Принципы гражданско-процессуального права Украины

БОЛЬШАЯ ЛЕНИНГРАДСКАЯ БИБЛИОТЕКА - РЕФЕРАТЫ - Принципы гражданско-процессуального права Украины

Принципы гражданско-процессуального права Украины

Курсова робота на тему:

Принципи цивільного процесуального права.

ПЛАН.

1. Вступ.

2. Поняття принципів і їх значення.

3. Система принципів і їх класифікація.

4. Принципи, закріплені в Конституції України.

5. Принципи, закріплені в цивільному законодавстві.

6. Система принципів цивільного процесу іноземних держав.

7. Висновок.

1.Вступ.

Цивільне процесуальне право України і врегульоване ним цивільне

судочинство побудовано на демократичних принципах (від лат. principium —

основа, засади). У принципах відображені політико-правові ідеї, погляди

народу на право як соціальну цінність. У них в концентрованому вигляді

виявлена заінтересована воля народу наділити право такими якостями, які

найбільш повно мали б можливість задовольняти його ідеї і погляди у

визначенні основ організаційної побудови правосуддя в цивільних справах,

процесуальної діяльності суду і правового становища учасників процесу.

Зміст принципів має демократичний характер і полягає в тому, що закріплені

в нормах права, вони характеризують здійснення правосуддя тільки судом і на

засадах рівності громадян перед законом і судом, одноособовість і

колегіальність розгляду цивільних справ, незалежність суддів ї підкорення

їх тільки законові, гласність, здійснення судочинства державною мовою.

Широкі і реальні процесуальні права учасників процесу і надійні гарантії їх

реалізації, доступність і простота судочинства, які дають можливість кожній

заінтересованій особі реалізувати право на звернення до суду за захистом і

на судовий захист, надане Конституцією України.

2. Поняття принципів і їх значення

З розвитком суспільства принципи цивільного процесуального права

розвиваються і вдосконалюються з урахуванням потреб політичних і соціально-

економічних перетворень, подальшого забезпечення гарантій захисту

суб'єктивних прав громадян, їх об'єднань і державних інтересів, а також

підвищення ефективності судової Діяльності в забезпеченні законності і

справедливості. На сучасному етапі розвитку України суворе додержання і

законодавче вдосконалення повноти вираження і дії демократичних принципів

цивільного процесуального права виступає важливою гарантією зміцнення

законності як невід'ємної частини функціонування правової держави і

демократичного правопорядку.

Отже, значення принципів цивільного процесуального права полягає в тому,

що в них відображені найбільш характерні демократичні риси і загальна

спрямованість права та його найважливіших інститутів, у зв'язку з чим вони

дають можливість пізнати суть цієї галузі права, її суспільний характер у

цілому, а також окремих інститутів.

Виконання завдань цивільного судочинства і його ефективність перебуває в

прямій залежності від правильного застосування судами в справі норм

матеріального і процесуального права, для чого необхідне пізнання їх

змісту, регламентованих ними правил, їх спрямованості, місця в системі

права, їх зв'язку з іншими нормами і юридичних принципів, які в них

відтворюються. Принципи сприяють правильному пізнанню і застосуванню норм

цивільного процесуального права, виступають основою для законодавчої

практики, для підготовки, розроблення і прийняття відповідних їм за змістом

правових норм і їх удосконалення.

Визначення в законодавстві принципів як загальних засад права (ст. 11

ЦПК) вплинуло на формування їх поняття в науці цивільного процесу. Вони

розглядаються як основні (або правові) засади організації і діяльності

суду', основні положення даної галузі права, які відображають її специфіку

і зміст, або засади побудови процесу в цілому і всієї системи цивільних

процесуальних дій і відносин відповідно до завдань правосуддя^; як основні

ідеї, положення, керівні засади з питань здійснення правосуддя в цивільних

справах, закріплені в нормах права^; як правові погляди народу на завдання

і засоби діяльності суду по розгляду і вирішенню ..цивільних справ"; як

обумовлені базисом суспільства і виражені в змісті цивільного

процесуального права суспільно-політичні, нормативно-керівні основи

(засади) даної галузі права, які становлять її якісні особливості і

виявляють демократизм, специфічні властивості процесуального права і

відображають перспективи його розвитку^ В наведених й інших визначеннях

принципів процесуального права відображаються їх характерні риси, але вони

повністю не розкривають суті і змісту їх та потребують додаткових пояснень.

Визначення принципів як основних засад, керівних положень, суспільно-

політичних основ залишає поза увагою, що являють собою такі засади,

положення, основи. Чиї вони і що відображають? Помилковим є визнання

функціонування принципів цивільного процесуального права за межами

законодавчого закріплення їх змісту, а тільки як теоретичних положень, які

виражають необхідність певних способів і форм правового регулювання

суспільних відносин.

Принципи закріплюються в нормах права, їх положення, правила

відображають суспільно-правові погляди народу як безпосередньо, так і через

політичні партії, громадські і державні об'єднання, які беруть участь у

соціально-політичному житті держави. Змістом таких суспільно-політичних

поглядів будуть відносини, які входять до предмета регулювання даної галузі

права. Таким чином, принципами цивільного процесуального права будуть

закріплені в його нормах правові погляди українського народу на завдання і

мету правосуддя в цивільних справах (цивільного судочинства),

організаційної його побудови і процесуальної діяльності, процесуально-

правових повноважень та процесуально-правового становища учасників процесу

— громадян, підприємств, установ, організацій .

3. Система принципів і їх класифікація.

Принципи цивільного процесуального права тісно взаємопов'язані між собою

і в сукупності становлять систему (грецьке слово означає ціле. складене з

частин). Кожний з принципів системи відіграє самостійну роль, характеризує

'галузь у цілому, окрему стадію чи окремий процесуальний інститут, але між

ними існує зв'язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань

цивільного судочинства, дія одного принципу обумовлює дію інших. Кожний з

принципів не може існувати окремо від принципів системи, а тільки у

взаємодії з ними, зміст окремих принципів розкривається з урахуванням

змісту інших принципів галузі права.

Кількісний склад системи принципів цивільного процесуального права в

нормативному порядку не передбачений і в науці цивільного процесу

визначається по-різному^ Це викликало зауваження, за яким кількісний склад

системи постійний і не може бути довільно змінений за бажанням того чи

іншого автора і що не може бути окремо взятих принципів для стадії чи

процесуального інституту. Але такі міркування не відповідають правовим

реаліям і не узгоджуються з діалектикою, властивою для розвитку суспільно-

правових категорій. Розвиток держави і права обумовив зміни в системі

принципів у напрямі закріплення повноти їх змісту в нормативному

регулюванні, встановлення нових принципів — публічності, охорони особистого

і сімейного життя громадянина, неможливості процесуального сумісництва.

Тому наука цивільного процесуального права покликана встановити всі

принципи системи, розкрити їх зміст, роль і значення в функціонуванні

цивільного судочинства, повноту законодавчого їх відтворення і шляхи

розвитку. Цивільному процесуальному праву України притаманні і такі

принципи, як публічність, раціональна процесуальна форма, неможливість

процесуального сумісництва. Зміст принципу публічності визначають правила,

які надають право і зобов'язують органи прокуратури, державного управління,

інші організації та окремих громадян захищати в цивільному судочинстві

права інших осіб, державні і громадські інтереси (статті 113, 121 ЦПК). Цей

принцип характеризує також встановлене ЦПК активне процесуальне правове

становище суду (статті 15, 30, 143, 179).

Принцип раціональної процесуальної форми впроваджений у правове

регулювання процесуальних дій суду і учасників процесу (їх змісту, умов і

порядку виконання) та спрямований на забезпечення швидкості, правильності й

ефективності цивільного судочинства. Неможливість процесуального

сумісництва як принцип полягає в тому, що кожний суб'єкт по одній справі

може бути тільки в одному процесуальному становищі — позивача, свідка тощо.

Для виявлення специфічних властивостей принципів вони класифікуються на

групи за різними ознаками: а) за дією в системі права на загальні,

міжгалузеві і галузеві; б) за формою нормативного закріплення — закріплені

Конституцією України і в законодавстві про судочинство; в) за роллю в

регулюванні процесуально-правового становища суб'єктів правовідносин — на

принципи, які визначають процесуально-правову діяльність суду і органу

судового виконання та на принципи, які визначають процесуальну діяльність

осіб, які беруть участь у праві, й інших учасників процесу; г) за предметом

регулювання — на принципи організації правосуддя (судоустрою і судочинства)

і функціональні — принципи процесуальної діяльності (судочинства); на

принципи, які визначають зміст процесуальної діяльності (диспозитивність,

об'єктивна істина та ін.), і принципи, які визнають процесуальну форму

виконання процесуальних дій (усність, безпосередність, безперервність); д)

за їх значимістю — на фундаментальні (абсолютні — диспозитивність,

рівноправність сторін, суддівське керівництво і процесуальний формалізм) і

на конструктивні (відносні — всі інші принципи). Класифікацію принципів

можна проводити за змішаною основою, наприклад, за дією в системі права і

за формою нормативного закріплення або за предметом правового регулювання,

але найбільш поширена класифікація принципів — за формою нормативного

закріплення.

До принципів цивільного процесуального права, закріплених Конституцією

України, належать такі принципи: здійснення правосуддя виключно судами (ст.

