Моральна активність особистост

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Моральна активність особистост

Моральна активність особистост

РЕФЕРАТ

Моральна активність особистості

Мораль і інші соціальні явища як «особливі види виробництва», підлеглі „його загальному закону" [46]. За останніми науковими знахідками (В. Малахов, Т. Аболіна, Н. Зотов) її можна розглядати як виробництво специфічних цінностей і як складну систему духовно-правових відносин, що виникають між членами суспільства і постійно здійснюються у процесі їх спільної діяльності на основі конкретних нормативно-ціннісних орієнтацій. Діюча природа людини в індивідуальній формі втілює її спосіб буття, соціальну сутність, визначення якої такі ж багатогранні, як сама людська дійсність і різні види людської діяльності [37]. Поза діяльністю особа обов'язково випадає з конкретних соціальних зв'язків, переходить в дещо, що не має цінності -- беззмістовний абстракт. Тільки в якості реального суб'єкту моральної діяльності, прямо взаємодіючи з іншими партнерами і групами в окремих ситуаціях, вона стає взірцем і життєздатним носієм моральних цінностей і відносин. Водночас моральна цінність, власне, діяльності людини може бути з'ясована лише в контексті її моральних відносин з іншими.

Проблема моральної активності особистості здавна привертала до себе увагу філософів, етиків. Ще Аристотель стверджував, що вище благо людини є діяльністю душі згідно з найкращою і найбільш повною доброчинністю протягом всього її життя, а вчинок досить добропорядний, якщо здійснюється свідомо правомірно і ради її самої згідно устрою душі [42]. Пізніше стоїки і християнські богослови, а в свій час Паскаль, Берклі, Юм, Хатчесон, Шефтсбері, Лейбніц абсолютизували спонтанну моральну активність душі всупереч реальній поведінці людини. На противагу цьому, англійські та французькі матеріалісти ХVП-ХVШ ст., Фейєрбах і революціонери-демократи в XIX ст. підкреслили вирішальне значення довкілля і виховання у формуванні мислення людини і моральної практики у якості форм і критеріїв її моральності. Кант протиставив загальній легальності вчинків і їх наслідків внутрішню моральність образу мислення людини у боротьбі зі злом, що набуває усвідомлення свого обов'язку; Фіхте побачив моральне значення людини в її свідомій і вільній дії на основі суб'єктивної необхідності, виходячи з чистої совісті, і не турбуючись про можливі наслідки [80]. Бажаючи подолати етичний суб'єктивізм, натуралізм і споглядальність, Гегель показав моральну діяльність у діалектичній взаємозумовленості загального і єдиного, об'єктивного і суб'єктивного, зовнішнього і внутрішнього. Не в прекраснодушній совісті, формально чесних намірах або словесному визнанні обов'язку полягає істинна добропорядність; дійсним є самосвідомість, вчинки, в яких відкривається моральна субстанція [46]. Але абстрактно-спекулятивний підхід до проблеми моральнісної активності людини заважав Гегелю виявити її реальні земні початки і соціальну сутність. К. Маркс вважав, що в ієрархії видів людської діяльності і форм зв'язків вагомими є трудова предметна практика і економічні відносини, на основі яких народжуються самосвідомість як рефлексія над ними. У матеріальному виробництві, - писав він, між людьми складається „істинний суспільний зв'язок", який „виникає не внаслідок рефлексії, а виступає як, безпосередній продукт діяльного здійснення індивідами свого особистого буття [120]. “Більшість етиків сьогодні вважає, що моральні зв'язки є вторинною, формою ідеологічних (і соціально психологічних) відносин, які створюються, трансформуючись спочатку через свідомість людей, включаючи рефлексивну самосвідомість як суб'єктивний збудник їх поведінки. Людина за своєю природою є самодіяльною і самосвідомою суспільною істотою, у тому розумінні, що вона ставиться до самої себе як до існуючого живого роду, як до істоти універсальної і тому вільної [120]. Дякуючи самосвідомості, її життєдіяльність набуває свідомого і вільного самодіяльного характеру, і, особливо, це відноситься до її моральнісної діяльності. З іншого боку, „яка життєдіяльність індивідів, такі вони й самі” [120], така і самосвідомість, яка в ній формується і, в якій вона відображається. Тому для вільного розуміння наявності і ролі моральної самосвідомості у житті людини необхідно виявити специфіку моральної діяльності останньої. Категоріальний статус розуміння "моральна діяльність" вперше в етиці спробував обґрунтувати О.Г. Дробницький. Теоретичним аналізом і втіленням у наукову сферу даної категорії плідно займались С.Ф. Анісімов, Л.М. Архангельський, В.І. Бакштановський, В.А. Блюмкін, М.І. Боровський, В.А. Василенко, А.А. Гусейнов, Л. Драмалієв, Ю.В. Согомонов, А.І. Титаренко, Ф.Н. Щербак і інші. Водночас частина етиків (Н.Д. Зотов, Н.Н. Крутов, Б.О. Ніколічев, Р.В. Петропавловський, К.А. Шварцман, В.Н. Шердаков і інші) надає перевагу термінам, „моральна активність”, моральна поведінка. На їх думку, останні більш адекватно виражають моральну сутність особистості. Деякі з них в основному заперечують цілеспрямованість діяльного підходу до дослідження моралі. Так, поняття моральної діяльності ставиться під сумнів з тієї причини, що діяльності, співставленій із соціальним суб'єктом, характерні спеціально-предметне призначення, фіксування і операційні засоби існування. Моральні прояви онтологічно є принципово іншими. Іменування їх діяльності може мимоволі спонукати до розгляду моралі за типом діяльності і складати умови для поєднання морального з позаморальним. Отже, не поняття „моральна діяльність", а „моральна активність” більш придатне для позначення поведінкових проявів моралі.

