Виникнення соціальної роботи як профес

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Виникнення соціальної роботи як профес

Виникнення соціальної роботи як профес

Виникнення соціальної роботи як професії

План

1. Соціально - економічні й політичні передумови

2. Організована добродійність і сетльменти

3. Виникнення й розвиток шкіл підготовки соціальних працівників

4.Наукові дослідження соціальної роботі в період 1945-1970р

Література

1. Соціально - економічні й політичні передумови

Професії, як відомо, являють собою такі типи занять, які орієнтовані на потреби певних верств населення й покликані вирішувати важливі соціальні проблеми з опорою на комплекс спеціалізованих знань. У літературі виникнення соціальної роботи як професії звичайно датують кінцем XIX початком XX століть. Саме в цей період у ряді індустріально розвинених країн з'являються групи фахівців, які починають професійно займатися соціальною роботою, створюють навчальні заклади, навчають соціальних працівників. Великобританія й США були тими країнами, де соціальна робота раніше всього оформилася як особливий вид діяльності, і де вона потім була поставлена на професійну основу. Що ж обумовило потребу в підготовці соціальних працівників професіоналів і розвиток соціальної роботи як наукової й навчальної дисципліни? Основними причинами, на думку дослідників, були наступні:

1. руйнування єдиного співтовариства, пов'язаного із загальними принципами й нормами існування;

2. урбанізація й індустріалізація;

3. збільшення й соціальні зв'язки й відносин людини. Стрімкість індустріального розвитку в країнах Європи й США, урбанізація, що збільшила в суспільстві частку маргінальних верств населення, слабко адаптованих до життя в місті, розривши традиційних соціальних зв'язків у відносинах між людьми, між людиною й суспільством привели до появи таких соціальних проблем, які неможливо було вирішувати методами, випробуваними в традиційному суспільстві. В умовах різкого загострення суспільних відносин серед найбільш освічених людей формувалося переконання, що суспільство боляче і його треба лікувати, опираючись на методику добродійності й милосердя. Однак, багато хто, кого турбувало тяжке становище широких мас, були переконані, що зміни в суспільстві це природний процес. Ці люди вважали, що якщо занедужала людина її треба лікувати, але щоб вона прийняла як належне існуючу дійсність, примирилася із проблемами суспільства. Тобто, у рамках соціальної роботи стали паралельно розвиватися два напрямки, що протистоять один одному в розумінні соціальних проблем. Цей процес, як указують автори, був характерний як для США, так і для ряду країн Європи, особливо для Великобританії, Нідерландів, Німеччини. Характерним було й те, що розвиток соціальної роботи на обох континентах стимулювало один одного. Особливо бурхливо процес становлення соціальної роботи як професійної діяльності проходив у США. Перетворення міських поселень у міста й ріст кількості приїжджих, злочинців і невдах викликали значне збільшення числа богаділень і в'язниць, у яких умови утримання були просто жахаючі. Гостро встало питання про опіку над бідними, розумово неповноцінними й засудженими. Ці категорії потрапили під захист органів штатів, а потім Рад добродійності штатів. У суспільному секторі з'явилися добровольчі організації й агентства по догляду за дітьми. Ради добродійності й перетворення штатів виникли в 60і р. 19 століття. Вони мали різну структуру й обов'язки, але їхнім основним завданням було надання консультаційної допомоги законодавцям в області керування різними установами. У Ради входили відомі філантропи, добровольці, утворені люди того часу, і їхня діяльність не оплачувалася. В 1865 році члени Рад з різних штатів об'єдналися в Американську Асоціацію соціальних наук. Однак незабаром стало ясно, що різні групи людей, займаючись одною справою наданням допомоги людям, розділяють різні погляди й переслідують різні інтереси. Багато хто вважали, що вирішувати практичні соціальні проблеми необхідно на основі наукових знань про людину. Практичні працівники, займаючись доглядом за немічними людьми й здійснюючи контроль допомоги бідним, були зацікавлені, у першу чергу, у розробці простих методик, які можна було б застосовувати на практиці. Зіткнення інтересів придбало різку форму. В 1874 році практичні працівники вийшли з Асоціації й організували своє власне об'єднання Національну конференцію добродійності й перетворення (у деяких джерелах вона згадується як Національна конференція добродійності й виправних дій). Створення Національної конференції добродійності й перетворення, на думку відомого американського соціолога Зимбаліста, з'явилося початком професійної соціальної роботи («Основні питання й напрямки в дослідженні соціального добробуту», 1977).Саме із цього часу, пише вчений, початки розвиватися організована соціальна робота. Початковий етап процесу її розвитку в американській літературі характеризується як етап переходу від перших невпевнених кроків до формалізованих методів.

