Партия зеленых в Украине (Партія зелених в Україні)

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Партия зеленых в Украине (Партія зелених в Україні)

Партия зеленых в Украине (Партія зелених в Україні)

Хто такi Зеленi

Головне, чого прагнуть Зеленi - трансформувати свiдомiсть людей по

вiдношенню до навколишнього середовища.

Iдеологiя Зелених - апробована часом свiтоглядна система, що базується на

засадах усвiдомлення та обстоювання необхiдностi гармонiзацiї взаємодiї

людської цивiлiзацiї та природного середовища, антимiлiтаризму та

ненасильства, гуманiзацiї всiх сфер суспiльного життя i беззастережної

поваги прав людини незалежно вiд її походження i соцiального статусу.

Зеленi керуються принципом: "Мислити глобально - дiяти локально".

Зеленi - за вiдкрите суспiльство, правову державу, реальний громадянський

контроль над владою. Держава для людини, а не людина для держави.

Зеленi - за змiцнення засад парламентаризму i багатопартiйностi. Зеленi

протидiють розвитковi авторитарних i тоталiтарних тенденцiй в дiяльностi

структур державної влади.

Зеленi виступають за реальну рiвнiсть можливостей для жiнок i чоловiкiв -

гендернiсть суспiльних вiдносин.

Приватна власнiсть - фундамент демократiї, запорука економiчного прогресу

та соцiальної захищеностi громадян. Держава - гарант його права.

Зеленi - за беззастережне дотримання Європейської Хартiї мiсцевого

самоврядування, за впровадження принципiв Європейської Хартiї мiст та

Європейської Декларацiї прав мiст.

Зеленi вважають за необхiдне створення умов для активного залучення

громадських органiзацiй до розвязання суспiльно значущих завдань.

Зеленi - за дотримання стратегiї активного нейтралiтету в сферi мiжнародних

вiдносин. Зеленi проти приєднання до будь-яких вiйськових блокiв, за

поетапну професiоналiзацiю армiї.

Зеленi обстоюють еволюцiйнiсть суспiльного розвитку, заперечують диктат i

насильство у будь-яких проявах i формах. Зеленi наголошують, що реформи в

суспiльствi мають спиратися на загальнонацiональний консенсус, досягнення

якого є спiльним завданням провiдних полiтичних сил. Принцип "мета

виправдовує засоби" неприйнятний для Зелених.

Техногенний тиск на довкiлля призвiв до формування в другiй половинi ХХ

столiття своєрiдного "екологiчного iмперативу", що спонукає людство до

постiйного узгодження економiчних потреб з iнтересами захисту природи.

Зеленi стверджують: "Лише екологiчно доцiльне є економiчно вигiдним".

Екологiчна безпека - центральний елемент нацiональної безпеки. До

екологiчної безпеки - через економiчнi та правовi механiзми впливу.

Своїм головним перспективним завданням українськi Зеленi проголошують

розвиток України як унiтарної нейтральної правової соцiальної держави з

високим рiвнем життя, що iснує в гармонiї з довкiллям

Зеленi: роль у формуваннi державної полiтики

Зелена ідеологія є однією з найперспективніших з усіх існуючих сьогодні в

українському політичному полі. Перш за все це стосується стабільної

соціальної бази, представлення в урядових та виборних владних структурах,

міжнародної активності та ролі у визначенні державних пріоритетів. Партія

Зелених України має достатню ресурсну базу для завоювання сталих позицій у

системі управління державою – і найоптимальнішим варіантом буде німецький,

коли Зелені становлять стабільну складову правлячої коаліції. Українські

центристські та лівоцентристські ідеології партійними структурами

представлені достатньо широко, тож Зелені мають достатній вибір у

формуванні політичних альянсів та блоків. Проте час змінювати стратегію

розвитку партійної структури та отримання громадської підтримки.

Пріоритетною має стати діяльність на місцевому та регіональному рівні,

реалізація локальних довгострокових проектів. Зелені так само будуть

приваблювати молодь, яка орієнтується здебільшого на епатаж та соціальний

протест. Однак потенційна електоральна база

Зелених охоплює найрізноманітніші професійні, вікові, фінансово-економічні

та географічні соціальні групи. Здійснення

вузькоорієнтованих політичних акцій, залучення населення до участі у

реалізації програм, що безпосередньо торкаються

щоденного життя – саме такі методи роботи диктує Зелена ідеологія.

Партія Зелених України також запроваджує нові принципи міжнародної

діяльності. Найголовніша особливість міжнародного

Зеленого

руху – це глобальне значення екологічних проблем. Тож і українські

Зелені, і міжнародний екологічний рух однаково зацікавлені у здійсненні

локальних природоохоронних та інших програм,

наслідки яких неминуче позначаться на загальній екологічній ситуації.

Тому партія Зелених започатковує низку проектів у рамках існуючих

міжнародних інвайронментальних програм. Вони охоплять

сфери

екологічної освіти та виховання, прищеплення Зеленої культури та навичок

Зеленого підприємництва, ліквідацію наслідків та

попередження

локальних екологічних катастроф, вироблення екологічного законодавства та

правової бази, здорового способу життя та

соціальної адаптації тощо.

Зелені як парламентська партія і надалі провадитимуть дружню

до екології політику в усіх сферах діяльності держави, а не лише у

природоохоронній галузі. Зокрема, Зелені України

підтримують включення України до європейських та світових процесів

формування Інформаційного суспільства. Інформаційні

технології уможливили дієвий

контроль як державний, так і громадський, за станом довкілля та випадками

його забруднення.

Так само інформаційно-телекомунікаційні технології надзвичайно ефективні у

здійсненні просвітянської роботи. Їх

інтерактивність заохочує широкі кола громадськості до участі в екологічних

акціях – і просто пробуджує в людях інтерес до

екологічності їхніх щоденних звичок.

Зелені сприяють виробленню й укріпленню національної освіти всіх рівнів,

оновленню її змісту та методик. Адже насправді це

також є сферою безпосередньої зацікавленості Зелених: чим бiльш освiчена і

культурніша людина, тим більше вона замислюється

над власним способом життя, тим більше її хвилює своє здоров’я та здоров’я

дітей, стан довкілля. У поєднанні з принципами

Інформаційного суспільства оновлена національна освіта стає дожиттєвою та

дистанційною – фахівець

не втрачає професійних навичок, водночас набуваючи нові знання. Це

є вигідним як для особистості, так і для екології, економіки та держави

загалом.

Зелені відстоюють нову військову парадигму: невелика професійна армія,

орієнтована в основному на високі технології, є

значно

екологічнішим утворенням, ніж численні військові гарнізони, укомплектовані

дилетантами, що практично не мають жодного

уявлення про наслідки своєї діяльності, тож сміливо зливають паливо і

мастила в ріки чи відкритий грунт, кидають залишки

екологічно небезпечного

озброєння тощо.

Крім того, під ці неефективні військові утворення та полігони відчужуються

значні території, порушуються екосистеми. І до

всього непрофесійна армія за тих видатків, що Україна може собі дозволити

на її

утримання, є катівнею для чоловіків найактивнішого репродуктивного віку:

мало хто повертається з армії цілком здоровий –

причому не тільки фізично, але й психологічно. За нашої демографічної

ситуації непрофесійна армія – непростиме

марнотратство.

До сфери безпосереднього інтересу Зелених входить і розвиток

фундаментальної науки: крім прямої економічної вигоди, що стала можливою за

глобальної експансії інформаційних технологій,

ця галузь

є найекологічнішим виробництвом: основними ресурсами є інтелект

та фінансові кошти. Тож, порівняно з матеріальним виробництвом,

додаткова вартість є найбільшою за найменшого забруднення довкілля та

витрат природних ресурсів.