Здається, нема необхідності протиставляти моральну активність і поведінку моральній діяльності, адже між ними є і спільність, і відмінність. Моральна поведінка, моральна діяльність за своєю сутністю - прояви соціальної активності як універсальної форми вільного діяльного світо- і самоставлення людини. Моральна активність складає продуктивну сутність моральної діяльності, поведінки, позиції особистості. Все це протиставлене пасивності людини, характеризуючи її бездіяльність, інертність, споглядальність, споживання. З іншого боку, моральнісна діяльність - то найбільш адекватний і ефективний спосіб реалізації моральної активності, яка виступає як міра моральної дієздатності, енергії, вольового напруження і цілеспрямованості, ініціативи, наполегливості і самостійності суб'єкту. Однак ступінь і форми моральнісної активності можуть широко варіювати - від безініціативного, в'ялого виконання обивателя до самовідданого морального мистецтва громадянина, від безрезультативної показової моральності або цинічно антисуспільного активізму до безмежного героїчного ентузіазму в ім'я добра. Моральнісна активність може обмежуватись лише духовною сферою, виражаючись в правдивому моральному аспекті, докорах сумління, не реалізованих в цілеспрямованій діяльності, реальних вчинках.

Співвідношення моральнісної діяльності і поведінки також виступає в різних аспектах. Частина психологів (А.Н. Леонтьєв, В.А. Петровський, В.А. Ядов і інші), розглядаючи в діяльності субстанцію людської активності, поведінку трактує як її зовнішню форму, виходячи з того, що одній і тій же діяльності можуть відповідати різні способи поведінки і, навпаки, в однаковій поведінці проявляється різна за змістом діяльність. У „Словнику з етики" моральнісна поведінка визначається як сукупність всіх вчинків людини, що мають моральне значення, незалежно від змісту і ступеня пізнання їх спонук, а в моральну діяльність включаються лише цілеспрямовані і морально мотивовані дії. Г.Н. Гумницький же в загальному виключає поведінку з моральнісної діяльності, яку відносить до духовного процесу морального вибору в психіці суб'єкту [52]. Інші етики пропонують моральну поведінку розглядати як моральнісну діяльність у широкому розумінні. Поряд з цим, деякі із них визнають особисту моральнісну діяльність у більш вузькому значенні, бачачи її специфіку у вільному свідомому виборі і утвердженні етичних цінностей, формуванні моральних якостей свідомості і поведінки людини засобами морального виховання, перевиховання і самовиховання, моральних оцінок і самооцінок, рефлексії, докорів сумління і так далі [9].