2. Організована добродійність і сетльменти

У вісімдесятих роках 19 століття в США виникли дві професійні організації, що поклали початок двом напрямкам у соціальній роботі. Одна з них благодійна, створена по типі Лондонського суспільства організованої добродійності, з'явилася в Баффало в 1887 р. Інша Гільдія сусідів (поселенців) була організована в 1886 р. у Нью-Йорку. Обидві організації черпали свої погляди в традиціях вікторіанської Англії й швидко розвивалися. До 1892 року у великих містах США й Канади були створені 92 благодійні організації. Що стосується поселень емігрантів, переселенців, так званих сетльментів, те до 1986 року їх було вже 44 і це число постійно росло. Необхідно помітити, що такі поселення виникли не тільки в США, але й в Англії, Німеччині, Фінляндії й ряді інших країн. Обидві організації або рухи виникли для практичних дій в інтересах бідних і нещасних людей. Вони залучали до себе утворених людей з вищих і середніх верств населення. Їхня діяльність була особливо приваблива для молодих жінок, які побачили в соціальній роботі можливість підвищити свій соціальний статус і одержати економічну незалежність. Обоє руху були близькі до церкви. Рух добродійності очолювала Мери Річмонд, і вона безпосереднє не виступала за соціальні реформи. Ідейною основою цього руху було визнання того, що причина бідності й соціальних проблем людини укладена в ньому самому. Візити добровольців з метою встановлення контакту були найбільш кращою формою спілкування з бідняками. Члени благодійного суспільства вважали, що відвідування повинні замінити будинку піклування, які донедавна були головним джерелом допомоги. Під час відвідувань дружні візитери, як тоді називали добровольців у США, вели вивчення, реєстрацію, здійснювали співробітництво й координаційну роботу з метою визначення того, що повинна містити в собі необхідна підтримка. Для членів суспільств, що наносять візити в бідні родини, проводилися конференції, де вони зустрічалися з іншими працівниками, обмінювалися досвідом і ідеями. Для них уже тоді існували, щоправда, нечисленні посібники з викладом основних правил поведінки. Ці організації, на думку американських учених, з'явилися попередниками сучасної системи вивчення життя неблагополучних родин і надання їм допомоги. Добра рада, що повинен була запалити промінь надії, став кращим методом роботи. Матеріальна допомога надавалася тільки в крайніх випадках і в такій формі, щоб не скривдити, грошей же бідним не давали. Звичайно видавалися предмети першої необхідності й у невеликих кількостях, лише для задоволення самих насущних потреб. Видача посібників незаможним людям, що живуть самостійно, а не в будинках піклування, уважалася порожньою витратою засобів, що наносить збиток їхньої моральності. Добровольці, що наносили візити, звичайно молоді й заможні жінки, як було відзначено вище, бачили у своїх клієнтах об'єкт виховної роботи, чиє нещасне й скромне положення є результатом неуцтва або відсутності властивому середньому класу цінностей і стилю життя, насамперед помірності, працьовитості, ощадливості, що стримують негативні якості людини. Рух поселенців (сетльментів) виступало за соціальні реформи. Основна ідея цього руху полягала в тім, що навколишнє середовище хворе, і її необхідно міняти, щоб покінчити з бідністю й нещастями людей. Робота здійснювалася в американських кварталах, Волонтери, які симпатизували ідеям Джейн Адамс і Елен Стар - фундаторкам цього руху, переселялися у квартали бідняків і жили по сусідству з нужденними в допомозі людьми. Але, якщо благодійні організації займалися вивченням умов життя людей, головним чином тих, хто до них звертався по допомогу, то представники руху сетльментів займалися, в основному, освітньою діяльністю, прилучаючи до професії, і організацією дозвілля. Найбільш відомим був, створений в 1889 році, будинок емігрантів Хал Хаус у Чикаго. Він обслуговував людей 19 національностей, давав житло працюючим дівчатам, мав денні ясла, музей, клуб для