124); принцип територіальності і спеціалізації побудови системи судів

загальної юрисдикції

(ст. 125); участь народу в здійсненні правосуддя через народних засідателів

і присяжних (ст. 124); виборність і призначуваність суддів (ст. 128);

здійснення правосуддя суддею одноособове, колегією суддів чи судом

присяжних (ч. 2 ст. 129); незалежність і недоторканність суддів та

підкорення їх тільки законові (ч. 1 ст. 126, ч. 1 ст. 129); здійснення

правосуддя професійними суддями та у визначених законом випадках народними

засідателями і присяжними (ст. 127); законність (п. 1 ст. 129); рівність

усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ст. 129); змагальність

сторін та свобода в наданні ними судові своїх доказів і доведенні перед

судом їх переконливості (п. 4 ст. 129); гласність судового процесу та його

повне фіксування технічними засобами (п. 7 ст. 129); державна мова

судочинства (ст. 10); забезпечення апеляційного та касаційного оскарження

рішення суду, крім випадків, встановлених законом (п. 8 ст. 129); ухвалення

судами рішень іменем України і їх обов'язковість до виконання на всій

території України (ч. 5 ст. 124, п. 9 ст. 129); доступність і

гарантованість судового захисту прав і свобод людини і громадянина (ч. 3

ст. 8, ч. 4 ст. 32, ч. 1, 2 ст. 55, ч. 1 ст. 59, п. 6 ст. 129); участь

громадськості для захисту прав громадян (ст. 36); публічність (ст. З, ч. 2

ст. 19, п. 2 ст. 121); недоторканність людини (статті 3, 29);

недоторканність житла (ст. 30); таємниця листування, телефонних розмов,

телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); охорона особистого і

сімейного життя громадянина (ст. 32).

До принципів цивільного процесуального права, закріплених законодавством

про судочинство, належать: диспозитивність, об'єктивна істина, процесуальна

рівноправність сторін, раціональна процесуальна форма, неможливість

процесуального сумісництва, усність, безпосередність (відповідно статті 99,

103; 15, 30, 99; 103; 104; 160 та ін.).

4. Принципи, закріплені Конституцією України.

Здійснення правосуддя виключно судами.

Правосуддя в цивільних справах виступає однією з форм державної

діяльності — судової влади, яка здійснюється судами шляхом розгляду і

вирішення цивільних справ у встановленому законом порядку. Конституція

України (ст. 124) визначила, що правосуддя в Україні здійснюється виключно

судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими

органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів

поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Правосуддя здійснюється Конституційним Судом та судами загальної

юрисдикції — територіальними і спеціальними. Створення надзвичайних та

особливих судів не допускається (ст. 125 Конституції).

Здійснення правосуддя виключно судами випливає з діючих засад поділу

державної влади України на три відокремлені державні влади — законодавчу,

виконавчу та судову (ст. 6 Конституції), які урівноважують одна одну. Цей

принцип означає недопущеність втручання в здійснення правосуддя органів

законодавчої і виконавчої влади як у формі вирішення і перевирішення

судових справ, так і у формі впливу на суддів.

Але захист цивільних прав здійснюється також в адміністративному і

громадському порядку (ст. 6 Цивільного кодексу). Вирішення цивільних справ

адміністративними органами, третейськими і товариськими судами, іншими

органами не є здійсненням правосуддя. Спільність мети по захисту прав і

виконання аналогічних правосуддю завдань не може бути достатньо об'єднуючою

ознакою для конструювання єдиного поняття правосуддя, оскільки форми і

методи діяльності державного суду і квазісудових органів є різними. Суд

загальної юрисдикції в системі органів, які здійснюють захист цивільних

прав, посідає окреме місце і має пріоритет.

Він проявляється в перевазі над іншими формами, зокрема: а) суд приймає

завершальне рішення по спору, якщо такий спір був розглянутий у

попередньому позасудовому порядку (трудові спори, спори з договору

перевезення з транспортною організацією та ін. (п. 2 ст. 136 ЦПК); б) суд

перевіряє законність рішень товариського і третейського суду при розгляді

питання про видачу виконавчого листа для примусового їх виконання (ст. 18

Положення про третейський суд); суд перевіряє законність і обгрунтованість

рішень і постанов державних органів і посадових осіб, які були прийняті з

державних, адміністративних, податкових та інших правовідносин у галузі

управління (розділ III, підрозділ Б ЦПК); при об'єднанні кількох зв'язаних

між собою вимог, з яких одні підвідомчі судові, а інші — арбітражному

судові, всі вимоги підлягають розглядові у суді (ст. 26 ЦПК); тільки

органові судового виконання надано право вживати заходів державного

примусу, спрямованих на реалізацію суб'єктивних прав і виконання

обов'язків, визначених рішеннями третейського і товариського суду, Комісії

по трудових спорах адміністративних органів та ін. (ст. 348 ЦПК).

Юрисдикційні функції по розгляду цивільних справ, що здійснюються

несудовими органами, становлять самостійну адміністративну і громадську

процесуальні форми захисту суб'єктивних прав громадян. За існуючим

положенням, процесуальні норми, що врегульовують вирішення трудових,

адміністративних спорів, включені до системи відповідного матеріального

права, але виділення їх у самостійні галузі права є прогресивним і

перспективним. Специфіка трудових, адміністративних та інших спорів у

галузі управління, а також діяльності різних органів, наділених

повноваженнями вирішувати такі спори, потребують певних відмінностей у

правових нормах, які врегульовують процесуальний порядок її розгляду.

Виділення процесуальних норм, якими врегульовані інші форми захисту

прав, у самостійній галузі відповідає подальшому поліпшенню і удосконаленню

діяльності механізму державного апарату по управлінню суспільством, а

всебічне нормативне врегулювання їх діяльності створює одну з важливих

передумов функціонування демократичної правової держави.

Принципи територіальності і спеціалізації побудови системи судів

загальної юрисдикції.

Проголошені ст. 125 Конституції України. Територіальними судами

загальної юрисдикції відповідно до ст. 20 Закону України «Про судоустрій»

виступають: Верховний Суд України, Верховний Суд Автономної Республіки

Крим, обласні, Київський і Севастопольський міські суди, міжобласний суд,

міжрайонні (окружні), районні (міські) суди та військові суди регіонів,

Військово-Морських Сил і гарнізонів.

Спеціалізованими судами будуть арбітражні суди, які здійснюють

правосуддя в господарських відносинах (ст. І Закону України «Про

арбітражний суд»). В Україні діють Вищий арбітражний суд України,

арбітражний суд Автономної Республіки Крим, арбітражні суди областей, міст

Києва і Севастополя (ст. 5).

Ознаки спеціалізованих судів мають міжобласні суди, які розглядають справи,

підвідомчі цивільному судочинству, на особливо режимних об'єктах,

розташованих на території України, а також військові суди гарнізонів,

регіонів, Військово-Морських Сил, які розглядають цивільні справи,

пов'язані із захистом прав і свобод військовослужбовців та інших громадян,

прав та законних інтересів військових частин, установ, організацій (статті

ЗІ', 38', 38^ Закону України «Про судоустрій», ст. 123 ЦПК). Вони ще не

становлять окремої системи судів і не мають своїх вищих судових органів,

які характеризують спеціалізовані суди і якими мають бути відповідні вищі

суди, про що зазначено в ч. З ст. 125 Конституції, тому їх тільки умовно

можна віднести до спеціалізованих.

Принцип участі народу безпосередньо у здійсненні правосуддя через

народних засідателів і присяжних.

Закріплений ст. 124 Конституції України, в цивільному процесуальному

праві не реалізований. Розгляд цивільних справ у порядку цивільного

судочинства провадиться професійними суддями (статті 16, 124' ЦПК), тоді як

залучення народних засідателів до здійснення правосуддя надавало б судові

України народного характеру, свідчило б про його демократизм, було б

надійною гарантією встановлення об'єктивної істини у справі і правильного

вирішення справ, забезпечувало б законність, переконливість,

обгрунтованість і виховне значення судових рішень.

Участь засідателів посилює довір'я до суду суспільства, є одним з

інститутів оплоту свободи особи і пріоритету права, є тим демократичним

ідеалом, при якому громадянин бере участь у здійсненні судової влади, яка

не повинна цілком повністю перебувати в руках професіоналів, незалежно від

їх кваліфікації і ступеню освідомленої відповідальності.

Принципи виборності і призначуваності.

Суддів визначений ст. 128 Конституції, за якою перше призначення на

посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом

України. Всі інші судді судів загальної юрисдикції обираються Верховною

Радою України безстрокове, в порядку, встановленому законом.

Перехідними положеннями Конституції України передбачено (розділ XV, п.

12), що судді всіх судів України, обрані чи призначені до дня набуття

чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої повноваження

згідно з чинним законодавством до закінчення строку, на який вони обрані чи

призначені. Судді, повноваження яких закінчилися в день набуття чинності

цією Конституцією, продовжують здійснювати повноваження свої протягом року.

Принцип виборності і призначуваності суддів розширює існуючі правові

системи заміщення суддів. Зарубіжним законодавством передбачено дві системи

заміщення суддів — шляхом виборів і призначення. Вибори здійснюються: всім

населенням, загальнополітичними виборними зборами, судовими колегіями

верховних судів, спеціальними виборними органами. Призначення реалізується:

центральним урядом і низовими місцевими органами влади з попереднім

вибранням кандидатів населенням або судовими колегіями верховного суду за

результатами конкурсної оцінки. В юридичній літературі підкреслюється, що з

усіх способів заміщення суддів найбільш демократичною є виборна система.

