Роль релігії як соціального інституту в розвитку суспільства

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Роль релігії як соціального інституту в розвитку суспільства

Роль релігії як соціального інституту в розвитку суспільства

2

Роль релігії як соціального інституту в розвитку суспільства

План

• Вступ
• 1. Структурний план релігії
• 2. Виникнення і еволюція релігії
• 3. Становлення християнської церкви як соціальної організації
• Висновок
• Список використаної літератури

Ще яких-небудь десять років тому, отримуючи знання і виховання з матеріалістичних позицій, ми передбачали, що такі специфічні інститути, як релігія і її організації перестають бути чинниками національного суспільного життя, втрачають свої позиції в наданні дії на світогляд людей.

Аналіз реальності наших днів показав помилковість і поспішність виводів даного роду. Сьогодні навіть непрофесійним поглядом обивателя можна відмітити, що відбувається помітна активізація релігійних установ, які безпосередньо прагнуть брати участь у вирішенні цілої лави актуальних проблем сучасності. Це можна спостерігати в різних регіонах, в країнах з різним рівнем економічного розвитку, де поширені різні віросповідання. Не обійшло явище активізації релігійної діяльності і Росію, а смутний час так званих реформ ще в більшому ступені сприяв посиленню цієї діяльності.

У чому полягає цінність релігії для людства, які її соціальні функції? На цих і інші питання необхідно відповісти в процесі соціологічного аналізу релігії як соціального інституту.

Перш ніж розглядувати релігію з цієї точки зору, необхідно розглянути, що є поняттям “Соціальний інститут”.

Соціальні інститути - це організовані об'єднання людей, що виконують визначені соціально значущі функції, що забезпечують спільне досягнення цілей на основі виконуваних членами своїх соціальних ролей, що задаються соціальними цінностями, нормами і зразками поведінки, а процес впорядкування, формалізації і стандартизації суспільних зв'язків і стосунків називається інституціоналізацією (1, стр.98).

З середини минулого століття в соціології і релігіознавстві складається і потім отримує великий розвиток самостійний напрям під назвою “соціологія релігії”. Дослідженню релігії як соціального інституту присвятили свої роботи Э. Дюркгейм, М. Вебер і інші відомі учені і громадські діячі, в т.ч. і До. Маркс.

Згідно теорії Маркса релігія як соціальним феноменом є об'єктивний чинник, зовнішнім і примусовим чином що впливає на людей подібно до будь-якого іншого суспільного інституту. Маркс заклав, таким чином, основу функціонального методу дослідження релігії. Релігія, згідно Марксу, більше обумовлюваний суспільними стосунками, ніж чинник, що обумовлює їх. Її суспільна функція полягає в інтерпретації, а не продукування існуючих стосунків. Соціальна функція релігії - функція ідеологічна: вона або виправдовує і тим самим узаконює існуючі порядки, або засуджує їх, відмовляючи їм в праві на існування. Релігія може виконувати функцію інтеграції суспільства, але також може діяти і як чинник, що дезинтегрує суспільство, коли виникають конфлікти на релігійному грунті.(4, стор. 19-20).

У другій половині XIX століття положення міняється. У цей період промислової революції гостро встає проблема соціальної організації, соціальних зв'язків. У цих умовах про позитивну роль релігії заговорили учені самі далекі від релігійної віри. На першому плані в соціології релігії - новий напрям, інтеграційний. Найбільш показова в цьому відношенні концепція Э. Дюркгейма, якого по праву вважають за основоположника соціології релігії як наукової дисципліни. Релігію він розглядував як основу єдності суспільства, як чинник соціальної інтеграції.(4, стр.21-23)

Разом з Дюркгеймом, за основоположника соціології вважається німецький вчений Макс Вебер. Він досліджував місце і значення релігії в суспільстві, що змінюється, вплив її на розвиток економіки, політики, сім'ї. Вебер віддавав перевагу головним чином, світовим релігіям і їх впливу на хід історії. Зокрема, робота “Протестантська етика і дух капіталізму”, де він досліджує вплив християнства на історію Заходу, зробила його знаменитим. І ще одна важлива частка веберовської соціології релігії - вивчення типів релігійних організацій, яке приводить до розгляду системи “церква-секта”.

