Класифікація важковиховуваних дітей

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Класифікація важковиховуваних дітей

Класифікація важковиховуваних дітей

Класифікація важковиховуваних дітей.

Методики і форми роботи з ними

ПЛАН

1. Поняття «важковиховувані учні»

2. Основні принципи, шляхи й засоби перевиховання педагогічно занедбаних дітей

3. Етапи роботи з перевиховання педагогічно занедбаних «важких» дітей

4. Прояви девіантної поведінки

5. Мета, принципи консультативно-коригуючої роботи

6. Індивідуальна та групова психологічна корекція

1. Поняття «важковиховувані учні»

У педагогічному обігу є різні підходи до означення наслідків педагогічного браку в процесі виховання: "важкі" діти, "педагогічно запущені" вихованці, "важковиховувані" учні, "педагогічно занедбані діти". Та це не міняє сутності явища. Будемо вважати, що це синонімічні поняття.

Важковиховуваними називають дітей, які систематично порушують встановлені норми і правила поведінки, з відразою ставляться ідо навчання, виявляють негативізм до соціального оточення.

Для важковиховуваних дітей характерні такі особливості поведінки: а) неправильно сформовані потреби -- матеріальні потреби переважають над моральними; більшість матеріальних потреб має аморальний характер: для їх задоволення використовують засоби, які не відповідають нормам моралі (паління, вживання алкоголю, наркотиків, крадіжки), що призводить до деградації особистості; б) в частини цих дітей не розвинені соціально-політичні потреби; в) важкі діти прагнуть до спілкування з подібними собі, перебувають поза зв'язками з постійними учнівськими колективами; г) недостатньо розвинена потреба у пізнанні навколишнього світу; погано вчаться, не володіють методами пізнавальної діяльності; д) перекручені естетичні потреби; є) не розвинена, засмічена вульгаризмами, жаргонною лексикою мова; є) спостерігається непослідовність, суперечливість у поглядах і переконаннях; ж) відсутні чіткі уявлення про норми поведінки, обмежені почуття відповідальності за свої вчинки; з) вкрай обмежені інтелектуальні інтереси; перевага утилітарних інтересів над духовними позбавляє цих учнів перспективи розвитку, інтелектуального та морального вдосконалення; и) приховують свою діяльність від батьків, учителів та однокласників.

За ступенем педагогічної занедбаності важких дітей можна поділити на чотири групи: :

1) важковиховувані діти, які байдуже ставляться до навчання, періодично порушують правила поведінки і дисципліну. Для них характерні негативні моральні якості, такі як нечемність, брехливість, грубощі тощо;

2) педагогічно занедбані діти, які негативно ставляться до навчання й суспільно корисної діяльності. Вони систематично порушують дисципліну та норми моральної поведінки, постійно проявляють негативні моральні риси особистості;

3) підлітки-правопорушники, які перебуваю, ь на обліку в інспекціях у справах неповнолітніх або направлені до спецшкіл і спеціальних професійно-технічних училищ;

4) неповнолітні злочинці -- педагогічно занедбані підлітки, які вчинили кримінальні злочини й направлені судомі до виправно-трудових колоній.

Які соціально-педагогічні умови спричиняють появу важковиховуваних дітей?

Проблеми появи та перевиховання педагогічна занедбаних дітей турбували людей упродовж всієї історії. Адже завжди були діти з відхиленнями у поведінці, знедолені, сироти, діти-правопорушники.

Упродовж XX ст. па теренах колишнього Радянського Союзу мало місце кілька "спалахів" появи педагогічно запущених дітей, що було зумовлено такими соціально-історичними й економічними причинами:

1) період Першої світової війни (1914--1918 pp.) -- військова розруха, (Сирітство дітей через загибель батьків навійні, окупація територій чужоземними військами;

2) громадянська війна (1918--1922 pp.) -- руйнування народного господарства, великі переміщення певних прошарків населення в країні і за її межами, безробіття, хвороби, голод та ін.

3) 30-ті роки -- штучний голодомор, масові репресії частини населення країни призвели до соціально-педагогічної занедбаності значної частини дітей;

4) Друга світова війна (1939--1945 pp.) -- смерть батьків, окупація, голод, сирітство, значні економічні труднощі.

5) останні десятиріччя XX ст. -- підвищення кількості соціально занедбаних дітей через зниження відповідальності частини батьків за виховання дітей, ослаблення національних коренів, що живили процес виховання, необмежений вплив масової культури найнижчого кшталту, яка призводить до "зомбування" частини молоді.

