Особливості роботи з прийомними сім'ями

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Особливості роботи з прийомними сім'ями

Особливості роботи з прийомними сім'ями

• Вступ
• 1. Прийомні сім'ї, їх особливості
• 1.1 Прийомна сім'я: перші кроки до альтернативних форм опіки дітей
• 1.2 Прийомні сім'ї для дітей - сиріт з функціональними обмеженнями
• 1.2.1 Доцільність створення прийомних сімей для дітей-сиріт з функціональними обмеженнями
• 1.2.2 Практика соціальної підтримки сімей, які виховують дітей з функціональними обмеженнями
• 2. Аналіз поінформованості громадян про прийомну сім'ю
• Висновки
• Список використаних джерел

Адже, такі сім'ї є однією з категорій населення, які потребують постійної турботи і державних соціальних служб, і громадських організацій. Дуже часто батьки не можуть самі справитися з такою тяжкою проблемою, вони звичайно не готові до виховання дітей, які мають будь-які обмеження, отже в цих та інших питаннях вони потребують допомоги від спеціалісті.

Для соціального працівника важливо з'ясувати психологічну атмосферу в такій родині і відношення дорослих членів сім'ї до неповноцінності дитини. Тут з його боку необхідна велика чуйність, адже сьогодні, коли сім'я переживає величезні труднощі, батьки не можуть забезпечити хвору дитину часом навіть самим необхідним.

Психологи відзначили, що з появою дитини, яка має порушення в розвитку в батьків з'являються психічні розлади. У них закріплюється уява, що їх дитина не така, як усі, а значить - погана.

Соціальна робота в таких сім'ях є потрібною та складною. І відповідно тема курсової роботи: "Соціальна робота в сім'ях в яких є діти інваліди" є також актуальною та такою, що потребує детального вивчення. Що ми й спробуємо зробити в нашому невеликому дослідженні.

Мета дослідження розглянути особливості соціально-педагогічної діяльності з прийомною сім'єю.

Об'єктом нашого дослідження є сім'ї, які виховують прийомних дітей.

Предмет - соціальна робота з цими сім'ями.

Актуальність теми, сформована мета дослідження зумовили постановку та розв'язання наступних задач дослідження:

- проаналізувати особливості виховання дітей в прийомних сім'ях;

- провести дослідження роботи соціального педагога з сім'ями, які виховують дитину з функціональними обмеженнями;

- провести дослідження ступеня поінформованості населення про прийомні сім'ї.

Соціально-психологічні й медичні дослідження розвитку дітей, позбавлених батьківської опіки, засвідчують:

Перебування в прийомній сім'ї відкриває нові можливості для соціалізації й ресоціалізації дитини через її інтеграцію в різні сфери сімейної життєдіяльності. Задоволення потреб в афіліації є обов'язковою умовою відродження почуття базової довіри дитини до навколишніх, встановлення гармонійних взаємин як з прийомними батьками, так і з їхніми рідними дітьми. Депривовані діти схильні виявляти надмірну афектацію навіть за найменшого незадоволення, обмеження будь-яких їхніх потреб чи регламентацій їхньої поведінки, що пояснюється тривалою залежністю від інших та несформованістю власних засобів досягнення бажаного, хронічною фрустрованістю різного виду потреб, зокрема й життєво важливих, а також браком саморефлексії.

Інститут прийомних сімей має неабиякі соціальні й економічні переваги перед інтернатною системою утримання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, в тому числі дітей з функціональними обмеженнями. Адже утримання в інтернатних закладах є однією з найбільш витратних форм піклування, тому що окрім прямих витрат на забезпечення умов життя, виховання, освіти і лікування дітей воно потребує великих асигнувань на підтримку інтернатної інфраструктури - експлуатацію будівель, ремонт і поповнення іншої матеріально-технічної бази, зарплатню персоналу тощо.

В Україні витрати на утримання однієї дитини протягом року в інтернатному закладі щонайменше вдвічі перевищують середні витрати на виховання дитини у прийомній сім'ї. Так, за даними Державного комітету статистики України у 1997 р. утримання однієї дитини в інтернатних закладах і дитячих будинках сімейного типу становило відповідно 7,3 та 2,6 тис. грн. Авторам відомі інтернатні заклади, де у 2000 р. кошторис загальних витрат становив більше 900 грн. у перерахунку на одну дитину на місяць.

Крім того, значним навантаженням для бюджету країни після закінчення інтернату і суттєвим чинником погіршення соціального середовища є той факт, що випускники інтернатів, в силу специфіки навчання, освіти і виховання, недостатньо підготовлені до самостійного життя, набуття достатнього соціального статусу, і внаслідок цього існує небезпека поповнення ними маргіналізованих і криміналізованих прошарків населення.

Тому, цілком виправданим є поширення інституту прийомних сімей, за прикладом багатьох країн, як альтернатива небажаним соціально-економічним наслідкам функціонування інтернатної системи. Очевидно, що й в Україні держава і суспільство зацікавлені в пошуку додаткових до інтернатної форми виховання, більш дешевих і ефективних шляхів вирішення проблем опіки дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, в тому числі дітей з функціональними обмеженнями.

