Окреме провадження

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Окреме провадження

Окреме провадження

ПЛАН.

1. Вступ

2. Процесуально-правова природа окремого провадження: поняття, суть,

значення.

3. Особи, які беруть участь у справах окремого провадження.

4. Порушення в суді справ окремого провадження.

5. Особливості розгляду справ окремого провадження.

6. Висновки.

7. Задачі.

8. Список використаної літератури.

1.Вступ

Перехід України до ринкових відносин, демократизація суспільства висунула

на перший план права та інтереси громадян. Демократичне суспільстсво

характеризується широким спектром особистих та майнових прав і свобод. Але

чого варті права та свободи без закріплення їх у вищому державному

правовому акті - Конституції, без їх правового забезпечення, а також

забезпечення їх дотримання і захисту від порушення.

В Україні на сучасному етапі її розвитку проходить вдосконалення правової

бази, якою закріплено правове становище громадян і організацій і

встановлені гарантії реалізації і захисту їх прав і свобод, визначених

Конституцією та іншими законами України. Конституційні норми, в яких

закріплені ці права і інтереси, виступають основою для деталізації їх в

галузевому законодавстві, регулювання всіх аспектів їх дії і для

визначення юридичних гарантій реалізації, а також для встановлення

процесуального порядку захисту суб\'єктивних майнових та особистих

немайнових (цивільних) прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, в

тому числі також засобами цивільного процесуального права.

Дана робота має на меті розкрити поняття, суть, значення такого інституту

цивільного процесуального права, як окреме провадження. Висвітлити коло

осіб, які буруть участь у ціх справах. Дослідити сучасний стан цього

інституту та зясувати, чи можливе удосконалення цивільного процесуального

кодексу в даній частині.

2. Процесуально-правова природа окремого провадження: поняття, суть,

значення.

Положення римського права, згідно з яким спірне позовне судочинство

(jurisdictio conteutiose) відокремлювалося від безспірного, добровільного

(jurisdictio voluntaria), було відтворене цивільним процесуальним

законодавством сучасних держав.

Окреме провадження - це самостійний вид непозовного цивільного

судочинства, у порядку якого розглядаються справи про підтвердження

наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони

прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих

немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності

оспорюваних фактів (ч.1 ст.234 Цивільного процесуального кодексу України).

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про:

1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної

особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;

3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою;

4) усиновлення;

5) встановлення фактів, що мають юридичне значення;

6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред\'явника та векселі;

7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність;

8) визнання спадщини відумерлою;

9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

10) обов\'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу;

11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо

юридичних та фізичних осіб.

У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання

права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, про

поновлення шлюбу після його розірвання, про встановлення режиму окремого

проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встановлених

законом.

В окремих випадках, які зазначені в Законі, розгляд справ проводиться

судом у складі одного судді і двох народних засідателів.

Залежно від характеру вимоги, переданої на розгляд суду, кожна зі справ

окремого провадження має свої, лише їй властиві, особливості. Однак усі ці

справи мають спільні риси, що відрізняють їх від справ позовного

провадження. Справи останнього типу у своїй основі мають правову вимогу -

спір про право, що виникає з матеріальних правовідносин, який передається

на розгляд суду. У них беруть участь сторони з протилежними інтересами. У

справах окремого провадження суд розглядає і вирішує не спір про право

цивільне, характерний для позовного провадження, а вимогу до суду про

встановлення певних обставин - юридичних фактів, зміну правового статусу

громадянина, з наявністю чи відсутністю яких закон пов\'язує виникнення,

зміну або припинення суб\'єктивних майнових і особистих немайнових прав.

Отже, метою розгляду судом справ окремого провадження є захист прав і

охоронюваних законом інтересів громадян, юридичних осіб і держави. Однак у

теорії цивільного процесу питання про правову природу цих справ є

дискусійним. Як правило, їх характерною ознакою вважають відсутність спору

про право. Це необхідна можливість судового розгляду справ окремого

провадження у законодавчому порядку.

Так, у ч.6 ст.235 ЦПК України передбачено, якщо при розгляді справи у

порядку окремого провадження виникне спір про право, який вирішується у

порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз\'яснює

заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних

підставах. Отже, наявність спору про право, характерного для справ

позовного провадження, є перешкодою для розглядом судом справи в порядку

окремого провадження. Вказані процесуальні наслідки настають за таких

умов:

А) За наявності спору про право цивільне у широкому розумінні, який

відповідно до ст. 15 ЦПК виникає з цивільних, сімейних, трудових, житлових

і земельних правовідносин і вирішується у позовному порядку;

Б) Якщо суб\'єктами такого спору є заінтересовані особи - суб\'єкти

цивільних, сімейних, трудових, житлових і земельних правовідносин, а не

адміністративно-процесуальних чи нотаріально-процесуальних правовідносин;

В) Якщо спір про право підвідомчий суду. У разі непідвідомчості спору

суду, останній повинен прийняти до свого розгляду справу про встановлення

юридичного факту. Наприклад, він зобов\'язаний розглянути справу про

встановлення фактичних шлюбних відносин за наявності між заявником і

заінтересованою особою спору про право на пенсію, непідвідомчого суду.

Проте ця умова не мала послідовного втілення, вона не є загальною для всіх

справ окремого провадження, про що свідчить включення до його складу справ

про надання неповнолітній особі цивільної дієздатності, про обмеження

цивільної дієздатності фізичної особи та інших (пункти 7-11 ч.2 ст.234 ЦПК

України), які мають спірний характер. Тому положенню про відсутність спору

про право цивільне у справах окремого провадження було протиставлено

судження про наявність у цих справах спору про право або інтерес не

конкретних осіб. Однак прийняте у юридичній науці розуміння спору про

право як розбіжність між особами, які припускаються суб\'єктами

матеріальних правовідносин із приводу їхніх прав і обов\'язків і

неможливості внаслідок цього їх здійснення, виключає наявність спору без

участі конкретних осіб.