Міжнародні угоди та розподіл відповідальності так само мають піддаватись

кореляції відповідно до національних екологічних

інтересів. Так, скажімо, 1996 р. Російською федерацією було ухвалено

рішення про

розморожування внесків СРСР до цільового фонду Програми ООН

з довкілля (UNEP). За узгодженням з UNEP вирішено використати ці кошти для

реалізації природоохоронних проектів на

території Росії.

Цілком зрозуміло, що Росія виступала і тут як правонаступниця СРСР. Проте,

зважаючи на геополітичну специфіку подібних

ситуацій, Зелені пострадянських країн мають в подальшому наголошувати,

що, використовуючи кошти на внутрішньоросійські проекти, варто

обирати такі екологічно неблагополучні об’єкти, що впливають на

екологічну ситуацію і в сусідніх країнах (ліквідація забруднення витоків

рік, відновлення заліснення і водного балансу в

цілому в їх басейнах, екологізація прикордонних виробництв, чиї викиди

розносяться на сусідні території тощо).

Як бачимо, державна політика і щодо оптимізації схем охорони здоров’я, і

щодо функціонування паливно-енергетичного

комплексу, а

також заохочення високотехнологічного екологічно чистого аграрного

виробництва, система оподаткування та надання податкових

пільг,

кредитування виробництва та приватного підприємництва – будь-який сектор

регулятивно-правової діяльності обов’язково має

бути відкоригований відповідно до екологічних потреб суспільства.

Але все ж в силу ідеологічної специфіки партії Зелених окрему увагу маємо

приділити саме природоохоронній діяльності:

аналізу сучасної

ситуації та визначенню орієнтирів на майбутнє.

Щодо перспектив розвитку галузі, то маємо навести перш за все

основні позиції стратегії роботи природоохоронного відомства, які виклав

Зелений міністр С. Курикін:

1. Інтегрована екологічна політика як засіб забезпечення збалансованого

розвитку суспільства.

2. Дотримання та зміцнення правової бази щодо питань навколишнього

середовища. Зокрема, йдеться про дієвість вже існуючих

законів, проблему імплементації міжнародних документів, а також посилення

цивільно-правової та кримінальної відповідальності

за екологічні злочини.

3. Забезпечення цільового призначення коштів, що виділяються на

природоохоронну діяльність. (За словами Сергія Курикіна, в

міністерстві зараз проходить фінансова перевірка задля забезпечення

подальшого ефективного використання коштів).

4. Якісна зміна принципів співробітництва з громадськими еколо-гічними

організаціями [1].

Таке формулювання принципів, чiтке й ясне, є традицією для

Зелених, основою налагодження діалогу з громадськістю. Після розпаду СРСР,

як зауважує В. Тихий, керівник проектів Програми

розвитку ООН, захисники довкілля також були серед перших, хто звернувся до

людей України з громадсько-політичними закликами.

Звернення Зелених і тоді було доступне і зрозуміле для кожного [2].

Простотою і доступністю характеризуються і засади діяльності Зелених

Америки – так звані Десять ключових цінностей.

Більшість з них

є універсальними, тож серед іншого і ці цінності використовуватимуться як

орієнтири для роботи партії Зелених України. Ось

цей декалог Зелених Америки:

Повага до розмаїття. Ми повинні поважати культурне, етнічне, расове,

сексуальне, релігійне і духовне розмаїття в контексті

індивідуальної відповідальності всіх людей. Ми повинні відстоювати найкращі

ідеали нашої країни: особисту гідність,

громадянську активність, свободу і правосуддя для всіх.

Соціальна справедливість. Ми повинні надавати соціальну допомогу,

оберігаючи й розвиваючи гідність особи. Ми повинні

заохочувати людей дотримуватись здорового способу життя. Ми повинні мати

контрольовану громадськістю систему освіти, що

ефективно навчатиме наших дітей академічних знань, екологічної мудрості,

соціальної відповідальності

та особистісного зростання. Ми повинні розв’язувати особистісні та групові

конфлікти поза втручанням адвокатів та суддів.

Ми повинні взяти на себе відповідальність за скорочення злочинності. Ми

повинні заохочувати простоту і помірність.

Демократичні засади. Ми повинні розвинути систему, що забезпечуватиме та

заохочуватиме самостійний контроль над рішеннями,

що

стосуються нашого життя. Ми повинні гарантувати, що депутати будуть

повністю підзвітні виборцям. Ми повинні заохочувати та

підтримувати “об’єднавчі інститути” – родину, сусідську та церковну

громаду, добровільну асоціацію, етнічний клуб – аби

повернути їм функції, нині

передані уряду. Ми повинні вчитися краще розуміти традиції громадянської

активності, добровільної діяльності та суспільної

відповідальності.

Повага до прав жінки. Ми повинні замінити культурну етику панування й

контролю більшою кількістю спільних шляхів взаємодії.

Ми

повинні заохочувати людей піклуватися про тих, хто не є членами їхньої

соціальної групи. Ми повинні сприяти утвердженню

відповідальних,

позитивних та шанобливих стосунків між представниками різних статей.

Соціально орієнтована економіка. Ми повинні так змінити виробничі

структури, аби заохотити перетворення робітників на

співвласників та підтримання демократичних стосунків у виробничому процесі.

Ми повинні розвивати нові види економічної

активності та заходи, що дозволять скористатися новітніми технологіями, що

утверджують гуманізм, свободу, екологічність,

відповідальність та суспільну солідарність. Ми повинні відстоювати

економічну безпеку, відкриту для всіх. Ми повинні

реструктурувати схему розподілу доходів, аби відображати багатства,

створені поза формальною монетарною економікою:

відповідальність

за батьківство, ведення домашнього господарства, присадибне садівництво,

громадська діяльність тощо. Ми повинні обмежити

розмір та концентрування потужностей корпорацій, не завдаючи шкоди

зростанню ефективності та технологічним інноваціям.

Децентралізація. Ми повинні зменшити владу і відповідальність індивідуумів,

закладів, громад та регіонів. Ми повинні

заохочувати пріоритет місцевих культур перед домінуючою монокультурою. Ми

повинні створити децентралізоване демократичне

суспільство з політичними, економічними та соціальними інститутами,

реалізованими на місцевому рівні (щонайближче до

домівки), оскільки це більш ефективно та практично. Ми повинні врегулювати

потреби в соціальному та місцевому самовизначенні

та потреби в централізованому розв’язанні певних питань.

Екологічна зваженість. Ми повинні керувати людськими спільнотами з

розумінням того, що ми є частиною природи, а не існуємо

над нею. Ми повинні жити в межах екологічних та ресурсних можливостей

планети, застосовуючи технологічне знання для

створення енергоефективної економіки. Ми повинні налагодити кращі стосунки

між містами та сільськими громадами. Ми повинні

сприяти розвитку екологічного сільського господарства та захищати

саморегульовані екосистеми. Ми також

повинні орієнтуватись на біоцентричну мудрість у всіх сферах життя.

Ненасильство. Ми повинні віднайти дієві альтернативи насиллю на всіх рівнях

– від родини та вулиці до нації і світу. Ми

повинні прибрати ядерну зброю з Землі, аби не турбуватись через наміри

урядів. Ми повинні конструктивно використовувати

ненасильницькі методи протесту проти політики, з якою ми не згодні, а також

пом’якшувати атмосферу поляризації та егоїзму,

що є серйозним джерелом насильства.

