Петро Могила і його роль в історії православної церкви

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Петро Могила і його роль в історії православної церкви

Петро Могила і його роль в історії православної церкви

17

Міністерство освіти і науки України

Контрольна робота по релігієзнавству на тему

Петро Могила і його роль в історії православної церкви

Виконала студентка ______________________________________

Науковий керівник _______________________________________

Реєстраційний номер _______________

Дата _____________________________

Підпис___________________________

2002

Зміст

• Вступ 3
• 1 Петро Могила: людина та суспільний діяч 5
• 2 Вплив Петра Могили на православ'я 11
• Загальні висновки 15
• Використана література 17

1996 рік був оголошений ЮНЕСКО Могилянським - тоді весь світ вшановувал Петра Могилу. 11 грудня того ж року собор зарахував до лику святих видатного просвітителя і реформатора церкви, ухвалив створити йому ”честну ікону” і благословив будівництво в його пам'ять храму в Києві.

Полурум-полумолдаванин, син валашского господаря, учень єзуїтського колегіуму Ла Флеш у Франції, де учився сам Рене Декарт, поліглот, вихованець і прийомний син Станіслава Жолкевского, з якого писав свого пана Володиєвського Генрік Сенкевич, чудовий фехтувальник і кавалерист, герой битви під Хотином. Там, на біваку в стін Хотинського замка, видимо, зустрівся Петро Могила з іншим Петром, найосвітнішим українцем гетьманом Сагайдачним. І одержав запрошення в Київ.

Що змусило іменитого аристократа зі схрещеними шаблями на фамільному гербі, блискучого військового перемінити шкіряний коле і кірасу на волосяницю і рясу звичайного ченця? Загадка, і не з останніх, цей чудової особистості. Дуже швидко став він архімандритом Києво-Печерській лаври, потім митрополитом. Вніс в українську церкву високий дух європейської освіти (насаджуючи його, треба сказати, дуже крутими методами), створив першу школу при лаврі, а потім, слив її з Братерською школою на Подолі, -- академію, що нині і навіки зветься Києво-Могилянською. При ньому Київ як центр православ'я, незалежний від московського патріарха, знайшов небувалий авторитет, з яким вважалися і Москва, і Рим.

Він був письменником, автором ”требника”, політичним діячем, борцем з уніатством. Він заснував Голосеєвську пустель, школи у Вінниці і Львові, богодільню і друкарню при Лаврі. Був твердий, від погляду його пронизуючих карих очей люди тріпотіли. Його могила виявилася в епіцентрі вибуху Успенському собору в 1941 році, але зусиллями археологів моці і пластини з гербом та епітафією були знайдені. Про нього можна писати романи, знімати художні фільми. Документальна стрічка ”Загадка Петра Могили”, знята майже на голому ентузіазмі режисером Валентином Соколовским по сценарії професора Олеся Білодіда, можна вважати першою ластівкою в розкритті благодатного драматичного сюжету неординарного життя, що відтепер стала житієм.

Що ще додати? Краще, ніж в епітафії на покрученої вибухом 41-го року табличці, не скажеш: ”А ти, читач цієї таблиці, молвь Богу: ”Господи, дай цій землі митрополитів таких, який похований на цьому місці”.

Петро Могила -- святий; політичний, церковний і освітній діяч України, митрополит Київський і Галицький (з 1632). Він був відданим і невтомним борцем за торжество православ'я в складних історичних обставинах в Україні та Білорусії в XVII столітті.

Майбутній митрополит походив зі старовинного молдавського роду Могил. Прізвище це відповідає прізвищу князів Холмських і походить від молдавського слова mohila, що означає узвишшя, горбовину.

Народився Петро Семенович Могила 10 сiчня 1597 року в сім'ї господаря Валахії, а потім і Молдавії Симеона Могили.

Початкову освіту юнак здобув у вчителів Львівського православного братства, організованого в 1586 році для захисту та збереження православної віри. Львів містився неподалік від тодішніх молдавсько-валахійських володінь, а тому, відчуваючи потребу в коштах, Львівське братство часто зверталося до одновірних молдавських господарів з проханнями стосовно матеріальної допомоги.