Розгляд справ окремого провадження спрямовується на встановлення певних

обставин, юридичних фактів, наявність чи відсутність яких може бути

спірною.

Вочевидь, слід підкреслити, що спір про факт не є простим сумнівом у його

існуванні. Заінтересована особа тому і звертається до суду, що існування

факту поряд з відсутністю документів чи їх недоброякісністю є неясним.

Зовсім не очевидним є існування такого факту і для суду, що розглядає

справу. У протилежному випадку не було б потреби звертатися до суду.

Говорити, що при такій неясності в існуванні факту є спір, зрозуміло, не

можна. Для спору про факт потрібні взаємовиключні твердження

заінтересованих осіб про його існування чи правове значення. Саме такий

спір слід мати на увазі при аналізі суті окремого провадження .

Справи окремого провадження виникають також унаслідок перешкод для

реалізації суб\'єктивних прав у зв\'язку зі здійсненням органами державного

управління діяльності, спрямованої на задоволення запитів і потреб

громадян. На розгляд суду в одних випадках передається спір, який виник у

процесі такої діяльності, в інших - тільки вимога про встановлення певної

обставини, судове підтвердження наявності або відсутності якої призводить

до усунення вказаних перешкод. Рішення суду стає преюдиціальним для

настання певних наслідків. Так, від визнання громадянина безвісно

відсутнім або оголошення його померлим залежить здійснення суб\'єктивних

прав другим з подружжя на розірвання й припинення шлюбу, спадкоємцями - на

одержання спадкового майна, банком - на одержання або зняття

заборгованості з особи, якій було надано позику.

Юридична суть процесу у справах про встановлення фактів, що мають юридичне

значення, визначається його належністю до окремого провадження. Все, що

можна сказати про природу останнього і його відмінні риси, відноситься і

до судового порядку розгляду справ про встановлення фактів, що мають

юридичне значення.

У зв\'язку з тим, що юридичними фактами визнаються обставини, з якими закон

пов\'язує виникнення, зміну чи припинення особистих чи майнових прав, часто

всі оточуючі події поділяються на ті, що мають юридичне значення і

юридично байдужі. Однак такий поділ є вищою мірою умовним, оскільки в

реальному житті далеко не завжди вдається провести абсолютну і непорушну

межу між двома групами фактів.

Очевидно, та чи інша обставина розцінюється як така, що має юридичне

значення, лише з точки зору тих правових наслідків, які вона згідно з

законом може викликати. І навпаки, та ж обставина виступає як юридично

байдужа, якщо її розглядати у зв\'язку з тими правовими наслідками, для

яких вона не має юридичного значення. Юридично значимий і юридично

байдужий характер факту повинні визначатися конкретно по кожній окремо

взятій справі. Зокрема, факти, про допустимість судового встановлення яких

сказано у ст. 256 ЦПК України, наділені юридичною значимістю не завжди і

не для кожної особи, а лише у визначеній ситуації.

Зміст статті 256 ЦПК України може бути правильно витлумачений з

урахуванням статті 258 ЦПК України, згідно з якою у заяві про встановлення

факту, що має юридичне значення, має бути вказано, з якою метою заявнику

необхідно встановити даний факт. Аналогічна вимога випливає і з п. 3

Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31.03.1995 року “Про

судову практику у справах про встановлення фактів, що мають юридичне

значення”.

Мета встановлення факту - це ті наслідки, настання яких бажав би заявник.

Вони можуть бути юридичними, але можуть бути і байдужими з точки зору

права або ж суперечити йому. Визначити значення факту, про встановлення

якого просить заявник, можна у зв\'язку з тією метою , для досягнення якої

він звернувся до суду.

Звідси можна зробити ряд висновків, що мають практичне значення для

визначення компетенції суду у справах окремого провадження:

a. Не можна розглядати у якості юридично важливого факт, якщо проханням

про його встановлення заявник взагалі не ставить перед собою жодної

мети;

b. Не можна визнати факт таким, що має юридичне значення в тих випадках,

коли його встановлення спрямоване на досягнення не правового

результату (наприклад, встановлення факту з генеалогічною чи науковою

метою). У протилежному випадку суди були б перевантажені справами про

встановлення таких фактів;

c. Юридичним факт визнається за умови, якщо для досягнення поставленої

заявником мети він має правостворююче значення;

d. У переважній більшості випадків заінтересовані особи звертаються до

суду за встановленням юридичних фактів з тим, щоби реалізувати

конкретне суб\'єктивне право (на спадщину, пенсію тощо).

Юридичний інтерес особи може полягати не лише в реалізації конкретного

суб\'єктивного права. Найчастіше неможливість здійснення того чи іншого

суб\'єктивного права слугує безпосереднім приводом для звернення до суду у

цій категорії справ. Але юридичний інтерес особи може полягати у

визначенні свого правового становища в тих чи інших матеріальних

правовідносинах. Саме суб\'єктивне право, реалізації якого прагне заявник

шляхом судового встановлення юридичного факту, може бути ним здійснено

лише шляхом встановлення його правового становища.

За наявності невизначеності у правовому становищі заінтересованій особі

невідомо, чи може вона користуватися правами, які випливають з правового

статусу (батька, чоловіка, сина), чи вправі вона вимагати належної

поведінки від інших осіб, чи повинна вона виконати дії, які складають

зміст відповідного зобов\'язання. Все це створює у неї заінтересованість у

тому, щоб її правове становище було визначене чітко і ясно. Саме правове

становище залежить від фактів, що мають юридичне значення.

Тому слід сказати, що суд вправі встановлювати факти, що мають юридичне

значення, не лише тоді, коли заінтересована особа прагне здійснити свої

суб\'єктивні права, але і в тих випадках, коли мета її звернення в суд

полягає у визначенні її правового становища. Відповідно, в якості мети

встановлення факту може бути як здійснення конкретного суб\'єктивного

права, так і визначення правового становища особи: важливо лише, щоб між

фактом, що встановлюється, з одного боку, і суб\'єктивним правом і

охоронюваним законом інтересом - з іншого, існував зв\'язок, в силу якого

сам факт набував юридичного значення.