Персональна та глобальна відповідальність. Ми повинні надавити справжню

допомогу в ініціативах країн третього світу. Ми

повинні допомогти іншим країнам здобути продовольчу та іншу самостійність

щодо базових життєвих потреб. Ми повинні скоротити

оборонний бюджет для забезпечення адекватного захисту. Ми повинні утвердити

ці Десять Зелених пріоритетів як джерело змін

глобального порядку. Ми повинні змінити світовий лад, але не створити іншу

величезну етнічну державу.

Орієнтація на майбутнє. Ми повинні стимулювати людей та установи мислити на

довгострокову перспективу, а не лише для

задоволення егоїстичних інтересів. Ми повинні заохочувати людей розвивати

власне бачення майбутнього та ефективніше діяти

для його реалізації. Ми

повинні визначати, чи є новітні технології соціально корисними та

керуватись цими визначеннями у формуванні суспільства. Ми

повинні привчати уряд та інші установи до практики фінансової

відповідальності.

Ми повинні перейматись якістю життя, а не нескінченним економічним

зростанням як центральним орієнтиром на майбутнє [3].

Перераховані пункти втілюють методи ефективного функціонування відкритого,

демократичного екоорієнтованого суспільства з

ринковою економікою та міцною соціальною сферою. Партія Зелених України

вважає цей шлях продуктивним та вигідним для нашого суспільства. Але ми

обов’язково маємо співвідносити нашу мету, способи

її реалізації та реальні можливості – як економічні, так і правові. Тому ми

розглянемо нижче ресурсно-техногенні особливості

соціально-економічної ситуації в Україні.

Екологічна безпека значною мірою залежить від загального стану економіки. В

свою чергу, економічний фактор є визначальним у

забезпеченні соціального захисту людини.

На відміну від прийнятих норм соціальної захищеності, таких як пенсійне

забезпечення, зміцнення інституту приватної

власності, підтримка хворих і немічних, працевлаштування безробітних,

екологічна складова має здебільшого узагальнюючий

характер і не персоні-фікується. Але світова практика захисту екологічних

прав людини

і суспільства доводить зворотнє, тож ситуація в Україні значною мірою

обумовлена елементарною відсутністю відповідних

економічних

механізмів.

Достатньо згадати допомогу з боку держави постраждалим внаслідок

Чорнобильської катастрофи або персоніфіковану допомогу

населенню Закарпатської області внаслідок стихійного лиха, і стає

зрозумілим, що посилення екологічної захищеності означає і

посилення захищеності соціальної всіх без винятку верств населення. Тож

природоохоронна діяльність займає не останнє місце в

регулюванні соціальної безпеки.

Для провадження зваженої державної політики маємо визначити

передусім основні екологічні пріоритети України.

Однією чи з не найголовніших причин подальшого погіршення

стану навколишнього природного середовища в Україні є відсутність чітко

окресленої стратегії еколого-економічного розвитку,

розмитість

і декларативність рішень, спрямованих на збереження і відтворення природних

ресурсів країни. Шкідливість політики

екологічних закликів

проявляється не лише у величезних суспільних втратах, що мають суто

екологічне походження, але й у посиленні зневаги і

недовіри до будь-яких державних рішень взагалі.

Основоположні принципи діяльності держави щодо стимулювання ефективного

природокористування, охорони довкілля та

забезпечення екологічної безпеки для життя і здоров’я людини закріплені в

Конституції України. Відповідно до них держава

бере на себе відповідальність перед громадянином за здійснення

природоохоронних функцій та підтримання екологічної рівноваги

на території України. Статті 50 та 66 Основного Закону України не тільки

гарантують право кожного на безпечне для життя і

здоров’я довкілля, але й передбачають відшкодування завданої порушенням

цього права шкоди.

Право громадян України на безпечне для життя і здоров’я довкілля, крім

Конституції, закріплено в окремих кодексах, законах

України, інших нормативних актах, розроблених на підставі вимог Основного

Закону. Україна є учасницею понад 30 міжнародних природоохоронних конвенцій

глобального та регіонального значення. Головні

засади

державної екологічної політики отримали подальший розвиток у комплексно-

програмному документі “Основні напрями державної

політики України в галузі охорони навколишнього природного середовища,

використання природних ресурсів та забезпечення

екологічної безпеки”, схваленому Верховною Радою України 5 березня 1998 р.

Цим документом у якості найголовніших пріоритетів визначені

наступні напрями природоохоронної діяльності в Україні:

J гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту

населення та довкілля, зведення до

мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на ЧАЕС;

J поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості

питної води;

J стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових

центрах Донецько-Придніпровського регіону;

J будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних

каналізаційних споруд;

J запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх

екологічного стану;

J формування збалансованої системи природокористування та

адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки,

екологізація технологій у промисловості, енергетиці,

будівництві, сільському господарстві, на транспорті;

J збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, заповідна справа.

Згаданою постановою визначені також основні завдання, виконання яких має

сприяти втіленню у життя зазначених вище

пріоритетів, а також конкретні заходи на рівні окремих елементів довкілля,

галузей економіки та в економіко-правовій сфері.

За час, що минув, окремі напрями охорони навколишнього природного

середовища і раціонального

використання природних ресурсів були додатково врегульовані відповідними

законами України.

Серед останніх з них – “Про курорти”, “Про фізичний захист ядерних

установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів,

інших

джерел іонізуючого випромінювання”, “Про Загальнодержавну програму

формування національної екологічної мережі України на

2000–2015 роки”, “Про Загальнодержавну програму поводження з

токсичними відходами” та ін. Водночас актуальність зазначених вище

пріоритетів залишається високою, що окремо знайшло своє

відображення у Посланні Президента України до Верховної Ради України від 22

лютого 2000 р.

Незважаючи однак на досить кваліфіковане за технологічною

суттю та змістом визначення згаданих напрямів, завдань і окремих

заходів у галузі формування екологічно безпечного середовища,

необхідно наголосити, що їх розробка недостатньо або зовсім не враховувала

специфіки сучасних ринкових суспільних відносин.

Такі напрями як екологізація виробництва, будівництво нових очисних споруд,

а тим більше застосування прогресивних енерго-

і ресурсозберігаючих технологій були б цілком доречними років 15 тому – за

умов планово-директивної економіки. Сьогодні ці

пріоритети є скоріше

закликами. Процеси роздержавлення власності спричинили і переорієнтацію

системи управління від застосування адміністративно-

перерозподільчих до суто економічних механізмів і важелів.

За таких умов загальнодержавні програми вже не можуть бути

основою екологічної політики. Невпинно зростає роль місцевого

самоврядування у вирішенні ключових завдань суспільного розвитку. Якщо ж

врахувати, що на відміну від виробництва тих чи

інших товарів охорона довкілля – це обов’язково конкретна територія, то

виходить, що екологічні пріоритети сьогодні мають

визначатися передусім за регіональним принципом.

У контексті наведеного досить показовою може бути перша щорічна доповідь

Уповноваженого Верховної Ради України з прав

людини “Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні”, основні

положення якої були проголошенi у парламенті 28

листопада 2000 р. У цiй

доповіді, зокрема зазначено, що всю територію України за рівнем забруднення

можна умовно розділити на 6 зон:

1 – відносно чисті території = 7%;

2 – умовно чисті = 8%;

3 – малозабруднені 15%;

4 – забруднені 40%;

5 – дуже забруднені 30%;

6 – екологічні катастрофи – майже 1% всієї території України.

Таким чином, можна вважати, що близько 70% всієї території

України є екологічно небезпечними зонами.

Незважаючи на досить істотне скорочення обсягів виробництва промислової

продукції, у багатьох містах рівень забруднення

атмосферного повітря шкідливими викидами залишається надзвичайно високим.