Роботи названих основоположників соціології релігії визначили все її подальший розвиток, основні напрями досліджень, проблематику, методологію. До кінця XIX - початку XX ст. соціологія релігії складається як самостійна дисципліна.(4, стр.26-27).

У структурному плані релігія є цілісною єдністю:

· релігійної свідомості;

· релігійній діяльності;

· релігійних стосунків;

· релігійних інститутів і організацій.

а) Релігійна свідомість.

Релігійній свідомості властиві плотська наочність, створені уявою образи, релігійна віра, мовне вираження за допомогою релігійної лексики і інших спеціальних знаків. Всі ці властивості тісно взаємозв'язані і взаємодіють один з одним. Релігійна віра - це інтеграційна межа релігійної свідомості. Це особливе психологічне полягання упевненості в досягненні мети, настанні події, в передбачуваній поведінці людини, в істинності ідей при браку достовірної інформації. У ній міститься очікування здійснення бажаного. Віра виступає важливим чинником інтеграції особи, групи, маси, стимулом рішучості і активності людей.

Релігійну свідомість має два рівні - буденний і концептуальний. Буденна релігійна свідомість являється у вигляді образів, уявлень, ілюзій, настроїв і відчуттів, звичок і традицій, які є безпосереднім віддзеркаленням умов буття людей. На цьому рівні релігія завжди безпосередньо пов'язана з індивідом, завжди виступає в особистій формі.

Релігійна свідомість концептуального рівня - це сукупність понять, ідей, принципів, концепцій, що спеціально розробляється, систематизується. У її склад включаються:

· вчення про Бога, мир, природу, суспільство, людину, що спеціально розробляються на релігійній основі (теологія, богослов'я, символи віри);

· здійснювана відповідно до принципів релігійного світогляду інтерпретація економіки, політики, суспільних явищ, тобто релігійно-політичні, релігійно-економічні, релігійно-правові і інші концепції;

· релігійна філософія. (5, стор. 49-50).

б) Релігійна діяльність

Релігійна діяльність займає своєрідне місце в системі суспільної діяльності. Існує два основні види релігійної діяльності: позакультова і культова.

Позакультова здійснюється в духовній і практичній сферах. Деякі різновиди позакультовой діяльності: виробництво засобів культу, викладання в релігійних учбових закладах, а також викладання богослів'я в нерелігійних учбових закладах, участь в місіях, в роботі соборів, пропаганда релігійних поглядів в засобах масової інформації. Позакультова діяльність тісно переплітається з культовою.

Культ - найважливіший вид релігійної діяльності, зміст якого визначається відповідними релігійними уявленнями, ідеями, догмами.

Предметом культової діяльності стають різні об'єкти і сили, втілені в деякі релігійні образи (наприклад, предмети, тварини, рослини, Сонце, Луна, а також ритуальні дії - танці, співу, богослужіння, релігійні свята).

Суб'єктом культу можуть бути як релігійна група віруючих, так і одиночний віруючий індивід.

До засобів культу відносять безпосередньо будівлі, де здійснюються релігійні обряди (храми, молитовні будинки), релігійне мистецтво (живопис, архітектура, музика), культові предмети (церковне начиння, священицькі одягаються). Сукупність засобів культу грає найважливішу роль для створення відповідної атмосфери, необхідної при здійсненні культових дій.

