Особистість і культурне середовище

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Особистість і культурне середовище

Особистість і культурне середовище

Вступ

Вже багато років психологія вивчає і намагається визначити, що ж таке особистість. І не тільки психологія, суспільні і природні науки довгий час намагаються зрозуміти, що ж таке людина, особистість, що є цим феноменом, яким чином впливає те середовище, в якому живе і розвивається людина, на формування особи. Чому це питання таке актуальне і зараз?

До цих пір в сучасній психології немає однозначного визначення, що ж таке особистість. Цікаво, що в своїх думках розходяться не тільки автори, що стоять на різних методологічних платформах, але і навіть дослідники, що стоять на одній теоретико-методологічній платформі дають самі різні визначення поняттю «особистість». Можна припустити, що це природно, оскільки дуже багатообразна і неоднозначна сама особистість, до цих пір незрозуміло, що ж переважає в людині - біологічне або соціальне і чи правомірно таким чином взагалі ставити питання. Але, як відзначає Р. Мейлі: "Ці відмінності стосуються не стільки самого об'єкту дослідження, скільки його концептуалізації і відображають, таким чином, теоретичні розбіжності авторів" [5]. Треба також відзначити, що «суспільна свідомість і пануюча ідеологія, тобто культурне середовище, "моделює" особистість, підносить "зразки" особистості, що "фабрикуються" ними, а свідомість окремого дослідника, пронизана суспільною свідомістю, слідує такій моделі і в наукових термінах описує те, що вже "змодельоване" і описане». [11].

Тобто ми можемо говорити, що не тільки розвиток і формування особистості залежить від культурного середовища, суспільства, яке її оточує, але і опис самої особистості, її моделі залежить від суспільства, в якому живе автор, де сформувався його світогляд, де він бере матеріал для своїх спостережень.

Розвиток державності в Україні, побудова нового гуманного, демократичного суспільства висуває на перший план проблеми, зв'язані з формуванням усебічно розвитої особистості, здатної адекватно сприймати зміни в суспільному житті, виявляти свідому активність, спрямовану на приведення внутрішніх резервів відповідно до зовнішніх розумів. Тому зараз дуже актуальними є тими, де звертається увага на те, що є особистість, яким чином вона формується, які чинники впливають на формування та розвиток особистості.

На основі всіх цих знань необхідно змоделювати нову систему освіти, яка б враховувала і нові і старі розробки, працювала б на розвиток особистості, сприяла самовдосконаленню, саморозвитку людини.

Також треба виявити, яким чином те чи інше культурне середовище впливає на особистість, та яким чином можна виправити негативний вплив.

1. Підходи до визначення поняття «особистість»

Поняття «особистість» достатньо молодий термін, до середини 19 століття, це слово вважалося лайливим, вимовлялося з відтінком презирства. Існує багато підходів до розуміння особистості, але все їх можна певним чином систематизувати. Одна з таких спроб систематизації приведена нижче.

Як позначив в своїй книзі «Как устроена личность» О.И. Мотков [7] у психології особистості існують три основні течії в описі суті особистості, визначенні її детермінант, рушійних сил і структури: 1) біоцентричний, в якому особливо акцентується переважання в особі біологічних початків, або особливої внутрішньої інстанції - суб'єкта; 2) социоцентричний, в якому постулюється переважна детермінація особистістних утворень зовнішніми соціальними чинниками; 3) інтерактивний підхід, по якому детермінація особи визначається всякий раз взаємодіючими внутрішніми і зовнішніми чинниками, а також власною активністю суб'єкта.

У даному розділі ми маємо можливість позначити тільки деякі підходи до визначення цього самого по собі суперечливого поняття. Наприклад, в психоаналізі особистість трактується як сукупність несвідомих ваблень, тобто тут переважають біологічні тенденції (біоцентричний підхід по О. І. Моткову).

Що панував довгий час біхевіористский підхід взагалі знімав проблему особи, в запропонованій ними схемі «стимул-реакція» просто не було місця цьому поняттю. Представники цього підходу заперечували свідомість як предмет наукового дослідження і зводили психіку до різних форм поведінки, розуміючи під ним сукупність реакцій організму на різні стимули зовнішнього середовища.