До цього слід додати загострення проблеми очищення промислових і

комунальних стічних вод, накопичення промислових і побутових твердих

відходів, загазованість відпрацьованими газами

автотранспорту, що у кінцевому рахунку створює загалом нестерпні умови для

проживання населення у майже 50 населених пунктах

України.

Таким чином, необхідно констатувати, що багаторічні спроби

надати державній екологічній політиці переважно галузево-ресурсного змісту

не лише не розв’язали наявні проблеми, а навіть

сприяли ще більшому їх загостренню. Збереження такого підходу за сучасних,

принципово інших суспільних відносин є особливо

небезпечним. Адже

держава вже не має багатьох, суто адміністративних, важелів управління і ця

обставина унеможливлює здійснення

природоохоронних заходів навіть у колишніх, вкрай обмежених обсягах.

Виправлення такого становища можливе лише шляхом надання екологічній

політиці переважно регіонального змісту.

По-перше, саме такий підхід об’єктивно притаманний природоохоронній

діяльності.

По-друге, органи місцевої влади набувають дедалі більших повноважень, що

створює досить сприятливі умови для оперативного

вирішення проблем охорони довкілля безпосередньо на місцях. Тобто, сьогодні

регіональна екологічна політика має стати

найголовнішим пріоритетом

у питаннях охорони і раціонального використання природних ресурсів.

Конкретним втіленням у життя такого підходу має стати розробка регіональних

екологічно збалансованих програм

соціально-економічного розвитку, у яких кожний суб’єкт господарської

діяльності, незалежно від форми власності, повинен

отримати свій особистий вичерпний перелік конкретних завдань з охорони

довкілля і раціонального використання природних

ресурсів. Сучасна практика розробки регіональних комплексних програм

соціально-економічного розвитку не відповідає

достатньою мірою зазначеним вимогам.

Пріоритетним завданням партії Зелених України як парламентської політичної

структури, зокрема, є організаційно-правове

забезпечення охорони довкілля. Для досягнення оптимального рівня

ефективності цієї діяльності мають бути перш за все

визначені особливості реалізації природоохоронної політики в Україні.

Розглянемо цей аспект

детальніше.

Надто уповільнене запровадження в Україні ринкових економічних відносин у

фінансовій (насамперед податковій) політиці та

обвальні банкрутства суб’єктів господарювання, суттєві невизначеності у

питаннях власності, тіньова економіка та інші

негаразди сьогодення спричинили формування в країні досить своєрідної

системи ручного

управління суспільним розвитком. З одного боку, колишньої єдиної владної

адміністративно-командної вертикалі вже не існує,

з іншого – регулювання багатьох питань соціально-економічного розвитку

продовжує перебувати під прямою опікою численних

міністерств і відомств.

Проблеми екологічної політики не стали виключенням з цієї схеми, а їх

розв’язання цілком закономірно нагадує відоме

прислів’я про

дитя і сімох няньок. Замість того, щоб забезпечувати охорону довкілля

і раціональне використання природних ресурсів за допомогою

загальноприйнятих у розвинених країнах економічних важелів, в

Україні продовжує функціонувати архаїчна радянська система адміністративних

важелів. Основні складові цієї системи – квоти

на забруднення середовища, екологічні стандарти і процедури, експертиза

проектів, інспектування, контроль, штрафи і збори,

ліцензії на використання природних ресурсів.

Головним органом управління охороною довкілля в Україні є Міністерство

екології та природних ресурсів, яке ще до квітня

2000 р. продовжувало свої тривалі реорганізаційні пошуки. Свого часу до

складу цього міністерства були включені Комітет з

питань ядерного регулювання, а також Комітет з питань геології та

використання надр. Сьогодні ці структури знову виведені з

підпорядкування Мінекології.

На цю обставину можна було б не звертати особливої уваги, але

вона є досить переконливим аргументом на користь того, що недоцільно

поєднувати “під одним дахом” функції

природокористування і державного екологічного контролю. Більше того, цей

приклад дає підстави стверджувати, що одне і те ж

відомство (організація) не може одночасно виступати як суб’єкт активної та

пасивної екологічної політики. Іншими словами,

безпосередня господарська діяльність і пов’язані з цим стосунки з

навколишнім природним середовищем (активна політика) – це

одна сфера суспільних відносин, а державний екологічний контроль

(пасивна політика) – це зовсім інша сфера. І кожній з цих сфер відповідають

саме їй притаманні засоби, важелі і механізми

управління.

Крім Міністерства екології та природних ресурсів провідниками

пасивної екологічної політики виступають також Державний комітет

з водного господарства, Міністерство аграрної політики, Міністерство

лісового господарства, Міністерство охорони здоров’я,

Державна автомобільна інспекція, а також зазначені вище Державний комітет з

питань ядерного регулювання та Державний комітет

з питань геології та використання надр.

Відсутність єдиної екологічної стратегії і навіть головних засад

екологічного контролю, дублювання окремих функцій різними державними

органами, а також недостатнє їх матеріально-технічне і

фінансове забезпечення практично унеможливлюють досягнення позитивних

екологічних зрушень. Але навіть за максимального вдосконалення

адміністративно-командних важелів екологічної політики її

результати суттєво не покращаться. Адже запровадження максимально жорсткого

контролю і недопущення забруднення довкілля

автоматично буде означати зупинку того чи іншого підприємства і зупинку

податкових

платежів до Державного бюджету. З іншого боку, технічне переозброєння і

екологічне оздоровлення виробництва вимагає не лише

часу, але й значних коштів. І схоже на те, що коло замкнулося: в Україні

вже немає ні першого, ні другого.

І все ж іншого виходу немає, потрібно невідкладно здійснювати

активну екологічну політику, тобто запроваджувати такі технологічні

процеси, які б забезпечили скорочення шкідливих викидів

у атмосферу та водойми, зменшили кількість накопичуваних високотоксичних

твердих відходів, сприяли більш раціональному

використанню земельних

та інших природних ресурсів. Але одна справа проголосити таку політику, і

зовсім інша – її реалізувати.

По-перше, одразу необхідно наголосити, що значна частка

поточного забруднення довкілля і споживання природних ресурсів – це

“заслуга” тіньового сектору економіки. Без розв’язання

цієї проблеми, тобто повної легалізації цієї частини виробництва товарів і

послуг, марно розраховувати на успіхи в

екологічному оздоровленні суспільного розвитку. Втім, це завдання органів

спеціальної компетенції, і ми обмежимося лише

згадкою про нього.

По-друге, в країні існує досить потужний прошарок підприємств

і організацій, які обслуговують так звану бюджетну сферу. Це передусім

підприємства житлово-комунального господарства,

транспорту, енергетики, будівельні й інші організації. Механізми і важелі

реалізації

екологічної політики в межах діяльності таких підприємств повністю

пов’язані з бюджетним фінансуванням, оскільки їх

діяльність не передбачає отримання прибутків. І відповідальність за шкоду,

заподіяну

навколишньому природному середовищу діяльністю зазначених підприємств,

мають нести відповідні державні органи влади.

Як вже зазначалося, найбільш поширеними в інших країнах важелями активної

екологічної політики є важелі економічні. Їх

переваги порівняно з адміністративним регулюванням охорони навколишнього

природного середовища і раціонального використання

природних ресурсів не потребують особливих обгрунтувань. Передусім, це

уникнення суб’єктивних підходів з боку відповідних

органів, створення однакових умов для всіх суб’єктів господарювання,

наявність простих і зрозумілих економічних стимулів до

налагодження екологічно безпечного виробництва, скорочення і спрощення

усієї системи екологічного контролю. У зв’язку з цим

виникає просте запитання: що ж заважає запровадити в Україні саме такі

важелі і механізми охорони довкілля? Для того щоб

дати відповідь на

це запитання, необхідно зробити короткий відступ.