Принцип колегіальності і одноособовості розгляду цивільних справ.

Відтворений в ч. 2 ст. 129 Конституції, за якою судочинство провадиться

суддею одноособове, колегією суддів чи судом присяжних.

Відповідно до ст. 124' ЦПК суддя одноособове розглядає всі цивільні

справи, підвідомчі судові. В колегіальному складі суду розглядаються справи

по спорах про визначення місця проживання і відібрання дитини, встановлення

батьківства, виселення, у разі скасування рішення, постановленого

одноособове суддею. Колегіальне розглядається гакож справа, якщо в ній

об'єднані вимоги, частина яких підлягає колегіальному розгляду. Суд

касаційної або наглядної інстанції при скасуванні рішення може направити на

новий розгляд у колегіальному складі суду будь-яку іншу справу у зв'язку з

її складністю.

Колегіальний розгляд цивільних справ провадиться в складі трьох суддів.

У такому ж складі здійснюється розгляд справ у касаційному порядку, а в

порядку нагляду — у складі не менше трьох суддів; у президії обласного.

Київського міського судів — у складі більшості членів президії; у Пленумі

Верховного Суду України — за наявності не менше двох третин складу Пленуму.

При колегіальному розгляді справ судді користуються рівними правами з

головуючим у судовому засіданні у вирішенні всіх питань, що виникають при

розгляді справи і постановленні рішення (ст. 7

ЦПК).

Питання, пов'язані з рухом справи у суді, діями суду по підготовці

справи, з виконанням судових рішень вирішуються суддею одноособове, крім

випадків, коли ці питання виникають у судовому засіданні під час розгляду

справи у колегіальному складі суддів. Суддя при одноособовому розгляді

справи діє від імені суду (статті 7,16 ЦПК).

Аналіз функціонування цього принципу на практиці свідчить про те, що

колегіальний розгляд справ створює кращі умови для повного, всебічного і

об'єктивного з'ясування всіх матеріалів справи і постановлення

справедливого рішення. Одноособовий розгляд судом цивільних справ має бути

винятком і застосовуватися для незначних і нескладних справ. Чи не цим

пояснюється наявність правила, визначеного ч. 4 ст. 127 Конституції, про

те, що в спеціалізованих судах судді відправляють правосуддя лише у складі

колегій суддів.

Незалежність суддів і підкорення їх тільки законові. При здійсненні

правосуддя судді незалежні, підкоряються тільки закону і нікому не

підзвітні (ст. 129 Конституції України, ст. З Закону «Про статус суддів»).

Вони вирішують цивільні справи на основі закону, в умовах, що виключають

сторонній вплив на них (ст. 8 ЦПК). Отже, зміст цього принципу

розкривається в поєднанні двох правил — незалежності суддів, підкоренні їх

тільки законові. Незалежність суддів полягає в тому, що ніякі державні

органи, політичні партії, громадські організації і посадові особи не мають

права впливати на них, вказувати судові, як необхідно вирішити конкретну

справу, розв'язати касаційну скаргу, протест у порядку нагляду або заяву

про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами. Вони незалежні

від осіб, які беруть участь у справі, від посадових осіб суду і

прокуратури, які оскаржили чи опротестували судове рішення. Так, відповідно

до статей 310, 336 ЦПК суд, який розглядає справу в касаційному порядку чи

у порядку судового нагляду, перевіряє законність і обгрунтованість рішення

суду першої інстанції як в оскарженій, так і в неоскарженій частині, а

також стосовно осіб, які не подали скарги і не зазначені в протесті. Судді,

які розглядали справу по першій інстанції, скаргу, протест по другій

інстанції, незалежні також від вищестоящого суду, який не вправі вказати

їм, як треба вирішити справу, скаргу, протест, яка має бути застосована

норма матеріального права і яке рішення має бути постановлене при новому

розгляді справи (статті 319, 341 ЦПК).

Підкорення суддів закону означає, що вони повинні вирішувати справи на

підставі законів України, відповідно до закону застосовувати норми

іноземного права, а при відсутності закону, який врегульовує спірні

відносини, застосувати закон, що регулює подібні відносини. Коли немає

такого закону, суд виходить із загальних засад і змісту законодавства

України (ст. 11 ЦПК). Рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим.

Суд обґрунтовує рішення лише на тих доказах, які були досліджені в судовому

засіданні (ст. 202 ЦПК).

Незалежність суддів забезпечується встановленим порядком їх обрання і

звільнення, недоторканністю суддів, визначеною юридичною процедурою

здійснення правосуддя, таємницею наради суддів при винесенні рішень,

відповідальністю за неповагу до суду або втручання в розв'язання конкретних

справ, створенням необхідних організаційно технічних умов для діяльності

суддів, а також матеріальним і соціальним забезпеченням суддів

(ст. 11 Закону «Про статус суддів»).

Державною мовою судочинства в Україні є українська мова (ст. 10

Конституції). Судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості

населення даної місцевості. Особам, які беруть участь у справі і не

володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечує право повного

ознайомлення з матеріалами справи, участь у судових діях через перекладача

і право виступати в суді рідною мовою (ст. ІЗ Закону «Про судоустрій»). На

розвиток цього положення ст. 9 ЦПК встановлює, що особам, які беруть участь

у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується

право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти

клопотання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача в

порядку, визначеному ЦПК. Судові документи, відповідно до встановленого

порядку, вручаються особам, які беруть участь у справі, в перекладі на їх

рідну мову або іншу мову, якою вони володіють. Якщо при розгляді справи

були порушені правила про мову, якою ведеться судочинство, то рішення у

всякому разі підлягає скасуванню (п. 3 ст. 314 ЦПК). Це правило є важливою

цивільною процесуальною гарантією додержання принципу державної мови

судочинства.

Здійснення правосуддя професійними суддями та у визначених законом

випадках народними засідателями і присяжними (ст. 127 Конституції).

Професійні судді та залучені у визначених законом випадках для здійснення

правосуддя представники народу є носіями судової влади в Україні, які

здійснюють правосуддя. Судді є посадовими особами державної влади, які в

конституційному порядку наділені повноваженнями здійснювати правосуддя і

виконувати свої обов'язки на професійній основі в судах загальної

юрисдикції (ст. 1 Закону «Про статус суддів»). Професійні судді не можуть

належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій

політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші

оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової,

викладацької та іншої творчої діяльності у вільний від роботи час (ст. 127

Конституції, ст. 5 Закону «Про статус суддів»).

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів

громадянин України, не молодший двадцяти п'яти років, який має вищу

юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менше десяти років та

володіє державною мовою. Судді спеціалізованих судів повинні мати фахову

підготовку з питань юрисдикції цих судів.

Судді судів загальної юрисдикції наділені для здійснення правосуддя

необхідними повноваженнями, передбаченими ЦПК і АПК.

Судді зобов'язані: при здійсненні правосуддя дотримувати Конституції і

законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд

справ з додержанням встановлених законом строків; не розголошувати

відомостей, що становлять державну, іншу таємницю, відомостей про особисте

життя громадян та інших відомостей, про які вони дізналися під час розгляду

справи у судовому засіданні, для забезпечення нерозголошення яких було

прийнято рішення про закрите судове засідання; додержувати вимог

несумісництва, службової дисципліни та розпорядку роботи суду; не допускати

вчинків та будь-яких дій, що ганьблять звання судді і можуть викликати

сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності (ст. 6 Закону

«Про статус суддів»).

Рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ст. 129

Конституції). Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є

рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси,

кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного

та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними

або іншими ознаками (ст. 24 Конституції). Цей принцип передбачає рівну

можливість усіх громадян брати участь у цивільному судочинстві, перебувати

в правовому становищі визначеної законом процесуальної фігури — позивача,

відповідача, третьої особи тощо і рівною мірою здійснювати закріплені

процесуальним законом за такими суб'єктами процесуальні права і обов'язки.

На забезпечення їх реалізації на суд покладений обов'язок охороняти права

учасників цивільного процесу від порушень, попереджати про наслідки, які

можуть наставати внаслідок реалізації цих прав, сприяти в їх здійсненні.

Гарантіями принципу рівності громадян перед законом і судом є встановлення

кримінальної відповідальності за обмеження їх у правах залежно від расової

і національної належності (ст. 66 КК), право на оскарження і скасування

судового рішення (статті 289, 314 ЦПК).

Законність.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції органи державної влади та органи

місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на

підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та

законами України. Судді при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону

(ст. 129 Конституції). Основними засадами судочинства є законність (п. 1

ст. 129 Конституції). Громадяни зобов'язані неухильно додержуватися

Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи,

честь і гідність інших людей (ч. 1 ст. 68 Конституції).

Таким чином, Конституція послідовно проводить у життя принцип

законності, який є невід'ємним елементом демократичної правової держави.

Здійснення правосуддя у цивільних справах відповідно до чинного

законодавства є одним із завдань цивільного судочинства (ст. 2 ЦПК).

Законність правосуддя вимагає, щоб не тільки вся діяльність суду була

підпорядкована законові, але й усіх суб'єктів цивільних процесуальних

правовідносин, щоб вони суворо дотримувалися і виконували вимоги всіх інших

принципів процесу, які характеризують цивільне судочинство. Порушення і

недодержання навіть одного з них тягне за собою порушення законності.