Природа людської особи діалектична. Навряд чи знайдеться інший такий об'єкт вивчення, при описі якого так часто виявлялися б полярності, як це спостерігається при побудові теорії особи. "Індивідуальне і суспільне в природі особистості", "природне (біологічне) і соціальне в особистості", "унікальне і загальне в структурі особистості", "структура і динаміка особистості", "свідомість і несвідоме в особистості", "зовнішнє і внутрішнє в діяльності особистості" і т.п. - ось далеко не вичерпний перелік тем, що привертають увагу учених. Але справа не в простому зіставленні окремих полярних якостей або пластів в єдиній системі особи. Діалектична природа особистісного буття розкривається в глибокій антиномності тих методолого - філософських побудов, в яких "моделювався" зв'язок індивіда з світом. Так, згідно об'єктивно-ідеалістичним теоріям або метафізичному матеріалізму, початковим пунктом для розуміння взаємин між людським індивідом, всесвітом і історією виступає якийсь абстрактний, відірваний від людської практики універсум. Типовим прикладом можуть служити гегелівські міркування, згідно яким особистість людини розчиняється в історичному русі загального духу. Як пише К. Маркс, у Гегеля "не суб'єкти потребують "загальної справи" як в своїй справжній справі, а "загальна справа", потребує суб'єктів для свого формального існування" [6, с. 263]. З іншого боку, в екзістенціалістичних концепціях як початковий пункт взаємовідношення індивіда і зовнішнього світу береться самосвідомість, внутрішнє переживання особи "загубленості в світі". Ці полярно різні концепції об'єднує загальне положення, згідно якому цей світ людині "заданий ззовні". [7]

Радянські психологи, яких об'єднує твердий фундамент марксистсько-ленінської наукової методології, не так вже рідко висувають визначення поняття особи, що достатньо відрізняються, тоді як об'єкт визначення один і той же. Різні визначення розкривають різні її сторони. Наприклад, А. В. Петровській визначає особу як «людини як суспільного індивідуума, суб'єкта пізнання і активного перетворення миру, розумну істоту, що володіє мовою і здатністю до трудової діяльності». [8, с.660]

К. К. Платонов визначає особу як «людину як носія свідомості». [9, с.116-117]

Б. Г. Ананьєв не ототожнює поняття особистість і людина, з його точки зору, «поєднання в людині властивостей суб'єкта праці, спілкування і пізнання визначає організацію людини в цілому як суб'єкта діяльності і особу». [1, с. 26-27]

З точки зору А. Н. Леонтьєва, який розробляв діяльнястний підхід в психології, особистість виникає як системна якість, обумовлена тим, що індивід в спільній діяльності з іншими індивідами змінює світ і за допомогою цієї зміни перетворить і себе, стаючи особою.

Особистість є опосередковуючою ланкою, через яку зовнішню дію пов'язано з своїм ефектом в психіці індивіда (З. Л. Рубінштейн).

Як ми бачимо, що визначень особистості, підходів до її опису множина. Кожен психолог чи філософ працює в своїй парадигмі, виходить з даних, отриманих в певному культурному середовищі, певній культурі. Це накладає, звичайно ж, відбиток на результати дослідження, на ті висновки, які потім роблять, виходячи з даних дослідження. Треба завжди пам'ятати, що не всі висновки застосовні в інших культурах.

2. Культурне середовище і його вплив на особу.

2.1. Визначення поняття «культурне середовище». Відмінності між поняттями «культура» і «культурне середовище».

Історія формування поняття культури пов'язана перш за все з його етимологією. Появі цього слова в різних європейських мовах безпосередньо передувало латинське cultur, що походило від colere. Останнє мало безліч значень: населяти, культивувати, протегувати, поклонятися, почитати і т.д. Деякі з них з часом утворили самостійні терміни (культ, колонія і ін.).

У всіх випадках раннього вживання слово cultur означало процес культивування, вирощування чого-небудь (зазвичай тварин і рослин). Відомо, що у філософію термін «культура» ввів Цицерон, спираючись на загальновживане тоді значення. Але він застосовував його і до виховання людського розуму: у «Туськуланськіх бесідах» (45  р. до н.е.) зустрічається вираз «обробіток культури розуму (духу) і є філософія».

