Теорія особистості за І.С. Кон

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Теорія особистості за І.С. Кон

Теорія особистості за І.С. Кон

9

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Історико-культурна теорія особистості

2. Генезис морального «Я»

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Як, коли і у зв'язку з чим виникає особа і індивідуальна самосвідомість? Залежно від прийнятих критеріїв учені називають самі різні місця і дати "народження особи": у античній Греції; разом з християнством; у європейському середньовіччі; в епоху відродження; у епоху романтизму і так далі Проте історія поняття або терміну "особа" не збігається з історією процесу становлення людської індивідуальності. Крім того, як підкреслював В.І.Ленін, "абстрактне міркування про те, в якій залежності коштує розвиток (і добробут) індивідуальності від диференціації суспільства, - абсолютно ненауково, тому що не можна встановити жодного співвідношення, придатного для всякої форми пристрою суспільства. Само поняття "диференціація", "різнорідності" і тому подібне набуває абсолютно різного значення, дивлячись по тому, до якої саме соціальної обстановки застосувати його".

Окремі елементи індивідуальної самосвідомості історично складалися поступово, і їх діалектика складає стержень всієї соціальної історії "Я", але, чим глибше в минуле, тим скудніше джерела цієї історії і проблематичніше їх інтерпретація. По образному вираженню І.С. Кона, "інтерпретатор стоїть як товмач і перекладач у присутності автора і свого сучасника, в ситуації людського спілкування з тим і іншим.

1. Історико-культурна теорія особистості

Вивчаючи еволюцію образу людини в культурі, історична психологія звертається до таких джерел, як міф, казка, героїчний епос, лірика. В центрі міфу коштує не подія з життя окремих людей, а колективна доля. Навпаки, героїчний епос підкреслено виділяє героя з колективу, хоча індивідуалізація обмежується подієвою стороною справи, не поширюючись на психіку, "яка у епічних героїв абсолютно однорідна і дуже проста".

Але яке співвідношення стадіально-історичних закономірностей індивідуалізації людини і жанрових закономірностей художньої творчості? Чому індивідуальне самовідчуття виражене в ліриці сильніше, ніж в епосі? Чи тому, що лірика - продукт зрілішого суспільства або індивідуальність в будь-яких історичних умовах розкривається перш за все через опис емоційних переживань (самопочуття передує самосвідомості), привілейованим засобом вираження яких є лірика?

Для історичної психології особи особливо важливі такі літературні жанри, як біографія і автобіографія. Але характер і способи будь-яких життєписів безпосередньо обумовлені функціональними завданнями твору. Наскальні написи, в яких вавілонські царі увіковічували свої діяння, староєгипетські надгробки, ліричні вірші, дружнє листування, сповіді і автобіографічна проза переслідують різні цілі, їх не можна збудувати в єдиний генетичний ряд. Мова, звернена до нащадків, сповідь перед богом, розкриття душі другу і внутрішній діалог з самим собою функціонально різні явища.

Поява портрета явна ознака пробудження інтересу до людської індивідуальності. Але деякі релігії (скажімо, іслам) забороняють змальовувати людину. Чи означає це, що там, де їх сповідають, немає особи? Різні і самі типи портрета: портрет може підкреслювати соціально-типові властивості змальовуваної особи, його соціальний статус і приписувані його сану доброчесності або його особливість, неповторність; розкривати внутрішній світ або фіксувати властивості зовнішності; бути таким, що прославляє або викривальним. Що ж до автопортретів, то їх пишуть лише художники.

"Чим далі назад вирушаємо ми в глиб історії, - писав К.Маркс, - тим більшою мірою індивід, а, отже, і виробляючий індивід, виступає несамостійним, таким, що належить до обширнішого цілого...". Індивідуалізація, зростання індивідуальної варіативної психіки і поведінки є об'єктивною філогенетичною тенденцією. В ході біологічної еволюції зростає значення індивіда і його вплив на розвиток вигляду. Це виявляється в подовженні періоду індивідуального існування, протягом якого відбувається накопичення індивідуального досвіду (період дитинства, навчання і так далі), і збільшенні морфологічної, фізіологічної і психічної варіативної усередині вигляду. Чим вище рівень організації живої істоти, чим складніше його життєдіяльність, тим важливіше для нього благоприобретенный досвід і тим сильніше розрізняються особини одного і того ж вигляду.