Різка зміна загальної ситуації сталася після проголошення у 1596 році унії, коли вплив католицизму посилився на Молдову і Валахію. До того ж у 1612 році Кантемир Мурза захопив молдавсько-валахійські володіння, що змусило молодого воєводича разом з сім'єю залишити землі батьківщини.

Могили переселилися до Польщі, де знайшли підтримку своїх сильних і заможних родичів, що мешкали там. Юнак зміг продовжити навчання. Спочатку він здобув освіту в Польській академії в Замості, а згодом учився у різних навчальних закладах Голландії та в Парижі.

Вільно володіючи грецькою та латинською мовами, він досить швидко опанував богословську науку.

 Повернувшись до Польщі, Петро пішов на військову службу, брав участь у Хотинській битві 1621 року. Вихованому на суворих православних традиціях, йому важко було існувати в іновірному товаристві та легковажному військовому оточенні. Вже тоді його душу обіймало пристрасне бажання присвятити себе служінню Богові, православ'ю, народові, який, захищаючи віру, героїчно боровся за свою свободу вільно сповідувати її.

Після повернення до Польщі, через складну політичну ситуацію, майбутній митрополит довго не міг затримуватися в чужорідному середовищі.

Згодом він переїжджає до України. Часто відвідуючи Київ, молодий богослов зблизився з митрополитом Іовом (Борецьким), з яким товаришував ще в роки навчання. Часте й плідне спілкування з митрополитом Іовом остаточно завершило формування поглядів Петра Могили. По суті, це й визначило напрям його подальшої життєвої діяльності. У 1625 році він приймає чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі.

На той час Києво-Печерська обитель виступала головною опорою православ'я в Україні. Це був той надійний оплот духа, що об'єднував і концентрував у собі життєдайні сили народу. Для Петра Могили монастир став тим благодатним місцем, де могли вивершитися і зміцнитися його мрії й надії, які згодом втілюватимуться в життя на церковно-просвітницькій ниві діяльності за часів мітрополітства.

У 1627 році, після смерті архімандрита Лаври Захарії Копистенського, за згодою митрополита Іова, архімандритом було обрано тридцятирічного Петра Могилу, який ще на той час навіть не мав духовного сану. Патріарх Константинопольський Кирило Лукаріс, у ставропігії якого тоді перебувала Лавра, затвердив це обрання.

У сані архімандрита Києво-Печерського монастиря Петро Могила проявив себе ревним і достойним послідовником своїх славетних попередників -- архімандрита Никифора Тура, Єлисея Плетенецького, Захарії Копистенського, котрі самовіддано боролися за єдність православ'я, боронили від зазіхань уніатів цю старовинну святиню православного християнства Київської Русі.

 Палкий прихильник православних традицій, усім серцем відданий рідній Церкві, наділений твердою волею та рішучим характером, архімандрит Петро Могила вимагав від послушників та братії смирення і послуху, подаючи власним прикладом зразок взірцевої поведінки, повторюючи, що йому як настоятелю ”поперед усіх належить бути на чернечому правилі та в усякому ділі богоугодному”.

Добре усвідомлюючи роль книги, друкованого слова, праведник докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусії, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили -- як авторські, так і перекладні. Тоді ж архімандрит склав декілька канонів та церковних пісень, які свідчили про високий поетичний талант автора. І.Огієнко з цього приводу зазначав: ”Могилянська доба -- це найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розквіту та многоплідної праці. В історії української культури початкове печерське друкарство займає найпочесніше місце”.

Петро Могила, як людина широкого й прогресивного мислення, ревний, вірний прихильник і поборник поширення православ'я, не міг обмежити свою діяльність лише стінами монастиря. Він добре знав, що православному духовенству для успішної відсічі утискам єзуїтів та уніатів необхідно мати відповідну освіту. Архімандрит вирішив заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам злободення і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам.

Восени 1631 року відкрилася перша лаврська школа. Ця знаменна подія була дещо затьмарена виступом противників намісника, тих, хто вбачав у ній конкурентку й суперницю братській школі.

Досвідчена людина і дипломат-політик, Петро Могила зробив єдино вірний крок до порозуміння. Він погодився звести лаврську школу з братською, але за умови, що буде охоронцем і опікуном того об'єднаного закладу. Архімандрит особисто записався у члени братства і був прийнятий ”старшим братом, опікуном і фундатором того славного братства, обителі та шкіл”.