Можна припустити, що подальша еволюція була пов'язана з перенесенням уявлень про обробіток чого-небудь з природних процесів на людський розвиток, при цьому агрикультурний, сільськогосподарський його сенс довгий час зберігався. Так, ще на початку XVII століття Френсис Бекон говорив про «культуру і добриво розумів». Пізніше метафора стає все більш звичною, поки такі поняття, як культура розуму, не втратили переносний сенс і стали уживатися безпосередньо. Вже в середні віки розповсюджується комплекс значень цього слова, згідно яким воно асоціювалося перш за все з міським устроєм життя, а пізніше, в епоху Відродження, «культурність» починають розглядати як освіченість, відповідність гуманістичним ідеалам епохи. Слово «культура», що відноситься до конкретних процесів, стало все частіше використовуватися при характеристиці процесів розвитку і вдосконалення взагалі, що з'явилося універсалізацією терміну.

З цієї миті, як припускає відомий американський мовознавець Р.  Уїльямс, і почалася складна і багатообразна історія сучасного поняття «культура». [16]

У науковий оборот термін був введений в епоху Освіти, коли він набуває самостійного наукового значення.

У цей період людина творить нові умови свого існування, активно впливаючи на природне середовище, вперше усвідомлюючи себе силою, здатною не тільки протистояти природі, але і перетворювати її. Багато мислителів нової епохи задаються питанням про суть цій створеній на противагу «натурі» середовища людського існування, «другої природи», часом вкладаючи відповідний сенс в термін «культура». У даному понятті була зафіксована, по-перше, область дійсності, детермінована не природною необхідністю, не божественним визначенням, а діяльністю людини як самостійної і вільної істоти, де людина предстає не як творене, а як істота, що творить. І, по-друге, «культура» стала позначати міру досконалості суспільної людини, рівень його соціалізації, ступінь вихованості, обізнаності, утвореної. [12]

Проаналізувавши літературу по даній проблематиці, можна зробити висновок, що такі поняття як «культура» і «культурне середовище» далеко не завжди розрізняються в літературі. Часто визначення культури співпадає з визначенням культурного середовища. У «Великому психологічному словнику» [2] дається наступне визначення культури:

КУЛЬТУРА (англ. culture) -- цінності, норми і продукти матеріального виробництва, характерні для даного суспільства. Культура -- одна з найбільш характерних властивостей, властиве будь-якому стійкому об'єднанню людей (Э. Гидденс). Синоніми (неповні): культурний досвід, суспільно-історичний досвід, соціальна спадковість. Кращим з них залишається класичне, квазі-формальне визначення Э. Тайлора: культура складається в своєму цілому із знання, вірувань, мистецтва, моральності, законів, звичаїв і деяких інших здібностей і звичок, засвоєних людиною як членом суспільства. [2]

Під терміном «культура» сучасна філософія розуміє характеристику, перш за все людського суспільства; культура не успадковується біологічно, але припускає навчання, вона є суб'єктно-особистістним вимірюванням історичного процесу, його творчим початком. [16]

На мій погляд культурне середовище - це поняття вужче, ніж культура. У одній і тій же культурі, яку створює суспільство, можуть бути різні культурні середовища (субкультури), які по-різному впливають на розвиток людини, його особи, індивідуальності. Протягом свого життя людина проходить різні суспільні інститути, в кожному з яких може бути своє культурне середовище, що відрізняється від середовища його сім'ї, найближчого оточення. Студент, що приїхав навчатися в місто, з сільської місцевості потрапляє в абсолютно інше культурне середовище, ніж те, в якому він до цих пір жив. І це накладає свій відбиток на його розвиток. Крім того, потрапивши в це інше культурне середовище, він вимушений проходити всі етапи соціалізації, як, втім, і дитина, що потрапляє в дитячий сад, потім в школу і т.д.

Столяров д.Ю., Кортунов В.В приводять наступні функції культури. [12, с. 17]

1) Cultura animi (“возделывание души”, Цицерон). Людинотворчість. Соціалізація. Діти-мауглі не можуть стати людьми саме тому, що спочатку позбавлені соціального спілкування.

