Оскільки для придбання предметів

споживання значної цінності (житло, меблі, автомобіль тощо) необхідно

попередньо накопичити певну суму грошей, то за стабільної грошової одиниці

окремі особи нерідко тримають гроші вдома. Коли гроші нестабільні, їх

намагаються швидко позбутися (придбати якийсь товар), вберегти від

знецінення (покласти в ощадний банк або придбати на них стабільну валюту).

Така ситуація породжує спекулятивний курс на стабільніші валюти, фінансові

спекуляції та махінації.

З розвитком товарно-грошових відносин гроші починають виконувати і

функцію платежу, тобто стають засобом оплати боргового зобов'язання, коли

продавець є кредитором, а покупець — боржником. Засобом обігу в таких

відносинах є вексель — письмове боргове зобов'язання, яке дає його власнику

(векселетримачеві) право вимагати від боржника (векселедавця) зазначену в

ньому суму платежу після закінчення встановленого терміну. Переходячи з рук

у руки, векселі утворюють вексельний обіг. Банки, які виникають ще в

Середньовіччя, скуповують звичайні векселі й розплачуються банківськими

векселями, або банкнотами, які є кредитними грошима. Ці гроші — розвинутіша

форма (символ) вартості, вони певною мірою виконують основні функції грошей

як загального еквівалента.

Кредитні гроші — найрозвинутіша форма грошей, яка є знаком (символом)

вартості, виконує роль загального еквівалента, забезпечує рух позичкового

капіталу та еволюцію кредитних відносин.

Такими грошима є й чеки — письмове розпорядження власника поточного

рахунку в банку про виплату певній особі зазначеної в ньому суми грошей.

Історично кредитні гроші з'явилися на базі металевого обігу і спершу були

знаком золота і знаком кредиту. Вони служили додатковим елементом у

платіжно-розрахунковому механізмі, основу якого становлять повноцінні

гроші. Однак уже наприкінці XVII ст. починається емісія нерозмінних на

золото банкнот, стабільність яких забезпечується кредитом. Тому банкнота

поступово втрачає властивість бути знаком золота і в другій половині XX ст.

стає лише знаком кредиту. Розвиток кредитних відносин створює можливість

виплачувати позики через взаємні зарахування боргових зобов'язань без

залучення готівки.

В обігу між різними країнами гроші виконують функцію світових грошей.

Спочатку її могло виконувати лише золото. Воно було передусім загальним

міжнародним платіжним засобом. У світовій торгівлі розрахунок між країнами

відбувався через зарахування боргових зобов'язань банками. Якщо платежі

країни перевищували її надходження, то вона вивозила на суму перевищення

золото як засіб платежу. Крім того, золото у функції світових грошей було

загальним купівельним засобом, коли країна негайно оплачувала товари.

З середини 70-х років XX ст. внаслідок розміну доларів на золото

центральні банки використовують золото як світові гроші, продаючи його за

іноземну валюту на приватних ринках золота, а міжнародним платіжним і

купівельним засобом стали резервні національні валюти — американський

долар, німецька марка та ін.

У сучасній західній економічній літературі з названих вище функцій грошей

не виділяють функцію засобу платежу (оскільки вона входить у засіб обігу) і

світових грошей (оскільки вони виконують будь-яку функцію). Такий підхід

утруднює аналіз процесу генезису сучасних грошей, не дає змоги комплексно

розкрити сутність грошей.

3. Еволюція грошей у XX ст. У другій половині XX ст. як міжнародний

платіжний і купівельний засіб використовували переважно національні гроші,

або валюти окремих країн, що пов'язано з еволюцією самих грошей і грошових

систем.

Система золотого стандарту функціонувала до 30-х років XX ст. її

найважливішими рисами були: 1) фіксація золотого вмісту національних валют

і їх безпосередня конвертованість у золото; 2) функціонування золота як

світових грошей; 3) наявність фіксованих валютних курсів.

Після Першої світової війни починається криза золотого стандарту. Із

значним розширенням обсягів внутрішнього ринку, зростанням масштабів

товарного виробництва золота було вже недостатньо для виконання ним функції

засобу обігу. Водночас у передкризові 20-ті роки XX ст. до золотих резервів

капіталістичних країн надходило в середньому на 25% золота менше, ніж до

війни. Тому зростаючу потребу в золоті для обслуговування внутрішнього

ринку і міжнародного обігу не могли задовольнити наявні золоті запаси. Крім

того, обіг повноцінних золотих монет спричинив значне зростання витрат

обігу. Отже, загострення суперечності між речовим змістом та суспільною

формою фошей зумовило перехід до більш розвинутих форм загального

еквівалента. Панування золотого стандарту також унеможливлювало проведення

окремою країною своєї валютно-грошової політики, оскільки збільшення

обсягів емісії, а отже й інфляційне знецінення національних грошей,

призводило до відпливу золота за кордон і зменшення золотих запасів країни.