Дійсно, моральнісна діяльність, як правило, лише теоретично може бути виділена із багатоманітної людської життєдіяльності в її аксіологічному і деонтологічному аспектах (подібно до того, як і моральні відносини абстрагуються із сукупності суспільних відносин в якості їх специфічної грані). У такому розумінні моральнісною є будь-яка суспільно значуща (хоча не завжди цілком морально визначена) діяльність, мотиви, цілі, засоби і результати якої підлягають оцінюванню з позиції добра і зла, оскільки вона спрямована на благо, чи на шкоду окремим особам, групам, суспільству. Хоча моральнісна діяльність і включає в себе окремі виважені рухи і дії, в цілому вона виступає як система навмисних морально регулюючих вчинків. На відміну від морально значущої за об'єктивними результатами поведінки, яка може бути суб'єктивно безцільовою і немотивованою, моральна діяльність - морально цілеспрямована і мотиваційно зумовлена.

У цілісній багатофункціональній моральнісній діяльності особистості можна логічно виявляти необхідні моменти навчальної (моральне виховання і самовиховання), пізнавальної (засвоєння соціально-морального досвіду і морального самопізнання), оцінюючої (вибір ціннісних орієнтацій, моральна оцінка інших і себе), комунікативної (спілкування з іншими і з самим собою) речей, кожна з яких в певних умовах стає домінуючою чи навіть виступає як особливий вид діяльності. Так, комунікативний аспект моральнісної діяльності стає стрижневим, адже „об'єктами" останньої є інші суб'єкти спілкування, а всі вчинки індивіда, навіть здійснювані самотньо (аутокомунікація), передбачають реальних (чи уявних) партнерів, з якими він цілеспрямовано взаємодіє. Ряд психологів і соціологів розглядають спілкування як специфічну діяльність, в якій реалізується „суб'єкт-суб'єктне" ставлення людини до людини, як до себе подібного і рівного [6]. Саме в цьому значенні міжособистісне спілкування перетворюється в міжсуб'єктну діяльність, пов'язану з духовно-практичною „обробкою людей людьми" які „створюють один одного" [18], як носіїв моральних цінностей. Разом з тим моральні відносини виступають і як „суб'єкт-об'єктні ", оскільки кожний їх учасник у певному аспекті може бути об'єктом пізнавально-оцінюючої і практично-здійснюваної діяльності для інших і самого себе.

Відносна самостійність моральнісної діяльності, на нашу думку, стає можливою перш за все у сфері неформального спілкування під впливом суто моральних якостей (співчуття, поваги, дружби). До кожного іншого виду діяльності, крім, власне моральної, слід віднести, наприклад, безкорисливу допомогу людині, здійснювану не на основі суворо регламентованих службових настанов, правових норм або правил етикету, а винятково за велінням морального обов'язку і совісті. Очевидно, подібні вчинки, свідомо орієнтовані на утвердження добра в його конкретній формі, складають зміст моральної діяльності у вузькому значенні. При цьому мається на увазі не «стерильно чиста» морально позитивна активність ідеального суб'єкту, що не знає вагань і сумнівів, а досить складна, іноді внутрішньо суперечлива, повна роздумів і докорів сумління діяльність індивіда, котрий прагне до узгодження особистих та суспільних інтересів в процесі розв'язання реальних конфліктів між добром і злом. Цілі і засоби їх досягнення, мотиви і результати людської діяльності можуть по-різному відповідати або суперечити одне одному за своєю моральною значущістю. Але в кінцевому рахунку така моральнісна діяльність вищою своєю метою ставить благо всього суспільства і окремих його членів, включаючи і дану особистість, яка свідомо діє за принципами гуманізму та чесності.