Лаврську школу, об'єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на колегію, яка в свою чергу стала родоначальницею Київської духовної академії. Це стало справою життя Петра Могили. Заслуга його полягає в тому, що після об'єднання лаврської школи з братською він перетворив її на такий навчальний заклад, який згодом став взірцем для всіх духовних шкіл.

О. Оглоблін так характеризував цей період: ”Доба Могили -- то була доба великих досягнень... Створення Києво-Могилянської колегії, цієї слави і гордості Київських Атен, що незабаром стане ”альма-матер” для всього православного Сходу, і її величезна наукова історично-археологічна праця зробила Київ панівним центром усієї Східної Європи”.

Під невтомним і подвижницьким патронатом Петра Могили колегія інтенсивно розвивалася й за порівняно незначний, десятирічний період піднялася до рівня, що перевершував найкращі показники уніатських та католицьких шкіл. Вона давала православному народові й Церкві ”багато благочестивих і вчених мужів”.

Окрім Київської колегії, Петро Могила відкрив у 1634 році ще одну -- Вінницьку, а у 1636 році -- Кременецьку.

Слід зазначити, що становище православ'я в Україні у першій половині XVII ст. було надзвичайно складним. Утиски й гоніння на православних стали звичним явищем. Їх усували з різних посад, забороняли відправляти богослужіння, церковні треби та святі таїнства. Православні храми закривалися або ж навіть руйнувалися.

Та після сорокарічного гніту православні врешті здобули право сповідувати свою віру, відправляти служби, обирати пастирів. Обставини цього часу вимагали, щоб православну Церкву очолив ієрарх енергійний, розсудливий, обдарований, який би своїм авторитетом зміг захистити її в непростий період випробувань.

Звісно, кандидатура Петра Могили була найдостойнішою.

У квітні 1633 року він розсилає православному населенню грамоти, запрошуючи чільних представників громад прибути до Львова на його висвяту в чин митрополита. Місто це було обрано не випадково, адже тут його добре знали і поважали.

Після двомісячного перебування у Львові Петро Могила наприкінці червня вирушив до Києва.

Вся діяльність Петра Могили після вступу його на митрополичу кафедру була спрямована на відновлення повнокровного життя православної Церкви. Новий митрополит висунув перед пастирями суворі, але справедливі вимоги. Стосувалися вони передовсім обов'язкової загальної і богословської освіти, ретельного дотримання канонічних правил. У своїх грамотах і посланнях ревний святитель і подвижник православ'я щораз концентрував увагу священнослужителів на необхідність своїм життям і діяльністю служити прикладом для мирян, виконуючи заповіді Божі, невтомно піклуватися про паству, сумлінно оберігаючи своє достоїнство від найменших проступків.

Для православної Церкви та всього православного народу були вкрай необхідні богослужбові й повчальні книги. На церковному соборі 1642 року в Яссах, у присутності представників Українсько-Білоруської, Грецької та Молдавської Церков, було розглянуто, виправлено і схвалено подане українськими богословами ”Православне сповідування віри”.

До Петра Могили наша Церква ще не мала такого Требника за багатством та цінністю змісту.

Ще була у святителя одна заповітна мрія -- видати повне зібрання житій святих, вшановуваних православною Церквою. Згодом це завдання виконав вихованець колегіуму св. Димитрій (Туптало) Ростовський.

Стан православної Церкви за митрополитства Петра значно поліпшився. Софійський кафедральний собор у Києві та приписані до нього храми, Видубицький, Михайлівський, Пустинно-Миколаївський монастирі інші монастирі та храми перейшли у відомство православного митрополита.

Відновлення Софійського собору, яким уніати володіли близько 37 років, розпочалося у 1634 році й тривало впродовж десяти років.

Митрополит Петро наказав розчистити з-під нашарувань землі залишки Десятинної церкви, під руїнами якої було віднайдено мощі святого рівноапостольного великого князя Володимира.