2) Інформаційна. Передача соціального досвіду. Історична спадкоємність культури.

3) Пізнавальна. За допомогою культури чоловік пізнає світ і себе в ньому.

4) Нормативна. Усвідомлення того, що людина знаходиться усередині культури, приводить і до розуміння існування певних культурних заборон, норм, табу. Культура як система етичних, моральних обмежень і положень.

5) Комунікативна. Спілкування людей в часі і просторі, в конкретності і загальності.

6) Аксиологічна. Саме культура визначає цінність для людини тих або інших феноменів.

7) Адаптаційна. Пристосування до середовища існування. На зорі розвитку культури ця функція була найважливішою. В даний час вона поступово переміщається все нижче по ступеню важливості.

8) Розмежування і інтеграція людських общностей. Культура розділяє різні народи і об'єднує один народ. Культура роз'єднує людей різних субкультурних общностях і об'єднує їх в одній такій спільності.

На мій погляд ці функції властиві і культурному середовищу, тобто «культурі в культурі». Культурне середовище сім'ї, школи і т.д. виконує ті ж функції, що і культура взагалі.

Як видно культура постійно впливає на людину, допомагає і забороняє, розвиває і обмежує.

Різні аспекти впливу культури на особу будуть розглянуті в наступний розділах.

2.2. Вплив культурного середовища на розвиток особи.

Також як і визначення особи, думок з приводу впливу культурного середовища на розвиток людини, його індивідуальності, самосвідомості, багато. Багато авторів звертають на це свою увагу. Наприклад, Шубін В. у своїй книзі «Культура. Техника. Образование.» [16] розглядає це питання. Але слід звернути увагу, що автор розглядає питання про вплив культури на особу, він не говорить про культурне середовище як про вужче поняття.

Так, з погляду психоаналізу (З. Фрейд, К. Юнг і ін.) культура служить оковами для спонтанних, інстинктивних спонук людини. Вона постійно пригнічує стійкі ваблення, що неминуче веде до неврозів, а потім і до фізичних недуг. Дана течія знайшла популярність, викликала до життя психотерапевтичну практику, а, отже, набуло поширення і в масовій свідомості. [12; 13]

Треба відзначити також, що постфрейдисти Е. Фромм, К. Хорні, Е. Ериксон надавали особливо велике значення ролі культурних і міжособових чинників у формуванні особи, на відміну від самого З. Фрейда.

Філософська антропологія в особі її сучасних представників (Р.  Маркузе, Е.  Фромм, М.  Шелер) попереджає, що соціальність, немов залізний обруч, скула тваринні імпульси людини, і якщо розвиток цивілізації не співвідноситиметься з біологічною природою людини, катастрофа виявиться неминучою. І природа помститься культурі за її невиправдане верховенство (Самосвідомість європейської культури XX століття. Мислителі і письменники Заходу про місце культури в сучасному суспільстві. М., 1991). [16]

Социобіологи (М.  Рьюз, Д.  Фрідмен, Едвард О.  Уілсон і ін.) намагаються розглянути питання про те, в який ступені поведінка людини обусловлюється генетичними чинниками, і як співвідноситься культурна еволюція з генетикою людини. Історичний підхід до людини социобіологія підміняє біологічним, оцінюючи культуру лише як функцію природи, що, природно, народжує насторожене відношення до всіх форм соціальної творчості. [16]

Шубін В. [16] приводить міркування, що є культура і яким чином вона впливає на людину, його особу. Він наводить приклади з літератури, що доводять, що культура потрібна людині і без неї він не зможе стати людиною. Із його точки зору, культура є свідома робота над своїм власним вдосконаленням і над впорядковуванням всього того, що оточує людину. Людська особистість оточена хаосом природних, суспільних і історичних умов, а культура покликана гармонізувати його в цілях втілення певних ідеалів. Не випадково Кант трактував культуру як здатність ставити будь-які цілі, в яких утілюється рух до морального стану суспільства. Спираючись на думку великого філософа, автори захищають позицію, згідно якої культура виражає специфіку людської діяльності, а не відміняє природу людини. Пошуки людини до культури і поза культурою не мають сенсу, бо сама поява людини на зорі історії вже слід розглядати як феномен культури. Неможлива культура всупереч людині і особистість всупереч культурі. Це - неделиме ціле. Будучи стрижнем всієї людської діяльності, культура виступає не тільки інструментом збереження сукупного духовного досвіду людства, але і забезпечує ефективну передачу і подальшу розробку цього досвіду.

