Концепція держави у вченні І. Канта

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Концепція держави у вченні І. Канта

Концепція держави у вченні І. Канта

Національний Технічний Університет України

"КПІ"

КУРСОВА РОБОТА

з курсу "Історія вчень про державу і право"

на тему: "Концепція держави у вченні І.Канта"

Виконав: студент

факультету права

Київ, 2000 р.

Зміст

Вступ

1. Вчення І.Канта про право

2. Вчення І.Канта про державу

Висновки

Література

Вступ

ід впливом Великої Французької буржуазної революції у соціально-політичному

кліматі відбулися кардинальні зміни. Спалахнули селянські повстання в

Бадені, Саксонії, Пфальці. Міщани відкрито виявили незадоволення своїм

станом. Весною 1793 року відбулося повстання ткачів у гірських районах

Сізелії; в Майнці була проголошена республика.

Народні маси і передові представники німецької культури з захопленням

вітали революційні події у Франції. Серед німецької інтелігенції

вирізнялася група письменників і публіцистів, яка змогла у доступній,

яскравій формі відбити політичне пробудження народу, прославити

республіканські ідеали, висловити гарячі симпатії до якобинців. Однак

повторити у себе в країні французький досвід прогресивні елементи Німеччини

об'єктивно все ж таки не були у змозі.

Три кординальні проблеми чекали вирішення на німецьких землях:

. створення національної єдності;

. демократизація державно-правового устрою;

. відміна кріпацтва.

Німецьку буржуазію — в ту пору лідера опозиції старому феодальному

режиму — як і раніше приводили до страху радикальні акції, вона боялася

грунтовно спертися на широкі маси робітників.

Її ідеологи віддавали перевагу революційній ідеї століття на

малодоступну мову спекулятивної філософії і вишкуляти гострий практично-

політичний зміст насущних питань часу. Вищою цінністю вони проголосили

свідомість, свободу розуму. Все це було своєрідною духовною концепцією

фактичної безпорадності німецьких буржуа, яких непокоїла турбота про те, як

би не розгнівити уряд, не розгнівити державну владу.

Звістка про французьку революцію зустрічалася в Німеччині ,по-різному.

Якщо плебеї і бюргерство раділо, то у пануючого класу вона викликала

роздратування і ненависть. Найбільші відверті неподобства до державних і

законодавчих перетворень французької буржуазної революції відбулися у

виступах представників так званої школи права і інших приєднаних до неї

консервативних течій, які прямо протиставили себе просвітництву і

революційно-республіканським поглядам.

1. Вчення І.Канта про право

ммануіл Кант був у Німеччині першим, хто взявся до системного обгрунтування

лібералізму-ідейної платформи класу буржуа,що виділилися з конгломерата

третьої верстви, які визнали своє місце в суспільстві і, які претендують на

економічну і політичну свободу для себе. І.Кант визначив мету -вискласти цю

платформу в якості єдиної, розумної. Він намагався підвести під неї

спеціальний філософсько-етичний фундамент і таким чином виправдати її.

Кантовське вчення про державу і право — результат рішення поставленної

мети. Політично-юридичні погляди Канта містяться переважно в працях: "Ідеї

всезагальної історії з космополітичної точки зору", "До вічного миру",

"Метафізичні початки вчення про право".

Принцип суспільних переконань Канта: кожна особа наділена абсолютною

цінністю; особа не є знаряддям досягнення яких-небудь планів, навіть для

досягенння суспільних планів. Люди в своїй поведінці повинні дотримуватися

вказівок морального закону. Закон цей не знає впливу з боку зовнішніх

обставин і тому безумовний. І.Кант називає його "категоричним імперативом".

