Насильство як засіб домінування й панування

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Насильство як засіб домінування й панування

Насильство як засіб домінування й панування

13

Насильство як засіб домінування й панування

Досить тривожним феноменом людського існування є його прагнення до верховенства, домінуванню в чому-небудь, що виражається в конкуренції, суперництві, боротьбі за владу, життєві блага, територію. Самою соціально небезпечною формою прояву цього феномена є війни: світові, регіональні (між окремими державами), міжетнічні, міжконфесійні. Чи існує зв'язок між війнами й агресивністю людини, які є засобу в розпорядженні суспільства для приборкання масових і індивідуальних проявів агресивності?

Питанням насильства в житті людей присвячені багато праць, вони є предметом стурбованості політиків, зачіпають життєві інтереси мільйонів людей в усьому світі. У своїх крайніх вираженнях насильство проявляється у формі воєн, терору, геноциду в міжетнічних відносинах, а в міжособистісних - у вигляді злочинів проти особистості (убивства, грабежі, зґвалтування, бійки з нанесенням каліцтв). Навіть у родині систематично відбуваються насильницькі дії у відношенні дітей і жінок. У сучасному світі відбувається ескалація насильства, як соціального, так і міжособистісного. Всі геополітичні доктрини різного рівня й масштабу засновані на прагненні до домінування в регіоні або у світі насамперед великих держав, засобу масових комунікацій систематично проповідують культ сили, екрани телевізорів заповнені сюжетами насильства. Часом здається, що люди народжуються лише для того, щоб перетворитися у ґвалтівників або їхніх жертв. Чи можна раціонально, науковими методами пізнати, зрозуміти й пояснити феномен панування, домінування й пов'язаних з ними насильства й агресивності людини й суспільства? Сьогодні в цій області існують принаймні чотири напрямки: біогенетичне, психологічне, екологічне й соціальне.

Біогенетичне й етологічне пояснення

К. Лоренц, відомий етолог, затверджував, що існує зв'язок між природною історією агресії, що описує потяг до боротьби у тварини, потяг, спрямований проти своїх родичів, і агресіями в історії людства. Більше того, він ясно висловився за біогенетичної природи агресивності людини, заявляючи, що пагубний по своїх розмірах агресивний інстинкт, що як дурна спадщина й донині сидить у нас, людей, у крові був пронесений через багато тисячоріч як результат генетичної селекції. К. Лоренц повний песимізму відносно сили здорового глузду й почуття відповідальності сучасної людини: Маючи в руках атомні бомби, а в центральній нервовій системі - ендогенні агресивні інстинкти запальної мавпи, сучасне людство ґрунтовно втратило свою рівновагу. Сучасна людина, по Лоренцу, є лише проміжною ланкою між тваринним і істинно гуманною людиною.

Ще далі в переносі на людське суспільство законів миру тварин пішов О. Шпенглер, автор книги «Захід Європи». Напередодні захоплення влади в Німеччині Гітлером він проголосив, що людина - це хижий звір, тобто звір, чиє життя побудоване на вбивстві, і що характер вільного звіра перейшов до організованого народу. При цьому існують народи, чия сильна раса зберегла характер хижого звіра, розбійницькі, агресивні народи - добродії... Людство заплатило 50 млн. життів у процесі приборкання такого хижого звіра у вигляді народу, обплутаного нацистським маренням про право на світове панування німецької раси. Якщо установки О. Шпенглера і йому подібних ідеологів самим переконливим образом спростовані самим фактом Другої світової війни, то твердження К. Лоренца мають потребу в коректуванні за допомогою раціональних аргументів. Критики Лоренца й інші підтримуючі його погляди етологів роблять висновок про їхню непослідовність у міркуваннях; Лоренц призиває до того, щоб ми розділяли як дві принципово різні речі - інстинктивно успадковане й придбане шляхом передачі традицій. Традиції - це насамперед культура, тобто знання, норми й цінності, навички й уміння населення. Отже, при міркуваннях про біогенетичні підстави агресивності людини ми повинні пам'ятати й про багатовікову історію людської культури, що додала людському поводженню пластичність, що сформувала цінність права й можливості вибору лінії поводження й пов'язане із цим почуття відповідальності за вільний вибір.