Результатом культової діяльності є, перш за все, задоволення релігійних потреб, пожвавлення релігійної свідомості. Культ може стати чинником динаміки психологічних станів віруючих: здійснюється перехід від стану пригніченості, занепокоєння, скорботи, туги до стану полегшення, заспокоєння, спокою і гармонії, приливу сил. У культовій діяльності відбувається реальне спілкування віруючих один з одним, задовольняються естетичні потреби, оскільки убрання храмів, ікони, фрески володіють безперечною художньою гідністю, одягаються священиків, музика, спів виконані в художньому стилі і можуть доставляти естетичну насолоду. (5, стор. 50-51)

в) Релігійні стосунки

Релігійні стосунки є видом стосунків в духовній сфері, що складаються відповідно до релігійної свідомості, реалізовуються за допомогою релігійної діяльності.

Також як і релігійна діяльність, релігійні стосунки розділяються на культових і позакультові. Позакультові виникають у позакультовій діяльності. Це безпосередні дійсні стосунки між індивідами, організаціями (у духовному училищі - “вчитель-учень”, в місіонерській діяльності - “місіонер - індивіди” і так далі).

Аналогічно, культові стосунки формуються в процесі культової діяльності. Наприклад, обряд вінчання залучає жениха і наречену до взаємних стосунків, прийнятих в церкві; хрещення встановлює зв'язок між “хресним сином (дочкою)” і “хресними батьками”.

Релігійні стосунки можуть мати різний характер - солідарності, терпимості, нейтралітету, а також конфлікту і боротьби (релігійний фанатизм). Проте, навіть при мирному співіснуванні, зазвичай є уявлення про перевагу даного напряму релігії над всіма іншими.

г) Релігійні організації

Релігійні організації створюються для впорядковування релігійної діяльності і релігійних стосунків. Вони також складаються культові і позакультові. Позакультові покликані управляти позакультовой діяльністю (церковні ради, ректорати духовних учбових закладів, департаменти релігійної преси і ін.), культові - в культовій діяльності (причт, клір, диаконат, єпископат).

У міру розвитку суспільного устрою, розподілу праці, почали виникати певні релігійні стани (жерці), а разом з ними і релігійні організації. Релігія розділилася на віросповідання, послідовники певного віросповідання склали релігійну спільність, а існування і функціонування спільності забезпечувалося організацією.

Спільність зі всіма своїми організаційними елементами є релігійним об'єднанням. У християнстві, наприклад, виділяється декілька видів релігійних об'єднань: церква, секта, деномінація, встановлена секта, містерія і так далі Але найбільшого поширення і реальну силу набула, звичайно, церква. Вона є порівняно широким об'єднанням, приналежність до якого визначається, як правило, не вільним вибором індивіда, а, швидше, традицією.

Під часом виникнення релігійних вірувань слід мати на увазі період дуже великої тимчасової протяжності, що зайняв десятки або, можливо, сотні тисяч років. Це був процес, що відбувався протягом життя сотень поколінь. Можна стверджувати, що первинні релігійні уявлення - вельми смутні і невизначені - почали з'являтися в період середнього палеоліту, а в пізньому вже існували більш менш оформлені вірування і пов'язані з ними магічні ритуали.

Само поява релігійних вірувань і культів мала об'єктивні і суб'єктивні причини. На якомусь етапі розвитку первісного суспільства в поведінці і свідомості суспільної людини разом з діяльністю, в основі якої лежать все більш усвідомлені закономірності об'єктивного світу, з'являються дії, що базуються на фантастичних уявленнях про надприродних істот і явища. Релігійна практика співіснує і переплітається з реальною практикою.(3, стр.18-19).

На виникнення в свідомості первісної людини релігійних примар повинні були робити вплив, перш за все негативні емоції: страх, внутрішня пригніченість, відчуття безсилля, інколи - відчай. У цих умовах чоловік випробовує потреба у втісі. Його свідомість підказує йому такі можливості варіанти розвитку подій, які здатні дати цю втіху. Потреба людини, його бажання вкривають і захищають ілюзорне уявлення, що обіцяє рятівний вихід з положення, що здається безвихідним, або якесь полегшення цього положення.