хлопчиків, невеликий театр. На думку американських учених, рух сетльментів поклало початок груповій соціальній роботі. Як бачимо, займаючись одною справою - наданням допомоги бідним і нещасним людям благодійні організації й сетльменти використовували різні методи роботи. Однак, незважаючи на розходження в діяльності, члени суспільства добродійності й рухи поселенців у певній мері співробітничали. Наприклад, працівники сетльментів могли виступати в ролі дружніх візитерів у програмах благодійних організацій. Зачатки соціальної роботи як професії, на думку англійського фахівця Теодора Шанина, саме й виникли ледве більше сторіччя назад, коли благодійні організації почали пошук моделей систематичної роботи зі своїми підопічними. Знову благодійні організації, що відкриваються, будинку для емігрантів, пансіони стали школою підготовки соціальних реформаторів, лідерів, які протягом наступних десятиліть були в перших рядах соціальних реформ і починань в області соціальної роботи. Суспільства добродійності, незважаючи на свою назву, уважали, що надання допомоги в більших масштабах приносить більше шкоди, чим користі. Тому вони намагалися знайти засоби для усунення причин бідності. Вони були переконані, що науковими методами можна вилікувати таку «хворобу» суспільства як бідність. Надаючи великого значення знанню фактів і теорії, члени суспільств організованої добродійності відрізнялися сильним бажанням домагатися справедливості, щоб зробити життя робітників не такий похмурої й важкої. Більше того, вони визнавали їхнє право на людське існування й достоїнство, право на відпочинок і соціальне забезпечення в старості. Це були ідеї так званої наукової добродійності або наукової філантропії так називали лідери добродійності свою концепцію. Наукова добродійність виходила з лібералізму політичної філософії США, сформульованої в Декларації незалежності. На думку вчених, поняття «наукова» у той час було деякою мірою наївним, якщо судити по більше пізніх стандартах. Лідери добродійності думали, що ті, хто допомогає повинні пристосовувати свої дії до існуючої ситуації, і що допомога повинна бути раціональної, із чітко вираженими цілями й очікуваними результатами. Професійна соціальна робота - уважають дослідники, одержала свій початок у русі пропагандистів наукової добродійності або наукової філантропії в кінці 19 століття. Лідери добродійності критично проаналізували політикові різних організацій і програм, а також систему керування ними, тобто, діяльність місцевих суспільних і часток агентств і установ штатів. Багато захисників концепції наукової філантропії були сумлінними фахівцями, що думали, повторюємо, що «наукова» - значить раціональна і практична таке було розуміння сутності й результатів добродійності. У кінці 19 століття соціальні реформатори й лідери добродійності починають організовувати систему професійного утворення, подібно підготовці лікарів, учителів, священиків і т.д. Тобто ідея добродійності, як добровільної активності трансформується в ідею соціальної роботи в якості систематичної, організованої професійної допомоги нужденної. Як висновок приведемо слова одного з видних американських фахівців в області соціальної роботи Р.Рамзея: «Виникнення соціальної роботи довелося на час, коли конкурентна експлуатація була на піку, і багато подань суспільства про добродійність і філантропію були пов'язані із чеснотами «моральних переконань». Особлива необхідність у роботі з «соціалізації» виникла у відповідь на явну потребу у великомасштабних соціальних реформах. До початку століття суть, що соціалізує, цієї нової роботи перемістилася з добровільної добродійності на наукову філантропію, почалася боротьба за те, щоб армія добровільних працівників одержувала гарантований заробіток і відповідну підготовку. У Європі діяльність у новій професійній сфері, що розвивається, була позначена як «соціальна медицина». У Північній Америці загальноприйнятим терміном ще на початку століття став термін «соціальна робота».