Якщо говорити про мікрорівень прояву агресивності людей, то представляється вірним твердження Р. Мертона про те, що всяке відхилення від культурної норми (у нашім випадку - насильство над іншим) є нормальна реакція нормальних людей на ненормальні умови. Отже, насильство є в більшій мері реакція людини на умови, що перешкоджають задоволенню людиною якихось своїх потреб, інтересів, ніж прояв уродженого інстинкту агресивності. Існує біогенетичне пояснення альтруїстичного поводження тварин - альтернативи агресивності. Його основу становить відбір родичів, при якій загибель окремих особин забезпечує збереження генів організмів. Людський же альтруїзм принципово іншої й визначається двома основними мотиваціями: механізмом співпереживання, співчуття й потребою додержуватися етичних норм, прийнятим у даній культурі. Етологічні концепції мають значення не тільки для проникнення в таємниці поводження тварин, але й для людинознавства. Академік І.П. Павлов зробив чудовий висновок: «Немає ніякого сумніву, що систематичне вивчення фонду природжених реакцій тварини надзвичайно буде сприяти розумінню нас самих і розвитку в нас здатності до особистого самоврядування». Сучасні оцінки зводяться до усвідомлення необхідності проявляти найбільшу обережність при зіставленні соціального поводження тварин і людини, наділеного свідомістю й феноменом культурного (негенетичного) спадкування. Психоаналітичне пояснення. З. Фрейд затверджував, що потрібно враховувати споконвічну ворожість людей по відношенню друг до друга й що агресія проявляється як що не піддається знищенню чорта людської природи. Випливаючи посилці про перенос на іншу людину того, що гнітить Я індивіда, він переконався, що війну варто розуміти як спробу психологічного самозбереження народу, як вихід назовні деструктивного потяга до самознищення, до смерті. Отже, він витлумачує агресію як вихід потяга до смерті - найважливішого, як уважають багато антропологів, феномена людського існування, що накладає свою печатку на всі життєві прояви людини як істоти кінцевого. М. Маркузе, прагнучи сполучити марксизм і психоаналіз, у свій час дійшов висновку, що панування одних людей над іншими обумовлено в остаточному підсумку біологічними інстинктами. Друга світова війна, однак, показала, що причини війни пов'язані з життєзабезпеченням народів (життєвий простір - німецький нацизм, японський мілітаризм, боротьба за волю й незалежність народів, які стали жертвами агресії). Будемо справедливі. Сьогодні представляється логічним і сучасним висновок З. Фрейда про прийдешнє людства. Він писав: Питання про долю людського роду, очевидно, зводиться до тому, чи вдасться, і якщо вдасться, то якою мірою, у ході культурного розвитку перебороти ті порушення процесу спільного буття, які приводять людини до агресії й самознищення. Основний висновок психоаналітичної теорії: культура в міру її освоєння особистістю переорієнтує агресивність людини, спрямовану назовні, на нього самого, перетворюючись у регулятор поводження. Самокритика, однак, породжує неврози - бич сучасного людства.

Екологічне пояснення агресивності

Живий організм є система, що прагне зберегти свій внутрішній стан, незважаючи на зовнішні коливання (зміна умов перебування й життєдіяльності). У термінах сінергетики, тобто науки про системи, що самоорганізуються, а в нашім випадку - про соціальний прогрес, що самоорганізується, відношення такого організму до фізичного миру можна назвати відношенням стійкої нерівноваги. Стійкість такій нерівновазі надає цілеспрямована витрата попередньо накопиченої енергії самим організмом. Хижак, наприклад, відбирає таку енергію у своїх жертв - рослин, травоїдних тварин, а іноді й у родичів. Убування (завдяки тиску, що врівноважує, середовища) накопиченої енергії викликає зростання ентропії, і якщо не проводити роботу, то організм приходить у стан термодинамічної рівноваги із середовищем, тобто до смерті. Те ж саме відбувається й з людським організмом. Але як соціальним утворенням одержувати енергію ззовні? На будь-якому рівні життя організму, індивідуального або соціального, для того щоб одержувати вільну енергію, необхідно руйнувати якісь інші нерівновагі системи: природу, живі організми (руйнується навіть Сонце - йому залишилося за деяким даними жити біля п'яти млрд. років). Отже, творячи, ми руйнуємо. Зниження ентропії в одному місці супроводжується її підвищенням в іншому - життя й смерть контролюють один одного. Активне творення в будь-якій сфері (матеріальної, соціальної, духовної) супроводжується руйнівною роботою, ентропійним процесом. Цей закон треба враховувати у всіх проектах, правилах, реальних нововведеннях.