У людини індивідуально-природні відмінності доповнюються відмінностями соціальними, обумовленими суспільним розподілом праці і диференціацією соціальних функцій, а на певному етапі суспільного розвитку - також і відмінностями індивідуально-особовими. Усвідомлення значущості, соціальній і особистій цінності індивідуальних відмінностей і пов'язану з цим автономізацію індивідів назвемо персоналізацією. Якщо користуватися абстрактними термінами, людина виступає спочатку як особина, "випадковий індивід" (Маркс), потім - як соціальний індивід, персоніфікація певної соціальної спільності, групи ("становий індивід" або "індивід класу") і, нарешті, як особа. Кожною з цих іпостасей відповідає певний тип самосвідомості.

Оскільки саморегуляція - необхідна передумова всякої доцільної діяльності, певна міра самосвідомості властива вже тваринним. Передісторія самосвідомості починається з несвідомого відчуття ідентичності, завдяки якому організм безпомилково "взнає" свої і відторгає чужі клітки. Вищі тварини легко засвоюють власні імена, а шимпанзе, виучені мові глухонімих, можуть навіть "говорити" про себе в першій особі, використовуючи знак "я", і в якійсь мірі описувати свої емоційні стани. Хоча це - результат навчання, багато учених вважають, що можна говорити про наявність в приматів зачатків або елементів самосвідомості.

У історико-психологічних дослідженнях генезису "самозвеличання" чітко просліджуються можливі три лінії розвитку: 1) консолідація єдності і стабільності категоріального "Я"; 2) виділення індивіда з общини; 3) становлення розуміння індивідуальності як цінності. Проте ці процеси далеко не однозначні.

Найбільш загальна властивість архаїчної свідомості в порівнянні з сучасною - його дифузність. "Людина ще не виділяла себе виразно з навколишнього природного світу і переносив на природні об'єкти свої власні властивості... Дифузність первісного мислення виявилася і в невиразному розділенні суб'єкта і об'єкту, матеріального і ідеального (тобто предмету і знаку, речі і слова, істоти і його імені), речі і її атрибутів, одиничного і множинного, статичного і динамічного, просторових і тимчасових стосунків".

Незібраність, текучість, множинність "Я" первісної людини одностайно підтверджують религиоведы і етнографи. Французький етнолог Л.В.Тома визначає цього типа особи як "зв'язний плюралізм", що характеризується множинністю складових її елементів (тіло, двійник, декілька різних душ, імен і так далі), кожен з яких відносно автономний, а деякі навіть вважаються зовнішніми, локалізованими зовні "Я" (перевтілення предків, залучення до буття іншого шляхом символічного породнения і так далі). "Африканська особа", на думку Тома, включає цілу систему специфічних стосунків, що пов'язують її з космосом, предками, іншими людьми і речами. Цей плюралізм є одночасно структурним і диахроническим: кожен новий етап життєвого циклу передбачає радикальне переродження індивіда, відмирання одних і поява інших елементів "Я" [8].

Плюралістична концепція "самозвеличання" типова для всіх народів тропічної Африки. Діола (Сенегал) вважають, що людина складається з тіла, душі і думки. Згідно віруванням йоруба (Нігерія) людина складається з "ара" (тіло), "эми" (дихання життя), "оджиджи" (двійник), "кричи" (розум, що поміщається в голові), "вікон" (воля, що знаходиться в серці) і декількох вторинних сил, що розміщуються в різних частинах тіла. Само (Буркина-Фассо) виділяють в структурі людини дев'ять елементів, які не лише автономні, але мають різні витоки: тіло дитя отримує від матері, кров - від батька і тому подібне Не лише життя, але і смерть мислиться як щось множинне: різні компоненты "самозвеличання" як би "розбрідаються" в різні боки. Згідно віруванням бамбара (Малі) душу ("ні") і двійник ("дьа") постійно перебувають в племені. Після похоронів людини його не зберігається в особливому святилищі, а "дьа" повертається у води річки. При черговому народженні "ні" і "дьа" вселяються в новонародженого, тому окрім родинного імені батька дитя отримує ім'я того предка, якому він зобов'язаний своїми "ні" і "дьа".