3. Виникнення й розвиток шкіл підготовки соціальних працівників

Обмін досвідом «дружніх візитерів», що працюють у різних агентствах, поступово приймав форму навчальних курсів. В 1898 р. з ініціативи М. Річмонд почала свою діяльність перша національна школа прикладної філантропії (нині факультет соціальної роботи в Колумбійському університеті). Рух поселенців відразу ж після свого виникнення зв'язало свою діяльність із освітніми центрами. Існували постійні контакти між Джейн Адамс і її колеги з багатьма вченими в області соціальних наук. Ці контакти й прагнення закласти основу під практичні дії виглядали спочатку як курси по обміні досвідом, а потім вилилися в створення Чиказької школи громадянства й філантропії, що в 1920 році перетворилася в Школу соціального адміністрування при Чиказькому університеті. Соціальна робота швидко розвивалася й у Європі. Суспільство організованої добродійності в Лондоні відкриває в 1903 р. перший спеціальний навчальний заклад для підготовки соціальних працівників, що одержує назву «Школа соціології». В 1912 році ця школа перетвориться у факультет соціальної роботи Лондонської школи економіки. В 1908 році під керівництвом фундаторки жіночого руху в Європі Аліси Соломон відкривається жіноча школа для соціальних працівників у Німеччині. До 1910 року в розвинених європейських країнах і США налічувалося вже 14 шкіл соціальної роботи. Перші школи соціальних працівників давали, як правило, однорічну підготовку. Однак честь відкриття першого справжнього навчального закладу для соціальних працівників автори відводять Голландії. В 1899 році в Амстердамі був відкритий інститут по підготовці соціальних працівників. Навчання в ньому було розраховано на 2 роки, форма навчання була очна. Навчатися могли як жінки, так і чоловіка, і вони одержували теоретичну й практичну підготовку. Перша світова війна не усунула, а тільки загострила внутрішні проблеми її учасників. Загострення цих проблем супроводжувалося збільшенням числа країн, що приступилися до підготовки соціальних працівників. Якщо перед війною підготовка велася в 7 країнах, те, після її закінчення число шкіл стало рости. В 1920е роки відкриваються перші школи соціальної роботи в Бельгії, Норвегії, Швеції, Італії. Школа по навчанню соціальних працівників відкривається навіть у Чилі, засновником якої став відомий суспільний діяч Рене Сандра. В 30і роки минулого століття число країн, що приступилися до підготовки соціальних працівників, продовжує збільшуватися: Іспанія, Ізраїль, Ірландія, Люксембург, Греція, Португалія, Данія, Індія, Єгипет. Як бачимо, соціальна робота як професія стає відомої вже в країнах третього миру. Підготовка соціальних працівників містила в собі не тільки організаційний, але й методичний аспект. Навчальні заклади, що приступилися до роботи, не мали ще кваліфікованих викладачів. Навчальних посібників практично не було. У США першими підручниками були книги Амоса Уорнера «Американська добродійність» і Мери Річмонд «Дружній візит до бідняків: практичне керівництво для працюючих у благодійних організаціях». Підготовка кадрів для соціальної роботи в Америці перебувала ще в дуже великій залежності від зусиль благодійних організацій. Першими викладачами були члени суспільства добродійності з більшим досвідом роботи, але без педагогічного утворення. Студенти займалися без відриву від роботи, а навчальна програма включала спеціальні теми для практичної соціальної роботи в різних областях. Областями (напрямками) практичної соціальної роботи того часу були:

1. вивчення умов життя неблагополучних родин;

2. соціальна робота в медицині;

3. соціальна робота в школі;