Стимулом до виникнення релігійних уявлень були і деякі позитивні емоції. Радість і захоплення, що наповнили людину при якому-небудь успіху, відчуття подяки тому, що сприяло цьому успіху, відчуття власного фізичного здоров'я і морального комфорту - все це вимагало свого вираження.

Отже, релігія виникла тоді, коли це стало неминучим і можливим. Неминучість коренилася в тяжких умовах життя людини, і як наслідок цих умов, постійній нервово-емоційній напрузі, в прагненні до самовтішення. Можливість появи релігійних ідей і пов'язаних з ними культів з'явилася тоді, коли людська свідомість досягла такого рівня розвитку, при якому уява була вже в змозі створювати релігійно-фантастичні конструкції.(3, стор. 25-26).

Релігія давала людству ілюзію відносної безпеки, забезпечуваною допомогою дружніх надприродних сил. І навпаки, релігія породжувала у нього страх перед ворожими надприродними силами.

У первісному суспільстві виникають тотемізм (уявлення про споріднений зв'язок всіх членів роду з якимсь видом тварин або рослин - тотемом), магія (сукупність символічних обрядових дій, направлених на досягнення якого-небудь конкретного результату), фетишизм (поклоніння предмету, якому приписувалися не властиві йому надприродні властивості), міфологія, анімізм (віра в духовні істоти). Разом з появою уявлень про надприродних істот з'являються і люди, здатні вступати з ними в контакт. Це - маги, чаклуни, шамани, які ще не були жорстко відокремлені від маси віруючих.

До істотних змін в характері релігійних вірувань привело розкладання родоплемінних стосунків і поглиблення соціальної диференціації усередині племен. Соціальне розшарування усередині племен, формування племінної аристократії, становлення ранньоклассового суспільства знайшли також своє віддзеркалення і в змісті релігійних уявлень. На передній план виходить завдання по забезпеченню регулювання помислами і поведінкою людей на користь правлячих класів. Зачинають формуватися відносно самостійні системи культових дій - богослужіння, а разом з ним організація служителів культу - жрецькі корпорації - не просто професійна організація людей, зайнятих однотипною працею, а соціальний стан. Жречество стає спадковою професією, з'являються постійні святилища і храми, жертвопринесення, доходи з храмових земель, матеріальна підтримка світської влади укріплюють вплив жречества.

Таким чином, в даний період релігія перетворюється на відносно самостійну сферу суспільного життя, відкривається нова сторінка в історії релігії про розвиток і функціонування релігійних систем державно-організованих народів. Проте на даному етапі навряд чи слід говорити про утворення релігійної організації як самостійного соціального інституту.

У міру ускладнення суспільних стосунків і уявлень перетвориться і ускладнюється вся суспільна система, у тому числі і релігійна надбудова. Поступово відбувається самовизначення релігійної системи. Поява релігійних організацій об'єктивно обумовлена розвитком процесу інституціоналізації. Вирішальну роль в цьому процесі зіграло виділення стійкого соціального шару - служителів культу, які стають на чолі релігійних інститутів і зосереджують в своїх руках діяльність по регулюванню релігійної свідомості і поведінки маси віруючих.

У розвиненій формі релігійні організації є складними централізованими і ієрархізовану систему - церква. Спираючись на масу віруючих як на свою соціальну базу, вона є автономною системою в політичній надбудові суспільства. У політико-ідеологічній сфері складаються особливі взаємини церкви і держави. Держава надає церкви всемірну підтримку для зміцнення її положення в суспільстві. Церква ж на користь держави нав'язує народові певні стандарти поведінки і мислення, прагнучи загальмувати зростаючу незадоволеність з боку мас існуючим суспільним устроєм, підтримуваною державою.