Формування сучасних адміністративно-командних важелів уп-равління у сфері

охорони навколишнього середовища відбувалося за

часів панування планової системи господарювання, коли головним пріоритетом

держави вважалося нарощування виробничих

потужностей та збільшення обсягів виробництва промислової продукції. При

цьому підвищення продуктивності праці, впровадження

нових технологій

та випуск екологічно безпечної продукції хоча і визнавалися перспективними

завданнями, завжди відкладалися “на потім”. І за

умов, коли

фундаментом усієї державної політики була ідеологія “спочатку виробництво,

а потім усе інше”, навіть адміністративні важелі

захисту довкілля досить часто виконували лише декоративні функції.

Події, які відбулися в Україні 10 років тому, докорінно змінили

ситуацію. Зовсім іншими стали і стратегія суспільного розвитку, і механізми

її реалізації. Головною складовою у відносинах

між суб’єктами господарювання і суспільством стали економічні відносини, що

повинно було знайти своє закріплення передусім у

формуванні нової фінансової політики. На жаль, це “закріплення” набуло

надзвичайно спотвореного вигляду.

Наприклад, податкова політика України сьогодні – це близько 35% загального

фіскального тиску, це довільне звільнення від

сплати

податків одних і надмірне податкове навантаження інших суб’єктів

господарювання. Сьогодні головними платниками податків

залишаються ті, хто виробляє національне багатство, а не ті, хто його

споживає і накопичує. Про надання пільгових кредитів в

Україні сьогодні також можна

лише мріяти.

Підсумовуючи викладене, можна зробити досить невтішний висновок. Сучасна

фінансова політика України сама по собі потребує

докорінного оновлення, і поки що не в змозі стати ефективним важелем

реалізації політики екологічно збалансованого

суспільного розвитку. Можливо після прийняття цілої низки нових

законодавчих актів зазначені вище

недоліки вдасться виправити, але якщо це і відбудеться, то дуже не скоро.

Адже противників оздоровлення тієї ж податкової політики не менше, ніж

прихильників – про це свідчить передусім

співвідношення між офіційною і неофіційною економікою. Бюджетні надходження

хоча

і пов’язані з надмірним забрудненням довкілля, залишаються поки що єдиною

фінансовою опорою держави.

І все ж наведене не означає, що розв’язання проблеми еколого-

економічного оздоровлення в Україні є безнадійною справою. Не

секрет, що саме нехтування чинним, у тому числі екологічним законодавством,

дозволяє у багатьох випадках отримувати

надприбутки.

Це результат свідомої чи не свідомої, але бездіяльності влади. Своєю чергою

подібна пасивність влади може мати місце лише

за умов, коли

з боку суспільства відповідний контроль або недостатній, або взагалі

відсутній.

Наведені причини еколого-економічного занепаду є одночасно

і відповідями на запитання “що робити?”. Причому не лише економічно, але й

екологічно вигідні

інформаційно-телекомунікаційні технології

є оптимальним інструментом для здійснення більшості згаданих перетворень.

Серед іншого варто назвати запровадження

горизонтальної владної ієрархії, систем громадського інтерактивного

екологічного моніторингу та контролю, створення

міжнародних робочих груп на

основі відкритих форумів на українському сегменті Мережі для розробки

принципів охорони довкілля та базових законодавчих

документів

та правових регулювань.

Законодавча діяльність із правового забезпечення екологічної політики в

Україні провадиться вже протягом тривалого часу і

за активної участі Зелених – як партії, так і парламентської фракції.

Зокрема,

докорінне оновлення правової бази суспільного розвитку бере свій початок у

серпні 1990 р. – саме тоді було прийнято закон

про економічну

самостійність Української РСР. Відтоді у центрі уваги Верховної Ради

України – найвищого органу законодавчої влади – постійно перебували питання

економіки в цілому і окремих її галузей,

соціального захисту

населення, охорони здоров’я, судоустрою та правопорядку, військового

будівництва, цивільної оборони та багато інших.

Про приблизне місце і роль питань, пов’язаних з екологічною політикою,

серед інших питань суспільного розвитку можна

скласти

уявлення на підставі наступних даних. За період з 15.05.1990 р. до

19.01.2001 р. Верховна Рада України прийняла загалом

1800 законів і 4340 постанов. При цьому безпосередньо з питань екологічної

політики було прийнято 48 законів і 20 постанов

Верховної Ради. З урахуванням суміжних питань їх чисельність становить

відповідно 67 і 31.

Таким чином, порівнюючи наведені дані, можна зробити висновок, що у

загальній кількості нормативно-правових актів частка

актів

екологічного спрямування становить менше 2% і менше 3%, якщо брати до уваги

лише прийняті закони України. З урахуванням

майже критичної ситуації, що склалася у сфері охорони довкілля і

використання природних ресурсів, особливо в промислово

розвинених регіонах України,

можна припустити, що законодавче забезпечення екологічної політики

є вкрай недостатнім.

Водночас доводиться констатувати і те, що решта 97–98% законодавчого масиву

також не дала змоги досягти ні економічної, ні

соціальної стабільності в країні. Якщо ж врахувати ще й ту обставину, що

правова вагомість прийнятих законів коливається у

досить широкому діапазоні, тобто коли поряд з прийняттям основоположних

правових актів досить часто статусу закону набувають

рішення стосовно дрібних питань, то кількісна оцінка законодавчого процесу

може дати про нього приблизне уявлення.

Щодо якості законодавчого забезпечення екологічної політики

України можна послатися на оцінку міжнародного центру перспективних

досліджень. Вона загалом зводиться до того, що

українське законодавство з питань охорони навколишнього природного

середовища є декларативним і не містить чітких механізмів

примусу до виконання.

До цього можна також додати, що в окремих випадках до чинного

законодавства вносяться зміни, які посилюють саме їх декларативність.

Наприклад, законом “Про внесення змін до деяких

законодавчих актів України” (від 8.06.2000 р.) передбачено обмеження

функцій спеціально уповноваженого центрального органу

виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів та його органів на

місцях стосовно суб’єктів підприємницької

діяльності, що здійснюють свою діяльність на умовах угод про розподіл

продукції.

Однією з причин, які обумовлюють загальну декларативність екологічного

законодавства в Україні, може бути насамперед його

неузгодженість із принциповими змінами, які відбулися у сфері суспільних

відносин. Йдеться про запровадження нових, ринкових

відносин, за яких саме економічні важелі управління набувають особливо

великого значення. За цих умов ресурсно-технологічний

ухил законодавчих актів стає дедалі менш ефективним.

Досить суттєвою вадою чинного законодавства у сфері екологічної політики є

також його переважна орієнтація на усунення, а

не на попередження негативних явищ. Такий підхід об’єктивно унеможливлює

досягнення будь-коли такого стану довкілля, який би відповідав вимогам

цивілізованого розвитку.

Незадовільна якість чинного природоохоронного законодавства

України, з одного боку, та майже відверте нехтування ним з боку суб’єктів

господарювання і органів виконавчої влади – з

іншого боку,

в кінцевому рахунку призвели до того, що в цілому за останні 10 років стан

довкілля і відповідно здоров’я населення

погіршилися. Саме ця

обставина зумовила необхідність проведення в Україні наприкінці листопада

2000 р. парламентських слухань щодо дотримання

екологічного законодавства, напрямів реалізації та вдосконалення

екологічної політики.

