Рекреаційно-туристичні ресурси Житомирської област

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Рекреаційно-туристичні ресурси Житомирської област

Рекреаційно-туристичні ресурси Житомирської област

49

• ВСТУП
• РОЗДІЛ І. Рекреаційно-екологічний туризм: позитивні та негативні аспекти
• 1.1 Поняття „екологічний туризм”
• 1.2 Види екологічного туризму
• 1.3 Роль екотуризму в рекреаційній діяльності
• 1.4 Вплив екотуризму на природне середовище
• РОЗДІЛ 2. Екологічний туризм на базі територій і об`єктів природно-заповідного фонду
• 2.1 Нормативно-законодавче регулювання екотуризму
• 2.2 Екотурим в національних природних парках та регіональних ландшафтних парках
• РОЗДІЛ 3. Характеристика житомирщини
• РОЗДІЛ 4. ТУРИСТИЧНИЙ МАРШРУТ ПО ЖИТОМИРЩИНІ
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

В Україні також крок за кроком набуває обертів туризм, зокрема екологічний туризм. Він включає в себе не лише сумісність з природою (охорону ландшафтів, вод, флори, фауни), але й сумісність із здоров'ям, входять також економічна сумісність (економічні вигоди та переваги для регіону) та фізична сумісність (здатність інфраструктури поступово вбирати в себе розвиток туризму в певній місцевості) [10].

Для досягнення поставленої мети роботи були поставлені такі завдання:

У процесі туристської діяльності неминуче відбувається зміна навколишнього середовища. В даний час проблема охорони навколишнього середовища і її поліпшення займають важливе місце в багатьох дослідженнях. Раніше дослідженням з аналізу туристської діяльності приділялося мало уваги, та й то розглядали вплив туризму тільки у визначених місцях земної кулі або вплив окремих його видів [19].

Вплив туризму на навколишнє середовище може бути прямим, непрямим і спонукальним, а також позитивним і негативним. Туризм не може розвиватися без взаємодії з навколишнім середовищем, однак за допомогою розвитку туризму і чіткого планування, можливо зменшити негативний вплив і збільшити позитивний.

Розвиток екотуризму ґрунтується на прагненні звести до мінімуму негативний вплив на навколишнє середовище.

Згідно Програми дій - „Порядок денний на XXI століття” (Ріо-де-Жанейро, 1992) екологічний туризм має керуватися такими принципами:

Можна виділити п'ять критеріїв, яким повинний відповідати екологічний туризм. Екологічний туризм повинний бути:

Відповідно до цих критеріїв навіть плавання на лайнері по Амазонці можна вважати екологічним туром за умови, якщо з позиції технології цей лайнер буде досконалий, якщо туристи будуть часто залишати судно для човнових піших або верхових маршрутів, якщо вони ознайомляться з місцевою природою, аборигенною культурою й екологічними проблемами регіону і внесуть певний вклад у їхнє рішення, нехай навіть найпростішим способом - пожертвуваннями на природоохоронні проекти.

Разом з тим приведений приклад показує, що доцільно розрізняти два трактування екотуризму: вузьку (класичну) і широку. Даний приклад, мабуть, відноситься до екотурів у їхньому широкому розумінні. Вузьке трактування екотуризму панує в країнах, які володіють великими територіями - Канаді, США, Австралії. Таке трактування підтримують і розвивають, насамперед, представники „зеленого” руху. Широкого трактування дотримуються експерти з туризму і його дослідники з країн Західної Європи, що володіють досить обмеженими ресурсами „дикої природи”.

49

Класифікація екотуризму за видами транспорту має свої особливості.

Розрізняють екологічно водний туризм (на байдарках, на плотах, каное, вітрильниках), пішохідний, лижний, кінний, велосипедний, автомобільний (електромобілі), авіаційний (планери, аеростати).

Чисто науковим екотуризмом зайнята відносно невелика частина туристів. Однак цей вид є джерелом інформації про віддалені і маловивчені райони, необхідної як для науки, так і для грамотного планування розвитку самого екотуризму.

Часто екотуристів приваблюють особливі визначні пам'ятки неживої природи, геоморфологічні, гідрологічні й інші об'єкти (гори і каньйони, печери, озера і ріки). Тут крім пізнавального, реалізується рекреаційний елемент екотуризму, що включає спортивний туризм, альпінізм, лижні, кінні, водні і піші походи й інші види активного і пасивного відпочинку.

Об'єктом екотуризму можуть стати екзотичні рослинні співтовариства, або біоценози, наприклад, тропічні ліси, що цвітуть, літня тундра і весняна пустеля. Але частіше туристів приваблюють унікальні ландшафти в цілому. Нарешті, у більшості випадків у число об'єктів пізнавального екотуризму потрапляють культурні, історичні або етнографічні особливості, невіддільні від природного оточення.

Найбільш популярними видами діяльності екотуристів є піші походи, спостереження за птахами, кіно- і фотозйомка, проживання в наметових містечках, відвідування гір і альпінізм, риболовля, водний туризм, ботанічні екскурсії, археологічний і палеонтологічний туризм, спелеотуризм, спостереження екзотичних метеликів.

За умови грамотного розвитку екологічний туризм може зіграти свою роль у вирішенні сучасної соціально-екологічної кризи. Він сприяє охороні природи і традиційних культур. Зростаючий попит у цьому секторі туризму приводить до створення нових особливо охоронюваних природних територій, у першу чергу національних і природних парків. Екологічний туризм приносить істотний прибуток у державний бюджет. Особливо це стосується країн, що розвиваються. Для їхньої слабкої економіки кілька мільярдів доларів, що приносить екологічний туризм у скарбницю всіх країн, що розвиваються, - великі гроші. На багатьох територіях екологічний туризм може стати галуззю спеціалізації, представляючи конкурентноздатну альтернативу господарської діяльності, що руйнує природу.

Туризм знаходиться в тісному зв'язку з новою галуззю географії - рекреаційною географією, що вивчає природно-географічні, культурно-історичні й інші умови, що сприяють розвиткові туризму.

Рекреація - це сукупність явищ і відносин, що виникають у процесі використання вільного часу для оздоровчої, пізнавальної, спортивної і культурно-дозвільної діяльності людей на спеціалізованих територіях, що знаходяться поза населеним пунктом, що є місцем їхнього постійного проживання.

Рекреацію по її тривалості можна розділити на короткочасну з поверненням на нічліг у місця постійного проживання і тривалу з нічлігом поза місцем постійного проживання. Територіально короткочасна рекреація обмежується приміською зоною в радіусі одне-двогодинної пішохідної або транспортної приступності, а здійснення тривалої рекреації територіально практичності не обмежено. По своєму змісті тривала рекреація збігається з таким ємним поняттям, як туризм. У сучасній науковій літературі під туризмом прийнято розуміти сукупність відносин і явищ, що виникають у процесі подорожі і перебування людей поза своїм постійним місцем проживання, якщо перебування не перетворюється в тривале або в тимчасове заняття заради заробітку.

Туризм (від латинського - поїздка), подорож у вільний час, один з видів активного відпочинку. Здійснюється, як правило, через туристичні організації по туристичних маршрутах (у формі організованого або самодіяльного туризму). Є одним з найбільш ефективних засобів задоволення рекреаційних потреб населення, тому що сполучить оздоровлення, пізнання, спілкування і т.д. Подорожі в межах своєї країни поєднуються поняттям внутрішній (національний) туризм, за її межами - іноземний (міжнародний) туризм. Широко розповсюджений екскурсійний туризм. У залежності від цілей подорожей, туризм підрозділяється на пізнавальний, спортивний, природний, аматорський, туризм із соціальними цілями, діловий (ярмарку, конгреси), релігійний і т.д. У міжнародній статистиці прийнято вважати туристичними поїздки на курорти й у дачні місцевості, а також масові короткострокові виїзди колективів, окремих груп і осіб у спеціальні зони відпочинку. У залежності від засобів пересування і використання техніки або інших видів транспорту розрізняють: водний, пішохідний, лижний, кінний, ж/д, вело, мото, авто й авіатуризм, форма гірського туризму - альпінізм.