Вдивимося в природу - у ній установлений взаємний контроль за руйнуваннями: більше, наприклад, рослин - більше травоїдних, отже, із часом - менше рослин, далі - більше травоїдних - більше хижаків, що, у свою чергу, приводить до зменшення травоїдних, отже, до збільшення рослин, і т.д. У природі немає поняття прогресу, що відбуває в ній зводиться до поняття виживання. Чим вище поверх, тим складніше внутрішня організація. Відбувається, як затверджують сінергетики, інтелектуалізація природи, що дозволяє виживати в нових умовах. На вершині такої піраміди - людина з її розвиненим інтелектом. По логіці такої схеми, людина агресивна по своїй природі, причому більше агресивний, ніж інші види. Приборкання агресивності в суспільстві (насамперед стосовно своїх родичів) відбувається за допомогою культури, спадкування традицій - її цінностей, норм, правил поведінки, правових обмежень агресивності в міжособистісних і соціальних відносинах. Це - самообмеження людства. Деякі мислителі затверджують нині, що міра розвитку інтелекту обумовлює й міру розвитку зброї за принципом атака - захист і що таке самообмеження передбачене природою (або творцем?); наприклад, атомна бомба самим фактом своєї появи й існування диктує відповідне поводження, спрямоване на обмеження агресивності народів. Іншими словами, війна переборюється війною, тобто готовністю до неї стосовно агресора, а екологічне руйнування - екологічною культурою суспільства. Отже, ріст складності організму обумовлений необхідністю виживання, виживання є творення, останнє супроводжується руйнівною роботою зовні, руйнування ж вимагає прояву агресивності, більший інтелект - більша агресивність. Таке сінергетичне пояснення агресивності. Занадто все просто в цій схемі. Загальним недоліком всіх екологічних пояснень агресії й насильства є, на мій погляд, спрощене бачення даної проблеми. Правда, є дослідники, що говорять, що інтелект є інструмент економії агресії. Здається, саме інтелектуальна сила людини в собі самої містить моральні межі свого агресивного прояву - недарма Сократ наполягав на тому, що знання тотожно чесноти. Без знань не було б і ядерної зброї - цього засобу примуса до миру цілих народів. Здається, що екологи намагаються засобами формальної логіки, що не терпить протиріч, вирішувати питання діалектики розвитку природи й суспільства. Тому схеми, побудовані логічно досить правильно, звичайно не розкривають всієї складності проблеми.