Принцип законності визначається, по-перше, тим, що суд у своїй

діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми

матеріального права до конкретних правовідносин. По-друге, здійснення

правосуддя неможливе без додержання норм процесуального права. Вся

діяльність суду підпорядкована чинному цивільному процесуальному

законодавству і здійснюється у визначеному ним цивільному процесуальному

порядку. Прийняте судом рішення по справі має бути законним і обгрунтованим

(ст. 202 ЦПК). Гарантіями принципу законності є нагляд вищестоящих судів,

право осіб, які беруть участь у справі, на оскарження судових рішень і

ухвал, дія санкцій захисту і відповідальності (статті 12, 13, 44, 289, 323

та інші ЦПК).

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами.

Закріплений п. 7 ст. 129 Конституції принцип гласності характеризує

демократизм цивільного судочинства і сприяє здійсненню ним запобіжної і

виховної функцій. Відкритий розгляд справ дає можливість громадянам

безпосередньо знайомитися з роботою суду, а це підвищує його

відповідальність за законне і правильне вирішення цивільних справ.

Гласність цивільного процесу забезпечує правову пропаганду чинних законів,

контроль населення за діяльністю суду і тим самим сприяє зміцненню його

авторитету. Присутні в залі переконуються в гуманності і справедливості

законів. Гласність цивільного процесу позитивно впливає на осіб, які беруть

участь у справі, процесуальні дії яких перебувають під контролем громадян,

які присутні в залі судового засідання.

Зміст принципу гласності цивільного судочинства полягає в тому, що розгляд

справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить

інтересам охорони державної таємниці. Закритий судовий розгляд також

допускається за мотивованою ухвалою суду з метою запобігання розголошенню

відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а

також забезпечення таємниці усиновлення. В закритому судовому засіданні

присутні особи, які беруть участь у справі, представники громадських

організацій і трудових колективів, які доводять до відома суду думку

організації чи колективу по справі, а в необхідних випадках також свідки,

експерти, перекладачі. Рішення судів у всіх випадках проголошується

прилюдно. До залу судового засідання не допускаються громадяни, молодші

шістнадцяти років, якщо вони не є особами, які беруть участь у справі, або

свідками (ст. 10 ЦПК). Встановлене ст. 10 ЦПК визначення змісту принципу

гласності як відкритого розгляду справ у суді не є повним. Гласність

означає також відкритість усіх матеріалів справи для осіб, які беруть

участь у справі, в їх праві знайомитися з ними, в обов'язковому їх

інформуванні про час і місце судового засіданні і про виконання окремих

процесуальних дій (статті 99, 189 ЦПК). Гласність судового розгляду полягає

також у праві публікувати звіти і повідомлення про судові процеси в пресі,

інформувати про них по радіо, телебаченню, в кіно та з використанням інших

засобів масової інформації, обговорювати матеріали справи в трудовому

колективі для визначення по ній думки з метою доведення її до відома суду

(ст. 161 ЦПК).

Змагальність (п. 4 ст. 129 Конституції) полягає в забезпеченні широкої

можливості особам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права й

інтереси, свою позицію у справі. Змагальністю визначається весь процес

відбору (подання, витребування, залучення) фактичного матеріалу,

необхідного для розв'язання судом справи, встановлюються форми, методи і

способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів

доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх

міркувань і оспорювання доводів, міркувань та заперечень противної сторони

визначають зовнішню форму цивільного процесу, надаючи йому змагального

вигляду — боротьби сторін перед судом. Отже. змагальність характеризується

широкою можливістю сторін та інших осіб, які беруть участь у справі,

визначати і використовувати в доказовій діяльності передбачені ЦПК

необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують.

Він ґрунтується на праві сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом

у процесі — principiurn instructionis processus ad instantium partium.

Необхідні судові дані про юридичні факти в справі, що становлять предмет

доказування, а також докази, якими вони підтверджуються, подають насамперед

сторони. Кожна з них повинна доказати (onus probandi) ті обставини, на які

вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 30 ЦПК). У

зв'язку з чим вони мають право знайомитися з матеріалами справи, брати

участь у судових засіданнях, подавати докази і брати участь у їх

дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати судові усні і письмові

пояснення, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 99 ЦПК).

Змагальна форма процесу забезпечується активним процесуальним становищем

суду, якому належить завершальне визначення предмета доказування, сприяння

в збиранні при необхідності належних доказів (ст. 13 ЦПК). Отже, принцип

змагальності виступає процесуальною гарантією всебічного, повного і

об'єктивного встановлення дійсних обставин справи, прав і обов'язків

сторін.

Доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини і

громадянина.

Відповідно до ст. 55 Конституції права і свободи людини і громадянина

захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень,

дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого

самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну

інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-

якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної

шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої

недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32 Конституції).

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для

захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на

підставі Конституції України гарантується (ч. 3 ст. 8 Конституції). Це

право забезпечується реальною можливістю усякій заінтересованій особі

звернутися в установленому порядку на захист порушеного або оспореного

права чи охороню-ваного законом інтересу (статті 4, 5 ЦПК) та широкою

можливістю використати численні процесуальні засоби для активної

процесуальної діяльності. Беручи участь у справі, вони мають право

знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії

рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є в справі, брати участь у

судових засіданнях, подавати докази, брати участь в їх дослідженні,

заявляти клопотання та відводи, давати усні і письмові пояснення судові,

подавати свої доводи, міркування та заперечення, оскаржувати рішення і

ухвали суду та ін.

Громадяни можуть вести свої справи в суді особисто або через своїх

представників. Судовий захист характеризується доступністю процесу: суд

територіальне наближений до населення, громадяни звільнені від сплати

державного мита у трудових справах, про стягнення аліментів, про

відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я.

Процесуальний порядок судочинства і процесуальні форми виконання

процесуальних дій є простими, зрозумілими, дійсно демократичними, точно

передбаченими ЦПК.

Участь громадськості в цивільному судочинстві для захисту прав і свобод

громадян. Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні

партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і

свобод (ст. 36 Конституції). З цією метою в судочинстві в цивільних справах

допускається участь представників громадських організацій і трудових

колективів. Принцип участі громадськості в цивільному судочинстві

реалізується в участі профспілок та інших громадських організацій з метою

захисту прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб (ст. 121 ЦПК); в

участі громадських організацій і трудових колективів у судовому засіданні

для викладення судові думки організації або колективу (статті 161, 308

ЦПК); в участі громадськості в судовому виконанні з метою сприяння швидкому

і правильному виконанню судових постанов (ст. 351 ЦПК), у виконанні окремих

ухвал (ст. 235 ЦПК) і громадському представництві (пп. 2, 3 ст. 112 ЦПК), у

тому числі і у виконанні функцій офіційного представника боржника (ч. 3 ст.

361 ЦПК). Участь громадськості в цивільному судочинстві в зазначених

процесуальних формах сприяє захисту прав громадян, значно посилює виховну

роль суду, служить запобіганню правопорушенням.

Принцип недоторканності людини.

Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека

визнаються в України найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції).

Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не

може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим

рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом (ст.

29 Конституції).

В цивільному судочинстві України послідовно провадиться в життя принцип

недоторканності особи. Забороняється у будь-якій формі посягати на свободу

і гідність громадян — учасників цивільного процесу в справі. Суд при

вирішенні цивільних справ застосовує норми матеріального права, санкції

яких мають виключно майновий характер. Цивільне процесуальне право України

забезпечує виконання цивільних процесуальних дій і виконання рішення суду

принципово іншими засобами. Функціонування принципу диспозитивності полягає

в тому, що особиста участь сторін у процесі залежить тільки від їх волі,

неявка цих осіб може викликати ускладнення процесу: відкладення розгляду

справи, залишення позову без розгляду (статті 172, 173, 176 ЦПК). І тільки

при повторній неявці обох сторін або неповідомленні ними про причини неявки

на другий виклик суд притягає їх до адміністративної відповідальності у

вигляді накладення штрафу за ст. 185 КАП. При неявці відповідача, участь

якого визнана в процесі обов'язковою, у справах про стягнення аліментів

його можна примусово привести, про що суддя виносить ухвалу, виконання якої

покладається на органи міліції (ст. 174 ЦПК).

В цивільному судочинстві недоторканною є особа процесуального

представника, а також всіх інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 117 ЦПК представники, якими є посадові особи, а також

адвокати за несумлінне ведення справи відповідають у дисциплінарному

порядку або в порядку громадського впливу. На свідків, експертів,

перекладача також поширюється принцип недоторканності особи, але до них

можуть бути застосовані інші санкції. Якщо викликаний свідок не з'явиться в

судове засідання з причин, визнаних судом неповажними, його може бути

піддано штрафу і примусовому приводу через органи внутрішніх справ (ст. 44

ЦПК). За злісне ухилення від явки до суду свідок і експерт несуть штрафну

відповідальність за ст. 185-3 КАП, а за дачу завідомо неправдивих показань

або за відому від дачі показань свідок несе відповідальність відповідно за

статтями 178, 179 КК. За цими статтями КК несуть відповідальність: експерт

— за дачу завідомо неправдивого висновку або за відмову без поважних причин

від виконання покладених на нього обов'язків; перекладач — за завідомо

неправильний переклад і за відмову без поважних причин від виконання

покладених обов'язків.