У процесі туристської діяльності неминуче відбувається зміна навколишнього середовища. В даний час проблема охорони навколишнього середовища і її поліпшення займають важливе місце в багатьох дослідженнях. Раніше дослідженням з аналізу туристської діяльності приділялося мало уваги, та й то розглядали вплив туризму тільки у визначених крапках земної кулі або вплив окремих його видів.

Вплив туризму на навколишнє середовище може бути прямим, непрям і спонукальним, а також позитивн і негативним. Туризм не може розвиватися без взаємодії з навколишнім середовищем, однак за допомогою керування розвитком туризму і чіткого планування, можливо зменшити негативний вплив і збільшити позитивне.

Позитивний вплив міжнародного туризму включає: охорону і реставрацію історичних пам'ятників, створення національних парків і заповідників, захист берегів і рифів, збереження лісів і т.д.

Однак у багатьох країнах, що розвиваються, не починають ні як кроків для захисту і збереження природи через відсутність необхідних фінансових засобів, а отримані від туризму доходи перекачувалися в інші, пріоритетні сфери считавшиеся економічно більш вигідними.

При оцінки впливу туризму на природу важливо також, з кокою точки зору вона ведеться: адже те, що вважається позитивним з погляду туристів, може виявитися негативної з погляду місцевих жителів. Наприклад, збереження парків може бути причиною скорочення пасовищ для худоби і, отже, причиною спаду виробництва харчових продуктів.

Негативні вплив туризму, на жаль, часто беруть верх над позитивними. Зокрема , цей вплив на якість води в ріках, морях, озерах і на якість повітря через застосування транспортних засобів із двигуном внутрішнього згоряння на масляному паливі; шум від діяльності різних розважальних закладів; знищення місцевої і дикої фауни туристами; руйнування історичних пам'ятників вандалами, здійснюючи на них напису, і т.д. Це приклади лише незначних ушкоджень, заподіюваних навколишньому середовищу.

Політика будівництва нових готельних комплексів і інфраструктур уздовж узбережжя, особливо в 70-і роки, що негативно вплинув на навколишнє середовище, в останні роки стала неактуальна. У деяких країнах застосовуються обмеження на будівництво будинків у безпосередній близькості до моря, наприклад в Індії.

Тому що в туристській сфері вживається продукція багатьох інших галузей, що прямо не роблять туристських продуктів, вплив їх на навколишнє середовище також варто враховувати.

Політика по захисту навколишнього середовища повинна бути націлена на довгостроковий період для забезпечення тривалості туристської діяльності. Однак багато хто, що особливо розвиваються країни ігнорують це, предпочитая комерційну і фінансову сиюминутную вигоду.

Для оцінки впливу на навколишнє природне середовище прийняті різні моделі. У деяких туристських місцях слабко діють нормативних акты, а природоохоронні служби практично відсутні. Однак відсутність нормативної бази, що забезпечує захист навколишнього середовища, не повинне зупиняти процес планування розвитку туризму. Фахівці в цій області повинні провести власну оцінку впливу на навколишнє середовище. Слід зазначити, що захист навколишнього середовища є більш простій і дешева міра, чим виправлення нанесеної шкоди в майбутньому.

Політика розвитку туризму з урахуванням екологічного впливу стає усе більш актуальної, і всесвітня туристська організація пропонує багато програм по охороні навколишнього середовища.

Охорона і перетворення рекреаційних територій містить у собі визначення норм навантажень на природні комплекси, виділення зелених зон і курортних лісів, охорону рекреаційних земель, лісовпорядні заходи, охорону підземних вод і мінеральних ресурсів і джерел, збереження чистоти повітряного басейну і д.р.

Туристська діяльність може привести до негативних наслідків: до небажаних змін природи гірських схилів, до забруднення їх відходами і т.п. Розвиток рекреаційної діяльності обертається багатолюддям, різким збільшенням числа автотуристів. Питання охорони природних ресурсів повинні вирішуватися за довго до початку експлуатації рекреаційної території, тобто ще в стадії проектування. Обумовлено це тим, що саме природні ресурси є основою, "градообразующей базою" розвитку рекреаційного господарства. "Градообразующая база" повинна бути максимально збережена через складність результативних заходів і їхньої високої вартості.

Туризм, як правило, виступає фактором, що стимулює виявлення, охорону, реставрацію і раціональне використання природних ресурсів і культурно-історичних цінностей. Це відбувається тому, що приймаючих іноземців країна мобілізує рекреаційні ресурси, щоб гідно зустріти гостей, довше них затримати на своїй території і скласти саме сприятливе враження з метою насамперед рекламного характеру для потенційних туристів. По-друге, це зустрічне прагнення мандрівників шукати і знаходити нових, цікавих і корисне під час закордонних поїздок. По-третє, можливість використання частини надходжень від туризму на охорону і відновлення національних багатств.

В даний час більшість країн Європи провели паспортизацію природних і історичних цінностей, що дозволило намітити правильні шляхи розвитку туризму й охорони національних багатств. Прийняття в останні роки в ряді країн строгих мір, спрямованих на охорону природи, створення нових національних парків і заповідників, спроби наукового визначення припустимих навантажень на природу т.п. - усе це в значній мірі відбило прагнення гранично нейтралізувати негативні сторони бурхливо розвивається міжнародного туризму й одночасно створити для нього найбільш сприятливу обстановку, зберегти і поліпшити природно-географічну обстановку, зберегти і поліпшити природно-географискую середовище. Озеленення міст, боротьба проти шуму і наведення чистоти теж певною мірою результат вимог розвитку туризму.

До заслуг міжнародного туризму варто віднести посилення охорони лісів і їхнє відновлення в ряді європейських країн, створення на Гавайських островах так називаного "Райського парку", що нараховує більш тисячі видів тропічних птахів, заповідника на острові на острові Саа-Нане на озері Вікторія і т.д.

Негативний вплив туризму, позначається, насамперед, на природних багатствах країн або районів масового відпочинку і подорожей. Особливу привабливість для туристів мають недоторкані лісові ландшафти. Звичайно, лісові пожежі, зв'язані з розпаленням багать, в основному відносяться до явищ, що характеризують внутрішній туризм, а не міжнародний, оскільки комфортабельно обставлені маршрути іноземних туристів, як правило, не супроводжуються готуванням їжі на багаттях. Однак вирубка лісів, викликана створенням туристських комплексів, що вимагають розчищення площадок для будівництва, стала супроводжувати розвиткові міжнародного туризму.

Національні парки - один їх найбільш притягальних об'єктів для туристів. Так, у США посещаемость національних парків досягає 90 млн. своїх і іноземних туристів у рік. І як би бажано ні відносилися до природи організатори поїздок і відвідувачі, усе-таки через надмірне число людей на обмежених площах національних парків відбувається распугивание тварин і витоптування рослинності. Удосконалювання комунікацій, створення торговельної мережі і готелів на заповідних територіях, викликуване прагненням створити для туристів сервіс і дістати підвищений прибуток, також не сприяє збереженню первозданних ландшафтів.