"Категоричний імпетарив" зовсім позбавлений у Канта зв'язку з конкретними

предметами, з реальними емпіричними подіями. Він проголошує "Роби так, шоб

максима твоєї поведінки могла бути разом з тим і принципом загального

законодавства". Або другими словами: роби так, щоб ти ставився до людства і

в своїй особі і в особі будь-кого іншого як до мети, і ніколи тільки як до

засобу. Додержання вимог "Категоричного імператива" можливо тоді, коли

індивіди в країні вільно дотримуватися голосу "практичного розуму".

"Практичним розумом" охоплювалася як область етики, так і сфера права.

І.Кант розумів, наскільки важлива проблема праворозуміння і настільки

необхідно правильно її поставити, певним чином сформулювати. Питання про

те, що таке право, представляє для юриста такі ж труднощі, як для логіки є

вирішення питання, що таке істина. Ясна річ, він може відповісти, що

узгодження з правом, тобто з тим, що вимагають чи вимагали закони певного

питання, справедливо чи те, що вимагають закони, коли від нього вимагається

загальний критерій, через який можливо б було розпізнати справедливе і

несправедливе — з цим він ніколи не справиться, якщо тільки не залишить на

час в стороні ці емпіричні початки і не пошукає джерела судження в одному

лише розумі. Тут розум за Кантом є здатність (і воля) знаходити принципи і

правила моральної поведінки, яка містить їх в собі в якості внутрішнього

апріорного спонукання.

Розум творить для себе особистий обміркований порядок — світ визначених

ідей; до нього він прагне наблизити реальні умови і через співвідношення з

його параметрами оголошує необхідними відповідні дії. Остання суть

виявлення тієї здатності (тієї волі), яку закон свого морального буття

висловлює в собі самому. В такому автономному, із зовні народженному

самообмежені вважає вона і свою найвищу свободу, і своє важливе значення.

З історико-матеріалістичної точки зору суть філософського обгрунтування

І.Кантом концепції автономії волі наявна. Мова виражає максими моральності,

але по свому генезису і суті вони соціально-емпиричні: виникають лише з

суспільної практики, відбивають стеріотипи, які об'єктивно складаються у

процесі взаємодії спілкування людей. Однак в практично-політичному плані

концепція, яка розглядається мала відомі переваги. Наприклад, вона могла

бути використана для засудження тенденцій повного поглинання індивіда

суспільством. Сам Кант прагнув використовувати її саме в цьому напрямку. На

його думку, автономія волі однаково оберігає особу як от особистого

безчинства, так і від тотального володарювання над нею суспільного цілого,

забезпечивши їй здійснення свободи.

Атрибут свободи притаманний людський особистості: дар визначати самим

собі мету і варіанти обміркованого з поставленою метою поведінки є

вродженим. Індивід, за І.Кантом, є істота, в принципі здатна стати

"господарем самому собі" і тому не потребуючому зовнішньої опіки при

здійсненні того чи іншого цілісного і нормативного вибору.

Проблема в тому, що фактично не всякий використовує індивідуальну

свободу тільки для реалізації "категоричного імперативу"; всюди вона

перетворюється в безчинство. Сукупність умов, які обмежують безчинство

одного по відношенню до других за допомогою об'єктивного загального закону

свободи і, скажімо, виключаючи юридичні конфлікти в суспільстві, І.Кант

називає правом. З такого розуміння права ясно, що воно покликано регулювати

зовнішню форму поведінки людей, вчинки, які виявляються у людині із зовні.

Суб'єктивні мотиви, устрій думок і переживання його зовсім не цікавять:

ними займається мораль. В цьому зв'язку І.Кант підкреслює наступне: "Я можу

бути примушений іншими здійснювати ті чи інші вчинки, які спрямовані як

засоби для досягнення конкретної мети, але не можу бути примушений іншими

до того, щоб мати ту чи іншу мету". Інакше кажучи, ніхто не має права

наказувати людині, за для чого вона повинна жити, в чому йому треба бачити

своє особисте благополуччя і щастя. Тим більше не можна добиватися від неї

погрозами, силою виконання цих вказівок.