Усвідомлюючи це, розвинуті країни Заходу на міжнародній Генуезькій

конференції 1922 р. уклали угоду про те, що поряд із золотом функцію

міжнародних платіжних засобів виконуватимуть і деякі валюти провідних

країн, що отримало назву золото-девізного стандарту. Але й після цієї угоди

грошові системи багатьох країн Заходу базувалися на золотому стандарті,

тобто розмінювали паперові гроші на золото. Тому остаточного краху ця

система зазнала під час економічної кризи 1929—1933 рр. Спершу Англія

(1931), відтак США (1933), згодом Франція (1936) скасували форми золотого

обігу, а до початку Другої світової війни майже всі країни припинили розмін

паперових грошей на золото. За цих умов поступово посилювався штучний

характер масштабу цін. Так, державна скарбниця США в 1934 р. встановила

ціну золота за одну трійську унцію (31,1 г чистого золота) у сумі 35 дол.

Така ціна зберігалася до 1973 р., у той час як ринкова ціна золота досягла

майже 200 дол. за унцію у 1974 р. Тому з 1975 р. штучний масштаб цін на

золото перестав існувати.

У цьому зв'язку слід зауважити, що криза 1929—1933 рр. означала й

остаточний крах вільної ринкової системи, заснованої на вільній

конкуренції, вільному ціноутворенні, обмеженому втручанні держави в

економіку. Коли функціонував золотий стандарт, товари реалізовувалися за

цінами, що в середньому відповідали їх вартості, а золото, маючи власну

вартість, було фактором капіталістичного ціноутворення. Вільний обмін

банкнот на золото унеможливлював відхилення вартості товарів від

купівельної спроможності золота. Тому в цей період розвитку

капіталістичного способу виробництва не було інфляції. Вона мала місце під

час війн (коли держава вдавалася до надмірної емісії паперових грошей і

припиняла їх обмін на золото), але після їх закінчення рівень цін

знижувався. Тому ціни наприкінці XIX ст. були на такому самому рівні, як і

на початку століття. Отже, система золотого стандарту відповідала тому

етапу еволюції ринкової системи, на якому ядром господарського механізму

було ринкове саморегулювання. Та оскільки без активного втручання держави у

процес відтворення така система більше не могла існувати (це підтвердила

криза 1929—1933 рр.), необхідно було паралельно здійснити радикальну

реформу грошової системи, яка б дала можливість державі проводити власну

валютно-грошову політику.

Еволюцію грошових систем розвинутих країн Заходу і валютно-грошової

політики окремих держав зумовлюють якісні зміни в сутності самих грошей, а

вони, у свою чергу, детермінуються розвитком усієї економічної системи

(одним з елементів якої є грошова система), відповідного їм господарського

механізму (рис. 1).

У країнах Заходу з розвитком кредитних відносин купівля обладнання,

сировини одним капіталістом в іншого здійснюється переважно за допомогою

кредиту. Навіть реалізація значної частини товарів для споживання

відбувається через споживчий кредит. Так, за рахунок короткотермінових

кредитів американці покривають нині до 70% своїх витрат. Отже, кредитні

гроші (вексель — як знаряддя комерційного кредиту і чек — як знаряддя

банківського кредиту) все більше виконують функцію обігу завдяки своїй

функції засобу платежу і роблять обіг значною мірою незалежним від золота.

|Гроші |Кредитні |

| |гроші |

|Гроші центрального банку |Банківські |а) векселі; |

| |гроші: |б) чеки; |

| |а) |в) банкноти; |

| |безготівкові; | |

| |б) поточні |г) депозитні |

| |рахунки в |сертифікати |

| |комерційних | |

| |банках | |

|Наявні гроші |безготівкові гроші: | | |

| |а) рахунки в | | |

| |центральному банку, | | |

| |його відділеннях і | | |

| |поштових службах; | | |

| |б) відкриті й не | | |

| |використані кредитними | | |

| |інститутами | | |

| |контокорентні лінії | | |

|банкно|монети | | | |

|ти | | | | |

Рис. 1. Класифікація грошей

Роль загального еквівалента дедалі більше закріплюється за

кредитними грошима, які перебирають на себе більшість функцій товарних

грошей. Отже, суперечності між функціями грошей є також причиною їх

еволюції. Тому в структурі сучасної грошової маси розвинутих країн Заходу

немає золотих і срібних монет, а в структурі кредитних грошей майже 80%

припадає на чеки і 50% — на банкноти. У деяких країнах Заходу наявний обіг

становить лише 5—10% грошово-безготівкового обігу, в той час як в Україні в

1998 р. — до 50%. Сучасна банкнота - це своєрідний "гібрид" кредитних і

паперових грошей. Щоб виконувати роль загального еквівалента, кредитні

гроші набувають об'єктивної сучасної значущості за допомогою примусового

курсу держави, забезпечуються державним кредитом. Кредитний характер грошей

також спирається на довір'я органу, що випускає гроші (термін "кредит" у

перекладі з латинської означає "довір'я").