4. соціальна психіатрія. Зазначені області практичної соціальної роботи мали самостійні навчальні програми, що створювало труднощі при переході з однієї області практичної роботи до іншої. Необхідно помітити, забігаючи вперед, що всі програми були спрямовані на навчання індивідуальній роботі із клієнтом. Групова робота як самостійний і теоретично обґрунтований метод соціальної роботи був уведений у програми навчання соціальних працівників тільки в 40е рр. У чому специфіка соціальної роботи? Чим вона відрізняється від роботи медичних сестер, лікарів, учителів? Це питання хвилювало як починаючих фахівців, так і викладачів шкіл. У школах багато міркували про базове утворення і його зв'язок із практикою, про необхідний рівень професійного утворення, про загальну підготовку й спеціалізацію підвищеної складності. Деяких фахівців виступали проти практики університетського утворення для соціальних працівників. Зокрема, М. Річмонд, уважала, що університетська підготовка, пов'язана з необхідністю вивчення великої кількості наукових дисциплін і наукових шкіл, може підірвати властивій соціальній роботі ціннісну основу включення в добродійність, підірвати віру студентів у безкорисливість. Вона виступала за створення незалежної від системи вищої освіти школи соціальної роботи. Цікавий факт, описуваний Дж. Лейби в американській Енциклопедії соціальної роботи. В 1915 році Національна конференція добродійності запросила Абрахама Флекснера, провідного спеціаліста в області професійного утворення в США, висловити своя думка про те, чи є соціальна робота професією. Він відповів, що, по його критеріях, соціальна робота не професія. Однак його слова не зробили ніякого враження на бажаючих займатися соціальною роботою професійно й не зменшили потік заяв у школи соціальної роботи. Більше того, це стало стимулом для створення більше раціональної й формалізованої програми підготовки професіоналів. Асоціація шкіл соціальної роботи в Америці, створена в 1919 головним чином для підтримки зв'язків між школами, перетворилася у форум для вироблення нормативів навчальної роботи. В 1924 році Асоціація розробила нормативи (навчальні плани) для регулярних курсів навчання, для курсів підготовки відповідальних працівників в області соціальної роботи й для курсів, створюваних при університетах. Мінімальна, розрахована на рік програма, передбачала набір навчальних курсів, як у класі, так і на практиці (у поле). Ці навчальні курси одержали визнання як нормативні курси для навчання соціальній роботі. Включення програм соціальної роботи в систему університетського утворення відбулося наприкінці 30х рр., коли в Асоціацію стали прийматися тільки школи, що діяли в рамках вищих навчальних закладів. У цих школах навчання здійснювалося по програмі, розрахованої на два роки й надавало право одержання ступеня магістра. В Асоціацію приймалися тільки школи, що володіють такими програмами. До 1974 року, навчання по дворічній аспірантській програмі залишалося єдиною формою, визнаної як умова атестації професійного соціального працівника. Іншими словами, критерієм професіоналізму стали вважати наявність ступеня магістра.

4. Наукові дослідження соціальної роботі в період 1945-1970р.

Розвиток теорії соціальної роботи в післявоєнні роки проходило в контексті подальшої полеміки між діагностичним і функціональним підходами. Х. Перлман спробувала синтезувати ці підходу, запропонувавши нову модель індивідуальної роботи «метод рішення проблем». Підхід Х. Перлман ґрунтується на тім, що допомога клієнтові складається із двох головних компонентів: процесу допомоги й особистісних ресурсів індивіда. Розглядаючи рішення проблем клієнта у вузькому змісті, на рівні його запиту, дослідник пропонує розвивати мотивацію клієнта, його здатності до діяльності, розширювати його особистісні ресурси. Таким чином, істотними поняттями її теоретичного підходу є такі як проблема, процес, ресурси. Під проблемою розуміється ситуація, при якій індивід не в змозі реалізувати свої потреби й це ускладнює його соціальне функціонування. Під процесом повторювана послідовність діяльності, що приводить до зміни в потрібному напрямку проблеми клієнта. Процес здійснюється в суб'єкт суб'єктній взаємодії соціального працівника й клієнта. На рівні техніки цей процес взаємодії зводиться до таких основних процедур:

1) ідентифікація проблеми клієнта й тих подій, які її викликали;

2) взаємне переконання клієнта й соціального працівника в правильності попереднього розуміння проблеми;

3) збір і аналіз інформації;

4) складання плану взаємодії, його реалізація й еволюція.

В 60і роки розгорнулася дискусія про реальний внесок соціальної роботи в суспільну ситуацію. Критика стосувалася як індивідуалізованих підходів до допомоги в окремих випадках, так і напрямків у роботі із суспільством. Мова йшла про так званій «нову предметність», цілях, інституціональних і політичних рамках соціальної роботи і її внеску в гармонізацію суспільства.