Змістовну оцінку моральнісної діяльності необхідно співставляти з аналізом її структури, як визначеного способу взаємодії між різними складовими елементами і блоками моральної свідомості і поведінки: необхідністю, інтересом і прагненням; розумом, почуттям і волею; думкою, словом і ділом;мотивом, метою і засобом, знанням, переконанням і вчинком. Людська діяльність у цілому за змістом і об'ємом ширша ніж практика, адже включає в себе і духовну активність індивідів, оскільки моральнісну діяльність, загалом, не можна віднести повністю до поведінки як сукупності соціально значущих практичних дій. Підкреслюючи системну єдність моральної свідомості і моральнісної поведінки, слід розділити їх умовно на суб'єктивну і об'єктивну грані цілісної духовно-практичної моральнісної діяльності, що складається з відносно самостійних актів - внутрішніх (мотивацій, аналізу ситуації, вибору засобів, прийняття рішення, прогнозування наслідків, моральних оцінок і самооцінок) і зовнішніх (у формі предметно-практичних дій, словесних висловів, експресивно-виразних рухів і т. д.), що мають позитивне чи негативне моральне значення. Суб'єктивні і об'єктивні акти моральнісної діяльності виступають не як одномоменті, ізольовані одне від одного, а складають визначену послідовність каузально взаємопов'язаних операцій, здійснюваних з визначеними цілями.

У процесі моральнісної діяльності формуються і проявляються важливі сили особи, її моральні потреби і здібності, переконання і звички, моральні якості і життєва позиція. Важливим структурним елементом, способом здійснення і специфічним безпосереднім „продуктом" моральнісної діяльності є вчинок як єдність внутрішніх переконань і зовнішніх дій, в яких об'єктивується моральне ставлення особи до інших і до себе, виходячи із засвоєних нею суспільних уявлень про добро, обов'язок, гідність, честь і інше. Моральнісна діяльність є функціональна система морально значущих вчинків, окремі „мікроелементи" яких можуть бути на різному ступені збагненними чи незбагненними, мимовільними чи свідомими.

У цілому моральнісна діяльність є збагненною і добровільною, оскільки допускає знання і визнання суб'єктом моральних вимог суспільства, більшою чи меншою мірою осмислене трактування мети і шляхів її досягнення, здатність здійснювати певні дії (чи утримуватись від них) за переконанням, оцінювати свої і чужі вчинки, передбачати і аналізувати їх наслідки. У цілому збагненною вона залишається і тоді, коли в неї включаються афективно-імпульсивні, інтуїтивно-підсвідомі і звично-автоматизовані акти поведінки, частково незбагненні в даний момент, але утворені і здійснювані під контролем свідомості, в кінцевому результаті визначені моральним досвідом і світобаченням суб'єкта [134]. Щоб особа могла бути морально керованою, необхідний певний мінімум свободи вибору і можливість з'ясування етичного значення власних намірів, дій і їх об'єктивних результатів. Отже, етична діяльність завжди в тій або іншій формі за своєю соціальною природою є добровільно усвідомлюваною взаємодією, бо всяка вільна свідома діяльність якраз і складає родовий характер людини, і люди, вступаючи в спілкування, вступають в нього як свідомі істоти... [25].

Етична діяльність особи виступає у системній єдності актів духовного самовизначення як вільного вибору морально мотивованої мети і засобів її досягнення, а з другого боку - актів практичної самореалізації як свідомого втілення у вчинках і їх результатах, власних моральних спонуках. Можна зрозуміти прагнення етиків виявити, специфіку морального самовизначення в активності свідомості і волі, спрямованої на вибір морально належного у собі як особистості [53]. Але не можна погодитися із спробами різко відмежувати при цьому суб'єктивно-духовний моральний зміст вчинку від його об'єктивно-наглядних поза - чи неморальних форм (зовнішніх результатів і засобів їх досягнення), і, нібито, винуватих або заслужених відповідно до доброї (чи злої) волі індивіда [53].

Думається, що таке тлумачення дуже вузьке і не цілком правомірне, оскільки абсолютизує протилежність моральної свідомості і поведінки, ідеального і матеріального, суб'єктивного і об'єктивного, змісту і форми в етичній діяльності.

Визначення і розподілення, мети і засобів, намірів і результатів у процесі етичної діяльності надто своєрідне. Складність проявляється і в ідеально-духовних, і в матеріально-практичних способах засвоєння та реалізації, творення і ствердження моральної цінності людських вчинків і відносин.