Особистість є суб'єкт, що реалізовує себе в спілкуванні і соціальній дії. Але для цього потрібна наявність світогляду, соціальних, етичних і естетичних ідеалів, реалізація яких немислима без інтелекту, волі і свободи. Поза культурною традицією і культурним середовищем особистість відбутися не може. «Природна», тобто людина, що не торкнулася культурою, є антропоморфна істота і не більш.

Образ фізично довершеної людини-тварини Мауглі, створений уявою Р. Киплінга, і герой кіноекрану XX століття Тарзан приречені на міфологічне існування. У науковій літературі можна знайти достатньо серйозну статистику дослідження подібних випадків з дітьми, які за тими або іншими обставинами, виросли поза людським суспільством. Немає жодного достовірного факту їх успішної соціалізації і вписування в реалії спілкування з собі подібними, але на відповідному соціокультурному рівні. Діти, вигодувані тваринами, не можуть повноцінно адаптуватися в суспільстві і незабаром гинуть. Діти, позбавлені з народження можливості мовного спілкування (в порядку «експерименту» по спадкоємству мови батьків або ізольовані з династичних міркувань), зростали ідіотами або рано гинули. А так звані «госпітальні діти», що поміщаються в ранньому віці в стерильні умови кращих медичних клінік, проявляли серйозне відставання в розумовому і мовному розвитку від своїх менш «стерильних» однолітків, оскільки виявилось, що казенне відношення змінного обслуговуючого персоналу не може замінити дитині постійного спілкування з матір'ю.

Ще одним знаменитим міфом призначено було стати героєві Даніеля Дефо, Робінзонові Крузо. Вирваний з суспільства волею долі Робінзон демонструє чудеса адаптації до природного середовища і виживання в екстремальних умовах. На жаль, статистика подібних випадків дзеркально зворотна (при відповідному обліку співвідношення терміну соціальної ізоляції і віку індивіда). Мореплавці і злочинці, що опинилися на нежилих островах, як правило, дичавіли, забували мову і божеволіли.

Можна визнавати науково доведеним факт, що людині, щоб стати і залишатися особою, необхідні контакти з іншими людьми в соціальному середовищі як резервуарі поведінкового досвіду і накопичених знань, як засіб виявлення і задоволення індивідуальних потреб, включаючи інтелектуальне і емоційне спілкування.

Звичайно, проблема діалектичного взаємозв'язку «особистість - культура» набуває глобальних масштабів в контексті сучасності, але вона має достатньо могутній ретроспективний фундамент. Дана проблема лежить в площині такого одвічного питання філософії, як походження людини і суспільства, ролі біологічних і соціальних чинників спадкоємства в генезисі людської свідомості.

Якщо розглядати зв'язок культури з процесами суспільного розвитку і виділити його суб'єктний-особовий аспект, то необхідно відзначити, що саме культура формує і характеризує людину як діяльного суб'єкта цих процесів. У цьому сенсі культура концентрує досвід людства в освоєнні природного і соціального світу, на основі якого формуються, зберігаються, удосконалюються і передаються від покоління до покоління форми людської ментальності. Людина стає особою у міру освоєння їм культурного простору, своєрідної «соціальної пам'яті» суспільства. Відбувається процес соціалізації індивіда, в ході якого людська істота з певними біологічними завдатками набуває якостей, необхідних для життєдіяльності в суспільстві з історично заданими культурними характеристиками.