Кажучи про генезис займенникових слів, ми вже звертали увагу на їх етимологічний зв'язок із словами, що позначають тіло або душу. "Душа" - не лише прообраз, але часто лише інше найменування "самозвеличання". У первісній свідомості душа, що розуміється як життєва сила, або як гомункулус (маленька людина), що сидить усередині індивіда, або як його віддзеркалення, тінь, завжди так чи інакше пов'язана з тілом. Різні народи відводять душі різне місцеперебування.

З тією ж проблемою ми стикаємося при вивченні особистих імен. У чисто граматичному аспекті всі власні імена суть позначення предметів і одночасно засоби комунікації. Проте особисті імена мають специфіку. Ім'я (з великої букви) відрізняє свого носія від всіх останніх людей, особливо в його власній самосвідомості. Власні імена першими засвоюються дитям і останніми втрачаються при деяких розладах мови. В той же час імена функціонують як певні соціальні знаки, вказуючі походження, сімейний стан, соціальний статус і багато інших якостей своїх носіїв. Хоча ці функції здаються протилежними, вони лише відображають подвійність поняття эго - ідентичності, в якому соціальні властивості нерозривно переплітаються з індивідуальними.

У неписьменних народів особисті імена були родовим, племінним або родинним надбанням, їх розподіл складав прерогативу общини і регулювався строгим ритуалом, а самі вони, як правило, позначали конкретні стосунки свого носія до інших членів общини, рід його занять, місце проживання і так далі В той же час ім'я наділялося особливою магічною силою і розглядалося як складова частина особи. Магічне значення імені спонукало приховувати його або мати декілька імен. Багато релігій забороняють називати вголос імена божеств або володарів, що обожнюють. Єгиптяни уникали вживати ім'я фараона, японцям не повинно називати ім'я імператора. Особисті імена незрідка ховаються, аби обдурити ворогів або злих духів. Про людей вважають за краще говорити описово: "той, про кого ти запитуєш", "син такого-то". У багатьох древніх суспільствах люди підлеглого соціального статусу - раби, жінки, маленькі діти - не мали особистих імен; їх позначали по імені власника або через родинні стосунки - дружина або мати такого те. Відсутність імені означала соціальне безправ'я і відмову в праві на індивідуальність.

Ототожнення імені і іменованої індивідуальності характерний не лише для архаїчної психіки. Особисте ім'я як би підтверджує і затверджує гідність індивідуальності. Недаремно на каторзі ім'я людини замінювалося номером, тим самим він як би позбавлявся індивідуальності.

2. Генезис морального «Я»

Як же складається і функціонує система етичного саморегулювання особи, її моральне "Я"?

Це питання, однаково важливий для психологів і етиків, розпадається на три проблеми: які основні стадії формування і розвитку морального "Я"? Як співвідносяться в нім знання, відчуття і поведінка? Чи є моральна свідомість субстанціальне єдиним або парціальним, залежним від особливостей ситуації дії і її інтерпретації суб'єктом?

У філософській і психологічній літературі давно вже загальноприйняте виділення трьох головних рівнів розвитку моральної свідомості індивіда: доморальный рівень, коли дитя керується своїми егоїстичними спонуками; рівень конвенціональної моралі, для якого характерна орієнтація на задані ззовні норми і вимоги; нарешті, рівень автономної моралі, для якої характерна орієнтація на стійку внутрішню систему принципів. Загалом ці рівні моральної свідомості збігаються з культурологічною типологією страху, сорому і совісті. На "доморальном" рівні "правильна" поведінка забезпечується страхом можливого покарання і чеканням заохочення, на рівні "конвенціональної моралі" - потребою в схваленні з боку значимих інших і соромом перед їх засудженням, "автономна мораль" забезпечується совістю і відчуттям провини. Хоча загальна лінія освоєння людиною моральних норм, перетворення їх в "своїх" досить детально прослідила у вітчизняній психології (праці Л.І.Божовіч, Е.І.Кульчицкой, В.С.Мухиной, Е.В.Субботського, С.Г.Якобсон і інших), співвідношення поведінкових, емоційних і пізнавальних аспектів цього процесу і тим більше співвідношення стадій морального розвитку з певним віком залишається проблематичним.