Справжнє покликання права — надійно гарантувати моральності той

соціальний простір, в якому вона могла б нормально проявити себе, в якому б

змогла безперешкодно реалізуватися свободу індивіда. В цьому суть

кантовської ідеї моральної обгрунтованності права.

Здійснення права потребує того, щоб воно було загальнообов'язковим. Але

якими методами досягається ця всезагальна обов'язковість права? Через

надання йому примусової сили. Інакше не можна заставити людей дотримуватися

правових норм, не можна стати на заваді їх порушенню відновити порушене.

Якщо право не забезпечити примусовою силою, то воно опиниться невзмозі

виконувати визначену йому у суспільстві роль. Але це означає також, що в

категоричний імператив в якості всезагального закону права позбудуться

своєї безумовності. Ось чому всяке право повинно виступати як право

примусове. Подати праву таку необхідну йому особливість може лише держава —

першочерговий носій примусу. За І.Кантом, виявляється, що державність

викликають до життя і її буття виправдовують в решті решт вимоги

категоричного імператива. Так в кантовському вченні перекидається один із

головних мостів від етики і права до держави.

2. Вчення І.Канта про державу

еобхідність держави (об'єднання "багатьох людей, підлеглих правовим

законам"). Кант пов'язує не з практичними, чутливо поміжними індивідами,

груповими і загальними потребами членів суспільства, а з категоріями, які в

цілому належать розсудливому, розумопоглинаючому світу. Звідси зрозуміло,

чому держава не заклопотана про матеріальне забезпечення громадян, про

задоволення їх соціальних і культурних проблем, про їх працю, здоров'я,

освіту. Благополучність держави складає, відповідно до І.Канта, зовсім не

вирішення вище названих і інших аналогічних їм завдань. Під цією

благополучністю "не слід розуміти благополучність громадян та їх щастя, так

як щастя може бути (як це стверджував Руссо)№ скоріше і краще досягнуто в

натуральному стані або при диспотичному урядові. Під благополучністю

держави слід розуміти стан найбільшої узгодженності конституції з

принципами права, до чого нас зобов'язує прямувати розум за допомогою

категоричного імператива". Висунення і захист І.Кантом тезису про те, що

благополучність і покликання держави — в досконалому праві, у максимальної

відповідальності облаштування (устрою) і режиму держави принципам права,

дали можливість вважати його одним з головних творців концепції "правової

держави".

№ "История политических и правовых учений", М-1988, В.С.Нерсесянц.

І.Кант неодноразово підкреслював необхідність для держави опиратися на

право, орієнтуватися в своїй діяльності на нього, узгоджувати з ним свої

акції. Відступ від цього положення може коштувати державі дуже дорого.

Держава, яка ухиляється від додержання прав і свободи, не забезпечує

охорони позитивних законів, ризикує втратити довір'я і повагу своїх

громадян. Державні заходи можуть перестати знаходити в них внутрішній

відклик і підтримку. Люди спонукаються свідомо займати позицію відчуження

від такої держави.

Питання про виникнення держави І.Кант трактує майже за Ж.Н.Руссо,

помічаючи при цьому, що його визначення раціональні, апріорні і, що він має

на увазі не будь-яке державне утворення чи державу, а державу ідеальну,

якою вона повинна бути відповідно чистим принципам права. Відправний пункт

кантовського аналізу — гіпотеза звичайного стану, позбавленого усякої

законної гарантії. Моральний обов'язок, почуття поваги до морального права

спонукати людей залишити цей першопочатковий стан і перейти до життя в

громадському суспільстві. Перехід до останього не носить характеру

випадковості. Акт, за допомогою якого ізольовані індивіди утворюють народ і

державу є договір.