Масовий розвиток туризму, у тому числі іноземного, приховує чималу небезпеку і для тваринного світу, оскільки багато туристів не задовольняються оглядом, кинофотосъемками представників фауни, а намагаються взяти участь у полюванні, мало задумуючись над тим, чи не наносить відстріл тварин збитку природі. Незважаючи на міри, прийняті в багатьох країнах, браконьєрство іноземців залишається і зараз ще частим явищем у деяких районах Африки, Азії і Латинської Америки.

Отже, надмірне "настання" на природу, проведене з метою розвитку туризму, не служить ні схоронності природних багатств, ні поліпшенню відпочинку туристів.

Рішення цієї найважливішої і далеке не простої проблеми повинне іти по лінії підвищення загальної культури туризму, у тому числі і міжнародного, посилення законодавчих і охоронних мір, вироблення з наукових позицій норм навантаження на кожен туристський об'єкт, розвитку екологічного туризму.

Охорона природних багатств вимагає створення і спеціальних технічних засобів. Це стосується, по-перше, впровадження в курортну справу різного виду машин для очищення пляжів, приточных вод і вод морів, озер і водоймищ; по-друге, більш широкого використання техніки для спостереження за станом природи і поводженням відпочиваючих; по-третє, забезпечення туристів новими видами транспорту, спорядження й устаткування, використання яких виключило б нанесення збитку природі.

Державна служба заповідної справи Міністерства екології та природних ресурсів України відповідно до статті 42 Закону України „Про природно-заповідний фонд України” здійснює координацію наукових досліджень на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду України, організовує і координує роботи щодо збереження унікальних та типових природних комплексів і об'єктів, які мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне, рекреаційне та інше значення. Згідно цього ж закону національні природні парки є природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідними установами. Також Державна служба заповідної справи здійснює координацію еколого-освітньою та пропагандистською діяльністю установ природно-заповідного фонду, узагальнення і поширення вітчизняного та зарубіжного досвіду [7].

Еколого-освітня діяльність національних природних та регіональних парків України нині достатньо нормативно відпрацьована. Вона здійснюється відповідно до Законів України „Про охорону навколишнього природного середовища”, „Про природно-заповідний фонд України”, Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні („Заповідники”), постанови Кабінету Міністрів України від 13.03.95 р. „Про Положення про Головне управління національних природних парків і заповідної справи Мінекобезпеки України”, Положення про наукову діяльність заповідників та національних природних парків України (зареєстровано в Мінюсті України 29.08.97 р. № 358V2162), Положення про еколого-освітню діяльність заповідників і національних природних парків України (зареєстровано в Мінюсті України 5 жовтня 1998 р. № 630/3070).

Установи природно-заповідного фонду є центрами організації екологічної освіти та виховання, цілеспрямованого впливу на світогляд, поведінку і діяльність населення з метою формування екологічної свідомості та залучення людей до збереження природної спадщини.

Основні напрями діяльності національних природних та регіональних ландшафтних парків у галузі екологічної просвіти:

Одним з найпоширеніших засобів популяризації екологічних знань є видавнича діяльність, яка включає: видання спеціальних буклетів, наборів листівок, пам'ятних вимпелів, наклейок, значків, календарів, плакатів, рекламних проспектів, путівників. Еколого-освітня та виховна діяльність має здійснюватися парками в тісній співпраці з різними державними установами недержавними організаціями, спільно з якими складаються плани заходів. Такі плани можуть включати організаційні і методичні заходи, учбову, науково-дослідну і методичну роботу, масові, природоохоронні еколого-виховні акції, конференції, круглі столи, семінари та інформаційно-видавнича діяльність.

З регіональними навчальними закладами розробляються програми та укладаються угоди на проведення спільних заходів, навчальних практик, виконання досліджень студентами. Установи природно-заповідного фонду залучають до проведення масових заходів громадські організації, спрямовують їх діяльність, орієнтують у виборі тем проведення акцій та пошуку грантів, надають практичну та методично-консультативну допомогу, забезпечують необхідною нормативно-правовою документацією.

Еколого-освітня діяльність у парках має здійснюватись з урахуванням наступних принципів:

Еколого-освітня робота на природоохоронних територіях орієнтована, насамперед, на поглиблення та доповнення базових загально-природничих та екологічних знань різних груп населення, ознайомлення їх з місцевим біо- та ландшафтним різноманіттям; доповнення формальних теоретичних знань чуттєвим, психоемоційним сприйняттям природи, а також формування загальної екологічної культури. Це має сприяти глибшому розумінню ролі природно-заповідних територій, їх цілісному сприйняттю як невід'ємної складової частини регіону, підвищення престижу цих територій у свідомості населення.

Еколого-освітня діяльність національних та природних парків України досить добре відпрацьована. Розвиток екологічного туристичного потенціалу регулюється ст. 42 закону України „Про природно-заповідний фонд України”. В україні нині існує 17 національних природних парків, і половина з них займається розвитком екотуризму.

Влада: керівництво Житомирської облдержадміністрації складається з голови, першого заступника голови облдержадміністрації; заступника голови облдержадміністрації з питань інформаційної сфери, релігій, національностей, культури, спорту; заступника голови облдержадміністрації з питань гуманітарної і соціальної сфери; заступника голови облдержадміністрації з питань промисловості, енергетики, транспорту і зв'язку; заступника голови облдержадміністрації з питань будівництва, житлового, комунального та шляхового господарства; заступника голови облдержадміністрації з питань розвитку територій і зовнішньоекономічних зв'язків; заступника голови облдержадміністрації з питань сільського господарства і продовольства, торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення; заступника голови облдержадміністрації з політико-правових питань і заступника голови з питань організації діяльності апарату облдержадміністрації з організаційної, правової, кадрової і контрольної роботи.

Клімат: помірно континентальний. Літо тепле і вологе, зима м'яка. Середня температура липня +19°C, січня -6°C. Кількість опадів становить 600-650 мм. Найбільша кількість - навесні і влітку у вигляді дощу.

Природно-рекреаційний потенціал: бальнеологічний курорт лісостепової зони, розташований на півдні м. Житомира, на березі річки Тетерев. Для лікування застосовується радонова гідрокарбонатно-хлоридно-кальцієво-магнієва вода. Корисні копалини: налагоджено видобуток титанових руд, динасових кварцитів, кольорового напівдорогоцінного каміння - берилу, топазу, кварцу; є необмежені запаси декоративно-облицювального каменю (лабрадориту, граніту, габро); родовища високоякісного пірофіліту, унікальне родовище кварцитів.

Транспортна мережа: основні залізничні вузли - Коростень, Житомир, Бердичів, Новоград-Волинський, Овруч. Добре розвинений автомобільний транспорт. Житомир поєднаний авіаційними лініями з великими містами України. Економічний потенціал: Промисловість: у структурі промислового виробництва регіону найбільшу питому вагу мають харчова промисловість, машинобудування та металообробка, деревообробна промисловість та промисловість будівельних матеріалів. В області виробляється 48% загальноукраїнського обсягу фарфоро-фаянсового посуду, 33% лляних тканин і панчішно-шкарпеткових виробів. У структурі виробництва товарів народного споживання частка продовольчих товарів становить 61%. Загалом у регіоні на самостійному балансі перебувають 403 промислові підприємства, функціонує 372 малі промислові підприємства.

Сільське господарство: Житомирщина - регіон, де значного розвитку набуло хмелярство і льонарство. Тут збирають 75% українського хмелю і 30% льону-довгунця. Культура і традиції: культурно-архітектурні пам'ятки в Овручі, Житомирі, Новоград-Волинську відносяться до періоду існування Київської Русі; в області є пам'ятки садово-паркового мистецтва, музей фарфору в Баранівці, садиба і пейзажний парк у містечку Верхівнянську, де жив і працював видатний французький письменник О. де Бальзак, музей космонавтики ім. С.П.Корольова.