Найбільш загальна теорія морального розвитку особи, що охоплює всю її життєву дорогу і що піддається широкій експериментальній перевірці в багатьох країнах, належить американському психологові Л.Колбергу Розвиваючи висунуту Ж.Піаже і підтриману ідею Л.С.Виготським, що еволюція моральної свідомості дитяти йде паралельно його розумовому розвитку, Колберг виділяє в цьому процесі декілька фаз, кожна з яких відповідає певному рівню моральної свідомості. "Доморальному рівню" відповідають стадії:

- коли дитя слухається, аби уникнути покарання, і

- коли дитя керується егоїстичними міркуваннями взаємної вигоди (слухняність в обмін на здобуття якихось конкретних благ і заохочень). "Конвенціональній моралі" відповідають стадії:

- коли дитя рухоме бажанням схвалення з боку "значимих інших" і соромом перед їх засудженням і

- установка на підтримку певного порядку і фіксованих правил (добре те, що відповідає правилам).

"Автономна мораль" переносить моральне рішення всередину особи. Вона відкривається стадією 5А, коли підліток усвідомлює відносність і умовність етичних правил і вимагає їх логічного обгрунтування, убачаючи таке в принципі корисності. На стадії 5В релятивізм змінявся визнанням існування деякого вищого закону, відповідного інтересам більшості. Лише після цього (стадія 6) формуються стійкі моральні принципи, дотримання яких забезпечується власною совістю, безвідносно до зовнішніх обставин і розсудливих міркувань. У останніх роботах Колберг ставить питання про існування ще вищої стадії - 7, коли моральні цінності виводяться із загальніших філософських постулатів. Проте цієї стадії досягають, як він вважає, небагато. Досягнення індивідом певного рівня інтелектуального розвитку Колберг вважає необхідним, але не достатньою передумовою відповідного рівня моральної свідомості, а послідовність всіх фаз розвитку універсальною.

Емпірична перевірка теорії Колберга полягала в тому, що випробовуваним різного віку пропонувалася серія гіпотетичних моральних ситуацій різної міри складності. Наприклад, така. "Жінка вмирає від раки. Існують нові ліки, які можуть врятувати їй життя, але аптекар вимагає за нього 2 тисячі доларів - в 10 разів більше, ніж воно стоїть. Муж хворого намагається позичити гроші у друзів, але йому удається зібрати лише половину необхідної суми. Він знову просить аптекаря понизити ціну або відпустити ліки у борг. Той відмовляється. Тоді муж у відчаї зламує аптеку і викрадає ліки. Чи мав він право так поступити? Чому?" Відповіді оцінювалися не стільки по тому, як випробовуваний вирішує запропоновану дилему, скільки по характеру його аргументів, різносторонності міркувань і так далі Способи рішення зіставлялися з віком і інтелектом випробовуваних. Окрім серії порівняльно-вікових досліджень було проведено також 15-річне лонгитюдное дослідження, що просліджує моральний розвиток 50 американських хлопчиків від 10-15 до 25-30 років, і більш обмежений, 6-річний лонгитюд в Туреччині.

Результати цієї роботи загалом підтверджують наявність стійкого закономірного зв'язку між рівнем моральної свідомості індивіда, з одного боку, і його віком і інтелектом - з іншою. Число дітей, що знаходяться на "аморальному" рівні, з віком різко зменшується. Для підліткового віку типові орієнтація на думку значимих інших або на дотримання формальних правил ("конвенціональна мораль"). У юності починається поступовий перехід до "автономної моралі", проте він сильно відстає від розвитку абстрактного мислення: понад 60% обстежених хлопців Колбергом старше 16 років вже опанували логіку формальних операцій, але лише 10% з них досягли розуміння моралі як системи взаємообумовлених правил або мають систему моральних принципів, що склалася.

Експериментальними дослідженнями встановлено, що міра зрілості моральних думок дитяти співвідноситься з його поведінкою у ряді гіпотетичних конфліктних ситуацій, коли він повинен вирішувати, чи буде він обманювати, заподіювати біль іншому, відстоювати свої права і так далі Люди з вищим рівнем моральної свідомості менш інших схильні до конформної поведінки. На вищих стадіях розвитку моральної свідомості його зв'язок з поведінкою особи тісніший, ніж на низьких, а попереднє обговорення моральної проблеми позитивно впливає на вибір вчинку. Прямий зв'язок між зрілістю моральних думок, висловлених при обговоренні якої-небудь проблеми, і реальною поведінкою молоді підтверджують радянські дослідження етичного виховання і самовиховання. Юнацькі спори і диспути по питаннях моралі не лише передують, але багато в чому і зумовлюють спосіб дозволу реальних життєвих проблем. Звідси величезне значення етичної освіти і пропаганди етичних знань серед молоді. Але когнітивні передумови морального розвитку не можна розглядати ізольовано від загального процесу становлення особи і її життєвого світу. Тому, оцінюючи експериментальні дані про взаємозв'язок морального і інтелектуального розвитку особи, не можна не враховувати перш за все конкретні соціальні умови, в яких протікає цей розвиток, а також особливості ситуації, то, наскільки зрозуміла суб'єктові виникла моральна дилема і який особовий сенс має для нього передбачуваний вибір; нарешті, його особові особливості і попередній етичний досвід.

