Проблеми ефективності виробництва та формування ринку зерна

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Проблеми ефективності виробництва та формування ринку зерна

Проблеми ефективності виробництва та формування ринку зерна

ЗМІСТ

Слід зазначити, що підхід Пельцмана корелює з пропонованою нами концепцією соціогенетичної неоднорідності галузей як основи міжгалузевого регулювання: наявність цієї неоднорідності зумовлює виникнення можливості заробітку рент для політичних підприємців за рахунок здійснення заходів, спрямованих на подолання нееквівалентності обміну.

Теоретична можливість виправлення ситуації зумовлена тим, що виграш цієї галузі в рамках граничної корисності буде вилгтм, ніж втрати іншої галузі. Якщо на заваді регулюючому процесу не стоїть суттєвий дисбаланс економічної і політичної влади, то здійснення міжгалузевого перерозподілу коштів обгрунтоване з точки зору максимізації суспільного добробуту, оскільки воно дійсно збільшить суму граничних корисностей, що будуть отримані в економіці (цьому висновку не суперечить теза Л. Роббінса про неможливість міжособистісного порівняння корисності, оскільки тут йдеться не про порівняння, а сумування). З другого боку, якщо дисбаланс влади існує, то його подолання, як випливає з вищезазначеного, відповідало б інтересам суспільства.

Завершуючи розгляд загальних засад регулювання міжгалузевих відносин, доцільно додатково висвітлити сутність особливого типу регулювання, який відповідає п'ятому логічному етапу цього процесу -інтерналізованого регулювання. Інтерналізація означає такий стан речей, коли правила, що складають зміст процесу регулювання, являють собою не обмеження, а продовження (додаткову можливість реалізації) інтересів об'єкта регулювання. Очевидно, що така ситуація можлива лише тоді, коли суб'єкт і об'єкт регулювання збігаються, тобто система за допомогою регулювання створює сама собі можливості додаткового розвитку.

У вихідному значенні, яке, зокрема, застосовується в психології, саморегулювання означає дії індивіда відповідно до власної волі і бажань, а не як відповідь на зовнішній стимул. В юридичному контексті саморегулювання передбачає добровільне прийняття певних колективних обмежень заради досягнення результатів, які б були недосяжними лише через індивідуальну поведінку [36]. Доречно зауважити, що таке розуміння саморегулювання відповідає пропонованій нами концепції регулювання як реалізації протиріччя між цілим і частиною, причому в нашій концепції поєднуються психологічний (найбільш загальний) та юридичний аспекти.

Дана відповідність проявляється в акцентуванні відсутності зовнішніх стимулів як основи поведінки, адже відсутність зовнішніх обмежень є ознакою цілого (відносно певного організаційного рівня; в абсолютному плані об'єкт, що являє собою цілісність, може бути чимось обмежений, але в даному випадку він виступатиме як частина крупнішої системи). До того ж, колективний характер поведінки (в юридичному визначенні саморегулювання) свідчить про застосування інтегрального моменту системи для цілі реалізації інтересів частин.

Слід зазначити, що процес саморегулювання як встановлення певною заінтересованою групою правил власної поведінки теоретично може привести до зловживань владою та ігнорування інтересів інших груп, на що звертали увагу чимало дослідників [40]. На нашу думку, така ситуація може характеризувати взаємовідносини ринкових суб'єктів, що у вихідній стадії є приблизно рівними.

Звідси випливає, що процес саморегулювання в контексті міжгалузевих відносин може набувати двох форм: по-перше, діяльність саморегулівних організацій товаровиробників, які в ході переговорного процесу більш ефективно, чим це могли б індивідуальні товаровиробники, відстоюють власні інтереси. Зокрема, політичні партії також є (можуть всажатися) саморегулівними організаціями; отже, підвищення політичної активності товаровиробників потенційно є ефективним засобом врегулювання дис-пропоцій міжгалузевого обміну. По-друге, якщо вважати діяльність держави щодо підтримки аграрного сектора регулюванням, то поглиблення вертикальної координація очевидно набуде ознак саморегулювання.

Таким чином, регулювання трактується нами як форма розв'язання протиріччя між цілим і частиною, в процесі якого здійснюється коригування індивідуальної визначеності частини до ступеня узгодженості з її системною визначеністю. До характерних ознак регулювання слід віднести: переважання впливу цілого на частину над впливом частини на ціле; спрямованість дій від майбутнього до теперішнього; інтерналізація зовнішніх ефектіь (екстерналій); можливість певного ступеня примусовості. До логічних етапів розвитку регулятивного процесу відносяться: 1) вихідна відсутність протиріччя між частиною і цілим; 2) загострення такого протиріччя; 3) власне регулювання; 4) протидія регулюючим механізмам; 5) інтерналізація регулювання.

Сучасний стан регулятивного процесу в сфері міжгалузевих відносин характеризується переважанням другого етапу, в той час як максимальна ефективність розвитку будь-якої системи досягається на п'ятому етапі.

Еволюція теоретичного трактування економічного регулювання свідчить про те, що важливе місце в цьому процесі належить його політичним засадам; зміцнення і активізація політичної діяльності товаровиробників є одним з необхідних засобів оптимізації пропорцій міжгалузевого обміну, оскільки фактично процеси регулювання, в тому числі міжгалузевих відносин, здійснюються у компромісному порядку в ході політичної боротьби заінтересованих груп. Отже, ефективне регулювання міжгалузевих відносин можливе лише на засадах всебічно обгрунтованої аграрної політики з двох причин: у зв'язку з необхідністю адекватного визначення суспільного інтересу як критерію регулюючих заходів та необхідністю забезпечення належного політичного представництва сільськогосподарських товаровиробників як гарантії захисту їх інтересів.

1.2 Методичні засади дослідження економічних відносин в АПK

На різних етапах розвитку ринкових відносин співвідношення ролей держави і ринку закономірно змінюється. Досягнення найвищих рівнів ефективності сільського господарства залежить від оптимальності впливу держави стосовно конкретних сфер і напрямів регулювання, а також "глибини" втручання в ринковий механізм..

Аграрна політика держави як складова економічної політики, спрямована на удосконалення економічних відносин шляхом регулювання функціонування сільського господарства, відіграє дедалі зростаючу роль в розвитку останнього.

Досвід ринкових відносин у розвинутих країнах переконує, що закономірністю розвитку ринкової економіки в аграрній сфері є посилення свідомого цілеспрямованого впливу держави на функціонування ринкового механізму при одночасному підвищенні важливості цього впливу. Про велике значення державного впливу свідчать дані, що субсидії в тій чи іншій формі становлять майже половину вартості сільськогосподарської продукції в Європі і понад 35% - у США. Проте посилення відносної ролі аграрної політики порівняно з ринковим механізмом не слід розглядати як однобічний процес, а швидше як єдність об'єктивної трансформації їх функцій у розвитку аграрної економіки.

Розглядаючи розвиток аграрного сектора як результат діалектичної взаємодії двох вказаних детермінантів, слід звернути уваги на одну методологічну особливість аналізу причин сучасної аграрної кризи. Так, серед таких причин вказуються недооцінка важливості своєчасного відпрацювання офіційної аграрної політики держави, нечіткість державної політики стосовно побудови нового суспільного устрою на селі, недосконалість організації державного управління реформуванням аграрних відносин [19].

Узагальнюючи причини такого порядку, можна стверджувати, що одним з факторів кризи є відсутність або неналежна відпрацьованість впливу держави на ринковий механізм. Безпосередньо цей фактор дійсно набуває форми неспроможності окремих посадових осіб здійснити оптимальний, науково обгрунтований вплив на соціально-економічні процеси на селі.

Водночас ситуацію, що склалася з аграрною кризою, можна інтерпретувати і зворотним чином: причиною кризи є недосконала адаптованість сільського господарства до функціонування в ринкових умовах. Про це свідчить багато фактів як в нашій країні, так і в економіці розвинутих країн.