Зупинка 1. м. Житомир

Житомир - областний центр, що стоїть на берегах р. Тетерів і її притоки Кам'янки. Датою його заснування вважають 884 рік. З тим часом пов'язана легенда про дружинника київських князів Житомира, який заснував на високому березі Кам'янки поселення. Воно дало початок місту. За іншими переказами, про словосполучення "жито міряти" або "жити в мирі". В Житомирі є Преображенський катедральний собор, 1864. Збудований на місці Василіянської церкви (1771). Висота храму 53 м.

Житомирська духовна семінарія - навчальний заклад Києво-Житомирської дієцезії римо-католицької церкви в Україні.

Починаючи з ХVII ст. всi майбутнi священики мали проходити обов'язкове навчання в духовних семiнарiях. Вже тодi iснували такi навчальні заклади: Єпархiальнi (Кракiв, Кєльце), єзуїтськi (Сандомир, Люблiн) i мiсiонерськi (Люблiн, Кракiв). Щодо Київської Єпархiї, то до середини ХVIII ст. ресурс душпастирiв поповнювався завдяки винятково iнiцiативi єпископiв та їх вмiнню домовлятися з керiвництвом вище эгаданних семiнарiй або монашеських орденiв про вiдрядження молодцх священикiв на Україну. Папа Бенедикт ХIV в 1740 р. видав буллу в якiй зобов'язав єпископiв закласти в кожнiй єпархiї свою власну семiнарiю i зробити акцент на вихованнi молодого клеру.

В 1749 р. єпископом Київської єпархiї призначили Каетано Солтика, який теж мав конкретне доручення впродовж трьох рокiв закласти семiнарiю. Можна припустити, що вiн активно взявся за справу. Iснує iнформацiя, що в 1750 р. схоластик київського капiтулу ксьондз Михайло Гурський заповiдав власнi кошти 10 тис. злотих та щорiчнi вiдсотки на утримання вихованцiв, тодi б чоловiк. Отже, правдоподiбно, що в 1750--1751 рр. в Житомирi робились спроби налагодити нанчання молодi.

В 1784 роцi єпископом було призначено вже вiдомого нам Каспара Цецiшевського. Вiн вирiшує сконцентрувати весь капiтал вiд заповiтiв ксьондза Гурського (10 тис.), єпископа Солтика (решта в 32 тис.) та вiдсотки вiд нерухомостi в Фастовi (68 тис.) в одному мiсцi, на рахунку семiнарiї. Це закрiплено актом капiтулу 19 линия 1785 року i затверджено в Римi 11 сiчня 1788 року. І щоб остаточно забезпечити стабiльне фiнансування процесу навчання i непов'язувати його з вiдрахування вiдсоткiв вiд майна єпископського, Цецiшевський власним коштом будує та заселяє в степу, неподалiк Фастова, село Фастiвка, дохід вiд якого (5500 злотих повнiстю спрямовусться на потреби семiнарiї. Це рiшення єпископа вiд 15 березня 1790 року затвердив Київський капiтул актом 15 линия 1791 року.

Що ж до самого навчання, то ще в 1784 роцi Цецiшевський вiдвiдав в Варшавi ксьондза Миколу Семенського, вiзитатора мiсiонерських громад св. Вiнцента, i домовився з ним про вiдрядження до Житомирськї семiнарiї 3-х священикiв для педагогичної працi. Закупив власним коштом пiдручники, релiгiйну лiтературу, iнше обладнання для семiнарiї. Будинок, що побудував єпископ Солтик, вiдремонтував i вiддав для помешкання вчителiв та вихованцiв. Власноручно написав устав для внутрiшнього життя семiнарiї, який затверджено 6 травня 1785 року. В якiйсь мiрi цю дату можна вважати днем народження Житомирської семiнарiї.

В той час на терені Луцькот - Житомирської єпархії існувало три духовні семінарії (Луцьк, Житомир, Олика). На самому початку 40-х рокiв ХIХ ст. єпископ Михайло Пiвницький вирiшив повернути власну резиденцiю до Житомира. Що ж до єпархiальних семiнарiй, то найбiльш правдоподiбно передбачалося об'єднати всi три навчальні заклади в єдиний i розташувати його також в Житомирi. Скорiш за все має рацiю iсторик кс. Вичавський (ОГМ), коли стверджує, що Пiвницькому сподобалася iдея оселити майбутню семiнарiю, при Житомирському францисканському монастирі (можливо, в першу чергу, з фiнансової точки зору) i вiн iнспiрував його закритгя.

І дiйсно, такий указ Миколи І вiдбувся 12 листопада 1842 року. Монахи залишили Житомир i в їхнiх примiщеннях розташувалися семiнаристи. Але безпосередньо самий костьол св. Яна з Дуклі та деяке майно ще залишалося пiд опiкою францисканцiв майже три наступнi роки. Можливо, це було викликано фiнансовою неспроможнiстю семiнарii утримувати додатково ще i храм.

Пiсля польського повстання 1863 року, наказом київського, волинського та подiльського генерал-губернатора Безака вiд 21 вересня 1866 лiквiдована Кам'янецька семiнарiя. Частка вихованцiв продовжили навчання в Житомирi, на кошти що видiлив єпископ Боровський. 1919 р., пiсля встановлення в мiстi влади бiльшовикiв, семiнаристи на чолi зректором та єпископом Годлевським були змушенi евакуюватися до Олики.

Органiзацiйно-господарськими питаннями на новому мiсцi керував ксьондз Фелiкс Шиарбаховський i вихованцiв розташували в замку родини Радзивiллiв, 29 червия 1920 року в Олицькому колегiатському костьолi пiд керiвництвом єпископа Дубовського вiдбулися урочистостi з нагоди чергового випуску молодих священикiн. Але тодi ж, пiд тиском бiльшовицьких вiйськ семiнарiї довелося евакуюватися далi, до Гнезно. Пiсля замирення мiж Росiсю та Польщею семiнарiя повернулася до Луцька в 1922 роцi.

Таким чином, пiд тиском iсторичних обставин Житомирська духовна семiнарiя продовжили своє iсвування в 1922--1941 рр. пiд прапором Луцької. Подальше воєнне лихолiття та вiдновлення на всiй територiї Украiни радянського суспiльно- полiтичного устрою зробили неможливим навiть саме питання про будь-яке вiдродженвя органiзацiйних структур римсько--католицької Церкви, в тому числi i духовного навчального закладу.

Стало можливим це лише в вереснi 1995 р. Зусиллями спископа Яна Пурвiнського, єпископа-помiчника Станiслава Широкорадюка, небайдужих священикiв єпархii та викладачiв з Польщi Житомирська духовна семiнарiя вiдновила свою дiяльнiсть. З приводу того, що досi державноi владою мiста Житомира не повернуто будинок семiнарiї по вул.Театральнiй (примiщення облвiйськомату), семiнаристи розташувалися в мiстечку Ворзель, неподалiк Києва.(Д.В.П.)

Рис. 4.2. Римсько-католицька церква

Рис. 4.2. Катедральний костел св. Софії

В Житомирі проживає велика кількість католиків - так вже історично склалося. Природно, що в місті є кілька старих католицьких храмів. Найголовніший з них - катедральний костел св. Софії (Катедральна пл, 2). На сьогодні це ци не найстаріша архітектурна пам'ятка міста. Храм було збудований в 1737-51 рр. (за іншими даними, в 1746 р.) в стилях пізнього ренесансу та бароко. Місце вибрали вдало - на старому замковому майдані.

