Історія розвитку усного та писемного мовлення. Кирилиця й Українська абетка

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Історія розвитку усного та писемного мовлення. Кирилиця й Українська абетка

Історія розвитку усного та писемного мовлення. Кирилиця й Українська абетка

ОДЕСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

кафедра українознавства та культурології

РЕФЕРАТ

Тема:

Історія розвитку усного та писемного мовлення.

Кирилиця й Українська абетка.

ОДЕСА – 2001

Це – матері мова. Я звуки твої

Люблю наче очі дитини...

О мова вкраїнська!... Хто

любить її,

Той любить мою Україну

В. Сосюра.

Зміст:

> Вступ.

Встановлення часу виникнення української мови.

> Походження східнослов’янської писемності.

> Висновки.

Вступ.

Наука, що досліджує розвиток мови, складається з ряду історико-

лінгвістичних дисциплін (історична граматика, історична фонетика, історична

лексикологія, історична діалектологія, історія літературної мови), кожна з

яких має свій об’єкт вивчення. Однак усі вони підпорядковані спільній мети

і як окремі частини складають єдину науку – історію мови.

Соціальні функції мови надзвичайно широкі. Дехто вважає мову лише

засобом порозуміння між людьми. Насправді ж цим не вичерпується її

значення. У мові закодовує нація всю свою історію, багатовіковий досвід,

здобутки культури, духовну самобутність.

Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його,

живе з ним всюди і завжди. Без неї, як і без сонця, повітря, рослин, людина

не може існувати. Як великим нещастям обертається нищення природи, так і

боляче б’є по народові зречення рідної мови чи навіть неповага до неї, що є

рівноцінним неповазі до батька й матері.

Згадаймо слова В. Сосюри: “Без мови рідної, юначе, й народу нашого

нема”. Рівень розвитку рідної мови є джерелом духовного розвитку народу. А

на думку Є.М.Верещагіна і В.Г.Костомарова, “національна мова входить у

поняття національної культури, бо природні умови, географічне положення,

рівень і спеціалізація народного господарства, тенденція суспільної думки,

науки, мистецтва – всі великі й малі особливості життя народу знаходять

відбиття у мові цього народу”. Тому знати, берегти і примножувати рідну

мову - це обов’язок кожної людини. Народ, який не усвідомлює значення

рідної мови, її ролі в розвитку особистості, не плекає її, не може

розраховувати на гідне місце у суцвітті народів.

Незаперечною аксіомою є те, що мова є своєрідним генетичним кодом

нації, складовою частиною і засобом творення національної культури. Світова

наука має аргументовані докази того, що українська мова є одна з

найстаріших і найяскравіших мов за своєю мелодійністю та виразністю.

Встановлення часу виникнення української мови.

Цікавим і невирішеним питанням є встановлення часу виникнення

української мови. У підручниках, довідкових та інших виданнях можна

прочитати майже офіційну тезу, що в чотирнадцятому столітті, після падіння

Київської Русі, сформувалися три східнослов'янські народності, а отже

відповідно і три мови. А до чотирнадцятого століття ці народи нібито

користувалися староруською мовою. Але, розглядаючи фольклор, ми говоримо,

що багатюща обрядова поезія (щедрівки, веснянки, купальські пісні) виникла

ще в дохрихристиянські "язичеські" часи, ще до виникнення Київської Русі.

Прочитайте зразки обрядової поезії, і ви переконаєтесь, що вона створена

українською мовою. А коли так, то й мова наших пращурів-язичників за тих

давніх часів була українська, звичайно, чимось відмінна від сучасної.

Тому, визнаючи слушність і справедливість класичного твердження

про Київську Русь як колиску трьох братніх народів – російського,

українського та білоруського, слід мати на увазі той незаперечний факт, що

жодне з цих трьох немовлят "ніколи не качалося по всій колисці, а кожне

мало в ній чітко відведене історією своє місце", а отже, мало свою мову,

відмінну від двох інших певними діалектними особливостями. Так, академіки

Олексій Шахматов та Агатангел Кримський писали: "Спільноруська прамова

розпалася на окремі наріччя ще за доби передісторичної, наприкінці VIII чи

на початку IX віку".

Отож, українська мова і її діалекти вже були створені протягом

багатьох попередніх століть. Вона тільки де в чому змінювалась, розвивалась

і вдосконалювалась.

Походження східнослов’янської писемності.

Виникнення письма має надзвичайно важливе значення в історії народу.

Письмо – одне з найістотніших знарядь культури, яке в просторі і часі

розширює функціонування мови. Проблема виникнення письма у східних слов’ян

дуже складна й досі остаточно ще не розв’язана. Складність її розв’язання

насамперед зумовлюється тим, що в розпорядженні науки немає найдавніших

пам’яток слов’янської писемності. Те, що пам’яток стародавньої писемності

обмаль, можна пояснити тогочасним способом писання: повсякденні записи

вірогідно робилися на навощених дерев’яних дощечках або на бересті –

матеріалі, який погано зберігається. Проте, знаходять чимало писарських

інструментів, так званих стилів. Добре збереглися графіто, накреслені на

свіжій, ще не обпаленій глині. Горщики з написами часто мають вигляд речей

повсякденного вжитку, простих, ліплених вручну, що свідчить про їхнє

місцеве походження. Деякі з цих графічних зображень вважають за тавра або

тамги (знаки власності) майстрів.