Роль держави у виникненні та еволюції грошей значна. Держава, по-перше,

організовувала чеканення монет на державних монетних дворах; по-друге,

встановлювала масштаби цін; по-третє, впроваджувала паперові гроші з

примусовим курсом; по-четверте, здійснювала девальвацію, ревальвацію; по-

п'яте, накопичувала валютні цінності для забезпечення стабільності грошей.

4. Закони обігу грошей. Кількість грошей, необхідних для обігу,

тобто форми фошей, підпорядковуються своїм особливим законам. З урахуванням

перших двох функцій грошей такий закон виражається формулою, в якій

кількість грошей залежить від суми цін товарів (що, у свою чергу,

визначається кількістю товарів і рівнем цін на кожний із них) і швидкості

обігу одноіменної грошової одиниці:

Ц

К = –

О

де К — кількість грошей, необхідних для товарного обігу в певному році; Ц —

сума цін товарів, що реалізуються у певному році; О — середнє число

оборотів за рік грошової одиниці. Це загальний закон кількості грошей в

обігу.

З розвитком функції грошей як засобу платежу ця формула набуває

складнішого вигляду:

СЦ-К+П-ВВ

Кn =

Шо

де СЦ — сума товарних цін; К — сума цін товарів,

проданих у кредит; П– сума платежів за борговими зобов'язаннями; ВВ — сума

взаємопогашуваних безготівкових платежів, Шо — середня кількість оборотів

грошової одиниці (як засобу обігу та платежу).

Основними елементами закону грошового обігу є товарна маса, що перебуває

в обігу, рівень цін товарів і швидкість обігу фошей. Причому не рівень цін

товарів залежить від кількості грошей в обігу, а навпаки, кількість грошей,

які перебувають в обігу, залежить від рівня цін. Крім того, не швидкість

обігу грошей залежить від їх кількості, а кількість грошей залежить від

швидкості обігу. Збільшення швидкості обігу грошової одиниці рівноцінне

зменшенню грошової маси.

Коли функціонували повноцінні гроші, в обігу перебувала лише необхідна

кількість грошових одиниць, Роль регулятора цієї кількості стихійно

виконувала функція грошей як засобу нагромадження. Коли, наприклад, потреба

у грошах зменшувалася, частина їх "випадала" з обігу, перетворюючись на

скарб. Якщо, навпаки, потреба обігу в грошах зростала, то додаткова

кількість їх надходила в обіг із скарбу. Функція засобу нагромадження

скарбів відігравала роль привідних і відвідних каналів грошового обігу.

Тому у ньому не могло бути надлишку грошей.

Однак в обігу, крім повноцінних грошей, із XVII ст. перебувають паперово-

кредитні гроші, підпорядковані закону обігу паперових грошей. Сутність

цього специфічного закону полягає в тому, що кількість грошей у сфері обігу

повинна дорівнювати кількості золотих грошей, потрібних для нормального

функціонування товарообороту. Кожен паперовий долар прирівнювався до

золотого і мав таку саму купівельну ціну, як і золотий. Закон обігу

паперових грошей діяв в умовах, коли в основі грошової вартості лежало

золото.

Згідно із сучасною кількісною теорією грошей і цін, основоположником якої

є американський економіст І.Фішер, кількість грошей в обігу визначається за

формулою:

Р . Y

К =

V

де Р— абсолютний рівень цін; V— реальний обсяг виробництва;V— швидкість

обігу грошей.

Із сформульованих законів випливає дуже важливий принцип грошового обігу,

а саме: у підтриманні рівноваги в економіці, збалансованості попиту та

пропозиції важливу роль відіграє грошова маса. Вона є сумою купівельних та

платіжних засобів, що обслуговують господарський обіг і належать державі,

фірмам та окремим особам. У грошовій масі розрізняють активні гроші, які

використовуються в готівковому та безготівковому обігу; пасивні гроші

(заощадження, резерви, залишки на рахунках), які лише потенційно можуть

використовуватися в угодах. Переважна частина грошової маси — різні види

банківських депозитів (кредитних грошей), а також деякі види цінних

паперів, що мають таку саму купівельну спроможність, як і банківські

рахунки (рис.2). У наш час грошова маса формується на основі кредитів. Це

означає, що банківська система, надаючи кредити підприємствам,

організаціям, окремим особам, збільшує грошову масу, оскільки в обіг при

цьому надходить додаткова кількість загальної купівельної спроможності, що

спричиняє зростання цін.

У структурі грошової маси в Україні у 1998 р. грошовий агрегат Мо (кошти

поза банками) становив 48%, М1 (кошти на розрахункових і поточних рахунках)

— 20%, М2 (термінові депозити та інші кошти) — 31%, М3(кошти клієнтів за

трастовими операціями банків) — 1%.

Зростання швидкості обігу грошей зумовлене також активним втручанням

держави у процес відтворення капіталу, посиленням одержавлення кредитно-

фінансової сфери й розвитком кредитної системи, вдосконаленням

безготівкових платежів. Так, якщо на початку 20-х років резервним банкам

потрібно було 8 днів для виконання взаємних розрахунків, то нині — лише 2

дні. Швидкість обігу грошей зростає завдяки широкому впровадженню чеків.