1801 року капітально перебудований в класицистичному стилі. Висота дзвіниці - понад 26 м. Один з пілонів прикрашає барельєфний портрет видатного піаніста і композитора Ю. Зарембського.

Юліуш Зарембський народився в Житомирі 28 лютого 1854 р. Був талановитим піаністом та композитором. Навчався в Віденській Консерваторії (закінчив у 1872 р. із золотою медаллю), потім в консерваторії Петербурга (талановитому музиканту вистачило всього 3 місяці навчання у 1873 р., щоб отримати там диплом). В 1874 р. рік навчався у Римі під керівництвом Ф. Ліста. Творчість зарембського вплинула на Шопена.

Його Квінтет для фортепіано g-moll, присвячений Ференцу Лісту, вважається найвидатнішим твором польської романтичної камерної музики. Як не дивно, вперше цей шедевр було опубліковано лише в 1931 р.

На жаль, композитор пішов з життя зовсім молодим - помер від туберкульозу 15 листопада 1885 р. Останні 5 років життя працював професором Брюсельської консерваторії. Був Джиммі Хендріксом свого часу - так, в Парижі в 1878 р. глядачі зачудованно спостерігали його гру на двох клавіатурах одночасно. Багато концертував - виступав у 1874 р. в Києві та Одесі. Ну і в інших містах: Рим, Неаполь, Константинополь, Варшава, Лондон...

Могила композитора знаходиться на старому польському кладовищі Житомира, неподалік відновленої каплиці, а серце, за легендою, замуровано в катедрі св. Софії. В розкішному нео-бароковому палаці єпископів, який знаходиться поруч з катедрою, зараз розмістився краєзнавчий музей, який безпардонно рано закривається увечері.

Рис. 4.3. Катедральний костел св. Софії

Катедральний костел св. Софії знаходиться в самому центрі старого Житомира. Поруч, в ошатному блакитно-білому особняку - краєзнавчий музей.

Храм було збудований в 1737-51 рр. в стилях пізнього ренесансу та бароко. 1801 року капітально перебудований в класицистичному стилі. Висота дзвіниці - понад 26 м. Один з пілонів прикрашає барельєфний портрет видатного піаніста і композитора Ю. Зарембського.

Рис. 4.4. Семінарський костел

Так званий "семінарський костел", він же костел Яна з Дуклі, знаходиться по вул. Київській, 4, в самісінькому центрі міста. При ньому діє бернардинський монастир. Храм було відреставровано у 1990-х. З 1993 р. це - садиба відтвореної Кустодії св. Михайла Архангела. 25 листопада 1997 р. костел було освячено житомирським єпископом Яном Пурвінським.

Бернардини в Житомирі не вперше - в 1760-1844 рр. тут був їхній кляштор. В місто брати потрапили по запрошенню житомирського старости Яна Каетана Ільїнського, який подарував ченцям землю та звів для них дерев'яний храм під титулом Яна з Дуклі. На пожертви бернардини пізніше збудували мурований монастир. Коли дерев'яний костел згорів під час пожежі, меси відправлялися у кляшторних приміщеннях, а до будівництва мурованого храму взялися лише в 1820 р. В 1842 р. костел було зведено. Як він виглядав, можна побачити на гравюрі поруч. Доля зло пожартувала з бернардинів: в тому самому 1842 р. в петербурзі вийшов наказ про те, щоб кляштор було віддано дієцезії. В 1844 р. бернардини покинули монастир, а в приміщення кляштору в'їхали клерики луцько-житомирської дієцезії. Бернардини повернулися в Житомир 17 травня 1992 р. Сьогодні парафія костелу нараховує понад 2 000 вірних. Меси відправляються на польській, українській та російській мовах. Бернардинам було повернуто частину приміщень колишнього кляштору. Там проведено грунтовний ремонт. В самому костелі довелося піти на деякі відступи від канонічних правил: через те, що перед входом до храму в радянські часи було зведено житловий будинок, через який до святині важко зайти, було змінено напрям головного вівтаря: його поміняли місцем з колишнім входом.

Зупинка 2. м. Бердичів

У Бердичеві у костьолі Св. Варвари вінчався Оноре де Бальзак з Евеліною Ганською. Найцікавіші об'єкти туризму - Овруч - резиденція князя Рюрика Ростиславовича ХІІ-ХІІІ ст.; залишки давньоруського городища Х-ХІІІ ст. на Соколовій Горі; меморіальний музей конструктора ракетно-космічних систем С. Корольова; Преображенський кафедральний собор ХІХ ст.; замок і млин Я.Тишкевича ХVІІ ст.; фортеця-монастир кармелітів і костьол ХVІІ ст.; Свято-Ольгинська церква; залишки міських укріплень Х ст.; церква Василя ХІІ ст.; Кафедральний костьол і дзвіниця 1746р.; Магістрат ХVІІІ ст.; літературно-меморіальний музей В.Г. Короленка; костьол св. Варвари середина ХІХ ст.; Городище ІХ-ХІ ст.; літературно-меморіальний музей Л. Українки; Василівська церква 1190р.; палац з меморіальною кімнатою-музеєм О. де Бальзака ХVІІІ ст.; літературно-меморіальна кімната-музей М.Т. Рильського; палац у с. Турчинівка.

Напівлегенда-напівбувальщина розповідає, що після вінчання Оноре де Бальзака з Евеліною Ганською біля стін костелу Святої Варвари відбулася одна цікава розмова. Старий бердичівський кравець поцікавився, де мсьє пошив свій сюртук. Почувши у відповідь, що мсьє Бальзак пошив сюртук у Парижі, й уточнивши, яка відстань розділяє два міста, старий кравець із подивом резюмував: «Подумати тільки, так далеко від Бердичева, а шиють дуже пристойно».

Та найдивніше, що в цій пам'ятці усного фольклору нічого неправдоподібного нема. У середині минулого століття Бердичів був великим містом, яке підтримувало економічні та культурні відносини не тільки з багатьма містами України та Росії, а й, як нині прийнято казати, далекого зарубіжжя.

Звернімося до джерел історії міста. Існує кілька версій походження назви «Бердичів». За першою -- воно походить від назви племені берендеїв -- бердичів, переселених на землі Київської Русі. Згодом ця назва видозмінилася і набула сучасної форми. За іншою версією, назва походить від власного імені Бердич. Коли частина земель Київської Русі опинилася під владою великих литовських князів, ця місцевість стала володінням Бердича, підданого князя Вітовта. Потім Бердич заснував хутір, який отримав назву Бердичева. Отже, друге за кількістю жителів місто Житомирщини. Колишня економічна столиця Правобережної України, ярмарковий центр 18 ст. Довго тягнеться одноманітна одноповерхова забудова, аж ось - з-за повороту, прямо в центрі міста виникає укріплений монастир капуцинів, споруда велична і дійсно прекрасна, розташована на Замковій горі, скелястому мисі над річкою Гнилоп`яттю. Саме на цьому клаптику землі розпочиналась історія міста, що своїми коренями сягає в 15 ст. (а, можливо, і набагато глибше). Тут, на річковому мисі, магнати Великого князівства Литовського Тишкевичі заклали першу фортецю. Розквіт Бердичева припав на початок 17 ст., коли місто перебувало під владою Януша Тишкевича, воєводи київського. Він відбудував замок, знищений навалою кримських татар, під час якої сам потрапив у полон. Пізніше, на знак подяки богові за своє визволення, київський воєвода заснував у замку монастир. Туди були запрошені босі кармеліти (таку назву орден отримав від гори Кармель в Палестині). Акт дарування святим отцям території колишнього замку Януш Тишкевич власноруч вписав 1630 р. до книг Люблінського трибуналу.