При обговоренні цього питання з’ясувалося також наступне: i досі відсутні

механізми, які б сприяли інтеграції політики в

галузі охорони довкілля та використання природних ресурсів у стратегію

соціально-економічних реформ на національному та

місцевому рівнях;

– не забезпечується врахування екологічних аспектів у законопроектах, які

подаються на розгляд Верховної Ради України,

зокрема, з питань приватизації;

– потребує прискорення процес гармонізації екологічного законодавства

України з законодавствами Європейського Союзу;

– залишаються незадовільними механізми зборів за забруднення довкілля та

спеціальне використання природних ресурсів і

використання цих зборів;

– потребують істотного удосконалення природоохоронні норми, правила і

регламенти, що гарантують екологічну безпеку

населення;

– застосування громадського контролю за дотриманням природоохоронного

законодавства залишається майже на нульовій позначці.

Наведені фрагменти лише частково відображають правові прогалини в

екологічній політиці України. Але й цього досить, аби

усвідомити, що законодавче забезпечення політики України у галузі охорони

навколишнього природного середовища і

раціонального використання

природних ресурсів одночасно формується за двома протилежними

групами чинників.

Перша група – це ще досить вагомі залишки колишньої директивної системи

управління, згiдно з якими визначаються конкретні

організа-ційні і технічні заходи щодо пом’якшення наявних кризових явищ.

Друга група – спроби використання ринкових важелів управління усією

соціально-економічною системою. У цьому контексті

економічна відповідальність і економічна зацікавленість у першу чергу

суб’єктів

господарювання має виступати головною рушійною силою суспільного розвитку.

Але за умов, коли конкретні ринкові механізми

реалізації

екологічної політики України залишаються ще не відпрацьованими, поєднання

двох наведених принципів не підвищує, а навпаки –

зменшує загальну ефективність екологічного законодавства, оскільки

з’являються (чи свідомо створюються) додаткові шляхи

уникнення відповідальності за шкоду, заподіяну довкіллю.

Останній аспект екологічного законодавства потребує особливої

уваги, тим більше, що саме недостатня відповідальність є чи не

найголовнішою першопричиною усіх існуючих економічних

негараздів. Між тим інакше ніж парадоксальною важко назвати ситуацію, що

склалася

у цій частині правового забезпечення екологічної політики.

З одного боку, є Конституція України, якою гарантується не лише право

кожного на безпечне для життя і здоров’я довкілля,

але й на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50). Є

також кілька десятків згаданих вище законодавчих

актів, якими визначені конкретні правила і норми раціонального

природокористування.

З іншого боку, є Кримінальний кодекс України, яким передбачена досить

висока відповідальність за порушення вимог

екологічної безпеки. Наприклад, за забруднення водойм і атмосферного

повітря в окремих випадках може бути застосовано

покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 5 років (ст. 228). Є також

добрих півсотні статей Кодексу

України про адміністративні правопорушення, які безпосередньо стосуються

питань охорони природи і використання природних

ресурсів

(глава 7). Зорієнтовані вони головним чином на покарання у вигляді штрафів.

І при всьому цьому екологічний стан в Україні

набуває дедалі більше кризових ознак.

Подальше погіршення стану довкілля викликає цілком логічне

припущення щодо штучного обмеження відповідальності суб’єктів

господарювання за забруднення і виснаження природних ресурсів. До речі,

перший заступник Міністра екології та природних

ресурсів України окремо зазначив, що у 2000 р. судові органи задовольнили

позиви інспекторів відповідного держуправління

Міністерства щодо порушень

природоохоронної діяльності в областях лише на 46% [4]. Ця обставина досить

красномовно свідчить, що наявність достатньої

законодавчої

бази ще не означає реалізацію екологічної політики у повній відповідності з

вимогами Конституції України. Іншими словами,

потрібно докласти зусиль ще й до того, щоб в країні закон став дійсно

законом.

Ці, а також наведені раніше матеріали щодо регіональних аспектів рівня

еколого-економічної збалансованості з особливою

гостротою засвідчують, що правове забезпечення охорони навколишнього

природного середовища потребує не просто суттєвого, а

докорінного переопрацювання.

Найголовнішими його напрямками мають стати посилення відповідних

повноважень органів місцевої влади, а також максимальне

використання міжнародного досвіду. Визначимо основні міжнародно-правові

орієнтири охорони довкілля.

Серед численних рішень, прийнятих останнім часом Європейським Економічним

Союзом (Радою Європи) і спрямованих на охорону,

відтворення і раціональне використання природних ресурсів, особливе місце

посідають рішення щодо посилення відповідальності

за порушення правил і норм раціонального природокористування. Передусім це

стосується прийнятої у 1993 р. Конвенції про

цивільну відповідальність за збитки, які спричинила небезпечна для

навколишнього середовища діяльність, а також прийнятої у

1998 р. Конвенції про захист навколишнього природного середовища засобами

кримінального права.

В основу цих Конвенцій покладено положення Декларації з навколишнього

середовища і розвитку, прийнятої у 1992 р. в Ріо,

згідно з яким країни мають розвивати національну законодавчу базу стосовно

міри і ступеню відповідальності і компенсації

шкоди, заподіяної неконтрольованим

розвитком. Станом на березень 2001 р. Україна ще не приєдналася до цих

Конвенцій – відповідні угоди ще навіть не підписані,

не кажучи вже про ратифікацію, що саме по собі є досить показовим і

симптоматичним.

Що ж стосується цивільної відповідальності, то головна мета згаданої

Конвенції полягає у гарантуванні адекватної

компенсації за збитки, які спричинила небезпечна для довкілля діяльність, а

також у розробці засобів запобігання такій

діяльності і відновлення середовища після

заподіяної шкоди.

При цьому поняття “навколишнє середовище” включає досить

широкий спектр його складових: природні ресурси як біологічні, так і

небіологічні (повітря, вода, грунт, флора і фауна), а

також їх комплекси, ландшафт, окремі види майна.

До поняття “збитки” Конвенція відносить:

– смерть чи тілесне пошкодження особи;

– повна або часткова втрата майна;

– інші втрати внаслідок погіршення стану довкілля.

Окремо при цьому наголошується, що компенсація за погіршення стану

навколишнього середовища не включає відшкодування втрати

прибутку при такій діяльності і повинна обмежуватися вартістю

заходів із відновлення середовища чи окремих його компонентів. Конвенцією

передбачається, що головна відповідальність за

шкоду,

заподіяну навколишньому середовищу, покладається на особу, яка здійснює

виробничий контроль над небезпечною діяльністю.

При визначенні міри і ступеню відповідальності залежно від речовин, видів

відходів та місця їх зберігання мають

враховуватись також

специфічні обставини:

– у разі припинення небезпечної діяльності до того, як стане відомо про

заподіяну шкоду;

– при колективному чи індивідуальному виробничому контролі над діяльністю;

– стосовно раніше заподіяної шкоди – у випадках постійного зберігання

шкідливих відходів у сховищах.

Реалізація основних положень Конвенції про цивільну відповідаль-ність за

охорону довкілля потребує певних заходів і щодо

відповідного інформаційного забезпечення. При цьому наголошується, що будь

яка особа має право на її прохання і без

пояснення причин зацікавленості отримати доступ до інформації стосовно

навколишнього середовища. Такий доступ може бути

обмежений міжнародним законодавством лише в окремих випадках, зокрема, якщо

інформація стосується національної чи суспільної

безпеки, пов’язана зі справами, які розслідуються, зачіпають комерційну

таємницю і деяких інших. Потерпіла сторона може

також звернутися до суду з метою отримання специфічної інформації від

особи, що контролює шкідливу для довкілля діяльність,

якщо це

необхідно для обгрунтування компенсаційного позову.