В світлі цього очевидна методологічна обмеженість когнітивно-генетичної моделі Колберга. Аби застосувати якесь правило навіть в чисто пізнавальних процесах, потрібно не лише опанувати відповідні розумові операції, але і зуміти правильно оцінити що підлягає рішенню завдання, визначити її як завдання саме на це правило.

Особливо важливі соціально-особові чинники при вирішенні моральних завдань, які завжди співвідносяться з якоюсь системою цінностей. Метод Колберга в цьому відношенні вельми уразливий. Так, багато запропонованих їм для вирішення гіпотетичні дилеми (наприклад, правомірність або неправомірність викрадання ліків) мають сенс лише в рамках певних буржуазних вистав (в даному випадку - про порівняльну цінність людського життя і власності). Радянські підлітки, що живуть в інших соціальних умовах і виховані в гуманістичному дусі, просто не зрозуміли б даної дилеми. Та і моральні дилеми, що реально хвилюють підлітків, частенько не збігаються з тими, які пропонує їм вирішувати експериментатор. Нарешті, необхідно розрізняти здатність людини взнавати моральну проблему і самостійно вирішувати або ставити її.

Різні рівні моральної свідомості можуть виражати не лише стадії розвитку, але і різних особових типів. Наприклад, етичний формалізм, установка на відділення моральних норм від конкретних умов їх реалізації і на безумовне дотримання правил, які б не були наслідки цього, - не лише певна стадія морального розвитку, але і специфічний тип життєвої орієнтації, зв'язаної з певним стилем мислення і соціальної поведінки.

Вирішення етичної дилеми завжди пов'язане з якоюсь життєвою ситуацією. Одна і та ж людина може по-різному вирішувати одну і ту ж моральну дилему, залежно від того, наскільки близько вона його зачіпає. Канадський психолог Ч.Льовайн пропонував групі студентів вирішити вже згадану колберговську дилему, сформулювавши її в трьох варіантах. У першому випадку ліки наважувався вкрасти сторонній для випробовуваного людина (як було в дослідах Колберга), в другому - його найближчий друг, а в третьому - мати. Рівень розумового і морального розвитку випробовуваного від цього не мінявся, тим часом спосіб рішення варіювався вельми істотно. Коли йшлося про близьких людей, збільшувалося число відповідей у дусі орієнтації на думку близьких Людей (стадія 3) і зменшувалася доля відповідей у дусі орієнтації на підтримку порядку і дотримання формальних правил (стадія 4). Тим часом, по Колбергу, орієнтація на формальні правила виникає пізніше, ніж орієнтація на думку значимих інших.

ВИСНОВКИ

«Риси особи» не є статичними або просто реактивними, вони включають динамічні мотиваційні тенденції, схильність шукати або створювати ситуації, що сприяють їх прояву. Індивід, що володіє рисою інтелектуальної відвертості, прагне читати книги, відвідує лекції, обговорює нові ідеї, тоді як людина, інтелектуально закрита, цього зазвичай не робить. Внутрішня диспозиційна послідовність, що виявляється в різних поведінкових формах, має і вікову специфіку. Одна і та ж тривожність може у підлітка виявлятися переважно в напружених стосунках з однолітками, в дорослого - у відчутті професійної невпевненості, у старика - в гіпертрофованому страху хвороби і смерті.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. В поисках себя. Личность и её самосознание. -- М.: Политиздат, 1984.

2. Психология ранней юности[31]. -- М.: Просвещение, 1989.

3. Социологическая психология. -- Воронеж: Модэк, 1999

4. Ребёнок и общество. -- М.: Академия, 2003.

5. Мужчина в меняющемся мире. -- М.: Время, 2009. -- 496 с.