Брати чернечого ордену, створеного в 11 ст. під час хрестових походів, були призвичаєні до зброї не менше, ніж до читання молитовника - такі вже то були часи. Тож святі отці продовжили справу, розпочату родиною Тишкевичів, і невдовзі перетворили свій монастир на справжню фортецю, оточену мурами з бійницями, бойовими баштами та валами з бастіоном. З поч. 18 ст. у оновленій за останнім словом фортифікації твердині весь час перебував військовий гарнізон, озброєний 60-ма гарматами. Оборонні споруди монастиря могли витримати артилерийський обстріл. Дотепер збереглась розгалужена система сховищ-казематів та підземних ходів у товщі Замкової гори. Наріжний камінь нижньої частини монастиря було закладено 2 березня 1634 р., а у 1642 р. його добудовано і освячено. Саме тоді Януш Тишкевич подарував кармелітам родинну реліквію-ікону Богоматері, яка і надала ім`я новоствореному кляштору. Невдовзі Бердичівський образ уславився як чудодійний, і на богомілля сюди приходило безліч прочан-католиків з України, Польщі та Литви. За популярністю Бердичівська Діва Марія не поступалась подібній іконі з Ченстохови. Протягом 17-18 століть монастир зазнав багатьох ворожих спустошень і пережив кілька облог. На поч. 18 ст., під час повстання під проводом козацького полковника Семена Палія проти польської окупації Правобережної України, у бердичівському монастирі перебував з військом тодішній гетьман України Іван Мазепа. У 1768 р. монастир витримав тритижневу облогу російських військ генерала М. Кречетнікова, який намагався захопити одного з ватажків барських конфедератів - Казіміра Пулавського, що з своїми прибічниками зайняв оборону за мурами обителі. Й досі в цегляній кладці головної брами є чавунні гарматні ядра, що застряли там під час обстрілу монастиря. Та попри все, розквіт монастиря припав саме на 18 ст. З 1717 р. розпочалися роботи по відновленню старих і спорудженню нових укріплень. У 1739 р. на підвалинах нижнього кляштора почали зводити величний “верхній” храм. Автором проекту був архітектор, комендант Кам`янець-Подільської фортеці, голандець за походженням Ян де Вітте. На бажання старійшин католицької общини Бердичева та братїї монастиря архітектор зробив святиню подібною до костелу св. Юра роботи Б. Меретина в Львові. Збудований костел у стилі бароко. Інтер'єри оформлені розкішним ліпним декором, позолотою, різьбленням і розписом «al fresсo». Розписував храм італійський живописець Фрідеріче Веніаміно, пізніше він працював в іконописній майстерні Києво-Печерської Лаври. 1754 року храм освятили. З 1758 року при монастирі починає працювати друкарня. Вона була куплена в Австрії королем Августом III і віддана кармелітам. Дуже скоро друкарня набула виняткового для регіону значення: у ній друкуються книги на латинській, польській, єврейській, німецькій, французькій і російській мовах. Особливу популярність здобув «Бердичівський календар», тираж якого сягав 40 000 примірників на рік. Була в Бердичеві й велика бібліотека. 1765 року князі Радзивіли виклопотали право проводити в Бердичеві десять великих ярмарків щорічно. Ярмарки мали європейське значення. У Бердичів приїжджали купці з Росії, Австрії, Німеччини, Італії, Туреччини та інших країн. Річний грошовий обіг ярмарків перевищував 20 мільйонів царських (золотих. -- Авт.) рублів. На ті часи гроші колосальні. За кордон продавали коней, биків, мед, віск, сало, пшеницю, а головними товарами вивезення були сукна, полотна й шовкові тканини. Відтоді почала рости і слава бердичівських кравців. Варто згадати, що у 18 ст. кармелітський монастир був не лише значним релігійним, а й культурним та освітнім центром, про що нагадують будівлі бібліотеки, яка нараховувала понад 2000 книг (серед них були і унікальні стародруки 14-15 ст.), друкарні, котра від часу заснування в 1760 р. видала близько 720 книг, як релігійних, так і світського характеру, та школи.

Наступні століття були менш сприятливими для цієї обителі. Двічі, у 1866 та 1926 рр., монастир закривали. Спочатку за рішенням російського уряду, а потім - радянського. У 1992 р. кармелітський монастир поновив свою діяльність. Київські та житомирські реставратори взялися за відновлення пам`ятки архітектури. Нині спільними зусиллями міської та обласної організацій, католицької громади Бердичева, пожертв окремих осіб та закордонних релігійних організацій монастир відроджено з руїн. Я побувала в Бердичеві у жовтні 2000 р., і роботи тоді ще були у розпалі. Верхній храм ще пустий та занехаяний ,його розкішні інтер`єри, на жаль, втрачено, як і сам образ Богоматері, який згорів у 1941 р. 9 червня 1997 р. Іоанн Павло ІІ в Кракові освятив копію загиблого образу, яка посіла почесне місце в нижньому храмі, де проходять богослужіння. В інших будівлях монастиря до цієї пори розміщується дитяча музична школа. В двадцятих роках 19 століття в замку Антона Радзивіла мешкав польський композитор Фредерік Шопен. У той час молодий музикант навчався у відомого майстра гри на клавішних інструментах, чеха Живного. На Шопена звернув увагу А. Радзивіл і надав йому кошти для здобуття вищої освіти. Живучи в Бердичеві, Ф. Шопен керував роботами із реставрації органа. У двадцяті роки був збудований костел Святої Варвари, в якому 14 березня 1850 року Оноре де Бальзак повінчався з Евеліною Ганською. Зберігся цікавий документ за 1843 рік -- клопотання про надання містечку Бердичів статусу повітового міста. У ньому, серед іншого, зазначено: «В числе естественных богатств -- полагается природный ум жителей. Он великими успехами принесет пользу государству и частным людям немалую». 1845 року Бердичів стає повітовим містом. Як тільки Бердичів був переведений з категорії містечка в місто, відразу ж почалося «обсуждение мер по приданию ему лучшего наружного устройства». Місто дуже потребувало цих заходів. На той час у місті було 575 кам'яних і 2876 дерев'яних будинків, що належали приватним домовласникам. Чисельність населення становила понад 73 000 осіб.

До 1867 року належить ще один цікавий документ. Бердичівський архітектор проводячи будівельні роботи виявив цілу систему підземних ходів під містом. Про це він повідомив начальнику губернії. Губернатор, враховуючи торговельне значення Бердичева і можливість використання підземель контрабандистами, заснував для дослідження цих ходів особливу комісію. Було відкрито 130 підземних ходів і 78 льохів. Встановлено, що найдавнішому підземеллю під Соборним майданом понад 200 років. Однак обстеження показали, що всі підземелля створені виключно для господарських цілей для зберігання запасів. Слідів перебування контрабандистів виявлено не було. Після 1861 року в Бердичеві швидкими темпами починає розвиватися промисловість. Цьому особливо сприяло будівництво залізниці, яка 1870 року зв'язала з Козятином, а потім із Шепетівкою та Житомиром. Місто упевненою ходою крокувало до світлих далей капіталізму. Але на порозі стояло ХХ століття події якого за насиченістю й драматизмом набагато перевершували всю попередню історію міста Бердичева.