Виникнення і розповсюдження християнства припало на період глибокої кризи античної цивілізації занепаду її основних цінностей. Сталося зіткнення двох різних ідей: античною і християнською. Християнське учення приваблювало багато, що розчарувалися в римському суспільному пристрої. Воно пропонувало своїм прихильникам шлях внутрішнього порятунку: відхід від зіпсованого, гріховного світу в себе, всередину власної особи, грубим плотським задоволенням протиставляється строгий аскетизм, а зарозумілості і пихатості «сильних світу цього» - свідоме упокорювання і покірливість, які будуть винагороджені після настання Царства Божого на землі. Християнство допомогло миру уникнути великої битви за звільнення людини. Адже воно змогло без зміни державної влади, через зміну особи, ліквідовувати одних соціальних буд (рабовласницький) і створити абсолютно інших за своєю суттю буд. Християнство прославляло людину. Виходячи з християнського учення, людина в світі стала вільна і залежав він лише від Бога. Люди, приймаючи християнство, звільнялися від рабства, але тут же переймали на себе іншу ношу - релігійну.

Вже перші християнські общини привчали своїх членів думати не лише про себе, але і про долі всього світу, молитися не лише про своє, але і про спільний порятунок. Вже тоді виявився властивий християнству универсалізм: общини, розкидані по величезному простору Римської імперії, відчували, проте, свою єдність. Членами общин ставали люди різних національностей. Новозавітна теза «немає ні елліна, ні іудея» проголосила рівність перед Богом всіх віруючих і зумовив подальший розвиток християнства як світовій релігії, що не знає національних і мовних кордонів.

Потреба в єднанні, з одного боку, і досить широке розповсюдження християнства по світу - з іншою, породили серед віруючих переконаність, що якщо окремий християнин, можливо, слабкий і нетвердий у вірі, то об'єднання християн в цілому володіє Духом Святим і Божою благодаттю.

Історія становлення християнства охоплює період з середини I ст до V ст включно. Протягом вказаного періоду християнство пережило лаву стадій свого розвитку, які можна звести до наступних трьом:

· стадія актуальної есхатології (друга половина I ст);

· стадія пристосування (II в);

· стадія боротьби за панування в імперії (III-V вв.).

Впродовж кожної з цих стадій переживали серйозні еволюційні зміни і віровчення, і культ, і релігійна організація. Мінявся соціальний склад віруючих, виникали і розпадалися різні новоутворення усередині християнства в цілому, постійно кипіли внутрішні зіткнення, за віросповідною і культовою формою яких ховалася боротьба соціальних і національних угрупувань з приводу суспільних інтересів. Так на першому етапі християнство було іудейською сектою людей, що об'єдналися в очікуванні близького кінця світу і виникнення нових світових порядків, що відповідали нормам царства небесного на землі, приходу месії - Христа, який і здійснить прийдешній переворот. Вони рішуче не признають існуючого порядку речей, сповнені ненависті до нього і чекають його неминучої загибелі найближчим часом. Зрозуміло, що соціальною базою такого руху могли бути що поневолили і пригноблювані пануванням Римської імперії люди. На другій стадії при переході від актуальної есхатології до пристосування соціальний склад общин мінявся. Тепер уже впливове положення в общинах почали займати представники спроможних шарів суспільства. Вони брали на себе функцію ідеологічного і літературного оформлення християнського учення. У даний період пристосування християнства до навколишнього світу виникла церква як система установ і сукупність професіоналів - служителів цієї церкви.(3, стор. 139).

У III - початку IV ст християнство вело боротьбу за панування в Римській імперії, що завершилася перемогою.

Християнство володіло якостями надзвичайно важливими в усіх відношеннях. Його космополітична спрямованість, що виробилася в попередньому столітті, - “немає ні елліна, ні римлянина, ні іудея, ні багатого, ні бідного, перед богом всі рівно”, його демократичність по відношенню до соціальних низів, реально не загрозлива правлячим шарам суспільства, створювали умови якнайкращого розповсюдження в багатонаціональній масі населення. Його вірнопідданська позиція відносно властей, пов'язана з проповіддю непротивлення і повного підпорядкування, як не можна краще личила для держави, однією з головних турбот якого було добитися покірливого підпорядкування з боку всіх шарів суспільства.(5, стор. 156).