Особистість соціокультурна по своїй суті, але індивідуальна і неповторювана за способом свого існування. Але тільки асиміляція культурних цінностей ще не вирішує проблеми, в цьому потребітельски пасивному вимірюванні чоловік проявляє себе лише як об'єкт культурно-історичного процесу. А ось щоб культура була саме процесом, а не тільки сукупністю готових цінностей, потрібний постійний саморозвиток людини і людства. В якості суб'єкта культури може бути лише індивід, прагнучий до саморозвитку, самоформування, самооцінки. Саморозвиток і є атрибутивна ознака особи. Гегель в своїй філософії відстоював ідею автономності особи, підкреслюючи при цьому, що особистість ніколи не завершена, і це спонукає її до самовдосконалення. Відсутність інтересу до власного розвитку означає духовну летаргію. Сама ж духовність є внутрішня активність суб'єкта, вона пов'язана з вибором свого власного буття, своєї долі, а це завжди проблематично і не означає можливості зупинки, кінцівки самого процесу. Духовність завжди виступала як принцип самобудівництва людини, як вихід за реалії наявного буття, як відвертість буттю, у тому числі і власному.

2.3. Розвиток особистості з погляду культурно - історичної теорії і діяльністного підходу.

Психологічний словник дає наступне визначення, що таке розвиток особистості. [10, с. 331]

Розвиток особистості - процес формування особистості як соціальної якості індивіда в результаті його соціалізації і виховання.

Народжуючись, дитина тільки володіє передумовами для того, щоб стати особистістю. Але вступаючи у взаємодію з культурним середовищем (перш за все це сім'я), дитина соціалізується, засвоює те, що дає йому середовище. Культура все перетворює на знак, за допомогою якого транслюється досвід. [2]

Л. С. Виготській розробив культурно - історичну теорію, за допомогою якої пояснюється, яким чином засвоюються знаки, «интеріоризуються», причому не тільки в онтогенезі, але і у філогенезі. [3, 4]

Можна говорити, що зміна культур, перехід від традиційного суспільства до динамічного, необхідний для розвитку не тільки окремої людини процес, але і для всього людства в цілому. Завдяки свободі вибору, яке дає динамічне суспільство, може розвиватися самосвідомість людини, його особистість.

Ідентифікація людини, формування його самосвідомості, у свою чергу, ставало центральним і головним чинником, що визначає весь хід розвитку культурних, економічних і соціально-політичних процесів. [16]

Також як в історичній перспективі, самосвідомість в онтогенезі розвивається в процесі індивідуалізації, після соціалізації. Дитина спочатку прагне прийняти, засвоїти і освоїти вимоги її культурного середовища, референтної групи. Відокремившись діяльністно (тобто, навчившись робити що-небудь самостійно), дитина відділяється і психологічно - усвідомлює себе.

Всі ці процеси, природно, неможливі без суспільства, без того культурного середовища, яке воно створює.

Як вже наголошувалося вище, людина в процесі життя включається в різні групи, в кожній з яких своє культурне середовище. І кожного разу, особистість проходить декілька етапів адаптації в кожну спільність. Але такі етапи ми проходимо не тільки в маленьких групах, також і включаємося в культурне середовище соціуму, в якому живемо, тобто, засвоюємо менталітет, національний характер, вимоги, закони країни, в якій живемо, тобто її культуру. Завдяки всьому цьому відбувається розвиток особи.