Соціальне пояснення насильства. Відоме вираження К. Маркса про те, що насильство завжди було сповитухою історії. Зрозуміло, що це не заклик, а констатація факту (в «Інтернаціоналі» є слова: «Увесь світ насилля ми зруйнуємо»). Насильство пов'язане з жорстокістю у відносинах між людьми (групами, народами), а вона є функція потреби, тобто відчуття недоліку в задоволенні потреб, у першу чергу вітальних. Життєва боротьба за існування посилює відносини людей, і перед цим фактором всі інші фактори агресивності людини відступають на задній план. Взаємна боротьба людей за володіння благами, за соціальну позицію, що забезпечує впливовий статус і престиж, за переваги в утворенні й у власності є соціальною формою прояву феномена домінування людини над людиною, його прагнення до переваги в якій-небудь області, що викликає опір інших. Ясніше всього така боротьба виражена в класовій боротьбі між багатими й бідними, боротьбі пригноблених проти гнобителів і т.д. Ще древні затверджували, що йде війна всіх проти всіх і що силу варто відбивати силою. Такою боротьбою любов відтискується в родину, зводиться або до сексуального, або ж до любові по відношенню лише до близьких, або ж людина шукає підтримки, розуміння й твердження своєї особистості в релігії. Соціальне ж життя нагнітає лише неврози при такому розщепленні людини на борця, що не зупиняється ні перед чим у прагненні домінувати, і люблячого, що розчиняється в іншому. Я людини при цьому розколоте, і почуття, його самовідчуття амбівалентні.. Відносини непрозорі, особистість розщеплена. Сучасне соціальне життя нав'язує індивідові той модус дії, що організує соціальну практику й виступають для індивіда як хабитус - система диспозицій, об'єктивно пристосованих для досягнення певних результатів, тобто соціальних цілей. Для окремої людини хабитус - це коло життєвих необхідностей, у яких активно є присутнім минулий досвід у вигляді схем сприйняття, думок і дій, що й гарантує правильність практик, їхня легітимність в очах людей. Хабитус залежить, однак, більше від розходжень у суспільствах, вихованні, престижі, звичаях і модах, ніж від суб'єктивності індивідів. І якщо соціальне життя диктує індивідам спосіб дій, що найбільше ефективно приводить до мети в даних умовах, то люди звичайно вибирають лінію свого поводження, виходячи із цього диктату. Суспільство, побудоване на принципах домінування, панування одних над іншими, відкриває дорогу до насильства. У рішенні спірних питань всі частіше віддається перевага насильницьким способам рішення конфліктів... істотно розширюється зона дії використання насильства. Кримінальна ситуація в Росії зараз відрізняється винятковою напруженістю, злочину часто приймають характер, що загрожує основам суспільства. Небезпечним феноменом є насильницьке оволодіння бойовою зброєю. Спалаху насильства за останні роки, їхня оцінка й аналіз підводять до думки про те, що головним фактором соціального насильства є не інстинкти агресивності людини - адже за ці роки генотипи не змінилися, - а соціальні умови життя. Отже, мова взагалі повинна йти не про повну ліквідацію насильства в суспільстві, а про його мінімізацію, про максимально можливе зменшення ролі насильства в пропонованих суспільством способах дії, що ведуть до успіху індивіда в сферах економіки й політики. Суспільства, що сповідають рівність суспільного становища людей (різні варіанти соціалізму), прагнуть мінімізувати соціальне насильство, уводячи демократичні правила гри для задоволення прагнення людей до домінування й суперництва (вибори, підвищення владної ролі суспільної думки про ті або інші дії влади або партій, дотримання відповідності міри праці й міри споживання й т.д.). Виникає протиріччя між прагненням людей до волі й правилами, що нав'язуються суспільством, гри. Класичний соціалізм бачив основну причину нерівності й соціального насильства лише в сфері економіки, у характері власності, в експлуатації людини людиною. Практика такого соціалізму виявила, однак, і іншу сторону, не менш важливу - насильство організації над людиною. Твердження нового способу життя (сукупності укладу, рівня, якості й стилю життя, заснованої на суспільній власності на засоби виробництва) могло бути проведене в життя лише шляхом застосування класового насильства за допомогою державної влади (диктатури пролетаріату). Сила держави в рішенні соціальних завдань відчутне зросла. Це привело, та й не могло не привести, до різкого посилення насильства з боку політичних організацій суспільства, тобто до тоталітаризму. Суспільні структури стали диктувати схеми дії, що ведуть до повного підпорядкування індивідів цілям держави й політичної партії.

У суспільствах, що сповідають соціальну нерівність, навпаки, сила держави направляється на підтримку інтересів уже сформувалися, що класично домінують у суспільстві груп і класів (а їхні інтереси видаються за інтереси всіх громадян), на забезпечення свободи особи у всіх сферах життя, насамперед в економічній. Насильство в такому суспільстві має основних своїх корінь в економічних відносинах: левова частина злочинів - економічні. Теоретично сила грошей повинна забезпечувати прогрес в економічній сфері за умови свободи особи, а сила держави (організації будь-якого рівня) - забезпечувати соціальну справедливість, тобто законність, легітимність, перевага тих або інших груп і класів.