У другій половині III ст йшов процес подальшої централізації церкви, і на початок IV ст з існуючих єпархій виділилося декілька митрополій, кожна з яких об'єднувала групу єпархій. Митрополії створювалися в порядку свого роду природного відбору - найбільш багаточисельні, впливові і багаті єпархії мали в цій боротьбі особливо міцні позиції. (3, стр.160).

З того часу церква як орган управління набуває відносної самостійності і стає владаркою особливих інтересів по відношенню до віруючих. Однією з найважливіших цілей церковної організації стає підтримка і відтворення цілісності і стійкості самого інституту церкви. В ході цього процесу активізується діяльність органів управління по введенню розпоряджень, що вимагають безумовного підпорядкування апарату церкви, посилюється особливий метод ідеологічний діяльності - нормативно-правова регламентація, пов'язана з розробкою певних ідейних обгрунтувань і створенням структур організаційної діяльності, направлених на пропаганду цих ідей, їх реалізацію. (1, стор. 121).

Можна багато сперечатися про положення релігії в сучасному суспільстві. Проте однозначно оцінити її роль, можливості і перспективи просто неможливо. Весь досвід ХХ ст показав неспроможність однобічних прогнозів щодо подальших доль релігії: або її неминучого і близького відмирання, або прийдешнього відродження минулої потужності. Сьогодні очевидно, що релігія грає помітну роль в житті суспільства і що вона зазнає глибокі і необоротні зміни.

На положення релігії в сучасному суспільстві вирішальну дію надають дві головні сили сучасності - наука і політика. Їх еволюція в сучасному суспільстві ведуть до неоднозначних для релігії наслідків: руйнуючи традиційні встановлення, вони часом і відкривають для неї і нові можливості.

Успіхи в оволодінні природою за допомогою техніки, досягнуті в ХХ столітті на основі гігантського приросту наукових знань, надали глибоку дію на релігійну свідомість. Проте типові для минулого століття очікування близького кінця релігії в результаті розвитку науки не збулися. Наука не витіснила релігію, але вона викликала глибокі зміни в релігійній свідомості - в розумінні Бога, миру, людини. Вирішивши багато проблем пізнання світу і оволодіння людиною силами природи, наука відсунула кордон пізнання до ще складнішим, ніж раніше проблемам. Сьогодні наука вийшла далеко за межі плотського доступного людині, наочного. Це дає новий шанс для релігійного світовідчування, не говорячи вже про те, що збільшена на науково-технічній основі потужність людського діяння ставить нас тепер перед проблемою наслідків науково-технічного прогресу і його етичної спроможності. А в результаті напрошується вивід, що самі по собі наука і техніка - без релігії - ще не дають вирішення сучасних проблем, коли людство опинилося перед загрозою самознищення.

Релігія як етична духовна сила дістала можливість сьогодні вступити в діалог зі світом, долі якого виявилися залежними від його етичної спроможності перед лицем реальних проблем суспільного розвитку. У основі культурних цінностей, релігій, що розділяються більшістю, лежать універсальні загальнолюдські цінності, такі поняття, як любов, мир, надія, справедливість.(4. стор. 235-237).

В даний час більшість церковних ієрархів і рядових священнослужителів стоять на позиціях нового осмислення сучасних соціально-економічних і суспільно-політичних проблем, що виникають в процесі розвитку і зміни нашого суспільства, орієнтують церкву на підвищення етичного потенціалу людини.

1. А.А.Радугин, К.А. Радугин “Социология” М. “Центр”, 1997 г.

2. М.П.Мчедлов “Религия и современность” М. Издательство политической литературы, 1982 г.

3. И.А. Крывелев “История религий” М. “Мысль”, 1975 г.

4. В.И. Гараджа “Религиеведение” М. “Аспект Пресс”, 1994 г.

5. “Основы религиоведения” под ред. И.Н. Яблокова М. “Высшая школа”, 1994 г.