Від часів Володимирового хрещення церква стала головним

поширювачем писемної культури. Поява кириличної абетки, як відомо,

пов’язується з так званою Моравською місією Константина (в чернецтві

Кирила) і Мефодія, братів з грецького міста Салоніки. Працюючи у 860-х

роках як місіонери у Великій Моравії, брати на основі грецького письма

впорядкували першу слов’янську абетку і здійснили та записали нею перші

переклади з греки на слов’янську Євангелія та Псалтиря.

Чимало дискусій у науковому світі викликала діяльність Кирила і

Мефодія, з іменами яких пов’язують створення слов’янської абетки. Ґрунтовне

дослідження абетки, яку умовно названа кирилицею, зробив український

філолог, відомий також як Митрополит Іларіон. Його праця "Слов’янське

письмо перед Костянтином" переконливо доводить правдивість оповіді

Чорноризця Храбра, який писав, що Євангеліє і Псалтир "руськими письменами

писані". Ця подія датується зимою 860-861 рр. Якщо це вже сформована

писемність, то що ж тоді створив Кирило? Це питання не дає спокою вченим

ось уже протягом кількох століть.

Поряд з кирилицею в слов’янській писемності відома й інша азбука –

глаголиця. Їй вчені не знаходять аналогів. Це дало підставу для тверджень,

що глаголиця є штучним витвором однієї людини, на відміну від кирилиці, яка

має природний органічний характер і давніші прототипи.

На питання про те, яка з цих двох азбук виникла раніше, в науці досі

немає однозначної відповіді. Деякі вчені вважають, що Кирило створив не

кирилицю, а глаголицю, кирилиця ж виникла на зміну складній глаголиці аж у

кінці ІХ ст. І автором її був Климентій, учень Кирила.

Останнім часом на користь цього погляду висуваються нові аргументи,

зокрема в зв’язку з віднайденням на стінах у Київському Софіївському соборі

азбуки, що має 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов’янські (Б, Ж, Ш,

Щ). На підставі складу софіївської азбуки можна зробити висновок, що вона

являє собою один з варіантів грецько - слов’янського письма.

За літописом, початок шкільній (книжній) освіті був покладений

Володимиром, який відразу після охрещення киян став у знатних людей дітей

забирати і оддавати їх на учення книжне. Так було покладено початок

підготовці книжних людей, а з середини – другої половини ХІ ст. – і перших

пам’яток руської книжності, що походили з церковного середовища. Водночас

графіті на стінах Софійського собору в Києві, новгородські берестяні

грамоти, написи й клейма на будівельних плитах і зброї свідчать, що тоді ж,

у ХІ ст., письменність набула поширення і серед інших верств населення.

Звичайно, багато незручностей для дослідників старої української мови

створило саме запровадження церковнослов'янської мови як літературної. Це

не була природна мова, якою розмовляв народ. Проте становище не таке вже

безнадійне, як це здається на перший погляд. Орфографія, а часом і лексика

стародавніх книжок може ще подарувати сумлінним дослідникам стільки цікавих

відхилень від норм церковнослов’янської мови! І саме такі помилки

літописців, витягнутими на поверхню з українського мовного моря, з того

середовища, в якому жив, до якого належав автор цих помилок.

Історія кожної мови вивчається в нерозривному зв’язку з історією

народу, який є носієм цієї мови, її творцем. Отже, і періодизація

української літературної мови тісно пов’язана з Істрією українського

народу.

Висновки.

Українська мова становить величезну культурну цінність, що

створювалася протягом ряду століть багатьма поколіннями українського народу

в особі кращих його представників – передових письменників, вчених і

культурних діячів.

Українська мова – національне надбання українського суспільства, вона

повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна із

складових частин державної має бути спрямована на забезпечення оптимального

функціонування української мови в усіх сферах життя українського

суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії. Українська мова,

виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником зміцнення державності,

забезпечення культурного та економічного розвитку нашої країни.

Тарас Шевченко був переконаний, що поки жива мова в устах народу, доти

живий і народ, що нема насильства більш нестерпного, як те, яке прагне

відняти народу спадщину, створену численними поколіннями його предків. Ці

Кобзареві думки перегукуються з роздумами визначного педагога К.Ушинського:

"Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову

– і він ніколи вже більш не створить її; вимерла мова в устах народу –

вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї

недовговічної людини, то що ж повинна почувати вона, зазіхаючи на життя

багатовікової особистості народу?"

Список літератури:

1. Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. – Киев, 1990. – 397

с.

2. Жовтобрюх М.А., Волох О.Т., Cамійленко С.П., Слинько І.І. Історична

граматика української мови. – Київ, 1980. – 318 с.

3. Плющ П.П. Історія української літературної мови. – Київ, 1971. –

423 с.

4. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 1. – Київ, 1993. – 640 с.

5. Русанивский В.М. Походження і розвиток східнослов’янських мов. - Київ,

1980. – 61 с.