Стягнення за компенсаціями згідно з даною Конвенцією, застосовуються

впродовж трьох років з дати, коли позивачу стало

відомо про

заподіяну шкоду і про відповідальну за це особу. Через 30 років з моменту,

коли була заподіяна шкода, справа не може бути

передана до суду.

У випадках, які стосуються місць постійного зберігання відходів, термін у

30 років відраховується з часу консервації

об’єкта.

Окремо потрібно зазначити, що позивачами у питаннях відшкодування шкоди,

заподіяної довкіллю, можуть виступати також

будь-які об’єднання і організації, завданням яких згідно зi статутом є

захист навколишнього середовища. Більше того, саме

існування цієї Конвенції

передбачає, що головною рушійною силою у справі охорони природи і

раціонального використання природних ресурсів мають бути

громадські і політичні організації.

Конвенція про захист навколишнього середовища засобами кримінального права

передусім має на меті посилення відповідальності

за порушення чинного природоохоронного законодавства. При цьому особлива

увага спрямовується на скорочення скидання

забруднених стічних вод і забруднення водних джерел, забруднення

атмосферного повітря, грунту, а також незаконне і недбале

поводження зі шкідливими відходами, у тому числі з ядерними відходами, інші

порушення,

які спричиняють погіршення здоров’я людей, негативно впливають на ресурси

рослинного і тваринного світу.

Зазначена Конвенція передбачає відповідальність не лише безпосередніх

виконавців, але й осіб, які сприяли скоєнню злочину.

Реалізація основних положень Конвенції вимагає, щоб країна, що приєдналася,

здійснила відповідні заходи, які необхідні для

надання юридичної сили покаранням за нанесення непоправних збитків

навколишньому середовищу. При цьому санкції мають

включати не лише матеріальні штрафи

і конфіскації майна, але й ув’язнення.

Якщо рішення про проведення робіт, пов’язаних з відшкодуванням втрат,

нанесених навколишньому середовищу, не виконується,

то компетентні органи можуть згiдно з національним законодавством проводити

ці роботи самі за рахунок обвинувачуваного або ж

обвинувачений

може додатково підпадати під інші кримінальні покарання.

Передбачається також, що повинні здійснюватися заходи, необхідні для

встановлення кримінальної та адміністративної

відповідальності юридичних осіб, представникам яких було висунуто

звинувачення. При цьому корпоративна відповідальність не

припускає кримінального

переслідування фізичних осіб. Водночас мають здійснюватися заходи,

які б підтверджували, що керівні органи, які несуть відповідальність за

захист навколишнього середовища, співпрацюють з керівними органами з

розслідування і переслідування злочинів.

Окремо необхідно наголосити, що Конвенція про захист навколишнього

середовища засобами кримінального права припускає,

згiдно з національним законодавством окрема група, фонд чи асоціація,

діяльність яких згідно зі статутом спрямована на

захист довкілля, може отримати право брати участь у відповідних

кримінальних процесах.

Немає ніякого сумніву у тому, що застосування цих та інших найбільш

принципових міжнародно-правових орієнтирів у сфері

охорони довкілля в Україні могли б забезпечити відчутні позитивні зрушення.

Адже одна справа проголосити наміри, інша –

реалізувати їх. Чинне

законодавство України містить переважно декларативні правові норми,

оскільки часто відповідальність передбачається

індивідуальна у той час, коли порушення правил і норм охорони довкілля

майже завжди здійснюється з колективної вини. У цьому

відношенні проект оновленого Кримінального кодексу України, який очікує

свого заключного розгляду у Верховній Раді, містить

позитивний момент, оскільки передбачає відповідальність і юридичних осіб.

Тобто, на сьогодні в Україні поки що закладається лише правовий фундамент

відповідальності за злочини у сфері довкілля, і

саме ця обставина певною мірою унеможливлює застосування вже зараз

відповідних міжнародних критеріїв. Хоча, з іншого боку,

таке пояснення може

розглядатися і як спроба виправдання існуючої майже суцільної

природоохоронної безвідповідальності. А за такого ставлення

до закону взагалі зовсім не виключено, що новітні правові напрацювання

можуть надто довго чекати в Україні свого

застосування.

І останнє, але чи не найголовніше. Міжнародні правові норми

у сфері охорони довкілля передбачають відповідальність не лише і не скільки

за його забруднення і виснаження, скільки за

повне відновлення його стану. Саме це є кінцевою метою у з’ясуванні

стосунків між постраждалими (позивачами) і суб’єктами

господарювання, які спричинили погіршення стану навколишнього природного

середовища.

У цьому відношенні правова база природоохоронної діяльності

в Україні має ту особливість, що сплативши певну, інколи просто символічну,

компенсацію за заподіяну шкоду, підприємство

отримує своєрідну амністію і фактично може продовжувати свою небезпечну

діяльність. У таких випадках позивачем виступає

держава і можливо

саме тому відповідальність за охорону довкілля перетворюється на свою

протилежність.

Підсумовуючи викладене, необхідно наголосити, що у розвинених країнах світу

накопичено значний позитивний досвід у сфері

правового регулювання охорони довкілля і раціонального використання

природних ресурсів. І зовсім не обов’язково Україні у

цьому напрямку шукати “свій шлях”. Вже зараз проекти оновлених

Кримінального і Цивільного

кодексів мали б передбачити зазначені міжнародні норми і це, безумовно,

сприяло б прискоренню розв’язання існуючих

екологічних проблем.

Міжнародний досвід має придатися Україні і в процесі вдосконалення

механізмів природоохоронного нормування. Вітчизняні

норми за

багатьма показниками суттєво відрізняються від міжнародних. Іноді ця

різниця йде на користь жителям України, але частіше

вона просто сприяє екологічній безвідповідальності підприємств.

Нині в Україні існує великий перелік нормативів гранично допустимих

концентрацій (ГДК). Так для водних об’єктів

господарсько-питного водокористування встановлені нормативи для 420 видів

шкідливих

сполук. Для водних об’єктів, що використовується для господарських цілей –

68 нормативів ГДК. Щодо нормативів ГДК хімічних

сполук, які забруднюють повітря, то вони існують для більш ніж 250 видів

сполук та їх з’єднань. Діють також науково

обгрунтовані допустимі рівні (ГДК) фізичних факторів середовища: шумів,

вібрацій, електромагнітних полів тощо.

В галузі охорони вод єдиним нормативом, що регламентує якість

поверхневих вод, є ГДК техногенних сполук, які встановлені для

господарсько-питного та культурно-побутового, а також рибогосподарського

водокористування. Встановлено майже 1000 санітарно

гігієнічних

і 450 рибогосподарських норм ГДК. Проте, це дуже мало у порівнянні

із загальною кількістю техногенних сполук, що потрапляє у воду.

В основу методики гігієнічного нормування хімічних сполук у воді водоймищ

покладено підхід, що враховує три показники

шкідливої дії речовин:

J вплив хімічних речовин на організм (токсикологічний);

J вплив на органолептичні властивості води (органолептичний);

J вплив на процеси природного самоочищення водойми (загальносанітарний).

Основу нормування складає принцип граничної ознаки шкідливості, тобто пошук

найменшої порогової концентрації за всіма

вказаними

ознаками. Ця концентрація і закладена в основу ГДК речовин.

Згідно із сучасними уявленнями гігієнічна ГДК речовин у воді –

це максимальна концентрація, яка при дії на організм людини протягом усього

життя не має прямого чи опосередкованого впливу

на стан

здоров’я нинішнього або прийдешнього поколінь, а також не погіршує

гігієнічні властивості водокористування.