Щодо виконання судових рішень, то ЦПК України допускає тільки примусове

стягнення шляхом застосування заходів, точно передбачених законом, які не

порушують недоторканності особи. Ними є звернення стягнення на майно і

грошові суми боржника, вилучення певних предметів, інші заходи, передбачені

рішенням суду (ст. 362 ЦПК). При проведенні виконавчих дій ст. 362 ЦПК

забороняє у будь-якій формі посягати на особисту свободу і гідність

боржника. Отже, в цивільному процесі України не допускаються такі примусові

заходи, як арешт боржника, його особистий обшук, привід до суду для

встановлення майнового стану, обмеження територіального пересування тощо.

Для захисту інтересів стягувана ст. 417 ЦПК передбачила можливість

застосування до боржника штрафної санкції, тобто матеріального стягнення, в

разі невиконання ним рішення суду. Недоторканність особи застосовується до

інших суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин, які можуть бути

видалені примусового із залу судового засідання та на них може бути

покладений штраф.

Реалізований в цивільному процесуальному законодавстві, принцип

недоторканності особи служить зміцненню законності в судочинстві. Ст. 6

Цивільного кодексу встановлює засоби захисту цивільних прав шляхом їх

визнання, відновлення становища, яке існувало до порушення права, стягнення

збитків з особи, яка порушила права, присудженням до виконання обов'язку в

натурі тощо. Цивільний процесуальний закон (ст. 362 ЦПК) визначає

процесуальні засоби виконання рішень суду, але об'єктом стягнення

залишається майно і певні дії божника.

Зменшенням матеріальних благ боржника відбувається поновлення порушених

прав стягувача і досягається мета цивільного процесу про їх захист. Тому

звернення стягнення на особу божника не відповідало б способам і засобам

захисту цивільних прав. Гарантіями принципу недоторканності особи —

суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин є право заінтересованої

особи оскаржити дії судді (суду), органу судового виконання, які порушують

вимогу цього принципу, а також можливість притягнення їх до кримінальної і

дисциплінарної відповідальності та ін.

Недоторканність житла. Кожному гарантується недоторканність житла. Не

допускається проникнення до житла або до іншого володіння особи, проведення

в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду (ст. 30

Конституції). Цей принцип характеризує демократичний характер правового

статусу особи в суспільстві і є гарантією охорони матеріальних інтересів та

особистого життя громадян. Принцип недоторканності житла притаманний і

цивільному судочинству, але його дія по-різному поширюється на учасників

процесу і реалізацію різних процесуальних дій і судових актів. Житло як

об'єкт, на який можуть бути спрямовані цивільно-процесуальні дії або який

тісно пов'язаний з місцем їх виконання, має значення для реалізації

процесуальних дій: 1) по здійсненню судового виклику і повідомлення; 2)

приводу учасників процесу; 3) виконання судових рішень і ухвал.

Судові виклики і повідомлення провадяться повістками, що надсилаються

особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, представникам

трудових колективів і громадських організацій 42

рекомендованим листом або через розсильних (ст. 90 ЦПК). Для вручення

повістки у розсильних і листоноші може з'явитися потреба увійти в жиле

приміщення громадян, але внаслідок дії принципу недоторканності житла

зробити це вони не мають права без дозволу громадян, які проживають у

ньому.

При розгляді цивільних справ допускається примусове приведення в судове

засідання свідка, який не з'явиться на виклик суду без поважних причин (ст.

44 ЦПК), а також відповідача у справах про стягнення аліментів, участь

якого в судовому засіданні визнана судом обов'язковою (ст. 174 ЦПК).

Виконання ухвали суду про примусове приведення покладається на службових

осіб органів внутрішніх справ, які можуть увійти в житло, де проживають

громадяни, проти їх волі і виконати ухвалу про привід, їх дії матимуть

законні підстави і узгоджуватимуться зі ст. 30 Конституції.

На цих підставах не буде порушенням принципу недоторканності житла дії

судового виконавця по примусовій реалізації судових рішень порядком

накладення стягнення на майно боржника, яке знаходиться в його жилому

приміщенні та приміщенні інших осіб. При проведенні виконавчих дій судовий

виконавець має право, коли це потрібно для реалізації рішення про

стягнення, входити в приміщення, де проживає боржник, і проводити огляд

усіх його сховищ. У разі відмови боржника допустити судового виконавця в

приміщення, останній, коли це необхідно, запрошує представника міліції або

виконкому сільської чи селищної ради і понятого, у присутності яких

відчиняє і оглядає приміщення і сховища, про що окремо зазначається в акті

опису майна. При вчиненні опору він долається за допомогою органів міліції

(ст. 362 ЦПК).

Жилий будинок боржника на правах власності може бути об'єктом судового

виконання по примусовій реалізації судових рішень, ухвал, постанов, які

набрали законної сили. Звернення стягнення на будинок провадиться в останню

чергу при відсутності у боржника іншого майна, за винятком тих випадків,

коли стягується позика, видана боржнику на спорудження будинку (ст. 391

ЦПК). При описі будинку і визначенні реальної частини, що підлягає продажу

з публічних торгів, у судового виконавця і суду може виникнути необхідність

оглянути будинок. Такий огляд викликаний законними підставами і не

суперечить принципу недоторканності житла.

При проведенні огляду його власник, користувач можуть перешкоджати

судовому виконавцеві провадити огляд. Такі перешкоди усуваються за

допомогою органів внутрішніх справ з притягненням правопорушників до

відповідальності (статті 362, 417 ЦПК). Отже, тільки до житла боржника,

свідка і відповідача у справах про стягнення аліментів у передбачених

випадках можна увійти проти їх волі, тобто на законних підставах, що

викликається необхідністю захистити порушене майнове право інших громадян —

стягувачів, захистити громадський і державний інтерес та забезпечити

виконання судом функцій і завдань правосуддя в цивільних справах.

Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої

кореспонденції гарантується кожному (ст. 31 Конституції).

Листування, телефонні розмови, телеграфна та інша кореспонденція, якщо

вона вміщує інформацію про обставини (фактичні дані), котрі мають значення

для справи, належать до письмових доказів. За своїм походженням вони мають

офіційний і неофіційний характер. Офіційні — службове листування, службові

телефонні розмови, телеграфні повідомлення та інші повідомлення. Неофіційні

— походять від громадян. Дослідження листування, телефонних розмов,

телеграфної та іншої кореспонденції здійснюється в судовому засіданні в

усній і безпосередній формі. Вони оголошуються в судовому засіданні і

пред'являються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в

необхідних випадках також експертам і свідкам. Особи, які беруть участь у

справі, можуть дати свої пояснення з приводу таких доказів (ст. 186 ЦПК).

Використання особистого листування, телефонних розмов, телеграфної та

іншої кореспонденції, оскільки їх таємниця охороняється законом, має певні

особливості. Вони можуть бути оголошені у відкритому судовому засіданні

тільки за згодою осіб, між якими відбулося листування чи повідомлення. При

відсутності на це згоди таке листування і повідомлення оголошуються і

дослідую-ться у закритому судовому засіданні (ст. 187 ЦПК).

Охорона особистого і сімейного життя громадянина (ст. 32 Конституції).

Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім

випадків, передбачених Конституцією України.

Особисте життя громадян визначається соціально-економічним ладом

суспільства, його соціально-культурною і побутовою основою різні історичні

періоди, в різних соціально-економічних формаціях питання особистого життя,

його співвідношення із суспільством вирішувалося неоднаково. В сучасній

західній зарубіжній соціології, філософії, юриспруденції широко

використовується загальне поняття «приватна сфера» для характеристики

економічного (рід заняття, майнове становище тощо) і особистого життя

(сімейне, інтимне, честь, гідність) громадян. Але в основному цим поняттям

визначається майновий інтерес громадянина, його можливість використовувати

свою особистість у приватній ініціативі і підприємництві. В Україні і

близькому зарубіжжі особисте життя розглядається, як правило, в

матеріальному і інформаційному плані. Матеріальний — це майнові, моральні,

культурні й інші зв'язки, які створюються на основі сімейних, дружніх,

інших відносин між людьми в сфері особистого життя, продовження роду,

влаштування житла, ведення домашнього господарства, використання вільного

часу, участь у культурному житті, світогляд. Особисте життя — це ставлення

людини до природи, матеріальні і духовні потреби, засоби їх задоволення.

Інформаційний бік особистого життя — це відносини, які складаються між

громадянами, суспільством і державою в зв'язку з недопустимістю

розголошення без згоди громадянина даних (інформації) про його особу й

особисте життя, а також збирання, збереження і використання інформації про

особисте життя громадянина. Особисте життя — особиста справа громадянина,

зміст і форми його визначає він сам. Суспільство і держава виключають пряме

втручання, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах

національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 34

Конституції), а впливають на особисте життя громадян своїми моральними

цінностями, системою оцінки тих чи інших вчинків, поглядів, ідеалів,

пріоритетів. Проте держава Україна вважає своїм обов'язком встановлення

правових гарантій, які забезпечували б широку можливість застосування

громадянами своїх творчих сил, здібностей і обдарувань для всебічного

розвитку особи.