Повноцінна етична діяльність індивіда неможлива як без визначення моральних цінностей, створених суспільством, шляхом їх інтеріоризації, суб'єктивації, перетворення у внутрішнє надбання самосвідомості, так і без визначення привласнених цінностей за допомогою їх екстеріоризації, об'єктивування зовнішнього втілення у поведінці. З моральної точки зору про людину і її наміри судять перш за все по тому, що і як вона робить та каже, за найближчими і віддаленими наслідками її вчинків, які вона могла і забов'язана була передбачити і тому несе за них відповідальність перед іншими і особою. Етичний суб'єкт визнає своїм вчинком і виною тільки те наявне буття у дії, яке полягало в його знанні, і тоді тільки те, що було його наміром, було йому тим, що належить; тому він повинен мати розуміння добра, зробити його своїм наміром і здійснювати в своїй діяльності [47].

Таким чином, моральна свідомість як динамічна єдність світопізнання проявляється її інтегральною внутрішньою гранню, без якої неможливе духовно-практичне ціннісне освоєння людиною соціальної дійсності і своєї власної природи. Моральне світопізнання дозволяє особистості регулювати етичну діяльність у системі ціннісних орієнтацій суспільства, виходячи з її моральних вимог, оцінок, санкцій, тоді як самосвідомість трансформує їх у власні вимоги по відношенню до самої себе, забезпечуючи вільну саморегуляцію і вдосконалення поведінки, виходячи із своїх моральних переконань.

При аналізі етичної діяльності виявляється, що моральна самосвідомість, подібно до свідомості в цілому, суперечлива (бімодальна і бідомодальна). Специфіка її самороздвоєності полягає в тому, що Я в свідомості індивіда одночасно і поперемінно виступає і як об'єкт, і як суб'єкт самопізнання, самооцінки, саморегуляції, втілюючи в собі соціальне і особисте належне і суще, ідеальне і реальне, бажане і дійсне. У людини розвивається здатність і потреба дивитися на себе очима інших і ставити себе на їх місце, сперечатися з собою і судити. "Я" розглядається не як реальне існування суб'єкта або субстанційне самозвеличання, а як суб'єктивний комплексний образ особистості у власній самосвідомості, що виражає її нормативно-ціннісне ставлення до себе самої, яке виникає у процесі і на основі духовно-практичної взаємодії з іншими людьми, і уяви про себе з позицій певних референтних груп, суспільства в цілому як свого "іншого Я" «alter ego» [139]. Плідна ідея функціональної і змістовної множинності Я в індивідуальній самосвідомості багато разів висувалася по-різному трактувалася Сократом і Платоном, Дж. Локком і Д. Юмом, Д. Бруно і А. Шефтсбері, І. Кантом і І. Фіхте, Г. Гегелем і Д. Фейєрбахом, а в ХХ - ХХІ ст. - У. Джеймсом, Дж.Болдуіном, З.Фрейдом і Дж. Мідом, К.Хорні і Е.Фроммом, Ж.Сартром і К.Ясперсом, М.Аболіною, В.Малаховим, Ю.Лозовим та ін.

Доречно відзначити, що самороздвоєність, а тим більше саморозірваність морального Я - не фатальна соціальна неминучість і не вроджений перманентний психологічний стан моральної самосвідомості, а результат духовного становлення особистості, зіткнення зовнішніх і внутрішніх позицій, ціннісних установок в конкретних конфліктних ситуаціях, що символізують протиборство добра і зла. Але з огляду на те, як оптимально розв'язується суперечність суспільного і особистого обов'язку і схильності, розуму і відчуття в самосвідомості і поведінці особи, досягається її моральна чистота і цілісність. Якщо індивідуальна моральна самосвідомість слугує суб'єктивною підставою і внутрішнім регулятивом етичної діяльності, то її поведінковий зовнішньо-протилежний бік є об'єктивною основою, безпосереднім джерелом, ціннісним критерієм і найближчою метою етичної активності самосвідомості особистості.