У розвинутих країнах недостатня адаптованість сільського господарства до ринкових умов проявляється в необхідності постійної підтримки цін і доходів товаровиробників, яка, до того ж, дедалі закономірно стає більш обтяжливою для бюджету і такою, що формує неправильну мотивацію товаровиробників стосовно реального попиту на їх продукцію. Отже, загострення кризових явищ у сільському господарстві можна пояснити відсутністю чіткої аграрної політики, але враховуючи подвійну детермінацію ефективності його розвитку, таке пояснення слід доповнити неоптимальністю ринкових відносин стосовно сільського господарства, або недостатньою адаптованістю останнього до ринкових відносин.

Завдання відпрацювання аграрної політики полягає в тому, щоб знайти ту межу функціонування ринкового механізму, за яку недоцільно перетинати. Умовна ілюстрація цієї межі наведена на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Взаємодія ринку і держави як чинники ефективності економічних відносин в АПК

Графік 1.2 демонструє, що перебільшення ролі будь-якого з детермінантів приводить до неефективних розв'язків, суть яких полягає у втраті мотивації товаровиробників до здійснення підприємницької діяльності в сільському господарстві.

В рамках пропонованого нами методологічного підходу стосовно "двофакторного" розгляду ефективності функціонування аграрного сектора надмірна централізація господарської діяльності і недостатній захист її суб'єктів внаслідок поглиблення нееквівалентності міжгалузевого обміну фактично є однорівневими результатами, незважаючи на фундаментальну економічну різницю між ними.

Слід підкреслити, що негативні наслідки неоптимального співвідношення аграрної політики і підприємницької ініціативи проявляються і відчуваються людьми передусім на мікроекономічному рівні.

Двофакторний підхід до аналізу ефективності розвитку сільського господарства пояснює кризові явища в ньому неоптимальністю співвідношення зазначених факторів, а необхідність залучення держави як невід'ємного фактора цього процесу зумовлюється певним ступенем взаємної невідповідності особливостей сільського господарства і ринкової моделі міжсуб'єктних економічних відносин.

Недостатній розвиток та недостатній рівень ефективності аграрного виробництва, низький рівень соціального захисту селян спричинені не тим, що останні не хочуть або не вміють організувати виробництво, а тим, що результати їх праці оцінюються неадекватно їх реальній суспільній цінності.

Враховуючи, що сільське господарство займає технологічну проміжну роль в міжгалузевому комплексі, ця неадекватна оцінка набуває форми нееквівалентності міжгалузевого обміну. Причиною незбалансованості міжгалузевого обміну, як встановлено вище, є галузева специфіка сільського господарства.

Тут важливо підкреслити два методологічні аспекти аграрної політики. По-перше, вона зумовлена галузевою специфікою сільського господарства; по-друге, оскільки ця несприятлива для нього в умовах ринкових відносин специфіка проявляється в процесі міжгалузевої взаємодії, то обгрунтовано говорити про пріоритетну міжгалузеву спрямованість аграрної політики, тобто сутністю останньої є регулювання міжгалузевих відносин.

Якщо перший аспект так чи інакше стосується будь-якого різновиду економічної політики держави, то другий вже специфічний для сільського господарства, оскільки головні проблеми розвитку інших галузей, особливо капітале- і наукомістких, можуть полягати передусім у внутрішній сфері організації виробничого процесу, а не в упорядкуванні їх відносин з іншими галузями.

Таким чином, визначальною предметною сферою аграрної політики є регулювання міжгалузевих відносин, збалансування процесу взаємодії сільського господарства з іншими галузями.

Регулювання міжгалузевих відносин є складним поняттям, яке в різних аспектах охоплює як державне регулювання, так і природне поглиблення вертикальних відносин в міжгалузевому комплексі, здійснюване через розвиток саморегулівних організацій товаровиробників. У тому розумінні, в якому їх можна віднести до регулювання міжгалузевих відносин, вони мають відношення до аграрної політики.

Однак в даному випадку очевидно, що ці процеси не є однорівневими складовими політики. Враховуючи, що однією з ознак регулювання є домінування цілого над частиною, до активної складової аграрної політики слід віднести державне регулювання міжгалузевих відносин.

Державне регулювання повинно здійснюватись з такою широтою і глибиною, щоб забезпечувати еквівалентність обміну з урахуванням тих зусиль, що мають місце в рамках ініціативних процесів. Логіку державного регулювання в умовах наявності ініціативних процесів можна проілюструвати наступною схемою, що описує співвідношення різних регулюючих заходів на основі теорії лінійних систем (рис. 1.З.).

Рис. 1.3. Логіка взаємодії різних типів регулювання міжгалузевих відносин

На рис. 1.3. прийняті наступні позначення: U - вхід системи: нееквівалентність міжгалузевого обміну (U<1); VS - сукупний вплив на еквівалентність міжгалузевих відносин поглиблення вертикальних відносин і

розвитку саморегулівних структур (VS>1); Y - еквівалентний стан міжгалузевих відносин - результат регулювання (Y=l); G - вплив держави.

В даному випадку припускається, що регулювання трьома шляхами в сукупності є абсолютно ефективним. Якою б не була різниця між початковим рівнем нееквівалентності обміну (яка, згідно з логікою моделі, визначається відношенням цін, що отримують товаровиробники, до цін, що вони платять за ресурси) та ефективністю ініціативних процесів, безпосередній вплив держави здатний її усунути. За допомогою алгебраїчних перетворень залежність державного регулювання від рівня розвитку ініціативних процесів і початкової нееквівалентності можна виразити наступним чином:

Державне регулювання виступає таким чином як вимушений засіб, який за принципом зворотного зв'язку заповнює вакуум, який залишається між еквівалентним типом міжгалузевих відносин і рівнем їх еквівалентності, що уможливлюється завдяки розвитку ініціативних процесів.

Англійський філософ Нового Часу Томас Гобс, один з фундаторів політологічної науки, пояснював необхідність утворення державної влади через небезпеку хаосу, анархії і громадянської війни, що панували б у суспільстві, якби воно перебувало у "природному стані", тобто стані без державного регулювання. В даному випадку можна провести пряму аналогію між природним станом за Гобсом і повною лібералізацією цін в АПК, яка спричиняє руйнівні наслідки для аграрного сектора. Діяльність держави, як він вважає, спрямована на створення таких умов взаємодії' людей, які б підвищували їх добробут, оскільки в рамках природного стану взаємодія стає взаємно деструктивною.

Гобс наголошував, що для суб'єкта соціальної взаємодії -людини -характерні як взаємовиключні егоїстичні настрої (зокрема, жадоба багатства), так і розум, який дозволяє людям створити механізм структурування своєї взаємодії, за якого забезпечувалося б зростання добробуту кожного індивіда. Така подвійність рис характерна і для суб'єктів міжгалузевої взаємодії: технологічний зв'язок зумовлює їх комплементарність, а організаційно-економічна відокремленість - альтернативність. Альтернативність суб'єктів за умов природного стану спричиняє можливість ігнорування їх комплементарних зв'язків, внаслідок чого погіршується їх сукупний добробут (товаровиробників - безпосередньо, несільськогосподарських суб'єктів і суспільства в цілому - опосередковано).

Важливим з методологічної точки зору є висунуте Гобсом положення про суспільний контракт як основу політичної влади. За цією логікою, враховуючи безпосередню та опосередковану заінтересованість усіх суб'єктів міжгалузевих відносин у механізмі, який би узгоджував їх взаємодію, не дозволяв би альтернативному типу відносин домінувати над комплементарним, будь-які механізми, які існують в економіці для пом'якшення нееквівалентності обміну, можна розглядати виходячи з контрактних позицій. Так, ціною для товаровиробника є неможливість бути повноцінним учасником ринкового процесу через наявність нееквівалентності обміну, а переваги полягають в компенсації цієї нееквівалентності через державне регулювання цін і доходів фермерів. Для несільськогосподарських суб'єктів перевагою є можливість експлуатації товаровиробників, а ціною - частково додаткове оподаткування їх Доходів і перерозподіл останніх через спеціальний фонд підтримки товаровиробникам; часткове обмеження діапазону їх функціонування шляхом організації виконання їх функцій саморегулівними організаціями товаровиробників, зокрема обслуговуючими кооперативами.