Кантівське тлумачення природи цього договору тісно повязане з ідеями

про автономії волі, про індивидів як моральних суб'єктів. Перша й головна

умова договору, що укладається — зобов'язання будь-якої утворюваної

організації зовнішнього примусу (чи монархічної державності, чи політично

поєднаного народу) визнавати в кожному індивідумі особу, яка без всякого

примусу розуміє обов'язок “не робити іншого знаряддям для досягнення своїх

цілей” і здатної даний обов'язок виконати.

“Суспільний договір”, за І. Кантом, укладають між собою і морально

повноцінні люди. Тому державній владі забороняється ставитися до них як до

істот, які начебто і не знають про моральний закон і не можуть самі

(начебто через моральну нерозвинутість вибрати правильну лінію поведінки.

Кант різко заперечує проти найменшої схожості державної влади з

батьківською опікою над дітьми: “Керування батьківське, при якому піддані

як неповнолітні, не в стані розрізнити, що для них дійсно корисно, а що

шкідливо… таке керування є найбільшим диспотизмом.”

Критика І.Кантом “батьківського керування” виявила собою одну з форм

боротьби, яку в XVII-XVIII ст.ст. прогресивні кола європейського

суспільства вели проти абсолютно-монархічних режимів і їх ідеологій.

Прибічники буржуазного лібералізму відкидали задушливу регламентацію

суспільного життя, яку здійснювали самодержавні урядовці під гаслом

“клопоти” держави за господарські досягнення індивіда, його кар'єру, за

“правильний” спосіб життя, за особисте щастя. Вони взагалі вважали, що

безмірна опіка влади про благополучність підданних сковує ініціативу і

самостійність людини, понижує соціальну активність людей, приголомшує

почуття громадської відповідальності за все, що відбувається і стимулює

настрій до утриманства, веде до морального переродження особистості.

Отже відповідно до суспільного договору, укладеного з метою взаємної

вигоди і у відповідності з категоричним моральним імперативом, всі окремі

особи, які складають народ, відмовляються від своєї зовнішньої свободи, для

того щоб в той же час її отримати, але вже в якості членів держави.

Індивіди не жертвують частиною свободи, яка їм належить, а заради найбільш

надійного користування її остачею. Просто люди відмовляються від свободи

неупорядкованої, щоб знайти справжню свободу за всім її обсягом у легальній

залежності, у правовому стані.

Свобода у рамках правового стану передбачає у першу чергу свободу

критики. “Громадянин держави і при цьому з дозволу самого государя, повинен

мати право відкрито висловлювати свою думку про те, що з розпоряджень

государя йому здається несправедливим по відношенню до суспільства”№ –

писав І.Кант.

Що стосується права, то І.Кант розрізняє у ньому три категорії:

природне право, позитивне право, справедливість. Природне право, в свою

чергу поділяється на дві гілки: приватне право і право публічне. Перше-

регулює відносини індивидів як власників. Друге- визначає взаємовідносини

між людьми, об'єднаних в союз громадян (держава), як члени політичного

цілого.

№ "Історія політичних вчень", М-1988, В.С.Нерсесянц.

Феодальному беззаконню і безчинству Кант протиставляє буржуазний

правопорядок, який спирається на загальнообов'язкові закони. Він засуджує

юридичні привілеї, які виникають з володіння власністю. І наполягає на

рівності сторін в правових відносинах. Однак І.Кант робить серйозну

поступку феодальній ідеології, коли визнає об'єктом феодального права, не

тільки речі і поведінку людей, але й саму людину. Подібний крок приводить

його до виправдання влади чоловіка над дружиною, пана над слугою.

Центральним інститутом публічного права є прерогатива народу вимагати

своєї участі у встановленні правопорядка шляхом прийняття конституції, яка

виражає його волю. По суті, це прогресивна демократична ідея народного

сувернітету. Одна із її складових — думка про те, що кожний індивід (навіть

якщо безпосередньо не є "людиною влади") сам знає, якими повинні бути акції

влади, які торкаються його інтересів, і здатний самостійно визначити їх

зміст, не чекаючи підказок зі сторони.