Можна зробити невеличкий підсумок. Судовий порядок встановлення фактів, що

мають юридичне значення як вид справ окремого провадження має свої

особливості. Так, тут встановлюється виключна підвідомчість, специфічні

правила підсудності, відсутні такі інститути позовного провадження, як

зустрічний позов, треті особи, мирова угода тощо.

3.. Особи, які беруть участь у справах окремого провадження.

До числа осіб, що беруть участь у справах про встановлення факту,

відносять заявника та зацікавлених осіб, а також органи державної влади,

підприємства, установи, організації. Заявником є особа, яка звертається до

суду за захистом свого охоронюваного судом інтересу.

Іноді на практиці доводиться мати справу із заявами від осіб, що

виступають не в своїх, а в чужих інтересах, тобто представниками.

У якості заявників можуть виступати як окремі громадяни, так і юридичні

особи, якщо встановлення факту їм необхідно для здійснення своїх прав.

Таким чином, заявниками визнаються особи, які на момент порушення справи

стверджують, що вони виступають на захист своїх суб\'єктивних прав і

охоронюваних законом інтересів, за умови, якщо факт, про встановлення

якого вони просять, здатен вплинути на ці права та інтереси.

У результаті справи про встановлення факту можуть бути заінтересовані і

інші, крім заявника, особи. До заінтересованих осіб відноситься все

сказане вище про заявників: вони теж виступають на захист своїх прав та

охоронюваних законом інтересів; між встановлюваним фактом і їх правами та

інтересами має існувати визначений правовий зв\'язок. Однак на відміну від

заявників заінтересовані особи не порушують процес, а вступають у почату

справу за власною ініціативою чи за ініціативою суду. Критерієм визначення

заінтересованих осіб має служити мета встановлення факту і ті правові

наслідки, які можуть настати у зв\'язку з встановленим фактом. При цьому

повинні враховуватися правовідносини не лише особистого чи майнового

характеру. Правильно вважає Р.Ф. Каллістратова, що до числа

заінтересованих осіб повинні бути віднесені: по-перше, особи,

взаємовідносини яких із заявником залежить від факту, що підлягає

встановленню (інші спадкоємці, особи, що мають право на пенсію тощо),

по-друге, організації і установи, в яких заявник має намір використати

рішення суду про встановлення факту (відділи соціального забезпечення),

по-третє, організації і установи, які за законом могли засвідчити той чи

інший факт, але чомусь не зробили цього чи були не в змозі видати дублікат

документа.

Заінтересованість цих осіб може бути пов\'язана з особистими і майновими

правами чи витікати з їх компетенції як органів управління.

Розглянемо правовідносини заінтересованих осіб із заявником на момент

звернення до суду в справах про встановлення юридичних фактів. Ці

правовідносини в силу різних життєвих ситуацій можна характеризувати

залежно від їх ставлення до встановлення даного факту в суді. У зв\'язку з

цим заінтересованих осіб можна класифікувати таким чином:

1) особи, ставлення яких до встановлення цього факту в суді не визначено,

тобто вони у вирішенні даного питання покладаються на суд. Наявність цієї

групи осіб при розгляді справи про існування відповідного факту свідчить

про те, що питання у переважній більшості випадків може бути вирішено в

порядку окремого провадження без звернення до позовного провадження;

2) особи, які позитивно ставляться до встановлення даного факту в суді. У

такому випадку спір про право не може виникнути;

3) особи, які негативно ставляться до встановлення даного факту в суді,

але не мають обґрунтованих заперечень.

Наявність заперечень у даної групи осіб не повинна бути перешкодою для

розгляду справи в порядку окремого провадження. Дана група виділена для

більш докладного розуміння необґрунтованості надання заінтересованим

особам такого процесуального засобу, як порушення спору про право;

4) особи, які мають заперечення проти встановлення відповідного факту в

судді із симптомом виникнення спору про право. За наявності цієї групи

заінтересованих осіб встановлення юридичних фактів починається в порядку

окремого провадження, а потім з виникненням спору про право обов\'язково

переходить до розгляду справи в позовному порядку. Тому необхідно

встановити заперечення цієї групи ще на стадії провадження справи до

судового розгляду та за необхідності залишити заяву без розгляду. Завдяки

цьому є можливість запобігти зайвим судовим витратам та марнування часу

всіх осіб, які повинні брати участь у процесі.

Вказані вище групи заінтересованих осіб з моменту порушення справи до

набрання рішенням законної сили можуть змінювати свою думку щодо вирішення

заяви по суті. Але значення цієї класифікації полягає в тому, що вона

допомагає визначити існування таких груп заінтересованих осіб при

підготовці справ до судового розгляду та можливість порушення ними спору

про право.

4.Порушення в суді справ окремого провадження.

Провадження з встановлення юридичних фактів, оскільки не є пов\'язаним з

необхідністю вирішення спору про право, порушується не позовом, а заявою

(ст.. 258 ЦПК). Зміст її має відповідати загальним вимогам ст. 119, але з

урахуванням особливостей даного провадження; зокрема у заяві повинно бути

зазначено який факт заявник просить встановити та з якою метою, причини

неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей

факт; докази, які підтверджують цей факт.

Заявники у справах про встановлення фактів користуються такими ж правами і

несуть ті ж обов\'язки, які передбачені ст.27 ЦПК для осіб, що беруть

участь у справі а саме право:

- знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги;

- знімати копії з документів, долучених до справи;

- одержувати копії рішень, ухвал;

- брати участь у судових засіданнях;

- подавати докази, брати участь у їх дослідженні;

- задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також

свідкам, експертам, спеціалістам;

- заявляти клопотання та відводи;

- давати усні та письмові пояснення судові;

- подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час

судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань

інших осіб;

- користуватися правовою допомогою;

- знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії,

подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти;

- оскаржувати рішення суду;

- користуватися іншими процесуальними правами.