Отже, проблеми важковиховуваних дітей породжувались і породжуються передусім соціальними чинниками.

До негативних чинників, породжених діяльністю сім'ї, а також дитячих виховних закладів, які впливають на появу важковиховуваних дітей, належать такі:

1. Діяльність неблагополучних і асоціальних сімей (неповна сім'я, батьки алкоголіки, наркомани, ведуть аморальний спосіб життя), для яких характерні соціальна безвідповідальність за виховання дітей, психолого-педагогічна неграмотність, негативні приклади моральної поведінки, відсутність доброти, сімейного затишку, любові до дітей, прояви насильства, жорстокості, відсутність системи вимог, брак істинного батьківського авторитету, матеріальні нестатки.

2. Діяльність зовні "благополучної" сім'ї (є батько й мати, які працюють, освічені, інтелектуально розвинені, належний матеріальний достаток) також до певної міри може негативно впливати на особистість дитини, сприяти появі значних помилок у її життєдіяльності. В такій сім'ї мають місце негативні чинники: низька психолого-педагогічна культура, створення для дітей "парникових" умов для розвитку, що призводить до ослаблення особистості, матеріальне перенасичення, вседозволеність, відсутність системи вимог і контролю, прояви елементів фальшивого авторитету.

3. Діяльність загальноосвітніх навчально-виховних закладів не завжди створює оптимальні умови для розвитку особистості. Тут можуть мати місце негативні чинники впливу на вихованців, які ускладнюють взаємини дитини з батьками, товаришами, інколи разом з іншими чинниками (негативний вплив сім'ї, засобів масової інформації, стихійної вулиці; руйнують особистість. Це перевантаженість змістом навчального матеріалу, яким учень через обмеженість розумових можливостей не може оволодіти, що породжує негативізм, опір, "втечу" від навчальної діяльності, почуття власної неповноцінності, меншовартості порівняно з іншими учнями, відсутність належних умов для задоволення своїх інтересів (спортивна діяльність, конструювання, моделювання та ін.), прояви з боку вчителів-вихователів негативізму до учнів з моральними вадами, недостатній рівень педагогічної культури вихователів (нетактовність, грубощі, авторитаризм тощо); ізоляція, відсторонення учнів з певними недоліками в морально-інтелектуальному розвитку від цікавих колективних справ та ін.

2. Основні принципи, шляхи й засоби перевиховання педагогічно занедбаних дітей

До педагогічно занедбаних вихованців має бути особлива увага з боку професійних педагогів, батьків і всіх, хто систематично спілкується з такими дітьми.

"Перевиховання, -- як наголошує дослідник М.М. Фіцула, -- це спеціальний вид педагогічної діяльності педагогів і учнів, спрямований на подолання недоліків їх особистості, розвиток наявних у неї позитивних якостей і формування на цій основі нових, суспільно значимих корисних рис і властивостей". Вихователю доводиться мати справу з підлітками, в яких проявляються лише окремі риси, що суперечать нормам моралі. У таких випадках йдеться не про перевиховання, а про виправлення.

Перевиховання -- процес досить складний, тривалий, багатогранний, який має реалізувати певні функції -- відновну, компенсаційну, виправну, стимулювальну.

Перевиховання ґрунтується на загальних принципах виховання. Однак у роботі з педагогічно занедбаними дітьми варто акцентувати увагу на принципах, які випливають із соціально-психологічних особливостей цих дітей. Це: 1) зв'язок перевиховання з цікавою продуктивною працею; 2) організація дитячого колективу; 3) опора на досвід важковиховуваних дітей; 4) органічне поєднання поваги до вихованців зі сприйнятою системою вимог; 5) єдність і систематичність педагогічних впливів на вихованці; 6) індивідуальний підхід до вихованця; 7) гуманне ставлення до важковиховуваних у процесі перевиховання виходячи з педагогічного постулату: з одного боку, ці діти "важкі", оскільки їм важко подолати ті чи ті соціальні труднощі, а з другого -- значні відхилення важковиховуваних від моральних норм поведінки -- це своєрідне моральне захворювання, тому ставлення до таких дітей має бути адекватне; 8) об'єктивне ставлення до важковиховуваних; 9) педагогічний вплив на важковиховуваних дітей необхідно здійснювати в неефективному стані педагога; 10) випереджаюче виховання позитивних якостей у важковиховуваних дітей.