Рис. 4.5. Музей Любові

Можливість доторкнутися до чогось, чого раніше торкалися руки знаменитості, побачити те, що бачили її, знаменитості, очі, підгледіти, неначе дитина у парканну щілинку, приватне, начебто для чужих очей не пристосоване життя славетної людини - могутній імпульс для розвитку не лише бульварних газет, шаленої кулькості папарацці, а й для меморіальних музеїв. Приємно знати: так, славетні теж бували тут, у нашій українській глибинці, вони теж ходили цими стежками, вони милувались пейзажами, які мало змінилися за збіглі десятиліття, а то й століття. Не треба соромитися свого інтересу до чужого життя: принаймні у випадку з меморіальними музеями з цієї цікавості може прорости захопленість рідною історією.

Коли 14 березня 1850 р. з найскромнішого бердичівського костелу святої Варвари безнадійно хворий "кругленький чоловічок на коротеньких ніжках із засмаглим від сільського життя обличчям" вивів поставну, розкішну жінку, віднині - нарешті! - його дружину, кажуть, до нього підійшов один з місцевих кравців. Уважно роздивився елегантний костюм і запитав, де пан наречений його купив. "У Парижі", - була відповідь. "Дивись, так далеко від Бердичева, а так гарно шиють!", - здивувався кравчина. Від історичного анекдоту в цій історії, можливо, лише допитливий бердивчанин. Все інше - правда. Правда про велике кохання великої людини. У наш час Інтернету нікого не здивуєш коханням, що виникло у різних куточках світу завдяки електронній пошті та різноманітним чатам. Не треба вважати "дистанційну" любов вигадкою високих технологій: раніше звичайні листи могли викликати такий самий ефект. Ось вам приклад: автор "Людської комедії", Бальзак, отримує серед інших захоплених епістол послання на дві сторінки за підписом "Іноземка".

Заінтригований Оноре пише відповідь і публікуѕ її в "Газет де Франс". Та цю газету не можна було купити в Російській імперії, тому настирна Евеліна пише ще одного листа і просить опублікувати відповідь у газеті "Котидьєн". Відповідь не забарилась. Так у 1832 році починається листування письменника зі світовою славою та польської шляхтянки Евеліни Ганської. Між читачкою і письменником виникає справжній віртуальний роман. За рік відбувається і перша зустріч у швейцарському Невшателі, яка перевершила всі сподівання Бальзака: його кореспондентка виявилася молодою та вродливою. Густі темні коси, повнувата шия та руки, живі величезні очі, чуттєві вуста... (Цікава деталь: тридцятидворічна на той час Евеліна всіма можливими засобами приховує свій правдивий вік, Бальзак охоче вірить, що його прихильниця має 27 років. Так і надалі - Евеліна раз за разом "забувала", скільки їй "за паспортом", весь час віднімаючи від справжнього віку 5. Як це характерно для красунь усіх часів!) А ще - казково багатою. І романтичною. Все, що було дозволено Бальзаку - один поцілунок під густою кроною паркових дерев, в той час, як Вацлав Ганський був деінде.

Хоча, здається, гроші для загрузлого у боргах письменника зараз не грають ролі. Бажання володіти іншим скарбом - самою Евеліною - значно сильніше за звичайну людську жадібність. І він отримує цей скарб під час наступної зустрічі закоханих, у січні 1834 р. у Женеві. Більше того, Евеліна, жагуча та пристрасна коханка, саме така жінка, про яку Бальзак мріяв все життя, обіцяє йому свою руку! Вацлаву Ганському, авжеж, вже під шістдесят, але ж він ще живий! Кохання засліпило обох, напевно.

З 1833 року письменник живе подвійним життям: одне, на публіку, для всіх - життя-арлекініада, що мусить захоплювати та дивувати натовп прихильників, а інше - цілковито присвячене мадам Ганській. Кажуть навіть, ревна католичка Ганська змінила напрям думок Оноре щодо релігії, "заразила" його своєю родовою містичністю (не забуваймо, Ганська - з роду Жевуських, а там у кожному поколінні повно диваків, алхіміків та ексцентриків).

У грудні 1840р. Бальзак вперше побачить палац у Верхівні: поки що лише на подарованій Евеліною картині-панорамі. "Ви мені не говорили, (...) що володієте цілим Лувром. Все це надзвичайно красиво", - летить у далеку Україну відповідь. Та на власні очі український Лувр письменник побачить значно пізніше, у 1847р. Саме тут у нього - вперше в житті! - з'явиться власний кабінет та всі умови для творчості. Можна не сумніватися, Бальзак був щасливим тут, тут він писав останні свої твори. В основу його "Селян" лягли враження від українського повстання. Тут Бальзак написав п'єсу "Мачуха", працював над "Депутатом від Арсі", "Мадмуазель де Віссар або Франція за часів Конституції", "Дрібними буржуа", "Жінкою-письменницею".

Коли в радянські часи туристи-французи спитали бердичівського школярика, де вінчався Бальзак, той відповів: "А у нашому спортзалі". Дійсно, ще донедавна тут був фізкультурний зал однієї з шкіл, тепер же в храмі молиться греко-католицька громада Бердичіва. На фасаді збереглася табличка, що саме тут 2 березня 1850 р. прибулий з Житомира прелат Віктор Ожаровський закріпив церковним актом шлюб Оноре де Бальзака і Евеліни Ганської. Шлюб, який став шоком літературної і навколо-літературної богеми.

Як довго навіть після смерті Вацлава Ганського Евеліна відмовлялася повторно одружитись! Чому? Важко зрозуміти. Хоча були у них і сварки - Бальзак, нарешті отримавши досить коштів, витрачав їх вкрай непрактично і не прагматично, а Евеліні було важко зрозуміти, чому при матеріальній скруті він не економить, а купує новий, прикрашений словоною кісткою ціпок за 600 франків.

Зупинка 3. Верхівня

Палацу у Верхівні пощастило більше, аніж "спортивному" костелу: у графському замку з 1921р. розмістився аграрний технікум. Споруду будували 50 років: розкіш ампіру, сад з рідкісними рослинами, неподалік - каплиця-усипальня, де лякають туриста пусті полиці для родинних гробів. Колись тут покоїлася і дочка Оноре та Евеліни, яка померла при народженні. А яким щастям було очікування цієї дитини для немолодої вже пари коханців! До речі, у Евеліни була дочка від Вацлава, Анна Ганська, її назавжди увіковічив на полотні великий французький майстер живопису доби ампіру О. Енгр. *(Див. її портрет ліворуч). З флігелів до палацу ведуть підземні ходи: сюдою з кухні носили графові сніданки та вечері.

У 1959р., коли світ відмічав 160-річчя з дня народження Бальзака, у Верхівні створили кімнату-музей, яка на громадських засадах діяла до 1995р. Тридцять років по тому відбувається реставрація палацу, а у 1995р. завдяки ініціативі колективу технікуму було обладнано три меморіальні кімнати, які й стали обласним літературно-меморіальним музеєм Оноре де Бальзака.

Подумайте лишень: за цим столом Бальзак писав свої "Лист про Київ", частину повісті "Зворотній бік Історії" з написом на рукописі: "Верхівня, Україна, грудень 1847 р." Саме ці підсвічники давали письменнику світло вечорами. Клавесину торкалися пальці Евеліни. Збереглися камін та палас, менше пощастило бібліотеці: її вивезли до Житомира. А ось і хитромудре пристосування, виготовлене місцевими майстрами для хворого письменника: ціпок, що при потребі перетворюється на розкладний стільчик - аби страждаючий від ревматизму француз міг присісти навіть під час прогулянки парком абощо.