Обов\'язки заявників:

- подати усі наявні у них докази для підтвердження своїх вимог або

заперечень або повідомити про них суд під час попереднього судового

засідання;

- добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати

процесуальні обов\'язки.

Встановивши, що заява подана з порушенням викладених вимог, суддя у

відповідності з ст. 121 ЦПК виносить ухвалу про залишення заяви без руху,

про що повідомляє заявника і надає йому строк для усунення недоліків. Якщо

заявник виконає вимоги судді, то заява вважається поданою в перший день її

подання. В іншому ж випадку заява вважається неподаною і повертається

заявнику.

Основне призначення стадії відкриття провадження у цивільній справі

полягає у перевірці передумов права на звернення в суд і дотримання

порядку звернення. Цим вимогам має відповідати і відкриття справи про

встановлення фактів. Зокрема, Пленум Верховного Суду України у Постанові

“Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне

значення” вважає, якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду,

суддя мотивованою ухвалою відмовляє у прийнятті заяви, а коли справу вже

порушено - закриває провадження в ній (п.3 Постанови №5 від 31.03.1995).

Перевіряючи у заявника передумови права на звернення в суд, суддя

з\'ясовує, встановлення якого факту добивається заявник. На цей момент слід

звернути особливу увагу, оскільки іноді заявник через юридичну

неграмотність не може правильно і чітко сформулювати своє прохання. Точне

встановлення факту має значення і для подальшої роботи суду по даній

справі, оскільки діяльність суду по збиранню доказів, витребуванню

документів можлива лише тоді, коли суд точно знає, який факт належить

встановити.

При прийнятті заяви про встановлення факту суддя повинен вимагати у

заявника письмові докази, що підтверджують неможливість отримання чи

відновлення документів, які підтверджують факт. Однак ця вимога стосується

випадків встановлення лише тих фактів, які в силу закону підлягають

спеціальній реєстрації (акти громадянського стану і т.п.), а також фактів

належності правовстановлюючих документів. Якщо ж встановлення факту

належить до виключної компетенції суду (наприклад, сумісне проживання,

шлюбні відносини), то від заявника при прийнятті заяви такі докази не

вимагаються.

Крім вказаних питань суддя при прийомі заяви має з\'ясувати, які докази має

заявник, які свідки можуть бути викликані в судове засідання, хто може

бути заінтересований у вирішенні справи.

Суддя одноособово вирішує питання про прийняття заяви по справі про

встановлення юридичних фактів і вправі відмовити в прийнятті заяви.

Підстави для відмови відповідають загальним правилам цивільного

судочинства і спеціальним нормам окремого провадження. Відмовляючи у

прийнятті заяви, суддя виносить про це мотивовану ухвалу, в якій має бути

вказано, в який орган слід звернутися заінтересованій особі, якщо справа

суду непідвідомча, або ж усунути обставини, що заважають зверненню в суд.

Підставами для відмови у прийнятті заяви є наступні:

- якщо заявник просить про встановлення факту, який не має юридичного

значення (на мій погляд для відмови слугують ст.ст. 256 та 258 ЦПК). Сюди

ж слід віднести випадки вимог про встановлення фактів, які є юридично

байдужими для прав і обов\'язків особи, яка звернулася до суду;

- підставою для відмови слугує також рішення суду, яке набрало законної

сили і яким підтверджено наявність (чи відсутність) факту, про

встановлення якого просить заявник;

- якщо зацікавлена особа має належний документ, яким підтверджується

відповідний факт, то це також є підставою для відмови;

- суддя відмовляє у прийнятті заяви, якщо заявник у необхідних випадках не

надасть доказів, які б підтверджували неможливість відновлення втрачених

документів, де був зафіксований факт, що шукається.

Ухвала судді про відмову в прийнятті заяви вручається заявнику одночасно з

поверненням поданих документів.

Після прийняття заяви суддя проводить провадження у справі до судового

розгляду, метою якої є забезпечення своєчасного і правильного вирішення

справи. Вона дає змогу розглянути справу в одному засіданні з винесенням

законного і обґрунтованого рішення.

5. Особливості розгляду справ окремого провадження.

Порядок судового розгляду справ про встановлення юридичних фактів

регулюється процесуальними нормами, серед яких можна виділити:

1) загальні правила цивільного судочинства (глава 1 розділ 1 ЦПК);

2) положення, спільні для окремого провадження в цілому (ст.ст. 234, 235

ЦПК);

3) Спеціальні норми провадження по справах встановлення фактів, що мають

юридичне значення (ст.ст. 257-259 ЦПК).

За змістом останні дві групи норм є винятком із загальних правил

цивільного судочинства і доповненнями до них. Все це формує порядок

розгляду справ даної категорії, який відрізняється від позовного

провадження, обумовлюючи разом з тим особливості у застосуванні загальних

правил цивільного судочинства. Основою цього є природа окремого

провадження, його юридична суть.

Судовий розгляд справ про встановлення фактів підпорядковується дії всіх

принципів цивільного процесуального права, причому деякі з них проявляться

в їх незмінному вигляді. Такими є всі принципи судочинства: здійснення

правосуддя лише судом на засадах поваги до честі і гідності, рівності

перед законом і судом (ст. 5 ЦПК), гласність та відкритість судового

розгляду (ст. 6 ЦПК), здійснення цивільного судочинства державною мовою

(ст. 7), змагальність сторін (ст. 10 ЦПК), диспозитивність цивільного

судочинства (ст. 11), забезпечення апеляційного і касаційного оскаржень

рішень суду (ст. 13 ЦПК), обов\'язковість судових рішень (cт. 14 ЦПК).