Більше того, влаштування сімейного виховання дітей-сиріт з функціональними обмеженнями, які зараз утримуються в інтернатах, є не менш актуальним для держави і суспільства, ніж влаштування сімейного виховання здорових дітей-сиріт. Доцільність цього як з економічної, так і з гуманістичної точки зору зумовлена тим, що діти-сироти, які на додаток до соціального лиха (сирітство) мають ще й лихо зі здоров'ям (інвалідність), є найбільш незахищеною категорією дітей взагалі, і суспільство, яке не приділяє особливої уваги цій категорії дітей, не може вважатися таким, що відповідає вимогам міжнародної спільноти. Крім того, багато хто з числа дітей з функціональними обмеженнями, які утримуються в інтернатах, має хвороби, прояви яких підлягають пом'якшенню або усуненню взагалі за умов надання індивідуального підходу до виховання і освіти, спеціальних психофізіологічних і медичних корекційних впливів. Але ці діти в інтернатних умовах обмежені у можливостях суттєвого поліпшення перебігу хвороб саме з причини відсутності індивідуального підходу, котрий їм абсолютно необхідний. Чимало таких дітей в умовах сімейного виховання отримали б можливість забезпечити своє існування по досягненні повноліття шляхом опанування навичками життя в суспільстві завдяки природно притаманному сім'ї індивідуальному підходу до навчання дитини. Але, вихована в інтернатних умовах, ця частина потенційно здатних до соціалізації дітей поповнює контингент дорослих утриманців будинків-інтернатів для інвалідів саме тому, що позбавлена можливості опанувати навичками дорослого самостійного життя [16; 14].

Слід зазначити, що в багатьох країнах Європи і в Америці саме прийомна сім'я є найбільш поширеною формою сімейної опіки. На Заході витоки інституту прийомних сімей були пов'язані з незадоволенням навчально-виховними закладами інтернатного типу ще з середини XX ст. Вважалося, що виховання в закритих навчально-виховних закладах призводить до втрати дітьми індивідуальності, життя дітей-сиріт в інтернатах надто ізольоване від життя суспільства, вихованці не мають достатнього правового захисту. У зв'язку з цим у ряді держав була започаткована політика, спрямована на зведення до мінімуму кількості інтернатних закладів, і в деяких країнах їх не існує.

Цікаво, що одним з головних завдань деінституалізації опіки щодо дітей-сиріт з функціональними обмеженнями у західній моделі є підготовка дитини до майбутнього дорослого життя, яке має бути по можливості максимально самостійним. Тобто досить чітко простежується прагматизм підходу і практичний зиск для суспільства.

Дещо інші ідеологічні витоки прийомної опіки і взагалі системи піклування про калік і сиріт традиційні для України як переважно православної, слов'янської країни. Ще починаючи з указів князя Володимира за часів Київської Русі, опікування такими явищами як каліцтво, злиденність, сирітство було тісно пов'язане з християнським вченням. Саме при монастирях та церквах діяли спеціальні будинки для дітей із вадами розвитку. Так, у Києво-Печерському монастирі у першій половині XI ст. за ініціативи ігумена Феодосія було засновано перший з подібних інститутів на теренах держави - будинок для дітей-сиріт, серед яких виховувалися сліпі, глухонімі, каліки. Оскільки релігійні інституції були й головними центрами духовного розвитку того часу (освіти, науки, медицини), то в суспільстві стверджувався гуманістичний підхід до явища опіки нужденними. Очевидно, можна припустити, що головним завданням опіки в християнській моделі було за тих часів не стільки досягнення прагматичних результатів (наприклад забезпечення самостійності дитини-каліки у майбутньому житті), скільки здійснення опіки як такої, тобто гуманітарного, богоугодного процесу.

Ці відмінності в історичних коренях опіки щодо дітей-сиріт з функціональними обмеженнями доцільно мати на увазі, вивчаючи досвід функціонування прийомних сімей в різних країнах і визначаючи перспективи його поширення в Україні. Частково ними пояснюються чітка практична спрямованість завдань, які вирішують на Заході прийомні сім'ї, існування великої кількості експериментальних доказів ефективності інституту прийомних сімей, досить прості методики визначення цієї ефективності.

Фінські соціальні працівники наголошують на перевагах виховання в прийомних сім'ях, оскільки дані численних експериментів свідчать, що найбільш повноцінний розвиток дитина одержує від матері або особи, що її замінює постійно. Вони зазначають, що після реформування системи піклування в бік створення прийомних сімей вона суттєво покращилася. Переконливі докази поліпшення цієї системи були отримані приблизно у 80-ті роки, тобто через 10-20 років після початку реформування [24; 44].

Цікавим для України може бути досвід Великобританії щодо влаштування прийомних сімей для дітей і молоді з функціональними обмеженнями. Так, на міжнародній конференції "Дитинство в Україні: права, гарантії, захист" (Київ, листопад 2000 р.) Д. Куперс, одна з найдосвідченіших англійських соціальних працівників, повідомила, що у Великобританії існує черга на усиновлення і влаштування у прийомні сім'ї дітей навіть із синдромом Дауна. Це результат 30-річної цілеспрямованої роботи з розвитку інституту піклування про дитину взагалі, зокрема дітей і молоді з функціональними обмеженнями.