У системі виховання підростаючого покоління важливе місце мають займати попереджувальні заходи, які запобігали б масовій появі важковиховуваних дітей. Варто акцентувати увагу на соціальних передумовах попередження появи "важких" дітей, які мають глобальний характер. До них належать: 1) організація здорового суспільства в соціальному і психічному плані; 2) забезпечення достатньої психолого-педагогічної культури батьків. Ці основи закладаються ще в шкільному віці виходячи з соціальної об'єктивності, що кожна молода людина має бути насамперед відповідальним батьком чи матір'ю, а потім фахівцем певної галузі; 3) створення соціально-педагогічних умов для реалізації та задоволення кожною особистістю своїх інтересів і потреб; 4) подолання в суспільстві рецидивів насильства, жорстокості, обмеження поширення масової культури низької якості; 5) забезпечення високого соціального статусу вчителя в суспільстві.

3. Етапи роботи з перевиховання педагогічно занедбаних «важких» дітей

Перший етап - діагностичний (вивчають і аналізують позитивні й негативні якості виховання, умови, що сприяли появі та формуванню негативних якостей, визначають шляхи і засоби нейтралізації негативних проявів та актуалізацію позитивних проявів. Вихователь складає докладну характеристику педагогічно запущеного вихованця).

Другий етап -- планування і визначення напрямі і роботи. Класний керівник разом з усіма вихователями, які спілкуються з «важким» учнем, розробляє докладний план перевиховання, визначає місце і роль кожного вихователя.

Третій етап -- цілеспрямована педагогічна діяльність (здійснюється реалізація означених планів перевиховання конкретної особистості із залученням всіх, хто може позитивно впливати на дитину (батьків, родичів, однокласників, учителів-вихователів та ін.). Координує цю роботу насамперед класний керівник. Здійснюється аналіз соціально-психологічних змін у поведінці вихованця, визначаються нові перспективні лінії).

У роботі з педагогічно занедбаними дітьми нерідко доводиться зустрічатися із досить складними випадками своєрідного "морального захворювання". У таких випадках доводиться вдаватися до педагогічного консиліуму, який передбачає всебічний аналіз причин, що призвели до труднощів у життєдіяльності вихованців, а також особливостей поведінки, визначся ця шляхів і засобів перевиховання.

4. Прояви девіантної поведінки

1. Біологічні:

- психічні захворювання;

- розлади на сексуальній основі;

- алкоголізм;

- наркоманія;

- психосоматичні ознаки (болів животі, голові, запаморочення).

2. Генетичні:

- схильність до псих. захворювання (псих. захвор. в родині або віставання в розумовому розвитку).

3. Психологічні:

- радикальна зміна поведінки;

- апатія, втомленість, сонливість, надмірна обережність;

- брак впевненості в собі, приниження себе, низька або завищена самооцінка;

- депресія;

- надмірна агресивність, схильність до насильства;

- надмірна підпорядкованість одноліткам, дорослим;

- страх перед батьками, дорослими;

- надмірна психологічна збудливість;

- труднощі концентрації уваги.

4. Соціальні:

- асоціальний спосіб життя;

- відбування покарання батьками;

- д-ка шлюбів або позашлюбні зв'язки батьків;

- ізоляція людини від суспісльтва;

- ізоляція дитини у дитячому колективі;

- низький або негативний статус дитини в колективі;

- випадки суїцидів серед родичів.

5. Мета й принципи консультативно-коригуючої роботи

Психологічна корекція -- метод комплексного психологічного впливу на мету, мотиви та структуру поведінки суб'єкта, а також на розвиток певних психічних функцій: пам'яті, уваги, мислення. Головним завданням є навчання та тренінг, засвоєння нових навичок поведінки, спілкування, запам'ятовування тощо.

На відміну від корекції, психотерапія -- це комплексний лікувальний вербальний і невербальний вплив на емоції, судження та самосвідомість людини при психічних, нервових та психосоматичних захворюваннях. Методи клінічної психотерапії -- гіпноз, Навіювання та самонавіювання, раціональна терапія. Ці методи мають на меті пом'якшення чи ліквідацію Хворобливої симптоматики.

Консультативна робота психолога спрямована на те, щоб за допомогою спеціально організованого процecy спілкування актуалізувати в клієнта додаткові психологічні сили та здібності, які можуть забезпечили спосіб виходу з важкої життєвої ситуації. При цьому типі надання допомоги увага зосереджується не стільки на захворюванні, скільки на ресурсах особистості клієнта, його можливостях.