У політичній філософії Гобса доцільно окремо наголосити на ще деяких аспектах, що тісно корелюють з проблемами державного регулювання міжгалузевих відносин. По-перше, за Гобсом, суспільний орган, який є суб'єктом політичної влади (суверен), повинен здійснювати керівництво відповідно до природних законів. Влада не може застосовуватися всупереч об'єктивним природним законам. Водночас наділення одного органу такою владою створює ризик зловживань (на чому пізніше наголошував Ш. Монтеск'є) та та її нерозумного використання. Така небезпека була відсутня за умов природного стану, особливо якщо розуміти його позитивно (за Р. Кумберлендом та Локком). Природні закони за умов природного стану реалізуються автоматично, але в рамках регулятивного процесу вони можуть з різних причин не враховуватися. Вплив держави може бути надлишковим, так само як і переважання автономно-ринкового детермінанту ефективності розвитку аграрного сектора над його свідомим цілеспрямованим регулюванням.

По-друге, етичною основою збалансування міжсуб'єктних взаємовідносин є так званий "закон еквіваленту", який можна сформулювати таким чином: "не роби іншим того, чого не хочеш, щоб зробили тобі". Вилучення несільськогосподарськими суб'єктами надлишкових доходів із сільського господарства виправдовує подальший перерозподіл доходів через додаткове оподаткування несільськогосподарських суб'єктів і розподіл їх серед товаровиробників. Таким чином, єдино можливим морально збалансованим типом міжгалузевої взаємодії в умовах нееквівалентності обміну є компенсація останнього міжгалузевим перерозподілом коштів. На думку Е. Берка, політичні проблеми завжди є моральними; отже, невиправдано проводити абсолютні демаркаційні межі між аграрною політикою та її моральним базисом.

По-третє, виходячи з того, що політичний процес як вплив цілого на частину сам по собі концентрується в руках частини, то відхилення фактичної політики від тієї, яка б точно відповідала інтересам цілого, стають неминучими. Ця проблема тісно пов'язана з обмеженими когнітивними здатностями (обмеженою раціональністю) суб'єктів політичного процесу, але не зводиться до неї.

Прийняття найважливіших законодавчих актів, що обумовлюють організаційно-економічні основи розвитку відносин власності, форм господарювання, міжгалузевої взаємодії неможливе без глибокого наукового обгрунтування. Таким чином, відмінність функцій наукового та процесно-політичного методів проявляється в їх різній часовій орієнтації; взаємо-доповнюючий характер проявляється в тому, що другий метод є найбільш ефективним у формуванні ціннісних засад аграрної політики.

Питання ціннісної обумовленості науково-методологічних положень, концепцій та заходів, що складають зміст аграрної політики, є одним з найбільш суперечлит.их. Для того, щоб висвітлити роль суспільних цінностей у політичному процесі, необхідно звернутись до згаданої у попередніх підрозділах гегелівської моделі цілеспрямованої діяльності, на якій, зокрема, грунтується логічна структура регулювання міжгалузевих відносин: ціль -засіб - результат. Власне політика, зокрема аграрна, існує тому, що існує відстань, яка розмежовує фактичний стан життєдіяльності з бажаним. Відстань між суб'єктивним прагненням та об'єктивним фактом, що усвідомлюється на рівні суспільства, використовується владними структурами як орієнтир діяльності. Тут важливо підкреслити, що для владних структур ця відстань не є безпосереднім мотиваційним чинником, а набуває форму мети діяльності, звідки виникає проблема обгрунтування цілей аграрної політики.

Різниця між безпосередньою мотивацією та метою діяльності має значення тому, що мета, якщо вона не підкріплюється особистим інтересом, перетворюється у зовнішній, тобто багато в чому формальний орієнтир. Тут знову маємо типовий випадок протиріччя між цілим і частиною: з точки зору логіки, безпосередня мотивація підвищення суспільного добробуту належить цілому; але ціле не має безпосереднього носія, який усвідомлював би суспільні інтереси як власні. Таким чином, оскільки суспільні інтереси не є самоочевидними і відхиляються від індивідуальних, їх потрібно офіційно зафіксувати і встановити як мету діяльності органів, що безпосередньо відповідають за їх забезпечення, тобто владних структур. Природно, що перед тим, як зафіксувати цілі, їх потрібно обгрунтувати: адже вони, маючи цільний, а не частковий характер, не є самоочевидними.

При обгрунтуванні цілей постає закономірне питання: як суспільство визначає бажаний стан свого функціонування? Очевидно, що мають бути певні критерії порівняння його з фактичним станом, в іншому випадку цілі не можна було б встановити. Ці критерії і є цінностями, що керують суспільним вибором. Можна перелічити безліч можливих суспільних цінностей, які так чи інакше відповідають моральним критеріям. До основних цінностей, що мають безпосереднє значення для оцінки розвитку аграрного сектора, слід віднести: економічну ефективність, соціальну стабільність, справедливість розподілу ресурсів. Важливою цінністю є також самостійність та ініціативність підприємницької діяльності. Дані цінності теж можуть використовуватись при оцінці функціонування аграрного сектора в контексті еквівалентності обміну, оскільки небезпечне викривлення пропорцій обміну позбавлятиме економічну самостійність товаровиробника економічного сенсу, а підприємницьку ініціативу робитиме безпредметною та безцільною.

Повертаючись до перелічених основних цінностей, зазначимо, що ефективність є не лише економічною категорією. Це, зокрема, підтверджується тим, що ефективність є центральною категорією економічної науки: очевидно, що ефективність як економічна категорія не мала б такого значення, якби вона одночасно не слугувала суспільною цінністю, яка проявляється в тому, що суспільство в нормальних умовах віддасть перевагу більшому, ніж меншому власному добробуту. Цінності являють собою, умовно кажучи, систему координат, які дозволяють більш або менш чітко бачити різницю між фактичним і бажаним станом.

Цінності є невід'ємною складовою аграрної політики, але самі по собі вони недостатні для ідентифікації її цілей. Достатньою умовою для цього є знання фактичного стану речей, статусу-кво: порівняння ступеня реалізації цінностей в рамках останнього з можливим станом їх реалізації в разі здійснення певних організаційно-економічних заходів створює суспільну мотивацію змінити статус-кво у даному напрямку. Таким чином, логіка визначення цілей аграрної політики полягає у діалектичному поєднанні аналізі досягнення поточних суспільних цінностей із врахуванням чинного статусу-кво.

Американський фахівець у сфері аграрної політики зазначає, що в її основі лежать суспільні цінності і переконання, тобто думки щодо того, як складається поточна ситуація [69, р.4]. Такий підхід є дійсно глибоким у тому, що він враховує можливість неоднозначного трактування фактичного статусу-кво. Останній представлений великою сукупністю фактів, явищ, тенденцій, процесів, різноманітні зв'язки і відносини між якими не можуть не породжувати певної специфіки щодо перспективи їх бачення. Згідно з даним підходом, не власне факт у поєднанні з системою цінностей застосовується при формулюванні цілей політики, а певне бачення цього факту в контексті відповідних цінностей.