Лише чотирнадцять років судилося митрополитові пробути на Київській кафедрі, але це був час відданого, ревного служіння найвищим ідеалам життя. Напруження і виснажлива праця підірвали сили подвижника. Ледве сягнувши п'ятдесятилітнього віку, він відчув наближення смерті.

За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи Києво-Братську колегію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповідав бібліотеку, нерухоме майно, коштовності.

Розділивши решту свого майна поміж собором, Лаврою, бідними церквами та монастирями, архіпастир мирно відійшов до Господа в ніч на 1(14) січня 1647 року, і цього ж року 3(19) березня тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й покладено у Великій церкві Києво-Печерської лаври.

Фігура видного церковного діяча першої половини XVІІ століття, митрополита Київського і Галицького св. Петра Могили користається заслуженою любов'ю в усьому православному світі протягом от уже трьох з половиною століть. З його ім'ям зв'язується поява етапних для слов'янського православ'я Катехізису (”Православного сповідання віри”) (1643, 1649, 1662, 1696), ”Требника” (1646) і ”Служебника” (1629, 1639). Факсимільне перевидання в декількох томах ”Требника”, здійснене нещодавно Києво-Печерською лаврою, призначалося зовсім не для істориків і археографів, а для священиків, що служать, що говорить про щиру нетлінність духовно-письменницької роботи Петра Могили.

Кілька років назад відзначалося 400-річчя з дня його народження, у зв'язку з чим на Україні, де пройшла велика частина його життя і діяльності, було видано кілька цікавих наукових монографій і збірників статей про Могилу, а сам митрополит наприкінці 1996 року був прилічений до лику святих.

Однак діяльність Могили завжди викликала багато питань і неоднозначних тлумачень: з одного боку, він соціально легалізував православ'я на Україні й у Білорусії, з іншого боку -- багато хто його нововведення розглядаються як результат догматичного і літургічного впливу католицької церкви і культури. З одного боку, Могила був готовий йти на поступки в області догматів, але, з іншого боку -- був непохитний в області збереження православного обряду і розвитку церковної ”інфраструктури” (його зусиллями був перебудований Софійський собор у Києві, багато храмів Києво-Печерської лаври, відновлена Десятинна церква).

Деякі історики православної церкви вбачають позитивний момент у діяльності Могили по ”модернізації” православ'я, співвіднесення його з ”реаліями часу”, його фігура розцінюється як безальтернативна. Однак така альтернатива існувала в особі київського митрополита ІсайІ Копинського, автора богословського трактату ”Лествица духовного по Бозе проживання”. Боротьба за київську мітрополиччю кафедру наприкінці 1630 років між Петром Могилою і Ісайей Копинським була по суті не стільки боротьбою між двома ієрархами-феодалами (а саме так її розцінювали позитивистські, марксистські і ліберально мислячі історики), скільки боротьбою різних тлумачень православ'я, різних релігійних світоглядів і світовідчувань, оскільки Фсайя був орієнтований на цінності святоотечеського богослов'я й на грецьку, а не західноєвропейську вченість. У цій боротьбі переміг Могила: в обмін на містичну витонченість православ'я на Україні знайшло твердий соціальний статус і було легалізовано в межах Речі Посполітої.

Православ'я на Україні в XVІ-XVІІ століттях витримувало сильну експансію з боку єзуїтського контрреформациійного католицизму -- українська культура одночасно знаходилася в орбіті візантійсько-православної і римсько-католицької культур. Саме митрополит Петро Могила зафіксував і затвердив ту подвійність українського православ'я, що незабаром, після ”книжкової справи” і приєднання Лівобережної України, перекинулося і на Московську Русь. Типологічно конфлікт між Ісайєю і Могилою схожий на конфлікт між протопопом Авакумом і Сімеоном Полоцьким, між старообрядниками і ніконіанами. Перемога Петра Могили в цій боротьбі в значній мірі визначила і майбутній вигляд українського і загальноросійського православ'я: саме могилянська модель була запозичена Московською Руссю при Олексії Михайловичі й патріарху Никоні, у зв'язку з чим і відбувся розкол.