Інші принципи цивільного процесу при встановленні фактів, що мають

юридичне значення, мають свою специфіку.

Принцип законності означає, зокрема, обов\'язок суду розглянути і вирішити

на основі матеріального закону з дотриманням всіх вимог процесуальних

норм. Розгляд справ про встановлення фактів, безумовно, має відповідати

цьому принципу.

Суд в даному випадку повинен керуватися нормами матеріального

законодавства. Однак його застосування обмежується відомими рамками

-матеріальний закон не може використовуватися для визначення будь-яких

прав і обов\'язків, оскільки таке завдання не стоїть перед судом в окремому

провадженні. Відповідно, не можуть бути застосовані і передбаченні нормами

матеріального права санкції. Застосуванню в окремому провадженні

підлягають лише гіпотеза і диспозиція матеріально-правовової норми. Тому

принцип законності в провадженні у справах про встановлення юридичних

фактів означають:

а) матеріальному законодавству повинні відповідати рішення суду (судді)

про допустимість судового встановлення юридичних фактів, про предмет

доказування у цих справах;

б) рішення суду у справах даної категорії повинно ґрунтуватися з

урахуванням тих умов, за яких відповідний факт набуває за діючим

матеріальним правом юридичного значення (створюючи право на пенсію,

допомогу, спадщину і т.д.);

в) юридичний факт, що встановлюється судом, має відповідати тому його

визначенню, яке дається в матеріальному законі.

Принцип об\'єктивної істини як обов\'язок суду приймати всі передбачені

законом заходи для всебічного, повного й об\'єктивного з\'ясування дійсних

обставин справи, прав і обов\'язків сторін, не обмежуючись представленими

обставинами та поясненнями, також служить керівним початком в провадженні

у справах про встановлення фактів. Однак і цей обов\'язок суду в окремому

провадженні замикається на вимозі встановити необхідний факт у суворій

відповідності з дійсністю і нормами матеріального права, з дотриманням

норм процесуального права, не торкаючись прав і обов\'язків заінтересованих

осіб.

Всі зусилля суду мають бути спрямовані на те, щоб з\'ясувати, існував чи не

існував в дійсності факт, про встановлення якого просить заявник, і чи

відповідає він тим умовам, за яких закон надає йому юридичного значення.

Принцип диспозитивності надає особам, що беруть участь у процесі,

можливість при активній допомозі суду розпоряджатися своїми процесуальними

правами і засобами захисту. Принцип диспозитивності передбачений ст. 11

ЦПК, в якій сказано, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за

зверненням фізичних чи юридичних осіб в межах заявлених ними вимог і на

підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа,

яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета

спору на власний розсуд.

Специфіка принципу диспозитивності витікає і з того, що в окремому

провадженні зацікавленні особи наділені лише тими процесуальними правами,

які необхідні для встановлення відповідного факту. Тому особи, беручи

участь у даних справах, можуть розпоряджатися лише такими правами.

Так, зацікавлена особа вправі у передбачуваному законом порядку звернутися

в суд із заявою про встановлення юридичного факту, але вона і вправі

відмовитися від своєї заяви. Звернувшись в суд, зацікавлена особа може

відмовитися від своєї заяви і тоді провадження у справі може бути закрито.

Заявник в праві змінити своє прохання, оскаржити судове рішення тощо.

Однак такі розпорядчі дії не торкаються позову і нерозривно пов\'язаних з

ними засобів захисту (зустрічного позову, забезпечення позову тощо),

оскільки їх нема в окремому провадженні, що також складає одну із

особливостей застосування принципу диспозитивності. Зокрема, недоступним є

використання в процесі у справах окремого провадження мирової угоди (ч.5

ст.235 ЦПК).

У справах про встановлення фактів відсутній спір про право, відсутні і

сторони з протилежними інтересами, що призводить інколи до недооцінювання

принципу змагальності. Даний принцип передбачений ст.10 ЦПК, де

говориться, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності

сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні

права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх

переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона

посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Однак виключення з

даного принципу у справах окремого провадження передбачене п. 2 ст. 235

ЦПК: з метою з\'ясування обставин справи суд може за власною ініціативою

витребувати необхідні докази.

Разом з тим принцип змагальності як засіб виявлення істини у справах

повною мірою поширюється на провадження зі встановлення юридичних фактів.

У провадженні в цих справах він зазвичай виражається у формі активної

діяльності самого заявника з доказування обставин справи (особливо факту,

який просять встановити), у діяльності суду, який вправі запропонувати

зацікавленим особам надати додаткові докази, чи зібрати їх за власною

ініціативою, що є винятком з принципу змагальності, оскільки, як правило,

принцип змагальності стосується сторін процесу. Ч. 3 ст. 235 ЦПК

закріплює, що справи окремого провадження розглядаються судом з

додержанням загальних правил, за винятком положень щодо змагальності.

Справи про встановлення юридичних фактів як справи окремого провадження

підвідомчі суду в силу прямої вказівки закону. У ст. 256 ЦПК міститься

перелік юридичних фактів, які можуть бути встановлені судом в порядку

окремого провадження. Цей перелік носить орієнтований характер. Це

значить, що суди можуть розглядати справи про встановлення фактів, які не

згадані у переліку, за умови, однак, якщо закон не передбачає іншого

порядку їх розгляду.

Інші правила компетенції суду в окремому провадженні поширюються без

жодних винятків на підвідомчість справ про встановлення юридичних фактів.

Зокрема, справа про встановлення юридичного факту підвідомча суду за

умови, якщо зацікавлена особа не має документів, що підтверджують ці факти

і позбавлена можливості отримати їх в адміністративному порядку. Наявність

відповідних документів, можливість їх отримання у позасудовому порядку

виключають необхідність встановлення факту в порядку окремого провадження.

Підсудність справ про встановлення юридичних фактів визначається місцем

проживання заявника (ст. 257 ЦПК).