Важливим методологічним аспектом аграрної політики є співвідношення між метою і результатом цілеспрямованої діяльності, що лежить в її основі. Навряд чи є необхідність доводит;!, що навіть у тих випадках, коли початкову мету внаслідок реалізованих заходів можна вважати виконаною, результат діяльності містить наслідки, що не були складовими даної мети. Дія аграрної політики характерне протиріччя між метою і результатом, суть якого в тому, що між ними ніколи не буває абсолютної тотожності. Певні цілі не можуть бути остаточно реалізовані, оскільки мають процесний характер; інші цілі не можуть бути реалізовані у зв'язку з технічною складністю або значною ресур-сомісткістю їх виконання; треті цілі існують, але в неусвідомле-ній формі, тобто суспільство намагається досягти їх опосередковано, за принципом "гасіння локальних пожеж", але такий шлях не забезпечить принципове вирішення проблеми. Можна передбачити ще одну групу цілей, які можуть усвідомлюватися і бути зафіксованими, але залишатися невиконаними через відсутність необхідних засобів (інструментів політики).

Неузгодженість мети і результату є фундаментальною характеристикою аграрної політики, що зумовлює її безперервний характер, оскільки кожний досягнутий результат неминуче ставить нові цілі, які потребують реалізації в умовах, що змінились. Можна вважати, що якби мета і результат були тотожними, не існувала б потреба в постійному науковому забезпеченні аграрної політики. Адже нині, незважаючи на багаторічний досвід державного регулювання сільського господарства в різних країнах, навряд чи в якійсь з них цю проблему можна вважати вирішеною. Саме через діалектичне взаємне відношення мети і результату аграрна політика є процесом, що постійно потребує нових знань, інформації, уточнення вихідних науково-методологічних засад.

Таким чином, цілі аграрної політики є результатом взаємодії системи пріоритетних на даному етапі суспільних цінностей і фактичних умов, за яких здійснюється поточне функціонування аграрного сектора. Звідси випливає, що ставити питання про визначення споконвічних, апріорних цілей аграрної політики було б невиправдано. В той же час, на нашу думку, визначення цілей в будь-якому разі грунтується на певних логіко-методологічних орієнтирах, пов'язаних з обгрунтованим вище положенням про міжгалузеву сутність аграрної політики. Але попередньо доцільно висвітлити деякі з існуючих у наукових і нормативних джерелах формулювань цільового призначення аграрної політики.

Так, згідно із затвердженими в 1996 р. концептуальними основами аграрної політики, стратегічною метою останньої є виведення сільського господарства і всього агропромислового комплексу на рівень найбільш розвинутих в аграрному відношенні країн світу; стратегічна мета конкретизується в політичному, правовому, соціально-економічному, соціальному та соціально-психологічному аспектах. Проект концепції аграрної політики в Україні передбачає, що політика спрямовується на гарантування продовольчої безпеки держави, освоєння ринкової економіки, створення умов для виробництва конкурентноспро-можної продукції, формування сприятливого життєвого середовища на селі.

Цільове призначення аграрної політики пропонується визначати, зокрема, через визначальні найближчі завдання, до яких відносяться: стабілізація сільськогосподарського виробництва; створення передумов для поступового виведення сільського господарства, усього продовольчого сектора економіки країни із кризи; поступове поліпшення кількісних, якісних і структурних показників виробництва продукції сільського господарства та продуктів її переробки. М.Й. Хорунжий вважає, що кінцевою метою аграрної політики, залежно від її тривалості в часі, може бути: досягнення реальних і відчутних зрушень у внутрішньодержавному вирішенні продовольчої проблеми; виведення сільського господарства і всього агропромислового виробництва та соціального розвитку села на світовий рівень; перетворення країни в надійного експортера продовольства.

Отже, в науковій літературі пропонуються різні формулювання цільового призначення аграрної політики, які, на нашу думку, є більше взаємодоповнюючими, ніж такими, що виключають одне одного. Проте різноманітність можливих підходів, яка в принципі є безкінечною, зумовлює необхідність обгрунтування певних сталих науково-методологічних засад, навколо яких можуть групуватися конкретні визначення цілей аграрної політики. Звідси випливає, що з методологічної точки зору мета аграрної політики має складну структуру, в складі якої є змінна частина, зумовлена співвідношенням поточного статусу-кво в контексті специфічної перспективи його бачення і системи пріоритетних на даному етапі цінностей, та постійна частина, що віддзеркалює логіко-методологічну структуру визначення мети, пов'язану з міжгалузевою сутністю аграрної політики.

Визначення цілей аграрної політики повинно випливати з обгрунтованої вище тези про двофакторну детермінацію ефективності розвитку аграрного сектора: через регулюючий вплив держави та автономне функціонування ринкових відносин. Перший спрямовується на забезпечення еквівалентності міжгалузевих відносин після вичерпання в процесі виконання цього завдання резервів вертикальної координації і саморегулівної діяльності товаровиробників. Враховуючи те, що нееквівалентність обміну як єдино можлива форма взаємовідносин між галузями з неідентичними соціогенетичними структурами є першопричиною проблем сільського господарства в умовах як перехідної, так і розвинутої ринкової економіки, можна зробити висновок, що найбільш загальною метою аграрної політики є забезпечення еквівалентності міжгалузевих відносин.

Навряд чи буде помилковим вважати, що цілі аграрної політики, вказані в витценаведених цитатах, не суперечать забезпеченню еквівалентних міжгалузевих відносин як стратегічній, найбільш загальній меті. Конкретизація пропонованої нами стратегічної мети та результатів її реалізації стосовно численних сфер соціально-економічної діяльнос і і товаровиробників приводить До тих формулювань, що процитовані вище, та багатьох інших. Проте один із варіантів визначення цільового призначення аграрної політики з формально логічної точки зору не має прямого зв'язку з еквівалентністю обміну - це забезпечення продовольчої безпеки держави. У цьому зв'язку необхідно зазначити наступне. По-перше, еквівалентність передбачає створення умов для прискореного розвитку агропромислового виробництва на взаємовигідних засадах; тобто, всебічний розвиток вітчизняного сільського господарства, забезпечення продовольчої безпеки є закономірним наслідком досягнення еквівалентності обміну.

По-друге, якщо еквівалентність обміну передбачає досягнення продовольчої безпеки, то гарантування останньою не означає досягнення еквівалентності. Слід враховувати, що абсолютизація продовольчої безпеки як цільової орієнтації аграрної політики не враховує того, що остання не є єдиним фактором розвитку аграрного сектора: адже існує ще й ринковий механізм, і політика повинна спрямовуватися лише на те, щоб забезпечити його стале та ефективне функціонування. Немає апріорної необхідності, щоб аграрна політика була функціонально всеохоплюючою: частка задач може і повинна вирішуватися ринковим механізмом, а держава має діяти за залишковим принципом. По-третє, продовольча безпека теоретично може досягатися не лише економічними методами; тобто власне вона навряд чи може вважатися остаточним критерієм оцінки ефективності розвитку аграрного сектора. По-четверте, якщо взяти випадок розвинутих країн, де постає проблема перевиробництва сільськогосподарської продукції, то забезпечення продовольчої безпеки вже не є метою політики (щоправда, проблема безпеки не зникає, але набуває принципово іншої форми - безпеки харчування, тобто забезпечення високої якості й надійності харчових продуктів). Це означає, що проблема продовольчої безпеки є не постійною, а змінною складовою в логічній структурі визначення цілей аграрної політики.

Д. Хетевей вказує на необхідність концептуального розрізнення серед різних типів еквівалентності міжгалузевих відносин: можна говорити про еквівалентність цін, доходів, прибутковості підприємницької діяльності. Еквівалентність доходів передбачає відносну відокремленість останніх від результатів підприємницької діяльності та індивідуальних здібностей товаровиробника; еквівалентність цін меншою мірою нівелює результати господарської діяльності, різниця в яких зумовлена не особливістю соціо-генетичної структури, а підприємницьким хистом. Проте найбільш адекватною з точки зору економічної теорії, особливо неокласичної, є еквівалентність віддачі на ресурси в сільському господарстві і суміжних галузях. Ця важлива концептуальна ремарка підтверджує адекватність провідного, на нашу думку, цільового принципу ціноутворення на сільськогосподарську продукцією за концепцією ціни виробництва: "рівна віддача на рівний капітал".