Так, депозитно-чекові операції обслуговують нині майже 90% усіх грошових

платежів у США, а кожен чек у середньому 10 разів переходить із рук у руки.

Факторами прискорення обігу грошей є розвиток функцій комерційного,

банківського кредиту, збільшення поточного споживчого кредиту, впровадження

комп'ютерних систем та ін.

|М2 + депозитні сертифікати + державні цінні папери | |

|М1 + термінові вклади населення в ощадних банках | | |

|Наявні гроші Мо+ засоби на розрахункових рахунках | | | |

|юридичних осіб + депозити до запитання в Ощадбанках + | | | |

|депозити в Ощадбанках + депозити в комерційних банках | | | |

|+ кошти Держстраху | | | |

|Банкноти в|Монети |Залишки готівки в касах | | | |

|обігу |в обігу|підприємств і організацій | | | |

|Мо |М1 |М2 |М3 |

Рис. 2. Структура грошової маси в Україні.

II Традиційні та сучасні форми безробіття. Способи регулювання

зайнятості.

1. Зайнятість та її основні форми. Зайнятість з погляду речового змісту

— це діяльність людей, спрямована на задоволення особистих, колективних та

суспільних потреб. З погляду суспільної форми — це певна сукупність

соціально-економічних відносин між людьми з приводу забезпечення

працездатного населення робочими місцями, формування розподілу і

перерозподілу трудових ресурсів для його участі в суспільне корисній праці

і забезпечення розширеного відтворення робочої сили.

Ця сукупність соціально-економічних відносин виявляється у певних

економічних категоріях: індивідуальна (сімейна), колективна трудова

діяльність, процес праці, інтенсивність та продуктивність, мобільність

робочої сили, загальноосвітня та професійна підготовка кадрів, заробітна

плата та ін.

Діалектична єдність речового змісту і суспільної форми втілюється в

синтезуючому визначенні зайнятості як економічної категорії.

Зайнятість — система соціально-економічних відносин між людьми, що виникає

в процесі їх діяльності, зорієнтованої на задоволення потреб людей, а

також при забезпеченні працездатного населення робочими місцями та

здійсненні розширеного відтворення робочої сили.

Відповідно до Закону України "Про зайнятість", прийнятого Верховною Радою

України у 1991 р., до зайнятих належать особи, що працюють за наймом,

працюють самостійно (ІТП, підприємці, творчі працівники, члени

кооперативів, фермери); обрані, призначені або затверджені на оплачувану

посаду в органах державної влади, громадських об'єднаннях; які проходять

дійсну службу у Збройних силах; які одержують професійну підготовку або

перепідготовку з відривом від виробництва, учні та студенти денних форм

навчання; направлені на виконання громадських оплачуваних робіт; ті, що

виховують малолітніх дітей, доглядають за хворими та людьми похилого віку;

громадяни інших країн, які працюють у народному господарстві України.

Розрізняють три основні види зайнятості: повну, раціональну й ефективну.

Повна зайнятість — надання суспільством усьому працездатному населенню

можливості займатися суспільне корисною працею на основі якої

здійснюється індивідуальне (у межах сім'ї) та колективне (з участю фірм,

компаній, держави) відтворення робочої сили і задоволення всіє!

сукупності потреб.

Раціональна зайнятість — зайнятість, яка має місце в суспільстві з

урахуванням доцільності перерозподілу та використання трудових ресурсів,

'їх статевікової та освітньої структури.

Цей вид зайнятості не завжди буває ефективним, оскільки здійснюється для

поліпшення статевікової зайнятості, залучення до трудової діяльності

працездатного населення окремих відсталих регіонів тощо.

Ефективна зайнятість — зайнятість, що здійснюється відповідно до вимог

інтенсивного типу відтворення та критеріїв економічно] доцільності й

соціальної результативності, зорієнтована на скорочення ручної,

непрестижної, важкої праці.

Трудова діяльність за формами власності здійснюється на державних,

колективних та приватних підприємствах. Приватні підприємства, у свою

чергу, поділяють на індивідуальні (сімейні) трудові та

приватнокапіталістичні. Переважна частина працездатного населення в

розвинутих країнах світу зайнята у недержавному секторі. З погляду

структури народного господарства більша частина працездатного населення

працює у сфері нематеріального виробництва (майже 2/3 від загальної

кількості, а в США — понад 70%). У сільському господарстві зайнято від 2,5

до 5% загальної кількості робочої сили, в Україні — до 18%.

Розрізняють основну й спеціальні форми зайнятості. Основну форму регулює

трудове законодавство і типові правила внутрішнього розпорядку щодо різних

категорій працівників. Спеціальні, або нетрадиційні, форми зайнятості

(робота вдома, за сумісництвом, індивідуальна й кооперативна трудова

діяльність та ін.) здійснюються відповідно до спеціальних правових норм. У

США та .Англії такими формами зайнятості охоплено понад 30% робочої сили.