Отже, охорона особистого і сімейного життя — це право громадянина на захист

від непомірного втручання суспільства і держави в його особисте і сімейне

життя. Правовою основою охорони особистого життя є численні конституційні

положення, які забезпечують особисті права і свободи громадян у духовній,

культурній і політичній діяльності, право на вибір професії, роду занять

тощо (статті 22—56 Конституції). Але охорона особистого і сімейного життя

громадян не поширюється на ті його прояви, які суперечать інтересам інших

громадян, держави і суспільства або їх порушують. Критерієм втручання є

негативний з позиції суспільства зміст особистого життя, його

невідповідність державним та громадським інтересам, його антисуспільний

характер. Держава в особі органів управління, прокуратури, суду може

втручатися в матеріальну і інформаційну сферу особистого і сімейного життя,

якщо виникне необхідність захищати права й інтереси громадян, юридичних

осіб і держави (статті 118, 121 ЦПК). Розглядаючи цивільні справи з

житлових, сімейних, трудових, інших правовідносин, що характеризують

особисте і сімейне життя громадян, суд, здійснюючи правосуддя, дає оцінку

окремих сторін особистого і сімейного життя, примушує діяти громадян

відповідно до вимог закону.

На охорону інформації про особисте і сімейне життя громадян спрямоване

правило ст. 10 ЦПК, яке допускає закритий розгляд справ з метою запобігати

розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у

справі, а також забезпечити таємницю усиновлення. Чинним законодавством

України забороняється лікарям, іншим медичним працівникам розголошувати

дані про хворобу, інтимну чи сімейну сторону життя хворого, які стали їм

відомі внаслідок виконання професійних обов'язків. Але це не стосується

випадків, коли медичні працівники повинні дати на запит суду інформацію про

стан здоров'я громадянина і провести експертизу для визначення психічного

стану громадянина, тощо. При розгляді таких і інших справ (позбавлення

батьківства, спори про дітей, розірвання шлюбу) розголошення інформації про

особисте і сімейне життя громадянина викликається необхідністю

обов'язкового встановлення фактів предмета доказування по справі. Такі дії

не є порушенням гарантій охорони особистого життя громадян, а є важливою

умовою їх здійснення.

На охорону майнової сторони особистого життя громадян спрямоване

банківське законодавство, яке зберігає таємницю про вкладників та інших

клієнтів, про зроблені ними операції і стан рахунків по вкладах. Видача

довідок установами банку про вклади можлива на вимогу суду відповідно до

ст. 387 ЦПК тільки по точно обумовлених категоріях справ: цивільних — про

задоволення цивільного позову, який виник з кримінальної справи, про

стягнення аліментів, про поділ вкладів між членами подружжя; кримінальних —

за якими вироком суду передбачена конфіскація вкладу. Щодо інших

організацій і громадян, які мають майно боржника, встановлений також

належний правовий режим охорони даних про таке майно. Згідно зі ст. 386 ЦПК

судовий виконавець може звернути стягнення на грошові суми і майно

боржника, що знаходиться в інших осіб, а так само на гроші і майно, належні

боржникові від інших осіб. Інші особи — громадяни і організації повинні на

запит судового виконавця у визначений ним строк дати відомості про те, які

у них є гроші, цінності та інше майно, належні боржникові, або скільки з

них належить боржникові. За ухилення від виконання розпоряджень судового

виконавця громадяни і службові та посадові особи підприємств, установ,

організацій несуть штрафну цивільну процесуальну відповідальність та на них

може бути покладений обов'язок відшкодувати стягувачеві завдані збитки.

Отже, принцип охорони особистого і сімейного життя громадян

реалізується всією судовою діяльністю. Частиною 4 ст. 32 Конституції

кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну

інформацію про себе і членів своєї сім'ї та право на відшкодування

матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням,

використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Публічність.

Як державно-правовий принцип публічність закріплена у ч. 2 ст. 3, ч. 2

ст. 6, ч. 2 ст. 19, п. 2 ст. 121, статтях 124, 129 Конституції України.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Конституції права і свободи людини та їх гарантії

визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає

перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод

людини є головним обов'язком держави.

Органи держави здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією

межах і відповідно до законів України (ч. 2 ст. 6 Конституції). Це означає,

що суд, органи прокуратури, органи державного управління як органи держави

здійснюють процесуальну діяльність у цивільному судочинстві в

загальнонародних, загальнодержавних інтересах, на захист прав і

охоронюваних інтересів громадян. Про це свідчать норми галузевого

законодавства, які конкретизують і розвивають цей принцип і які визначають

процесуально-правове становище зазначених органів держави. Згідно зі ст.

118 ЦПК, статтями 33, 35 Закону «Про прокуратуру» прокурор має право

звернутися до суду із заявою або вступити в процес у справі на захист прав

і законних інтересів громадян, інтересів держави і суспільства. Він може

порушити справу про визнання громадянина обмежено дієздатним чи

недієздатним (ст. 256 ЦПК), про позбавлення батьківських прав і про їх

поновлення (статті 71, 75 Кодексу про шлюб та сім'ю), про відібрання і

повернення дітей та в інших справах (статті 76, 119, 69 КпШС). Прокурор має

право звернутися до суду із заявою про визнання незаконним правового акта

органу, рішення чи дії посадової особи (ст. 24815 ЦПК). Публічністю

характеризується процесуальне становище прокурора, який має право

висловлювати свої міркування з окремих питань, що виникають при розгляді

справ, а також по суті справи в цілому; вносити подання, опротестовувати

незаконні рішення, ухвали, постанови суду; зупиняти виконання рішень (ст.

120, 328 ЦПК, статті 34—41 Закону України «Про прокуратуру). Закон «Про

місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. надає право органам

та посадовим особам місцевого самоврядування звертатися до суду щодо

визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, інших органів

місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які

обмежують права територіальними громад, повноваження органів та посадових

осіб місцевого самоврядування (п. 4 ст. 71).

Органи державного управління, профспілки, підприємства, установи,

організації і окремі громадяни мають право у випадках, передбачених

законом, звернутися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних

законом інтересів інших осіб (ст. 121 ЦПК).

Публічний характер мають численні повноваження суду. Він зобов'язується

не обмежуватися поданими матеріалами та поясненнями, а вживати всіх

передбачених законом заходів до всебічного, повного і об'єктивного

з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін. Суд повинен

роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права і обов'язки, та

сприяти у здійсненні їх прав (ст. 15 ЦПК). У випадках, коли щодо

витребування доказів для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі,

є труднощі, суд за їх клопотанням сприяє у витребуванні таких доказів (ст.

30 ЦПК), зокрема, вимагає від громадян і юридичних осіб письмові і речові

докази або надає повноваження на їх одержання (п. 7 ст. 143 ЦПК). Суд

контролює розпорядчі дії сторін і не приймає відмови від позову, визнання

позову відповідачем і не затверджує мирової угоди сторін, якщо ці дії

суперечать законові або порушують чиї-небудь права й охоронювані законом

інтереси (ст. 103 ЦПК). Залежно від з'ясованих обставин суд може вийти за

межі заявлених позивачем вимог, коли це необхідно для захисту прав та

інтересів підприємств, установ, організацій або громадян (ст. 203 ЦПК). В

окремих випадках суд може відступити від рівності часток кожного з подружжя

при поділі майна, яке є спільною (сумісною) власністю, враховуючи інтереси

неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, які заслуговують на

увагу (ст. 28 КпШС).

Публічний характер мають повноваження суду порушити за своєю ініціативою

розгляд питання про забезпечення позову (ст. 149 ЦПК) і забезпечення

можливих для відповідача збитків (ст. 158 ЦПК), про виправлення недоліків у

постановленому ним рішенні (статті 213—215 ЦПК), виконавче провадження у

справах про стягнення аліментів, відшкодування шкоди тощо (ст. 356 ЦПК).

Суд, який розглядає касаційну скаргу чи протест у порядку судового нагляду,

не зв'язаний доводами касаційної скарги або протесту і повинен перевірити

справу в повному обсязі (статті 310, 336 ЦПК). Принцип публічності

реалізований також в правах громадян, які можуть в інтересах інших осіб

оскаржити допущені стосовно їх неправильності в справах виборців та в

справах громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст. 239 ЦПК).

Таким чином, не тільки для кримінального, а і для цивільного процесу

властивий принцип публічності, який визначає процесуальне становище суду,

органів прокуратури, органів державного управління, підприємств,

організацій і громадян, яке характеризує їх процесуальну діяльність в

інтересах держави та суспільства і охоронюваних законом прав громадян,

незалежно від волевиявлення заінтересованих осіб (див. гл. 6-8).

У теорії цивільного процесу зазначені положення змісту принципу

публічності самостійно не виділяються, а включаються до змісту принципу

диспозитивності, внаслідок чого штучно поєднуються різнопланові за суттю

можливості, що визначають процесуально-правове становище органів держави.

Загальновизнано в літературі, що реально забезпечені правові можливості

кожної із сторін доказувати перед судом свої вимоги і заперечення і

добиватися справедливого рішення, становлять суть змагальності, хоч вони і

характеризують реалізацію процесуальних прав сторін, можливість

розпорядження ними, що притаманно принципу диспозитивності. А тому

втручання держави в особисті, індивідуальні, приватно-пра-вові відносини, в

цивільні справи шляхом наділення суду, органів прокуратури, державного

управління, підприємств, установ, організацій і окремих громадян цивільними

процесуальними повноваженнями, спрямованими на захист прав інших осіб,

державних і громадських інтересів, становить зміст самостійного принципу

публічності. Цей принцип тісно взаємодіє з принципом диспозитивності,

змагальності і створює належну гарантію для їх реалізації, як і останні

забезпечують його функціонування.

Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення.

Суду в чинному законодавстві про судоустрій і судочинство України не

реалізований. Концепція судово-правової реформи в Україні, схвалена

Постановою Верховної Ради України 28 квітня 1992 р., передбачає створення

системи апеляційних і касаційних судів, але не визначає їх предметної і

функціональної компетенції.

5. Принципи, закріплені законодавством про судочинство.

Диспозитивність.

(Від лат. dispono — розпоряджаюся) полягає в наданій заінтересованим

особам, які беруть участь у справі (ст. 5, 98 ЦПК), можливості вільно

здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними,

виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення

справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою

захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних

законом інтересів, державних і громадських інтересів. Зміст диспозитивності

розкривається в літературі неоднозначне.

Право громадян на звернення до суду за захистом і на судовий захист

закріплене в статтях 35, 55, 56 Конституції України, отже, принцип

диспозитивності спирається на конституційну основу.

Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 103 ЦПК, за

якою позивач може протягом усього часу розгляду справи по суті змінити

підставу чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог

або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю чи

частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою в усякій стадії

процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду. Отже, принцип

диспозитивності характеризується такими положеннями: 1) хто хоче здійснити

своє право, повинен сам потурбуватися про це — vigila-ntibus jura scripta

sunt; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись — volentum

non fit injuria; 3) нікого не можна примушувати пред'явити позов проти

своєї волі — nerno inventus cogere cogitur; немає судді без позивача —

nemno judex sine actore; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін —

judex ne eat ultra petita partium, ultra petita non cognoscitur, за

винятками, встановленитми законом; 5) правом розпоряджатися об'єктом

процесу — res in judicatum deducta.

Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у

справі. Треті особи, котрі заявляють самостійні вимоги на предмет спору,

користуються усіма правами позивача (ст. 107 ЦПК). Прокурор може

відмовитись від заявленої ним вимоги або змінити її (ст. 120 ЦПК). Органи

державного управління, профспілки, підприємства, установи, організації і

окремі громадяни, які захищають права інших осіб, користуюються правами

сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою (ст. 122 ЦПК).

Зміст принципу диспозитивності закріплений в інших правах осіб, які беруть

участь у справі, та визначаються системою цивільних процесуальних

правовідносин в наступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі.

Особи, які беруть участь у справі, повинні користуватися належними

процесуальними правами сумлінно, не спрямовувати їх на шкоду інших осіб,

державних і громадських інтересів.

Щоб забезпечити реалізацію цих прав відповідно до суспільних інтересів,

цивільний процесуальний закон визначає активне становище суду, яке

характеризує зміст принципу публічності.

Об'єктивна істина.

Змістом цього принципу є відповідність висновків суду, викладених у

рішенні, дійсним обставинам справи.

В теорії цивільного процесу окремі автори до змісту істини включають

висновки суду про фактичний склад і про правову кваліфікацію сторін, про їх

права і обов'язки. Але питання про юридичну оцінку — це питання про

правильне застосування закону, яке становить зміст принципу законності.

Захисту підлягає право, порушення якого мало місце в дійсності, тому суд

покликаний встановити всі ті факти, які дозволяють йому дати правильну

оцінку всього фактичного складу справи. Суд зобов'язаний не обмежуватися

поданими матеріалами та поясненнями, а вживати всіх передбачених законом

заходів до всебічного, повного і об'єктивного встановлення дійсних обставин

справи, прав і обов'язків сторін (ст. 15 ЦПК). Всебічне з'ясування обставин

справи означає, що суд повинен з'ясувати всі питання по справі — як на

користь, так і проти сторони. Вимога повноти дослідження обставин справи

охоплює питання залучення всіх матеріалів, які мають значення для справи,

відповідно до правил належності доказів і допустимості засобів доказування,

— не тільки тих, що подані сторонами, але і здобутих іншим шляхом. Якщо

подані докази недостатні, суд пропонує сторонам та іншим особам, котрі

беруть участь у справі, подати додаткові докази і сприяє в їх витребуванні

(ст. 30 ЦПК).

Об'єктивність — це обгрунтованість висновків суду дійсним обставинам

справи, що досягається за умови безстороннього і сумлінного до них

ставлення суду та учасників матеріального спору. Суд оцінює докази за своїм

внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і

об'єктивному розглядові в судовому засіданні всіх обставин справи в їх

сукупності, керуючись законом (ст. 62 ЦПК). Ніяки докази для суду не мають

наперед визначеної сили.

Встановлення об'єктивної істини в справі забезпечується дією інших

принципів цивільного судочинства, санкціями кримінального права за дачу

завідомо неправдивих показань і висновків (статті 178, 179 КК), активним

процесуально-правовим становищем суду в процесі доказування (статті 15, 30,

162 ЦПК).

Отже, суд при постановленні рішення повинен встановити об'єктивну

істину, на думку окремих авторів, тільки в тих межах, в яких це необхідно

для виконання покладених на суд завдань^. Але якщо суд пізнає явища

об'єктивного світу, що виступають обставинами в справі і потребують

встановлення для її вирішення, лише в певних межах, то висновки його ніяк

не відповідатимуть об'єктивній істині, яка має бути встановлена по кожній

справі (ст. 15 ЦПК). Правосуддя виконає покладені на нього завдання тоді,

коли воно здійснюватиметься у відповідності із законом, на основі

встановлення об'єктивної істини за фактичними обставинами справи, а не

тільки в певних межах і на основі припущення про їх наявність. Чого немає в

справі, немає в світі — Quod non est in actis non est in mundo. Рішення

повинно бути постановлено на зазначених і доказаних обставинах, а не за

покликанням совісті — Sententia ferri debet secundum allegata et probata,

non secundum conscientiam. В. рішенні повинні бути наведені обставини

справи, встановлені судом, доводи за якими суд відхиляє ті чи інші докази

(ст. 203 ЦПК). Порушення принципу об'єктивної істини є безумовно, підставою

для скасування рішення (статті 312, 338, 346 ЦПК).

Процесуальна рівноправність сторін. Відтворений в ЦПК, цей принцип

встановлює для сторін рівні можливості для здійснення ними своїх

процесуальних прав і виконання обов'язків (ст. 103 ЦПК), а не в тотожності

прав позивача і відповідача. Зміст цього принципу обумовлюється характером

матеріальних правовідносин, підвідомчих судові, і є відображенням

загальноправового, закріпленого Конституцією, принципу рівності усіх

громадян перед законом і судом (ст. 154). Визначивши процесуальну

рівноправність сторін, цивільне процесуальне законодавство надає їм

однакові процесуальні засоби для захисту і рівну можливість для їх

застосування (ст. 99 ЦПК) та сприяння судові. Суд однаково повинен

допомогти сторонам у збиранні і залученні до справи доказів (п. 7 ст. 143,

ст. 30 ЦПК). Він зобов'язаний роз'яснити їх права і обов'язки, попередити

про наслідки здійснення або невчинення процесуальних дій і подавати інше

сприяння, яке забезпечувало б реалізацію даного принципу (статті 15, 170

ЦПК). Їм надсилаються повістки і повідомлення про час і місце судового

засідання та проведення окремих процесуальних дій (статті 55? 90, 93 ЦПК).

При розгляді клопотань осіб, які беруть участь у справі, суд заслуховує

думку сторін.

Суд не може постановити рішення, не вислухавши пояснення відповідача

(audiatur et altera pars). Позивачеві не може бути дозволено те, що не

дозволяється відповідачу і навпаки (non debet actori licere, guod reo non

parmittitur). Таким чином, відповідно до цього принципу для сторін

встановлена в ЦПК рівність у використанні ними процесуальних засобів у

процесуальній діяльності в цивільному судочинстві.

Раціональна процесуальна форма.

Вона полягає у створенні найбільш сприятливого порядку (раціонального

цивільного судочинства) для процесуальної діяльності суду, для доступу в

цивільний процес по справі заінтересованих осіб і їх процесуальної

діяльності. Встановлений порядок (формальності) забезпечує нормальний

розвиток процесу і надає суб'єктам процесуальної діяльності можливість

виправити допущене порушення встановленого порядку. Він характеризується

змагальністю і диспозитивністю, рівноправністю сторін і публічністю,

гласністю і закритістю, усністю і письмовістю, безпосередністю і

опосередкованістю. Раціональна процесуальна форма визначається також

встановленими в ЦПК: стадійністю процесу, строками на виконання

процесуальних дій: по підготовці і розгляду справи (статті 146, 148), по

набранню рішенням законної сили і допущенню негайного виконання (статті

231, 217), по оскарженню судових рішень і розгляду справ у касаційній

інстанції (статті 291, 291'); наданими судові можливостями встановлювати

певні строки для виконання окремих процесуальних дій (стаття 47, 48, 53) і

покладанням на нього обов'язку протистояти намаганням осіб, які беруть

участь у справі, в затягуванні процесу по справі і виконанні окремих

процесуальних дій (статті 82, 162 та ін.).