Еквівалентність міжгалузевих відносин як найбільш загальна і стратегічна мета аграрної політики комплексно узгоджується із усіма зазначеними вище суспільними цінностями, тоді як інші варіанти її формулювання відповідають переважно окремим цінностям. Зв'язок між економічною ефективністю та еквівалентністю є безперечним: рівень рентабельності сільськогосподарського виробництва залишається значно нижчим, ніж відповідний показник у промислових галузях; удосконалення цінових пропорцій могло б суттєво підвищити доходи товаровиробників. Це б одночасно дозволило забезпечити соціальну стабільність життя на селі, зняти соціальну напругу і зупинити зубожіння населення, підняти престиж проживання в сільській місцевості. Також немає потреби доводити, що еквівалентний міжгалузевий обмін більш відповідає справедливому стану речей, ніж нееквівалентний. Підвищення доходів товаровиробників сприяло б активізації їх підприємницької діяльності, органічному поєднанню державного регулювання і розвитку ініціативних процесів.

Важливо звернути увагу на існуючі методологічні підходи до визначення еквівалентності міжгалузевих відносин. У США еквівалентний міжгалузевий обмін визначається як такий, що характеризується співвідношенням цін на сільськогосподарську і промислову продукцію, яке встановилось в найбільш сприятливий для американського сільського господарства період - 1910-- 1914 pp. Методологічна незавершеність такого трактування еквівалентності є очевидною, оскільки не вказуються критерії, за якими цей період дійсно відзначився паритетним співвідношенням цін. На цю обставину звертають увагу навіть американські дослідники, підкреслюючи, що цінові пропорції 1910-1914 pp. в умовах довгострокових структурних змін у системі агробізнесу вже не здатні забезпечити рівень доходів фермерів, який відповідав би рівню добробуту підприємців поза сільським господарством.

На наш погляд, реальна еквівалентність міжгалузевого обміну, що не пов'язується з будь-яким історичним співвідношенням цін і визначається цілком виходячи із поточної ситуації, може бути забезпечена лише шляхом ціноутворення на сільськогосподарську продукцією на основі концепції цінрі виробництва.

На нашу думку, новою орієнтацією можна вважати поглиблення міжгалузевої спрямованості аграрної політики, яке, поряд із диверсифікацією засобів, є одним з принципів її формування у розвинутих країнах. Поглиблення міжгалузевої спрямованості в політиці є закономірною реакцією на об'єктивний процес розвитку міжгалузевих зв'язків і відносин, який в найбільш очевидній формі проявляється через вертикальну координацію в системі агробізнесу. Поглиблення міжгалузевих відносин являє собою автономний механізм компенсації соціогенетичної недостатності сільського господарства, що функціонує поряд із державним регулюванням. Вплив цього механізму на державне регулювання є подвійним: з одного боку, можливості для ефективного здійснення останнього ускладнюються через зменшення прозорості ринкових трансакцій, підвищення їх ідіосинкратичності, розмивання критеріїв щодо реальної оцінки фінансового стану сільськогосподарських товаровиробників.

З другого боку, зазначені чинники не лише ускладнюють реалізацію регулятивних програм, а й зменшують потребу в останніх, оскільки багато проблем, що існували раніше, нині вирішуються на основі міжгалузевого перерозподілу коштів у великій різноманітності його організаційно-економічних форм. Так, до особливостей сучасного етапу розвитку західного сільського господарства слід віднести: 1) зростання питомої ваги не-сільськогосподарських доходів фермерів; 2) посилення процесів вертикальної координації; 3) глобалізацію аграрних ринків; 4) розвиток еколого-свідомого аграрного господарювання; 5) постійну перебудову системи маркетингу з метою кращого задоволення потреб споживачів.

Міжгалузевий характер сучасної аграрної політики розвинутих країн можна спрощено подати у такому вигляді рис. 1.3.

Рис. 1.3. Міжгалузева природа аграрної політики

Міжгалузевий характер аграрної політики приводить до необхідності нового розуміння відмінностей між поняттями "підтримка цін" та "підтримка доходів": перше є частиною другого, оскільки належний рівень доходів товаровиробників забезпечується також через велику сукупність інших заходів по всіх складових системи агробізнесу.

В розвинутих країнах, можна виділити сукупність функціональних блоків аграрної політики щодо регулювання економічних відносин (табл. 1.4.).

Узагальнюючи розгляд механізмів здійснення аграрної політики в розвинутих країнах, зазначимо, що безпосередня підтримка доходів товаровиробників у формі підтримки цін є необхідним та закономірним, але не стратегічним засобом досягнення еквівалентності міжгалузевих відносин. По-перше, існує низка важелів опосередкованого впливу на доходи, які не супроводжуються негативними мотиваційними наслідками, властивими для прямих державних платежів.

Таблиця 1.4.

Складові регулювання економічних відносин в розвинутих країнах (на прикладі США)

По-друге, і найважливіше, об'єктивний процес поглиблення міжгалузевих відносин в агробізнесі, що супроводжується підвищенням його організаційно-економічної цілісності, передусім через розвиток вертикальної координації і консолідації, значною мірою усуває потребу в державному регулюванні. Держава повинна всебічно сприяти цим тенденціям.

До основних функціональних блоків аграрної політики розвинутих країн відносяться: економічне, соціальне та екологічне регулювання, регулювання безпеки харчування й якості обслуговування споживачів, наукове, інформаційно-консультаційне обслуговування, освіта. Методологічні принципи аграрної політики, що відображають сучасні тенденції її еволюції в розвинутих країнах, включають: затратність і диверсифікація засобів, поглиблення міжгалузевої спрямованості і ринкової орієнтації аграрної політики, формування нової ідеології державної підтримки аграрного сектора, спрямованої на підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарської комплексності регулятивних програм.

1.3 Політика щодо ринку зерна в Україні та економічна оцінка вивізних митних тарифів та пільгових імпортних квот на зерно

29 липня 2000 року Президент Леонід Кучма підписав Указ №832 "Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна в Україні". З того часу дискусія, що точиться навколо цього Указу та політики щодо ринку зерна в цілому, домінує на політичній сцені сільського господарства України.

Представники Уряду України та Адміністрації Президента зайняли непохитну позицію, аргументуючи, що Указ №832 є ніщо інше, як легітимне зусилля проконтролювати та стабілізувати ринки зерна в той час, коли виробництво дуже низьке, крім того існує ризик в плані забезпечення продуктами харчування. Наводяться аргументи, що "ринок зерна в Україні зараз повністю втратив рівновагу", і що "більшість країн в усьому світі мають свої програми стимулювання виробництва зерна та вдосконалення ринків зерна".

Ясна річ, що Указ №832 дорого обійшовся як Україні, так і її партнерам. Він обмежив аналітичні та політичні можливості, і це ще більше ускладнило й так нелегкі переговори з донорами. Він спричинив недовіру та непорозуміння в той час, коли Україна добилася значних зрушень у реформуванні сільського господарства.

Далі ми доводимо, що можна винести деякі цінні уроки з цього досвіду. Зробивши висновки з досвіду роботи з Указом №832, можна поліпшити, як самий процес сільськогосподарської політики, так і результати цієї політики в Україні. Ми починаємо з розгляду питань пов'язаних з формою, тобто як готувався та починав діяти Указ №832. Потім ми розглядаємо деякі питання стосовно поточної ситуації на українському ринку зерна та перспективи його розвитку на майбутнє.

Для більшості, якщо не для всіх учасників українського ринку зерна, поява Указу № 832 стала повною несподіванкою. Цей Указ захопив зненацька господарства, постачальників ресурсів та трейдерів зерном; він, здається, також став несподіванкою для значної частини урядових установ України. Він повністю обійшов такі структури, як Комісія з питань аграрної політики при Президентові України, що була створена з метою проведення діалогу та зміцнення політики узгодження та прозорості.