Людина стає реальним об'єктом морального пізнання, оцінки і виховання самої себе лише в якості суб'єкта моральнісної діяльності. Свої моральні потреби і здібності, сформовані і реалізовані у процесі цієї діяльності, ми і осягаємо не інакше як у власних діях, навіть наші потайні думки і приховані відчуття стають доступнішими і зрозумілішими нам, коли вони проявляються зовні в діяльній формі. Щоб цілком усвідомити своє Я, як "існуюче для себе самої, людина повинна проявити і утвердити себе як родову істоту і в своєму бутті і в своєму знанні" [52].

Але вона не може одночасно однаково успішно приймати рішення і глибоко роздумувати над причинами свого морального вибору, безкорисливо творити добро і безпристрасно спостерігати, скрупульозно оцінювати, ретельно контролювати свої вчинки. Властивості людської суб'єктивності завжди пізнаються "заднім числом", за її продуктивними реалізаціями, тобто, коли справа «зроблена» і суб'єкт, власне, став іншим [77].

Самороздвоєння особи в будь-який момент моральнісної діяльності на Я, що пізнає, і пізнаване, оцінююче і оцінюване, контролююче і контрольоване Я створює парадоксальну ситуацію, в якій або страждає повнота і точність самопізнання, адекватність самооцінки і самоконтролю, або істотно спотворюється ефективність, щирість і природність моральної поведінки. Проте і ця суперечність не може бути непоборною перешкодою в пізнанні і вдосконаленні себе. Тією мірою, в якій вчинок цілком скоюється на основі і під контролем самосвідомості, суб'єкт здатний неодноразово відтворювати в пам'яті і піддавати рефлексії його основні моменти. При цьому свідчення ретроспективного самоаналізу істотно доповнюються і коригуються даними об'єктивного спостереження і оцінками з боку інших осіб, оскільки вони враховуються суб'єктом.

У свою чергу, спостерігаючи і оцінюючи поведінку інших у процесі спілкування, ми починаємо глибше, вірніше і повніше осягати власний характер, у чужих вчинках пізнаємо свої достоїнства і недоліки. Водночас кожен уявляє себе певною мірою таким, яким він постає перед іншими у своїй поведінці, і судить про себе по тому, як відображається його моральнісна діяльність у думці оточуючих у вигляді репутації, авторитету.

Отже, початковим моментом, першоджерелом моральної самосвідомості слугує суспільна і індивідуальна (чужа і власна) моральна практика, прямо і опосередковано неодноразово відображена в свідомості особистості.

У процесі найетичнішої діяльності формуються, усвідомлюються і реалізуються її внутрішні спонуки - власне моральні потреби у збереженні і множенні етичних цінностей, актуально значущих для особи і тієї спільноти до якої вона себе зараховує, з одного боку ці потреби і такі, що виникають на їх основі, усвідомлені інтереси виражають соціальну необхідність у розширеному відтворюванні певного роду етичних відносин і внутрішнє тяжіння самих індивідів до добродійної поведінки, схвалюваної і заохочуваної громадською думкою і їх особистою совістю. З другого боку моральні потреби і інтереси особи виявляються в її прагненні зміцнити і прославити власну етичну цінність шляхом вільного волевиявлення і творчої реалізації своїх моральних обов'язків і прав. Моральність - конкретно-історична міра фундаментальної потреби і здатності особи скоювати етичну діяльність, об'єктивно проявлятися в її вчинках і способі життя, а суб'єктивно - в активності совісті. У свою чергу, в процесі моральної діяльності духовний світ особи збагачується новими потребами, запитами, інтересами, що стимулюють її подальше самовдосконалення. Так, з поглибленням потреби в суспільному визнанні розвивається і зміцнюється особиста зацікавленість у моральній самоповазі, захисті власної гідності і честі, етичному самовихованні і життєтворчості.

Моральнісна діяльність стає рушійною силою, стимулом самопізнання і самооцінки, оскільки під час її при спілкуванні з іншими виникають проблемні нормативно-оцінні ситуації, зумовлені практичною необхідністю переосмислення, самовибору і перетворення людиною своєї моральної природи, відповідно до інтересів тієї спільноти, з якою вона себе ідентифікує. Пошук відповідей на запитання «хто я?», «яким я повинен стати?», «що мені слід для цього зробити?» стимулює перехід від стихійного епізодичного самоспоглядання і самоврядування до цілеспрямованого самодослідження і самостворення.