Психологові, що працює в системі освіти, консультативних службах, лікарнях, часто доводиться проводити психокоригуючу роботу. Важко виділити загальні принципи даного виду діяльності, оскільки залежно від досвіду психолога, місця та умов праці, контингенту використовуються різні методи та методики психологічної корекції. В даному посібнику ми намагаємося зосередити увагу на найбільш «екологічних» методах, тобто таких, які не можуть призвести до негативних наслідків та частіше використовуються в роботі з дітьми та підлітками.

Психокорекційна робота включає такі основні види, як індивідуальна та групова психологічна корекція, психотренінг, консультативна робота із сім'єю. Стиль та принципи психокорекційної роботи дещо відрізняються від завдань та способу проведення патопсихологічного обстеження. Якщо обстеження має на меті виявити порушення психічної діяльності, особистісних особливостей, вирішення експертних питань, то завданням психокорекції та консультування є компенсування наявних порушень у розвитку особистості, поліпшення функціонування психічних процесів, допомога у вирішенні внутрішньоособистісних конфліктів. Один із провідних спеціалістів з ігрової терапії Г. Лендрет сформулював такі принципи стосунків психолога з дітьми в ході коригуючої роботи:

Я не всезнайко.

Та я й не буду намагатися ним бути.

Я хочу, щоб мене любили.

Тому я буду відкритий для люблячих дітей.

Я так мало знаю про складні лабіринти дитинства.

Тому я дозволю дітям учити мене.

Я найкраще засвоюю знання, здобуті в результаті моїх власних зусиль.

Тому я об'єдную свої зусилля із зусиллями дитини.

Іноді мені потрібна схованка.

Тому я дам схованку дітям.

Я люблю, коли мене сприймають таким, який я є насправді.

Тому я прагнутиму співпереживати дитині та цінувати її.

Я роблю помилки.

Тому я буду терплячим до людської сутності дитини.

Одним з найважливіших принципів коригуючої роботи є конфіденційність: усе, що розповідає дитина психологові в ході бесіди, не може бути повідомлене Педагогам і навіть батькам дитини. Винятком із цього Правила можуть бути тільки ті вкрай рідкі випадки, коли ця інформація має загрозливий для життя та здоров'я оточуючих характер. Наприклад, підліток повідомляє про підготовку вбивства, підпалення, втечі Тощо. Якщо інформація торкається здоров'я самого підлітка (вагітність, венерична хвороба, вживання наркотиків, прагнення до самогубства), бажано разом з підлітком прийти на консультацію до лікаря відповідного профілю та (по можливості) переконати підлітка розповісти про те, що трапилося, батькам.

Залежно від віку клієнта, бажано укласти з ним угоду про цілі коригуючої роботи та методи перевірки її результатів. Важливим моментом є встановлення відповідного довірливо-ділового стилю спілкування з дитиною, що відрізняється від системи відносин «учитель-- учень», «дитина -- батько», «обстежуваний -- Психолог» більшою рівністю партнерів, більшою свободою творчого самовираження. Цьому можуть сприяти й суто технічні моменти: устаткування кабінету, робоча поза, час роботи тощо.

Якщо психокоригуюча робота не є частиною психодіагностичного обстеження, то слід досить інтенсивнo розрізняти (для себе та клієнта) ситуації діагностики та коригування. Це допомагає змінити стиль

спілкування та поведінки в ході роботи. Бажано враховувати це при обладнанні кабінету: діагностичне обстеження проводиться звичайно за робочим столом психолога, «робоче місце» обстежуваного має бути розміщене так, щоб йому було зручно роздивлятися методики, читати, писати, малювати.

Для коригуючої роботи бажано розмістити клієнта у м'якому кріслі, так, щоб психологові було добре видно всю його постать. Діти молодшого віку можуть розташуватися разом із психологом на підлозі. Залежно від виду коригуючої роботи може виникнути погреба в спеціальному обладнанні кабінету: магнітофон, відеомагнітофон з відеокамерою, спеціальні іграшки та посібники, м'яке покриття підлоги тощо. Докладніше про це буде сказано при описуванні конкретних методів. Тривалість одного сеансу психокоригуючої роботи звичайно становить близько години, але залежно від віку дитини, її працездатності, складності проблеми може варіюватися в досить широких межах. Бажано, щоб кожен сеанс був позитивно завершений: клієнт справився з проблемою або якоюсь її частиною, навчився чогось нового і т. ін. Недопустимо закінчення сеансу, якщо дитина почуває себе зажуреною, розгубленою, відчуває напад гніву або горя, особливо якщо робота ведеться не в стаціонарному, а в амбулаторному режимі.