У найзагальнішому вигляді розвиток особи може бути представлений як процес входження людини в нове соціальне середовище і інтеграція в ній в результаті цього процесу. У випадку, якщо індивід входить у відносно стабільну соціальну спільність, він при обставинах, що сприятливо складаються, проходить три фази свого становлення як особи. Перша фаза (адаптація) припускає засвоєння діючих цінностей і норм і оволодіння відповідними засобами і формами діяльності і тим самим до деякої міри уподібнення індивіда іншим членам тієї ж спільності. Друга фаза (індивідуалізація) породжується суперечностями, що загострюються, між необхідністю «бути таким як вся» і прагненням індивіда до максимальної персоналізації, що характеризується пошуком засобів і способів позначення своєї індивідуальності. Третя фаза (інтеграція) детермінується суперечністю між прагненням індивіда бути ідеально представленим своїми особливостями і відмінностями в спільності, з одного боку, і потребою спільності прийняти, схвалити і культивувати лише ті його індивідуальні особливості, які сприяють її розвитку і тим самим розвитку його самого як особи в групі, - з іншою. У випадку якщо суперечність не усунена, наступає дезинтеграція і, як наслідок, або ізоляція особи, або її витіснення із спільності, або деградація. Якщо індивідові не вдається подолати трудності адаптаційного періоду, у нього можуть складатися якості конформності, залежності, боязкості, невпевненості. Якщо на другій фазі розвитку індивід, пред'являючи референтні для його групи особові властивості, що характеризують його індивідуальність, не зустрічає взаєморозуміння, то це може сприяти формуванню негативізму, агресивності, підозрілості. При успішному проходженні фази інтеграції у високорозвинутій просоціальній спільності у індивіда формуються такі якості як гуманність, довіра до людей, справедливість, колективістське самовизначення, вимогливість до інших як і до себе, і т.д. У зв'язку з тим, що ситуація адаптації (дезадаптації), індивідуалізації (деіндивідуалізації), інтеграції (дезинтеграції) при послідовному або паралельному входженні індивіда в різні групи багато разів відтворюється, закріплюються відповідні особові новоутворення, внаслідок чого складається достатньо стійка структура особи. [10, с. 332]

Перед особистістю перманентно стоїть завдання пристосування до соціуму. Соціум, культурне середовище пред'являє певні очікування до людини з тим, щоб він свою поведінку будував згідно цим очікуванням. Соціум застосовує певні санкції при відповідності або невідповідності індивідуальної поведінки вказаним очікуванням і розпорядженням. Як відзначає Т. Шибутані, соціальне пристосування і координація дій в процесі спільної діяльності будується на основі "Я"-образів особистості, в яких зафіксовані очікування і розпорядження інших щодо даної особи - носія цих "Я"-образів [14]. За допомогою такого механізму врахування інших в собі можливе здійснення соціального контролю і самоконтролю індивідуальної поведінки.

Інтеріорізація соціальних норм і цінностей, процес соціалізації індивіда має адаптивну функцію. Пристосування до свого соціального статусу і ухвалення певної соціальної ролі пов'язане з формуванням відчуття приналежності до певної спільності (національною, етнічною, професійною, віковою і т.д.) і причетності до неї як до деякого колективного організму, що характеризується специфічними способами самозбереження і самопідтримки (традиції, ритуали, стереотипи і шаблони поведінки і т. д., прийняті і використовувані саме в цьому культурному середовищі). Тим самим індивід стає залученим до певної культури і субкультури. Такого роду причетність пов'язана з наявністю системи "ми", яка в історико-психологічному плані хоч і передувала появі відчуття "Я", проте в новий час - в епоху буржуазного індивідуалізму, взаємного відчуження і некомунікабельності - її отримання для індивіда все більш і більш ставало проблематичним. Е. Фромм, наприклад, розглядав питання психічного здоров'я і хвороби під кутом зору наслідків сепарації людей від спільності і один від одного, а також пошуку способів залучення, які в умовах капіталізму виражаються в хворих тенденціях втечі від свободи, конформізму і соціального уніформізму [18].

Адаптація до соціального середовища, як стратегічна лінія взаємодії індивіда з оточенням, завжди має свій вираз в певних когнітивних, емоційних і мотиваційно-вольових процесах. Більш того, вона на них базується. По-перше, пристосування до соціального оточення залежить від того, як людина визначає ситуацію. Це положення стало основоположним в дослідженнях когнітивистськи орієнтованих соціальних психологів. По-друге, емоційні стани, пов'язані з адаптованністю (задоволеність, позитивні відносини до тих, що оточують і їх прийняття, відчуття соціальної захищеності і відчуття гарантованості і т. п.) або дезадаптованності (незадоволеність і фрустрированість, тривожність, негативні відносини до тих, що оточують, неприйняття інших, відчуття соціальної незахищеності і негарантованості і т. п.) грають величезну роль у внутрішньому житті людини, в регуляції його поведінки і системи міжособистісних відносин. По-третє, стан дезадаптованності зазвичай є специфічним фоном для виникнення або функціонування тих або інших потреб, витікаючих з тенденції "бути" або прагнення "мати": у одних випадках суть цих мотиваційних сил виражається в тенденції "бути як інші", в інших випадках - в прагненні "володіти самим собою", з тим, щоб підігнати свою поведінку під загальноприйняті в своєму культурному середовищі стереотипи. [2]