Моральна рефлексія і контроль над собою не є абстрактною самоціллю для індивіда, а завжди пов'язані з конкретними практичними завданнями поліпшення її взаємостосунків з оточуючими. „...Більш висока моральна точка зору полягає в тому, щоб знаходити вдоволення у вчинку, а не в тому, щоб застрявати в розриві між самосвідомістю людини і об'єктивністю дії” - підкреслює Гегель [47].

Безумовно, чим повніше і глибше ми знаємо себе, тим краще розуміємо і цінуємо інших, тим ширші наші можливості самовдосконалення в ім'я успішного досягнення соціально значущих цілей.

Нарешті, моральнісна практика суб'єкта проявляється найнадійнішим критерієм істинності або помилковості його уяви і думки про самого себе. Перш за все в ній і через неї він приходить до упевненості або сумніву, підтвердження або спростування достовірності «Я» - концепції, знання про своє моральне обличчя. Гегель неодноразово підкреслював, що кожна людина за своїм моральним єством є ряд її вчинків, які вона здійснює у зовнішніх діях і у внутрішньому розумовому настрої [47]. Поза сумнівом, без урахування суб'єктивних намірів на підставі лише об'єктивних наслідків вчинків не можна безпомилково судити про моральність людини, як і за одним випадковим вчинком не слід судити про етичний характер її способу думок і відчуттів. Проте найпереконливішою ознакою реальної цінності її мотивів і цілей можуть бути суспільно значущі дії як факти соціальної дійсності. Оскільки при моральній самооцінці не виключена можливість помилки або навмисного обману, про людину судять не по тому, що вона про себе говорить, або думає, а за справами її, з чого зовсім не випливає, ніби думка про саму себе, взагалі не може бути істинною і тому не має сенсу.

У всякому разі індивід у змозі переконатися в ступені вірогідності своїх знань і оцінок власного етичного самозвеличення, головним чином, виходячи з його практичних проявів в справах і вчинках, у загальній лінії поведінки.

Таким чином, моральнісна діяльність людини в масштабі і в контексті всього її життя постає як моральна життєдіяльність, цілісний суперечливий процес багатогранного пізнання і розв'язання життєвих проблем, морального самовизначення, самореалізації і самоствердження. У цьому плані життєдіяльність особистості проявляється способом її етичного буття, пов'язаного з моральнісним життям інших, всього суспільства. Отже, при розгляді моральнісного аспекту життєдіяльності людини можна збудувати два ряди понять: об'єктивний, охоплюючи і її життєвий шлях, спосіб життя, лінію поведінки, стрижневі моменти біографії, долю, і суб'єктивний, що відображається в її самосвідомості у вигляді концепції і значення власного життя, морального призначення і покликання, життєвих програм, планів, принципів, мети, осмислення автобіографії, переживання щастя як усвідомленої повноти життя, підведення підсумків всього життя. Особистість як суб'єкт життєдіяльності мусить бути зобов'язаною прогнозувати і спрямовувати власну долю, осягати й здійснювати свою моральну місію, а тому несе відповідальність за своє життя перед собою і іншими. Без зрілої самосвідомості неможливе багатовимірне моральне життя, спрямоване до вищих цінностей людського буття, оскільки саме самосвідомість дозволяє людині вийти за межі тієї сукупності моральних вимог, яка звичайно використовується при регуляції її поведінки, коли цього вимагає життя, і якщо необхідно, допомагає втілювати нові, більш високі норми моралі” [42].

Резюмуючи, можна сказати, що моральнісна діяльність як особливий вид і аспект соціальної активності особистості у сфері моралі є безпосереднім об'єктом, реальною умовою, способом функціонування і розвитку моральної самосвідомості, яка у свою чергу, слугує суб'єктивною умовою, підґрунтям і регулятивом її моральної діяльності як вільної творчої самодіяльності.