При нагоді завітайте до актового залу технікуму: тут колись шуміли бали, з тих часів збереглася ліпнина на античну тематику. А ще, якщо получиться, спробуйте спуститись у підвали флігелів. Флігеля біля палацу два, і в кожного - свої пивниці, які виконували абсолютно різні функції. Та, що знаходиться під флігелем ліворуч від головного входу, слугувала магнатським кухарям, що носили гарячі страви сюдою у панські покої. А у флігелі праворуч жив управляючий маєтком, а під ним жили нещасні, за ті чи інші провини кинуті в локальну тюрму. Ось так.

Смішно, що бік-о-бік тюремного підземелля стоять зараз парти - тут теж розташовуються приміження аграрного коледжу.

А що ще? А ось що: неподалік палацу, у парку - родинний склеп-усипальня Ганських, що раніше слугував за костел, потім використовувався аграріями, а зараз знову перетворени на храм. Кажуть, він зазнав деяких змін за радянських часів, хоча, як на мене, виглядяє один-в-один як на власному портреті пензля Наполеона Орди, написаному півтора сторіччя тому. Так от, там ТЕЖ є підземелля, а в них - ніші з залізними дверцятами (це ТЕЖ можна побачити на фото ліворуч). Саме тут знаходили вічний спочинок члени роду Ганських.

Студентський фольклор дав назви різним куточкам колись розкішного парку, а чи старовинні перекази, та подорожні минають Алею кохання і Алею розлуки, Лавицю Бальзака і Альтанку Евеліни. А ще в парку росте Дерево Кохання: два стовбури переплелися навічно, тепер їх нероз'єднати. Аналогії з диттям Бальзака та Евеліни напрошуються самі собою.

Хтось з журналістів пропонував зробити тут Музей любові. І справді, місце сприяє таким романтичним планам. Та поки що на цих алеях та галявинах закохуються юні аграрії - а ще починають любити цей край туристи, які знайшли у українському селі версальську розкіш, овіяну славетним іменем Бальзака.

Зупинка 4. Депеші

20 км від обласного центру по Старокостянтинівській трасі. Мекка київських скелелазів, які влаштували тут собі скеледром на берегу мальовничого Тетерева.

Навіть якщо дорогу ви не знаєте, не турбуйтеся - місцеві підкажуть. як потрапити до родзинки Денешів. Тільки обережно, вони цей палац кінця ХІХ (початку ХХ?) століття називають "замком Терещенка".

Рис. 4.6. Замок Терещенків в Денешах

А якщо зір гарний, то й самі побачите його на протилежному березі ріки.

Легенди, що копіюють переказ про графа Бадені і його казкові багатства, можна почути і тут. Начебто Терещенко ну аж настільки не мав куди гроші дівати, що виклав підлогу царськими золотими карбованцями - причому торцями, щоб бува на монарший профіль не наступити.

Цукрозаводчик був бізнесменом і людиною свого часу. Тому для підлоги - та й палацу - він використав відносно новий матеріал - бетон. Які клади в бетоні, ви що? Хоча - легенди теж мають право на життя.

Рис. 4.7. Башта з залібо-бетонним каркасом - центр уваги

Зупинка 7.Червоне

Червоне знане завдяки своєму цукрозаводу, який функціонує тут вже довгі десятиліття. А з'явився завод тут завдяки цукровим магнатам Терещенкам, відомій родині на Україні зламу ХІХ і ХХ століть. Сім'я зуміла вигідно для себе використати цукровий бум, що охопив терени Російської імперії ще в середині ХІХ століття, та прославилася не лише грошами, але й меценатством та любов'ю до мистецтва. Таким заможним та відомим людям не годиться жити в мазанках, чи не так?

Ось чому любитель старовини, потрапивши в Червоне, довго потім не оговтається від культурного шоку: неготичний, величезний, неймовірний палац Терещенків, що пустими віконницями дивиться на прихожан місцевої церкви, що притулилася в одному з крил маєтку. Колись тут було ПТУ, та за тих кілька років, що воно переїхало у нову будівлю, палац швидко занепав і перетворився у руїну. Фонтан з трьома напівоголеними граціями з-під палацу перенесли під селищну раду, а сам палац віддали церкві.

Батюшка, який походжав територією колись прекрасного маєтку, сказав, що історією цієї споруди не цікавився, відроджувати чималенький палац немає грошей, та порадив звернутися у контору заводу неподалік.

Після довгого з'ясування, хто ми, звідки і чого нам треба, привітні цербери прохідної дали добро на перепустки до музею історії заводу.

На другому поверсі адміністративного корпусу, у двох кімнатах ми побачили плоди багаторічної праці жінки, що фанатично любить рідну землю. Буквально по дещиці зібраний матеріал: і про палац Голуховських, який згодом (якщо не помиляюся, близько 1900 року) купили Терещенки, і про кожного представника цього колись славетного роду. Особливо багато експонатів, пов'язаних з життям Федора Артемовича Терещенка. Подумати тільки: звідси починалося українське авіаконструювання! Старання цього фанатично відданого небу чоловіка дали поштовх розвитку українського літакобудування.

Так, звичайно, у музеї небагато власне речей Терещенків, більшість експонатів - це фотографії селища тепер та тоді, сімейні портрети, вирізки з газет тощо, розміщені на стендах в кімнатах. І Терещенками історія тут не починається і не закінчується: є і про революційні роки, і про лихоліття Великої Вітчизняної, і про сучасну історію Червоного.

До речі, у наші часи рід Терещенків не згас, його представники живуть у Франції, деякі з них, не дивлячись на далеко не юнацький вік, відвідали нещодавно і Червоне - вклонитися пам'яті своїх предків.

Колишня назва Червоного - Старе. Спочатку селом Старим зацікавились родичі терещенків - ще одна відома родина цукрозаводчиків - Харитоненки. 1852 року Іван Харитоненко арендує місцевий цукрозавод та завод у селі Улянівка і замість лише продажу цукру починає займатися його виготовленням. Примха долі: саме цукрозавод у Старому ледве не довів Харитоненка до банкрутства: тут спалахнула пожежа, в якій згорів увесь завод разом з виробленим цукром. Буває.

Не знаю чому, але знайти докладну інформацію про рід Терещенків у Інтернеті виявилося задачею непростою. Так, куркулі, заводчики, наживались на рабській праці трудящих, все зрозуміло - але ж ідеологічні шори вже друге десятиліття як скинуті, а інформації про людей, які розвивали промисловість України як не було, так і немає. Тож і залишається сподіватись лише на таких ентузіастів, як згадана берегиня простого заводського музею...

Польські джерела підтверджують версію місцевих жителів: село і справді раніше називалося Червоне. Довгі роки ці землі належали найвідомішим польським шляхетським родам. Скажімо, в XVII столітті тут владарювали Тишкевичі, а у XVIII ст. разом з рукою Хелени Лешніцької, що вийшла заміж за Францішка Ксаверія Грохольського, брацлавського земського суддю, перейшло до магнатів Грохольських. Після смерті в 1792р. Францішка Ксаверія Червоним володів його син, Ян Непомуцен, а потім й син сина - Адольф. Саме Адольф Грохольський збудував у селі за проектом невідомого архітектора велику неоготичну резиденцію. Був це симетричний триповерховий палац, в плані - витягнутий чотирикутник з восьмибічною вежею на головному фасаді та двома чотирибічними вежами, прилегаючими до бічних фасадів. Згідно з заповіту Адольфа Грохольського (помер в 1863 р.) Червоне мало дістатися його другій дружині, Ванді з Радзивіллів Грохольській. Але вдова невдовзі після смерті чоловіка виїхала за кордон, а Червоне продала Миколі Терещенку. Далі ви вже знаєте. Терещенки розбудували палац, особливо зі сторони саду, споруда отримала нерегулярний характер.