Розгляд справ про встановлення фактів в судовому засіданні відповідає

вимогам ст.ст. 157-196 ЦПК. Справа має бути розглянута протягом розумного

строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі

(ст.157 ЦПК).

Маючи на увазі ці загальні правила судового розгляду, слід також

враховувати особливості їх застосування при розгляді конкретних справ про

встановлення фактів. Пленум Верховного Суду України у п.6 постанови №5 від

31.03.95 спеціально підкреслює, що ці справи повинні розглядається судом

за участю заявника і заінтересованих осіб. Відповідно до ст. 160 ЦПК

головуючий забезпечує здійснення учасниками цивільного процесу їх

процесуальних прав і виконання ними обов\'язків, тобто повинен роз\'яснити

їх права і обов\'язки. Зміст самого роз\'яснення повинен відповідати ст. 27

ЦПК.

Розгляд справи по суті починається з доповіді головуючого. Потім

головуючий запитує у заявника, чи підтримує він свою вимогу. В цей момент

заявник може змінити свою вимогу або відмовитися від неї.

У судовому засіданні суд зобов\'язаний вирішити наступні питання:

а) існували чи не існували в дійсності факти, про встановлення яких

просить заявник;

б) чи мають вони юридичне значення;

в) чи наявні умови, за яких допускається судове встановлення факту.

Пояснення у таких справах дають заявники і заінтересовані особи. При цьому

прокурор ,якщо він звернувся до суду для захисту інтересів цих осіб, дає

пояснення першим. Заінтересовані особи практично виступають з поясненнями

в тих випадках, коли їм відомі обставини справи. Але це не означає, що в

інших випадках вони можуть бути позбавлені такого права - їм має бути

надана можливість дати свої пояснення по справі з посиланням на докази, а

також висловлювати свою думку з приводу пояснень і клопотань заявника.

Поширеною є думка, нібито у справах окремого провадження не може бути

дебатів. Судові дебати як частина судового засідання мають на меті виявити

остаточні вимоги заінтересованих осіб і підведення підсумків судового

розгляду справи. Тому судові дебати повинні мати місце і в справах

окремого провадження лише з тією різницею, що тут не сторони, а заявник і

заінтересовані особи підводять підсумки розгляду справи.

Нормальним закінченням справи про встановлення факту є винесення рішення,

яким заява задовольняється чи відхиляється. Однак можливим є закриття

провадження чи залишення заяви без розгляду.

Підстави для закриття провадження:

1) не правовий характер факту, про встановлення якого просить заявник;

2) наявність рішення, яке набрало законної сили, яким підтверджено

наявність чи відсутність даного факту;

3) наявність у заінтересованої особи документа, який підтверджує факт;

4) непідвідомчість даної справи суду;

5) відмова заявника від своєї вимоги, прийнята судом;

6) смерть заявника, оскільки правонаступництво у цих справах взагалі

виключається.

Заява залишається без розгляду:

1) якщо при розгляді справи виник спір, підвідомчий суду;

2) якщо заява подана недієздатною особою чи від імені

заявника/заінтересованої особи особою, що не має повноважень на ведення

справи;

3) якщо в провадженні того ж чи іншого суду вже наявна справа про

встановлення того ж факту;

4) якщо належним чином повідомлений заявник повторно не з\'явився в судове

засідання без поважних причин або повторно не повідомив про причини

неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його

відсутності.

Рішення у справах про встановлення фактів в цілому має відповідати

вимогам, які ставляться до рішень у справах позовного провадження.

Рішення має бути законним і обґрунтованим. Законність рішення означає, що

факт, який в ньому підтверджується має відповідати тому поняттю, яке

дається в нормах матеріального права і з яким пов\'язується виникнення,

зміна чи припинення правовідносин. Обґрунтованість означає відповідність

рішення встановленим судом умовам в їх сукупності і взаємозв\'язку,

підтвердженими доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Судове рішення має відображати об\'єктивну істину і містити вичерпну

відповідь на заявлені вимоги.

У рішенні по справі про встановлення факту має міститися вказівка на факт,

наявність чи відсутність якого встановив суд. Воно має відображати

об\'єктивну істину, у розумінні повної відповідності висновків суду про

існування (чи не існування) факту об\'єктивної дійсності.

Структура судового рішення у справах про встановлення факту аналогічна

структурі рішень у позовних справах (ст.215 ЦПК). Воно складається із 4

частин:

1) вступна;

2) описова;

3) мотивувальна - містить аналіз зібраних по справі доказів, викладення

обставин справи, доводи, за якими суд відхиляє ті чи інші докази, а також

повинні бути посилання на ті закони, якими суд при розгляді справи;

4) резолютивна - суд констатує наявність (чи відсутність) факту, про

встановлення якого просив заявник.

Набрання рішенням законної сили керується загальними правилами цивільного

судочинства. Згідно ст. 223 ЦПК рішення суду набирає законної сили після

закінчення строку на апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне

оскарження не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне

оскарження, але апеляційна скарга не була подана у двадцятиденний строк

після подання заяви , рішення суду набирає законної сили після закінчення

цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не

скасовано, набуває законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення суду (яке набрало законної сили) про встановлення факту, який

підлягає реєстрації в органах державної реєстрації актів цивільного стану

або нотаріальному посвідченню, не замінює собою документів, що видаються

цими органами, а є тільки підставою для одержання зазначених документів.

Тобто таке рішення не можна ототожнювати із самим документом.

На оскарження рішень у справах про встановлення фактів, що мають юридичне

значення, поширюється дія глав 1 і 2 розділу V ЦПК. Внесення скарг на такі

рішення, а також порядок їх розгляду вищими судами суттєвих особливостей

не має.

Право апеляційного оскарження рішень, які не набрали законної сили,

надається сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, а також

особам, якщо суд вирішив питання про їх права і обов\'язки.