Указ було підписано 29 червня 2000 року, коли в Україні повним ходом йшов збір зерна. Указ, серед всього іншого, включає положення про сертифікацію експорту, що негайно викликало занепокоєння з боку трейдерів зерном2. Представники Уряду України та Адміністрації Президента стверджують, що це положення не має на меті контролювати трейдерів зерном. А натомість, це повинно допомагати відслідковувати торгівлю зерном, примушуючи трейдерів призначати "фактичні, а не знижені ціни", а також скорочувати обсяг бартерних операцій/ Більш того, українські політики підкреслюють, що фактичне впровадження цього положення насправді не завдає ніякої шкоди: сертифікація експорту коштує лише 30-40 центів США за тонну, і в той час, коли сертифікат можна отримати від акредитованої біржі, то його можна отримати і для тих контрактів, які не були заключені ні на одній з цих бірж.

Враховуючи вищезазначене, цілком зрозуміло, що багато спостерігачів дійшли висновку, що Указ №832 є звичайнісіньким приводом для відновлення втручання держави у справи українського ринку зерна. На початку 2000 року Уряд України проголосив, що не буде забезпечувати господарства пальним та технікою. Більш того, березневим законом №1565 "Про скорочення податків та інших зборів" було скасовано всі борги господарств перед державою. В цілому, всі ці заходи означали, що Уряд України не буде втручатися в збирання врожаю 2000 року, оскільки, не забезпечивши господарства відповідними ресурсами та не будучи змушеним стягувати попередні борги господарств, він не має законного права претендувати на сільськогосподарську продукцію.

Заставна ціна. Указ №832 також включає положення про впровадження так званої системи "забезпечення заставної ціни". Зрозуміло, що за модель було взято американську систему позичкових ставок для зерна. На захист цього Указу Уряд України вказує, що багато країн має аналогічні "державні програми для стимуляції виробництва зерна".

Існує декілька причин, чому Уряд України повинен бути обережним у впровадженні системи заставних цін. По-перше, якщо інші країни і використовують аналогічні заходи, то зараз в усьому світі існує чітка тенденція відходу від підтримки сільськогосподарських цін. Наприклад, ЄС в середині 1990-х років зменшив гарантовані ціни на зерно на 30%, а до 2002 року скоротить їх ще на 15%. На теперішній момент ціни ЄС на зерно у незначній мірі відрізняються від світових ринкових цін, тобто на даний момент фактично не існує цінової підтримки на зерно у країнах ЄС.

В останні роки Україна за деякими важливими видами сільськогосподарської продукції, такими як цукор та зерно, стала фактичним імпортером. Внаслідок цього вступило в силу імпортне мито по цих видах продукції, через що відповідні ціни на українському внутрішньому ринку збільшилися відносно рівня цін світового ринку на розмір митної ставки. В цій ситуації імпортери та переробники пшениці та цукру неодноразово виступали за запровадження пільгових імпортних квот, що повинні давати змогу імпортувати певну кількість цієї продукції за досить помірними митними ставками. За пропозиціями деяких представників агро бізнесу, які були висловлені у лютому 2001 року (Ukrainian News від 02.19.2001) квота на пшеницю має становити біля 500 - 700 тис. т. Одночасно переробники цукру вимагають введення квоти на імпорт сирого цукру за зниженими митними тарифами у розмірі 450тис. т. (Ukrainian News від 02.15.2001).

Механізм дії імпортних квот можна наочно показати у порівнянні з ситуацією вільної торгівлі. У разі, коли з боку держави не запроваджуються ніякі тарифні чи нетарифні перешкоди, то ціна на внутрішньому ринку тісно пов'язана з ціною на світовому ринку. Проте, якщо країна по якомусь продукту, з ціною на світовому ринку, знаходиться у імпортній ситуації, то на внутрішньому ринку встановлюється ціна, що перевищує ціну світового ринку на величину витрат, обумовлених торгівлею та транспортом (маркетингові витрати)/ Ця ціна вважається ціною вільного ринку. Якщо ціна на зерно, по якій комерсанти можуть поставити цій продукт з інших країн (ціна світового ринку), становить 100 доларів США за тону, а витрати на перевезення з Одеси до Києва становлять 20 доларів США за тону, то на ринку у Києва встановиться ціна вільного ринку, що дорівнює 120 доларів США за тону.

„Політика зернового ринку в Україні".

Коли ціна на продукт підвищується, то, як правило, вітчизняні виробники починають його виробляти в більшій кількості. На перший рік вони лише розширять свої площі і запровадять заходи для підвищення продуктивності. Наскільки скоротиться попит залежатиме від того, якою мірою споживачам вдасться задовольнити цей попит за рахунок інших продуктів і т.ін. Проте і стосовно пропозиції, і стосовно попиту діє таке правило, що цї дії сильніше проявляються у довгостроковій перспективі, ніж у короткостроковій.

На рисунку показано, що таким чином виробник отримує прибуток відповідно до площі abhi. Для держави запровадження імпортного мита означає додатковий доход. Кожна одиниця продукції, яка імпортується після запровадження імпортного мита, дає доход у розмірі митної ставки. Арифметично митні надходження становлять різницю між кількістю, на яку зберігається попит після запровадження митного тарифу (Nqi), і кількістю, що пропонується (Aqi), помноженою на митну ставку.

Примітки: рі = ціна внутрішнього ринку за умови протекціонізму; рҐ= ціна вільної торгівлі; p\v = ціна світового ринку: t Нмпортне мито: Aqf = пропозиція місцевих виробників за цінами вільного ринку; Aqi = пропозиція місцевих виробників за цінами внутрішнього ринку за умови протекціонізму; Nqi = попит споживачів за цінами внутрішнього ринку за умови протекціонізму; Nqf = попит вітчизняних споживачів за цінами вільного ринку.

Рисунок 1. Дія специфічного мита Рисунок 2. Дія пільгових імпортних квот

З викладеного вище можна вивести принцип дії пільгових імпортних квот. У ситуації, показаній на рис. 1, імпортується певна кількість відповідної продукції (різниця між: кількістю, на яку є попит всередині країни (Nqi) та кількістю, що виробляється в країні (Aqt)). При цьому комерсанти закуповують на світовому ринку за світовими цінами, відраховують державі імпортне мито і продають на внутрішньому ринку за ціною (рі).

Якщо ж тепер буде запроваджена безмитна імпортна квота, то це зовсім не означає, що комерсанти будуть продавати свою продукцію на внутрішньому ринку за цінами вільного ринку. Якщо, скажімо, буде запроваджено імпортну квоту, що лише частково перекриває необхідну сукупну кількість імпортованої продукції, то події будуть розвиватися за сценарієм, показаним на Рис. 2. Імпортер буде закупати якусь кількість продукції на світовому ринку за ціною (рі), але навряд вимагатиме від споживачів сплачувати лише ціну світового ринку, коли він насправді у змозі зажадати ціну рі. Таким чином, імпортер, що матиме дозвіл імпортувати за зниженою митною ставку, отримає додатковий прибуток в розмірі митної ставки за тону, помноженої на кількість імпортованої продукції.

II. СУЧАСНИЙ СТАН РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН У ЗЕРНОПРОДУКТОВОМУ ПІДКОМПЛЕКСІ АПК

2.1 Структура економічних відносин у зерно продуктовому підкомплексі АПК

Результативність діяльності зернопродуктового підкомплексу АПК обумовлюється ступенем досконалості міжгалузевих економічних відносин у суспільному виробництві, що складаються між юридично самостійними підприємствами, господарствами і організаціями, а також всередині підприємств - між виробничими підрозділами, з державою.

Сутність міжгалузевих економічних відносин в АПК в умовах ринку зводиться до впровадження міжгалузевого госпрозрахунку. Це означає, що підприємства АПК, як інтегровані і пов'язані з кінцевими результатами по реалізації продукції (чи послуг), взаємно поступаються частиною прибутку своїм партнерам-учасникам спільної інтегрованої діяльності, які працюють на стадіях виробничого забезпечення і обслуговування.