Верховність народу, проголошена І.Кантом вслід за Ж.Н.Руссо, обумовлює

свободу, рівність і незалежність всіх громадян в державі — організації

сукупної більшості осіб, які пов'язані правовими законами. Висунувши

принцип суверінітету народу, І.Кант поспішає запевнити в тому, що він

зовсім і не думає про дійсно широку, необмежену демократію. На

підтвердження цього, пропонується поділити всіх громадян на активних і

пасивних (ті, які не мають виборчого права).№ До останніх філософ відносить

тих, хто вимушений здобувати собі засоби існування, лише виконуючи

розпорядження інших, тобто трудящих і експлуатовані маси.

Запозичену у Монтеск'е ідею про розподіл влади в державі, І.Кант не

став тлумачити як ідею рівності влад. На його думку, будь-яка держава має

три влади:

. законодавчу (яка належить тільки суверенній "колективній волі

народу"),

№ "Теория содружества и права", М-1996, В.В.Лазарев.

. виконавчу (зосереджену у володаря за законом і підлеглу

законодавчій, верховній владі),

. судова (призначена виконавчою владою). Субординація і згода цих

трьох влад здатні недопустити деспотизму і гарантувати злагоду в

державі.

№ Маркс К., Энгельс Ф.— Соч. — Т.7.

Загальновизнаній класифікації державних форм (форм правління,

володарювання) з точки зору їх устрою І.Кант не звертав великої уваги,

розпізнаючи (за числом осіб, які є законодавцями) три їх класи: автократію,

аристократію і демократію. Він думав, що центр ваги проблеми устрою держави

лежить безпосередньо в засобах, методах керування народом. З цієї позиції

він розмежовує республіканську і деспотичну форми правління. Перша

заснована на відокремлені виконавчої влади від законодавства, друга — на їх

злитті. Для І.Канта республіка не є синонімом демократії, і абсолютизм сам

по собі, як форма, зовсім не є синонімом деспотії. Він забезпечує тим, хто

ототожнює ці поняття. Більш того, Кант вірить, що самодержавна форма влади

цілком може бути республікою (чим скоріш в ній буде утворено відокремлення

виконавчої влади від законодавчої), а демократія (участі у ній усіх в

здійсненні влади і крайніх труднощів при цьому виділити законодавчість від

виконавчої діяльності) надмірно піддана трансформації в деспотизм і

поєднана з ним. "…У Канта республіка, в якості єдиної раціональної

державної форми, стає зірцем практичного розуму, який ніколи не

здійсниться, але здійснення якого завжди повинно бути нашою метою і

предметом наших намірів".№ Гадаю, що Кант вважав найбільш сприятливим,

реально досяжним устроєм держави конституційну монархію.

Хоча І.Кант висунув положення про сувернітет народу, він дуже

зостерігався того, щоб з того положення не були зроблені, радикальні

практичні висновки. Через це накладається вето на право народу обговорювати

питання про походження влади, про характер виданих державною владою

законів.

"Яким би то не було походження верховної влади, передував чи ні їй

договір про підлеглість чи влада виникла спочатку, а потім вже виник закон

— для народу, який знаходиться під впливом громадського закону, все це

пусті і погрожуючі небезпекою державі міркування. Закон, який такий

священий, що було б злочином піддавати його сумніву, є як би похідним не

від людей, а від найвищого законодавця. Саме таке значення положення:

"Всяка влада походить від бога". Воно відображає не історичну основу

державного устрою, а ідею чи практичний принцип розуму, який проголошує:

"Існуючій законодавчій владі належить підкорятися, яким би то не було її

походження". В це висловлювання І.Канта, яке серйозно змінює співвідношення

суверенітет народу і суверенітет влади держави на шкоду першому, начебто

вторглися елементи гоббсівської доктрини держави.