Про раціоналізм цивільної процесуальної форми свідчать доступність

цивільного процесу, його простота і зрозумілість; наближеність суду до

населення; звільнення позивачів-громадян по найважливіших для них справа

від сплати судових витрат. Раціоналізм характеризується публічністю —

активним процесуальним становищем суду і можливістю державних і громадських

організацій захищати в судочинстві права інших осіб, відображає

демократичні основи цивільного судочинства і спрямований на забезпечення

належних умов для захисту прав громадян і державних інтересів.

Неможливість процесуального сумісництва.

Відповідно до цього принципу суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин

не може в одній і тій же справі перебувати більше як в одному

процесуальному становищі (позивач не може в цій же справі бути третьою

особою, відповідач — свідком тощо). При дорученні співучасником ведення

справи одному із співучасників (ст. 104 ЦПК) останній не змінює своєї

процесуальної правосуб'єктності, а залишається стороною і діє в процесі на

захист своїх прав і прав співучасника. При пред'явленні зустрічного позову

відповідач не виступає одночасно і позивачем (ст. 140 ЦПК).

Про неможливість процесуального сумісництва не існує окремої норми

права, але це положення випливає з норм ЦПК, які регулюють процесуальне

правове становище учасників процесу. Порушення принципу неможливості

процесуального сумісництва є підставою для визнання рішення незаконним і

його скасування. Так, у справі за позовом профспілки до заводу про

стягнення зарплати працівникам заводу за списком, до якого був включений

С., який одночасно виступав у цій справі представником відповідача, суд

касаційної інстанції скасував прийняте судом першої інстанції рішення,

мотивуючи це тим, що дозволивши С. виступати водночас позивачем і

представником відповідача в справі, суд першої інстанції допустився

істотного порушення діючого принципу процесу.

Безпосередність судового розгляду. Нормативне вираження цього принципу

полягає в тому, що суд при розгляді справи повинен, як правило, сприймати

докази по справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо. На нього

покладений обов'язок заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі,

показання свідків, висновки експертів, ознайомитися з письмовими доказами і

оглянути речові докази (ст. 160 ЦПК). Тому судове засідання по розгляду

справи має розпочинатися і закінчуватися при незмінному складі суддів. Якщо

в процесі розгляду справи відбувається заміна одного із суддів, то судовий

розгляд розпочинається спочатку. Цим самим забезпечується встановлення

об'єктивної істини в справі, правильне судження про права і обов'язки

сторін спірних правовідносин. Безпосередній зв'язок суддів, які розглядають

справу, з учасниками процесу і матеріалами справи забезпечує можливість

досліджувати і сприймати фактичні матеріали справи, дозволяє повно і

всебічно вникнути у всі її деталі, усунути сумніви щодо юридичних фактів,

покладених в обгрунтування позову і заперечення проти нього. Сторонам

процесу й іншим особам, які беруть участь у справі, безпосередність

забезпечує можливість увійти в особисті зносини зі складом суду, давати

йому пояснення по суті справи і з окремих питань, подавати свої доводи,

міркування та заперечення, здійснювати всі інші процесуальні дії,

спрямовані на з'ясування всіх матеріалів справи і правильне її розв'язання.

Разом з тим процесуальна безпосередня форма виконуваних дій не завжди

процесуальне виправдана і можлива внаслідок незручності її застосування і

необхідності додержання вимог швидкості судочинства, в зв'язку з чим в

окремих випадках закон допускає заміну її на опосередковану форму. Суд,

який розглядає справу, в разі необхідності зібрати докази в іншому місці

може доручити відповідному судові провести певні процесуальні дії (ст. 33

ЦПК), допитати свідків за місцем їх проживання або перебування (ст. 45

ЦПК). У таких випадках відбувається сприйняття і дослідження доказів,

одержаних іншим судом (ст. 36 ЦПК). У стадії підготовки справи до судового

розгляду суддя у невідкладних випадках провадить огляд місця (п. 9 ст. 143

ЦПК), про що складає протокол, який разом з іншими доказами може

досліджуватися колегіальним складом у судовому засіданні (ст. 188 ЦПК). В

таких випадках суд, який розглядатиме справу по суті, сприйматиме докази

опосередковано.

Усність судового розгляду. Полягає в тому, що розгляд справи провадиться

усно (ст. 160 ЦПК), процесуальна діяльність суддів і учасників процесу

відбувається в словесній формі. Усна форма судового розгляду сприяє

реалізації вимог принципу гласності і безпосередності. Завдяки словесній

формі судді можуть краще і повніше сприймати факти справи, а особи, які

беруть у ній участь, — реально і точно довести їх до відома суду, сприймати

зміст дій всіх учасників процесу, висловлювати свої міркування,

заперечення, спростування з метою встановлення дійсних обставин справи.

Розгляд справи в усній формі дає можливість судові особисто і безпосередньо

вступати в контакти з учасниками процесу в цивільній справі і сприймати

фактичний матеріал у повному обсязі, який відтворюється тут же в судовому

засіданні на очах судді і всіх присутніх, у процесі його розвитку.

Усна форма розгляду справи зручніша для учасників процесу, завдяки їй

легше висловити сприйняті обставини в справі і свої міркування по них. Вона

спрощує процес, робить його доступним для заінтересованих осіб. Така форма

дає більші можливості судові керувати розвитком процесу і прискорювати

розгляд справи. Процес стає динамічним, строк розгляду справи скорочується.

Разом з тим усна форма процесуальних дій, які виконуються при розгляді

справи в судовому засіданні, оптимально поєднується з письмовою формою

відображення і оформлення деяких з них — викладення вимог до суду у формі

письмових заяв, скарг, протестів, подання, а владних суджень суду — в

рішеннях, ухвалах, постановах.

В теорії цивільного процесуального права була сформульована концепція

про наявність цивільних процесуальних аксіом — процесуальних норм, що

відображають зміст моралі суспільства, встановлюють правила поведінки осіб,

які беруть участь у справі, в процесі та врегульовують відносин, які

складаються при здійсненні правосуддя в цивільних справах. Так, позивач

повинен довести обставини, на які він посилається; суд має справу з тими

доказами, які є перед ним, та ін. Зазначені правила характеризують окремі

сторони правового становища суду і учасників процесу, входять до змісту

окремих принципів, тому немає необхідності вводити аксіоми як самостійне

поняття до складу правових категорій цивільного процесу.

В теорії зарубіжного цивільного процесу виділяються принципи — основні

начала і начала цивільного процесу. Начала лише доповнюють або розвивають

основні принципи процесу, точніше — належать до техніки процесу, але самої

суті принципи не зачіпають. До начал належать: колегіальність і

одноособовість вирішення справи, економність, єдність дій. У даному випадку

начала — це окремі принципи або правила, які покладені в основу визначення

порядку судочинства і процесуальне правового становища суб'єктів цивільних

процесуальних правовідносин та входять до змісту окремих принципів процесу.

Оскільки принципи визначаються як основні начала цивільного процесу, тому

неправильно їх поділяти на основні і неосновні.

6. Висновок.

Таким чином розглянувши таку об»ємну тему як принципи цивільного

процесуального права можна зробити такий висновок, що принципи є основою,

основними засадами цивільного процесу та на основі них відбувається

розвиток та побудова галузей права сучасної науки. Кожний з принципів

системи відіграє самостійну роль, характеризує галузь права у цілому,

окрему стадію чи окремий процесуальний інститут, але між ними існує щільна

взаємодія, яка характеризується єдністю мети і завдань цивільного

судочинства.

Кожний з принципів не може існувати окремо від принципів системи, а тільки

у взаємодії з ними, зміст окремих принципів розкривпається з урахуванням

змісту інших принципів галузі права.

Ефективність виконання завдань цивільного судочинства перебуває в

прямій залежності від правильного застосування судами в справі норм

процесуального і матеріального права, для чого необхідно пізнати їх зміст,

місця в системі права, їх зв»язку з іншими нормами і юридичних принципів,

які в них відтворюються.

В своїй роботі я намагався якомога ширше розкрити зміст кожного з

принципів за розбиттям їх по напрямкам регулювання ( Конституція України та

нормами цивільного процесуального права) та їх взаємозв»язок з самими

нормами матерального права, між собою та роль принципів в сучасному житті.

Вивчення принципів дуже важливе для подальшого розвитку цивільного

процесу та для побудови правової держави і громадянського суспільства, без

якої неможливо здійснення цивільного правосуддя.

Список використаної літератури.

1. Штефан М.Й. Цивільний процес --- К., 1997.

2. Шакарян М.С. Гражданский процесс— М., 1993.

3. Треушникова М.К. Советский гражданский процесс— М. 1989.

4. Советский гражданский процесс. — М., 1975.

4. Семенов В. М. Конституционные принципы гражданского судопроизводства. —

М., 1982.

6. Цивільне процесуальне право України. — Харків, 1992.

7. Штефан М.Й., Кочер'янц Р.Г. Конституційні основи правосуддя в СРСР. —

К., 1982.

8. Боннер А.Т. Принцип диспозитивности советского гражданского

процессуального права. — М. 1987.

9. Тараненко В.Ф. Принципы диспозитивности й состязательности в советском

гражданском процессе. — М., 1990.

10. Чечина Н.А. Основные направлення развития науки советского гражданского

процессуального права. — Л., 1987.

За более детальной информацией и с отзывами обращайтесь:

super@naverex.kiev.ua

Alex Yamkovoi