Право касаційного оскарження рішень, які набрали законної сили після

розгляду в апеляційному порядку надається сторонам та іншим особам, які

беруть участь у справі, а також особам, які не брали участі у справі, якщо

суд вирішив питання про їх права і обов\'язки.

6. Висновки.

Підтвердження судами в окремому провадженні фактів, що мають юридичне

значення, називають судовим встановленням юридичних фактів. Воно слугує

гарантією законних прав громадян. Про значення судового порядку

встановлення юридичних фактів свідчить те, що з його допомогою

реалізуються такі конституційні права, як право на соціальний захист, що

включає право на забезпечення у разі втрати працездатності, втрати

годувальника, безробіття з об\'єктивних причин, а також у старості (ст. 46

Конституції України), захищаються інтереси, що витікають із правового

становища суб\'єктів цивільних, шлюбно-сімейних, трудових та інших

правовідносин. За допомогою до суду заінтересовані особи звертаються тоді,

коли відсутні необхідні правовстановлюючі документи і судове рішення є

єдиним засобом здійснення суб\'єктивних прав.

З прийняттям нового Цивільного процесуального кодексу України 2004 року

були внесені деякі зміни стосовно встановлення фактів, що мають юридичне

значення. До переліку таких фактів внесено, наприклад, факт народження

особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної

реєстрації актів цивільного стану факту народження (п. 7 ст. 256 ЦПК), а

також факт проживання однією сім\'єю чоловіка та жінки без шлюбу (п. 5 ст.

256 ЦПК).

Однак даний Кодекс має і певні недоліки.

Першим, що впадає в очі, є значне скорочення розділу, присвяченого фактам,

що мають юридичне значення. У змісті статті 256 не передбачені деякі

факти, встановлення яких належить до компетенції суду (факт реєстрації

народження і смерті; не виділяється окремо факт смерті одного з подружжя

як підстава для встановлення факту перебування у фактичних шлюбних

відносинах через неможливість зареєструвати шлюб в органах РАГС).

Очевидно, вони віднесені до категорії “інших фактів”, що згадуються у ч.2

ст.256. На мою думку, це недоцільно, оскільки тепер пересічному

громадянинові для того, щоб ознайомитися з порядком встановлення юридичних

фактів, слід прочитати не один розділ, а гортати весь кодекс.

Крім цього, частина 3 статті 256 ЦПК України передбачає, що справи про

встановлення факту належності особі квитка про членство в об\'єднанні

громадян, та деякі інші справи судовому розгляду не підлягають.

Однак це суперечить статті 124 Конституції України, згідно з якою

юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у

державі. З цих же причин недоречно виписані в частині 2 цієї статті слова

“якщо діюче законодавство не передбачає іншого порядку їх встановлення”.

Таким чином, видається потрібним прийняття Закону України “Про внесення

доповнення та змін до статті 256 Цивільного процесуального кодексу

України”. Прийняття Закону має на меті узгодити сімейне законодавство та

законодавство про цивільне судочинство, передбачити спосіб захисту

сімейних прав та інтересів, зокрема, шляхом встановленням в судовому

порядку правовідношення. Прийняття Закону дозволить узгодити сімейне

законодавство та законодавство про цивільне судочинство і забезпечити

захист сімейних прав та інтересів шляхом встановлення в судовому порядку

правовідношення, що призведе до зміцнення сім\'ї як соціального інституту і

як союзу конкретних осіб.

Я вважаю доцільним прийняття такого закону.

7. Задачі.

Задача №1.

Умови:

Райвіськомат видав офіцеру запасу довідку, в якій зазначалося, що

підполковник Усячин-Усач Григорій Мусійович був демобілізований зі

Збройних Сил України. Після демобілізації міліція видала паспорт, а завод,

де він почав працювати, - трудову книжку на прізвище Усач.

У зв\'язку з оформленням пенсії Усач Г.М. звернувся до народного суду з

проханням встановити факт, що Усячин-Усач Г.М. і Усач Григорій Мусійович є

однією і тією ж особою.

Справа розглядалась без свідків з участю Усача Г.М., і суд виніс ухвалу,

якою відхилив його вимогу, посилаючись на те, що такі виправлення

відносяться до компетенції РАГСу. Чи вправі був суд постановити таку

ухвалу? Розмежуйте компетенцію суду і органів РАГСу з цього приводу.

Рішення:

Не достатньо чітко викладені умови задачі. Не вказано який орган зробив

помилку в прізвищі. Тобто на яке прізвище видано свідоцтво про народження.

Але в будь якому випадку до зави не була додана довідка від відповідного

органу про неможливість або відмову у виправленні прізвища. Тобто немає

посилання на неможливість задовольнити своє прохання іншим шляхом.

Я вважаю що суд був вправі постановити таку ухвалу в разі помилки з боку

органів РАГСу.

Суд виносить рішення про дійсність або не дійсність факту, що став

причиною звернення громадянина із заявою , якщо зробити це в відповідних

органах не можливо з об\'єктивних причин і зобов\'язує органи РАГСу внести

відповідні зміни до записів.

Задача №2.

Умови:

До суду м. Попельня звернулася із заявою Чернявська П.Л. про встановлення

факту, що вона є дочкою померлого Чернявського Л.Г., зазначивши, що це їй

необхідно для одержання спадкоємства - відповідної частини будинку та

вкладу в ощадному банку. До заяви були додані: довідка РАГСу, що актовий

запис про народження Чернявської П.Л. по м. Фастову відсутній. Що актові

книги за 1924-1940 рр. не збереглися; довідка будинкоуправління №71 про

те, що заявниця проживає в м. Києві по вул.. Польовій, 2. та довідка про

те, що вона пенсіонерка.