Нагадаю, що у Т.Гоббса все, що походить від верховної влади

оголошується добром, благополучністю, а все заборонене законодавцем (носієм

верховної влади) — злом. Т.Гоббс вважав недоречним дозволяти приватним

особам власноруч розмежовувати добро і зло. Автор трактата "Про людину"

боявся, щоб стан, який дозволяє приватним особам самим давати оцінку добру

і злу, викличе анархію, доведе до знищення держави.

В цілому І.Кант не є послідовником Т.Гоббса. У нього були свої причини

підтримувати віру у незаперечність авторитету верховної влади і закону.

Скоріше всього він міркував про необхідність забезпечити максимальну

стійкість головних підвалин громадського стану, який покінчив з дикістю і

безчинством в житті людей. Можливо І.Кант спеціально не переслідував мету —

виправдання обмеження волі громадян, поколивати ідею автономії волі. Однак,

як би там не було, конфлікт ліберальних і статистських мотивів в його

політичній теорії присутній.

В кантовському розумінні правитель по відношенню до підлеглих одержує

тільки права, але не обов'язки. Філософ заперечує, що у народу є право

засуджувати главу держави, навіть якщо той порушує свій обов'язок перед

країною. Ним категорично заперечується право на повстання, від допускає

лише легальне, можливо навіть пасивне, протистояння існуючій владі.

І.Кант вважав, що індивід може не почувати себе внутрішньо пов'язаним з

державною владою, не відчувати свого обов'язку перед нею, але зовні,

формально він завжди повинен виконувати її закони і вимоги. Таким чином

І.Кант виправдовує політичне непокорення особливого роду. Така непокора

виступає, якщо дотримуватися ходу думки І.КАнта, формою боротьби за право,

в той же час як прямі революційні дії по суті своїй це є відкритою

боротьбою за владу.

І.Кант, звичайно. розумів, що по ходу історичного розвитку наступає

необхідність міняти політико-юридичні установи. Але здійснювати такі зміни,

вважав він, треба виключно шляхом неспішних, плавних реформ зверху і в

ніякому випадку не методами відкритої озброєної боротьби, яка введе народ в

безлад анархії і злочинів.

Висновок

анта можна охарактеризувати як одного із самих ранніх ідеологів буржуазного

реформування.

З передових, прогресивних позицій аналізує він ключові проблеми

зовнішної політики. Висловлює потреби молодої німецької буржуазії, інтереси

широких верств населення Німеччини,що страждає від розорювальних війн. Кант

засуджує загарбницьку, грабіжницьку війну, суворо засуджує підготовку до

неї: "Найбільші біди, які оприголомшують цивілізовані народи, — наслідки

війни, і саме наслідки не стільки якої-небудь нинішньої чи минулої війни,

скільки постійної і нарощуваної підготовки до війни у майбутньому". Автор

роботи "До вічного миру" закликає до дотримання міжнародних угод,

невтручання у внутрішні справи держав, за розвиток між ними культурних і

торговельних зв'язків.

І.Кант висуває проект встановлення вічного миру. Його можна досягнути в

подальшому майбутьному, через заснування всеохоплючої федерації самостійних

рівноправних держав, побудованих по республіканському типу. За переконанням

філософа, заснуваня такого космополітичного союзу, в решті решт неминуче.

Запорукою цьому повинні бути освідченість і вихованність народів,

розсудливість і добра воля правителів, а також економічні, комерційні

потреби нації.

Література

1. История политических и правовых учений XIX в. — М., 1993

2. История политических и правовых учений. Под редакцией Нерсесянца

В.С.. — М., 1995

3. История политических и правовых учений. Хрестомития. — Х., 1999

4. К вопросу о философских основаниях права. Семенов В.А., Шаповалов

В.Н., Шульженко Ф.Ф. — К., 1995

5. Право и закон. Нерсесянц В.С. — М., 1983

-----------------------

[pic]

[pic]

[pic]

[pic]