Міжгалузевий госпрозрахунок базується на чітко визначених принципах, сформованих новою аграрною політикою держави відповідно до вимог ринку: добровільність входження підприємств на підставі спільності економічних інтересів; рівноправність учасників спільної діяльності; свобода вільного вибору організаційної форми об'єднання; самоуправління учасників і об'єднання в цілому; організація відносин між учасниками на договірній або контрактовій основі [59].

Сутність міжгалузевих економічних взаємовідносин підприємств відбиває водночас і їх внутрішній зміст, структуру. Особливість економічних відносин визначається вимогами ринкової економіки та їх залежністю від теоретичного обгрунтування сх ' -щійних основ інтегрованих підприємств (виробників).

Дослідження територіальних і галузевих особливостей міжгалузевих економічних відносин виявили їх повну залежність від сільського господарства, як провідної галузі АПК, а також від специфіки роботи обслуговуючих і переробних галузей, робота яких безпосередньо залежить від діяльності сільських товаровиробників. Загальним є те, що виключно першочергове розв'язання продовольчої проблеми 'є обов'язковим для всіх партнерів, досягнення стабілізації сільськогосподарського виробництва. Від цього залежить збереження і зміцнення споживчого ринку, розвиток ринкових відносин.

За минулі роки, як показало дослідження, не вдалося створити ефективної системи регулювання міжгалузевих економічних взаємовідносин в агропромисловому комплексі. Незадовільна забезпеченість запасними частинами, які поставляються виробниками машин, низька якість ремонтів техніки, що проводяться спеціалізованими ремонтно-технічними підприємствами, є характерними ознаками існуючої системи технічного обслуговування техніки. Невдача в цій сфері пояснюється відсутністю необхідної взаємодії між галузями виробництва, технічного обслуговування і використання машин. Воно виявилось наслідком нерозвинутості економічних відносин, відсутністю ринку, що сформувало глибоку відособленість кожної з цих сфер і, як наслідок, монополізм виробників сільськогосподарської техніки та спеціалізованої ремонтно-обслуговуючої галузі. За таких умов відсутні мотиви до підвищення ефективності діяльності господарських структур, що незмінно веде до відтворення малоефективних машин і системи їх технічного обслуговування.

Зернопродуктовий підкомплекс АПК потребує особливої уваги з боку Держави; надзвичайно важливим є посилення контролю з боку держави за Рухом зерна як всередині країни, так і за його експортом. У системі державного регулювання зернопродуктового підкомплексу застосовується цілий арсенал засобів регулювання. Для регулювання застосовують як традиційні, так і специфічні засоби впливу, наприклад, запровадження механізму заставних закупок зерна. Цей механізм передбачає закупку зерна у сільськогосподарських товаровиробників в сезон збирання за заставними цінами та гарантування їм права наступного продажу цього зерна за ринковими цінами в разі їх перевищення заставних цін за умови відшкодування вартості зберігання такого зерна. Створення державного інтервенційного фонду зерна, також позитивно впливає на регулювання ринкових цін і доходів сільськогосподарських виробників. У випадку падіння цін на ринку у високоврожайні роки держава скуповує зерно, поповнюючи запаси, а при підвищенні цін - знижує їх, викидаючи зерно на продаж, не допускаючи тим самим різкого коливання цін на зерно.

Але в загальному, система державного регулювання даного підкомплексу має низку взаємопоєднаних адміністративних та економічних методів й інструментів, серед яких грошово-кредитне регулювання (податки, ціни, процентна ставка кредиту), бюджетне регулювання (інвестиції, дотації, компенсації), індикативне планування (прогнози), заборони, встановлення обмежень, квот і т. ін.

Основними засадами державної політики у виробництві й використанні зерна, як визначено Законом "Про зерно та ринок зерна в Україні" [95, 258], є: підтримка вітчизняних виробників зерна та захист їх інтересів; забезпечення першочергових внутрішніх потреб України у насіннєвому, продовольчому, фуражному та технічному зерні; використання зерна державних ресурсів у регулюванні цінової кон'юнктури внутрішнього ринку зерна; нарощування експортного потенціалу держави; стимулювання і впровадження нових науково обґрунтованих, інтенсивних, зберігаючих ресурси та енергоносії технологій вирощування, зберігання, переробки та використання зерна; організація контролю за підвищенням якості зерна; встановлення відповідальності

виробників зерна, переробників, торговельних і заготівельних організацій за невідповідність зерна діючим стандартам і санітарним нормам; створення між виробниками та споживачами ефективних економічних механізмів щодо використання зерна й продуктів його переробки; організація страхування посівів зернових культур і компенсація збитків, завданих виробникам зерна стихійними явищами.

Структура зернопродуктового комплексу є сукупністю організаційно-технологічно поєднаних галузей і видів діяльності щодо забезпечення зернового господарства засобами виробництва, вирощування зернових, переробка зерна, а також виробничої і соціальної інфраструктури, що включають заготівлю і зберігання, транспортування і реалізацію зернових, підготовку кадрів для роботи в зернопродуктовому підкомплексі АПК. Такий комплекс називають спеціалізованим зернопродуктовим підкомплексом АПК.

Як свідчать літературні джерела, думки економістів розходяться у питаннях структуризації агропромислового комплексу. Ми погоджуємося з позицією Андрійчука В. Г., який для проведення економічного аналізу функціонування агропромислового комплексу пропонує структуризувати його на чотири сфери: виробництво засобів виробництва для усіх сфер АПК, сільське господарство, заготівля, зберігання і промислова переробка сільськогосподарської сировини та торгівля сировиною і кінцевою продукцією АПК. За даними Хорунжого М. Й., усі галузі агропромислового виробництва слід класифікувати у три сфери основного виробництва, котрі доповнюються виробничою і соціальною інфраструктурою, при цьому торгівлю не виокремлювати як окрему галузь, а відносити до складу третьої сфери. Пов'язано це з практикою останнього періоду функціонування виробничих підприємств, які, крім завдань щодо виробництва продукції, почали розвивати власну торговельну мережу. Але це явище тимчасового характеру, оскільки в країнах з розвинутою ринковою економікою збутові функції бере на себе ринкова інфраструктура - комплекс підприємств, організацій, служб та інших торговельних формувань.

Детальніше розглянемо структуру зернопродуктового підкомплексу, що складається з таких елементів:

* перша сфера (фондозабезпечуючі галузі) - машинобудування для зерновиробництва, зернопереробної промисловості, мікробіологічна промисловість, виробництво спеціалізованих машин (комбайни), будівництво підприємств з переробки зерна, дренажних споруд, виробництво спеціалізованого обладнання і приладів для галузі, меліорація земель для вирощування зерна, виробництво міндобрив, засобів захисту рослин від шкідників і хвороб, ретардантів, пестицидів та інших хімічних засобів щодо догляду за посівами;

* друга сфера (сільське господарство) - вирощування зернових;

* третя сфера (переробна промисловість) - заготівля і переробка сировини, виготовлення кінцевої зернової продукції у галузях борошномельно-круп'яної, комбікормової, макаронної, хлібобулочної, кондитерської промисловості;

* четверта сфера (торгівля зернопродуктами) - спеціалізована торгівля продукцією і продуктами, виготовленими з зерна, громадське харчування.

Економічно вигідною є структура зернопродуктового підкомплексу коли у структурі вартості кінцевого продукту частка І та III сфери збільшується випереджаючими темпами у порівнянні з II сферою. Зумовлено це тим, що І сфера зернопродуктового підкомплексу є фондозабезпечуючою для переробної промисловості та сільського господарства. Позитивним є також випереджаючий розвиток переробної галузі стосовно зерновиробництва, оскільки воно сприятиме ефективнішому використанню зерносировини.

Структура зернопродуктового підкомплексу багатоаспектна, залежно від класифікаційної ознаки виділяють галузевий, функціональний та організаційний аспекти (рис. 2.1).