Цікаво, що всупереч рекомендаціям багатьох вітчизняних дослідників не влаштовувати у прийомні сім'ї дітей з важкими формами вад і захворювань англійська фостерна система практично не визнає обмежень за ознакою діагнозу - всі діти вважаються придатними для влаштування в прийомну сім'ю. Пріоритет мають ті потенційні прийомні батьки, які вже мають досвід і знання про специфіку захворювання потенційної прийомної дитини. Крім того, соціальні служби Великобританії більш схильні віддавати дітей під опіку родичам, ніж у прийомні сім'ї чужих людей. Вважається, що там дитині надається більша підтримка, забезпечується кращий догляд, хоча менш успішно та швидко досягається юридична і фактична незалежність дітей, існує більший ризик неповноцінного виконання прийомними батьками виховних функцій. Тому, в ході соціального супроводу цих сімей, соціальні служби намагаються врівноважувати вплив неформальних приватних стосунків членів прийомної сім'ї на виконання обов'язкових повноважень, які делеговані державою прийомним батькам.

Інститут прийомних сімей в останні 2-3 роки розвивається також на теренах країн колишнього соціалістичного табору в Центральноєвропейському (Албанія, Молдова), в Азіатському (Киргизстан) регіонах і на Кавказі (Грузія).

Особливої уваги заслуговує підхід фахівців США стосовно виховання дітей з розумовими вадами. Зацікавленість ним зумовлюється тими обставинами, що в Україні серед дітей з різними видами функціональних обмежень (сліпота, слабкий зір, глухота, глухонімота, туговухість, поліомієліт та церебральні паралічі, важкі порушення мови, затримка психічного розвитку, розумова відсталість тощо) найбільша частина припадає на розумове відсталих дітей. Навіть існуюча інтернатна система розрахована таким чином, що шкіл та шкіл-інтернатів для розумове відсталих дітей більше 60% загальної кількості усіх шкіл та шкіл-інтернатів для дітей з вадами розумового або фізичного розвитку.

Основні завдання американської системи виховання дітей з розумовими вадами дещо відрізняються від вітчизняної. Так, у США вважається, що кінцевою метою навчання і виховання таких дітей є вироблення навичок, які дали б змогу існувати самостійно, прищеплення корисних соціальних умінь, які дозволятимуть їм жити і працювати у звичайному середовищі. У зв'язку з таким підходом загальноосвітня підготовка і розвиток процесів пізнання не займають значне місце в роботі з розумово відсталими дітьми. Завдання американських дефектологів щодо навчання дітей з розумовою відсталістю, сформульовані Національною асоціацією освіті більше 30 років тому, передбачають: досягнення економічної ефективності навчання; виховання таких поведінкових навичок, щоб інші члени сім'ї не відчували тягаря від перебування вдома дитини з розумовою відсталістю; виховання таких моральних цінностей, які б дозволили дитині у майбутньому бути рівноправним громадянином країни [15; 35].

Такі особливості виховання і навчання дітей з функціональними обмеженнями, зумовили відповідне пристосування і системи прийомної опіки. З часом виникли прийомні сім'ї-спеціалісти, які брали на утримання дітей з вадами розумового або фізичного розвитку. Крім того, вони брали й дітей переважно підліткового віку, в яких спостерігалися проблеми з поведінкою. Батьки таких прийомних сімей-спеціалістів мали бути краще підготовлені, відповідати завищеним, порівняно з іншими прийомними сім'ями вимогам, адже зазначені категорії дітей вимагали й особливого ставлення, й більшого часу для прищеплення навичок соціалізації, й наявності в батьків певних спеціальних знань [24; 26].

Слід зазначити, що матеріальне забезпечення діяльності прийомних сімей диференціюється в залежності від стану здоров'я дітей та особливостей їхньої поведінки. Сім'ї, що утримують дітей з проблемами у поведінці, а також дітей з функціональними обмеженнями, як правило, отримують кошти у більшому розмірі, ніж прийомні сім'ї із здоровими дітьми без особливих проблем у поведінці.

Кошти на свою діяльність прийомні сім'ї одержують в місцевих органах влади, фінансування, як правило, складається з двох частин відшкодування витрат на утримання дитини і заробітної платні за виконання виховних функцій. Причому, розмір заробітної платні не настільки великий, щоб заохотити до цієї роботи людей, які не відчувають до неї схильності. Основний мотив прийомних батьків - бажання допомогти дітям [19; 28].

Надзвичайно важливу роль у життєдіяльності прийомних сімей відіграють соціальні працівники. Соціальні служби постійно спостерігають за діяльністю цих сімей, ненав'язливе контролюють виховний процес, проводять навчання сімей, надають різнобічну допомогу. Для певних категорій дітей з функціональними обмеженнями і особливими відхиленнями у поведінці допомога соціальних працівників може у разі потреби надаватися цілодобово. Соціальні служби розподіляють кошти, виділені центральними державними чи місцевими органами влади на діяльність прийомних сімей, визначають тривалість перебування дітей у сім'ях, адже вона може бути різною, залежно від обставин та умов [6; 48].