У країнах колишнього СРСР, у тому числі в Україні, переважає тип

зайнятості, що відповідає технологічному способу виробництва, який

базується на ручній та механізованій праці. Це переважання промислової та

сільськогосподарської діяльності з широким застосуванням простої фізичної

праці (понад 40% загальної кількості працюючих). Розвинуті країни світу

пройшли цей етап у 40-50-ті роки XX ст. Нині там активно формується

інформаційний тип зайнятості, тобто переважання у складі працюючих осіб,

пов'язаних з відтворенням людини, збиранням, переробкою та наданням

інформації у сфері виробництва й обігу та ін. Зростають витрати на

підготовку якісної робочої сили у високотехнічних галузях промисловості. У

США, наприклад, проходять перепідготовку 75—85% керівників, спеціалістів,

робітників. У приватному секторі щороку навчається майже третина зайнятих.

У сучасних умовах здійснюється активне регулювання ринку робочої сили.

Держава впливає на попит робочої сили через розвиток державного

підприємництва, створення й реалізацію програми громадських робіт

(будівництво доріг, мостів тощо), надання премій підприємцям за створення

робочих місць в економічно відсталих районах, підготовку та перепідготовку

кадрів та ін. Регулювання державою пропозиції робочої сили здійснюється

через скорочення тривалості робочого дня, розвиток освіти, охорони

здоров'я, допомогу безробітним, їх перекваліфікацію, створення бірж праці

тощо.

2. Сутність і причини безробіття.

Протилежною стороною ринку робочої сили є безробіття.

Безробіття — соціально-економічне явище, за якого частина

працездатного населення не може знайти роботу, стає відносно надлишковою,

поповнюючи резервну армію праці.

За визначенням міжнародної організації праці, безробітним є особа, яка

хоче і може працювати, але не має робочого місця. У Законі України "Про

зайнятість" зазначено, що безробітними є громадяни працездатного віку, які

з незалежних від них причин не мають заробітку і трудового доходу,

зареєстровані у Державній службі зайнятості як особи, що шукають роботу.

Вони здатні до праці, готові працювати, але не отримують від служби

зайнятості належної роботи, яка відповідає їх професійній підготовці,

стажу, досвіду та ін.

Безробіття вперше виникло у Великобританії на початку XIX ст. Проте до

кінця століття воно не мало масового характеру, зростало лише в період

економічних криз. Так, у США в 1920—1929 рр. середня кількість безробітних

становила 2,2 мли. осіб, а в 30-х роках — до 20% найманої праці.

Першу спробу з'ясувати сутність і причини безробіття зробив англійський

економіст Т.Мальтус. Він пояснював його надто швидким зростанням населення,

яке випереджає збільшення кількості засобів до існування. Причину такого

явища Мальтус вбачав у вічному біологічному законі, властивому всім живим

істотам, — розмножуватися швидше, ніж збільшується кількість засобів до

існування. Ця теорія з певними модифікаціями існує й нині. Засобами

усунення безробіття Мальтус і неомальтузіанці вважають війни, епідемії,

свідоме обмеження народжуваності та ін. Основними недоліками цієї теорії є,

по-перше, характеристика людини лише як біологічної істоти, ігнорування її

соціальної сутності. Такий закон може мати силу лише для тваринного і

рослинного світу. По-друге, Мальтус та його послідовники ігнорували або

істотно недооцінювали роль науково-технічного прогресу, тобто можливість

зростаючого виробництва предметів споживання внаслідок досягнень науки і

техніки. По-третє, висновки Мальтуса не підтвердила практика.

У середині 50-х років виникла технологічна теорія безробіття, згідно з

якою його причиною е прогрес техніки, технічні зміни у виробництві,

особливо раптові. Боротися з безробіттям, на думку її авторів, можна лише

через обмеження технологічного прогресу, його сповільненням.

Найпоширеніша в наш час — кеинсіанська теорія безробіття, згідно з якою

його причиною є недостатній попит на товари, що зумовлено схильністю людей

до заощадження та недостатніми стимулами до інвестицій. Кейнсіанці

переконані, що ліквідувати безробіття можна, коли держава стимулюватиме

попит та інвестиції. Особлива роль у цьому (зростанні інвестицій)

відводиться зниженню позичкового відсотка. Засобом боротьби з безробіттям

Дж.Кейнс вважав збільшення інвестицій, які спрямовуються на розширення

громадських робіт і навіть на військові витрати.

Ще одна концепція безробіття пояснює його високим рівнем заробітної

плати: щоб знизити безробіття, слід зменшити заробітну плату. Неокласична

школа вважає безробіття природним явищем.

Марксистська теорія пояснює безробіття закономірностями капіталістичного

способу виробництва, насамперед законів конкурентної боротьби, які змушують

капіталістів збільшувати інвестиції, вдосконалювати техніку. Це спричиняє

відносне збільшення витрат на засоби виробництва порівняно з витратами на

робочу силу, що й зумовлює зростання органічної будови капіталу та

збільшення безробіття. Останнє також пов'язане з циклічними процесами

нагромадження капіталу й особливостями відтворення. У Марксовій теорії це

отримало назву всезагального закону капіталістичного нагромадження.