Соціокультурне середовище є джерелом, що живить розвиток особи, а не «чинник», що безпосередньо визначає поведінку. Будучи умовою здійснення діяльності людини, вона несе ті суспільні норми, цінності, ролі, церемонії, знаряддя, системи знаків, з якими стикається індивід. Справжніми підставами і рушійною силою розвитку особи виступають спільна діяльність і спілкування, за допомогою яких здійснюється рух особи в світі людей, залучення її до культури. Взаємовідношення між індивідом як продуктом антропогенезу, особою, що засвоїла суспільно-історичний досвід, і індивідуальністю, що перетворює мир, може бути передано формулою: «Індивідом народжуються. Особою стають. Індивідуальність відстоюють». [15, с. 132]

Висновки

Ясно, що культура чи культурне середовище не виникають самі по собі, це створює людина. Але саме залучаючись до культури, людина стає людиною, тобто особистістю.

Приписування культурі, ідеальній формі, соціальному середовищу функцій джерела або рушійної сили розвитку вимушує культуру, крім її волі, бути агресивною, залишає неясною роль в розвитку індивіда, що самого розвивається. А він не тільки не пасивний, але сам стає джерелом і рушійною силою розвитку культури, породження нових ідеальних форм, переосмислення старих. До нещастя, він іноді дуже енергійно вносить внесок до зміни навколишнього середовища, в тому числі і культури. Відношення організму і середовища, людини і культури слід визнати взаємно активними, комунікативними, діалогічними. Діалог може бути дружнім, напруженим, конфліктним, він може переходити і в агресію. [2]

Список літератури

1. Ананьев Б. Г. Комплексное изучение человека и психологическая диагностика.// «Вопросы психологии», 1968, №6

2. Большой психологический словарь. Под редакцией Б.Г. Мещерякова, В.П. Зинченко

3. Выготский Л.С. Психология развития человека. М.: Смысл; Эксмо, 2004 - 1136 с.

4. Выготский Л.С. Развитие высших психических функций. М., Изд-во АПН РСФСР, 1960

5. Мейли Р. Структура личности. - В кн.: Экспериментальная психология (под ред. П. Фресс и Ж. Пиаже). - М., Прогресс, 1975.

6. Маркс К. и Энгельс Ф. Соч. т. 1

7. Мотков О. И. Как устроена личность. М., 2005

8. Педагогическая энциклопедия. Т. 2, М., 1964-1968

9. Платонов К. К. О системе психологии. М., 1972

10. Психология. Словарь./под общ. ред. А. В. Петровского, М.Г. Ярошевского. - М., Политиздат, 1990.

11. Сарджвеладзе Н. И. Личность и ее взаимодействие с социальной средой. В Интернете www.PSYLIB.ru

12. Столяров Д.Ю., Кортунов В.В. Культурология: Учебное пособие для студентов заочного обучения всех специальностей. - М.: ГАУ им. С. Орджоникидзе, 1998. - 102 с.

13. Хьел Л., Зиглер Д. Теории личности. СПб: Питер, 1997

14. Шибутани Т. Социальная психология. - М., Прогресс, 1969.

15. Шмидт Г.-Д. Разработка методологических проблем психологии развития в ГДР// «Принципы развития в психологии». Ред. Л.И. Анцыферова. М.: Наука, 1978.

16. В.И. Шубин, Ф.Е. Пашков. Культура. Техника. Образование. Учебное пособие для технических университетов. Днепропетровск, 1999.

17. Шульц Д. П., Шульц С. Э. История современной психологии / Пер. с англ. А. В. Говорунов, В. И. Кузин, Л. Л. Царук / Под ред. А. Д. Наследова. -- СПб.: Изд-во «Евразия», 2002. -- 532 с. ил.

18. Фромм Э. Иметь или быть./ Перевод Н.Войскунской, И.Каменкович, Е.Комаровой, Е.Рудневой, В.Сидоровой, Е.Фединой и М.Хорькова. М.: "АСТ", 2000