З метою підтримання сприятливої для функціонування прийомних сімей моральної атмосфери, соціальні служби закріплюють за ними мультидисциплінарні команди, діяльність яких спрямована на вивчення стосунків у сім'ї, покращення якості її функціонування, своєчасної соціальної допомоги у разі потреби. Діяльність мультидисциплінарних команд системна і безперервна, спрямована на надання різнобічних послуг, їх координацію, здійснення моніторингу втручань в сім'ї, профілактику, системне медичне обстеження дітей і педагогічне спостереження процесу їх розвитку. Оскільки усім дітям, які потрапляють в прийомні сім'ї, доводиться долати труднощі адаптації до нової сім'ї, для них розроблено спеціальну методику соціальної терапії, яка враховує чинники віку дитини, часу першого влаштування в прийомну сім'ю, кількість місць розміщення протягом опіки тощо [10; 75].

Передумовами успіху у практиці створення прийомних сімей є ретельний відбір прийомних батьків, чітке визначення індивідуальних проблем дітей і відповідна спрямованість в роботі прийомної сім'ї, готовність фахівців з усіх служб (медичних, педагогічних, соціальних) співпрацювати у процесі створення і функціонування прийомної сім'ї. Важливо також не допускати багаторазового переміщення дитини із сім'ї в сім'ю, збільшувати термін перебування на одному місці опіки, забезпечувати адекватне сприйняття прийомними батьками проблем дитини. В іншому випадку проблеми дитини можуть ще більше загостритися і стануть на заваді вихованню [12; 20].

Незважаючи на те, що підкреслюється як негативно впливає на дитину багаторазове переміщення з сім'ї в сім'ю, американська соціальна система демонструє дивну гнучкість підходів до функціонування прийомних сімей. Наприклад, у деяких випадках прийомні діти можуть побувати у різних прийомних сім'ях поки не знайдуть таку, яка найбільше їм підходить. Головне - результативність виховання в прийомній сім'ї, і соціальні працівники її досить ретельно досліджують. Вони неодноразово доводили, що виховання дітей в прийомних сім'ях сприяє засвоєнню соціальних навичок, зменшенню кількість проблем поведінки, поліпшенню психологічного пристосування і зменшенню труднощів адаптації до дорослого життя.

Найбільшої уваги, на думку американців, діти потребують протягом першого року перебування в прийомній сім'ї. При вдало організованому догляді вже в перший рік у більшості дітей спостерігаються значні зміни у розвитку на краще. Важливу роль у цьому процесі відіграє належне забезпечення дітей відповідними їх віку книжками та ігровим матеріалом, додаткове навчання прийомних батьків, стимуляція емоційної сфери дітей та мотивація їх до розвитку [12; 25].

Американська практика яскраво демонструє ефективність інституту прийомних сімей для дітей з функціональними обмеженнями, адже більшість дітей, які потрапляють у цій країні до прийомних сімей, має фізичні або розумові вади або й ті і інші разом. При обстеженні дітей з функціональними обмеженнями перед влаштуванням у американські прийомні сім'ї була виявлена наявність аномалій принаймні в одній з фізіологічних систем організму близько у 65% випадків. Решта дітей мали аномалії більше ніж у одній фізіологічній системі організму. Приблизно 35% цих дітей вважалися такими, що неспроможні навчатися, понад 20% мали слабкий імунітет, більше 4% - хронічні хвороби, понад 4% - затримку розумового розвитку. Результати досліджень довели, що перебування цих дітей в прийомних сім'ях сприяє своєчасному виявленню та усуненню фізичних та розумових вад [17; 41].

Діти, які виходять в доросле життя з прийомних сімей переважно долають проблеми несприятливого дитинства і у більшості випадків (56%) добре інтегруються в суспільство або виявляють середній ступень інтегрованості (12%). Лише у 20% випадків відзначається часткова інтегрованість, а взагалі не в змозі інтегруватися в доросле життя не більше 10% дітей [18; 22]. Американські соціологічні дослідження, які проводилися до і після влаштування у прийомні сім'ї, доводять, що діти високо оцінюють умови життя і ставлення до них у прийомних сім'ях, задоволені доглядом за ними і житлом, здебільшого відчувають любов і безпеку [19; 32].

Отже, є всі підстави вважати, що практика соціальної роботи в різних країнах світу досить переконливо доводить доцільність трансформації інститутів піклування щодо дітей-сиріт з функціональними обмеженнями в напрямку поширення сімейних форм опіки, зокрема прийомних сімей.