Його сутність полягає у зростаючій поляризації капіталістичного

суспільства, наявності внутрішньо необхідних, сталих і суттєвих зв'язків

між збільшенням обсягів функціонуючого капіта-"лу, суспільного багатства,

продуктивної сили праці пролетаріату, з одного боку, і зростанням

промислової резервної армії — з іншого. Складовим елементом цього закону є

капіталістичний закон народонаселення.

Всезагальний закон капіталістичного нагромадження органічно поєднує

пояснення причин як з боку технологічного способу, так і суспільної форми

(відносин економічної власності). У першому випадку це, по суті, прогрес

техніки, який зумовлює швидке зростання попиту на засоби виробництва

порівняно з попитом на робочу силу. Таким поясненням обмежується

технологічна теорія безробіття. Але його недостатньо, бо в умовах

гуманістичного суспільства звільненим працівникам надавалася б можливість

працевлаштування в інших сферах та галузях, для зайнятих — скорочувався б

робочий день, не було б подвійної зайнятості (на двох і більше роботах),

надурочних робіт та ін. Тому таке пояснення доповнюється характеристикою з

боку суспільної форми — умовами конкурентної боротьби, особливостями

капіталістичного нагромадження, за якого безробіття необхідне, оскільки,

наприклад, в період піднесення виникає додатковий попит на робочу силу, а

резервом для задоволення цього попиту стає масове безробіття. Воно є також

важливим фактором тиску на зниження заробітної плати працюючих.

Проте закон капіталістичного нагромадження не слід називати всезагальним,

оскільки він діє не в усіх суспільно-економічних формаціях і навіть не

впродовж усього періоду існування капіталізму. Водночас безробіття

зумовлене не лише однією (хоч і головною) причиною, а комплексом причин:

структурними змінами в економіці, нерівномірністю розвитку продуктивних сил

у народному господарстві, в окремих регіонах, постійним прогресом техніки,

особливо його революційною формою — науково-технічною революцією, пошуком

працівниками нових робочих місць, де вища заробітна плата, змістовніша

робота, диспропорційністю розвитку економіки, обмеженістю попиту на товари

ї послуги тощо.

Розрізняють: 1) поточне, 2) аграрне і 3) застійне перенаселення. Поточне

перенаселення породжують структурні, технологічні зміни в економіці, кризи

над- і недовиробництва та ін. До цієї категорії безробітних належать особи,

які мають необхідну загальноосвітню і професійну підготовку, фізично й

психологічно здорові. Безпосередньою причиною 'їх безробіття є перевищення

пропозицією робочої сили її попиту внаслідок нерівномірного і

диспропорційного розвитку продуктивних сил у різних сферах, галузях і

районах народного господарства. Найчастіше поточне перенаселення — це

коротко- і середньотермінове безробіття. Аграрне перенаселення зумовлене

відсутністю достатньої кількості робочих місць у містах, що змушує

сільських працівників залишатися в селі та підробляти у містах, оскільки

доходів від праці на селі недостатньо для нормального існування. Застійне

перенаселення характеризується нерегулярністю зайнятості окремих категорій

населення (сезонні роботи, надомна праця). Нижчим прошарком цієї категорії

безробітних є паупери (непрацездатні и ті, хто тривалий час не може знайти

роботу).

Відповідно до похідних причин (щодо основної) виділяють безробіття

технологічне (витіснення працівників внаслідок впровадження нової,

переважно автоматизованої техніки); фрикційне (пов'язане з плинністю

робочої сили, зумовленої її професіональними, віковими та регіональними

переміщеннями); структурне (зумовлене структурними змінами, що спричиняють

невідповідність структури робочих місць і професійну невідповідність);

циклічне (зумовлене економічними циклами і насамперед кризами); конверсійне

(зумовлене закінченням військових дій, значним скороченням виробництва

військової продукції);

регіональне. У розвинутих країнах світу майже 50% приросту безробітних

зумовлено структурною формою безробіття. Залежно від віку розрізняють:

молодіжне безробіття, безробіття серед людей старшого віку та ін.

Безробіття заподіює значних економічних збитків державі. Згідно із

законом Оукена, збільшення безробіття на 1% призводить до втрати річної

продукції більш як на 2%, а щорічний приріст ВПП в обсязі 2,7% утримує

частку безробітних на постійному рівні. Для безробітних це означає значний

психологічний тиск, збільшує кількість серцевих захворювань, трагічних

випадків, Втрата робочого місця в розвинутих країнах світу рівнозначна за

своїм психологічним впливом смерті близького родича.

У західній літературі широкого визнання набула концепція А.Філшса, що

пояснює обернену залежність між темпами інфляції та часткою безробітних на

нетривалому проміжку часу. На тривалому проміжку часу, за висновками

сучасних економістів, такого зв'язку не існує.