Обидва типи суспільства покликаний (виклик кінця двадцятого століття, пред'явлений людству) мінімізувати насильство у відносинах людей і у відносинах влада - громадянин. В основі такої практики лежить вироблений європейською культурою кодекс прав і воль людини.

Реальна конвергенція обох типів суспільства є теоретичною мрією, спрямованої на гуманізацію громадського життя.

Політика: ідеологія й практика. Фанатизм і його форми

Прагнення до домінування одних людей і груп над іншими характерно насамперед для політичної й економічної сфер життя. У політику це боротьба за владу, в економіці - за власність. В обох випадках мова йде про ресурси для життєдіяльності. Домінування забезпечується в остаточному підсумку володінням можливістю розподіляти ресурси. Досягнення домінуючого положення приносить конкретним людям (групам) важелі впливу на інших людей, а через них - на процеси життєдіяльності суспільства. (Метафора важелі впливу розшифровується за допомогою наукових категорій статус, престиж, імідж, власність, авторизація ресурсів і розміщення ресурсів.)

Щоб зрозуміти екзистенціальні джерела насильства в політичній і економічній сферах життя людей, необхідно вдивитися в природу цих видів діяльності. Ні політична, ні економічна (нетрудова) діяльності не мають самі в собі меж свого прояву, позначених мораллю, - у них для досягнення мети припустиме використання будь-яких засобів (право сили, гроші не пахнуть). Цинізм влади, як економічної, так і політичної, загальновідомий. Мова йде тому не про вмовляння цих носіїв влади, а про те, щоб приборкати їх ззовні введенням правил гри як на державному рівні, так і на рівні установ (організацій: партій, рухів, фірм, корпорацій і т.д.). Правила ігри встановлюються законами, принципами й нормами, на підставі вимог права й моралі яких забезпечується їхня легітимність. Головним правилом гри є вибори демократичного характеру, коли виборці так чи інакше переконуються, що той або інший кандидат на представницький, виконавчий або судовий пост дійсно персоніфікує собою необхідні знання й досвід, правові й моральні норми й здатна їх дотримувати. Однак слабістю системи демократії російського суспільства є майже повна відсутність практики навіть мінімальної звітності вибраних діячів перед виборцями (видимо, ця слабість - хронічна, пов'язана з історичним станом менталітету народу). Влада, як політична, так і економічна, має потребу в ідеологічному забезпеченні її функціонування. Ідеологія - духовний засіб боротьби за інтереси, вона не може бути універсальної, адже в суспільстві немає груп з єдиними інтересами (крім захисту Батьківщини). Вона має критичну, мобілізуючу, захисну й роз'яснювальну функції. Пропаганда пов'язана з роз'ясненням основ прийнятої доктрини (ідеології досягнення мети), із критикою інших доктрин і тим самим - із захистом своїх позицій. Агітація покликана мобілізувати людей своєї соціальної бази, електорату, інтереси яких захищаються, на конкретні політичні й інші дії.

В основі будь-якої ідеології лежать ідеї - у них коротко формулюються позиція й основна мета суб'єкта ідеї: нації, класу, групи демографічного або професійного характеру. Будь-яка ідеологія прагне до мергелю (до визнання своїх ідей законними, тобто справедливими, правильними, соціально визнаними). Однак у силу того що немає єдиної ідеології, вона звичайно видає свій соціальний інтерес за загальний інтерес і тому може виступати формою помилкової свідомості. Оборотний увага на те, як часто в мовах політиків звучить слово народ. Насправді народ складається з націй, класів і груп з досить різними інтересами, тому домінуюча група звичайно маніпулює свідомістю людей, уводячи помилкову свідомість у масову свідомість як димову завісу для приховання своїх щирих цілей і реального положення речей у суспільстві, що дозволяє безконтрольно розподіляти блага (авторизувати і розміщати ресурси країни). Тому в суспільстві необхідно мати опозицію реальної влади, що критикує її зі своїх позицій. Боротьба ідеологій у цьому випадку носить для суспільства в цілому рятівний характер, розсіюючи словесний флер будь-якої політичної пропаганди й агітації. Викладене дозволяє нам виділити поняття ідеологічне насильство, під яким варто розуміти вселяння масам ідей, що є небезпечними з погляду розвитку суспільства. Небезпечно те, що спонукує людину або групу до дій всупереч її корінним, тобто життєвим, інтересам. Як це може бути? Адже кожна людина розумна й у силу свого здорового глузду здатна відрізнити правду від неправди в пропаганді. Однак тут є два підводних камені, що перешкоджають людині бути розумним у своїх думках і вчинках, що ставляться до соціального конструювання. По-перше, індивідуальний розум часто не може самостійно охопити складні суспільні явища й розібратися в них, отже, власники засобів масових комунікацій (держава, приватні власники) методами умовчання, помилкової інтерпретації фактів соціального життя можуть спотворити реальну картину процесів, що відбуваються, і вчинків тих або інших осіб. По-друге, ідеологічне насильство пов'язане з любов'ю, щоправда, досить своєрідної. Зупинимося на цьому.