У судовому засіданні було встановлено, що Чернявська П.Л. в м. Попельню

приїхала, щоб подати заяву до суду тому, що свідки по справі проживають

Караулько і Брик проживають тут. Допитані свідки підтвердили, що дійсно

вони знають Чернявську П.Л. як дочку Чернявського Л.Г., і, що між нею і її

двома сестрами та братом після смерті батька три роки йде спір про розділ

будинку та іншого спадкового майна. Суд відмовив Чернявській П.Л. в

задоволені заяви, обґрунтувавши своє рішення, що заявниця порушила правила

про підсудність.

Чи можна погодитись з такою ухвалою суду?

Рішення:

Підсудність справ про встановлення юридичних фактів визначається місцем

проживання заявника (ст. 257 ЦПК).

Тобто, заявниця повинна була подавати заяву до суду не за місцем

проживання свідків, а за місцем власного проживання, про яке свідчить

довідка будинкоуправління №71 про те, що заявниця проживає в м. Києві по

вул.. Польовій, 2.

8.Список використаної літератури.

1. Гражданский процес. Учебник для вузов под ред. Комиссарова і проф.

Ю.К.Осипова. Москва 1996.

2. Справочник по подготовке гражданских дел к судебному разбирательству

// Под ре. Гурбатова. Н.М. - М., 1990.

3. Фурса С.Я. “Окреме провадження, як складова частина цивільного

процесу”. Практикум. Київ 1998 р.

4. Штефан М.Й. ”Процесуальні засоби порушення цивільного судочинства”

5. Штефан М.Й. “Гражданская процесуальная ответственность повышение роли

гражданской правовой ответсвенности в охране прав и интересов граждан

и организаций” Киев 1988г.

6. Штефан М.Й. Цивільний процес, підручник. Київ. 1997 р

7. Цивільний процесуальний кодекс України. - К., 2005.

8. Цивільний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар.

Київ, 2005.

9. Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое

значение. - М., “Юрид. лит.” -1973

10. Цивільне процесуальне право України / За ред. проф. В.В. Комарова -

Х.: вид-во “Основа”, 1992.

11. Фурса С. Участь заінтересованих осіб у справах про встановлення

фактів, що мають юридичне значення//Право України, 1997, №2

12. Гражданский процесс: Учебник/ В.В. Комаров и др. Под ред. В.В.

Комарова. - Харьков, “Одиссей”. - 2001.

13. Заворотько П.П., Штефан М.Й. Непозовне провадження в радянському

цивільному процесі. - К., 1969.

14. Штефан М.Й., Дріжчана О.Г. Прцесуально-правова природа окремого

провадження // Вісник КДУ “Юр. Науки”. - 1985. - №2.-С.36

15. “Научно-практический комментарий к ГПК РСФСР”, С.285

16. Штефан М.Й. Цивільне право України. Академічний курс: Підручник для

студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. - Київ:

ІнЮре, 2005. - С.435

17. Зейдер Н.Б. Судебное установление фактов, имеющих юридическое

значение// Учебные труды ВИЮН. ІХ. - М., 1967. - С.401

Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України. Академічний курс:

Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних

закладів. - Київ: ІнЮре, 2005. - С.433

Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України. Академічний курс:

Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних

закладів. - Київ: ІнЮре, 2005. - С.433

Фурса С.Я. Окреме провадження в цивільному прцесі України. - К., 1999. -

С.27-42

Штефан М.Й. Цивільне право України. Академічний курс: Підручник для

студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. - Київ:

ІнЮре, 2005. - С.435

Зейдер Н.Б. Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение//

Учебные труды ВИЮН. ІХ. - М., 1967. - С.401

Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение.

- М., «Юрид. лит.», 1973. - С.25

Гражданский процесс: Учебник / В.В. Комаров и др. Под ред. В.В. Комарова.

- Х., «Одиссей». - 2001. - С.416

Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение.

- М., «Юрид. лит.», 1973. - С.9

Фурса С. Окреме провадження в цивільному прцесі України. - К., 1999. -

С.19

Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое значение.

- М., «Юрид. лит.», 1973. - С.11

Гражданский процесс: Учебник / В.В. Комаров и др. Под ред. В.В. Комарова.

- Х., «Одиссей». - 2001. - С.425

Штефан М.Й., Дріжчана О.Г. Прцесуально-правова природа окремого

провадження // Вісник КДУ “Юр. Науки”. - 1985. - №2.-С.36

“Научно-практический комментарий к ГПК РСФСР”, С.285

Фурса С. Участь заінтересованих осіб у справах про встановлення фактів, що

мають юридичне значення//Право України, 1997, №2.-С.38

Заворотько П.П., Штефан М.Й. Непозовне провадження в радянському

цивільному процесі. - К., 1969. - С. 96

Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое

значение. - М., “Юрид. лит.”, 1973. - С.58

Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое

значение. - М., “Юрид. лит.”, 1973. - С.61

Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое

значение. - М., “Юрид. лит.”, 1973. - С.33-34

Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое

значение. - М., “Юрид. лит.”, 1973. - С.36

Гражданский процесс: Учебник/ В.В. Комаров и др. Под ред. В.В. Комарова. -

Харьков, “Одиссей”. - 2001. - С.447

Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое

значение. - М., “Юрид. лит.”, 1973. - С.38

Фурса С.Я. Провадження у справах про встановлення фактів, що мають

юридичне значення у порядку цивільного судочинства. - К., 1997. - С. 148

Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України. Академічний курс:

Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних

закладів. - К. “ІнЮре”, 2005. - С. 460

Фурса С. Участь заінтересованих осіб у справах про встановлення фактів, що

мають юридичне значення//Право України, 1997, №2

Елисейкин П.Ф. Судебное установление фактов, имеющих юридическое

значение. - М., “Юрид. лит.” -1973.- С.70

Цивільне процесуальне право України / За ред. проф. В.В. Комарова - Х.:

вид-во “Основа”, 1992.- С.293

Цивільне процесуальне право України / За ред. проф. В.В. Комарова - Х.:

вид-во “Основа”, 1992.- С.294.

Див. також Цивільний процесуальний кодекс України, ст.207

21