Зернопродуктовий підкомплекс формується під впливом соціально-економічних умов: економічної політики держави, кон'юнктури внутрішнього та зовнішнього ринків продукції галузей виробництва і переробки зерна, рівня забезпеченості засобами виробництва та трудовими ресурсами, особливості територіально-економічного положення регіональних і національного зернопродуктових підкомплексів АПК та ін.

Рис. 2.1. Структура зернопродуктового підкомплексу АПК

У межах України розвиваються усі три галузі зернопродуктового циклу -виробництво і переробка продовольчого та фуражного зерна, а також переробка зерна на спирт, пиво, крохмаль та ін. Попит і потреби споживачів у продукції зернопродуктового підкомплексу являються рушійним фактором його розвитку.

Хмельницький регіональний зернопродуктовий підкомплекс АПК має 1410 підприємств сільськогосподарської галузі, і 112 хлібоприймальних та зернопереробних підприємств (табл. 2.1).

Таблиця 2.1

Структура зернопродуктового підкомплексу АПК Хмельницької області

Для нормального функціонування зернопродуктового комплексу АПК необхідним є забезпечення збалансованості між можливостями сільського господарства щодо виробництва зерна та потужностями зернопереробних підприємств. Однією з важливих ланок народного господарства України є хлібопекарське виробництво і пріоритетне значення у забезпеченні сировиною Даної галузі належить цінній продовольчій культурі - пшениці, котра має відмінні хлібопекарські властивості.

Слід зазначити, що для пропорційності планомірного розвитку усіх галузей зернопродуктового підкомплексу з тим, щоб домогтися забезпечення населення споживчими продуктами зернопереробки, тваринництво -повноцінною годівлею, землеробство - в повному обсязі насіннєвим фондом, а також забезпечити в необхідних розмірах експортний потенціал зерносировини, раціональна межа виробництва зерна на одну особу становить 1т/ люд. рік.

Однак, як свідчать економічний аналіз, виробництво сільськогосподарської продукції у Хмельницькій області, зокрема зерна, почало різко зменшуватися. За період 1995 - 2001 pp. спад виробництва зерна на одну особу становив майже 47%, а, починаючи з 2002 p., скорочення виробництва зерносировини призупинено і виявлено тенденцію до їх збільшення, проте показники виробництва збіжжя у 2002 - 2004 р. ще не відповідають необхідним обсягам для раціонального розвитку зернопродуктового підкомплексу.

Все це призвело до різкого скорочення виробництва основних для більшості населення України продовольчих товарів - хліба та хлібобулочних виробів і борошна, зменшення ступеня задоволення потреб регіону в цих продуктах на душу населення. Динаміка забезпечення потреб населення регіону в основних продуктах зернопереробної галузі характеризується стійкою тенденцією спаду. Зокрема в 2002 р. у порівнянні з 1985 р. душеве виробництво хліба та хлібобулочних виробів скоротилося у 9,2 раза, а борошна у 2,8 раза. Оскільки продукція зернопродуктового підкомплексу визначає продовольчу безпеку країни, її економічну міцність, то проблема скорочення виробництва зерна й хлібопродуктів набуває стратегічного характеру.

На Хмельниччині вичерпано передумови екстенсивного ведення зернового господарства, тому подальший його розвиток повинен відбуватися на базі інтенсифікації виробництва, пошуку невикористаних резервів підвищення ефективності, удосконалення структури підкомплексу, скорочення втрат на кожному етапі виробництва, організації раціонального використання зерна.

Успішна діяльність сільськогосподарських товаровиробників щодо вирощування зерна високої якості в першу чергу визначає продовольчу безпеку держави і стабільність роботи підприємств зернопереробної промисловості, котрі в свою чергу, впливають на своєчасне забезпечення хлібозаводів борошном, населення - високоякісними хлібопродуктами, а тваринництво і птахівництво -комбікормами.

Важливе значення для ефективного господарювання й успішного виконання виробничих завдань сільськогосподарськими підприємствами має аналіз використання ресурсного потенціалу, тобто визначення ефективності використання землі, виробничих фондів, трудових і матеріальних ресурсів. Підприємства, що в своїй фінансово-господарській діяльності використовують землю, повинні знати її фізичні розміри, хімічний склад, родючість ґрунтів, можливості їх поліпшення та ефективність використання. Основними показниками, котрі характеризують ефективність використання землі, є: структура загальної земельної і посівної площ, ступінь розораності землі, врожайність сільськогосподарських культур, обсяг основних видів продукції, що виробляється і реалізується з 1 га ріллі та угідь.

У сучасних умовах за виробничим напрямком сільське господарство Хмельницької області зерново-буряківниче, відповідно до цієї спеціалізації в господарствах структура посівних площ в середньому така: зернові 55 - 60%, з них озимі - більше 50%, технічні культури - 12 - 13% серед яких пріоритетним є вирощування цукрових буряків, займають понад 80% площ, зайнятих під технічними культурами, кормові культури - 30%, з них багаторічні трави займають понад 35% посівної площі, зменшилася частка картоплі та овоче-баштанних культури до 1 % і менше, що пояснюється високою трудомісткістю і затратністю вирощування цих культур.

Динаміка структури посівних площ характеризується розширенням посівних площ під зерновими культурами з 46,3% у 1970 р. до 61,9% у 2002 р. Збільшення розміру посівних площ під зерновими відбулося за рахунок зменшення посівів кормових культур, що обумовлено процесами скорочення поголів'я тварин, а отже, і зменшенням потреби в кормах.

Нині в Україні вирощуються майже всі зернові культури, але структура їх посівів має відмінності по зонах, що пояснюється їх неоднаковими природно-економічними умовами та напрямками спеціалізації регіонів.

Важливим елементом агротехніки вирощування зернових є запровадження науково-обґрунтованих сівозмін, причому оптимальний розвиток зернового господарства можливий при врахуванні конкретних умов кожного району й області щодо виробництва різних зернових культур. Для Лісостепу оптимальний рівень насичення сівозмін зерновими культурами становить 55 - 60% (30% озимої пшениці і 25 - 30% ярих зернових і зернобобових культур).

В області збільшилася частка зернових культур у структурі посівних площ і зараз перебуває в оптимальних межах. У розрізі зернових культур також відбулися суттєві зміни, зокрема збільшилася питома вага озимої пшениці і гречки, що відповідає встановленому курсу програми "Зерно України" де, зокрема, сказано, що основне виробництво продовольчого зерна озимої пшениці буде концентруватись у степовій і лісостеповій зонах, де природні умови при відповідній технології вирощування сприяють формуванню зерна високої якості.

Проте через фуражну кризу в Україні дедалі частіше рекомендують структуру посівних площ під зерновими переорієнтовувати в бік збільшення вирощування зернофуражних і круп'яних культур. Розмір частки зернобобових у структурі посівних площ помітно зменшився, а це - негативний процес, оскільки за рахунок зернобобових можна вирішити білкову проблему, збалансувати раціони годівлі тварин, поповнити раціони харчування населення високопоживними й корисними продуктами переробки зернобобових культур. Крім того, дана група культур - цінні попередники у сівозмінах для інших сільськогосподарських культур. Ще одним аргументом на захист розширення посівів бобових культур є те, що природні умови Лісостепу найкраще підходять для їх вирощування. У зерновому клині Хмельницької області відбулося збільшення частки перспективної культури в фуражному плані, а також цінної сировини для переробної промисловості - ячменю з 29,9% у 1970 р. до 30,5% у 2004 р. Враховуючи зростаючий характер розвитку пивоварної промисловості, де темпи приросту в 2003 р. (було вироблено 1346 тис. дал. пива) у порівнянні з 2002 р. становили 3,9%, що в натуральних показниках додатково забезпечило виробництво 50 тис. дал. пива, розширення посівних площ під ячменем є позитивним явищем.