Актуальність запровадження багатьох форм і технологій соціальної підтримки з боку різних організацій зумовлена тим, що вони дуже суттєво розширюють можливості соціалізації дітей з функціональними обмеженнями. Без участі цих організацій самостійно реалізувати багато заходів з соціальної інтеграції таких дітей не в змозі ні рідні сім'ї, ні прийомні сім'ї, ні інтернатні заклади, що їх виховують. Важливість співпраці батьків, які виховують дітей з функціональними обмеженнями, та вихователів інтернатних закладів з різними організаціями соціальної підтримки, беззаперечна з точки зору розширення кола спілкування таких дітей, ознайомлення батьків і вихователів з інноваційними формами і методами соціалізації, отримання допомоги у вирішення різноманітних соціальних і психолого-педагогічних проблем.

Різні форми, методи і технології соціальної підтримки дітей з функціональними обмеженнями запроваджуються в Україні державними і громадськими організаціями. Серед державних організацій основними є соціальні служби для молоді, підпорядковані Державному комітету молодіжної політики, спорту і туризму України, та підрозділи системи соціального забезпечення, підпорядковані Міністерству праці та соціальної політики України. До громадських організацій належать передусім об'єднання батьків дітей з функціональними обмеженнями, об'єднання громадян за ознакою походження інвалідності або видів від і захворювань, недержавні фонди та благодійні організації тощо.

Слід зазначити, що на практиці державні і громадські організації досить часто діють спільно. Підрозділи системи соціального забезпечення можуть підтримувати громадські організації, використовувати їх досвід щодо нових форм соціальної роботи з дітьми, які мають функціональні обмеження, влаштовувати оздоровлення і відпочинок дітей. Соціальні служби для молоді підтримують громадські об'єднання організаційно і матеріально, надають методичну допомогу, проводять спільні заходи, реалізують спеціальні програми соціальної підтримки конкретних вікових категорій дітей з різними вадами і захворюваннями.

Одним з прикладів такої співпраці може слугувати діяльність соціальної служби для молоді Київської міської державної адміністрації - саме у Києві виділяються найбільше коштів на програми соціальної сфери, завдяки чому можливості територіальної громади у соціальній підтримці осіб з функціональними обмеженнями досить відчутні. Так, загальне фінансування міської програми "Турбота", спрямованої на соціальну підтримку малозабезпечених киян, (у тому числі близько 115 тис. пенсіонерів-інвалідів, 75 тис. одержувачів допомоги сім'ям з дітьми, майже 8 тис. дітей-інвалідів) становить 125 млн. гривень.

Розуміючи потреби розширення можливостей соціалізації 7,7 тис. дітей з функціональними обмеженнями віком до 16 років, які мешкають на території Києва, міська соціальна служба для молоді розробила комплекс програм "Разом заради розвитку", спрямованих на соціальну адаптацію та інтеграцію в суспільство дітей з функціональними обмеженнями.

Окремі програми цього комплексу спеціально розраховані на формування системи соціально-педагогічної допомоги громадським об'єднанням інвалідів, залучення членів громадських організацій до участі у програмах соціальної служби, її акціях та заходах, налагодження зв'язків з фондами та зацікавленими організаціями для реалізації програм соціальної допомоги дітям і молоді з особливими потребами. Так, програма "Сприяння діяльності громадським об'єднанням інвалідів" передбачає підготовку спеціалістів соціальних служб для молоді на семінарах, тренінгах, "круглих столах" тощо, а також стажування спеціалістів районних служб у громадських організаціях інвалідів. У межах цієї програми вивчається досвід громадських організацій, проводяться спільні заходи державних і громадських організацій щодо соціальної інтеграції дітей з функціональними обмеженнями.

Виявилася популярною програма "Книжки для дітей-інвалідів", у ході якої 100 молодих волонтерів двічі на місяць відвідували 800 дітей з функціональними обмеженнями вдома, влаштовували спільні читання, спілкувалися. Програма "Ігротеки для дітей-інвалідів", в якій задіяні майже 200 молодих людей, котрі організовують діяльність та формують мережу соціально-реабілітаційних центрів, розрахована на соціальну адаптацію дітей, хворих на дитячий церебральний параліч. Більше 2 тис. дітей і членів їхніх сімей отримали протягом року індивідуальні консультації психологів, юристів та соціальних педагогів. Влаштовано понад 200 концертів, вечорів відпочинку, конкурсів, фестивалів, святкових ранків тощо, в яких взяли участь близько 7,5 тис. осіб. Щотижневе проводяться ігротеки, працюють гуртки малювання, виготовлення м'яких іграшок, макраме тощо.

Програма "Підтримка розвитку творчості молодих інвалідів" спрямована на розкриття творчого потенціалу дітей та молоді з особливими потребами, сприяння його подальшому зростанню. В межах цієї програми понад 300 молодих людей з ініціативи соціальної служби протягом року провели близько 60 районних фестивалів, виставок творчих робіт, конкурсів, екскурсій, у яких взяли участь більше 6 тис. осіб. Приблизно 1,5 тис. дітей з функціональними обмеженнями отримали можливість взяти участь в діяльності художніх гуртків, студій, клубів творчого спілкування.