Класичні теорії були почасти відсунуті убік психологічними теоріями й прийомами. Набір технологій був доповнений діагностичними й лікувальними методами й розширений включенням терапевтичної роботи. Поряд з методами короткострокового лікування кризового втручання при наданні одноразової допомоги дискутувався й метод підтримуючого довгострокового контакту, заснованого на концепції системної роботи з родиною. Таким чином, соціальна робота здобувала усе більше структурований характер.

Наприклад, розвиток теорії соціальної роботи в США розвивалося по трьох напрямках:

1. теоретичний розвиток традиційних методів;

2. розвиток комплексного підходу, що поєднує теорію й практику в єдину систему;

3. розробка спеціальних підходів до специфічних груп клієнтів.

Дж. Конопка, Х. Нортон, Р. Перлман починають шукати загальна підстава, яке б дозволило осмислювати практичні установки всіх видів соціальної роботи. Дискусії, які проходили в цей час, увели в понятійний ряд теорії процесу допомоги поряд з такими поняттями, як «лікування», «діагноз», поняття «оцінка» і «інтервенція». Тоді ж активізується розробка теорії соціальної роботи, що безпосередньо виходить на практику; одержують висвітлення різні аспекти підготовки фахівців, формулюються базові підходи до необхідних умінь і навичок, розглядається зв'язок теорії із практикою. Одержують подальший розвиток такі проблеми соціальної роботи, як соціальне функціонування, професійна оцінка, акції інтервенції процеси індивідуалізації й інші. Саме в цей час починають складатися інтегровані підходи до теорії й практики соціальної роботи, у тому числі адаптуються підходи, розроблені в трансактном аналізі раціональної терапії, у підходах модифікації поводження. Тоді ж підводять підсумки розвитку теорії й практики соціальної роботи, досягнуті до цього часу, докладно аналізуються основні концепції й методи. З 70х рр. у світовій літературі по соціальній роботі загальновизнаними вважаються наступні методи;

1. метод індивідуальної роботи;

2. метод групової роботи;

3. суспільна робота (зі співтовариством);

4. соціальне адміністрування й планування.

У наступні десятиліття дослідниками різних країн, як було вже зазначене, уживали численні спроби інтегрувати ці різні методи роботи, підвести під них єдину теоретичну базу. Складна дійсність, що встає перед соціальним працівником, вимагала такої науково обґрунтованої методики, яка б дозволяла комбінувати різні методи роботи. Не вузька спеціалізація в одному методі, а універсалізм, уміння сполучити різні методи й області роботи от, що було потрібно від соціального працівника, особливо в кризові періоди, наприклад, у періоди спаду економіки, коли соціальні проблеми зачіпали величезні маси людей. Саме комплексний підхід до практики дозволяв соціальним працівникам справлятися з багатьма проблемами членів суспільства. Навпроти, у періоди стабілізації, як відзначається в літературі, потреба в соціальних службах скорочувалася, соціальні працівники обмежувалися приватною практикою й вузькою спеціалізацією. Нам необхідна теорія, писали шведські вчені Г. Бернлер і Л. Юнсон, здатна інтегрувати як аналіз, так і зміну зовнішніх і внутрішніх факторів у життєвій ситуації клієнта і яка була б у стані з'єднати індивідуальну точку зору із сімейної й суспільної.

Література

1. Теорія й методика соціальної роботи. В 2-х частинах. Ч.2. - К.: Союз, 2004.

2. Енциклопедія соціальної роботи. Пер. с англ. В 3-х т. - К.: Центр загальнолюдських цінностей, 2004.

3. Бернлер Г., Юнсон Л. Теорія соціальної психологічної роботи. Пер. с швед. - К.: Центр загальнолюдських цінностей, 1992.

4. Взаимосвязь социальной работы и социальной политики. Пер. с англ. - М.: Аспект Пресс, 1997.

5. Доуэл М., Шадлоу С. Практика социальной работы: пер. с англ. - М.: Аспект Пресс, 1997.