3.Соціальний захист населення та регулювання зайнятості. В умовах

переходу до соціальне орієнтованої ринкової економіки значно зростатиме

армія безробітних, втрачатиметься впевненість у завтрашньому дні тощо. Це

вимагає проведення активної соціальної політики на рівні держави,

підприємства.

Соціальна політика сучасної держави — комплекс соціально-економічних

заходів держави, підприємств, організацій, спрямованих на послаблення

нерівності у розподілі доходів та майна, на захист населення від

безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень та ін.

Головними напрямами проведення соціальної політики та захисту

населення є:

захист рівня життя за допомогою різних форм компенсації від підвищення цін

і проведення індексації; надання допомоги най-біднішим сім'ям; надання

допомоги у разі безробіття' здійснення політики соціального страхування,

встановлення мінімальної заробітної плати для працюючих; розвиток освіти,

охорони здоров'я, навколишнього середовища переважно за рахунок держави;

проведення активної політики, спрямованої на набуття громадянами

кваліфікації, гарантування процесу трудової діяльності відповідно до

чинного законодавства (дотримання тривалості робочого дня, надання

оплачуваних відпусток, створення профспілок тощо) та ін.

Головними принципами соціальної політики є: оптимальне поєднання

соціальної справедливості та ефективності; врахування життєво необхідних

соціальних стандартів (освіти, охорони здоров'я та ін.) Згідно з

Конституцією України при формуванні бюджетів різних рівнів необхідне чітке

розмежування відповідальності за їх реалізацію між різними гілками влади та

ін.

Проблема соціального захисту населення по-різному розв'язується в межах

соціально-економічної формації, конкретної країни. У перехідний період в

Україні основний тягар соціального захисту лягає на державу, але водночас

зростає роль ринкового механізму у проведенні такої політики. Відповідно до

статті 25 Декларації прав людини сучасна правова держава повинна

гарантувати право на такий рівень життя, який враховує забезпечення людей

їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідних для підтримання

здоров'я, власного добробуту та добробуту сім'ї, і право на соціальне

забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості

чи інших випадків втрати засобів до існування за незалежних від людини

обставин.

Щоб забезпечити такий захист, держава насамперед мусить у законодавчому

порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їх реалізації та

функції надання соціальної підтримки.

Соціальний захист населення забезпечують також підприємства (або

підприємці) та самі наймані працівники — їх профспілкові організації.

Головними засобами стирання нерівності у розподілі доходів і майна є

прогресивний подохідиий податок і соціальні витрати держави, про які вже

йшлося у попередніх темах. Так, у Швеції завдяки цим засобам стократна

різниця між сукупним доходом домашнього господарства першої багатої 10-

відсоткової групи населення і десятої бідної групи зменшується в 25 разів і

становить 4:1. На досягнення таких цілей (перерозподіл доходів і майна) у

розвинутих країнах світу офіційно спрямована політика доходів.

У західній економічній літературі для вимірювання диференціації в доходах

найчастіше використовують криву Лоренца (від імені американського

економіста М.Лоренца). Ступінь нерівності в доходах вимірюється за

допомогою коефіцієнта Джіні (від імені італійського економіста К.Джіні).

При цьому використовують різні принципи аналізу проблеми справедливості.

Заслуговує на увагу роулсіанський принцип (від імені американського

філософа Д.Роулса), згідно з яким справедливою є така диференціація в

доходах, за якої відносна економічна нерівність допускається за умови, що

вона сприяє досягненню вищого рівня життя найбідніших верств населення.

У системі соціального захисту населення найважливішим елементом є

соціальне страхування, що складається з пенсійного, медичного, страхування

від безробіття та від нещасних випадків на виробництві. У розвинутих

країнах Заходу пенсійне і медичне страхування забезпечуються відрахуваннями

від заробітної плати й прибутків в однакових пропорціях. У США, наприклад,

на такі цілі із заробітної плати найманих працівників вилучають 7,5%; у

Швеції соціальні фонди формуються цілком за рахунок держави;

в Японії платежі на соціальне страхування становлять 7% середньої зарплати

робітника. Коштами цих фондів розпоряджаються спеціальні ради, до складу

яких входять представники працівників і підприємців.

Важлива ланка соціального захисту населення — програми працевлаштування

та перекваліфікації. У виконанні цих програм беруть участь держава (у США

через державні біржі щорічно надають допомогу майже 7 млн. безробітним) та

підприємці. Щорічно американські фірми витрачають на ці програми до 30

млрд. дол. Держава витрачає на перекваліфікації працівників більшу частину

відповідних коштів. Крім державної служби зайнятості працевлаштуванням у

США відають приблизно 15 тис. недержавних фірм.

Значна роль у працевлаштуванні в Україні належала системі професійно-

технічної освіти. На початку 90-х років 1185 професійно-технічних училищ

готували понад 300 тис. кваліфікованих робітників. В останні роки система

професійно-технічної освіти майже не розвивається, її матеріальна база не

оновлюється, недостатня увага приділяється переорієнтації на нові, потрібні

сучасній і майбутній економіці професії.