6. Індивідуальна та групова психологічна корекція

Індивідуальна психокоригуюча робота проводиться в найпростішому варіанті в ході психодіагностики: дитина заохочується при правильному виконанні завдань, з нею разом виробляється оптимальна стратегія навчання, здійснюються спроби корекції самооцінки. Показання для індивідуальної (а не групової) психокоригуючої роботи:

дошкільний вік дитини;

наявність істотних дефектів зовнішності або тяжких соматичних захворювань;

ситуації «швидкої допомоги» (виявлені в ході обстеження інтенсивні агресивні та аутоагресивні тенденції);

інтимний характер проблеми (потерпілі від сексуального насильства, дисморфоманії тощо);

кризи втрати сенсу буття;

шизоїдна акцентуація та психопатія.

Якщо підліток має психічне захворювання, то проводити психокоригуючі заходи повинен висококваліфікований фахівець у тісному контакті з лікарем, що лікує хворого, при постійному обговоренні результатів. Спроби психологічної корекції таких станів, як Марення, виражена депресія, немотивована агресія, сексуальні девіації, в умовах роботи шкільного психолога неприпустимі. При неврозах та психопатіях бажане поєднання лікування та спостереження у психіатра з психологічною корекцією. Якщо ж порушення поведінки, проблеми спілкування, кризи тощо виникають у межах акцентуації або психічного здоров'я--це пряме показання для коригуючої роботи.

Ідивідуальна психокорекція може проводитися за різними теоретичними підходами: ігрової терапії, психодрами, когнітивної терапії, логотерапії, нейролінгвістичного програмування та ін. Застосування психоаналізу та галотропного дихання, а також деяких вдів тілесно-орієнтованої терапії недоцільне в роботі з дітьми та підлітками, може призвести до вельми (Негативних психологічних наслідків, потребує надзвичайно високої кваліфікації психолога.

Ігрова терапія застосовується при роботі з дітьми молодшого віку (3--10 років), може бути використана щодо дітей старшого віку за наявності в них затримок психічного розвитку або тяжких порушень спілкування.

Ігрова терапія допомагає при таких порушеннях: трихітиломанія (висмикування волосся), порушення (слідкування, агресивна поведінка, порушення емоційного стану після стресу, труднощі в навчанні та мовному розвитку, заїкання, висока тривожність, занижена самооцінка тощо. Г. Лендрет вважає, що ігрова терапія не допомагає при аутизмі та шизофренії, але й погіршень при цьому не викликає.

Ігрова терапія потребує «спеціального устаткування»: м'яких та військових іграшок, ємкостей з піском та водою, ляльок, що зображають членів сім'ї, лялькового дому, фарб, пензлів, паперу тощо.

Тривалість занять -- 30--45 хвилин. Мета занять -- дати можливість дитині у формі гри розрядити свої переживання, дати вихід нагромадженим негативним емоціям, сформувати оптимальні навички спілкування та взаємодії.

Провідну роль у процесі терапії відіграє позиція психолога, його стиль спілкування. Психолог має:

створити для дитини атмосферу безпеки;

розуміти та приймати світ дитини;

заохочувати вираження емоційного світу й не оцінювати почуттів дитини;

створити відчуття дозволеності;

полегшити дитині прийняття рішень, але не приймати їх за неї;

забезпечити дитині можливість брати на себе відповідальність та розвивати почуття контролю.

Список використаної літератури

1. Бондаренко А.Ф. Социальная психотерапия личности (психосемантический подход). - К.: КГПИИЯ, 1991.

2. Бондаренко А.Ф. Психологическая помощь. - К., 1997.

3. Бурлачук Л.Ф., Грабская И.А., Кочарян А.С. Основы психотерапии. - К.: Ника-Центр, 2001.

4. Горностай П.П., Васьковская СВ. Теория И практика психологического консультирования: Проблемный подход - К.: Наук, думка, 1995.

5. Калина Н.Ф. Основы психотерапии. - К.,1997.

6. Консультативна психологія і психотерапія / За ред. С.Д. Максименка та З.Г. Кісарчук. К.2002.

7. Максименко С.Д. Розвиток психіки в онтогенезі: [В 2 т.]. - К.: Форум, 2002.

8. Основи практичної психології / В.Панок, Т.Титаренко, Н.Чепелєва та ін. - К.: Либідь, 2003.