Рибогосподарські ГДК орієнтовані на збереження та підтримку

параметрів, що визначають структурну та функціональну цілісність

екосистеми водоймищ рибогосподарського призначення.

Поряд з ГДК застосовується показник орієнтованих безпечних рівнів впливу

(ОБРВ) пестицидних препаратів, отриманих на основі

експресної оцінки токсичності речовин.

Санітарна охорона атмосфери населених місць базується на гігієнічних

нормативах ГДК забруднюючих речовин в атмосферному

повітрі, дотримання яких запобігає прямому чи побічному шкідливому впливу

цих речовин на умови життя і здоров’я населення та

його

потомство. ГДК лежать в основі встановлення величин гранично допустимих

викидів (ГДВ), що забезпечують на практиці

дотримання гігієнічних нормативів. ГДВ визначається сумою загальної

кількості

викидів, що вже є у навколишньому середовищі, і кількості викидів, що

очікується у майбутньому. Ця сума не повинна

перевищувати ГДК відповідних речовин в атмосфері. Проте нормам ГДВ не

приділяють

належної уваги. У порівнянні з ГДК вони мають як би дорадчий характер. Там,

де їх дотримання вимагає істотних

капіталовкладень, як правило,

застосовують нормативи тимчасово узгоджених викидів (ТУВ).

Нині встановлено ГДК для 256 хімічних сполук при їх ізольованій

дії і дано характеристику комбінованого впливу 43 сумішей. Вони включають

ГДК для двох періодів: 20–30-хвилинного

(максимально розвинута ГДК) та 24-годинного (середньодобова).

Крім того, експресним і розрахунковим методами встановлюють орієнтовно

безпечні рівні впливу (ОБРВ), які в окремих випадках

відповідають вимогам ГДК відповідних речовин, але не переходять

у ранг ГДК через відсутність методів визначення наявності цих речовин в

атмосфері.

Хімічні забруднювачі грунту впливають на організм людини не прямо,

а опосередковано, через контактуючі з грунтом середовища (повітря, вода,

рослинність). Тому при визначенні величини

допустимого навантаження хімічної речовини в грунті разом із

загальносанітарними показниками (вплив на грунтовий

мікробіоценоз і процес самоочищення грунту) вико ристовуються ще три

специфічних для даного середовища показника

шкідливості: транслокаційний (міграція хімічних речовин із грунту в

рослини), міграційний повітряний (із грунту в атмосферне

повітря), міграційний водний (із грунту в грунтові води). ГДК хімічних

речовин у грунті встановлюється з урахуванням

лімітуючого показника їх шкідливості.

На першому місці за важливістю нормування стоять пестициди та

їх метаболіти, потім нафтопродукти, сірчані сполуки та інші речовини

органічного синтезу.

Робочі концентрації хімічних речовин визначаються, виходячи

з рівня природного вмісту конкретного елементу з урахуванням його

наявності у грунті регіону, що досліджується.

Напрямком комплексного санітарно-гігієнічного нормування є

розробка системи показників, що визначають чистоту води, повітря, грунту.

Вона представлена або переліком показників із

заданими

властивостями, або сумарними відносними показниками (індексами якості).

Такі показники знаходяться на стадії

експериментальних

розробок.

При підготовці санітарно-гігієнічних нормативів, пов’язаних із

забрудненням навколишнього середовища, виходять з припущення, що

забруднюється якесь одне біохімічне середовище. Саме так

опрацьовувалися нормативи ГДК техногенних сполук для атмосфери, поверхневих

вод і грунту. Внаслідок того, що наявні норми

ГДК крапкові та екстериторіальні, оцінки впливу господарських об’єктів на

середовище інколи мають непередбачувані наслідки.

Значна кількість санітарно-гігієнічних норм не розроблялась, а

встановлювалась або рекомендувалась зверху, що таїть у собі

потенційну

небезпеку при екстремальних або гіпотетичних ситуаціях (наприклад, норми

радіаційної безпеки після катастрофи на ЧАЕС).

Такі санітарно-гігієнічні нормативи вже тривалий час піддаються критиці,

оскільки в них не враховано специфіку конкретного

регіону,

не аналізується вплив складних зв’язків, що існують у навколишньому

середовищі та суспільстві. Головними недоліками

існуючого природоохоронного нормування є відсутність:

J єдиної концепції природоохоронного нормування, яка б визначала мету і

критерії оцінок стану екологічних систем для

тих чи інших антропогенних навантажень;

J уніфікованих принципів і методів екологічного нормування, чітких вимог до

обгрунтування, надійності та

періодичності корекції норм й регламентів екологічної безпеки, через що

багато норм методологічно

не обгрунтовані і суб’єктивні;

J просторово-часової диференціації та обмежень на використання екологічних

нормативів щодо різних природних зон, а не

окремих її

компонентів;

J достатніх емпіричних даних і дійових процедур екологічної діагностики

стану довкілля;

J відповідних математичних моделей;

J організаційних і матеріально-технічних умов для проведення

науково-дослідних робіт з проблем забезпечення екологічної безпеки та

екологічного нормування.

На увазі необхідно мати і те, що:

J окремі види норм недостатньо пов’язані між собою і нерідко

суперечать одна одній, оскільки вони визначені на різних методичних

основах;

J серед існуючих норм та підходів лише дуже незначна частка

може вважатися екологічними, тому що вони встановлені не стосовно екосистем

(або навіть їх окремих властивостей), а

стосовно допустимих умов господарювання або господарського використання

природних

ресурсів.

За допомогою цих нормативів регламентується кількість промислових і

побутових техногенних сполук, що надходять у природне

середовище. Подібна регламентація можлива лише за умови, що в кожний момент

часу безпосередньо в зонах викидів і скидів концентрація токсикантів

не перевищує ГДК.

Переважна частина чинних нині в Україні природоохоронних

правил і нормативів була опрацьована на базі досягнень санітарно-

гігієнічної науки майже півстоліття тому. В їх основу

покладено витратно-екстенсивний підхід до розвитку природокористування. Ці

правила

і нормативи викладено у декількох сотнях різних документів і переважна їх

частина має тільки дорадчий характер. Якщо

порівняти існуючі нині

в Україні природоохоронні правила і нормативи та фактичну екологічну

ситуацію, що склалася, то навіть за суттєвого

скорочення обсягів виробництва у порівнянні з 1990 р. і скорочення викидів

шкідливих речовин

у навколишнє середовище їх варто визнати недосконалими.

З урахуванням наведеного можна зробити висновок, що за існуючого стану

екологічного нормування неможливо об’єктивно

контролювати токсичність фактичної сукупності шкідливих речовин і сполук,

їх довго-тривалі комбіновані та вторинні ефекти.

Діючі природоохоронні правила

і нормативи суперечать реальним економічним умовам функціонування

підприємств і не можуть стимулювати їх діяльність в

галузі охорони

навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів.

Для вирішення проблеми екологічного нормування необхідно створити

загальнодержавну систему, спрямовану на формування і

постійне вдосконалення екологічних нормативів, правил і стандартів. Їх

дотримання забезпечить постійну екологізацію

господарської діяльності і уможливить існування еколого-економічних систем

якісно нового типу, адекватних збалансованому

розвитку.

Це означає, що партія Зелених України має виконувати у вітчизняних урядових

і парламентських структурах відповідальну

функцію

екологічної корекції перш за все економічного законодавства. Екологічність

будь-якого виробництва має стати нормою – так

само, як

нормою має стати обов’язок підприємства відновити нормальні пара-

метри екосистеми, порушеної втручанням людини.