Певні результати у здійсненні політики працевлаштування може дати

скорочення робочого дня. За останні 100 років у більшості розвинутих країн

Заходу тривалість робочого часу скоротилася вдвічі. Винятком є лише Японія.

Японець нині працює в середньому 2150 годин на рік, що на 230 годин більше,

ніж у Франції. Скорочення тривалості робочого дня для збільшення зайнятості

мало місце у Швеції, Франції та в деяких інших країнах у 70—80-х роках.

В Україні законодавчу основу програми захисту населення закладено в

Законі України "Про зайнятість" і державній програмі зайнятості. Ця

програма передбачає заходи, спрямовані на збереження високого рівня

зайнятості, вдосконалення її структури та підтримки ринку (з цією метою

буде поступово формуватися ринок житла, вдосконалюватиметься інфраструктура

ринку праці, посилюватиметься мобільність робочої сили та ін.), зміну

структури робочих місць за рахунок вивільнення частини працівників з

неперспективних у перспективні галузі та збільшення зайнятості у сфері

нематеріального виробництва, підвищення загальноосвітнього,

кваліфікаційного рівнів робочої сили. Ставиться завдання створення

додаткових робочих місць у західних областях (де є надлишок робочої сили),

формування держзамовлення на проведення громадських робіт з метою

поліпшення навколишнього середовища, розвитку мережі шляхів та створення

соціальної інфраструктури населених пунктів; забезпечення професійної

підготовки та перекваліфікації робочої сили; забезпечення зайнятості тих

громадян, які потребують соціального захисту (молодь, інваліди та інші);

формування інфраструктури ринку робочої сили (оснащення відповідною

технікою центрів зайнятості, створення інформаційно-довідкової системи

зайнятості населення тощо). Проте вона, як і більшість інших програм уряду

в 90-х роках, діяла надзвичайно слабко.

В Україні наприкінці 1997 р. мінімальна заробітна плата становила 15 грн.

(зараз - 118 грн.), середній розмір пенсії — 49 грн. Проте якщо у США

мінімальний рівень заробітної плати встановлено в розрахунку, що споживання

м'яса на рік на душу населення становить 80 кг, то в Україні за мінімальну

заробітну плату можна придбати лише до 50 кг м'яса на рік, але грошей на

інші товари та послуги вже не залишається. Міжнародна організація

продовольства рекомендує 33 кг м'яса на рік, але таку його кількість

споживають у слаборозвинутих країнах.

Найзагальнішими критеріями бідності є безробіття та інфляція, рівень яких

характеризує ступінь бідності. Сумарну величину цих показників у США

називають "індексом злиденності ". Так, якщо індекс безробіття становить

2%, а індекс інфляції — 1000%, то "індекс злиденності" — 1002%.

Основний критерій бідності — доходи на одну людину. Загальним критерієм

бідності є структура споживання у сім'ях, зокрема частка витрат на

харчування. У США, скажімо, до бідних наприкінці 80-х років належали сім'ї,

які витрачали на харчування третину сімейного бюджету. В Росії у середині

1998 р. витрати на харчування в доходах більшості сімей становили до 75%. В

Україні в 1992-1999 рр. - майже 90%.

Загальний рівень бідності в країні визначається показником частки бідних

у загальній кількості населення віком від 15 років. Бідність вимірюється за

допомогою прожиткового мінімуму (зараз в Україні 270 грн.), який існує у

вигляді життєвого (або фізіологічного) та соціального мінімуму. Перший

відображає задоволення лише головних фізіологічних потреб і основних

послуг. Другий передбачає ще й мінімальні духовні та соціальні запити.

Найточнішим для визначення абсолютного рівня прожиткового мінімуму є метод

споживчого кошика.

Надзвичайна важлива ланка системи соціального захисту населення —

індексація грошових доходів відповідно до рівня цін. Вона практикується в

усіх розвинутих країнах з 60-х років. Така індексація здійснюється як на

макрорівні (прийняттям відповідних законів), так і на мікрорівні

(відповідними статтями в колективних договорах). У 80-х роках замість

індексації стали впроваджувати верхню й нижню межі зростання цін та інші

заходи. В Україні в 90-х роках постанови Верховної Ради про індексацію

грошових доходів не виконувалися.

Література:

1. Основи економічної теорії – за редакціей Климко, Нестеренко, київ

1998 р.;

2. «Основи економічної теорії » за ред. Николенка;

3. Гальчинський, Полкий, Емченко «Основи економічної теорії» Київ 1995

р.

4. Мочерний «Економічна теорія » Київ 1998 р.

5. Эдвин Дж. Долан. “Микроэкономика” С. - П. 1994г.

6. Эдвин Дж. Долан “Деньги, банки и денежно-кредитная политика” С.-П.

1994г.

7. «Курс экономической теории» под общей редакцией: проф. Чепурена М. Н.

, проф. Киселевой Е. А. Киров 1994г.