У сучасній Україні в останні роки відбувається пошук нової універсальної культурно-політичної і релігійної парадигми, тому почасти прозахідна орієнтація Петра Могили імпонує значної частини сучасної української ліберальної інтелігенції, що намагається бачити в ньому зразок ”демократизму”, релігійної толерантності і ледве чи не апостола вестернізму (фігура Могили нерідко використовується як аргумент на користь ”європейського”, прозахідного курсу нинішньої України).

Мітрополіт зробив дещо відокремлене від духу святоотеческого православ'я, із запозиченням західного (католицького) типу релігійного мислення і навіть нововведення у догматичній області (Могила, наприклад, визнавав існування чистилища -- неприйнятний для православної свідомості католицький догмат).

З одного боку, Петро Могила і заснована їм Київська колегія, перетворена на початку XVІІІ століття в Києво-Могилянську академію (перший вищий навчальний заклад на східнослов'янських землях!), дозволили соціально легалізувати православ'я, увести його в загальноєвропейський культурний контекст, боротися за нього культурною мовою своїх конфесіональних супротивників (уніатів і католиків), однак, з іншого боку -- вели до формалізації духовного життя на Україні й у Білорусії, віддаляли її від народної православної традиції, що Георгій Флоровський у ”Шляхах російського богослов'я” назвав ”псевдоморфозою релігійної свідомості”. В основі богословського дискурса, створеного Могилою, -- антимістичні інтуїції, раціоналізм, арістотелізм, так звана ”друга” (контрреформаційна) схоластика. Культура ”Другого южнослав'янського впливу” з характерними мотивами перетворення людської душі, аскетизмом, символічною ускладненістю і спрямованістю до горнему світу після Могили для України і Білорусії виявилася вже малоактуальною.

Показово і порівняння Петра Могили з Никоном, що робить Мейендорф: якщо реформи Могили сприяли зміцненню православ'я і консолідації православного населення в рамках польської держави, те подібні багато в чому реформи Никона, навпаки, привели до розколу й руйни інтенсивності православного духовного життя в Росії.

І все-таки реформи Никона в Росії в значно більшому ступені, чим реформи Могили на Україні, сприяли профанізації вітчизняного православ'я, заміні справжнього духовного горіння безблагодатним моралізмом і зовнішнім благочестям, торжеству релігійності секулярного типу, порушенню ідеальних пропорцій суспільства і влади.

У 1996 році Петро Могила був першим, кого канонізували у святі Українські Православні Церкви усіх конфесій.

Нова сторінка відкрилася і в діяльності дітища великого митрополита: у 1991 році тут відкрито університет, що згодом дістав статус національного, -- ”Києво-Могилянська академія”.

Постать Петра Могили ніколи не переставала цікавити як його сучасників, так і пізніше істориків, викликаючи при тому полярні
думки й судження. Але на яких би рисах характеру чи особливостях діяльності вони не зупинялися, всі одностайні в тому, що це був вольовий, авторитетний, твердий керівник, покликаний своєю добою та її звичаями. В той же час неодмінно відзначаються і його здібності досвідченого організатора, доброго порадника, мудрого наставника.

Промовистим у цьому плані є одне з його повчань.

Давай тим, що просять

Повідала нам братія святої лаври Печерської Київської, що за архімандрита Єлисея Плетенецького якось прийшов до нього келар і повідав йому, що много-множество хлібів видається на всяк день. Той же подивувався такому спожиттю, вразився і пішов до келарні подивитися, хто це стільки багато хлібів поїдає. І побачив багато жебраків там зібраних і ще більше вразився (не тому, що багато їх було, а що здорові й сильні з недужими брали хліб), і почав сам здорових голодних проганяти (повелівав їм не дармового хліба їсти, а працювати), недужим повелів таки дати, тобто сліпим, кривим і їм подібним. Коли ж повернувся у свою келію, тоді -- о чудо! -- град такий великий випав, що всі жита монастирські, котрі охрест монастиря, побив, потовк і з землею змішав, нікому ж іншому град той жита не потовк, тільки монастирське. Побачив це старець-архімандрит і повелів нікому не боронити, а всім, хто просить, дати хліба. І коли супроти того говорив келар: нема цього чи того в келарні, не маю звідкіля дати, -- казав йому старець:

-- Давай, злий рабе, тим, що просять: ти не убудеш, обитель же свята ніколи не збідніє.