Принципово, що зазначені програми реалізуються спільно не лише з державними закладами і установами (бібліотеками, інтернатними закладами, територіальними центрами медико-соціальної допомоги тощо), а й з громадськими організаціями, що опікуються проблемами дітей з функціональними обмеженнями. Адже численні проблеми, які перешкоджають соціальній інтеграції цих дітей, можуть бути вирішені саме за допомогою громадських організацій, що здатні систематично надавати соціальні послуги, запроваджувати інноваційні форми соціалізації, корекції вад і захворювань, поширювати набутий досвід для рідних і прийомних батьків, працівників інтернатів, влаштовувати групи само- і взаємодопомоги.

Наприклад, у Київській територіальній громаді працює не так вже й мало громадських організацій для дітей з функціональними обмеженнями - благодійне товариство допомоги інвалідам та особам з інтелектуальною недостатністю "Джерела", київська міська громадська організація допомоги та сприяння дітям-інвалідам з дитинства "Церебрал", приватна "Школа життя" для аутичних дітей, спеціальна школа для дітей з вадами фізичного та розумового розвитку "Надія", спеціальний навчальний просвітницький центр "Сполох", Центр соціальної роботи з дітьми, що мають функціональні обмеження, Українського інституту соціальних досліджень з громадським об'єднанням батьків "Родина", товариство реабілітації дітей-інвалідів м. Києва "Дитинство", клуб дітей-інвалідів "Журавлик", клуб "Виноградар", творче об'єднання "Афродіта", благодійні фонди "Діабетик", "Нефрон", "Онколог", фонд дітей-інвалідів "Квіти полину", "Діти Чорнобиля за виживання", "Віра", "Особлива дитина", "Варнава", фонд допомоги дітям-інвалідам, асоціація "Родовід", громадська організація "Дзвіночок" тощо.

Але вивчення досвіду їхньої діяльності показує, що безкоштовно надавати комплексні соціальні послуги дітям з функціональними обмеженнями і членам їхніх сімей поки що спроможні далеко не всі громадські організації. Як правило, найбільш активно працюють об'єднання батьків дітей з функціональними обмеженнями, які фінансуються з джерел недержавних фондів, благодійних організацій, спонсорів тощо. Деякі з цих організацій, які довели свою ефективність і надають послуги безкоштовно, набули чималого авторитету в місцевих громадах і залучають до фінансування держбюджети! джерела - кошти соціальних служб для молоді, управлінь соціального захисту населення, інших організацій. Саме вони напрацьовують найбільш цікавий досвід, демонструють відчутні успіхи.

Наведемо кілька прикладів з діяльності відомих київських організацій, аби батьки прийомних і рідних сімей, фахівці інтернатних закладів, які виховують дітей з функціональними обмеженнями, могли уявити характер того досвіду і консультативної допомоги, яку можливо отримати в цих організаціях.

Київська міська громадська організація допомоги та сприяння дітям-інвалідам з дитинства "Церебрал" об'єднує близько 600 дітей і підлітків, хворих на дитячий церебральний параліч, розробила модель соціальної реабілітації таких дітей, що передбачає навчання навичкам самообслуговування, організацію клубів спілкування, видання дитячого журналу, організацію служби зайнятості. В організації зібрано статистичні дані стосовно дітей, хворих на дитячий церебральний параліч, існуючої для них у м. Києві реабілітаційної бази. Проведено аналіз законодавчої бази щодо інвалідів, аналіз становища і потреб молодих інвалідів з фізичними вадами. Накопичений великий досвід співпраці з міжнародними організаціями, завдяки чому отримано власне реабілітаційне обладнання. Працює центр соціальної реабілітації, підлітковий клуб, районні групи денного перебування. Діти набувають навички роботи з комп'ютером, спілкуються з психологом, працюють на реабілітаційному обладнанні. Київська міська державна адміністрація з 1998 р. проводить роботу з поширення досвіду "Церебралу" у кількох районах міста, створення денних центрів перебування дітей, хворих на дитячий церебральний параліч, за рахунок міських коштів.

Вагомий внесок у концепцію створення комплексної системи соціальної реабілітації розумове відсталих осіб зробили працівники благодійного товариства допомоги інвалідам та особам з інтелектуальною недостатністю "Джерела". "Джерела" працюють за програмами діяльності Центру соціальної реабілітації для інвалідів із інтелектуальною недостатністю; створення моделі навчально-виробничого комплексу для працевлаштування інвалідів із інтелектуальною недостатністю в Україні; формування позитивної громадської думки щодо адаптації розумово відсталих інвалідів у громаді; створення моделі післяшкільної освіти для випускників допоміжних шкіл-інтернатів для дітей з інтелектуальною недостатністю (програма "Випускник"); діяльності консультаційного пункту для родин, що виховують розумово відсталих інвалідів тощо. Товариство видає методичну літературу для тих, хто працює з дітьми з інтелектуальною недостатністю, проводить семінари, наради з обміну досвідом, завжди доброзичливо допомагає всім, хто звертається за порадою та підтримкою. Діти й молодь, які користуються послугами "Джерел", кожного року демонструють відчутні успіхи в розвитку.