Наша публіцистика зв'язує тоталітаризм лише зі страхом людей перед політичним насильством і беззастережним підпорядкуванням людей велінням влади. Мобілізуючий початок перебуває в сфері любові до ідеї (визнанні її законної), системі, вождеві, а масовий ентузіазм, віра й любов є духовною основою їхньої радикальності. Самоідентифікація особистості з тим або іншим навчанням і його уособленням - вождем - може приймати націоналістичні (Гітлер, Муссоліні), політичні (Ленін, Сталін) або релігійні (Будда, Христос, Мухаммед) форми. Ідентифікація, що супроводжується самозвеличуванням, самозамилуванням, відданістю своїм і ненавистю до інших, доктринальне протипоставленим державі, націям, класу, групі, є найсильнішим захисним механізмом (З. Фрейд) для особистості, що дозволяє їй відволіктися від тягот повсякденності, харчувати надії на краще майбутнє, що скрашує незадовільне сьогодення. Любов і ненависть, їхнє вигадливе сполучення в масовій свідомості приводять в остаточному підсумку до манії величності - продукту соціального нарциссизму у відношенні себе й заниження цінності інших - і тим самим до перекладу ворогів у розряд недолюдей, гідні винищування. У сучасних умовах ця проблема набуває актуальності у зв'язку з посиленням політичного насильства з боку людей, обтяжених свідомістю, що веде до нетерпимості й насильства. Радикалізм пов'язаний з тероризмом, а той, у свою чергу, конкретно обумовлений ідейним або релігійним фанатизмом.

Тероризм багатоликий

Політичний тероризм пов'язаний з боротьбою за владу, релігійний - із прагненням знищити іновірців, корисливий - з витягом матеріальних вигід, націоналістичний - з бажанням знищити, витиснути інші нації, захопити її майно, державний - з потребою в ляканні й придушенні частини жителів країни, що активно виступають проти деспотизму влади, військовий - з ляканням супротивника, реального або потенційного.

Існує тероризм безкорисливий - заради щастя народу. Ідейний тероризм пов'язаний з фанатизмом, механізм формування якого соціальна психологія пояснює як міцне самоототожнення особистості з якою-небудь рятівною ідеєю або з людиною, що володіє високим статусом. Ідея при цьому діє, що й приводить до психологічного відчуження особистості фанатика від людей, тверда прихильність до своїх переконань позбавляє людини волі вибору й відновлення своїх поглядів на життя. Фанатик глухий і не бажає чути раціональної аргументації, тому може стати й часто стає жертвою чужих фантазій і утопій. Високий конформізм веде до посилення сліпої віри, беззастережному прийняттю одкровень лідера, вождя й т.д. Рятівний скепсис залишає людину, його життя перетворюється в служіння. Психоаналіз указує на те, що корінь тероризму, коли люди затверджують себе винищуванням інших, часто невинних, ідуть у передісторію людства: вони пов'язані з архетипами Матері (батьківщини, землі) і Батька (мага, вождя).

Література

1.Назаретян А.П. Агрессия, мораль и кризисы в развитии мировой культуры. - М., 2004

2. Тинберген Н. Соціальне поводження тварин. - К., 1993

3. Павлов И.П. Двадцатилетний опыт изучения высшей нервной деятельности (поведения) животных. - М., 1973.

4.Берковиц Л. Агресія. - К., 2002