Слід зазначити, що діяльність таких організацій, як "Джерела", "Церебрал" та деякі інші спрямована на допомогу одній, досить чітко визначеній категорії осіб з функціональними обмеженнями, наприклад особам з інтелектуальною недостатністю ("Джерела"), особам з дитячим церебральним паралічем і деякими захворюваннями нервової системи "Церебрал" тощо. Такий підхід безперечно має ряд переваг щодо поглиблення і спеціалізації методик реабілітації відповідно до характеру захворювань.

Проте громадських організацій, що опікуються проблемами дітей з функціональними обмеженнями, не вистачає, а ті, що діють, як правило, малопотужні. Адже не мають повноцінного державного фінансування і звичайно працюють на засадах кооперації різних джерел фінансового і матеріально-технічного забезпечення. Так, приміщення може безкоштовно надаватися районною владою; оздоровлення дітей може відбуватися за рахунок районного або міського бюджету або за допомогою Українського державного центру соціальних служб для молоді. Комунальні послуги, придбання обладнання, зарплатня фахівцям та інші витрати фінансуються у кращому випадку усіма переліченими джерелами частково, а також сторонніми донорами (як правило, міжнародними організаціями - ЮНІСЕФ та іншими, іноземними, а інколи вітчизняними благодійниками, спонсорами тощо). Інколи фінансування з державних джерел взагалі може не надходити. Тоді залишається розраховувати тільки на донорів, які не несуть жодних фінансових обов'язків і діють як доброчинники.

Саме так побудована робота Центру соціальної роботи з дітьми, що мають функціональні обмеження, Українського інституту соціальних досліджень. Приміщення для розташування Центру було безкоштовно надано державною адміністрацією Жовтневого району м. Києва враховуючи те, що соціальні послуги надаватимуться переважно мешканцям місцевої територіальної громади. Витрати на утримання взяв на себе Український інститут соціальних досліджень за рахунок коштів від госпрозрахункової діяльності.

Клієнти Центру - діти і молодь мають різні захворювання (дебільність, імбецильність, дитячий церебральний параліч, епілепсія, аутизм, соматичні захворювання, глухота тощо). Центр, який об'єднує дітей переважно за територіальною ознакою, пропонує діяльність різних підрозділів: надання індивідуальних консультацій психологів для дітей і батьків; група денного перебування дітей; гурток образотворчого мистецтва; ляльковий театр; комп'ютерний гурток; творче об'єднання "Подолання", яке видає власний альманах з однойменною назвою; батьківський клуб "Родина".

Кожна дитина проходить первинне обстеження, для неї розробляється індивідуальна корекційна програма. В залежності від особливостей розвитку, раз або два рази на рік психолог проводить проміжне обстеження, за результатами якого індивідуальна програма коригується. Під час індивідуальних занять протягом 40-60 хвилин психолог працює з дитиною за спеціальною програмою, побудованою на вправах, що мають специфічну структуру та розраховані на розвиток імітації, сприйняття, грубої моторики, тонкої моторики, координації очей та рук, когнітивних здібностей, мови, навичок самообслуговування, інших соціальних навичок. Проводиться також робота в групі денного перебування, яку двічі на тиждень відвідують діти, з приблизно однаковим ступенем розвитку, але різного віку. Кількість дітей, які одночасно відвідують групові заняття не перевищує 4-5 осіб. Змістом занять переважно є спілкування, рольові та рухливі ігри, тобто ті види діяльності, які сприяють формуванню навичок соціальних взаємовідносин, відрізняються від звичного спілкування в родинному колі.

Разом з дітьми в роботі Центру беруть участь і батьки, які об'єдналися в сімейний клуб "Родина". Щосуботи проходять засідання цього клубу, проводяться родинні заходи, відзначаються свята. Батьки приходять, щоб одержати підтримку, пораду щодо подолання життєвих негараздів, зустрітися з іншими батьками з такими ж проблемами, але які вже мають досвід з їх вирішення. Клуб влаштовує просвітницько-інформаційні зустрічі з працівниками медичних, педагогічних, соціальних закладів, ознайомлює з досвідом роботи інших товариств інвалідів, організовує індивідуальні та групові консультації психологів, юристів з питань виховання дітей з особливими потребами.

Можливо, було б доцільно удосконалити механізм взаємодії громадських і державних організацій, з тим щоб, з одного боку, держава взяла більш активну участь у фінансуванні громадських організацій, а з іншого - певною мірою координувала їх діяльність. Поки що цьому заважає традиція відсутності сталого досвіду такої взаємодії у нашому суспільстві, неповна відповідність цьому нормативно-законодавчої бази.

Крім того, має місце й певна організаційна невизначеність діяльності щодо проблеми інвалідності в Україні на загальнодержавному рівні. Зараз роботу з особами з функціональними обмеженнями виконують структурні підрозділи принаймні чотирьох центральних органів державного управління - Міністерства праці та соціальної політики, Міністерства охорони здоров'я, Міністерства освіти і науки, Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму. Але на практиці поки що не відчувається ініціатив щодо об'єднання й координації спільних зусиль з метою удосконалення усієї системи соціальної роботи з цією категорією населення, ефективного розподілу спільних ресурсів.

У практичній діяльності, яку здійснюють переважно структури місцевих органів самоврядування, невизначеність єдиного підходу до діяльності у сфері інвалідності призводить до різноманітних казусів. Наприклад, чудова ініціатива Київської міської державної адміністрації зі створення у районах м. Києва центрів соціальної реабілітації для дітей, хворих на дитячий церебральний параліч та деякі органічні ураження нервової системи (з урахуванням досвіду організації "Церебрал"), зазнає труднощів у практичному втіленні через неузгодженість міжвідомчих нормативів. Центри для дітей почали створюватися при центрах соціального обслуговування, допомоги та захисту одиноких пенсіонерів, інвалідів та малозабезпечених, що підпорядковані районним управлінням соціального захисту населення. Відповідно, працівники дитячих центрів мають працювати за нормативами, що діють в системі соціального захисту населення. Це означає, що лікарям та педагогам не зараховується професійний стаж, вони не користуються додатковою відпусткою, не мають скороченого робочого часу за нормами системи освіти й охорони здоров'я. Невелика зарплатня, не завжди вдале адміністрування з боку служб соціального забезпечення, яким бракує досвіду соціальної реабілітації дітей з функціональними обмеженнями, провокують плинність кваліфікованих кадрів, а вакантні місця, як правило, заміщаються непрофесійними працівниками.

Попередніми дослідженнями [2] було доведено, що процес створення прийомної сім'ї є процесом прийняття рішення окремо на кожному етапі розвитку: інформаційному, ознайомлювальному, підготовчому, створення та функціонування прийомної сім'ї, виходу дитини в самостійне життя, збереження взаємостосунків прийомних батьків із прийомними дітьми після завершення їхнього перебування у прийомній сім'ї.

Незначна кількість опитуваних відмітили, що інституційна система колективного утримання та виховання дітей приховує в собі такі згубні для повноцінного розвитку дитини чинники, як ізоляція (5%), відсутність зразків сімейного життя (20%), депривація за браком умов для задоволення основних потреб розвитку дитини (5%), колективне утримання дітей (7%), що, перш за все, негативно позначається на їхньому емоційному розвитку (5%), хоча вже давно відомо і доведено дослідженнями, що відчуття повноти життя і власного щастя забезпечує людині не накопичення матеріальних цінностей, а повноцінний розвиток емоційної сфери.

Встановлені в дослідженні факти свідчать про те, що населення в основному не сприймає прийомну сім'ю як окрему форму державної опіки над дітьми, а представники державних структур виказують низький рівень готовності до її впровадження, що разом буде спричиняти непорозуміння та труднощі у процесі створення та функціонування прийомних сімей і тим самим зменшувати шанси дитини, яка потребує державного влаштування, реалізації права на сімейне проживання.

Таким чином, приймаючи сім'ю як об'єкт соціальної роботи і бачачи її складною соціальною системою, при контакті з нею необхідно враховувати наступне: її структуру, оточення, функціонування й історію розвитку, що саме ми й спочатку й з'ясовували на початку нашого дослідження.

На жаль, у нас ще широко практикується виховання таких дітей в спеціальних установах. І нам ще далеко до такої роботи, яка була описана в другому розділі роботі в різних країнах.

Дослідження свідчать, що внаслідок виховання в прийомній сім'ї у дітей покращуються соціальні навички, зменшується кількість проблем у поведінці, покращується психологічне пристосування і зменшуються труднощі адаптації.

Досвід країн Заходу доводить, що прийомними батьками є громадяни, які намагаються захистити дітей від фізичного та морально-психологічного травмування, які мають змогу витратити необхідну кількість часу на вирішення дитячих проблем. Прийомними батьками можуть бути люди, які є досвідченим і кваліфікованим подружжям з певним стажем сімейного життя, які позитивно зарекомендували себе в родинній та громадській сферах. Такі родини реєструються і проходять відповідне тестування в приватних чи урядових службах соціального захисту і отримують відповідний сертифікат.

Прийомна опіка краще реалізується над дітьми молодшого віку, в яких відсутні серйозні емоційні та поведінкові порушення. Чинниками успішного догляду також є ретельний відбір прийомних батьків, вирішення прийомною сім'єю проблем дитини, готовність усіх сторін долучатися до процесу розміщення і керівництва впродовж терміну опіки, що є особливо важливим.

Завдання тимчасової прийомної опіки полягає також у недопущенні багаторазового переміщення дитини із сім'ї в сім'ю, а також збільшенні терміну перебування на одному місці опіки, оскільки це, як і інші чинники, впливає на рівень самооцінки.

Розвиток прийомної опіки в Україні може покращити систему соціального захисту дітей-інвалідів з числа сиріт, оскільки в її основі лежить завдання допомогти кожному вихованцю, врахувати його індивідуальні потреби.

Отже, соціальна робота з сім'ями, в яких виховуються діти інваліди розвинута ще не на достатньому рівні і потребує детального дослідження та пошуку нових шляхів розв'язання цієї проблеми. Прийомні сім'ї як прогресивна, нова і поки що недостатньо поширена в Україні форма піклування стосовно дітей-сиріт з функціональними обмеженнями, відчувають особливу потребу у соціальній підтримці своєї діяльності з боку держави і громадських організацій.